О. К. Мелещенко Історія журналістики Великобританії

Вид материала

Конспект

Содержание Журналістика ХІХ сторіччя Білль про реформу

Подобный материал:

• Мета викладання дисципліни полягає у наданні студентам знань, які забезпечать науковий,, 94.47kb.
• Кость історія української журналістики, 4185.92kb.
• Історія зарубіжної журналістики (від античності до іі пол. Хvііі ст.), 4492.09kb.
• Кость історія української журналістики, 4057.1kb.
• Робоча програма курсу "Історія філософії України " Для спеціальності 030300 «Історія», 162.85kb.
• Метод журналістики Загальні уявлення про метод. Загальнофиіософські засади методу журналістики, 275.85kb.
• Реферат з журналістики, 106.87kb.
• Ліхтей І. М. Історія середніх віків, 1009.98kb.
• Інститут журналістики І масової комунікації Класичного приватного університету (м., 76.83kb.
• Актуальні) проблеми музичної журналістики (в Україні), 110.07kb.

Розділ 2.

^ Журналістика ХІХ сторіччя


2.1. Англійська преса в умовах боротьби за скасування

“податків на знання” (1800 – 1861 рр.)


На рубежі XVІІІ – ХІХ ст. Англія стає найрозвинутішою капіталістичною країною. Бавовняна промисловість, виробництво машин, чавуну та заліза виводять Англію на перше місце в світі. Розвиток работоргівлі та експлуатація природних ресурсів колоній, накопичення грошових багатств приносить величезну вигоду буржуазії.

Але разом із зростанням заможності країни відбувалося масове зубожіння трудящих. Уже в 60-ті рр. XVІІІ ст. їхній протест вилився в рух луддитів, які руйнували машини й механізми, що уособлювали соціальну несправедливість (рух названо на честь підмайстра Лудда, який першим зруйнував машину). Неспокійна обстановка на флоті, повстання в Ірландії, що скінчилося “унією” ірландського парламенту з англійським (1801), демократичний рух у країні наприкінці XVІІІ ст. не давали спокійно спати правлячому кабінету. Якщо в роки війни з Наполеоном ідея реформи парламенту та виборчої системи відходить на другий план, то в мирних умовах у неї з’являються нові прихильники, котрі розгортають агітацію, в тому числі і за активного сприяння газет і журналів.

Ця обставина – одна з причин, що пояснюють зростання інтересу до преси на початку ХІХ ст. з боку представників різних верств населення країни. Однак слід підкреслити і серйозні зміни, що відбулися в соціальній структурі британського суспільства: на 1811 р. у торгівлі та промисловості було зайнято майже 44% населення. Збільшенню його політичної активності значно сприяла преса для трудящих. Кількість читачів газет часто-густо перевищувала обсяг продаж друкованих видань. У кав’ярнях, тавернах, клубах, на мітингах читалися газети. З одним номером газети, таким чином, знайомилось, як правило, 6 – 8, а іноді й 30 чол. Великою популярністю користувалися лондонські газети “Морнінг Кронікл”, “Таймс”, “Морнінг Пост”, “Морнінг Геральд”. У 1811 р. в Лондоні виходило 16 щоденних газет (8 ранкових і 8 вечірніх), частина з яких служила цілям комерційної реклами. Значно зросла кількість недільних газет – першим недільним виданням вважається “Бритіш Газетт енд Санді Монітор” – “Британська газета і недільний наставник” (1781).

На початку ХІХ ст. помітно розширилася мережа провінційних газет, які стали поширюватися в різних регіонах країни. Разом із зростанням промисловості “газетні центри” переміщувалися на північ і захід країни. Багато провінційних видань мали політичний характер. Сильна заполітизованість, передусім лондонської преси, що відчувалася наприкінці ХVІІІ ст., зберіглася і в перші роки ХІХ ст., причому дух політичної незалежності багатьох видань посилився. Впливати на громадську думку за допомогою преси намагалося багато сил, які виходили на громадсько-політичну арену. Якщо в 1753 р. загальний тираж періодичних видань в Англії становив 7 млн. 411 тис. 757 прим., то в 1820 р. – 29 млн. 387 тис. 843 прим.

Беззаперечним було якісне зростання британської преси, яку почали наслідувати в усьому світі. Газетні та журнальні видання вирізняло велике проблемно-тематичне та жанрове розмаїття. На їхніх шпальтах публікувалися передові статті, внутрішня та міжнародна інформація, звіти про парламентські засідання та мітинги, театральна хроніка, огляди літератури й мистецтва.

Оскільки британські газетно-видавничі корпорації, редакції багатьох газет знаходилися на лондонській вулиці Фліт-стріт, то в повсякденному спілкуванні їх називали (до рубежу 80 – 90-х рр. ХХ ст.) “імперією Фліт-стріт”.

В Англії здійснювалися спроби створити масово-радикальну пресу, але правлячі кола були вкрай стурбовані її активністю і вживали усіляких заходів, щоб загальмувати розвиток преси, призначеної для “третього стану”, який поки що об’єднував робітників і буржуазію. У 1819 р. були прийняті “шість актів”, або так званий білль проти преси жебраків, що передбачав суворе покарання для тих видань, які намагалися викликати ненависть до уряду.

Один з цих актів узаконював заборону владою “…памфлетів і газет з оглядами суспільних явищ і подій, які могли б викликати ненависть і неповагу до Конституції Королівства Великобританії” (памфлет – це слово вперше з’явилося в Англії в ХІV ст., означало спочатку назву невеликого трактату (рукописного, а потім друкованого окремою брошурою). Лорд Елленборо, один з прихильників цих актів, захищаючи їх в парламенті, твердив, що цей білль спрямований не проти респектабельної преси, а проти преси злидарів [77; с. 10].

Цей закон і викликав у Великобританії в ХІХ ст. широкий рух за скасування “податків на знання”. У цьому русі об’єдналися і буржуазні радикали, які виступали проти оподаткування реклами в газетах, і пролетарські, дрібнотоварні прошарки населення, які хотіли мати дешеву доступну по ціні пресу, яка б здатна була захищати їхні інтереси. Через високий гербовий збір простий робітник не міг купити газету, оскільки її ціна часом перевищувала його тижневий заробіток. “Податки на знання” стояли на перешкоді як у справі видання дешевої масової преси, так і в справі публікації реклами в газетах.

У своєму дослідженні радикальної преси ХІХ ст. історик англійської журналістики П. Холліс зауважує, що “…представники середніх класів були переконані як у вирішальній ролі дешевої преси в поширенні їхніх ідей серед трудящих, так і в організації і об’єднанні робітничого класу” [84; с. 11]. Саме для цього вони й домагалися створення дешевої масової преси, а тому й виступали проти закону про “податки на знання”.

Незважаючи на важкий економічний тягар “податків на знання”, радикальна журналістика продовжувала розвиватися. Цьому сприяла соціально-політична ситуація в країні: “Знову почали скликатися великі зібрання і надсилатися до парламенту масові петиції. Новий рух відрізнявся від минулого тим, що тепер в його лавах не можна вже було побачити ані аристократів, ані членів парламенту, ані вчених, ані відомих юристів. Слухачами на зібраннях та учасниками демонстрацій, під час яких ставилися підписи під петиціями, були голодуючі робітники, звільнені з армії солдати, обшарпані матроси. Двигуном руху стала тепер замість теоретичних міркувань соціальна злиденність. Незмінною залишалась лише думка, що злиденність можна усунути через парламентську реформу” [69; с. 30].

Рух за реформу очолили нові вожді, і серед них – Вільям Коббет (1763 – 1835). Історики відзначають, що дата його народження збігається з виходом у світ 45-го номера “Норс Бритн”. Після тривалих поневірянь (Коббет служив в англійській армії у Канаді) він повертається до Англії в 1800 р., уже зарекомендувавши себе відомим памфлетистом, котрий виборював в Америці політичну репутацію своєї батьківщини, прибічником торі. Антиякобинська репутація Коббета відіграла значну роль у його кар’єрі: після повернення до Англії йому запропонували керівництво двома газетами, що підтримувалися урядовими субсидіями. Не бажаючи втрачати незалежність, він намагається видавати свою газету, лояльну до влади, але зазнає невдачі.

У 1802 р. Коббет починає випускати “Коббет’с Віклі Політикел Реджистер” (“Щотижневий політичний покажчик Коббета”), який спочатку підтримував війну із Францією. Та поступово колишні соратники розчаровуються у редакційній політиці видавця й засновника журналу через постійну зміну поглядів Коббета. Щоправда, ще в 1803 р. Коббет, звертаючись до своїх читачів, стверджував, що преса корумпована, знаходиться у стані деградації і буде завжди такою. Згідно з думкою Коббета, саме журналістиці Англія зобов’язана американською революцією, ірландським повстанням та “бонапартистською узурпацією”. Проте водночас він вважав, що якби преса знаходилася в руках вільних і незалежних осіб, а не рабів, це було б найвеличнішою нагородою для країни.

Еволюція поглядів Коббета розпочалася з одного з номерів “Щотижневий політичний покажчик Коббета”, в якому він заявив: головна небезпека для Англії полягає в деспотизмі всередині країни. Почалося перетворення Коббета на радикального журналіста. Радикалізм журналу зростав по мірі того, як розгорталася війна із Францією. Будучи в Америці, він з обуренням критикував тих, хто насмілився лаяти його батьківщину, але, поживши вдома, усвідомив, що далеко не все в порядку в Британському королівстві. Коббет перестає захоплюватися Піттом і стає прибічником реформ. “Щотижневий політичний покажчик Коббета” перетворюється на улюблене видання тих, хто боровся проти політичної корупції в країні. За свідченням Г. Герда, Коббет “зробив журнал більш ніж політичним оглядом; він перетворив його на видання величезної персональної сили” [82; с. 107].

Слід підкреслити, що в особі Коббета влада отримала небезпечного противника. Ця людина мала великі літературні та пропагандистські здібності, вміла звертатися до широких мас із дохідливими словами. Різкість тону виступів Коббета виявилася настільки сильною, що в 1810 р. він був на два роки ув’язнений. У в’язниці він написав 364 листи та есе на політичні теми і приймав відвідувачів із 197 міст. У 1816 р. Коббет пише відозву “До робітників”, прагнучи залучити їх до боротьби за реформу. Уряд у черговий раз спробував нав’язати обмеження своєму політичному опонентові, відібравши патенти у тих власників трактирів, які за традицією, що склалася в Англії, надавали свої приміщення для проведення зборів і для читання газет. Тоді Коббет знизив ціну свого видання, щоб зробити його доступним для трудящих.

Коли було призупинено Хабеас Корпус Акт і виникла загроза арешту без суду та слідства, Коббет емігрував, призупинивши випуск “Коббет’с Віклі Політикел Реджистер”. Коли закон про особисту недоторканність знову набрав силу, Коббет повернувся і почав було видавати “Коббет’с Івнінг Пост” (“Вечірня пошта Коббета”), але незабаром припинив випуск цієї газети. У 1830 р. Коббет починає випускати щомісячник “Коббет’с ту пенні Треш, о Політик ту зе Пур” (“Двопенсова нісенітниця Коббета, або Політика для бідняка”). Через рік він знову на судовій лаві: його звинувачують у підбурюванні селян до виступів. У своїй промові на суді Коббет по суті справи виніс вирок урядові. Що стосується вироку Коббету, то суд так і не зміг прийняти одноголосного рішення: голоси розділилися рівно пополам.

Влада переслідувала й іншого талановитого журналіста і поета – Лі Ханта (1784 – 1859), який з 1808 р. редагував недільну газету “Екземінер” (“Ревізор” або “Дослідник”), що належала його брату Джону і висвітлювала політику, внутрішню економіку й театральне життя. Водночас газета вирізнялася явною критичною спрямованістю: після атаки видання на принца-регента брати були оштрафовані і в 1813 р. ув’язнені. Там вони, за прикладом багатьох своїх співвітчизників, продовжували працювати над номерами газет, їх відвідували друзі. Зокрема, з братами зустрівся лорд Байрон. Лі і Джон Ханти після звільнення з в’язниці продовжували займатися журналістикою і редакторською діяльністю: разом вони заснували щоквартальний “Рефлектор”, а Лі Хант в 1830 – 1832 рр. – “Теттлер”, 4-сторінкове щоденне видання, присвячене літературі і театру.

Так само, як і Коббета, влада побоювалася лондонського друкаря Томаса Джонатана Вулера, який спільно з Річардом Карлайлем розпочав випускати газету “Блек Дворф” – “Чорний карлик” (1812), що стала в майбутньому відомим щотижневиком для робітників. “Блек Дворф” виходив накладом 12 тис. прим. на тиждень, виступаючи з критикою державних діячів Англії, за що Вулер зазнав звичайних для редакторів англійських радикальних газет репресій.

У 1820 р. Карлайль (на цей раз самостійно) почав видавати журнал “Ріпаблікен” (“Республіканець”). Річарда Карлайля (1790 – 1843) історики по праву вважають одним з найкатегоричніших прихильників свободи преси. Його перший журналістський досвід закінчився невдало: за передрукування крамольних матеріалів він опинився у в’язниці, де його погляди набули радикального характеру. Карлайль перебував під впливом ідей Томаса Пейна, а в журналі “Шервін’с Віклі Політикел Реджистер” (“Щотижневий політичний покажчик Шервіна”), який він видавав разом з У. Т. Шервіном, друкував уривки з “Прав людини” та інших творів Т. Пейна. Крім того, “Права людини” та ряд політичних праць Пейна він випустив окремими виданнями.

Після публікації “Століття розуму” і богословських трактатів Пейна Річард Карлайль був заарештований з конфіскацією майна. До всього іншого влада не могла пробачити новому жебракові коментар, присвячений “Пітерлоо” – безпрецедентній розправі над учасниками масового мітингу, що відбувся неполік Манчестера в 1819 р. Була закрита книжкова крамниця Карлайля, і коли його дружина Джейн Карлайль спробувала було продовжити торгівлю, її також заарештували. Була ув’язнена сестра Карлайля Мері Енн за продаж додатку до праць Пейна [82; с. 124 – 125]. Карлайля переслідували і пізніше. Загалом він перебував у в’язницях 9 років.

Викликав у влади почуття неприязні і Вільям Хоун, букініст, видавець щотижневика “Реформіст’с Реджистер” (“Покажчик реформіста”), що носив антиклерикальний характер. За одну із своїх талановитих пародій на кількох міністрів його було засуджено, але зрештою виправдано. Хоун не лише надрукував звіт про цей судовий процес, а й продав близько 100 тис. прим. крамольної пародії.

У 20-ті рр. ХІХ ст. в Англії зростає популярність ідей соціаліста-утопіста Роберта Оуена (1771 – 1858), знаменитого не лише своїми теоретичними міркуваннями, але й безпосередніми комуністичними дослідами (організацією колонії в Нью-Ланарку, створення банку, де робилися спроби повернутися до натурального обміну). У 1820 р. у Лондоні було створено Оуеністське товариство, періодичним органом якого став журнал “Економіст” (1821 – 1822) під керівництвом Джорджа М’юді. У 1824 р. у столиці виникає Кооперативне товариство. Ідея формування громадської системи, що базувалася на спільній праці, продукт якої належатиме виробникові, стає також популярною в країні. У 1826 р. товариство розпочинає видавати свій центральний друкований орган – “Кооперейтив Мегезін” (“Кооперативний журнал”).

У 1831 р. так звані щирі оуеністи (їх відрізняла позиція неучасті в політичній боротьбі) створили власну асоціацію і газету “Крайзис” (“Криза”), яка розповідала про заходи організації. Таку назву видання отримало тому, що, на думку Оуена, людство переживає перехідний момент, коли комунізм наближається, а старий світ не хоче здавати своїх позицій. Як вважав Оуен, світу належить зустріти велику моральну революцію. Звідси й назва газети, яка змінила “Крайзис”, – “Нью Морал Уорлд” (“Світ нової моралі”).

Незважаючи на очевидну радикалізацію преси, пов’язану з наростаючим громадським рухом на підтримку реформи, “податки на знання” залишалися важким тягарем для журналістики. Нове піднесення боротьби за дешеву, доступну масам пресу розпочалося в 30-ті рр. ХІХ ст. До цього часу в Англії уже існували (як у столиці, так і в провінції) газети для робітників. Деякі з них носили політичний характер. Ряд реформ 1820-х рр. дещо послабив соціальну напругу, але в 30-ті рр. ситуація знову загострилась. Виникли нові професійні об’єднання англійських робітників і відповідно перші органи профспілкового руху – журнали “Юнайтед трейдс кооперейтив” (“Профспілковий кооператив”) і “Пайонір” (“Піонер”).

Після напруженої дворічної боротьби в червні 1832 р. палата лордів нарешті затвердила ^ Білль про реформу, внаслідок чого буржуазія була визнана правлячим класом. Її інтереси стали розбіжними з інтересами робітників. За словами С. Гаррисона, “дві течії радикализму виразно розділились” [81; с. 79]. Представники однієї з них, які відверто висловили своє розчарування реформою, об’єдналися навколо нових, демократично налаштованих видань. Посилення духу лібералізму після прийняття Білля про реформу викликало деяке пожвавлення в пресі, посилилися надії на її швидке звільнення від гербового збору. У 1832 р. було здійснено спробу відмінити деякі “податки на знання”, але палата громад не ризикнула піти на цей крок.

До друкованих органів “другої хвилі” нелегальної преси, яка видавалася в 1830 – 1836 рр., належали газети: “Гаунтлет” (“Gauntlet” – англ.: “рукавичка”; тут: “Виклик”) та “Космополайт” (“Cosmopolite” – тут: “Світовий” або “Міжнародний”) Р. Карлейля, “Дістрактів” (“Destructive” – “Руйнівник”) Дж. О’Брайєна і Г. Хетерінгтона та інші.

Поступовому пом’якшенню податкового ярма сприяли дешеві газети, що виникали явочним порядком. Генрі Хетерінгтон (1792 – 1849) 1 жовтня 1830 р. почав випускати “Пенні Дейлі Пейпер” (“Пенсова щоденна газета”), яка являла собою листи, адресовані королю, герцогу Веллінгтону, архієпископу Кентерберійському та іншим сильним світу сього. Звичайно, ідея сама по собі була утопічною, але прагнення відстояти інтереси простого народу викликало широку підтримку мас. У подальшому газета отримала довгу назву, що казала сама за себе, – “Пенні Пейперс фо зе Піпл” (“Пенсова газета для народу”). Із 25 грудня 1830 р. вона стала називатися коротко – “Пур Мен’с Гардіан” (“Захисник бідняка”).

У липні 1831 р. ця щотижнева газета із 16-тисячним накладом кинула сміливий виклик встановленому порядку речей: вона відмовилася платити гербовий збір, не була проштемпельована, і на її першій шпальті була відсутня червона гербова марка. Замість неї було вміщено малюнок друкарського верстата, знамените гасло Ф. Бекона “Знання – сила”, а нижче – слова: “Видається всупереч закону, щоб випробувати силу права проти насильства”. Газета заявила, що вона містить новини, розслідування, спостереження та зауваження, спрямовані проти тиранії. У 12-му номері “Пур Мен’с Гардіан”, звертаючись до палати лордів, писала, що вона є виразником інтересів трудящих, виробляючої, корисної, але найбіднішої частини населення, котра становить його більшість: “Ми заявляємо, що ці сотні й тисячі бідняків обрали нас захисниками своїх прав і свобод” [81; с. 79].

Газета закликала до створення політичної спілки робітників і вимагала загального виборчого права. У 1831 р. вона писала: “Якщо робітничий клас не зрозуміє головних своїх інтересів, не об’єднається по країні у політичну спілку, найсерйознішим чином не вирішить правильно викласти свої погляди, то він знову буде обдурений, як його часто вже обдурювали, і залишиться пригніченою… жертвою нинішньої продажної системи” [41; с. 30]. На думку Г. Хетерінгтона, недостатньо усвідомлювати, що в Англії купка крадіїв творить закони для всієї країни, слід також мати засоби для захисту себе від пограбування. І першим кроком до цього є створення вільної преси, щоб з її допомогою боротися з невіглаством мас. Другий крок полягає в досягненні політичної влади, щоб отримати можливість вживати реальних заходів для скасування приватної власності й створення добробуту та щастя для всіх. Таким чином, ідеї утопічного соціалізму здійснили сильний вплив на позицію газети.

З різкою критикою капіталістичних відносин виступав на сторінках газети один з редакторів – Джеймс О’Брайєн, якого згодом було названо “вчителем чартистів”.

Незважаючи на свою очевидну прихильність до серйозної політичної моделі газети, Г. Хетерінгтон не відмовлявся від інформації “загального інтересу” і вважав, що читачів можна залучити і повідомленнями про поліцейські розслідування, вбивства, самовбивства, пожежі, тобто тими повідомленнями, які займали все більше і більше місця на шпальтах англійської преси. “Пур Мен’с Гардіан” розходилася в кількості 16 тис. прим., хоча реальна кількість читачів, швидше за все, перевищувала цю цифру, оскільки неграмотним робітникам її читали вголос.

Уряд постійно переслідував газету, Г. Хетерінгтона неодноразово судили, але, за прикладом “Пур Мен’с Гардіан”, з’являлися нові непроштемпельовані видання, яким влада також оголосила війну. За три роки поліція репресувала 800 поширювачів дешевих газет. Було засновано соціальний “фонд для жертв” боротьби із гербовим збором. До нього щотижня надходили гршові внески. Ці гроші використовували для сплати штрафів і для підтримки тих, кто опинився у в’язниці. “Кількість засуджених у цій війні зі штемпельним збором була великою. Один шпигун – а їх було багато, і вони не зупинялися перед провокацією, – вихвалявся, що він один підвів під поліцейський суд сімдесят таких грішників, і отримав за них від податкової влади по фунту з людини” [69; с. 66]. Було утворено і спеціальний комітет для підтримки газети “Пур Мен’с Гардіан”. Робітники влаштовували демонстрації, збори, зверталися до парламенту з петиціями, що вимагали скасування гербового збору. Фактично все 5-річне існування “Захисника бідняка” було безупинною подвижницькою діяльністю проти “податків на знання”.

Є підстави вважати, що війну за дешеву пресу виграли робітники. У 1834 – 1835 рр. щотижневий тираж нелегальних дешевих газет досяг 150 тис. прим. Рух за відміну закону про податки на знання набрав такого розмаху, що не рахуватися з ним владі не можна було. Уряд Великобританії змушений був у 30-х рр. ХІХ ст. знизити гербовий збір: у 1833 р. були зменшені податки на оголошення; у 1836 р. були знижені і гербовий збір, і податок на папір. Податок на рекламу і оголошення зменшився за 3 роки до 1 – 2 шиллінгів. Але до повної перемоги було ще далеко. Естафету “захисників бідняка” прийняла чартистська преса.

Чартизм, який продемонстрував, що робітники остаточно стали на шлях самостійної політичної боротьби, являв собою масовий політичний рух, метою якого була послідовна демократизація громадського ладу Англії. Програма руху була сформульована в Хартії (“Чартер”) і передбачала насамперед загальне виборче право (для чоловіків), щорічне переобрання парламенту, таємну подачу голосів під час вибору депутатів, поділ країни на рівні виборчі округи для забезпечення рівномірного представництва, скасування майнового цензу та виплату зарплати депутатам. У 1839 р. до парламенту була подана петиція з вимогою реалізувати Хартію. Під цим документом стояло 1 млн. 200 тис. підписів. У 1842 р. аналогічна петиція зібрала уже 3 млн. 300 тис. підписів. У 1848 р. третю петицію підписали також кілька мільйонів чоловік. Усі три петиції були відхилені, чартисти не змогли добитися переходу влади до рук робітників, але чартизм здійснив величезний вплив на політичне та соціокультурне життя Великобританії.

Серед прихильників Хартії були ті, хто дотримувався думки про можливість та доцільність революційних виступів, застосування “фізичної сили” (наприклад, учасники “Лондонської демократичної асоціації”), а також ті, хто виступав виключно на підтримку ненасильницьких форм протесту. У кінцевому підсумку чартизм обрав мирний шлях боротьби, що передбачав агітацію за Хартію, мітинги, збирання підписів, політичні страйки (це не означало, що чартисти не залишили за собою права відповідати насильством на насильство). Агітаційно-пропагандистська діяльність чартистів досягла безпрецедентно широкого розмаху: ораторські виступи на мітингах і зборах, видання “політичних проповідей”, публікація та поширення у вигляді брошур звітів про судові процеси над чартистами, публікація чартистських пісень – цей перелік можна було б продовжити. Існувало чартистське книговидавництво і книжковий магазин. Чималу роль у розвитку чартизму відіграла преса.

Серед газет і журналів, солідарних з вимогами Хартії, сяє зірка газети