Geum.ru

О. К. Мелещенко Історія журналістики Великобританії

Вид материалаКонспект

Содержание


Свобода ЗМІ, журналістська етика та право у Великобританії
Велика хартія вільностей
6.2. Вплив Європейського права
Науково-методичне видання
Подобный материал:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15

Розділ 6.

^ Свобода ЗМІ, журналістська етика та право у Великобританії


6.1. Правове поле британських ЗМІ


Найбільш глибоко питання правового регулювання британської журналістики розробив В. Ентін. Нижче подається реферативаний виклад його праці [71].

Становище ЗМІ у Великобританії пов’язано зі специфікою законодавства у країні. Свобода преси вважається таким же правом особистості, як право дихати. Його самостійне закріплення в спеціальному правовому акті традиційно вважалося позбавленим будь-якого юридичного смислу. Через це тут немає єдиного документа, котрий зазвичай являє собою конституцію, немає законодавчо зафіксованого утвердження свободи преси. Дуже мало й специфічних актів, присвячених ЗМІ, зате в регулюванні їхньої діяльності дуже велика роль прецеденту, що створює основу для суперечливого тлумачення ряду законодавчих положень, витоки яких слід шукати в глибині історії країни.

Крім прецеденту, конституційне значення мають судові рішення та ряд законодавчих актів: ^ Велика хартія вільностей 1215 р., Хабеас корпус акт 1679 р., Білль про права 1689 р. та ін. У Великобританії діє антимонопольне законодавство, але водночас зберігаються і можливості для того, щоб обійти його на законних підставах. Існують закони про дифамацію (наклеп), але саме поняття дифамації не означає брехню. Охороняються інтереси держави, влади, проте немає закону, що дозволяє зберігати таємницю джерел конфіденційної інформації. Нарешті, існують статутні правила (норми, встановлювані актами парламенту), загальне право, правові норми, що регулюють висвітлення діяльності уряду, парламенту, місцевої влади, бізнесу з тим, щоб урівноважити свободу слова з громадською потребою в їхній нормальній роботі. Є і спеціальні копоративні інститути, які контролюють зсередини діяльність ЗМІ – Бі-Бі-Сі, ІБА, Рада преси, Мовна комісія по скаргах.

Словом, адвокати, котрі обслуговують газети, радять не просто дотримувати букву закону, а й триматися подалі від краю дозволеного чи безпечного, щоб не потрапити під караючий меч правосуддя. Журналіст сам собі ставить питання, не що він повинен написати, а що він може написати, щоб юрист дав добро на публікацію. Міра обережності залежить від інструкцій власника, який прагне уникнути дорогокоштовного процесу.

Хоча третя Королівська комісія з преси визначила свободу преси як “таку міру свободи від обмежень, що дозволяє власникам, редакторам і журналістам захищати громадський інтерес, публікуючи факти й думки, без яких неможливий свідомий вибір виборців у демократичному суспільстві”, проте відсутність писаної конституції звільняє парламент і суд від конституційного обов’язку стояти на сторожі права засобів масової інформації: повідомляти про все, що являє громадський інтерес. Прагматичний підхід судових лордів добре ілюструє такий вислів: “Поняття “вільний” загальне і невизначене. Воно набуває конкретного забарвлення залежно від контексту. Порівняйте, наприклад, його використання у словосполученнях “свобода слова”, “свобода кохання”, “свобода торгівлі” і “свободний” (у смислі “безкоштовний”) обід. “Свобода слова” не означає вільне слово, вона означає слово, що не переступає законів про дифамацію, блюзнірство, підбурювання до заколоту і т. п. Це свобода в рамках закону”.

Право журналістів друкованої та електронної преси вимагати суду присяжних (у тих галузях кримінального права, де він ще існує) є важливою процесуальною гарантією проти зазіхань на свободу преси. На відміну від інших країн юридичні гарантії свободи преси у Великобританії мають не стільки матеріальний, скільки процесуальний підмурок. Причому присяжні мають право визнати відповідача невинним незалежно від того, що говорить буква закону. Лорд Девлін прокоментував незвичність ситуації таким чином: “Суд присяжних може вирішувати справу по справедливості, тоді як суддя зобов’язаний виконувати закон і не може собі цього дозволити”.

Незважаючи на надані докази, присяжні звільняли журналістів, коли вони діяли в інтересах суспільства або коли звинувачення проти них носили репресивний характер. Так, у 1977 р. поліція передала до суду ряд справ проти репортерів кримінальної хроніки. Юридично справи проти них були бездоганними. Але присяжні виправдали їх, переконані аргументами захисту, що репортери виконували свій професійний обов’язок інформувати громадськість. Тому правоохоронні органи неохоче саджають видавців і журналістів на лаву підсудних, побоюючись, що присяжні всеодно їх виправдають. Приміром, закон “Про підбурювання до заколоту” розглядає “збудження ворожнечі між різними класами підданих її величності” як дію, що має бути покарана в кримінальному порядку. Такого роду матеріали можна знайти в газетних статтях практично щодня. Право редактора перебувати під судом присяжних є єдиною причиною, чому до цього закону не зверталися з 1947 року. Таким чином, існування процесуальної гарантії здійснює лібералізуючий вплив на драконівські закони Сполученого королівства.

Слід відзначити недопущення попередніх обмежень. Журналісти мають право спочатку публікувати матеріал, а потім відповідати за скоєне. Єдиний виняток з цього права вчинив свого часу Кромвель, який увів систему ліцензування книг і газет, позбавивши тим самим журналістів цього права. Він призначив 27 цензорів, щоб регулювати, що можна і що не можна читати публіці. Мільтон у своєму памфлету “Ареопагітика” порівняв ліцензування книг і газет з бажанням джентльмена не пустити ворон у парк. Діяльність цензорів призвела до скандалів, здирства, залякування, і, нарешті, у 1695 р. систему ліцензування було скасовано.

Правило про недопущення попередньої цензури було сформульовано Блекстоуном, одним з помітних авторитетів у юридичній науці: “Свобода преси – невід’ємна властивість вільної держави. Полягає вона в недопущенні попередніх обмежень публікації, а не в свободі від засудження за здійснення дій, що караються у кримінальному порядку. Будь-яка вільна людина має право висловлювати свої почуття публічно, заборонити це означає знищити свободу преси, але якщо вона публікує щось непристойне, шкідливе чи протиправне, вона повинна відповідати за наслідки власної зухвалості”.

У Великобританії, на відміну від США, правило про недопущення цензури захищене слабо. Практично щотижня на закритих засіданнях Високого суду до суддів звертаються з проханням про заборону публікації тих чи інших матеріалів. Видача судових наказів багато в чому залежить від ціннісних орієнтацій суддів.

Існує і поняття свободи від урядового втручання. Якщо міністри уряду не бажають допустити виходу матеріалу, вони повинні просити суд винести відповідну постанову і не мають права самі віддавати такий наказ. Однак існує широка позаправова практика маніпулювання інформацією. Наприклад, під час Фолклендської війни 1982 р. між “Туманним Альбіоном” та Аргентиною міністерство оборони Великобританії було єдиним джерелом інформації. ЗМІ могли лише спекулювати з приводу того, наскільки точною була надана їм інформація. Репортажі підлягали цензурі, причому армія спиралася не на закон, а на контроль за засобами зв’язку.

Так зване Д-сповіщення не має юридичної сили, це лише порада, звернена до ЗМІ з боку спільного комітету представників редакцій і збройних сил. Порушення заборони такого сповіщення не є злочином. Багато ЗМІ робили це безкарно. У галузі ТБ на Бі-Бі-Сі, на відміну від комерційного телебачення, не лежить статутна зобов’язаність безпристрасно діяти в політично чутливих питаннях. Проте в надзвичайних обставинах відповідно до ліцензійної угоди, що є складовою частиною статуту Бі-Бі-Сі, міністр внутрішніх справ має право, у випадку, коли, на його думку, виникла надзвичайна ситуація і доцільно діяти відповідним чином, вводити війська й встановлювати контроль над Бі-Бі-Сі від імені її величності.

Зупинимося детальніше, наприклад, на пункті 13 (4) ліцензійної угоди, що дає право міністру внутрішніх справ забороняти передавати будь-який матеріал у будь-який час. Це положення не обмежується лише періодом надзвичайних обставин. Єдиною гарантією від політичної цензури є дозвіл повідомляти громадськості, що Бі-Бі-Сі отримала такий припис. Ця юридична гарантія була використана генеральним директором Бі-Бі-Сі лордом Хіллом, коли міністр внутрішніх справ Реджінальд Маудлінг запропонував не випускати в ефір передачу про дії уряду в Ольстері. Лорд Хілл змусив його взяти назад свої слова, погрожуючи повідомити громадськості причину, чому програма не буде показана. Проте швидше за все чимало репортажів стало жертвою цього припису. У 1981 р. парламент поновив угоду до 1996 р., залишивши ці повноваження в силі.

Нагляд за комерційним мовленням здійснює Незалежне радіомовне управління (НРУ), що має широкі повноваження із втручання в зміст програм, що передаються. Ці повноваження були надані НРУ в 1954 р. і відображали перебільшені страхи перед можливостями комерційної експлуатації цих засобів. Управління має забезпечити, щоб ніщо з включеного до програми не ображало гарного смаку і не порушувало пристойності, не могло б стати підбурюванням до карних злочинів і призвести до заворушень; а також належну безпристрасність з боку осіб, які готують програми з питань, що викликають політичні або промислові суперечки.

Судді вкрай неохоче втручаються в рішення компетентних професіоналів-цензорів. Загальна установка повною мірою поширюється на дію такої відповідальної групи людей, як правління НРУ. В усякому випадку, за 30 років комерційного мовлення жоден генеральний атторней не здійснив такої спроби, хоча має на це право.

Проте виробники програм скаржаться на непряму політичну цензуру через накладення НРУ вето на програми, ідеї та сцени. Генеральний директор НРУ, захищаючи редакторські повноваження управління, висловився вельми красномовно: “Нам дано зуби, щоб ми кусали, а не просто скалили їх”.

Важливою процесуальною гарантією свободи преси є необхідність підтримки генеральним атторнеєм чи директором публічних переслідувань ЗМІ з цілого ряду законів. Генеральний атторней не зобов’язаний чинити юридично значущі дії, навіть якщо закон було порушено. Він має дискредитаційні повноваження із збудження карного переслідування, а його рішення залежить від того, чи вважає він таке переслідування необхідним у громадських інтересах. Два моменти впливають на поведінку генерального атторнея: його політична лояльність і приналежність до юридичної професії.

На рубежі 80-90-х рр. ХХ ст. у країні спостерігалися тенденції, спрямовані на регулювання ЗМІ, продовжувався адміністративний контроль за пресою та іншими засобами масової інформації. Ряд судових справ розглянув права британських журналістів на редакційну таємницю. Тоді ж було висунуто законопроект про обмеження продажу порнографічних видань, однак він не отримав одностайної підтримки, як і інший законопроект, спрямований проти расової ненависті. У Великобританії сформувалася група прихильників реформи англійської неписаної конституції за включення до неї Білля про права та положень про свободу інформації. У 1992 р. лейборист Клайв Соулі вніс до палати громад законопроект “Про свободу та відповідальність преси”. Цей крок був викликаний тим, що питання журналістської етики наприкінці 80-х – початку 90-х рр. набули нової гостроти.

Комісія Д. Келькатта, створена через “моральний тероризм” преси, рекомендувала замінити ліберальну Раду із справ преси жорсткою Комісією по скаргах на пресу. Але схоже, що і ця комісія виявилася недостатньо жорстким регулятором журналістської діяльності. Крім того, виникло обгрунтоване побоювання, що більш жорсткий контроль над “розгрібачами бруду” може потягти за собою переслідування тих, хто виступає на шпальтах газет із справедливою критикою.


^ 6.2. Вплив Європейського права

на становище ЗМІ у Великобританії


Європейська конвенція з прав людини була підготовлена в 1951 році. Політична вона була продиктована бажанням об’єднати Західну Європу навколо спільних ідеалів, вибудувати юридичний оплот проти відродження фашизму та окреслити ті громадянські права, які опинилися під загрозою в країнах Східної Європи.

Скажімо, Великобританія ратифікувала конвенцію в 1951 році, але погодилася визнати механізм її примусового здійснення лише в 1966 році, а її вплив на англійське право залишався непоміченим аж до початку 1970-х років, коли Європейський суд з прав людини у Страсбурзі почав виносити рішення за рішенням, в яких Сполучене королівство визнавалося винним у порішенні конвенції та нездатним гарантувати своїм громадянам здійснення основних прав.

Стаття 10 (1) Європейської конвенції говорить: “Право на свободу слова має кожен. Це право повинно включати свободу дотримуватися думок, отримувати й передавати інформацію та ідеї без втручання з боку публічної влади та незважаючи на кордони”. Європейський суд з прав людини уточнив, що “свобода слова є однією з основних несучих конструкцій будь-якого суспільства, основоположною умовою його прогресу й розвитку кожної людини. За умови дотримання вимог частини 2 статті 10 вона поширюється не лише на інформацію та ідеї, які зустрічають неприємний відгук, але й також на ті, що ображають, шокують державу чи яку-небудь частину населення. У цьому полягає вимога плюралізму й терпимості, без яких немає демократичного суспільства”.

У частині 2 статті 10 говориться, що право на свободу не носить абсолютного характеру і підлягає регламентації. “Здійснення цих свобод, оскільки воно тягне за собою обов’язки та відповідальність, може бути піддано таким формальностям, умовам, обмеженням або покаранням, що встановлюються законом, які необхідні в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для попередження заворушення чи злочину, захисту здоров’я та моралі, охорони репутації інших осіб, попередження розголошення інформації, отриманої в конфіденційному порядку чи підтримання авторитету й безпристрасності суду”.

Здавалося б, частина 2 бере назад більшу частину свободи, що проголошена в частині 1 статті 10. На практиці вона поліпшує англійське право по трьох позиціях:

1. Будь-який утиск свободи слова має бути зафіксований правом. Обмеження повинно бути ясним, конкретним і передбаченим. Закон, для того щоб він міг диктувати, має бути доступним і сформульованим з достатньою мірою чіткості, щоб громадяни могли узгоджувати з ним свою поведінку. Якщо суддя здійснює повноваження загального права і навіть, на його думку, діє на захист загальноприйнятих цінностей, але при цьому завдає свободі слова шкоди, несанкціонованої правом, – він порушує Європейську конвенцію.

2. Вимога, що будь-який утиск має бути “необхідним у демократичному суспільстві”, також приходить на допомогу ЗМІ. Європейський суд інтерпретував її як щось більше, ніж просто “корисна”, “розумна” або “бажана”. Будь-яке обмеження щодо діяльності ЗМІ, щоб бути правомірним, повинно виправдовуватися пекучою соціальною потребою. І навіть коли соціальна потреба відчутна, обмеження має бути розумно адекватним їй.

3. Спільний підхід Європейського суду до проблеми також сприяє ЗМІ. Статтю 10 не слід інтерпретувати як пошук балансу між цінністю свободи слова, з одного боку, та цінністю національної безпеки, попередження здійснення злочинів і т. п., з другого. Вони не є принципами рівної значущості: цінності, перераховані в частині 2 статті 10, є просто “набором винятків, які повинні тлумачитися суворо обмежено”.

Значення статті 10 для британського права полягає в тому, що всупереч усій юридичній традиції країни вона підносить принцип свободи слова над плинним законодавством і буденними потребами. Інтереси преси на вагах правосуддя стало не так просто урівноважити іншими, нехай навіть важливими, міркуваннями. Ілюстрацією цьому служить рішення Європейського суду у справі “Санді таймс”.

Ця газета мала намір опублікувати статтю про історію виготовлення й запуску на ринок талідоміда, ліків від недуги для вагітних жінок, яке викликало відхилення у новонароджених. Ці питання уже тривалий час знаходилися у судовиробництві і повинні були незабаром стати предметом судового розгляду. У зв’язку з цим англійські суди постановили, що стаття не може бути опублікована, оскільки в ній давалися відповіді на запитання, які має дати суд, і в цьому бачилася неповага до останнього. Газета та її журналісти звернулися до Страсбургу, стверджуючи, що заборона на публікацію порушує їхнє право на свободу слова.

Європейський суд виступив на боці “Санді таймс”. У постанові говорилося, що нещастя з талідомідом стало предметом стурбованості громадськості і сам по собі факт того, що розгортався судовий процес, не відміняв прав і відповідальності ЗМІ за повідомлення інформації, що являє громадський інтерес. Газетна стаття була поміркованою за тоном і представляла позиції обох сторін у справі; її публікація не підірвала б авторитет суду і не багато додала б до зростаючого морального тиску на виробників ліків.

Ця конкретна справа мала два важливих наслідки. По-перше, згідно з міжнародною угодою британський уряд був змушений змінити закон про неповагу до суду, що й було зроблено в 1981 році. Віднині журналістське розслідування не можна було запинити лише на тій підставі, що в майбутньому ця справа може стати предметом судового розгляду. По-друге, рішення Європейського суду озброїло британських суддів методологією підходу до прав ЗМІ. Звичайно, міра її використання залежить від їхнього особистого ставлення до Європейської конвенції та правотворчості Європейського суду.

Проте варто підкреслити, що практична значущість конвенції змазується її дивним статусом. Вона не є обов’язковою для судів, хоча на уряді лежить договірна зобов’язаність привести внутрішнє право країни у відповідність з нею. У цій ситуації зміни в праві виявляються залежно від рішучості видавців і редакторів відстоювати свої права до кінця не тільки заради публікації тієї чи іншої статті, а й для створення відповідного судового прецеденту. Не всі беруть на себе сміливість пройти цей тернистий і небезпечний шлях.

Вади конвенції полягають і в зволіканнях на кожній стадії апеляційної процедури. Так, палата лордів винесла рішення проти газети “Санді таймс” в липні 1973 року, а Європейський суд оголосив це рішення порушенням конвенції лише в квітні 1979 року. Отже, конвенцію не можна розглядати як інструмент безпосереднього захисту свободи слова у тій же Великобританії. Вона має силу переконання і, можливо, поступово приведе до змін британського права на користь свободи публікації актуальних журналістських матеріалів.


Висновки розділу 6


Таким чином, Європейська конвенція, суд присяжних, відкритість судовиробництва, правило неприпустимості попередніх обмежень, відсутність законів, що дозволяють пряме урядове втручання, а також стримуюча роль генерального атторнея – усе це веде до того, що британські ЗМІ користуються відносною свободою від цензури порівняно із Східною Європою і країнами третього світу.

Будь-яка людина, яка вважає, що її права, визнані конвенцією, були утиснуті постановою суду чи рішенням органів управління і яка використала всі засоби поновлення порушеного права у британських судах, може подати скаргу до Європейського суду. Якщо скарга задоволена, то згідно з Європейською конвенцією уряду Великобританії доведеться внести зміни до існуючих у країні законів. Проте британські судді не зв’язані напряму конвенцією, вони повинні застосовувати право Сполученого королівства. Але там, де допускається його подвійне тлумачення, британські суди можуть проводити лінію, прийняту конвенцією. У справах, що стосуються ЗМІ і розглядаються у судах сьогодні, Європейська конвенція нерідко наводиться як один з аргументів на захист позицій ЗМІ.


Список використаних джерел


1. Аникст А. История английской литературы. – М., 1956.

2. Барг М. А. Великая английская революция в портретах ее деятелей. – М., 1991.

3. Беглов С. И. Монополии слова. – М., 1969.

4. Беглов С. И. Монополии слова / 2-е изд., доп. – М., 1972.

5. Беглов С. И. Внешнеполитическая пропаганда. Очерк теории и практики. – М., 1984.

6. Беглов С. И. Печать Великобритании // Вестн. Моск. ун-та. Сер. 10. Журналистика. – 1993. – № 3. – С. 47 – 56.

7. Беглов С. И. Синдром хозяйского влияния // Вестн. Моск. ун-та. Сер. 10. Журналистика. – 1994. – № 1. – С. 21.

8. Беглов С. И. Британская печать на исходе века / Фак. журн. МГУ. – М., 1995.

9. Беглов С. И. Империя меняет адрес. Британская печать на рубеже тысячелетий. – М., 1997. – 136 с.

10. Беглов С. И. Четвертая власть: британская модель. История печати Великобритании от “новостных писем” до электронных газет. – М., 2002.

11. Власов Ю. Средства массовой информации и современное буржуазное государство. – М., 1985.

12. Всемирная история. – М., 1958. – Т. 7. – С. 51.

13. Журналистика западноевропейских стран. – Л., 1990.

14. Зарубежная коммунистическая и рабочая журналистика. – М., 1989.

15. Звавич И.С. Английская пресса. – М., 1946.

16. Законодательство английской революции, 1640 – 1660. – М.; Л., 1946.

17. Зарубежная печать (капиталистические и развивающиеся страны). – М., 1973. – Вып. 1. – С. 16.

18. Засоби масової інформації у Сполученому Королівстві / Британська Рада в Україні. – К., 1999. – 52 с.

19. История зарубежной коммунистической и рабочей печати, 1917-1945 гг.: Хрестоматия / Под ред. Я. Н. Засурского. – М., 1981.

20. История зарубежной литературы XVІІІ века. – М., 1967.

21. История мировой журналистики / Беспалова А.Г., Корнилов Е.А., Короченский А.П., Лучинский Ю.В., Станько А.И. – Изд. второе. – Ростов-на-Дону, 2000.

22. История печати: Антология (Д.Мильтон “О свободе печати”, Л.Саламон “Всеобщая история прессы”, Н.Новомбергский “Освобождение печати”). – М., 2001.

23. Кертман Л.Е. География, история и культура Англии / 2-е изд. – М., 1979.

24. Крылов Б.С. Государственный строй Великобритании. – М., 1957.

25. Кучерова Г.Э. Очерки теории зарубежной журналистики (ХІХ – первая половина ХХ вв.). – Ростов-на-Дону, 2000.

26. Лабутина Т.Л. У истоков современной демократии: Политическая мысль английского просвещения (1689 – 1714). – М., 1994.

27. Лапицкий И. Короли лжи и сенсаций. – М., 1967.

28. Лучинский Ю.В. Очерки истории зарубежной журналистики. – Краснодар, 1996.

29. Любимов Б.И. Семьдесят лет Британского вещания (Краткая история радиовещания и телевидения Великобритании) / Под ред. Я. Н. Засурского. – М., 1995.

30. Матвеев В.А. Империя Флит-Стрит. – М., 1961.

31. Мезенцев В.Ф. Проблемы войны и мира и общественное мнение Великобритании (1935 – 1940 гг.). – М., 1992.

32. Михайлов С.А. Современная зарубежная журналистика: состояние, перспективы. – СПб., 1998.

33. Михайлов С.А. Зарубежная журналистика: традиционные и новые СМИ. – СПб., 1999.

34. Мыцик Л.Н. Общественно-политические, научные и культурные связи СССР с Великобританией в годы Великой Отечественной войны (1941 – 1945). – М., 1993.

35. Мыцик Л.Н. Особенности восприятия советской культуры в Англии в годы Великой Отечественной войны // Россия и Европа в ХІХ – ХХ веках. Проблемы взаимовосприятия народов, социумов, культур / Отв. ред. А. В. Голубев. – М., 1996. – С.201 – 209.

36. Новейшая история зарубежных стран: Европа и Америка. 1917 – 1945. – М., 1989.

37. Новомбергский Н. Освобождение печати во Франции, Германии, Англии и России. – СПб., 1906.

38. Новая История. АН СССР. – Т. 1. 1640 – 1789. – М., 1951.

39. Периодическая печать на Западе. – СПб., 1904.

40. Поздеева Л. В. Лондон – Москва. Британское общественное мнение и СССР. 1939 – 1945. – М., 2000.

41. Рабочее движение Великобритании. ХІХ – ХХ вв. – М., 1979.

42. Рамазанова Н. К. Ежедневная коммунистическая печать в Англии в годы второй мировой войны и послевоенный период. – М., 1974.

43. Сапунов В. И. Изменение в экономическом статусе агентства “Рейтер” в 80-е – 90-е годы ХХ века // Акценты. Новое в журналистике и литературе. – 2000. – Вып. 1 – 2 (18 – 19). – С. 37 – 43.

44. Сапунов В. И. Информационные агентства: к истории становления // Журналистика в 2000 году: реалии и прогнозы развития: Тезисы Междунар. науч.-практ. конф. 30 января – 3 февраля 2001 года. – В 9 ч. – М., 2001. – Ч. ІV. – С. 30 – 31.

45. Сатурин Д. Очерк периодической печати в Англии // Периодическая печать на Западе. – СПб., 1904. – С. 101 – 166.

46. Сиберт Ф., Петерсон Т., Шрамм У. Четыре теории печати. – М.: Нац. ин-т прессы; Вагриус, 1998.

47. Скосырев В. Мятеж в империи Мэрдока // Известия. – 1998. – 5 март.

48. Смирнова И. С. Становление “Файненшл Таймс” как яркого представителя деловой прессыВеликобритании // Век информации: Тезисы науч.-практ. семинара / Сост. С. М. Виноградова. – СПб., 1995. – С. 25 – 27.

49. Смирнова И. С. Современная экономическая пресса Великобритании // Журналистика – ХХ век: эволюция и проблемы: Тезисы междунар. науч.-практ. конф. / Отв. ред. Г. В. Жирков. – СПб., 1996. – С. 30 – 31.

50. Смирнова И. С. Г. Маркс и Д. МакРэй – основатели британской финансово-экономической прессы // Средства массовой информации в современном мире. 1997: Тезисы Междунар. науч.-практ. конф. 23 – 24 апреля 1997 года. – СПб., 1997. – С. 28.

51. Смирнова И. С. Некоторые тенденции развития деловой прессы Европы // Логос. Общество. Знак (к исследованию проблемы феноменологии дискурса): Сб. науч. тр. / Отв. ред. Б. Я. Мисонжников. – СПб., 1997. – С. 119 – 123.

52. Смирнова И. С. Период становления в истории “Файнэншл таймс” // Невский наблюдатель. – 1997. – № 2. – С. 82 – 84.

53. Смирнова И. С. Жанровые особенности “Financial Times” // Средства массовой информации в современном мире. 1999: Тезисы Междунар. науч.-практ. конф. – СПб., 1999. – С. 22.

54. Смирнова И. С. Становление и развитие финансово-экономической прессы Великобритании (на примере Financial Times): Автореферат дис... канд. филол. наук: Специальность 10.01.10 – журналистика. – СПб., 1999.

55. Смирнова И. С. Электронные издания Financial Times // Периодическая печать на пороге электронной эры: Материалы науч.-практ. семинара “Современная периодическая печать в контексте коммуникативных процессов (мультимедиа и газета завтрашнего дня) 17 – 18 марта 1999 года, Санкт-Петербург” / Отв. ред. Б. Я. Мисонжников. – СПб., 2000. – С. 88 – 91.

56. Соколов В. С. Западные мас-медиа: достижения и проблемы // Факультет журналистики: Первые 50 лет. Статьи, очерки / Отв. ред., сост. С. Г. Корконосенко. – СПб., 1996. – С. 21 – 46.

57. Соколов В. С., Виноградова С. М. Периодическая печать Великобритании. – СПб., 2000.

58. Стровский Д. Л. Собственник газеты и редакционный коллектив: особенности взаимоотношений (на примере национальной прессы Великобритании) // Акценты. Новое в журналистике и литературе: Альманах фак. журн. ВГУ. – 1997. – № 3 – 4. – С. 27.

59. Телень Э. Ф. Социальная мимикрия буржуазных массовых газет Великобритании. – М., 1978.

60. Телень Э. Как готовят профессионалов // Журналист. – 1985. – № 10. – С. 60-61.

61. Тревельян Д. Социальная история Англии. – М., 1959.

62. Трубицына И. В. Зарождение и развитие английской журналистики – М., 1981.

63. Трубицына И. В. Английская журналистика ХVІІ в. // Вестник Моск. ун-та. Сер. 10. Журналистика. – 1978. – № 2. – С. 83 – 92.

64. Уилхэлм Д. Коммуникации и власть. – СПб., 1993.

65. Ферхульст С. Точка зрения английского правительства на конвергенцию телекоммуникационных, вещательных и информационных технологий // Закон и Право. – 1998. – № 6. – С. 9-11.

66. Хейнз Д. Максвелл. Биография успеха издателя, миллиардера, политика. – Москва; Тбилиси, 1991.

67. Хорольский В. В. Публицистика русских и английских символистов рубежа ХІХ – ХХ вв.: современное звучание // Средства массовой информации в современном мире. 2000: Тезисы Междунар. науч.-практ. конф. – СПб., 2000. – С. 159 – 160.

68. Черноусов М. “Таймс” и “Биг Бен” // Журналист. – 1981. – № 3. – С. 72.

69. Шлютер Г. Чартистское движение. – М., 1924.

70. Штокмар В. В. История Англии в Средние века. – М., 1973.

71. Энтин В. Правовое регулирование деятельности прессы за рубежом: (Обзор законодательных документов). – Вып. № 1. – М., 1992.

72. Altick P. R. The English Common Reader. A Social History of the Mass Reading Public, 1800 – 1900. – Chicago, 1957.

73. Aspinall A. Politics and the Press. 1780 – 1850. – London, 1949.

74. Andrews A. The History of British Journalism. – London, 1859.

75. Bumpus B., Skelf B. Seventy Years of International Broadcasting // Communication and Society. – № 14. – P. 41 – 43.

76. Catalogue of Pamphlets, Books, Newspapers and Manuscripts relating to the Civil War, the Commonwelth and Restoration – collected by George Thomson / 1640 – 1661. – London, 1908. – V. 5.

77. Collet C. D. History of the Taxes om Knowledge, their Origin and Repeal. – London, 1933.

78. Fyfe H. Sixty Years of Fleet Strit. – London, 1949.

79. Gerald J. The British Press Under Economic Controls. – London, 1956.

80. Harris W. The Daily Press. – Cambridge, 1946.

81. Harrison S. Poor Men’s Guardians: A record of the the struggles for a democratic newspaper press, 1763 – 1973. – London, 1974.

82. Herd H. The March of Journalism: The Story of the British Press from 1622 to the Present Day. – London, 1952.

83. The History of the Times. – London, 1950. – Vol. І.; 1952. – Vol. ІІ.; 1955 – Vol. ІІІ, Vol. ІV.

84. Hollis P. The Pauper Press. A study in Working – class Radicalism, 1830. – London, 1970.

85. Hudson D. and Hollis L. British Journalists and Newspapers. – London, 1953.

86. Maddox B. A Global Web of Connections Following Four Decades of Growth // Financial Times. – 1991. – Nowember. – P. 6.

87. Read D. The Power of News: The History of Reuters. 1849 – 1989. Oxford, 1992.

88. Self C. The Flight from Fleet Street: Causes and Consequenes // Gazette. – 1990. – № 45. – P. 58 – 62.

89. Willcock J. Empire may be Dismembered // The Gardian. – 1991. – November. – P. 6.

90. Williams F. Dangerous Estate. – Toronto, 1957.

91. Williams F. The Right to know. The Rise of the World Press. – London – Harlow, 1969.

92. Williams R. Popularity of the Press // The Listener. – 1970. – October, 15. – Vol. 84. – № 2168.

93. Williams R. The Long Revolution. – London, 1961.

94. Williams R. The Radical and/or Respectable. In: The Press we Deserve. / Ed. By R. Boston. – London, 1970.


Довідкова література


95. Зарубежная печать: Краткий справочник / Под ред. С. А. Лосева. – М., 1986.

96. Курьянов Е. И. Англо-русский словарь по средствам массовой информации. – М., 1993.

97. Печать зарубежных стран. Западная Европа. Америка. Австралия. / Под ред. Н. Г. Пальгунова и М. А. Харламова. Редактор – составитель сборника Я. Н. Засурский. – М., 1962.

98. Страны мира: Справочник. – М., 1993. – С. 74 – 76.

99. Страны мира: Справочник. – М., 1997. – С. 70 – 73.

100. The Oxford Dictionary of current English. Complited by F.Y.Fowler and H.W.Fowler. Fourth Edition. – Oxford, 1942.

101. Nouveau Petit Larousse. Dictionnaire Encyclopedique. – Paris, 1952.

102. Nouveau Petit Larousse. – Paris, 1958.

103. Britain 1991. An Official Handbook. – London, 1992.


Мелещенко Олександр Костянтинович


Історія журналістики Великобританії


Конспект лекцій із навчальної дисципліни

“Історія зарубіжної журналістики”


^ Науково-методичне видання


ISBN

ББК


Мелещенко О. К. Історія журналістики Великобританії: Конспект лекцій / Київський ун-т ім. Тараса Шевченка; Ін-т журналістики. – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2010. – с.


Конспект лекцій розглядає історичний розвиток британських засобів масової інформації, містить деякі положення теорії британських мас-медіа, аналізує практику діяльності редакцій Туманного Альбіону.

Видання розраховано на студентів, викладачів, міжнародників-британістів, фахівців суміжних із журналістикою професій, а також усіх, хто цікавиться історією та культурою Великої Британії.


Підписано до друку Формат 60 х 84 1/16 Гарнітура Times

Папір офсетний. Спосіб друку офсетний. Обл.-вид. арк. Тираж