О. К. Мелещенко Історія журналістики Великобританії

Вид материала

Содержание

Проблемно-тематичні лінії британської преси
Охорона здоров
Соціальна сфера
Культура та мистецтво

Подобный материал:

1 ... 7 8 9 10 11 12 13 14 15

Розділ 4.

^ Проблемно-тематичні лінії британської преси

4.1. Україна в публікаціях “Файненшл Таймс”

і “Eкономіст” (липень – грудень 1998 р.)

На кафедрі міжнародної журналістики Інституту журналістики постійно проводяться наукові дослідження студентів. У цьому підрозділі подаються основні результати дослідницької роботи А. Катуніна, виконаної під науковим керівництвом професора О. К. Мелещенка.

Кількісно-якісний аналіз публікацій. За період, що оглядається, у виданнях “Файненшл Таймс” і “Економіст” міститься 15 редакційних матеріалів, які стосуються України. Навіть найелементарніший контент-аналіз цих матеріалів дає можливість зрозуміти коріння образу України серед економічних кіл Заходу. Але найкраще буде звернутися до реальних цифр.

Отже:

1. З 26-ти згадувань про Україну у виданнях “Файненшл Таймс” і “Економіст” за ІІ півріччя 1998 р. з негативного боку Україна характеризується 21 раз. А саме:

Жахлива економіка – 4 згадування;
Обмеження свободи слова – 2;
Можливість “лівого реваншу” – 2;
Антидемократичні процеси – 2;
Єврейське питання – 2;
Корупція у вищих ешелонах влади – 2;
Заборгованість України по зовнішніх боргах – 2;
Непрофесіоналізм уряду – 1;
Епідемія СНІДу в Україні – 1;
Дитяча смертність – 1;
Катастрофа українського ракетоносія в Казахстані – 1;
Протиріччя між Сходом і Заходом України – 1.

2. Згадувань, які можна причислити до нейтральних, – 4:

Співробітництво України з міжнародними фінансовими структурами – 3;
Українська культура та мистецтво – 1.

3. Позитивних згадувань – лише два, і стосуються вони єдиного успішно діючого фінансового інституту країни – Національного банку та його політики, спрямованої на утримання стабільного курсу грошової одиниці.

У процентному відношенні цифри ще більш вражають:

Негативні матеріали – 81%;
Нейтральні матеріали – 12%;
Позитивні матеріали – 7%.

З політичних діячів, які згадуються у матеріалах британських журналістів, безумовне лідерство належить другому президенту України Л. Кучмі: він згадується у 4-х публікаціях. У двох матеріалах згадується колишній прем’єр і лідер партії ”Громада” П. Лазаренко. По одному разу згадуються П. Симоненко (лідер КПУ), О. Ткаченко (на той час спікер Верховної Ради, лідер Селянської фракції), В. Рибак (мер Донецька), Ю. Кравченко (міністр внутрішніх справ України) та З. Кулик (міністр інформації, пізніше керівник Держтелерадіо України). Для всіх названих політичних діячів англійські жуналісти не знайшли доброго слова. ”Нейтральних” зображень лише три: Л. Кучма – 2 рази (з 4-х) і донецький мер В. Рибак.

У процентному співвідношенні цифри виглядають таким чином:

Негативні матеріали – 80%;
Нейтральні матеріали – 20%.

Економіка. Це провідна тема в економічних виданнях, що є цілком логічним. Але, якщо більшість публікацій про інші країни має у собі хоча б зерно позитиву, то в матеріалах про Україну він чомусь відсутній. А однією з найпопулярніших тем матеріалів є українська корупція. І пальма першості тут віддається колишньому прем’єр-міністрові П. Лазаренку, матеріали про діяльність якого можна знайти практично у кожному великому західному виданні. В одній зі своїх статей журналісти “Файненшл Таймс” намагалися дослідити колізію, яка й посьогодні продовжує розвиватися між президентом України і його колишнім протеже, який почав вести власну політичну гру, й тому був знятий з посади, але замість того, щоб розкаятися й залегти на дно, почав вести активну антипрезидентську політику.

Президентські аналітики побоюються, що якщо гроші Лазаренка підтримають на виборах О. Мороза, кандидата від лівих сил, президент може програти за тим самим принципом, за яким він колись виграв у свого попередника: населення прагнуло змін, у той час, як ситуація в країні лише погіршувалася. Тому завданням номер один для президентстських структур влади стало вирішення “проблеми Лазаренка”, якої б узагалі не існувало, якщо б П. Лазаренко не мав депутатської недоторканності, що змушує урядові структури шукати відповідну мотивацію для притягнення його до кримінальної відповідальності.

“Щоб довести, що Лазаренко незаконно зробив свої гроші, і тим самим обгрунтувати звинувачення у відмиванні грошей, очевидно, варто довести, що в нього були акції, або він іншим чином був пов'язаний із “Єдиними енергетичними системами” (ЄЕС). Саме цій компанії, що торгує природним газом, у 1996 р. він надав виключне право поставляти газ на третину території України. Проте дійсна проблема в тому, що схема торгівлі газом, за допомогою якої Лазаренко начебто набив свої кишені, дотепер живе і процвітає в колишній радянській республіці і підтримується високопоставленими українськими чиновниками, що прийшли після нього. Торгівля газом здається безневинним бізнесом, а насправді це – система монополій і бартеру, що призначена для висотування всього прибутку з української економіки на рахунки іноземних банків. Більше того, завдяки зусиллям українського уряду і виконавчої влади вона залишається неконтрольованою й значною мірою нелегальною” (Файненшл Таймс. – 1998. – 9 грудня).

Але корупція – не єдина тема, у зв’язку з якою згадується українська економіка. Ще одна провідна тема – борги України перед Заходом, що теж природно: Захід цікавиться перспективами повернення цих боргів. Майже в усіх зарубіжних економічних виданнях аналізується ситуація у країнах СНД після серпнево-вересневої кризи 1998 р. у Росії, яка спричинила катастрофічні наслідки на всьому пострадянському просторі. “Якщо радянська економіка страждала від дефіциту, то пострадянські економіки характеризуються проблемою виплати боргів, Україна ж серед найбільш уражених. У той час, як у Казахстані невиплачені борги доходять до 40 відсотків ВВП, Росії – до 35 відсотків, то в Україні ця цифра набагато вище ВВП. У країні утворилася економічна система, що її можна назвати безготівковою економікою. Торік бартерні угоди складали дві третини економічної діяльності. (Файненшл Таймс. – 1998. – 13 серпня).

Але в економічній пресі Великобританії, окрім негативних, все ж таки присутні позитивні порівняння України та Росії, і стосуються вони, передусім, контролю над ситуацією після російської кризи.

“На перший погляд, Україна переборола російський обвал досить непогано. Загубивши більше половини своєї вартості у вересні, гривня тримається непохитно. І, на противагу Росії, Україна м’яко обійшлася зі своїми кредиторами, досить спокійно перерозподілила внутрішні борги і дотепер уникає дефолту – несплати валютних боргів. Ці кроки одержали підтримку з боку МВФ, що дав кредит на 335 мільйонів доларів, а після нього ЄС і Світовий банк надали ще 391 мільйон. Проте тепер ані фонд, ані банк не збираються давати більше грошей. Не будучи у змозі збирати податки, скоротити витрати або домогтися просування приватизації, реформування податків, приборкування бюрократії, щоб приватний бізнес процвітав легально, Україна дотепер перебуває в глибокій економічній кризі. Національний банк утримував гривню, увівши величезні процентні ставки – 82 відсотки, і жорсткий контроль над обміном валюти. Якщо ці важелі контролю будуть зняті, курс гривні впаде знову. Падіння гривні буде більш обвальним, якщо, як натякає Президент Леонід Кучма, уряд почне друкувати гроші” (Файненшл Таймс. – 1998. – 12 – 18 грудня).

Окрім того відзначається, що якщо б українському урядові не вдалося б стабілізувати ситуацію (а саме це прогнозувало багато закордонноих експертів), Захід залишив би Україну наодинці зі своїми проблемами. Та сьогодні він готовий допомогти українській економіці. “Цього року в Україну може також надійти позика від Світового банку на суму в 900 мільйонів доларів, у тому числі 260 мільйонів – до кінця цього тижня, як повідомив нам Джон Хансен, головний економіст представництва Світового банку в Києві. Проте, стверджують аналітики, ці гроші не можуть бути витрачені на виплату боргу, оскільки мінімальний рівень резервного фонду, визначений МВФ, враховує подальшу виплату кредитів. Для відмови від цієї вимоги необхідне рішення правління МВФ, – сказав західний економіст у Києві” (Файненшл Таймс. – 1998. – 16 вересня).

Ще одна “популярна” тема, яку не обминула жодна поважна західна газета, – це катастрофа, що відбулася з українським ракетоносієм “Зеніт”, який, виконуючи комерційний запуск дванадцяти італійських супутників для американської корпорації “Глобалстар”, впав через 44 секунди після старту. Усі експерти погоджуються в тому, що в Казахстані розбився не ракетоносій, а українська ракетна індустрія. “Акції “Глобалстар телеком’юнікейшн”, американського оператора телекомунікаційних супутників, учора ранком впали на 43 відсотки – після того, як ракета з 12 супутниками компанії незабаром після запуску зазнала катастрофи в Казахстані...

“Глобалстар” пізніше повідомив аналітикам, що відтепер не використовуватиме українські ракети “Зеніт”, а перейде до російської моделі “Союз”. “Зеніт” є фінансово вигідним засобом запуску – він спроможний нести 12 супутників. Як і більшість інших ракет, “Союз” спроможний вміщувати тільки чотири. Марко Одерман, генеральний директор “Сі-Ес-Пі Асошіейтіс”, американської космічної і телекомунікаційної консалтингової компанії, відзначив, що рішення відмовитися від “Зенітів”, яких у “Глобалстар” було 36 із загального числа 68, є великою невдачею для компанії” (Файненшл Таймс. – 1998. – 11 вересня).

В одній з публікацій журналу “Економіст” аналізується діяльність закордонних інвесторів в Україні. У ній, зокрема, відзначається: “У перші дев’ять місяців цього року закордонні інвестиції в Україну склали 705,2 мільйона доларів США, що на 40 відсотків більше, ніж за той же період в минулі роки. З часу здобуття країною незалежності в 1991 р. прямі іноземні інвестиції в українську економіку досягли 2,6 мільярда доларів. Обсяг закордонних капіталовкладень в Україні набагато менший, ніж у незначних за розмірами східноєвропейських країнах.

Інвесторів відлякують засилля бюрократії, корупція, а також наслідки кризи в Росії, що відчутно вплинула на економіки колишніх радянських республік. США є в Україні найвизначнішим іноземним інвестором, що вклав у її економіку 481,3 мільйона доларів. За ними йдуть Нідерланди (258,8 мільйона), Німеччина (216,8 мільйона), Великобританія (185,2 мільйона) і Південна Корея (185,2 мільйона). Найбільша частина закордонних капіталовкладень спрямована в продовольчу промисловість, торгівлю і машинобудування” (Економіст. – 1998. – 19 – 25 грудня).

Аналізуючи ситуацію на світовому ринку програмного забезпечення, журнал “Економіст” відзначає: “Збиток від піратського копіювання комп’ютерних програм склав торік, за оцінками, 1,4 мільярда доларів. Хоча лише 27 відсотків програмного забезпечення в США має піратське походження, на країну припадає чверть втрат у глобальному масштабі внаслідок розмірів внутрішнього ринку. У більшості країн рівень піратства падає. У таких країнах, як В’єтнам і Китай, приблизно 100 відсотків програмного забезпечення має піратське походження; за ними йде група країн, серед яких Росія, Україна,.. – це 80 – 85 відсотків ринку. Найменший рівень піратства в США і Великобританії – відповідно 30 і 27 відсотків” (Економіст. – 1998. – 31 липня – 6 серпня).

Політика. Політичні матеріали про Україну всі, як один, мають негативне забарвлення. Газета “Файненшл Таймс” у великій редакційній статті аналізує ситуацію, яка історично склалася в Україні щодо політичного її розподілу на Схід та Захід. “Потенційним кандидатам у президенти, – зазначає газета, – доводиться боротися не лише з економічною кризою, але й з політичними та культурними протиріччями між Заходом та Сходом України. Якось одного разу у 1996 р. мер Маріуполя, міста на Сході України, отримав факсимільне повідомлення від свого колеги – мера західного українського міста Львова: “Шановний Михайло Олександровичу! Ми запрошуємо вас відвідати місто Львів разом з вашою дружиною”, – було написано українською.

Усе це чудово. Але виникла певна заминка: що означає слово “дружина”? Українською, рідною мовою львівського мера, на якій говорить більшість населення Західної України, “дружина” – це “жінка”. А російською мовою, якою говорять на Сході України, рідною мовою мера Маріуполя, “дружина” – це “військо”. Щоб не потрапити в незручну ситуацію, мер Маріуполя зафрахтував літак, зібрав свою “дружину” – 30 посадових осіб і 10 журналістів – і полетів до Львова. Непорозуміння було розв’язано полюбовно. Мер Львова, що розраховував разом зі своєю дружиною привітати тільки першу пару Маріуполя, гостинно прийняв усіх гостей.

Цей випадок свідчить про фундаментальне культурне розходження між Сходом і Заходом України, що стає з поглибленням економічної кризи і наближенням президентських виборів чим далі, тим гостріше. Через сім років після здобуття Україною незалежності від Радянського Союзу, Схід та Захід України продовжують розділяти мова та релігія. У східній частині країни, що була частиною російської імперії з 1654 р., переважає російськомовне населення і православна віра, тим часом як у західній частині переважає українськомовне населення і греко-католицька віра. Цей розкол перетворився на політичний під час президентських виборів 1994 р. Тоді Захід України голосував за Л. Кравчука, що програв, а Схід, де живе більшість населення, проголосував за Л. Кучму, який і переміг. Цей урок не забувають претенденти, що готуються до президентських виборів у жовтні 1999 р.: перемога на Сході є ключем до президентства, а кампанія вже в розпалі.

“Подібно до 1994 року на виборах усе буде вирішувати Схід, що і обере Президента”, – сказав В. Рибак, мер Донецька – одного з найбільших міст на Сході.

Це повинна б розуміти і Н. Міщерська, журналіст з УТ-1. Коли Президент Кучма відвідав Львів, він привселюдно похвалив Симона Петлюру, героя для західних українців, що боролися проти більшовиків у 1917 р. Але Петлюра – герой тільки для Заходу, у той час, як на Сході його вважають зрадником і вбивцею. Міщерська, яка не уявляла, що похвала Симона Петлюри призначалася тільки для місцевої аудиторії, транслювала слова Президента на всю Україну. Керівники адміністрації голови держави негайно зателефонували до УТ, щоб виправити ситуацію: одні повідомлення призначаються для Сходу, інші – для Заходу. Можливо, цей випадок був однією з причин звільнення з посади керівника державної телекомпанії. “Я просто хочу забути про цей випадок, – сказала Міщерська. – Я стала учасником чиєїсь брудної гри”.

Сьогодні, якщо Кучма прийме рішення ще раз балотуватися на посаду Президента, йому доведеться під тиском Сходу заробляти бали на обіцяному під час виборчої кампанії 1994 р. наданні російській мові статусу другої офіційної мови в Україні. Це одна з причин того, чому він набрав тут найбільше голосів. Дотепер він не виконав своєї обіцянки. Для населення Східної України проблема мови – це не тільки питання культури або спадщини. Вступні іспити в університети або на цивільну службу приймають українською мовою, а не російською. Внаслідок цього західні українці одержують фахову перевагу.

Проте впровадження російської мови як другої офіційної може викликати спротив західних українців. “Кучма потрапив у безвихідь. Він не може зробити поступки одній стороні, не погіршивши стосунки із іншою”, – сказав Рибак.

Президентська кампанія 1993-1994 рр. супроводжувалася такими політичними суперечками між Сходом і Заходом, що ЦРУ навіть прогнозувало розкол України на дві частини. Тоді кримський півострів навіть намагався вийти зі складу України і приєднатися до Росії. 1998 р. зареєстровано дві спроби підпалу російського культурного центру у Львові, а 6 листопада лівий депутат із Донецької області розгорнув радянський стяг в українському парламенті, спровокувавши обурення парламентаріїв із Заходу. Останній випадок являє приклад того, що потрібно робити, щоб бути популярним на Сході. Коли східні регіони одностайно голосували за незалежність від Радянського Союзу в 1991 р., то вони керувалися економічними критеріями. Після семи років незалежності ВВП України скоротився втричі, середня зарплата становить 50 доларів на місяць. А девальвація гривні на 40 відсотків у серпні-вересні 1998 р. стала для багатьох східних українців свідченням порушення соціальної угоди. Більшість з них хотіла б, щоб Україна об’єдналася з Росією.

Цілком можливо, що найближчим часом політичний клімат ще більше розпалиться. Відповідно до соціологічного опитування, нещодавно проведеного газетою “День”, більшість читачів заявила, що буде голосувати за лідера Комуністичної партії України Петра Симоненка, який виступає за “братерський союз держав” разом із Росією і Білоруссю. “Вже багато найвпливовіших політиків дійшли цієї думки, яку ми пропагуємо з 1993 року, – сказав він” (Файненшл Таймс. – 1998. – 27 листопада).

Після обрання на посаду спікера українського парламенту О. Ткаченка Велика Британія намагається зрозуміти, чого ж прагне досягти нова “зірка” української політики. Більшість аналітичних досліджень на цю тему маловтішні для Заходу: більшість з дослідників сходиться на тому, що Ткаченко – “хитра лиса, яка вміло лавіює між правдою та брехнею та приховує до пори до часу свої справжні наміри, які, на думку експертів, є далеко не прозахідними. “Новообраний спікер українського парламенту Олександр Ткаченко, – пише “Файненшл Таймс”, – став прихильником реформ у розпалі кризи... У минулому, проте, він засуджував західних кредиторів за “створення неприйнятних умов, за яких змушена жити Україна”. У міру того, як погроза фінансової катастрофи буде відступати, він і його ліва Селянська партія, цілком ймовірно, знову візьмуться за старе” (Економіст. – 1998. – 8-14 серпня).

Поступово набуває популярності тема президентських виборів восені 1999 р. Більшість експертів зазначає: якщо Президентові не вдасться за півроку створити принаймні ілюзію піднесення економіки, він неодмінно програє лівому кандидатові, особливо, якщо це буде О. Мороз. І тоді Україну буде втрачено для Заходу принаймні на п’ять років, як це вже сталося із Білоруссю. Щоб не допустити цього, Захід готовий підтримати на виборах президента-реформатора, але, на думку західних журналістів, це не означає, що Захід буде спокійно дивитися на створення в центрі Європи тоталітарної країни на кшталт Білорусі, навіть із прозахідною позицією. А сьогодні, відзначає “Економіст”, президент України робить все для того, щоб Захід мав право невдовзі назвати його “українським Піночетом”.

“У травні були заморожені рахунки ще однієї опозиційної газети “Політика”, після того, як вона опублікувала таємні урядові документи. Коли головний редактор газети засудив дії уряду, київський прокурор відразу звинуватив його в обмові. Зараз “Політика” не видається. 4 червня 1998 р. районний суд задовольнив позов міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, що звинуватив газету “Київські відомості” в обмові. Газета подала апеляцію проти цього рішення. Однак редактор вважає, що українські судді занадто слабкі, щоб протистояти тиску уряду”.

“З наближенням президентських виборів, що повинні відбутися в жовтні наступного року, тиск на пресу посилиться. Леонід Кучма вже почав нападати на засоби масової інформації, котрі належать іноземцям: один із чотирьох національних каналів належить російсько-українському, інший – американсько-українському. А міністр інформації Зіновій Кулик нещодавно оголосив, що переоформлення ліцензій на приватні теле- і радіостанції буде перенесено з 2000 р. на 1999 р., – завдяки чому в уряду з’явиться ще один важіль проти незалежних станцій у рік президентських виборів”. (Економіст. – 1998. – 29 серпня – 4 вересня).

^ Охорона здоров’я. Очима західної преси Україна – тихий жах щодо питання охорони здоров’я. Чорнобильська АЕС, яка назавжди асоціюватиметься з нашою країною, – вже не єдине, що лякає в Україні західних фахівців у галузі охорони здоров’я. Поступово великого розголосу набуває катастрофічна ситуація із поширенням у країні вірусу СНІДу. “Через 11 років після того, як в Україні був зареєстрований перший ВІЛ-інфікований, колишня радянська республіка набула репутацію країни з найшвидшим поширенням цього вірусу в Європі. Тут офіційно зареєстровано 23 тисячі чоловік – носіїв ВІЛ, хоча, на думку експертів, справжня цифра щонайменше удвічі більша. За цей час 650 чоловік, враховуючи 50 дітей, хворі на СНІД, а 280 померли. За прогнозами агентства “Ю Ен Ейдс” при ООН, до 2016 р. від СНІДу в Україні загине 1,8 мільйона чоловік” (Файненшл Таймс. – 1998. – 7 серпня).

Показовою є діаграма в журналі “Економіст”, опублікована в номері за 20-26 листопада 1998 р. “Гарним індикатором соціально-економічного прогресу є зниження дитячої смертності. В останні два десятиліття цей показник знизився майже в усіх країнах, що розвиваються. У той же час зареєстровано зростання дитячої смертності в колишніх радянських республіках, у тому числі: в Росії – на 18 відсотків, в Україні – на 21 відсоток порівняно з 1980-м роком” (Економіст. – 1998. – 20-26 листопада).

^ Соціальна сфера. Дві статті присвячено проблемам єврейської діаспори в Україні. На відміну від публікацій в інших виданнях, які здебільшого розглядають еврейське питання в Україні лише з позиції місцевого антисемітизму, “Файненшл Таймс” і “Економіст” дивляться на проблему під іншим кутом зору, намагаючись розглянути причини масового виїзду євреїв з України, і доходять висновку, що справа не в антисемітизмі, а – в жахливому економічному становищі країни.

“З кінця вісімдесятих, коли радянські євреї почали одержувати у великій кількості виїзні візи, єврейське населення в Україні скоротилося вдвічі, – вважає Леонід Фімберг, директор Інституту іудаїки. – І більшість емігрантів – молоді, так само, як і кращі дослідники інституту. А ті, хто залишається, швидко вимирають”. На кожну новонароджену єврейською мамою дитину, говорить він, припадає дев’ять смертей. Якщо люди старше 50-ти становлять 25 відсотків усього населення, то в єврейській общині – більше 50 відсотків... У масовому від’їзді варто звинувачувати в першу чергу жахливу економіку, що занепадає щороку з часу здобуття незалежності. Інша причина – недостатня допомога тим, хто хоче затвердити і розвивати іудаїзм у себе на батьківщині. Жодне з підприємств в Україні з єврейським іноземним капіталом не заохочує людей залишатися, і 16 нещодавно відкритих єврейських шкіл викладають на івриті, готуючи до життя в Ізраїлі, а не на ідиш, що є історичною мовою для українських євреїв” (Економіст. – 1998. – 19 – 31 грудня).

Відзначається, що потік бажаючих виїхати до Ізраїля, який помітно знизився у середині 90-х, знов починає зростати. “Це тільки невеличкий потік, але російські євреї знову наводять довідки про іміграцію до Ізраїля. На початку 90-х близько 150 тисяч чоловік на рік виїжджали з колишнього СРСР на південь, на незнайому батьківщину. Відтоді кількість зменшилася до менш ніж 50 тисяч щороку... Кибуц Пелеч, розташований на вершині пагорба, що на південь від кордону з Ліваном і неподалік Кармієля – метушливого містечка, у якому переважають вихідці з колишнього Радянського Союзу – виглядає як нетипове місце для нових емігрантів. 36-річна Ірина Тарасюк має реальний погляд на своє нове життя. Вона керує кибуцем, що, всупереч тенденціям, дотепер залишається кооперативним. У кибуці мешкає дев’ять родин, усі харчуються в комунальній їдальні. Російськомовні, вони приїхали з Баку, України і Волгограда. Релігія і сіонізм значать для них мало. Третина з них – не євреї” (Файненшл Таймс. – 1998. – 18 грудня).

^ Культура та мистецтво. За півроку цій тематиці присвячена лише одна стаття про українську письменницю. “У трьох романах і збірках оповідань, що пані Токарчук написала у період із 1993 року, історія служить пофарбованим задником необхідних дрібничок життя і природи. Ані патріотизм, що наростає, ані католицький Бог не займають багато місця в її книгах, які акцентують більше уваги на особистісному, ніж на політичному. Пані Токарчук народилася в батька-українця і матері-польки на території, що була повернута Польщі, а потім – приєднана до Радянського Союзу на Потсдамській конференції” (Економіст. – 1998. – 3-9 жовтня).

У принципі, відсутність матеріалів з питань культури в економічних виданнях – не дивина, але іншим країнам у цьому напрямку було приділено набагато більше уваги, аніж Україні.

4.2. Дослідження широкомасштабних економічних питань

у журналі “Економіст” і газеті “Файненшл Таймс”

(серпень – грудень 1998 р.)

У підрозділі 4.2. подаються основні результати дослідницької роботи О. Александрова та Д. Бучацького, виконаної під науковим керівництвом професора О. К. Мелещенка.

Упродовж другої половини 1998 р. у таких провідних економічних виданнях, як журнал “Економіст” і газета “Файненшл Таймс”, найчастіше висвітлювалися такі важливі проблеми:

1. Введення єдиної європейської валюти.

2. Світова економічна криза.

3. Робота центральних банків різних країн.

4. Розширення транснаціональних компаній.

Але все ж таки переважна більшість матеріалів присвячена світовій фінансово-економічній кризі. Підручники з економіки не можуть підказати рішення, поведінка людей перестала бути раціональною. Те, що відбувається нині на валютних ринках, не вписується ні в які рамки економічної теорії, повсюди панує паніка. “Економіст” і “Файненшл Таймс” надрукували низку публікацій з цього приводу, які аналізують ситуацію, що склалася, та вказують можливі шляхи виходу з неї. Загалом в обох виданнях за ІІ півріччя 1998 р. з’явилося 57 матеріалів на цю тему. З них:

12 – присвячені кризі російської економіки;

7 – кризі в Японії;

14 – кризі в Південно-Східній Азії;

4 – кризі в Латинській Америці;

2 – кризі в КНР;

3 – кризі в Україні;

2 – кризі в Східній Європі;

15 – стосуються загальносвітових економічних питань.

Під час аналізу матеріалів, присвячених світовій фінансово-економічній кризі, їх умовно можна поділити на кілька груп:

1. Аналіз валютних процесів – 5 публікацій.

2. Аналіз фондових процесів (процесів з цінними паперами) – 4.

3. Роль США і МВФ у економічному просторі за часів кризи – 6.

4. Банківські позики – 6.

5. Інвестиційні фонди та їхня роль – 7.

6. Шляхи виходу з кризи – 6.

7. Прогнози на майбутнє – 11.

8. Минулі світові фінансово-економічні кризи – 4.

9. Політичний аспект кризи – 8.

Але всі ці публікації поєднує одна думка, яку висловив Джеффрі Сакс з Гарвардського інституту міжнародного розвитку і Рудигер Торнбуш з Масачусетського технологічного інституту: “Протиріччя цієї кризи полягає в тому, що вона, насправді, складається з чотирьох зовсім різнорідних факторів: банківської кризи в Японії, інвестиційного міхура, що розірвався у Південно-Східній Азії, політичної кризи в Росії та більш класичного макроекономічного прикладу “поганого менеджменту” в Латинській Америці”. Тому універсального рецепту з поліпшення ситуації немає і не може бути.

Ще одна велика тема – це аналіз роботи центральних банків деяких країн. Загалом можна нарахувати 24 публікації з цього питання. Із них 3 матеріали – про роботу Центробанку Російської Федерації, 5 – про роботу Центробанку Японії, 3 – про новий Європейський Центральний банк, 3 – про Індонезійський ЦБ, 1 – про Центральний банк Швейцарії, 1 – про Бундесбанк, 4 – про Резервний валютний банк США, 2 – про Світовий банк, 2 – про загальні широкомасштабні економічні питання.

Усі фахівці погоджуються з тим, що падіння або ж швидке зростання валюти, що погіршило і без того погану ситуацію в країнах, уражених кризою, було зумовлено неправильною курсовою політикою центральних банків деяких держав. Окремі спеціалісти вже почали замислюватися над наслідками відмови від послуг центробанків взагалі, а також над дискусійним питанням про надання центробанкам повної незалежності від уряду.

Приблизно у цій тематичній площині й витримані усі матеріали, що друкувалися в британських економічних виданнях. Англійські журналісти та експерти, яких охоче друкують “Економіст” і “Файненшл Таймс”, вказують: центральні банки дуже довго користуються репутацією, яку не заслуговують. На кшталт хрещених батьків мафії, вони викликають повагу більшою мірою через шкоду, яку вони в змозі завдати. Центробанки хваляться “захистом” клієнтів, яким самі ж і погрожують (хоч і не завжди спеціально). Таким чином, центральні банки користуються статусом “борців з інфляцією”, нібито існує можливість серйозного спалаху інфляції, не викликаного експансією центробанків.

Зіставте історичну ефективність центральних банків з іншими монетарними інститутами (беручи до уваги валютні ради та ранні системи конкуруючих емісійних банків), і стане зрозуміло, що центральні банки мають доволі низький рейтинг у питаннях забезпечення низької інфляції, стабільності обмінного курсу, відкритих валютних ринків та економічного зростання.

З усіх публікацій можна виділити три тези, з якими згодні усі фахівці. По-перше, центробанки повинні сконцентруватися як на інфляції, так і на зростанні. По-друге, банки вкрай засекречені. По-третє, центробанки можуть вкрай вузько підходити до інфляції.

А, може, було б краще, коли б центробанків не було взагалі? Багато хто з економістів стверджує, що ще більша провина центробанків полягає в тому, що, діючи як кредитори останньої інстанції, вони провокують можливу економічну кризу більш ризикованим кредитуванням. Але негативних наслідків вони не бояться, оскільки знають, що їх врятують, якщо щось відбуватиметься не так. Через ці причини деякі економісти захищають вільну банківську справу, в якій приватні банки, конкуруючи з колегами, випускають власні банкноти, що вільно обертаються. Але до чого це може привести світову економіку, ще ніхто не прораховував.

Ще одна тема, котра жваво обговорювалася на шпальтах журналу “Економіст” і “Файненшл Таймс”, – уведення єдиної європейської валюти (євро).

Якщо проаналізувати статті з цієї теми, то можна виокремити три найсуттєвіші позиції, що цікавлять фінансовий світ:

1. Чи буде євро конкурентом долару? – 15% публікацій.

2. Переваги єдиної валютної системи – 60% публікацій.

3. Можливі перешкоди у досягненні успіху – 25% публікацій.

Перша позиція включає в себе коло питань, пов’язаних із конкурентоспроможністю на світовому ринку як нової європейської валюти, так і взагалі Європейської спільноти. Ще до запровадження євро намітилися ознаки того, що ЄС починає набувати більшої ваги, ніж США, і тим більше, ніж Японія (чия позиція другої в світі економіки вже поставлена під сумнів). Від євро очікують сильної позиції відносно долара. Якщо це станеться, вплив ЄС на світовий ринок ще збільшиться.

Друга позиція включає позитивні наслідки, які очікуються від запровадження євро. Європейська комісія досягла певних успіхів у справі об’єднання ринків капіталу Європи. Теоретично банки можуть оперувати по всій території країн-членів ЄС. Умови ведення банківської діяльності та випуску цінних паперів стандартизовані. Фондові біржі можуть встановити торговий термінал у будь-якій країні ЄС. Керівники фондів можуть продавати свої продукти в усьому регіоні. “Єдиний паспорт”, прийнятий країнами-членами ЄС, дозволяє фінансовій фірмі оперувати в будь-якому місці ЄС, якщо вона зареєстрована в одній з країн-членів Євросоюзу. Цьому сприяє запровадження системи “консолідованого нагляду”, за якого контролюючий орган країни, де розташована фірма, несе відповідальність за контроль над нею. Єдина валюта надасть поштовх розвитку ліквідного ринку капіталу єврорайону, знижуючи вартість капіталу та поліпшуючи його розташування. Це особливо допоможе малим компаніям.

Стабільність валюти, низька інфляція, збільшення торгівлі, більш ефективні ринки – усе це, на думку фахівців, принесе велику користь для об’єднаної економіки ЄС.

Третя позиція об’єднує публікації песимістичного характеру. Фінансові аналітики вважають, що, незважаючи на вірогідну користь від об’єднання європейських країн у єдиний ринок, існує багато перешкод, які уповільнюють цей процес.

У країнах ЄС і донині не досягнуто згоди в питаннях податків, стандартів звітності, правил торгівлі, контролю. Усе це потребує набагато більшої гармонізації. Оскільки економіки Євросоюзу мають різну структуру, залишаються і різні рівні зростання. Тому не можна стверджувати, що Європа має об’єднаний фінансовий ринок. Потрібно ще багато змін, перш ніж країни Європейського Союзу матимуть спільний, єдиний, об’єднаний гомогенний ринок. Загалом було оброблено 28 аналітичних матеріалів з цього приводу.

Наступна тема, якій економічні видання приділяють велику увагу, – діяльність транснаціональних компаній (ТНК). Головне питання, що порушується в публікаціях на цю тему (загалом 18 матеріалів), формулюється таким чином: “Поява ТНК у країні – добре це чи погано? Чи потрібно їх заохочувати, чи навпаки – боротися з їхнім засиллям?”

Протягом багатьох років мультинаціональні компанії звинувачувались у пограбуванні країн “третього світу”, експорті дешевої робочої сили, порушенні прав людини і навіть “работоргівлі”. Але сьогодні майже всі країни світу бажають залучити прямі іноземні інвестиції, які забезпечують ТНК. Конкуренція у сфері залучення того типу інвестування, яке будує нові заводи, стає все більш жорсткою. Державам, що бажають отримати інвестиції, все частіше доводиться пропонувати здорову монетарну, а також технологічну політику, яка містить приватизацію телекомунікацій, податкові кредити на дослідження та програми співробітництва між іноземними та внутрішніми компаніями. ТНК більше не шукають просто сировину або дешеву робочу силу, а також нові великі ринки збуту. Їм ще це все потрібно, але з урахуванням здійснення ними інтегрованих операцій по всьому світу, ТНК також оцінюють фінансову і комунікаційну інфраструктуру кожної країни. Усе це призводить до позитивного ефекту, який широко розповсюджується через суспільство. У справі залучення інвестицій все більше країн знижують “вартість бізнесу”, наприклад, шляхом боротьби з корупцією та бюрократією.

Висновки розділу 4

Як бачимо, усі порушені широкомасштабні питання оглянутих галузей суспільного організму глибоко, компетентно та послідовно викладаються на шпальтах видань “Економіст” і “Файненшл Таймс”. Це традиції якісної преси, про що колишній британський прем’єр Дж. Мейджор висловився таким чином: “Щоранку я не розпочинаю виконувати свої посадові обов’язки, поки не прочитаю свіжий номер газети “Файненшл Таймс”.

Разом з тим, як уже відзначалося вище, стирання кордонів між якісною та масовою пресою призводить до того, що елітні видання “терплять” на власних сторінках матеріали, характерні для масової та бульварно-жовтої преси. Скандали внутрішнього характеру тільки підвищують рейтинг і популярність редакцій. А скандали міжнародного характеру, крім цієї причини, свідчать про давнє імперське гасло: “У Британії немає постійних ворогів і постійних постійних друзів, натомість є лише постійні інтереси”. У цьому річищі й слід сприймати негативні публікації про Україну.

З нашого боку, можна констатувати: найнеприємнішим виявився той факт, що в Україні не існує (принаймні, реально) спеціальної державної служби зв’язків з громадськістю, яка б спеціально займалася створенням позитивного іміджу нашої країни за кордоном. І це, на наш погляд, є величезним прорахунком.

Blog

О. К. Мелещенко Історія журналістики Великобританії

Содержание