О. К. Мелещенко Історія журналістики Великобританії
| Вид материала | Конспект |
Содержание1.9. Англійська журналістика середини ХVІІІ століття 1.10. Англійська журналістика кінця ХVІІІ століття 1.11. Поява газети “Таймс” |
- Мета викладання дисципліни полягає у наданні студентам знань, які забезпечать науковий,, 94.47kb.
- Кость історія української журналістики, 4185.92kb.
- Історія зарубіжної журналістики (від античності до іі пол. Хvііі ст.), 4492.09kb.
- Кость історія української журналістики, 4057.1kb.
- Робоча програма курсу "Історія філософії України " Для спеціальності 030300 «Історія», 162.85kb.
- Метод журналістики Загальні уявлення про метод. Загальнофиіософські засади методу журналістики, 275.85kb.
- Реферат з журналістики, 106.87kb.
- Ліхтей І. М. Історія середніх віків, 1009.98kb.
- Інститут журналістики І масової комунікації Класичного приватного університету (м., 76.83kb.
- Актуальні) проблеми музичної журналістики (в Україні), 110.07kb.
^ 1.9. Англійська журналістика середини ХVІІІ століття
У середині і в другій половині ХVІІІ ст. журналістика Англії досягла високого рівня розвитку. Її обличчям були Джон Вілкс (1727 – 1797), Джон Уолтер (1739 – 1812), Джон Белл (1745 – 1831), Джеймс Перрі (1756 – 1821), а також Філіп Френсіс (Юніус), Вільям Вудфол, Деніел Стюарт, Едмунд Берк, Деніел Айзек Істон, Томас Спенс, Джон Телуол і Томас Пейн. У країні виходили 5 щоденних газет і розмаїта журнальна періодика. Видавалися щомісячні літературні журнали типу “мегезін” обсягом “ін-кварто” (тобто в одну четверту сторінки), що містили ілюстрації. Серед них історики журналістики виділяють “Юніверсал Мегезін” – “Загальний журнал” (1747), “Політикел Реджистер енд Імпартіел Рев’ю оф Нью Букс” – “Політичний журнал і безпристрасний огляд нових книг” (1767), “Оксфорд Мегезін” – “Оксфордський журнал” (1768), “Таун енд Кантрі Мегезін” – “Міський та сільський журнал” (1770). Вважається, що ці видання користувалися найбільшою популярністю.
Існували журнали, які нагадували сучасні дайджести (згадаймо “Джентльмен’с Мегезін”). У. Т. Стеду належав журнал “Рев’ю оф Рев’юз” (“Огляд оглядів”), який навіть самою назвою вказував на свій “дайджестний” характер. Близьким йому за духом був “Мегезін оф Мегезінз” – “Журнал журналів” (1751), а також “Гренд Мегезін оф Мегезінз” – “Великий журнал журналів” (1758), який публікував усе, що було “цікавого, корисного та розважального” в англійській та зарубіжній пресі [82; с. 59 – 60].
У 60-х рр. ХVІІІ ст. розпочався новий етап у боротьбі преси за право друкувати матеріали про роботу парламенту. До цього часу зросла економічна незалежність преси, зміцнилася її фінансова база, тому обмеження для журналістів і читачів сприймалися болісно.
Після запровадження заборони на висвітлення парламентських дебатів у 1738 р., найгучнішим політичним скандалом, пов’язаним із пресою, стала справа журналіста Джона Вілкса. Вілкс був обраний у 1757 р. членом палати громад, де здобув популярність як прибічник партії вігів, і, в силу обставин, опинився в центрі “війни тижневиків” (1762 – 1763), яку вели між собою торі та вігі. Політику торійського кабінету підтримував щотижневик “Бритн” (“Британець”), редактором якого був Тобайас Смоллетт. У відповідь Вілкс почав видавати щотижневик “Норс Бритн” (“Шотландець”), що фінансувався з партійної каси вігів. Журналістська діяльність зробила Вілкса популярною фігурою, громадська думка була на його боці, а публікації Вілкса, які мали скандальний присмак, привели в підсумку до відставки кабінету міністрів.
Вілкс повністю, а не скорочено (як це було традиційно прийнято) наводив імена критикованих політиків. Найскандальнішим випуском виявився 45-й номер “Шотландця” (квітень 1763 р.). Памфлет Вілкса із глузливим коментарем з приводу тронної промови короля переповнила чашу терпіння влади. 45-й номер було оголошено наклепницьким і присуджено до спалення. Видавці щотижневика й друкарі були заарештовані. Вілкс був також заарештований і ув’язнений до Тауера. Однак суд визнав, що Вілкс як член палати громад не може бути заарештований без спеціальної постанови палати, і тому Вілкс був не лише звільнений, але й отримав за рішенням суду велику грошову компенсацію.
Після того як він був випущений на свободу, натовп захоплено зустрів його (Вілкса підтримували мешканці Уоппінга – кварталу лондонської бідноти). За рішенням парламенту 45-й номер газети “Шотландець” повинні були публічно спалити, але спробі здійснити вирок завадила маса людей. Перше, що зробив Вілкс, опинившись на свободі, – це передрукував номер, який викликав обурення у влади.
У відповідь палата громад визнала твір Вілкса образливим пасквілем і позбавила автора депутатських повноважень. Позбавлення Вілкса депутатського імунітету дозволило розпочати проти нього судовий процес. Не чекаючи завершення справи, Вілкс вирішив переховуватись у Франції. Справа Вілкса викликала вибух громадського обурення в Англії, гасло “Вілкс і свобода” було підхоплено опозицією, а на вікнах та стінах майже кожного лондонського будинку з’явилася цифра “45”, що стала своєрідним знаком опозиційності, паролем і викликом.
У 1768 р. Вілкс повернувся до Англії і поновив боротьбу. Історики журналістики називають цю людину “страхіттям короля та його міністрів”.
На кінець ХVІІІ ст. ситуація із свободою слова в Англії дещо поліпшилась, особливо після 1771 р., коли обома палатами було мовчки дозволено публікувати дебати. Більше того, це стало одним з основних завдань “Шотландця”. З тих пір нечисленні читачі цієї газети добре зналися на політиці, оскільки під час парламентських сесій більше половини газети відводилося звітам про сесії. Багато місця – ціла сторінка, а то й більше – відводилося платним оголошенням, повідомленням про книги, концерти, театри, вбрання та різним людям, які потребували хатніх слуг. Газетна площа, що лишалася, була зайнята поезією, серйозними та гумористичними статтями, листами до газети (підписаними іменем кореспондента чи псевдонімом), фрагментами інформації, плітками зі світу театру або бомонду, перемішаними із газетними оголошеннями і довгими офіційними звітами про закордонні справи. Наклади цих видань були невеликими – кілька тисяч примірників вважалися дуже непоганим показником.
Незважаючи на гербовий збір, преса продовжувала набирати силу, збільшувалася кількість різних видань, розширювався обсяг продаж. Якщо в 1753 р. продавалося лише 7 млн. прим. друкованої періодики, то через чверть століття ця цифра подвоїлася. І щотижневики, і щоденні видання намагалися адекватно розповідати про найважливіші події. Зарубіжні новини перестали бути перекладним матеріалом, взятим з іноземних газет і журналів. Інформацію з-за кордону доставляли спеціально послані туди кореспонденти.
Наприкінці 60-х років ХVІІІ ст. у газетах, обсяг яких значно збільшувався, почали більш серйозно висвітлюватися новини, частіше стали з’являтися статті на літературні й театральні теми, публікації політичного характеру. У Лондоні отримали поширення памфлети, адресовані політикам. Так, значний громадський резонанс викликали листи, що належали перу Філіпа Френсіса, який виступав під псевдонімом Юніус і друкувався в газеті “Паблік Едвертайзер” (“Громадські оголошення”).
Одне зі своїх послань він призначав королю Георгу ІІІ, інше – лорду Менсфілду. Останнього автор нищівно критикував, заявивши, що навряд чи можна висловити словами усе презріння та обурення, які здатний викликати цей державний і судовий діяч. Юніус писав, що якщо чесна людина апелює до розуміння, то самозванець застосовує силу замість аргументів, нав’язує мовчанку, коли він не в змозі переконати, і пропагує свою особистість за допомогою меча. Звичайно, що такі виступи потягли за собою репресивні заходи щодо видання, яке їх опублікувало. Тим не менше памфлети Юніуса розходилися величезними накладами. Радикальні газети, наприклад “Паблік Едвертайзер”, продовжували друкувати листи Юніуса, і багато хто з незалежних авторів прагнув з нею співробітничати, якщо хотів висловити власну точку зору на події громадської значущості. Навіть сто років по тому Юніуса пам’ятали: МаркТвен у своєму творі “Інтерв’ю з дикуном” (дикун тільки наприкінці твору виявляється… сенсацією) від імені останнього “зізнавався”: “Я написав божевільні листи Юніуса...”
Популярність памфлетів Юніуса багато в чому була зумовлена зростанням народного незадоволення. Політика правлячої олігархії гальмувала розвиток країни, і ідея парламентської реформи все активніше оволодівала громадською думкою. У цій обстановці з новою силою постало питання про “відкриття” парламенту для преси. У країні починають працювати журналісти, які не просто спеціалізуються на висвітленні діяльності парламенту, але й які виявили багатообіцяючі здібності парламентських кореспондентів.
Так, представник однієї з перших журналістських династій Вудфолів – Вільям Вудфол, котрий керував до 1789 р. газетою “Морнінг Кронікл” (“Ранкова хроніка”), а потім випускав “Дайєрі” (“Щоденник”), міг по пам’яті відтворити багатогодинні парламентські дебати і, не користуючись записами, складати про них детальні звіти (сучасники дали йому відповідне прізвиське – “memory”, тобто “пам’ять”). Звичайно, не феноменальний дар Вільяма Вудфола став причиною зміни ставлення влади до “відкриття” парламенту для преси. Уряд відмовився від спроб переслідувати пресу за публікацію матеріалів про палату лордів і про палату громад під тиском громадської думки, що ставала все більш негативною через незадоволення його політикою. Це відбулося в 1771 р., а з 1803 р. у палаті громад надаватимуться спеціальні місця для репортерів.
^ 1.10. Англійська журналістика кінця ХVІІІ століття
Кінець ХVІІІ ст. став переламним для англійської журналістики. Тенденції, що тоді зародилися, надовго визначать особливості розвитку преси в країні. Найбільш примітною в цей час стала еволюція газет. Справа в тому, що їхнє економічне становище залишалося нестабільним. Маленькі тиражі стали наслідком запровадження в 1712 р. гербового збору. Ціни на газети поступово підвищилися настільки, що стали недоступні для англійської бідноти. Якщо, скажімо, газета надходила в роздрібний продаж ціною в 1 пенс, то видавець газети мав наклеїти марку на неї в 3 пенси. Таким чином, витрати видавця з оплати гербового збору перевищували, принаймні, втричі, а в ХІХ сторіччі – у 4-5 разів виручку від роздрібного продажу газети. Значну частину витрат з видання газети власники покривали за рахунок реклами. Газети опинялися в такому становищі, коли вони могли виходити лише за підтримки ззовні.
Для редакторів, що добивалися субсидій, кожний уряд тримав на поготові відповідну статтю бюджету і відпущені по ній асигнування. Як правило, стаття бюджету була закритою. Парламент утверджував їх “за рубрикою”, а не конкретним обгрунтуванням. Найчастіше це була рубрика “Витрати міністерства внутрішніх справ”. Ці асигнування вважалися непідзвітними парламенту. Спроби змінити цей існуючий аж до нашого часу порядок безрезультатні. Вони парируються таким мотивуванням: оскільки призначення спеціальних служб міністерства внітрішніх справ полягає в тому, щоб їхні операції велися секретно, і успіх операції залежить від ступеня збереження секретності, то і парламент в ім’я вищих інтересів держави не повинен вимагати розкриття цих секретних операцій.
В архівах англійського уряду містяться дуже красномовні документи – відомості на виплату регулярного грошового утримання газетам. Наприклад, у відомості 1792/93 бюджетного року фігурують 9 найбільших англійських газет того часу на чолі з “Дайері”. “Дайері” – 400 фунтів стерлінгів, “Лондон івнінг пост” – 200, “Сент джеймс кронікл” – 300, “Паблік леджер” – 100, “Уайтхолл івнінг пост” – 200, “Морнінг геральд” – 600, “Оракл” – 200, “Уорлд” – 600, “Таймс” – 300 фунтів стерлінгів. Замикає цю відомість недавно створена газета “Таймс”. Неважко також помітити, що кошти розподілялися залежно від калібру газети та послуг, які вона надавала уряду в політиці, включаючи й сферу взаємовідносин з іншими державами. Що вимагалося від газет за ці гроші? Щоб вони регулярно публікували заготовлені в канцелярії прем’єр-міністра або в канцеляріях інших міністерств кореспонденції, коментарі, або ж спеціально організовані кореспонденції з інших країн, покликані у вигідному світлі окреслювати зовнішню політику цього уряду.
Відома “діяльність” у цьому напрямку сера Роберта Волпола, чий урядовий кабінет неодноразово здійснював прямий підкуп депутатів. Щоб підтримати потрібні йому видання, він одного року виплатив через свою адміністрацію газетярам і памфлетистам 50 тис. фунтів стерлінгів державних коштів. Аналогічна практика тривала до початку ХІХ ст.
Та все ж не ці тенденції були визначальними для тодішньої англійської періодики. Наприкінці ХVІІІ ст. на перший план висуваються вимоги професіоналізму, серйозності в подачі журналістської інформації. У цей час в журналістику приходить Джон Белл. Він поєднував у собі талант видавця, редактора, військового кореспондента. Умови, в яких існувала англійська журналістика, змінилися, і вони вимагали від тих, хто пов’язав із нею свою долю, нових професійних якостей, серед яких підприємницька активність посідала не останнє місце.
На щастя, цей талант Белл мав. Будучи обдарованим друкарем, він був і успішним продавцем своїх книг, які випускав поряд з друкованою періодикою. У газеті “Морнінг Пост” (“Ранкова пошта”), яку він заснував разом із своїми колегами у 1772 р., серед численних оголошень нерідко друкувалася реклама видавничої продукції самого Белла. Активність цієї людини викликає здивування. У 1787 р. Белл починає друкувати щоденну “Уорлд, Фешенбл Едвертайзер” (“Світ, модна газета з оголошеннями”), у 1789 р. виникає “Оракл, Белл’з Нью Уорлд” (“Оракул, новий світ Белла”), у 1796 р. – “Белл’з Віклі Месенджер” (“Щотижневий кур’єр Белла”). Белл став широко відомим, і багато хто намагався скористатися цією відомістю, щоб зміцнити позиції своїх видань. Ім’я Белла прагнули включити в назву газет, які не мали до нього жодного відношення, друковану періодику Белла постійно наслідували.
Перетворення відомої англійської газети “Морнінг Кронікл” (1769) на видатне видання зазвичай пов’язують з іменем Джеймса Перрі, який купив це видання у 1789 р. Знайомство з політиками допомогло йому зробити газету фактично органом вігів. Крім того, Перрі зумів залучити до співробітництва видатних діячів культури. Під час Французької революції він знаходився у Франції в ролі кореспондента своєї газети, щоб інформація про події, які розгорнулися на континенті, відзначалася особливою достовірністю.
Подіями у Франції цікавився і власник іншої помітної газети – “Морнінг Пост” (1772). У 1795 р. вона перейшла у володіння Деніеля Стюарта. Як і “Морнінг Кронікл”, вона орієнтувалася на вігів. За прикладом Перрі Д. Стюарт зумів згуртувати навколо видання блискучих авторів. Він не дозволяв політичним темам превалювати в газеті і з великою симпатією ставився до віршів і тих публікацій, які підсилювали її привабливість і різноманітність, а також розважальний характер. Внаслідок цього зростав наклад видання та його вплив. Характерно, що Стюарт був одним з перших, хто віддав перевагу невеликим оголошенням, тим самим випередивши творців масових видань. Він добре усвідомив взаємозалежність зростання тиражу та збільшення обсягу дрібної реклами. Коли в 1796 р. Стюарт купив вечірню газету “Геральд” (“Кур’єр”), нагромаджений ним досвід дав відчутні результати: тираж газети зріс більш ніж у чотири рази, газета стала другим виданням у країні за накладом.
Для кінця ХVІІІ ст. продовжувало залишатися актуальним питання про зняття з періодики обмежень, встановлених ще в той період, коли промисловість Англії знаходилася в зародковому стані, а кількість читачів обмежувалася заможними верствами населення. Про успішний розвиток цього процесу свідчить той факт, що із 1781 р. виникла традиція випускати по неділях видання для масового читача.
Паралельно з цим тривала боротьба за демократизацію преси. У цьому процесі демократизації відчувався сильний вплив подій Великої французької революції 1789 р. С. Гаррисон пише, що “вибух передових ідей, який супроводжувався взяттям Бастилії і знищенням феодальних порядків у Франції, збігся в Британії – як ніде більше – з найскладнішим періодом капіталістичної індустріалізації, яка привела до жахливої трансформації життя трудящих” [81; с. 26].
Лозунг “Свобода, рівність, братерство” здійснив сильний вплив на тих англійців, котрі були людьми “дії” і відчували зв’язок революції у Франції з тим, що відбувалося в Англії у ХVІІ ст. Громадська думка британців розділилася, але очевидно: великі радикальні сили були переконані, що Франція переживає свій зірковий час і що загальне щастя можливе. У такій обстановці в Англії “преса протесту і демократичний рух народилися водночас” [82; с. 28, 29]. У роки Французької революції в Англії з’являються памфлети, листівки, газети, які в наступному сторіччі перетворяться на потужний потік.
Побоюючись зростання якобинських настроїв і готуючись до війни з Францією, влада посилила переслідування друкарів, видавців і поширювачів бунтівної літератури. У 1792 – 1793 рр. кількість судових справ у звинуваченні в підбурюванні до заколоту була не меншою, ніж у ХVІІ ст. У 1792 р. в Англії було прийнято знаменитий закон про наклеп. Розпливчастість самого поняття наклепу – “лайбл” (прем’єр-міністр Пітт Старший зізнавався, що він ніколи не розумів, що таке “лайбл”) – давала змогу використовувати цей закон для пригноблення інакомислячих.
У цей час в ряді видань події Французької революції піддаються різкій критиці. Так, “Обсервер” (“Оглядач”) у 1789 – 1791 рр. не втомлюється друкувати матеріали, присвячені Франції, в яких акцентує увагу на кривавих заворушеннях, розправах і стратах. Газета виступає проти прем’єр-міністра Пітта, а в ХІХ ст. вітає реставрацію Бурбонів. Пізніше, коли Французька революція вже продемонструвала вичерпаність своїх можливостей, влада все ще продовжувала боротьбу проти її ідей, прагнучи вплинути на громадську думку. У 1797 – 1798 рр. видається політичний журнал “Анти-Джекобин, о Віклі Екземінер” (“Антиякобинець, або Щоденний ревізор”). За словами його засновника, Джона Каннінга (заступника секретаря міністерства закордонних справ), преса надто довго служила “механізмом для руйнування”. Мішенню для критики служили революційні ідеї, “Віклі Екземінер” досяг певних успіхів у посиленні антиякобинських і відповідно антифранцузьких настроїв.
Наполеон, у свою чергу, намагався використати підкуп англійської преси як спосіб встановлення контролю над періодикою головного свого противника й конкурента (яким на той час була Англія). Так, у 1802 р. англійська розвідувальна служба повідомляла із Парижа в Лондон про те, що агент Наполеона Ф’єв поїхав до Англії із спеціальною місією – знайти доступ до редакторів англійських газет для того, щоб запропонувати їм постійне утримання і тим самим забезпечити собі канали впливу на місцеву громадську думку на користь Франції. Прагнучи нейтралізувати пропагандистські виступи “Віклі Екземінер”, Наполеон наказує передруковувати на шпальтах газет імперії усі матеріали профранцузького, пронаполеонівського характеру в Парижі та в містах інших західноєвропейських країн. З цією метою була заснована спеціальна газета англійською мовою “Аргус” (“Вартовий”).
В умовах боротьби з англійським якобинством будь-яка зміна політичного устрою і навіть думка про це здавалася британським офіційним колам злочинною. Вільям Пітт, добиваючись війни з Францією, вів непримиренну боротьбу з демократичною агітацією. Так, адвоката Мюїра було відправлено у тривале заслання фактично за те, що він дав комусь прочитати “Права людини” Томаса Пейна. Видавець “Прав людини”, в свою чергу, був засуджений на два роки в’язниці. Лондонське кореспондентське товариство було репресовано за те, що в 1792 р. об’єднало представників демократичних верств населення. Заарештували його виконавчий комітет, вилучили документи. Було винесено жорстокі вироки учасникам товариства. У 1799 р. товариство припинило своє існування [69; с. 11 – 13].
“Новою політичною Біблією” заможного класу стала книга Едмунда Берка “Роздуми про французьку революцію” (1792), де він дозволив собі заявити, що “свинячій” більшості не личить вирішувати серйозні державні проблеми. Реакцією “свинячої” більшості було створення газет, у назвах яких обігрувалося слово “свиня” – “pig”, “pog” [81; с. 29]. У 1793 – 1794 рр. вийшла газета “Пог’з Уош” (“Свиняча бовтанка”), пізніше перейменована на “Політикс фо Піпл” (“Політика для народу”). Її засновник Деніел Айзек Істон виступав против війни, що її вела реакція по відношенню до народу Франції. На початку ХІХ ст. його судили і кинули до в’язниці. У 1793 – 1796 рр. Томас Спенс, виразник ідей “аграрного комунізму”, видавав журнал “Піг’з Міт” (“Свиняче м’ясо”), де прагнув розповісти трудівникам про їхні права.
Джон Телуол, який об’єднав у своїй особі памфлетиста та політика-радикала, багато в чому випередив ідеї Роберта Оуена і чартистів. У 1794 – 1795 рр. Телуол виступав з публічними лекціями, які він потім друкував у своєму щотижневику “Триб’юн” (“Трибуна”). На його шпальтах Телуол стверджував, що події у Франції, в тому числі і якобинський терор, випливають не з нових революційних доктрин, а із злоби, корупції та підозрілості – наслідків постійної жорстокості старого деспотизму.
Вважається, що книга Берка викликала до життя й знамениті “Права людини” Томаса Пейна. Брошури з текстом цієї книги розійшлися в Англії величезним накладом – близько мільйона примірників. Вплив ідей Пейна та авторитет його особистості в цей час були великими. Народившись в Англії, у 1774 р. Пейн переселився до Північної Америки, де став борцем за її незалежність і вів активну публіцистичну діяльність. Під час Великої французької революції він також взяв у ній участь. У своїх працях Пейн відстоював ідею суверенітету народу та його права на повалення тієї влади, яка нездатна виконувати свої обов’язки.
Таким чином, сторіччя, що розпочалося з розквіту англійського вільнодумства, завершилося потужним злетом вільнодумства французького, яке в свою чергу дало новий імпульс розвитку демократичних ідей в Англії. При всій суперечливості Французької революції та неоднозначності її результатів вона стала не просто подією, що захитала світ. На думку вчених, протягом усього ХІХ ст. Європа намагатиметься завершити те, що не змогла доробити революція у Франції. Що ж стосується Англії, то після того як Наполеон став імператором, віра в англійську революцію почала згасати. Громадська думка країни знову звернулася до питання реформи, тепер уже в умовах, коли “права людини починають змагатися з антилюдською індустріальною системою” [81; с. 29].
Для Англії кінця XVII ст. характерні 4 типи періодичних видань: інформаційні, аналітичні, сатиричні та рекламні. Перші були націлені, передусім, на комерційний успіх і призначалися для всіх. Теж можна сказать й про рекламні видання, додавши, проте, що головні засоби вони отримували не від читачів, а від замовників реклами. Їхнє досить широке поширення викликано значною мірою ненормальним становищем, в якому опинилася преса, на яку накладалися різноманітні обмеження.
Аналітичні видання були націлені не стільки на комерційний, скільки на політичний успіх. Як у випадку з рекламними виданнями, газета тут була не самостійною метою, а засобом до досягнення іншої, більш важливої мети, чи то збут товарів, чи то заховлення й утримання влади.
Не можна вважати комерційними виданнями й підпільні сатиричні газети того часу. За своєю пропагандистською роллю вони були ближче до аналітичним і використовувались у ролі засобу політичної боротьби. Відмінність полягала лише у формі пропаганди. Поєднання аналітичних та інформаційних жанрів на сторінках газет кінця XVII ст. – явище досить рідкісне, хоча в роки революції воно було звичайним.
Макет газети був вкрай примітивним. Зазвичай газета являла собою аркуш невеличкого формату, на якому в дві колонки розміщувалися матеріали, розділені абзацами. Заголовки вживалися рідко.
Попит на новини у період реставрації був надзвичайно великий. Як говорив прокурор у звинувачувальній промові проти Карра, “багато хто з батьків позбавляє дітей хлібу, аби купити памфлет. Спокуса настільки велика, що в їхній кишені не затримуються й 2 пенні”. Незважаючи на таку “турботу” про дітей, виникло ще кілька підпільних газет. Та все ж преса того часу не могла задовольнити потребу в новинах. Через це знову відроджуються “летючі листки”. Важливим місцем обміну інформацією стають трактири, таверни, кав’ярні та чайні, які поділяються на вігські і торійські (а також за професіями – суддівські, журналістські, письменницькі тощо).
Підсумком цього періоду розвитку англійської журналістики став розрив між пропозицією новин і попитом на них. Це ненормальне становище пояснявалося насамперед політикою уряду, який скував пресу ланцюгами цензури. Запеклі суперечки вели між собою англійські публіцисти цього періода з приводу проблеми свободи взагалі та свободи преси зокрема.
^ 1.11. Поява газети “Таймс”
В умовах промислової революції накопичення великих грошових багатств, що перетворювалися на капітал, проблема комерційного добробуту преси висунулася на перший план та набула нового забарвлення: необхідно було знайти засіб, який забезпечував би друкованим виданням стабільний прибуток з постійною тенденцією до збільшення. Важливою фінансовою опорою преси стають прибутки від реклами: “Поступово газети стали котируватися на капіталістичній біржі, як і будь-який інший товар” [30; с. 37]. Відбувалося перетворення редакцій і видавництв на великі комерційні підприємства.
Засновником газети “Таймс”, династії її власників був дрібний лондонський торговець Джон Уолтер. На думку Г. Герда, Джон Уолтер не міг передбачити, що, розпочавши 1 січня 1785 р. видавати “Дейлі Юніверсал Реджистер” (“Щоденний загальний покажчик”), він створює газету, яка з часом перетвориться на національний інститут. Йому тоді й на думку не спадало, що заснована ним “справа” вийде далеко за межі вузькокомерційних інтересів і стане потужною зброєю суспільства, буде мати такий величезний вплив на життя англійської нації, що за його друкованим органом стежитимуть не тільки політичні діячі й політичні угруповання країни, але з ним будуть рахуватися навіть уряди Англії в різні періоди її історії.
А все починалося з того, що Джон Уолтер, зазнавши невдачі в своїх спекулятивних аферах, опинився в скрутному матеріальному і фінансовому становищі. І щоб поліпшити якось свої справи, він вирішив зайнятися книгодрукуванням, сподіваючись, що видання книжок принесе йому бажані прибутки. З цією метою він придбав в одному з районів Лондона – “Принтінг Хауз Сквер” – занедбану друкарню, яка належала королівському принтеру. (Пізніше назва місця, де була розташована друкарня, стала другою назвою газети Д. Уолтера).
Згодом Д. Уолтер придбав патент на використання поліпшеної системи друкарських шрифтів, за допомогою яких він сподівався завоювати вигідні позиції на книжковому ринку країни. Оскільки тоді в Англії видання книжок було досить прибутковою справою, то Д. Уолтер спочатку зайнявся виданням книжок, а видавати газету й не збирався. Тільки через 7 років, з метою довести переваги нового друкарського процесу, а також для реклами книг, виданих за допомогою вдосконаленої техніки, і знадобилася газета “Дейлі Юніверсал Реджистер”, перейменова потім у “Таймс о Дейлі Юніверсал Реджистер” (“Часи, або щоденний загальний журнал”), і, нарешті, 1788 р. – на “Таймс” (“Часи” зазвичай як непорушна традиція; один з перекладів означає більш глобальну назву – “Епоха”).
І справді, в перших номерах газети вміщалися повідомлення про книги, видані друкарнею Уолтера, театральні оголошення, курсові бюлетені цін на ринках Англії на різні товари, інформація про рейси суден, всіляка комерційна інформація. На той час “Дейлі Юніверсал Реджістер” була 9-ю в Лондоні щоденною ранковою газетою. Попервах вона майже не відрізнялася від інших подібних друкованих органів, хіба що високою якістю друку, що забезпечували нові якісні шрифти, точністю цифрових даних, а щодо літературного оформлення матеріалів, мовно-стильових якостей, повноти й цікавості публікацій, – то в цьому відношенні газета Д. Уолтера поступалася деяким іншим тодішнім друкованим органам. Але це була чи не найдешевша на той час газета в Англії. З перших же номерів видавець “Дейлі Юніверсал Реджістер” почав орієнтуватися на забезпечення запитів і інтересів переважно купецько-торговельних, промислових прошарків населення, які потребували достовірної інформації про ринкову кон’юнктуру, без якої неможливо було вести ділові справи.
Спочатку макет видання був типовим для ранкової газети, де оголошення займали дві колонки на першій полосі. Коли газета стала відома як “Таймс”, усі 4 колонки першої шпальти були відведені під різноманітні оголошення. Особлива увага приділялася театральним афішам – їм відводилося, як правило, найбільш престижне місце.
А тим часом книгодрукування не виправдовувало сподівань Д. Уолтера поправити за цей рахунок своє фінансове становище. Газета ж завдяки рекламним оголошенням давала таку можливість. Отож, Д. Уолтер змушений був зосередити свою діяльність на виданні й поширенні заснованої ним газети.
Чим більше він займався своєю газетою, тим більшого досвіду газетної справи він набував. Поступово в наступні роки Д. Уолтер почав збільшувати в своїй газеті обсяг політичної інформації з різних сфер суспільного життя Англії. Він встановив тісні зв’язки із впливовими політичними колами країни, зокрема з політичними осередками Пітта (Пітт Вільям (1759 – 1806) – син Пітта-старшого, лорда Чатама). Це обіцяло його газеті не тільки моральну підтримку, але й таємні субсидії за публікацію надісланих до газети матеріалів. На цьому полі діяльності Д. Уолтера не раз спіткали невдачі й очевидні провали. Так, наприклад, внаслідок закулісних інтриг йому було винесено судовий вирок – 2 роки тюремного ув’язнення. Дві статті, надіслані до газети міністром фінансів Стілом, були визнані образливими для королівської родини, а, отже, суд визнав їх наклепницькими, за що й виніс такий суворий вирок за образу королівської сім’ї в пресі.
Про свої невдачі й неприємності Д. Уолтер писав у листі лорду Хексбері: “Ніяких вістей про поліпшення мого становища, мого стомленого турботами існування… я приречений на банкрутство, безчестя і ганьбу…” [83; І; с. 57]. Такими, сповненими гіркоти словами оцінював свою долю видавець газети. Після суворого покарання Д. Уолтер продовжив видавати свою газету, але вже виявляючи обережність і розсудливість. Як і раніше, видавець “Таймс” підтримував “ділові” стосунки із впливовими особами. Як і раніше, отримував таємні субсидії. Проте Уолтер не вважав це єдиним шляхом для заробітку грошей. Його сучасники у своїх спогадах відзначають, що журналістику Уолтер розглядав як один із засобів нажити гроші. У своїй журналістській діяльності, підкреслюють вони, він не гребував ні шантажем, ні підкупами, ні всякими видами здирства. Д. Уолтер – засновник респектабельної газети – був корисливою людиною і не завжди чесною і чистою у своїх вчинках.
Так, Вільям Комб, один з тих, хто певний час співробітничав у газеті Уолтера, писав, що Уолтер “ніколи не здійснив жодного чесного вчинка за все своє життя” [83; I; с. 58]. Комб відверто визнає, що все своє багатство Уолтер нажив за рахунок “найбруднішого мистецтва – здирства та наклепів“. Ось на такому грунті і закладався фундамент майбутньої авторитетної газети Великобританії. Одначе Д. Уолтер не був позбавлений здібностей дивитися вперед, у майбутнє, бути рішучим, наполегливим, враховувати потреби часу. Він умів передбачати перспективу розвитку подій. Раніше за інших він зрозумів, які вигоди принесуть нововведення в газетній справі, сміливо йшов на реорганізацію і застосування новинок у друкарській справі. Не вагаючись, він вирішив змінити назву газети, зрозумівши, які вигоди вона матиме з короткою, виразною, чіткою назвою.
І ось 1 січня 1788 р. – через якихось не повних три роки з часу виходу першого номера його газети “Дейлі Юніверсал Реджістер” – вона стала називатися коротко: “Таймс”. Редакції цієї газети пощастило: міністерство внутрішніх справ виплачувало власнику видання регулярну щорічну субсидію в розмірі 300 фунтів стерлінгів в порядку компенсації за публікацію потрібних уряду коментарів і кореспонденцій. Ця практика тривала до 1799 року. У цьому році назва газети “Таймс”, ім’я її редактора зникають з платіжних відомостей міністерства внутрішніх справ.
Інтриги зруйнували цей стабільний стан на кілька років. Фінансово-матеріальне становище газети дещо погіршилось. І лише в 1802 р. Уолтеру вдається рядом сміливих, часом ризикованих заходів поліпшити фінансове становище “Таймс”. Більше того, вона стала випереджати своїх суперників. Поширення газети стало досить солідним для того часу. Середній наклад англійських газет вважався 2 тис. прим. “Таймс” уже в перше десятиріччя свого існування зуміла вдвічі обігнати конкурентів.
Перетворити видання з рекламного листка на справжню газету Уолтеру вдалося передусім урізноманітненням змісту матеріалів, які йшли на полоси, поліпшенням поліграфічного оформлення, зовнішнього вигляду газети. І хоч час від часу на полосах “Таймс” ще з’являлися скандальні матеріали, всілякі інсинуації, одначе все більше і більше місця в ній почали займати грунтовні політичні огляди, інформації про суспільне життя, про економічні справи в країні та важливі події в зарубіжних державах. Вважається, що ще в 1788 р. вона набула журналістського характеру. Під час Французької революції до Парижа був відправлений спеціальний кореспондент, щоб читачі могли одержувати свіжу інформацію з перших рук. Як наслідок цього, англійська аудиторія, увагу якої було прикуто до подій на континенті, отримувала найбільш повну і достовірну інформацію із Франції саме зі шпальт газети “Таймс”.
Звідтоді для “Таймс” зарубіжні новини стали винятково важливою стороною змістовної моделі газети. Усе це, безперечно, підвищувало авторитет і популярність її серед читачів, кількість яких невпинно зростала. Спочатку тираж видання сягав 3 тис., потім 4 тис., а в 1795 р. він становив 4 тис. 800 прим.
Висновки розділу 1
Виникнення журналістики в Англії було підготовлено усім ходом її економічного, соціально-політичного та культурного розвитку. Розвиток книгодрукування, розширення торгівлі, у тому числі міжнародної, процес національного становлення, розвитку й удосконалення єдиної англійської мови створили комплекс передумов для виникнення періодичної преси. Поява перших видань, які передували створенню щоденних друкованих газет, припадає на кінець ХV – початок ХVІ ст.
Для Західної Європи це був період кризи феодалізму і зародження ринкових відносин в економіці. Розпад феодалізму і початок формування капіталізму супроводжувалися гострими політичними конфліктами, соціальними революціями. Вихід нового суспільного класу – промисловців і фінансистів – на арену політичного та економічного життя, в сферу товарно-грошових відносин став одним із факторів, які сприяли виникненню газет і журналів.
Вирішальний поштовх до заснування британської преси дало прагнення промислово-фінансовим колам Англії не тільки завоювати й зміцнити свої позиції в економічній сфері, але й утвердитися панівним класом в суспільно-політичному житті країни. Новий суспільний клас все більше й більше відчував потребу проголошувати й пропагувати свої ідеї, свій світогляд, своє уявлення про суспільство і державу, свою ідеологію, розуміння суспільно-виробничих відносин. Для вирішення цих завдань потрібні були не лише надійні матеріальні засоби спілкування з народними масами, засоби відвертої систематичної розмови з ними, засоби висвітлення й пропаганди своєї ідеології серед найширших верств населення країни. Такими надійними засобами, здатними повсякденно виконувати цю складну справу, виявилися друковані органи – газети, журнали і т. п. Вони випускалися все більшими й більшими тиражами, а значить, були доступними для широкого кола громадян. Книгодрукування з неймовірною швидкістю поширювалося в Європі.
Свого часу К. Маркс і Ф. Енгельс довели, що виникнення масових друкованих органів – преси стало можливим завдяки створенню відповідних матеріально-технічних передумов, а саме: винайденню системи рухомих літер (набірної каси), винайденню дешевих способів виробництва паперу у великій кількості, поширенню грамотності населення. Саме ці фактори були вже наявними в Англії, як і в інших країнах Західної Європи, наприкінці ХV – на початку ХVІ ст. Саме в цей період у багатьох містах Західної Європи (Париж, Берлін, Лейпціг, Лондон, Амстердам тощо), з’являється чимало видавничих центрів. Книги, листки новин, а згодом і друковані газети й журнали наводнюють країни Західної Європи, поширюються, не знаючи державних кордонів і меж.
Так, наприклад, газета “Корреспонданс літерер, філозофік е крітік” (“Літературне та філософське листування і критика”), яку в Парижі видавав барон Мельхіор Грімм, була обов’язковою при кожному європейському королівському дворі. У розташованому на березі Рейну місті Коле, напроти Страсбурга, великий французький драматург Бомарше заснував своє власне видавництво, в якому видрукував для німецьких читачів повне зібрання творів Марі – Франсуа Вольтера, а також свою комедію “Весілля Фігаро”, яка тривалий час була заборонена у Франції.
Англійські ідеологи народжуваної буржуазії – Дж. Мільтон, Дж. Локк, Т. Гоббс та інші – у цей період розпочали рішучу боротьбу з філософією середньовіччя. Західноєвропейське Відродження скрізь було пов’язано з відновленням культурно-історичної спадковості, з орієнтацією на культурні цінності античності. Створюється основа для розвитку англійського гуманізму ХVІ ст. Центрами освіти стають Оксфордський і Кембріджський університети з їхньою системою коледжів і судовий двір у Лондоні, де навчались юристи.
Велику роль у боротьбі з віджилими ідеологічними, релігійними, політичними та економічними поглядами мали відігравати і дійсно відіграли перші британські періодичні видання, які тоді виходили значними тиражами й які прокладали шляхи масовій щоденній пресі Великобританії. В Англії та й в інших країнах Західної Європи (Франції, Бельгії і т. д.) з’являються спочатку рукописні, а пізніше друковані листки новин. Повідомляючи про прибуття торгових кораблів і важливі міжнародні події, рукописні “Новини” (перша половина ХV ст.) і друковані “Балади новин”, а потім щотижневі газети й журнали (кінець ХV – перша третина ХVІ ст.) поступово стали тією ідеологічною зброєю, яку молодий суспільний клас Англії успішно використовував у своїй битві з феодально-клерикальною реакцією, із всевладною королівською монархією за утвердження свого панування, своїх республікансько-демократичних поглядів. Саме в цій боротьбі формувалися й гартувалися публіцистичні журналістські сили країни.
Друковані та рукописні періодичні видання XVІІ ст. розвивалися в основному на підприємницькій основі. При цьому значну свою площу вони відводили комерційній інформації та рекламі. Уже в перших англійських періодичних виданнях були запроваджені відділи платних оголошень. Звідтоді реклама, що публікувалася за плату, виступала невід’ємним постійним атрибутом преси. Стосовно суспільства в цілому реклама сприяла організації ринкового виробництва та розподілу товарів, і таким чином перетворилася на своєрідний регулятор капіталістичної економіки. Як бачимо, у сфері економіки вся (або майже вся) преса періоду зародження капіталізму виступала буржуазним інститутом.
У політико-ідеологічній сфері все було інакше. Оскільки ринкові виробничі відносини ще не стали домінуючими, вони поки не визначали ідеологічного та політичного напрямку журналістики в цілому. Більше того, усі перші друковані органи виходять з дозволу і під наглядом феодальної влади, а іноді і за безпосередньої участі монархів і церковної верхівки. У силу цього рання газетна періодика, якщо і не підтримувала абсолютизм, то, прийнамні, не виступала проти нього відкрито. До того ж в умовах абсолютистської цензури преса ще не могла стати політичним та ідеологічним знаряддям буржуазії. Роль такого знаряддя, особливо в періоди перших революційних виступів буржуазії, взяли на себе неперіодичні безцензурні видання – листівки, брошури, памфлети.
Як засвідчує Д. Трeвельян [61; с. 259], в роки Англійської революції (1640 – 1660) країна була переповнена гострими політичними памфлетами проти тиранії, які поширювалися в рукописному і в друкованому вигляді. Дж. Мільтон, Дж. Лільберн і Дж. Вінстенлі, по суті, уперше створили взірець політичної публіцистики в її, поки ще, “неперіодичній формі”. У знаменитому памфлеті Мільтона “Ареопагітика” (1644) уперше в світі було виголошено лозунг загальної свободи преси.
Поява й поширення такої порівняно масової друкованої продукції не на жарт занепокоїла королівські двори Європи. Адже памфлети, як правило, були спрямовані проти феодально-клерикальної реакції, проти самої королівської влади. Саме тому в країнах Західної Європи спішно розробляються й приймаються “драконівські” закони про друк, друковане слово. Попередня цензура (в уособленні британської Зоряної палати) постійно відроджується, як Фенікс з попелу. Однак, незважаючи на численні заборони, видавнича справа продовжувала розвиватися, чому сприяло запровадження в першій половині XVІІ ст. тривалих ліцензій на право друкування новин.
Після революції у країні з’являється багато нових видань, найбільше поширення отримали “вісники” (“mercurius”), хоча в цілому після реставрації Стюартів (1660 р.) кількість періодики в Англії зменшилася. Провальна політика королівського двору призвела до “славетної революціі” 1688 р., яка надала англійській буржуазії конституційних гарантій, зафіксованих у “Біллі про права” (1689 р.). Це значно стимулювало газетно-журнальну справу в країні, тим більше, що в 1695 р. було скасовано цензуру (проте значна кількість обмежень стосовно преси зберіглася).
У 1702 р. почала видаватися перша в Англії щоденна газета “Дейлі курант”. А через сім років у Лондоні виходило уже 18 щоденних газет загальним накладом 35 прим. на тиждень. Збільшувалася спеціалізація періодики, посилювалося політичне звучання їхніх виступів. Так, уперше наважилася на публікацію матеріалів про діяльність англійського парламенту газета “Джентльмен’с мегезін” (1731 – 1754). Початок XVІІІ ст. був пов’язаний з новаторською журналістською та видавничою діяльністю видатних представників англійського Просвітництва – Дж. Еддісона, Р. Стіля, Д. Дефо та Дж. Свіфта. Англійські видання отримали популярність за кордоном, їх наслідували в багатьох країнах Європи.
Англійська журналістика XVІІІ ст. остаточно виробила і закріпила такий гострий публіцистичний твір, як політичний памфлет, сповнений викривально-сатиричного пафосу, сміливо використала його як надійну потужну зброю боротьби з феодально-клерикальною реакцією. Сатирично-повчальні журнали заклали міцний фундамент для подальшої боротьби з усілякою реакцією.
На умонастрої прогресивних сил країни здійснили сильний вплив ідеї Великої Французької революції (1789 р.). Незважаючи на те, що британські офіційні кола стали оплотом європейської реакції та осередком контрреволюції, заворушення охопили досить широкі верстви соціальних низів. Яскравим явищем у громадському житті Англії були публікації та поширення творів, які стверджували ідеали свободи, рівності, братерства. Цілий ряд видань розповідав читачам про бідування “трудящої частини людства”, виступав на захист Французької революції.
Коли у Франції почалася революція, то багато ліберально налаштованих редакторів англійських газет почали попервах всіляко підтримувати сам факт повалення французької абсолютистської монархії та утвердження рівних прав буржуазного й дворянського класів. Тоді найбільш реакційні представники британського дворянства, які сильно впливали на політичну обстановку в країні, почали у парламенті та в пресі звинувачувати “вільнодумців”, нібито надруковані кореспонденції “написані в комісаріатах нового уряду в Парижі”. Архіви того часу переповнені такими документами. Вони – свідчення розповсюдженого переконання в неминучій фінансовій залежності преси від того чи іншого джерела.
Відвертим противником Франції виступала заснована в 1789 р. газета “Обсервер” (“Оглядач”). На рубежі ХVІІІ – ХІХ ст. між Францією та Англією велася справжня інформаційна війна, кожна сторона намагалася усілякими шляхами створити політичний і психологічний плацдарм в англійській та французькій громадській думці.
Наприкінці XVІІІ ст. в Англії з’являються газети, які протягом багатьох десятиліть і навіть кількох століть визначатимуть обличчя преси в країні. Так, у 1785 р. потреби реклами спричинили появу газети “Таймс” (“Часи”), яка поступово стала символом англійського стилю життя.