О. К. Мелещенко Історія журналістики Великобританії
| Вид материала | Конспект |
Содержание1.6. Журналістика в період реставрації Стюартів Хабеас Корпус Акт 1.7. Журналістика епохи раннього Білль про права” 1.8. Засновники справжньої англійської журналістики |
- Мета викладання дисципліни полягає у наданні студентам знань, які забезпечать науковий,, 94.47kb.
- Кость історія української журналістики, 4185.92kb.
- Історія зарубіжної журналістики (від античності до іі пол. Хvііі ст.), 4492.09kb.
- Кость історія української журналістики, 4057.1kb.
- Робоча програма курсу "Історія філософії України " Для спеціальності 030300 «Історія», 162.85kb.
- Метод журналістики Загальні уявлення про метод. Загальнофиіософські засади методу журналістики, 275.85kb.
- Реферат з журналістики, 106.87kb.
- Ліхтей І. М. Історія середніх віків, 1009.98kb.
- Інститут журналістики І масової комунікації Класичного приватного університету (м., 76.83kb.
- Актуальні) проблеми музичної журналістики (в Україні), 110.07kb.
Наслідки обмеження свободи слова за часів правління О. Кромвеля відчули на собі не лише монархісти, але й Дж. Лільберн, котрий не зумів знайти спільної мови з новою владою. У памфлеті “Друга частина Нових ланцюгів Англії, або Сумна вистава про ненадійний та небезпечний стан республіки” (1649) він був змушений констатувати, що військові, які прийшли до влади, “передусім суворими заходами змусили замокнути пресу; далі вони закидали нас наклепами і всілякого роду брехливими доносами, які тільки могла винайти їхня злоба проти нас. …Правлячі офіцери говорять про свободу, але яка це свобода, якщо вони змусили замовкнути пресу, що по праву є і вважається у всіх вільних народів найістотнішою ознакою свободи?”
Його вигнали з Англії, знову судили, присудили до позбавлення волі, але до останніх днів цей громадянин і трибун продовжував свою публіцистичну діяльність.
Думка про свободу слова пролунала і в одному з памфлетів Джерарда Вінстенлі (1609 – 1652) – ватажка руху діггерів (крайнього лівого крила революційної демократії Англійської революції, що відображало інтереси бідноти, в тому числі сільської). Свої перші памфлети Вінстенлі публікує в 1648 р. Вони носили релігійний характер, але найважливішим соціально-етичним принципом у них визнавався розум. У памфлеті 1649 р. “Новий закон справедливості” викладаються ідеї, співзвучні комуністичним. У 1651 р. у зверненому до Кромвеля памфлеті “Закон свободи, або Справжнє правління відновлене” (одній з перших соціалістичних утопій) Вінстенлі виступає просвітником, підкреслюючи, що будь-яке справжнє знання досягається за допомогою практичного пізнання матеріального світу.
У ході революції представники ворогуючих сторін використовували в політичній боротьбі не лише памфлетну літературу, а й брошури, листівки, а також видання, які все більше нагадували газету. І хоча масової аудиторії ще не існувало і на долю простого народу залишалися переважно проповіді, популярність “протогазет” неухильно зростала, незважаючи на складність умов, в яких їм належало функціонувати.
^ 1.6. Журналістика в період реставрації Стюартів
Історики вважають, що Стюарти, які повернулися до правління країною після їх реставрації, у вигнанні нічого не забули і нічому не навчились. Після 1660 р. переслідуються політичні противники, з могил викидаються кістки царевбивць, спалюються постанови республіки. Відомо, що після реставрації Карл ІІ призначив “спостерігати за пресою” колишнього офіцера королівської кавалерії Роджера Л’Естранжа, який мав право конфісковувати будь-яке видання та карати видавця за виступи проти влади.
Здавалося б, що після реставрації політичні дискусії в Англії згасли. Згідно з указом “Про регулювання книгодрукування” (1661) вилучались і спалювались “бунтівні памфлети”. За публікацію такого памфлета був страчений один із друкарів. Під особливим наглядом перебували видання, що друкувалися в друкарнях та були розраховані на більш широку читацьку аудиторію. Влада стежила за тим, щоб публікації не носили політичного характеру.
Становище англійської періодики явно погіршилось. Встановлений Карлом ІІ “Акт про пресу” (1662) носив іще більш жорсткий характер, а необхідність його запровадження пояснювалась “загальною розпустою останніх часів, [коли] багато хто із зловмисних осіб насмілювались друкувати й поширювати книги єретичні та бунтівного змісту”. У країні, як і за О. Кромвеля, знову виходили лише дві офіційні газети – “Інтелідженсер” (“Довідник” або “Інформатор”) та “Ньюс” (“Новини”). Їхній редактор-видавець Роджер Л’Естранж, за поглядами переконаний монархіст, поєднував журналістську діяльність із обов’язками головного цензора Англії.
Ситуація дещо змінилася, як не дивно, завдяки Великій чумі 1665 р. Рятуючись від чуми, восени Карл ІІ зі своїм двором переїхав в Оксфорд. Знаходячись далеко від Лондона, він та його оточення бажали отримувати новини, але боялися брати до рук газети Л’Естранжа. Виходячи з цих міркувань, університетському друкареві Леонарду Літчфелду було наказано видавати нову газету. 14 листопада 1665 р. вийшов перший номер “Оксфорд Газетт” (“Оксфордська газета”), яка потім виходила упродовж 11 тижнів по понеділках і четвергах. Нововведенням стала незвична інформаційна насиченість – на двох її сторінках містилося більше інформації, ніж у двох газетах Л’Естранжа.
“Оксфордська газета” з її акцентом на безпристрасну подачу інформації і з відмовою від полемічного пафосу швидко стала серйозним конкурентом двом офіційним газетам, особливо після переїзду короля в Лондон, коли газети очолив Томас Ньюком, а назва змінилася на “Ландн газет” (“Лондонська газета”). Перший випуск “Лондонської газети”, із збереженою колишньою нумерацією (№ 24), з’явився 5 лютого 1666 р. і триває досі, що робить це видання лондонського Сіті найстарішою щотижневою газетою світу.
Тоді ж сталася ще одна знаменна подія: в Англії з’являється перший журнал – як нова форму спілкування інтелектуалів, орієнтованих на антисхоластичні методи пізнання. Його переважно наукова орієнтація дозволяла залучати до комунікації велику кількість учасників. Після появи 5 січня 1665 р. у Парижі “Журналь де саван” (“Журнал учених”; в іншому перекладі – “Щоденник учених”) із запізненням на кілька тижнів в Англії з’явився журнал “Філософікел транзакшнз оф зе ройял сесайті” (“Філософські праці Королівського товариства”) під редакцією Генрі Олденберга. Цей журнал, офіційний орган Лондонського королівського товариства, виходив щомісяця. Цікаво, що з десяти публікацій, які склали перший номер, три були взяті із “Журналь де саван ”.
В умовах королівських утисків свободи слова та друку повернулася популярність до рукописних листків, які дозволяли отримувати оперативні відомості. Вважається, що ці листки відіграли певну роль в оформленні партій вігів і торі, які тривалий час визначатимуть політичний клімат у країні.
Незважаючи на те, що в 1679 р. було прийнято ^ Хабеас Корпус Акт – один з основних конституційних актів Великобританії, який гарантував процесуальні права людини, що стосувалися правил арешту та залучення звинувачуваного до суду, внутрішня політика, а також ставлення до періодичних видань, нелояльних до королівського двору, були жорсткими. Кількість видавців суворо обмежувалася. Лише Оксфорд і Кембрідж користувались деякими привілеями.
Сподівання Карла ІІ та Якова ІІ на всебічне зміцнення цензури в країні так і не виправдалися повною мірою, тим більше що Англію чекав новий виток “епохи революцій”. Зростало незадоволення політикою Якова ІІ, виникла небезпека відновлення католицизму. Фактично внаслідок перевороту в 1688 р. у Лондон прибув Вільгельм ІІІ Оранський, який разом з дружиною Марією ІІ Стюарт був обраний на королівський престол. Проте йому довелося прийняти англійський “Білль про права” (1689) як умову сходження на трон. Білль затверджував парламентський суверенітет за рахунок королівської влади, його статті розширювали громадянські права, включаючи гарантії проти свавільних арештів і кінець цензури над пресою. Членам парламенту було надано право свободи слова, хоча воно й не розповсюджувалося на тих, хто підпадав під дію законодавчої влади.
Істориками ця подія розцінювалася як “славетна революція”, значення якої пов’язано передусім з тим, що вона утвердила англійську конституційну парламентську монархію. Не випадково після “славетної революції” з’явилися нові видання політичного змісту, почали розповсюджуватися памфлети. У 1688 р. у Лондоні почали виходити такі газети, як “Юніверсал Інтеллідженсер” (“Загальний інформатор”), “Інгліш Курант” (“Англійські вісті”) та “Лондон Курант” (“Лондонські вісті”).
У другій половині XVII ст. в Англії виникла й сатирична преса. Прикладом сатиричного видання є вігський щотижневик “Віклі едвайсіс фром Роум” (“Щотижневі поради з Рима”). Причиною такої незвичайної назви є журналістський прийом, який іноді застосовувався у XVII – XVIII ст.: газета виступала наче від імені політичних противників, але їхній стиль явно пародіювався. На сторінках цього видання ненависний вігам папа римський давав поради партії торі, як краще управляти Англією. Ці поради були перебільшеними, доведеними до абсурду, і подавались у гумористичній формі. Зрозуміло, газета видавалась у глибокому підпіллі. Проте розшукова служба працювала професійно, і невдовзі сміливий видавець щотижневика Генрі Карр був заарештований.
Вільгельм Оранський явно не бажав залишатися в боргу, і вже 1689 р. поновив дію закону про цензуру. Боротьба за свободу преси розгорнулася з новою гостротою.
^ 1.7. Журналістика епохи раннього
англійського Просвітництва (1689 – 1714)
Отже, попередня цензура зникла в Англії лише після “славетної революції” та прийняття “Білля про права”. У 1694 р. було скасовано, точніше – не пролонговано дію “Закону про цензуру”, запровадженого Яковом ІІ у 1685 р. Позитивні наслідки скасування попередньої цензури позначилися не відразу, але, як підмітив Томас Маколей, нападки на короля та його оточення у другу половину правління Вільгельма ІІІ було набагато менш різкими, ніж у першу. Це свідчило про те, що політична преса стала поступово звикати до свободи слова.
Маколей писав, що “звичка писати проти уряду сама по собі має шкідливий вплив. Бо у тих, хто звик писати проти уряду, входить у звичку порушення закону; а звичка порушувати хоча б і безглуздий закон здатна розвивати в людях цілковите беззаконня. Який би не був безглуздий митний тариф, контрабандист є все-таки шахрай”.
Початок європейського Просвітництва пов’язаний з ідеями англійських деїстів та філософів кінця ХVІІ ст. Прийняття у 1689 р. “Білля про права” (цей документ враховував деякі філософські концепції Джона Локка) стало знаменною подією не лише для Англії, а й для усієї Європи, тому що в “Біллі про права” була заявлена нова модель взаємостосунків особистості й держави. Висловлене Локком (у роботі “Про громадянське правління”, 1690) положення про те, що “ми народжуємось вільними, так само, як ми народжуємось і розумними”, для багатьох звучало справжньою відвертістю. Вольтер писав, що Локк розгорнув перед людиною картину людського розуму, як чудовий анатом пояснює механізм людського тіла. Багато французьких просвітників (Монтескйо, Вольтер, Прево) відправилися в Англію, щоб на місці ознайомитися з тим, що здалося їм найпередовішим і плідним у галузі культури, ідеології та державного устрою.
Таким чином, у період раннього англійського Просвітництва Англія переживає “потрійне оновлення” – інтелектуальне, моральне та політичне, стає батьківщиною вільнодумства. Просвітництво, представлене вченими, філософами, письменниками, зародилося на “розпушеному буржуазною революцією” грунті, в умовах, коли було відкрито шлях розвитку ринкових відносин та були закладені основи промислової революції. І якщо криваві революційні потрясіння ХVІІ ст. для Англії залишилися позаду, а частина буржуазії та аристократії досягла компромісу у питанні про владу, це зовсім не означало, що століття ХVІІІ було позбавлене політичної боротьби, внутрішньо- та зовнішньополітичних колізій. У країні розгорнулася боротьба партій. Суперництво торі, які в основному спиралися на середнє дворянство, і вігів, що орієнтувалися на представників грошового капіталу, багато в чому визначило розстановку сил на політичній арені. Літератори, вчені – усі, хто входив до кола освічених філософів, виявилися більшою чи меншою мірою втягнутими в орбіту політики, підключаючись до процесу формування громадської думки.
Уже в роки раннього англійського Просвітництва роль періодики надзвичайно посилилась. “^ Білль про права” значно стимулював газетно-журнальну справу в країні. Пресу почали вважати “четвертим станом” у королівстві. На рубежі ХVІІ – ХVІІІ ст. щорічний наклад провідних газет сягав 10 млн. прим. Інтерес до газет був повсюдний. Газети читалися в кав’ярнях, на постоялих дворах, у зібраннях та клубах. Саме преса давала просвітникам можливість широко пропагувати свої ідеї.
Наприкінці століття в Англії з’являються перші спеціалізовані видання для жіноцтва. Так, у 1693 р. був заснований один із перших англійських жіночих журналів “Лейдіс Мерк’юрі” (“Жіночий вісник”). Як вказувалось у першому ж номері цього журналу, він був створений для задоволення потреб та інтересів британських жінок. Згодом з’являлися й інші журнали, але вони не витримували випробування часом і зникали. Майже 200 років жіночі журнали в Англії не могли міцно утвердитися і стабільно видаватися. Нерідко засновані журнали припиняли своє існування після виходу лише кількох номерів. Це було викликано низькою якістю матеріалів, що публікувалися та порівняно високою ціною номера.
На рубежі XVІІ – XVІІІ ст. поширювач друкованої продукції стає в Англії популярною фігурою. Серед поширювачів друкованих органів були переважно жінки. Їх так і називали “мерк’юрі вумен” – “жінки-вісники”. Навантажені книгами, брошурами, листками новин, вони мандрували від міста до міста, від села до села, а часто й від країни до країни. Їхня роль у поширенні новин, різних знань була дуже великою. Фактично вони були й поширювачами нових суспільно-політичних поглядів.
Водночас залишки феодальних обмежень, що знайшли вираз у цензурній політиці країни, гальмували розвиток журналістики. Тому, виборюючи інші громадянські свободи, просвітники включилися в боротьбу за свободу слова. Так, активно виступав проти цензури Джон Локк. І невдовзі, у 1695 р. закон про цензуру було скасовано. На думку Т. Л. Лабутіної, “знищення цензури в англійській пресі пояснювалося насущними потребами класу буржуазії, що зміцнювався і потребував засобів, за допомогою яких з’являлася б можливість вільно пропагувати свої ідеї, формувати у потрібному напрямку громадську думку, здійснюючи ідеологічний вплив на співгромадян. Скасування цензури в пресі, звичайно ж, мало прогресивне значення для політичного життя Англії. Однак не будемо забувати, що плодами досягнутої свободи могли скористатися лише представники заможних класів” [26; с. 169].
Відміна закону про цензуру потягла за собою кількісне та якісне зростання періодики. 1709 р. у Лондоні виходило 18 газет загальним накладом 35 прим. на тиждень. Збільшувалася спеціалізація періодики, посилювалося політичне звучання їхніх виступів.
У 1702 р. в Лондоні вийшла перша щоденна газета “Дейлі Курант” (“Щоденні вісті”). Цей факт знаменує собою важливий етап у розвитку журналістики, засвідчує її зрілість. Він демонструє наявність у суспільстві потреби в отриманні регулярної інформації, а також існування засобів, які здатні цю можливість реалізувати. Дослідники вважають, що в епоху Просвітництва знання набувають інформаційної форми, а їхнє широке розповсюдження, зокрема за допомогою преси, перетворюється на невід’ємний атрибут культури.
“Дейлі Курант” з’явилася на світ з підзаголовком “Лондон. Продається Е. Маллетом, сусідні двері з таверною Кінг’з Арм у Фліт-брідж”. Після 10-го випуску до тексту були внесені корективи: власником газети став Сем Баклі. Спочатку видання не носило самостійного характеру й виглядало доволі скромно: дві колонки, що друкувалися на одній стороні аркуша, заповнювались перекладами з голландських і французьких газет, а за своїм зовнішнім виглядом нагадували знаменитий офіціоз – “Лондонську газету”. Перший випуск містив 10 параграфів і 104 рядки новин. Характерно, що редакція обіцяла повідомляти новини відразу ж, як тільки пошта їх доставить [74; с. 94 – 112]. Незабаром газета почала виходити уже на двох сторонах аркуша, а на кінець першого року свого видання вона містила півтори сторінки новин (поки ще з голландської та французької преси), а також дрібні оголошення. У подальшому вона перетворилась на 4-полосну газету. “Дейлі Курант” проіснувала майже 30 років.
Її прикладом поспішили скористатися конкуренти. Якщо у 1702 р. вона була єдиним щоденним виданням у Лондоні, то в 1730 р. таких газет стало 6, а в 1770 р. – 9, причому популярність їх зростала – наприклад, “Дейлі Пост” – “Щоденна пошта” (1719) і “Дейлі Джорнел” – “Щоденний журнал” (1720), які копіювали “Дейлі Курант”. У лютому 1730 р. побачила світ “Дейлі Едвертайзер” (“Щоденні оголошення”), яка виникла на базі суто комерційного листка і містила насамперед комерційну інформацію. У серпні 1706 р. почала виходити “Івнінг Пост” (“Вечірня пошта”). Її випуски з’являлися тричі на тиждень і повідомляли відомості, що містилися у вечірній лондонській пошті. Вечірніми виданнями стали “Івнінг Курант” (“Вечірні вісті”), “Найт Пост” – “Нічна пошта” (1711), “Сент-Джеймс-Івнінг Пост” – “Вечірня пошта Сент-Джеймса” (1713).
У перші три десятиріччя ХVІІІ ст. у Лондоні та провінції з’явилися нові щотижневі газети, одні з яких почали спеціалізуватися на повідомленні новин англійських, другі – шотландських, треті – іспанських. Деякі з них вирізнялися критичним тоном. Однак англійська влада, занепокоєна зростаючим впливом преси, знайшла дійовий спосіб обмежити її активність: у 1712 р. було запроваджено гербовий збір – мито на користь державної скарбниці за випуск періодичних видань, який отримав назву “податків на знання”. Ідею гербового збору схильні приписувати віконтові Болінгброку. Щоправда, гербовим збором оподатковувалися не всі друковані видання, а деякі з них, наприклад, 6-полосні щотижневики, але в цілому він ліг важким тягарем на англійську пресу, і боротьба з ним тривала майже 150 років. Протягом ХVІІІ ст. збір неухильно збільшувався, і на 1815 р. він досяг 4 пенсів. Деякі газети закрилися, інші подорожчали.
І тим не менше це не змогло змусити замовкнути пресу: нові видання продовжували виходити, вдоконалювалися їхній зміст і форма, розширювалося типологічне розмаїття. Щоправда, занадто сміливим журналістам, друкарям і видавцям загрожував не лише гербовий збір. Існувало правило “піллорі” (“ганебного стовпа”), скасоване лише в 1837 р.
Безперечно, у XVІІІ ст. англійська преса збагатилася новими рисами. Крім інформаційних друкованих видань (листків новин) у цей період набувають великого поширення сатирично-повчальні журнали (у ті часи, зокрема й у XVІІІ ст., специфічний тип видання – журнал ще не мав чіткої форми; він міг бути обсягом в одну або кілька шпальт будь-якого формату). Гострий викривально-сатиричний пафос, в основному спрямований проти феодально-клерикальної реакції, ділова розважлива повчальність – ось ті нові риси, які стали характерними для англійської публіцистики XVІІІ ст. Це справді був спалах бурхливого розвитку британської журналістики. Десятки й десятки періодичних видань засновувалися в Англії цього часу. Та не всім їм судилося довго існувати й залишити помітний слід в історії англійської журналістики. Тим величніше і яскравіше сяють у ній імена небагатьох талановитих журналістів, з якими назавжди поріднилася англійська преса.
^ 1.8. Засновники справжньої англійської журналістики
Це – Джозеф Еддісон (1672 – 1719), Річард Стіль (1672 – 1729), автор знаменитого “Робінзона Крузо” Деніель Дефо (1660 – 1731), автор не менш популярних “Мандрів Гуллівера” Джонатан Свіфт (1667 – 1745), Генрі Сент-Джон, він же віконт Болінгброк (1678 – 1751), Тобайас Смоллет (1721 – 1771). Саме вони стояли на чолі англійської журналістики першої половини XVІІІ ст., а їхній вплив позначився й на журналістиці другої половини XVІІІ ст. Сатирико-повчальні журнали “Теттлер” (“Базіка”), “Спектейтор” (“Глядач”) – Р. Стіля і Дж. Еддісона, “Рев’ю оф зе Ефейрс оф Франс енд оф ол Юроп” (“Огляд справ Франції та усієї Європи”) Д. Дефо та інші видання були найпопулярнішими в ті часи.
Річард Стіль, син ірландського юриста, ще в шкільні роки подружився з Дж. Еддісоном, з ним же після закінчення школи здобував вищу освіту в Оксфордському університеті. Його співвітчизники відзначали природну обдарованість і високі людські якості Р. Стіля. Він був одним з тих, хто зробив істотний внесок у формування морально-етичних принципів епохи. Р. Стіль виявив себе у різних галузях. Він був військовим, поетом, драматургом, камер-юнкером, видавцем сатирично-повчальних журналів, редактором “Лондонської газети” – офіційного друкованого органу партії вігів [1; с. 137].
У квітні 1709 р. Р. Стіль заснував у Лондоні видання журналу сатиричного напрямку під назвою “Теттлер” (“Базіка”) та підзаголовком “Базіка Ісаак Бікерстаф”. Таке прізвисько з легкої руки Дж. Свіфта було дано Партріджу – одному з астрологів-шарлатанів, яких немало тоді подвизалося в Англії. Цього Партріджа, котрий вихвалявся тим, що може завдяки своєму ремеслу проникнути до будь-якого помешкання, починаючи від домівки купця і закінчуючи королівським палацом, сатирик змалював у своєму великому (загалом було три подачі “Паперів Ісаака Бікерстафа”) памфлеті під іменем Ісаака Бікерстафа та прізвиськом “Базіка” (The Tattler). У лондонських колах тільки й на устах було: Базіка, Базіка... Цей успіх надихнув Р. Стіля на заснування відповідного журналу, в якому він, за прикладом Д. Дефо, став провідним автором свого видання.
Перший номер журналу містив 7 статей, у тому числі замітку про театральне життя. У подальшому на його шпальтах друкувалися матеріали про інтелектуальні запити дня, про моди і про манери. “Теттлер”, безперечно, носив просвітницький характер.
Журналу Стіля судилося покласти початок не тільки англійській, а й усій європейській морально-повчальній журналістиці. Видання розпочиналося зверненням Бікерстафа, який пропонував читачам “повчальне і разом з тим наштовхуюче на думку читання”, яке “благодійне та необхідне”. Вдало знайдена маска, а також програма видання, що точно витримувалась, завоювали англійського читача. У 1710 р. видавничим проектом свого друга зацікавився Джозеф Еддісон. Він став надсилати до журналу свої статті та есе. У журналі “Базіка” Еддісон знайшов своє покликання.
Із приходом Еддісона якість журнальних публікацій зросла, а багато його есе досі перевидаються і вважаються неперевершеними взірцями англійської есеїстики. Структура “Базіки” вибудовувалася на одному есе, що було композиційним стрижнем кожного номера. Есе створювалось Стілем чи Еддісоном від імені обраної маски і присвячувалась різним подіям лондонського життя. Окрім есе, до номера (видання виходило тричі на тиждень) включалися також дрібні оголошення та замітки.
Побоюючись, що маска Ісаака Бікерстафа може втратити свою привабливість, Еддісон і Стіль припинили видання “Базіки” на початку 1711 р., коли журнал знаходився на вершині своєї популярності.
Журнал