Geum.ru

О. К. Мелещенко Історія журналістики Великобританії

Вид материалаКонспект

Содержание


3.2. Газета “Таймс” у першій половині ХХ ст.
3.3. Інформаційне агентство “Рейтер”
Ексчейндж Телеграф”
3.4. Періодичні видання Великобританії другої половини ХХ ст.
Подобный материал:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15
“Марксизм Тудей” (“Марксизм сьогодні”), про проблеми комуністичного руху писав щотижневик “Уорлд Ньюс” (“Світові новини”). Журнали “Челендж”, “Вумен Тудей”, “Бритіш-Сов’єт Френдшип” (“Британо-Радянська дружба”), “Лейбор Рісерч” (“Трудові дослідження”), “Ед’юкейшн Тудей енд Туморроу” (“Освіта сьогодні та завтра”), також були пов’язані з діяльністю англійських комуністів, але призначалися для широкого кола читачів.

Широке розповсюдження в Англії отримала профспілкова преса, представлена в основному журналами, циркулярами та бюллетенями. Серед пацифістських видань найбільшим накладом видавався щотижневик “Піс Ньюс” (“Новини світу”) – 30 тис. прим.


^ 3.2. Газета “Таймс” у першій половині ХХ ст.


Кардинальні перетворення, які б вивели газету “Таймс” уперед, були реалізовані лише в ХХ ст., коли власником її став Артур Уолтер – спадкоємець Джона Уолтера ІV. На початку ХХ ст. “Таймс” являла собою потужне газетне підприємство. Власне, “Таймс” видавалася на 20 – 28 шпальтах обсягом приблизно в 113 тис. слів, не рахуючи оголошень. Газетними “продовженнями” “Таймс” служили “Мейл” (“Пошта”), що виходила тричі на тиждень і являла собою огляд публікацій основного видання; “Таймс Віклі Едішн” (“Щотижневе видання Таймс”), в якій передруковувалися найбільш цікаві виступи “Таймс”; “Літреча” (“Література”), що являв собою щотижневик з оглядом світової літератури; “Ісс’юз” (“Підсумки”) – два піврічні збірники фінансового характеру. “Таймс” випускала також енциклопедичну та довідкову літературу.

У 1908 р. газета перейшла до рук лорда Норткліффа, який залишався власником “Таймс” аж до своєї смерті. Таким чином, в одних руках опинилася як якісна, так і масова преса, незважаючи на їхню відчутну різницю. Процес монополізації преси в Англії набирав силу.

Новий власник (з 1922 р.) лорд Астор вирішив реорганізувати “Таймс”, яка стала трастом: це було зроблено для того, щоб власність не потрапила до чужих рук.

Її престиж продовжував залишатися виключно високим, хоча газета не прагнула розширити коло своїх читачів, і її наклад коливався в межах 200 – 240 тис. прим.


^ 3.3. Інформаційне агентство “Рейтер”

у першій половині ХХ ст.


На початку ХХ ст. агентство новин “Рейтер” продовжувало зміцнювати свої позиції як на британському, так і на світовому інформаційних ринках. Однак у роки першої світової війни (1914 – 1918) агентство опинилося в складному становищі, коли розгорнулося пропагандистське протиборство воюючих сторін. (Характерно, що Великобританія через 4 год. після початку бойових дій вивела з ладу кабельну мережу Німеччини, позбавивши її найважливішого інформаційного каналу). Барону Рейтеру (нащадку вихідців з Німеччини) довелося доводити справді британський характер агентства, а після добровільного уходу на фронт його єдиного сина та смерті дружини власник агентства в 1915 р. застрелився. Його посаду посів Родерик Джонс (1877 – 1962), позиції агентства відразу зміцнились. Із 1918 р. Джонс відає пропагандою в міністерстві інформації, тоді ж він перетворюється на сера Родерика, автократія якого триватиме з 1919 по 1934 р.

За час Першої світової війни обсяг інформації, переданої “Рейтер”, досяг небачених розмірів. Лише через кілька його підрозділів пройшло 10 млн. слів. Зростання обсягу інформації було пов’язано із кількісним зростанням англійської преси. За даними англійського історика журналістики Г. Герда, в 1852 р. у країні виходило 1 тис. 165 газет і 213 видань типу “мегезін”, у 1870 – відповідно 1 тис. 390 і 626; у 1880 – 1 тис. 986 і 1 тис. 097; у 1890 р. – 2 тис. 234 і 1 тис. 778; у 1900 – 2 тис. 488 і 2 тис. 446.

До 1914 р. редакція складалася з європейського, американського, азіатського відділів і відділу домініонів; штат агентства в Лондоні нараховував 150 співробітників. У 1910 р. “Рейтер” починає діяти як банкір, а в 1912 р. капітал “Рейтер’с телеграм компані Лтд.” збільшився зі 100 тис. до 500 тис. фунтів стерлінгів. Найбільш прибутковою із зарубіжних служб “Рейтер” до 1918 р. стає та, яка працювала в Індії. Прибутки із цього регіону більш ніж у 4 рази перевищували надходження з Північної Америки.

Формування нової системи засобів масової інформації, що весь час розширювалась (із появою радіомовлення, а пізніше телебачення), передбачала й розширення сфер впливу агентств новин. Але в післявоєнний період “Рейтер” зазнало труднощів, певною мірою обумовлених викликом, кинутим йому Америкою. Потрібна була серйозна реорганізація різних служб агентства, керівництво якого по достоїнству оцінило переваги радіо і телефона. У 20-ті рр. “Рейтер” починає систематично використовувати радіослужбу, з 1935 р. – нову, вдосконалену технологію. До кінця 30-х рр. 90% усього обсягу новин “Рейтер” транслювалося по радіо.

Зміцнилися фінансові зв’язки “Рейтер” з англійською пресою. За словами Дональда Ріда, Родерик Джонс перетворив агентство на частину спільної власності, яка належала власникам британської преси [87; с. 163]. Після Першої світової війни “Рейтер” намагалося посилити свої позиції в різних регіонах світу – у Південній Африці, Австралії, Новій Зеландії, Канаді, Індії (звідси агентство продовжувало отримувати найбільші прибутки), Китаї. Але “Рейтер” усе більше й більше відчувало на собі тиск з боку американських інформаційних агентств – “Юнайтед Прес Інтернешнл” (ЮПІ) і “Асошіейтед Прес” (АП). Фінансова криза 30-х рр. не обійшла стороною і “Рейтер”: обсяг слів, які передавалися агентством, скоротився. Ускладнилися стосунки “Рейтер” з британським “Форін офіс”, що призвело до відставки Джонса в 1941 р.

Зміни, що відбулися в “Рейтер” у період між двома світовими війнами, а також зміна керівництва допомогли агентству нарешті пережити, на думку Д. Ріда, “хорошу війну”. Якщо новини у Великобританії підлягали досить суворій цензурі, то дещо більшою свободою користувалася інформація, що передавалась за кордон. Характерно, що Німеччина дуже уважно стежила за повідомленнями “Рейтер”, не без підстав вважаючи їх частиною британської прпагандистської машини.

У “географії” інформації “Рейтер” істотне місце займав Радянський Союз, куди був направлений кореспондент агентства Гарольд Кінг (у травні 1943 р. він отримав особисто підписану Сталіним заяву про розпуск Комінтерна). Дбайливо велася агентством підготовка до висвітлення висадки союзників у Нормандії. Ця акція отримала оперативну та різнобічну інформаційну підтримку [87; с. 215].

Дональд Рід дотримувався версії, що Гітлер застрелився у своєму бункері, тому що почув повідомлення “Рейтер” про переговори Гіммлера із союзниками. Рід додає, що Гітлер “завжди довіряв точності новин “Рейтер”. Життя кореспондентів англійського агентства новин нерідко знаходилося під загрозою: так, у Токіо в 1940 р. при загадкових обставинах було вбито співробітника токійської редакції “Рейтер” Джіммі Кокса.

Під час війни і в перші післявоєнні роки відбулася серйозна реорганізація фінансової структури агентства, яке в 1941 р. стало трастом. Половина акцій “Рейтер” була продана Асоціації газетних підприємців, до якої входили власники усіх лондонських газет. Це одночасно зміцнило як зв’язки агентства з монополіями преси, так і його фінансову базу. У 1945 р. загальний штат співробітників (у тому числі й тих, хто знаходився за кордоном) становив 2 тис. чол. До 1950 р. великі бюро агентства діяли в 23 країнах світу, а невеликі – ще в 19. У 40 – 50-ті рр. агентство отримало близько півмільойна слів різних повідомлень. Позиції “Рейтер” зміцнилися в Азії, особливо Південно-Східній, в Африці, на Близькому Сході. Правда, якщо прибуток, одержуваний “Рейтер” з Європи, за перше післявоєнне п’ятиріччя збільшився у 4 рази, з країн Далекого Сходу – майже в 11 разів, то різко скоротилися його прибутки (приблизно в 4,5 раза) з Індії, після проголошення в цій країні незалежності.

Координація діяльності “Рейтер” і “Прес Асошіейшн”, розподіл сфер їхнього впливу сприяв тому, що преса (і англійська, і зарубіжна) отримала величезний потік різноманітної інформації.

Так, “Рейтер” щодня передає 5 млн. 500 тис. слів міжнародної та внутрішньої інформації. По регіональних програмах передається 120 тис. слів англійською, французькою, німецькою, іспанською та вірменською мовами.

Завдяки передачі “Рейтер” поширення своєї інформації всередині Великобританії агентству новин “Прес Асошіейшн” (1868) абоненти ПА приймають щодня 80 тис. слів.

Крім цих двох основних інформаційних агентств, у країні існує ще “^ Ексчейндж Телеграф”, скорочено “Екстел” (1872) – англійське акціонерне інформаційне агентство, що передає економічну, фінансову, статистичну і спортивну інформацію.


^ 3.4. Періодичні видання Великобританії другої половини ХХ ст.


У 60-ті рр. ХХ ст. відбулися численні зміни в історичній долі Великобританії. Ця країна (її населення тоді становило 2% усього людства) перестала бути потужною колоніальною імперією, якій колись належала чверть суші нашої планети, де проживала третина населення Землі. На початку 60-х рр. до Співдружності (раніше Британська Співдружність Націй) крім Великобританії входили Австралійський Союз, Нова Зеландія, Канада, Індія, Пакистан, Цейлон, Гана, Малайська Федерація, Нігерія, С’єрра-Леоне, Танганьїка, Кіпр і колонії. На початку 90-х Співдружність включала в себе 50 колишніх колоній Великобританії, що стали незалежними та мали різний статус держав. Під контролем Великобританії залишалися 14 колоніальних територій з населенням близько 6 млн. чол. У другій половині 90-х рр. у Співдружності нараховувалось 53 колишні домініони та колонії [98; с. 74 – 76] і [99; с. 70 – 73].

У 60-ті рр. Британія посідала третє місце у світі за виробництвом промислових товарів, у галузі транспортного машинобудування вона поступалася лише США. Більшість працюючих англійців були зайняті в промисловості та в сфері обслуговування. До 90-х рр. серйозно змінилася структура капіталовкладень країни. Збільшилися інвестиції в передові наукоємні галузі (країна посідає одне з провідних місць у світі по витратах на наукові дослідження та розробки). Водночас на лідируючі позиції у світі вийшло і англійське сільське господарство, хоча в ньому працює незначна частина населення – 2,1%.

У другій половині ХХ ст. на чолі уряду по черзі перебували консерватори та лейбористи (найбільш яскраві лідери відповідно – Маргарет Тетчер і Тоні Блер).

Ліберальна партія Великобританії у 1988 р. разом з частиною Соціал-демократичної партії утворила партію “Соціальні та ліберальні демократи”. У 1981 р. частина лейбористів вийшла з партії й створила Соціал-демократичну партію Великобританії. З’їзд Комуністичної партії Великобританії 1985 р., виявив серйозні розбіжності між членами партії, частина котрих була виключена з КПВ; тоді ж утворилася Комуністична партія Британії, яку склали комуністи – ветерани комуністичного руху в країні. У 1991 р. КПВ знову розкололася: з неї виділилась група Демократичні ліві. У країні в 90-х рр. було офіційно зареєстровано 309 тред-юніонів. Уся друга половина ХХ ст. для Великобританії пройшла під знаком політичної та соціальної кризи в Північній Ірландії – Ольстері. Великий резонанс у світі отримав збройний конфлікт Великобританії та Аргентини 1982 р. щодо контролю Фолклендських (Мальвінських) островів. Піднесення та спади британської економіки позначалися на соціально-політичній ситуації в країні, яка пережила ряд великих страйків. Неоднозначно проходить для Великобританії і процес євроінтеграції (член ЄС з 1973 р.).

Тим не менше країні вдалося впоратися з уповільненням зростання економіки, що намітилося наприкінці 80-х рр. На початку 90-х на 25% збільшився прибуток середньостатистичної родини. У Великобританії медичне обслуговування та освіта безкоштовні, але поряд з ними діє і приватний сектор.

Зміни, що відбулися в країні, істотно вплинули і на розвиток преси – тим більше, що її частка в світових ЗМІ посідає значне місце. У 60-х рр. Великобританія займала перше місце на Заході з поширення газет: “Англійці купують удвічі більше газет, ніж американці, утричі більше, ніж французи. Майже половина населення Англії регулярно купує газету” [27; с. 3-4].

На 1000 англійців у 60-ті рр. припадало щодня 514 прим. газет, загальний щоденний тираж яких сягав 27 млн. У Великобританії та Північній Ірландії виходило 120 щоденних і 15 недільних газет, 1 тис. 268 щотижневиків, 4 тис. 687 журналів і більше тисячі інших видань. У країні нараховувалося 10 ранкових, 2 вечірні і 8 недільних національних газет, що виходили в Лондоні і поширювалися по всій країні. Загальний наклад провінційних газет щодня становив 7 млн. прим.

На той час (а до того – упродовж майже двох століть) редакції лондонських газет розміщувались у тому місці, де колись “протікав струмок (англ. – фліт), згодом загнаний у трубу” (виникає аналогія з річкою Либідь у Києві або з річкою Неглинкою у Москві). “Одним кінцем Фліт-стріт починається у Стренда – магістральної артерії фешенебельного квартала столиці, резиденції багатіїв. Інший кінець доходить до ділового кварталу Лондона – Сіті. Симфонія Фліт-стріт складається із шуму ротаційних пресів, стукоту друкарських машинок і телетайпів, телефонних дзвінків” [30; с. 222].

По вузьких тротуарах цієї метушливої вулиці довжиною лише в півмілі безперервно ходили репортери і хлопчики-розсильні, продавці газет тупцювали на розі і вигукували сенсаційні заголовки останніх випусків, стукотіли двері численних барів, де письмаки зустрічалися за келихом пива та обмінювалася новинами. Тут же знаходилася найдешевша у Лондоні друкарня Кооперативного товариства, де в роки після другої світової війни друкувалася “Сов’єт віклі”. Саме брудний струмок надихнув радянських пропагандистів у часи “холодної війни” на метафоричне порівняння з ним тих англійських видань, які друкували антирадянські статті, а також матеріали непристойного змісту. З їхньої легкої руки за пресою Британії закріпилася назва “імперія Фліт-стріт”. Звичайно, багатьом редакціям таку інформаційну політику диктували власники газет і журналів.

Серед монополій преси на перший план у 60-ті рр. висунулася група лорда Ротерміра “Асошіейтед Ньюспейперз Лтд.”, “Бівербрук Ньюспейперз Лтд.”, група лорда Сесіля Кінга “Інтернешнл Паблішінг Корпорейшн”, “Томсон Організейшн Лтд.”, компанія “Ньюс оф зе Уорлд Організейшн Лтд.”.

Проблема монополізації англійської преси на початку 60-х рр. вивчалася королівською комісією з питань преси. Було виявлено, що три концерни володіли 67% усіх газет Англії, крім недільних; вони ж володіли 87% недільних газет. Чотири концерни контролювали дві третини накладів газет і всі тиражі масових журналів країни: “Загальна сума капіталів цієї четвірки – Бівербрука, Кінга, Ротерміра і Томсона – перевищила капітали усіх інших газетно-журнальних видавництв, разом узятих” [27; с. 21].

Рой Томсон – виходець з Канади, колишній торговець радіоприймачами, у 30-ті рр. почав скуповувати газети і в своїй країні, і за кордоном. У 1953 р. він придбав шотландську газету “Скотсмен” (“Шотландець”), а наприкінці 50-х рр. намагався включитися у подальший поділ газетно-журнального ринку Англії. Однак йому не вдалося обійти С. Кінга, який став у 1961 р. власником найбільшої на Заході журнальної імперії. Томсон зміцнив свої позиції у сфері азіатських та африканських засобів інформації, а потім в Англії розпочав видавати журнал “Фемілі Серкл” (“Коло родини”). У 1966 р. він став власником “Таймс”.

Об’єктом дуже жорсткої конкуренції стала в 1968 р. газета “Ньюс оф зе Уорлд”, наклад якої – понад 6 млн. прим. – був найвищим з тиражів англійських газет.

Зміни відбуваються в концерні “Інтернешнл Паблішінг Корпорейшн”, головним ринковим підприємством якого в 60-х рр. була масова щоденна газета “Дейлі Міррор”. Його голова Сесіль Кінг у 1968 р. почав конфліктувати з прем’єр-міністром Гарольдом Вільсоном, після чого змушений був піти у відставку: “Хитке становище Кінга – продовжувача справи магната преси Норткліффа – здалося для багатьох непосвячених неймовірним і загадковим сюрпризом. Однак за цим вимальовувалась і хиткість фінансових позицій самого концерна. Незважаючи на гігантські розміри його власності, що розрослася, Кінг почав на той час виявляти свою нездатність враховувати усі наслідки дорогих угод”. Фактично відбулося злиття “Інтернешнл Паблішінг Корпорейшн” і концерна “Рід Корпорейшн” – гіганта паперово-целюлозного виробництва. Таким чином, у Великобританії намітилася чергова зміна газетних власників.

У 60-ті рр. зміцнилися позиції найважливіших періодичних видань Великобританії. Зріс тираж “Гардіан” (цю газету контролювала компанія “Манчестер Гардіан енд Івнінг Ньюс Лт.”). Далеко обійшла своїх “якісних” конкурентів “Дейлі Телеграф”: її наклад становив 1 млн. 407 тис. прим. Тираж масової “Дейлі Міррор” перетнув позначку 5 млн. прим. Став вищим тираж “Дейлі Мейл” (2 млн. 905 тис.). Продовжував залишатися невисоким тираж щоденної центральної газети для ділового світу “Файненшл Таймс” – 156 тис. прим. Дещо знизився наклад “Дейлі Експрес” (3 млн. 853 тис.) і “Дейлі Скетч” (915 тис.).

У 1967 р. було виявлено, що газети, не пов’язані з найбільшими магнатами преси, передусім середні та малі видання, зазнають серйозних труднощів, а деякі з них опинилися на межі банкрутства. Так, до початку 70-х рр. припинили своє існування газети, які публікували дешеву рекламу, – “Дейлі Геральд”, “Ньюс Кронікл” (“Хроніка новин”) і “Дейлі Скетч”. Якщо в 1960 р. у країні виходило 9 щоденних лондонських газет, то в 1971 р. їх стало 8, на 15 скоротилась за цей проміжок часу кількість щоденних провінційних газет [17; с. 16].

Певних втрат зазнали ліві видання. Так, “Дейлі геральд” перетворилась на масову газету “Сан” – “Сонце” (1964) і зрештою (1969) стала власністю медіа-магната Р. Мердока.

На початок 60-х рр. комуністична і робітнича преса Великобританії, окрім газети “Дейлі уоркер”, була представлена журналами “Комент” (1963), “Лейбор манслі” (1921), “Челлендж” (1935) і “Марксизм тудей” (1957). У середині 60-х рр. завдання об’єднання лівих сил країни продиктували необхідність створення замість “Дейлі уоркер” нової газети. Після дискусії, що розгорнулася з цього приводу в 1966 р., почала виходити газета “Морнінг стар” (“Ранкова зірка”), котра, залишаючись комуністичним виданням, заявила про себе як про трибуну всіх лівих сил країни. Компартія прагнула зміцнити свою соціальну базу, а також зв’язки з лейбористським рухом. Спочатку тираж “Морнінг Стар” значно зріс, але потім він істотно знизився. Проблема поширення газети набула нової гостроти.

На рубежі 60 – 70-х рр. група “Асошіейтед Ньюспейперз” була не лише власником газет і журналів, але й контролювала телевізійну компанію “Саузерн Телевіжн” (“Південне телебачення”), а також телевізійні станції в Австралії. Здійснював вкладення у телебачення найбільший англійський концерн “Інтернешнл Паблішінг Корпорейшн”. Рой Томсон володів 30 радіо- і телестанціями, 183 щоденними газетами, 150 різними періодичними виданнями з науки й техніки. У 60-ті рр. отримала подальший розвиток тенденція конгломерирування капіталу в галузі засобів інформації (приклад цього – злиття “Інтернешнл Паблішінг Корпорейшн” і “Рід Корпорейшн”), а також все більш очевидним став його міжнародний характер.

В усіх без винятку засобах масової інформації Великобританії зросла питома вага реклами, що стала потужним важелем регулювання їхньої діяльності: з кінця Другої світової війни по 70-ті рр. англійський уряд щороку витрачав на рекламні кампанії в пресі, на радіо і телебаченні 5,5 млн. фунтів стерлінгів. Про ставлення правлячого кабінету до діяльності компартії Великобританії непрямо свідчать урядові витрати на рекламу у виданнях лівих сил. Так, у 1977 – 1978 рр. “Морнінг стар” отримала 1,5 тис. фунтів стерлінгів з 12 млн. фунтів стерлінгів, витрачених урядом на рекламу.

У світі газетних власників Великобританії на початку 70-х рр. відбулися певні зміни. На перший план висунулася група Роя Томсона, яка володіла періодичними виданнями в усій Великобританії, США, Канаді, Латинській Америці, Африці, а також радіо- і телестанціями. Зберігала свої лідируючі позиції і “Інтернешнл Паблішінг Корпорейшн”, незважаючи на фінансові труднощі, які вона зуміла вирішити шляхом злиття з “Рід Корпорейшн”. Провідною газетою “Інтернешнл Паблішінг Корпорейшн” залишалася “Дейлі міррор”, цій же монополії належали недільні газети, провінційні видання, жіночі журнали; поки що зберігався контроль “Інтернешнл Паблішінг Корпорейшн” над рядом видань Африки. “Асошіейтед Ньюспейперз”, концерн Бівербрука “Пірсон – Лонгмен”, група Беррі займала істотне місце на газетно-журнальному ринку Великобританії. У 1969 р. в Англії почала діяти монополія Руперта Мердока “Ньюс Лтд.”, яка набиратиме силу в наступні роки.

Найбільші тиражі щоденних газет розподілялися в Англії таким чином: “Інтернешнл Паблішінг Корпорейшн” – одна третина, Бівербрук – одна чверть, Р.Мердок – одна десята. На початку 70-х рр. загальний разовий наклад 8 столичних і 100 провінційних газет Великобританії становив 27 млн. прим., 488 прим. на 1000 чол.

У цей час визначилася політична орієнтація провідних англійських видань. На консервативну партію (точніше, на її праве крило) орієнтувалися “Дейлі Мейл”, “Дейлі Телеграф”, “Санді Телеграф” (“Недільний Телеграф”), “Дейлі Експрес”, “Санді Експрес”, “Ньюс оф зе Уорлд”, “Бірмінгем Пост”, “Йоркшир Пост” (“Йоркширська пошта”), “Скотсмен”, “Санді Таймс”, “Файненшл Таймс”. Консервативна преса центристського гатунку включала в себе газети “Таймс”, “Сан”, щотижневики “Економіст” і “Спектейтор”. До ліберального центру відносилися “Гардіан”, “Обсервер”, “Ліснер”. Праве крило лейбористів спиралося на “Дейлі Міррор” і “Піпл”; лейбористський центр – на “Нью Стейтсмен” (“Новий державний діяч”) і “Триб’юн”. Серед видань, пов’язаних з компартією, можна відзначити “Морнінг Стар”, “Коммент”, “Лейбор Манслі”.

У 70-ті рр. чітко визначалися читацькі “ніші” якісних і масових англійських видань. Якщо 25% читачів “Таймс” належали до вищих кіл суспільства, то стосовно “Дейлі Міррор” ця цифра становила 1%, а “Дейлі Експрес” – 3%. Зате 39% робітників країни читали “Дейлі Міррор”, 31% – “Дейлі Експрес”.

Відповідно формувалася і модель того чи іншого типу газети (як змістовна, так і композиційно-графічна): “якісна” преса у висвітленні найбільш важливих соціально-політичних проблем апелювала до розуму читача, спираючись на систему аргументів, що переконували аудиторію в логічності міркувань і доказів. Масова преса в основному використовувала вплив методу навіювання, який “прищеплює психічні стани, тобто ідеї, почуття та відчуття без допомоги логіки і яких-небудь доказів” [59; с. 18]. Надмірна кількість ілюстрацій, заголовки, що впадають в око, набрані великим кеглем, прагнення орієнтуватися на мову вулиці – усе це стало характерними ознаками масових газет. Істотна частина газетної площі цих видань відводилася і відводиться під рекламу та оголошення, новини займають дуже незначне місце. На думку власників масових газет, на їхніх шпальтах не потрібно друкувати те, що можна побачити по телебаченню, тобто інформацію. Не випадково, що зростання накладів масових газет викликало в 70-ті рр. стурбованість англійської громадськості.

У 70-х – початку 80-х рр. у Великобританії продовжували діяти тенденції концентрації та монополізації у сфері ЗМІ. Із 1920 по 1970 р. кількість англійських газет скоротилася майже на 35%; з 1974 по 1981 р. замість 1 тис. 300 провінційних газет почало виходити 800; за 30 років, до початку 80-х рр., кількість газет, які не належали концернам або конгломератам, зменшилася з 490 до 220.

У середині 70-х рр. Великобританія зіткнулась із серйозними кризовими явищами у сфері преси: у ряду видань скоротився тираж, знизилися прибутки. Здали свої позиції “газетні королі” старшого покоління, у списку національних газет не стало видань Томсона, Бівербрука, Асторів. Знизилися наклади національних газет: у 1970 р. вони становили 37 млн. прим., у 1980 р. – 33,5 млн. Криза не обійшла і партійну пресу: в 1974 р. тираж “Морнінг Стар” становив 45 тис. прим., у 1976 р. – 41 тис. 235 прим., у 1979 р. – 34 тис. 588 прим.

Незважаючи на кризу, що охопила “традиційну” пресу Великобританії, ряду видань у 70-ті рр. вдалося не лише зберегти свою економічну ефективність, але й здобути популярність у широкої аудиторії. Це стосується, наприклад, безкоштовних газет, кількість яких з 1974 по 1981 р. зросла з 194 до 512. Їхня аудиторія на початку 80-х рр. становила 95% населення країни.

Міра концентрації виробництва в газетній індустрії країни початку 80-х рр., коли 80% накладу англійських газет видавалося трьома транснаціональними корпораціями – “Ньюс Інтернешнл”, “Рід Інтернешнл” (колишня “Рід Корпорейшн”), “Трафальгар Хаус”, – була дуже високою. Газетно-журнальне виробництво (за сукупною вартістю продукції, що випускалася) знаходилося на 3-му місці серед галузей англійського господарства. Було підраховано, що кожна четверта з п’яти англійських газет належала концернам або конгломератам, у тому числі тим, що носили транснаціональний характер. “Трафальгар Хаус”, яка поглинула імперію Бівербрука (їй належала “Дейлі Експрес”), була пов’язана із суднобудівельною галуззю, туризмом, торгівлею нерухомістю. Щоб відкрити нову газету –