О. К. Мелещенко Історія журналістики Великобританії
| Вид материала | Конспект |
СодержаниеЛібертаристська концепція 1.5. Публічна постановка питання свободи слова та друку |
- Мета викладання дисципліни полягає у наданні студентам знань, які забезпечать науковий,, 94.47kb.
- Кость історія української журналістики, 4185.92kb.
- Історія зарубіжної журналістики (від античності до іі пол. Хvііі ст.), 4492.09kb.
- Кость історія української журналістики, 4057.1kb.
- Робоча програма курсу "Історія філософії України " Для спеціальності 030300 «Історія», 162.85kb.
- Метод журналістики Загальні уявлення про метод. Загальнофиіософські засади методу журналістики, 275.85kb.
- Реферат з журналістики, 106.87kb.
- Ліхтей І. М. Історія середніх віків, 1009.98kb.
- Інститут журналістики І масової комунікації Класичного приватного університету (м., 76.83kb.
- Актуальні) проблеми музичної журналістики (в Україні), 110.07kb.
Що стосується памфлетної публіцистики, то вона була представлена величезною кількістю назв і цілої плеяди імен. Так, М. Нідхем, про якого мова піде нижче, окрім видання газет, активно займався памфлетною творчістю. Широко відомий його памфлет “Захист справи англійської республіки”, написаний після страти короля Карла 1. Прибічником абсолютної монархії виступав Генрі Паркер – юрист, представник партії індепендентів, котрий активно брав участь у полеміці між парламентом і королем. До 1649 р. Паркер у своїх відподях на послання короля парламенту формулював погляди лідерів парламенту на політичний лад суспільства. Слідом за Т. Гоббсом він пояснює існуючий стан речей з точки зору природного права и договірної держави, але залишається при цьому прихильником монархії.
Починаючи з 1642 р. і до повалення Стюартів, ні у короля, ні у парламенту не було сил, щоб приборкати пресу. Але це не означає, що видавці були захищені від можливих репресій: той же Семюель Пек, закликавши до примирення з королем, відразу ж опинився у в’язниці. Проте репресії не зупиняли журналістів – кількість періодичних видань незмінно зростала. У 1644 р. їхня кількість вимірювалась 17, а в 1649 р. – 24 [21; 16 –19].
Серед нових видань найбільше поширення отримали “вісники” (“mercurius”). До цього типу видань можна віднести доволі популярний щотижневик “Е пефект діурнал” (“Чудовий діурналій”) або просто “Джорнел” (“Газета”), який видавався від імені генерала Т. Ферфакса, а також газету “Модерейт” (“Поміркована”), що видавалася Мобботом.
Слід зазначити, що в ті часи латинська мова була загальноприйнятою мовою науки й літератури. Тому перші “вісники” видавалися латинкою (“меркурі”). Однак по мірі становлення єдиної англійської мови латинські назви витіснялися англійськими (“мерк’юрі”). Тому в назвах друкованих і періодичних видань Великобританії зустрічаються обидва слова: це не є помилкою.
Отже, назва “вісник” у 1640-ті рр. сприймалося як синонім “книги новин”. Одним з перших британських вісників ХVІІ ст. став “Меркуріус Британнікус” (“Британський вісник”), що видавався з 1625 р. (Латинська назва пояснюється тим, що латинка на той час виконувала функції “загальноєвропейської” мови; відповідно й вісники видавалися у тій же Британії як латинською, так і англійською, а Дж. Мільтон, приміром, писав латинкою, англійською та італійською мовами.)
Протистояння між роялістами та прибічниками парламенту знайшло своє відображення у пресі. Інтереси короля виборювала очолювана Джоном Беркенхедом газета “Меркуріус Аулікос” (“Палацовий вісник”), що виходила з 1642 по 1646 рр. і яка викликала обурення Дж. Мільтона, який писав у “Ареопагітиці”: “Хіба ми не читаємо не рідше одного разу на тиждень нескінченний двірський наклеп на парламент і суспільство, віддрукований (про що свідчать іще вогкі аркуші) і поширюваний між нами, незважаючи на жодну цензуру?” Парламентську пресу очолив яскравий журналіст Марчмонт Нідхем, котрий упродовж 1643 – 1646 рр. редагував щотижневик з відродженою назвою “Британський вісник”, який окрім жорсткої антироялістської спрямованості відрізнявся і більш досконалою подачею матеріалу. Нідхем розташовував матеріал не за датами, а за значушістю описуваної події, увів рубрики.
Після п’ятирічних нападів на короля, а також після поразки армії парламенту в 1646 р., злякавшися реставрації Стюартів та королівської помсти, Нідхем змінив політичну орієнтацію і з 1647 р. почав видавати ультрамонархічну газету “Меркуріус прагматикус” (“Корисний вісник”), у якій піддав принижувальній критиці Олівера Кромвеля, майбутнього диктатора (лорда-протектора) Англії, і прибічників парламенту (до страти короля).
Нідхем зробив неправильну ставку. Королівська влада була повалена, а самому Карлу І відтяли голову 30 січня 1649 р. С. Пек, котрий був свідком страти монарха, повідомив про це у своєму новому щотижневику “Е пефект діурнал оф сам песеджіс ін палемент” (“Досконалий діурналій про деякі події у парламенті”). Новина, що починалася фразою – “Цього дня Королю було відтято голову напроти Бенкетного залу біля Уайт-Холла”, була вміщена лише на третій сторінці, тому що страта відбулась у вівторок, а газета виходила по суботах – отже, спочатку йшли недільні новини, потім події понеділка, і тільки на третій полосі – те, що відбулось у вівторок.
Після страти короля й встановлення республіки в Англії розпочався наступ на свободу преси. Переслідування редакторів роялістського щотижневика “Меркуріус Еленктікус” (“Милосердний вісник”) Джорджа Уортона і Семюеля Шеппарда та прийняття у вересні 1649 р. “Акта про регулювання преси” призводять до зникнення монархістської преси.
Нідхем покинув “Меркуріус прагматикус” і перейшов до лав симпатиків нового режиму, розпочавши видавати у 1650 р. щотижневик “Меркуріус політикус” (“Політичний вісник”), офіційний орган індепендентів, на сторінках якого він з тим же ентузіазмом захищав втручання Кромвеля в шотландські справи, за що Дж. Клівленд у зарубіжній роялістській періодиці назвав Нідхема “ганьбою обох статей і трьох партій” – тобто роялістів, пресвітеріан та індепендентів. “Політичний хамелеон”, який отримав освіту в Оксфорді, дав британській журналістиці перші зразки реклами. Так, у вересневому номері “Політичного вісника” за 1658 р. можна було прочитати, що “особливий, рекомендований усіма лікарями китайський чай, який називається китайцями “тшеа”, іншими народами – “тей” або “тії” – можна одержати”.
До 1656 р., коли О. Кромвель відновив цензурні обмеження у повному обсягу, в Англії видавалися лише дві офіційні газети – “Меркуріус політикус” і “Віклі інтелідженсер оф зе коммонвелс” (“Щотижневий довідник Співдружності”), причому обидві редагував М. Нідхем. Так тривало до повернення в 1660 р. на трон Карла ІІ, сина страченого монарха. Після зміни режиму Нідхем утік до Голландії, де закинув журналістське ремесло, переключившись на продаж пігулок “від усіх хвороб”…
Ще один вісник – “Меркуріус Цивікус” (“Громадянський вісник”) – виходив із 1643 р. з ілюстраціями, мав дату та зазначення місця виходу. Дуже цікавим і розлогим був його підзаголовок: “Лондонський інформатор, або Правда, передана для всього королівства, щоб попередити дезінформацію”. Слово “Лондон” тут уперше зустрічається в назві періодичного видання. На ілюстраціях були зображені портрети короля та королеви, а також Меркурій на глобусі.
У середині ХVІІ ст. в Англії з’являється значна кількість вісників, що носили найрізноманітніший характер. Серед них прототип сатиричного видання – “Меррі Меркурі” (“Веселий вісник”). У 1647 р. виходить “Меркуріус Дияболікус, о Хелл’з Інтеллідженсер” (“Диявольський вісник, або Пекельний інформатор”, у 1648 р. – “Меркуріус Анти-Меркуріус” (“Вісник анти-вісник”).
Зароджувана журналістика була доволі суперечлива та неоднорідна за своїм змістом; приміром, “редактори кромвелівських Курантів кілька разів навмисно обдурювали публіку, повідомляючи вдруге і втретє про загибель роялістського генерала Хоптона на полі битви, оскільки він був найсильнішим противником парламентських армій. З цього приводу один з англійських поетів того часу написав популярну епіграму: “Або Хоптона тричі вбивали, або мої автори тричі просто брехали” [30; с. 17]. Як вважає англійський дослідник журналістики Гарольд Герд, піонери британської преси були звичайними людьми, які робили і помилки, але їм не можна було відмовити у сміливості. Діючи в умовах постійної загрози переслідувань, вони дозволили своїм сучасникам краєчком ока побачити ту свободу, яку здатна їм дати незалежна преса. Але, додає Г. Герд, за цю свободу англійська журналістика боротиметься ще 200 років [82; с. 26].
Скасування Зоряної палати викликало пожвавлення у сфері газетної справи, оскільки було скасовано заборону на публікацію внутрішніх новин. Із 1641 р. починають виникати видання, які насмілилися говорити з читачами про англійські події. З’являється інтерес до засідань парламенту, звіти про які також публікувалися, деякі “Книги новин” виходили з малюнками, які відображали діяльність парламенту. У цей час деякі видання включали до своєї назви слово “diurnall” (“щоденний”), хоча, звичайно, щоденними вони не були. Популярними стали публікації, що містили розповідь про життя в різних кутках Англії.
Саме в цей час (1642) у друкарсько-видавничій справі Британії з’являється новий технічно-видавничий термін як назва друкованого органу – “Ньюспейпер” (“Новини на папері”). Цей термін поступово витіснив усі інші і став загальновживаною назвою типу друкованого органу, ранкового чи вечірнього, відповідного формату, різного обсягу (від 2 до 20, а зараз і більше шпальт), різного, але численного тиражу, щоденного (чи іншої періодичності) виходу в світ, – словом, того типу періодичного друкованого органу, який різними мовами світу має однакові за лексичним значенням – змістом назви:
ньюспейпер – англійською мовою,
журналь – французькою,
джорнале, газетта – італійською,
цайтунг – німецькою,
газета – українською,
газета – російською,
вестник – болгарською,
виесник – сербсько-хорватською,
часопис, новини – чеською,
тіднінг – шведською,
блад(ет) – данською
тощо.
Британські історики преси, зокрема А. Ендрюс і Д. Герд, вважають, що ліквідація Зоряної палати була чи не найважливішим фактором, який зумовив рішучий прогрес видавничо-друкарської справи в Англії. Що ж до інших факторів, як припинення (тимчасове) державного контролю за виданням друкованих органів, зростання читацької аудиторії – то ці фактори, на їхню думку, впливали на прогрес друкарсько-видавничої справи меншою мірою.
Парламент Англії розпустив королівські установи, які контролювали видавничу діяльність у країні. Цей похвальний намір, націлений на встановлення свободи слова та друку в країні, дуже швидко зник через революційну вакханалію та памфлети антипарламентського змісту. Уже 22 липня 1641 р. британський парламент прийняв “Постанову про заборону публікацій звітів про засідання парламенту”, яка фактично накладала вето на інформування громадян про будь-яку діяльність парламенту. Вказана постанова парламенту, крім того, зобов’язувала усіх власників друкарень і поширювачів друкованих видань твердо знати імена авторів поданих до публікації матеріалів, інакше в разі претензій щодо опублікування цих матеріалів уся відповідальність падатиме на видавців, а до них в такому разі будуть застосовані відповідні санкції, такі ж самі, які мали б бути застосованими до самих авторів матеріалів [16; с. 45 – 49].
Отже, парламентська постанова дещо в іншій, прихованій формі залишала видавничу діяльність в Англії під контролем, який зберігав суворі санкції проти небажаних матеріалів та їхніх авторів. Парламент також посилив контроль за виданням ліцензій на право видавничої діяльності, за сплатою податків тощо. Це привело до того, що багато видавців прагнули уникати реєстрації своїх видань у компанії-гільдії принтерів (видавців). У 40-х рр. було зареєстровано 240 видань, а в 1642 – лише 76, в 1643 р. – 35, хоч насправді кількість видань не зменшувалася, а зростала. Компанія stationners від цього зазнавала значних збитків і зрештою змушена була звернутися до парламенту з вимогою захистити її права, які були їй надані ще королем. При цьому у вимозі компанії вказувалося, що видання друкованої продукції без попереднього дозволу – ліцензії – може зашкодити інтересам держави і церкви.
У відповідь на це звернення у 1643 р. парламент увів попередню цензуру (акт про пресу), а в 1647 р. він знову її підтвердив. У 1649 р. приймається “Акт про недозволені та обурливі книги й памфлети і про краще впорядкування книгодрукування”.
Події, що розгорнулись у зв’язку з діяльністю преси, знайшли своєрідне інтелектуальне відображення. У роки революції в Англії починають закладатися підвалини лібертаристської теорії свободи преси, яка згодом одержала широке розповсюдження на Заході і про яку й досьогодні продовжують сперечатися вітчизняні та зарубіжні вчені.
Історія і практика світової журналістики в силу соціально-економічних і політичних умов розвитку людства і цивілізацій виробила кілька основних теорій і доктрин. Іще в 1956 р. три американські професори – Фред Сіберт, Теодор Пітерсон з Ілінойського університету та Вілбур Шрамм із Стенфордського університету – на кошти Національної ради церков видали книгу “Чотири теорії преси”, в якій обгрунтовуються чотири концепції преси: 1) авторитарна, 2) лібертаристська; 3) соціальної відповідальності; 4) тоталітарна.
^ Лібертаристська концепція, основана на понятті свободи волі, сформувалася наприкінці XVII ст. в Англії та США, і розвинулася із праць Дж. Мільтона, Дж. Локка, Дж. Мілля. Згідно з цією концепцією, преса є засобом контролю за урядом і задоволення різноманітних потреб суспільства. Основні цілі преси – інформувати, розважати, продавати, але переважним чином допомагати відкривати правду й контролювати дії уряду. Пресу має право використати будь-який громадянин, який має для цього економічні можливості й кошти. Преса контролюється самодостатнім процесом встановлення правди на “вільному ринку ідей”, а також судами; належить переважним чином приватним особам. Заборонені наклепи, непристойності, зрада у військовий час.
Фактично ця концепція свободи преси була основною до ХХ ст. Вона визначає засоби масової інформації як четверту владу після законодавчої, виконавчої та судової. Але водночас вона не може зупинити негативні взаємозалежні процеси концентрації капіталу та централізації преси. Саме невдоволеність аудиторії централізацією преси призвела до істотного падіння тиражів центральних видань, що змусило “ринок ідей” піти на деяке послаблення та намітити тенденцію розвитку регіональної преси. Визнаючи, що трьохвікове існування лібертаристської концепції не привело до її торжества, у ХХ ст. концептуально сформувалася нова теорія – соціальної відповідальності.
^ 1.5. Публічна постановка питання свободи слова та друку
у памфлетах Дж. Мільтона, Дж. Лільберна, Дж. Вінстенлі
Становлення лібертаристської концепції преси багато в чому пов’язано з іменем Джона Мільтона (1603 – 1674). Поет, прозаїк, учений, політичний діяч, ідеолог Англійської революції, він був блискучим полемістом і талановитим публіцистом. У 40-ві рр. XVII ст. він пише ряд памфлетів, спрямованих проти феодальної церкви: “Про реформацію церкви в Англії і про причини, що завадили їй” (1641), “Про єпископство, що прелатствує” (1641), “Смисл церковного устрою” (1642) та ін.
Ідея свободи червоною ниткою пронизує публіцистичні твори Дж. Мільтона. Він виступав на підтримку свободи думки, свободи совісті, рівності людей перед законом. Республіканськими настроями були просякнуті антироялістські памфлети, зокрема “Іконоборець” – на думку дослідників, “найдосконаліший за стилем” прозаїчний твір Мільтона [14; с. 15]. У 1655 р. Мільтон пише книгу “На захист себе”, де відстоює не лише своє чесне ім’я, але й свої громадсько-політичні ідеали. Після реставрації у 1660 р. палата громад виносить рішення спалити книги “Іконоборець” і “Захист англійського народу”, що й буде зроблено. Автору загрожуватиме смертна кара.
Вимога свободи преси, характерна для багатьох революцій, була висунута й обгрунтована Мільтоном у памфлеті “Ареопагітика” (“Промова до англійського парламенту про свободу преси”). Твір був написаний у 1644 р. – через рік після запровадження попередньої цензури, але його задум виник наприкінці 30-х рр. ХVІІ ст., напередодні початку революції в Англії.
Жанр, обраний Мільтоном, свідчить про спадковість усного та писемного мовленнєвого впливу, про спадковість риторики та публіцистики: англійський автор наслідує традиції блискучого грецького оратора Ісократа, який був політичним опонентом Демосфена й теж написав памфлет “Ареопагітика” (від слова “ареопаг” – назви верховного суду в античних Афінах). Крім цієї переклички, назва “Areopagitica” пояснюється тим, що усі свої твори Дж. Мільтон писав латинською мовою, оскільки в ті часи вона була загальноприйнятою мовою науки й літератури. У гострому публіцистичному творі Мільтон безпосередньо звернувся до британського парламенту (ареопагу) з вимогою скасування попередньої цензури, що стримує розвиток думки, порушує духовно-інтелектуальну спадковість поколінь, вражає “безсмертя раніше життя”.
Свобода слова та друку, на думку Дж. Мільтона, є необхідною умовою існування республіканського державного ладу, заснованого на розумних початках і справедливості. Ідеї морального вибору, цінності людської особистості, свободи її пізнавальних можливостей і шляхів самовираження через слово посідають істотне місце у памфлетах Мільтона. На його думку, людині раніше усяких пільг потрібно право вільно набувати знання, вільно говорити і вільно судити про низи згідно із своїми переконаннями. Знищити хорошу книгу – те ж саме, що вбити хорошу людину; таким чином, хто вбиває людину, вбиває розумну істоту. Але той, хто знищує друковане слово, твердив автор “Ареопагітики”, вбиває розум і справедливість. Адже хороша книга – це життєдайна кров високого розуму.
Щоправда, не можна заперечувати і той факт, що, борячись за свободу преси, Мільтон визнає і певні обмеження, що стосуються насамперед його ідеологічних опонентів.
“Ареопагітика” відіграла велику роль у боротьбі за конституційно-монархічні та республіканські свободи в період XVІІ ст. Коли ж після страти короля Карла І (1649 р.) європейська феодально-клерикальна реакція перейшла в наступ проти конституційних монархістів і республіканців, у тому числі й за допомогою численних трактатів і памфлетів, Дж. Мільтон опублікував знамениту декларацію “На захист англійського народу”, а в 1654 р. виступив з другою декларацією “На захист англійського народу вдруге”.
Ці два трактати відзначаються гострою журналістською полемічністю, високою емоційністю. Автор відверто виклав політичні принципи нового прошарку англійського суспільства – фінансистів і промисловців, рішуче виступив проти феодальної реакції. Крім своїх трактатів і памфлетів, Дж. Мільтон залишив нащадкам чимало художніх творів: численні поезії, поеми “Утрачений рай” (1667 р.), “Повернений рай” (1671 р.), драматичну поему “Самсон-борець” (1671). Ці твори увійшли до скарбниці світової літератури. Вони й понині викликають великий інтерес і щире захоплення читачів в усьому світі. Як публіцистична, так і художня творчість Джона Мільтона була підпорядкована інтересам вироблення світогляду нової епохи – епохи демократизму.
До питань свободи слова звертався інший видатний діяч Англійської революції, представник її демократичного крила Джон Лільберн (бл. 1614 – 1657). Він зазнав переслідувань як від представників королівської, так і від парламентської влади, що перемогла. Знаходячись у Флітській в’язниці (1638 – 1640), Лільберн пише памфлети “Звірські діяння стосовно Джона Лільберна”, “Плач бідних людей”, “Відкритий лист наглядачеві в’язниці”, “Звернення до мого народу”, в яких виступає на захист людської гідності.
Політичні погляди Лільберна – керівника левеллерів (радикальної політичної партії, яка захищала республіку, виступала проти приватної власності та об’єднувала дрібнотоварні міські верстви населення) відзначалася “духом свободи”, справедливості, історичної відповідальності та гуманізму. Лільберн різко критикував акт про пресу 1643 р., який нагадав йому діяння скасованої Зоряної палати. Він вважав неприпустимим наявність державної монополії на пресу, а свободу слова розглядав як свободу промислу. Свобода слова для Лільберна була необхідною умовою боротьби з політичними противниками.
Джон Лільберн активно сприяв поширенню пуританської літератури і за звинуваченням у друкуванні в Голландії та переправленні до Англії одного з таких творів у 1637 р. був заарештований, оштрафований і битий батогом. Стоячи у ганебного стовпа, він кидав у натовп ще кілька списків пуританських памфлетів, за що був відправлений до в’язниці, де, знаходячись у нелюдських умовах, написав кілька памфлетів. Серед них – “Вийди з неї, народе мій…”, опублікований в Амстердамі. Твір переконував у необхідності відділення пуритан від англіканської церкви. У цьому памфлеті Лільберн написав: “Чи залишуся жити, чи помру, проте говоритиму, що думаю, вільно та мужньо”. Лільберна випустили з в’язниці лише після скликання Довгого парламенту, тобто на початку Англійської революції.
Коли Лільберн виступив проти тиранії парламенту, його заарештували за доносом, зробленим колишніми друзями. У Ньюгейтській в’язниці написано “Природжене право Англії виправдане, проти всіх довільних узурпацій, чи то королівських, чи парламенту”. Поряд із розчаруванням у діяльності парламенту тут лунають протести проти позбавлення “вільнонароджених” свободи преси, відданої у монополію компанії книготорговців.
У 1645 р. Лільберн був звільнений з в’язниці, а в 1646 р. знову відправлений у Ньюгейт, потім у Тауер, а його памфлети