О. К. Мелещенко Історія журналістики Великобританії
| Вид материала | Конспект |
- Мета викладання дисципліни полягає у наданні студентам знань, які забезпечать науковий,, 94.47kb.
- Кость історія української журналістики, 4185.92kb.
- Історія зарубіжної журналістики (від античності до іі пол. Хvііі ст.), 4492.09kb.
- Кость історія української журналістики, 4057.1kb.
- Робоча програма курсу "Історія філософії України " Для спеціальності 030300 «Історія», 162.85kb.
- Метод журналістики Загальні уявлення про метод. Загальнофиіософські засади методу журналістики, 275.85kb.
- Реферат з журналістики, 106.87kb.
- Ліхтей І. М. Історія середніх віків, 1009.98kb.
- Інститут журналістики І масової комунікації Класичного приватного університету (м., 76.83kb.
- Актуальні) проблеми музичної журналістики (в Україні), 110.07kb.
Журналістська діяльність Р. Стіля, що відображала його політичні переконання (він був прихильником вігів), привела цього англійського просвітника до боргової в’язниці. Він різко критикував у своїх матеріалах партію торі, навіть королеву. У 1710 р. він перестає бути редактором “Лондонської газети”.
Після припинення “Базіки” Р. Стіль починає видавати новий щоденний журнал (Дж. Еддісон приєднався до його видання з 18-го номера) “Спектейтор”, який не носив яскраво вираженого політичного характеру, але добре висвітлював політичне життя країни. Видання виходило до грудня 1712 р., усього вийшло 635 номерів. У 1714 р. Дж. Еддісон сам видав ще кілька десятків номерів цього журналу.
У цьому виданні Стіль і Еддісон пішли далі свого “базіки”, розробивши цілу галерею масок (Глядача, де Коверлі, капітана дальнього плавання, судді та студента) – членів невеличкого клубу, які збиралися, щоб порозмірковувати на найхитромудріші теми з галузі політики, літератури, філософії, театру, світського життя тощо. Спражньою вдачею стали образи “глядача” та сера Роджера де Коверлі, добропорядного провінційного джентльмена, англійського дивака, котрий із цікавістю вдивляється в оточуючий світ: “Так і живу я на світі, швидше як Глядач, який пізнає людство, аніж як один з його представників; таким чином я став прозорливим державним діячем, військовим, торгівцем і ремісником, ніколи не втручаючись у практичну сторону життя. Теоретично я чудово знаю роль чоловіка чи батька і помічаю помилки в економіці, діловому житті та розвагах інших краще, ніж ті, хто усім цим зайнятий, – як сторонній спостерігач помічає плями, що нерідко випадають з уваги тих, хто замішаний у справі. Коротше кажучи, я в усіх сторонах свого життя залишався спостерігачем, і цю роль я маю намір продовжити і тут”.
Наклад “Спектейтора” зріс до 14 тис. прим., читачі в Європі та колоніях з нетерпінням ждали кожного нового випуску. Але Еддісон і Стіль виявилися вірними обраній видавничій стратегії, і коли інтерес до видання досяг максимальних меж, вони віддали перевагу зміні літературних масок. “Глядач” проіснував два роки – загалом вийшло 555 номерів, в останньому номері було оголошено про несподіваний шлюб одного з персонажів і про раптову смерть іншого. Коло учасників клубу розпалось, а замість “Глядача” у 1713 р. з’явилася маска і новий журнал “Гардіан” (“Опікун”).
У цьому журналі співробітничало чимало талановитих журналістів, яких Р. Стіль і Дж. Еддісон залучили до співробітництва. Зокрема, публікувався поет Олександр Поуп, філософ Берклі, письменник і публіцист, майстер гострих памфлетів Джонатан Свіфт та інші. Завдяки цьому на шпальтах видання жваво обговорювалися ключові проблеми дня [1; с. 138]. Вийшло 176 номерів цієї газети. Нове видання мало майже такий же успіх, як і “Глядач”, але проіснувало близько року, після чого журналістський тандем Стіль – Аддісон розпався. У 1714 р. Аддісон самотужки продовжив випуск журналу “Спектейтор”, проте довів його лише до 635-го номера.
Вплив “Спектейтора” та інших журналів Стіля та Еддісона на розвиток англійської та європейської журнальної традиції був феноменальним. Тільки в Англії кількість наслідувань нараховувалася десятками: “Вісперер” (“Шепотун”, 1709), “Грамблер” (“Воркотун”, 1715), “Граулер, о Діогенес робд оф хіс т’юб” (“Буркотун, або Діоген, вигнаний з бочки”, 1711), “Фімейл теттлер” (“Торохтійка”, 1709 – 1710), “Ентертейнер” (“Розважальник”, 1717 – 1718), “Критик фо зе йеа 1718” (“Критик на 1718 рік”, 1718), “Інтелідженсер” (“Інформатор”, 1728, видавався Томасом Шеріданом, батьком знаменитого драматурга, за участю Свіфта), “Перот” (“Папуга”, 1728), “Юніверсал спектейтор” (“Загальний глядач”, 1728 – 1746), що видавався Генрі Бейкером, зятем Дефо, і безліч інших листків “сперечалися один перед одним за увагу публіки”.
Більше того, журнали Аддісона та Стіля багаторазово перевидавалися у вигляді окремих книг протягом ХVІІІ ст. і були перекладені на більшість європейських мов.
Тривалий час Р. Стіль одноосібно видавав журнал “Інглішмен” (“Англієць”). Темпераментний, з невичерпною енергією і багатою фантазією, Р. Стіль писав свої матеріали легко, із захопленням, вкладаючи в них дотепність, соковитий гумор, одночасно дбаючи про дохідливість своїх творів. У своєму слові до читачів, опублікованому ще в першому номері журналу “Теттлер”, він уже тоді обіцяв читачам давати цікаві новини, почерпнуті в найрізноманітніших “модних” місцях: кафе, ринках, крамницях і т. п. На основі зібраних даних Р. Стіль створював яскраві побутові нариси, замальовки, гумористичні сценки [20; с. 47].
У 1713 р. Р. Стіля було обрано до палати громад, але перебував він там не довго: його журналістська активність знову викликала незадоволення. Р. Стіля звинуватили в антиурядовій агітації і більшістю голосів виключили з парламенту. Його політична діяльність поновилася 1714 р. після приходу вігів до влади. Він знову став керувати політичними журналами “Інглішмен”, “Таунток” (“Міські чутки”), “Плебей”. У 20-ті рр. ХVІІІ ст. він відійшов від громадсько-політичної діяльності.
Дж. Еддісон, син сільського священника, після завершення навчання в школі навчався разом із Р. Стілєм, як уже зазначалося вище, в Оксфордському університеті, здобув учений ступінь магістра мистецтв (1693). Із 1706 по 1709 р. він займав посаду помічника державного секретаря, а з 1709 по 1711 р. – посаду секретаря генерал-губернатора Ірландії. Його називали “великим моралістом ХVІІІ сторіччя” через його потяг до глибоких філософських міркувань. У нього краще виходили матеріали на морально-етичні теми, у висвітленні яких він спирався на історичні, алегоричні паралелі. Так, у 18-ти номерах журналу “Спектейтор” він розмірковував над твором Дж. Мільтона “Утрачений рай”.
Підтримуючи вігів, він написав у 1707 р. памфлет “Розгляд сучасного стану війни і необхідність її продовження”, де розглядалася доцільність війни із Францією. Публіцистичний дар Дж. Еддісона виявився у журналі “Теттлер”. Щоправда, там його перу належало порівняно мало публікацій, але, за свідченням літературознавців, він надав особливого шарму жанрові есе. Спільний із Р. Стілєм журнал “Спектейтор” був задуманий як щоденне видання, звернене до широкої аудиторії. Слід додати, що кожний примірник читали кілька чоловік. Крім того, випускалися цілі томи “Спектейтора”. Більше половини випусків цього журналу пов’язані з іменем Дж. Еддісона. Історики журналістики вважають, що його манера письма значно переважала літературні здібності Р. Стіля. Але тим не менше “Спектейтор” був дійсно спільним виданням. Разом вони надали формі есе яскравості, і багато хто із сучасних есеїстів є прямими нащадками цього унікального партнерства.
Дж. Еддісон активно пробує себе як драматург, але журналістська діяльність стала найвищою точкою творчості цієї талановитої людини. Повернувшись у 1715 р. до Англії з Ірландії, де він знаходився на державній службі, він знову виступає і як драматург, і як журналіст, заснувавши журнал “Фрігольдер” (“Вільний землевласник”).
Крім згаданих журналів Р. Стіль і Дж. Еддісон видавали і редагували ряд газет. І тут вони виявили себе пристрасними, бойовими журналістами.
На думку ж дослідників, Р. Стіль і Дж. Еддісон стали засновниками нового типу періодики, який у подальшому розвинувся на сучасний щотижневий огляд – ревю. Вони запровадили новий формат газетної полоси і макет (підгледіли у Дефо, популяризувавши таким чином це нововведення), і тим самим проклали дорогу сучасному медіадизайну. Ці нововведення були пов’язані з новаторським характером їхніх журналів. “Теттлер”, “Спектейтор”, “Гардіан”, “Фрігольдер”, “Інглішмен”, “Таунток”, “Плебей” були розраховані на городян, постійних відвідувачів кав’ярень, тих, хто був схильний до “цивілізованої дискусії”, і звертався як до чоловіків, так і до жінок. Журнал виходили, як правило, на двох сторінках двічі-тричі на тиждень (це залежало від так званих “поштових днів”, тобто коли розвозили поштову кореспонденцію).
Таким чином, друковані органи Р. Стіля і Дж. Еддісона давали яскраві картини британського життя XVІІІ ст., витримані в дусі сатиричного або гумористичного пафосу. Це дійсно був живий літопис подій, які хвилювали тодішніх британців. Журналістська діяльність Р. Стіля і Дж. Еддісона значною мірою впливала на подальший розвиток англійської преси, визначала її напрямки в майбутні часи.
В історії англійської журналістики велику роль відіграла творча діяльність Деніеля Дефо, відомого автора “Робінзона Крузо”. Багато хто з дослідників вважають його засновником англійської журналістики. Життя Д. Дефо було сповнене безлічі несподіваних, часом драматичних подій і пригод, кожна з яких не поступалася долі його численних персонажів. Це була доля багатьох англійців XVІІІ ст. – з несподіваними злетами, падіннями, трагедіями [1; с. 139 – 140].
Безпосередній учасник “славетної революції”, Д. Дефо в “Нарисі про проекти” (1693) розробив широку програму досягнення громадського блага у Британії. “Нарис” був схвалений королівським двором, і Дефо став відомий як придворний памфлетист (вважається, що він служив секретним інформатором Вільгельма ІІІ Оранського). Фортуна відвернулася від Дефо після сходження на престол королеви Анни. У 1702 р. він опублікував гострий памфлет “Найкоротший шлях розправи з дисидентами” (дисидентами в Англії XVІІІ ст. панівна англіканська церква називала представників пуританських сект, проти яких вона вела нещадну війну). Цей памфлет у дещо прихованій, завуальованій формі являв собою акт знущання над політикою панівної на той час в Англії церкви.
Уряд – як тільки зрозумілим став зміст памфлета – видав наказ про арешт його автора і передачу до суду (1703). А судовий вирок не змусив довго його чекати: Д. Дефо був засуджений до сплати великого штрафу і триразового виставлення на ганебному стовпі. Та за кілька днів до екзекуції автор памфлета написав новий, ще більш гострий віршований “Гімн ганебному стовпу”, який був видрукований листівкою і поширювався в Лондоні саме в той час, коли Д. Дефо був виставлений біля ганебного стовпа. Вирок виконувався ретельно: 29, 30 і 31 липня 1703 р. на одній із площ Лондона. Але читачі памфлетів Дефо всупереч сподіванням влади приносили памфлетисту букети квітів, відкорковували шампанське, виголошували на його честь тости, а на голову наділи великий вінок [1; с. 140 – 141]. У памфлеті “Гімн ганебному стовпу” автор затаврував ганьбою душителів свободи – феодально-клерикальні кола, які вдаються до найжорстокіших методів розправи з тими, хто захищає інтереси народу.
Після каральних процедур Д. Дефо кинули до в’язниці, і саме там він вирішує заснувати свій журнал (1704). А щоб уникнути підозр урядових чиновників, він заявляє про намір видавати друкований орган, присвячений висвітленню подій в інших країнах – зокрема Франції, з якою Англія була в стані ворожнечі. Так з’явилася назва журналу: “Рев’ю оф зе Ефейрс оф Франс енд оф ол Юроп” (“Огляд справ Франції та усієї Європи”), який видавався в 1704 – 1713 рр. Але чільне місце в цьому журналі редактор надавав висвітленню суспільно-економічного життя в Англії. Сучасники так і називали Дефо – “пан Рев’ю”.
Д. Дефо був одночасно репортером, редактором, коректором, коментатором, являючи собою, таким чином, яскравий взірець не просто одного з представників “ери персонального журналізму”, а самого родоначальника цього явища журналістики. Спочатку “Рев’ю” виходив на 8, а іноді навіть на 4 сторінках щотижня, потім перейшов на дво- і триразовий випуск за тиждень. Крім висвітлення проблем політики, громадського життя, комерції, виходили додатки, призначені для залучення читачів. Саме це видання принесло Д. Дефо журналістську славу, тому тут яскраво виявилося його різноманітне обдарування, а також суперечливість його натури.
Створюючи журнал, Дефо завірив читачів, що це буде видання безпристрасне, позбавлене будь-яких типових для журналістики того часу помилок. Проте відомо, що Дефо міг запросто послатися на подію, що відбулася лише в його уяві. Він так визначав свою манеру письма: “Якщо хтось захоче спитати, що я вважаю довершеним літературним стилем, відповім, що довершеним є той стиль, за допомогою якого автор, який звертається до п’яти сотень читачів, котрі належать до різних верств і мають різні здібності, може бути зрозумілий усіма, за винятком лунатиків та ідіотів” [82; с. 31]. Не випадково Дефо приваблювали видання, що носили живий характер, наприклад “Віклі Джорнел” (“Щотижневий журнал”).
Як відзначають дослідники творчості Д. Дефо, журнал “Рев’ю...” був першим друкованим органом незалежної від уряду політичної думки. А його діяльність мала велике значення для розвитку англійської журналістики саме тому, що він зробив періодичну пресу органом суспільної думки, і став основоположником англійської публіцистики XVІІІ ст. Сучасники по-різному оцінювали особистість Д. Дефо, адже неприємності з владою постійно переслідували цю людину; зокрема, після публікації кількох памфлетів у 1713 р. він знову був заарештований, через рік конфлікт поновився. Але ніхто не міг применшити його значення для англійської журналістики.
Яскравою фігурою англійської публіцистики XVІІІ ст. був Джонатан Свіфт, сатиричний твір якого “Мандри Гуллівера” й понині викликає захоплення читачів. Але Дж. Свіфт – не менш знаменитий автор численних політичних памфлетів, спрямованих проти феодалізму, церковного мракобісся, соціальної несправедливості, всякого гноблення. Як дотепно зауважив У. М. Теккерей, Еддісон – “м’який сатирик, він ніколи не завдавав заборонених вдарів; милосердний суддя, він карав лише посмішкою. У той час Свіфт вішав без пощади”.
Перший його твір “Битва книг” був присвячений дискусіям про “древніх і нових авторів”. Свіфт став на захист “древніх авторів” – представників класицизму – і не без підстав. Ще в 1696 р. він написав “Казка бочки”, в основу якої була покладена притча про трьох синів, яким батько перед смертю подарував по жупану. Насправді це була тонка й зла пародія на Реформацію та на різні напрямки всередині християнського віровчення. Ця пародія відобразила реакцію Свіфта на події англійської революції і на діяльність пуритан. Під масками Петра, Мартина та Джека виникають образи католицизму, лютеранства та кальвінізму (пуританства). За гостру дотепну сатиру на клерикализм Рим включив памфлет до списку заборонених книг. За своїм критично-сатиричним пафосом “Казка бочки” і понині є неперевершеним твором, спрямованим проти клерикальної реакції.
Розмірковуючи про силу публіцистичного обдарування Свіфта, той же Теккерей зауважив, що “найхижі дзьоб і пазурі, які коли-небудь встромлялися в здобич, найсильніші крила, які коли-небудь розсікали повітря, були у Свіфта”. Памфлет був улюбленим жанром Свіфта. Він ніколи не підписував свої публіцистичні твори, містифікуючи читачів вигаданими іменами і порушуючи злободенні питання, що органічно вписувались у контекст основних проблем англійського та європейського Просвітництва.
У 1701 р. Дж. Свіфт написав памфлет “Розмірковування про чвари та розбіжності знань і громад в Афінах і Римі”. Зіставляючи політичні події, що відбувалися у сучасній для нього Англії, з історією античності, Свіфт дійшов висновку, що усунення від управління гідних людей і заміна їх жадібними та легковажними може призвести до краху держави.
Свіфта обурювала “діяльність” одного з тодішніх лондонських астрологів, який безсоромно обдурював людей своїми “пророцтвами”. Свіфт вирішив розвінчати цього астролога-шарлатана на ім’я Партрідж у памфлетах “Альманах пророцтв на 1709 рік” і “Папери Ісаака Бікерстафа” (1708 – 1709). Йому вдалося створити комічну маску Ісаака Бікерстафа, ім’я якого не просто запам’яталося історикам журналістики, але й стало загальним для тодішнього англійського суспільства. Як вказувалося вище, Річард Стіль використав літературну маску та ім’я Бікерстафа-Партріджа-“базіки” для свого сатиричного журналу.
Свіфт неодноразово змінював свою політичну орієнтацію, підтримуючи то вігів, то торі, однак не заслужив вдячності ні в тих, ні в інших. Після приходу до влади торі він починає видавати журнал “Екземінер” (“Ревізор”, в іншому перекладі – “Дослідник”) і протягом року (1710 – 1711) друкується в ньому. Тут Свіфт опублікував цілий ряд памфлетів, статей і віршів, спрямованих проти лідерів партії вігів. У запалі політичної боротьби Свіфт писав, що “партія наших скажених противників, маючи достатньо дозвілля після своєї поразки, згуртувавшись, збирає через передплату гроші та наймає банду писак, вельми досвідчених в усіх видах наклепу і таких, що мають гарний стиль і талант, гідний рівня більшості своїх читачів”. Навіть найвідоміший твір Свіфта – роман “Мандри Гуллівера” (1726) – не що інше, як розгорнутий памфлет, який не зосереджується на одній проблемі, а порушує нескінченну безліч проблем – від державного устрою Британії до моралі вченого світу та духовного обличчя людини в цілому (йєху).
Політична безпринципність зле пожартувала зі Свіфта: його політичні вороги, прийшовши до влади, змусили його залишити Англію (1711). Він не може знайти собі постійного притулку, а з 1714 р. обставини повернули Свіфта до рідної Ірландії. Віднині, вивчаючи життя і долю свого народу, Свіфт всю свою публіцистичну діяльність присвячує боротьбі на захист ірландців [1; с. 151 – 152].
У 1720 р. Дж. Свіфт публікує викривальний памфлет “Пропозиції про загальне використання ірландської мануфактури”. А в 1724 р. він опублікував цикл гострих викривальних памфлетів “Листи сукняра”. У цих памфлетах автор викрив злочинні махінації англійських урядових чиновників, які безсоромно грабували ірландський народ. І хоч памфлети вийшли анонімними, ірландці здогадалися про те, хто ж був їхнім автором. Урядова ж влада, не маючи в своєму розпорядженні реальних доказів про авторство памфлетів, не змогла вчинити розправу над їх автором [20; с. 82 – 83].
Отже, всі памфлети, які народжувалися під пером Дж. Свіфта, як і його твір “Мандри Гуллівера”, – це гостра, дошкульна сатира, спрямована проти феодально-клерикальної реакції, це пристрасне, безпощадне викриття мракобісся, сваволі, несправедливості, насильства. Мабуть, як заповіт майбутнім журналістам залишилися слова, викарбовані на могильному пам’ятнику Свіфта, ним самим сформульовані: “Жорстоке обурення не може більше краяти його серце. Іди, подорожній, і, якщо можеш, повторюй вчинки пристрасного поборника мужньої свободи”. М. Горький високо поціновував публіцистичний дар Дж. Свіфта, його вміння викривати “брудний, цинічний, огидний порядок життя, оснований на нещадному пригнобленні людей хижаками та паразитами”. Літературна творчість Свіфта здійснила серйозний вплив на сучасників і не минула безслідно для англійської журналістики.
Багата на пригоди і доля Генрі Сент-Джона, віконта Болінгброка – широкоосвіченої людини, майстерного оратора, впливового парламентарія, прибічника торі. Після перемоги вігів Болінгброк, побоюючись арешту, переїздить до Франції, де знайомиться з Вольтером і Монтеск’є, пише політичні трактати, історичні та філософські твори. У 1725 р. йому дозволили повернутися до Англії за умови, що він не буде займатися громадською та державною діяльністю. Не будучи завзятим прихильником свободи преси (займаючи посаду державного секретаря, він лише за один день послав у в’язницю 14 книготорговців і журналістів), Болінгброк починає видавати “Крафтсмен” – “Майстер” (1726), пізніше перейменований на “Кантрі Джорнел, о Крафтсмен” (“Сільський журнал, або Майстер”). На гребені успіху в журналу був великий для того часу тираж: 10 тис. прим. на тиждень. Своєю політичною гостротою журнал був зобов’язаний Сент-Джону, який зробив журнал таким престижним.
Важливою проблемою для журналістики першої третини ХVІІІ ст. була боротьба за “відкриття” парламенту для преси: “В обстановці піднесення промисловості в Англії збереження парламенту в ролі станово-замкненої установи, куди буржуазія не могла заглядати навіть через пресу, ставало анахронізмом. Секретність, що оточувала роботу парламенту, суперечила інтересам представників торговельно-банківського капіталу, тому що діяльність парламенту полягала на той час переважно в утвердженні фінансових законопроектів” [30; с. 29]. “Відкриття” парламенту пов’язано з одним із найстабільніших журналів ХVІІІ ст., “Джентльмен’с Мегезін” –“Журнал джентльмена” (1731 – 1754). Журнал виник як щомісячник і спочатку багато в чому копіював “Теттлер”, друкуючи фрагменти з інших видань, огляди внутрішніх і зарубіжних новин.
Лише через п’ять років його засновник Едвард Кейв зумів запропонувати нову видавничу модель, відмінну від Стіля та Еддісона, яка більшою мірою відповідала сучасному розумінню журналу з різноманітною тематикою та рубрикацією. Він почав друкувати звіти про парламентські слухання, що було заборонено. Кейв опинився у в’язниці, але не відмовився від наміру висвітлювати у своєму виданні діяльність парламенту. Звіти про парламентські дебати посіли гідне місце у “Журналі джентльмена”, хоча він продовжував носити характер дайджеста літературних новинок і різних новин. Щоб уникнути покарання (а парламент погрожував серйозними санкціями за вторгнення в його внутрішню “кухню”), Кейв почав використовувати езопову мову. Повідомлення про парламентські дебати почали друкуватися у вигляді звітів про засідання сенату ліліпутів, імена ораторів не наводилися повністю, але обізнані читачі чудово розуміли, про кого і що йдеться, – тим більше, що популярність “Мандрів Гуллівера” скрізь була великою. Але боротьба за доступ преси у парламент виявилася тривалою та впертою, вона завершилася остаточно лише в ХХ ст.
Критичною спрямованістю відзначалися видання, пов’язані з іменем іншого відомого англійського поета – Тобайаса Смоллета. Будучи головою синдикату під назвою