§ Поняття й предмет сімейного права Поняття "сімейне право" може мати різні значення

Вид материала

Документы

Содержание Особисті немайнові права та обов'язки подружжя Правовідносини між подружжям з приводу належного їм майна

Подобный материал:

• Цивільне процесуальне право України, 797.43kb.
• План заняття. Поняття звичаю та звичаєвого права. Різні підходи до трактування терміну, 657.42kb.
• 7. система права та система законодавства поняття та класифікація системи права. Поняття, 84.21kb.
• Окремі галузі законодавства України, 2520.66kb.
• Тема 1: Цивільне право в системі галузей права України, 1126.62kb.
• План Вступ Загальна частина Поняття, предмет та система римського цивільного права, 5787.48kb.
• Склад злочину поняття І значення складу злочину, 796.48kb.
• Правила приймання рецепта, приготування, зберігання І відпускання лікарських форм., 574.75kb.
• Злочин І його види, 65.84kb.
• Програм а вступного іспиту з основ держави І права для вступників до магістратури, 94.78kb.

120

ня (тяжка хвороба, наявність дитини, судимість тощо). У разі відмови від шлюбу особи, яка одержала подарунок у зв'язку з майбутнім весіллям, договір дарування на вимогу дарувальни-ка може бути розірваний судом. При цьому подарована річ підлягає поверненню. А якщо вона не збереглася, особа, яка отримала подарунок, має відшкодувати її вартість.

До обставин, пов'язаних з регулюванням порядку укладення шлюбу, належать й ті, що пов'язані з визначенням часу (ст. 32 СК) і місця його реєстрації (ст. 33 СК). За загальним прави­лом така реєстрація здійснюється після спливу одного місяця від дня подання відповідної заяви. Це зроблено для того, щоб особи, які бажають одружитися, перевірили серйозність своїх намірів. За домовленістю з цими особами орган РАЦСу призна­чає день і час реєстрації шлюбу (п. 4.10 Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні). Керівник органу РАЦСу за наявності поважних причин може дозволити реєстрацію шлюбу до закінчення місячного строку.

У ч. 1 ст. 32 СК немає переліку цих поважних причин. Уявляється, що ними може бути переїзд осіб, які бажають вступити у шлюб, на постійне місце проживання до іншої дер­жави або місцевості, перебування однієї з них у довгостроко­вому відрядженні тощо. Відповідно до ч. 2 ст. 32 СК у разі вагітності нареченої, народження нею дитини, а також якщо є безпосередня загроза для життя нареченої або нареченого, шлюб реєструється у день подання заяви.

За наявності письмової інформації про наявність передбаче­них законодавством перешкод до реєстрації шлюбу керівник органу РАЦСу може відкласти її, але не більш як на три місяці. Порядок відстрочки реєстрації шлюбу передбачений п. 4.8 Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні. Про від­строчку інформуються заінтересовані особи. Особі, яка подала заяву про наявність перешкод до реєстрації шлюбу, пропону­ється протягом не більш як трьох місяців подати відповідні докази. Орган РАЦСу може на прохання заінтересованих осіб або за власною ініціативою провести необхідну перевірку. У разі непідтвердження зазначеної інформації реєстрація шлюбу здійснюється на загальних підставах.

Рішення органу РАЦСу про відстрочку реєстрації шлюбу може бути оскаржене до суду, який має розглядати його з додержанням вимог гл. 31-А ЦПК. Якщо буде встановлено, що інформація про наявність перешкод до реєстрації шлюбу не відповідає дійсності, особи, які подали заяву про вступ у шлюб, можуть вимагати від особи, котра подала заяву про на-

121

явність перешкод до цього, відшкодування матеріальної та мо­ральної шкоди (статті 1166 і 1167 ЦК).

До суду можна також оскаржити рішення органу РАЦСу про відмову у скороченні часу, відведеного для реєстрації шлюбу. У разі подання такої скарги вона підлягає розгляду з додер­жанням правил гл. 31-А ЦПК.

Зазвичай шлюб реєструється у приміщенні органу РАЦСу (ч. 1 ст. 33 СК). Однак за заявою наречених це може відбува­тися за місцем їх проживання, за місцем надання стаціонарної медичної допомоги або в іншому місці, якщо зазначені особи не можуть з поважних причин прибути до органу РАЦСу (ч. 2 ст. 33 СК). У цій статті не наведено переліку зазначених при­чин. Проте, як випливає з її змісту, це може бути хвороба нареченого або нареченої, пов'язана з необхідністю стаціонар­ного лікування тощо. Згідно з п. 4.15 Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні наявність поважних причин має бути підтверджена документально.

Шлюб — це особисто-правовий союз жінки та чоловіка. Тому він може реєструватися лише в присутності осіб, які од­ружуються. Це необхідно для того, щоб посадова особа органу РАЦСу пересвідчилась у добровільності їх згоди на укладення шлюбу. Реєстрація останнього через представника не допуска­ється.

Згідно зі ст. 35 СК наречені мають право обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя або надалі імену­ватися дошлюбними прізвищами. Наречений, наречена можуть приєднати до свого прізвища прізвище нареченої, нареченого. Якщо вони обоє бажають мати подвійне прізвище, за їх згодою визначається, з якого прізвища воно буде починатися. Скла­дення більше двох прізвищ не допускається, якщо інше не випливає зі звичаю національної меншини, до якої належить наречена та (або) наречений. Якщо на момент реєстрації шлюбу прізвище нареченого, нареченої вже є подвійним, він, вона має право замінити одну з частин свого прізвища на прізвище другого. Треба зазначити, що сімейний закон (ст. 53 СК) закріп­лює право на зміну прізвища не тільки за нареченими, а й за подружжям.

Укладення шлюбу породжує зміну сімейного статусу особи, однак не веде до зміни її правового статусу як громадянина України. Тому шлюб не може бути підставою для надання особі пільг і переваг, а також для обмеження її прав та свобод, вста­новлених Конституцією і законами України. Це положення відповідає змісту статей 21 і 24 Конституції.

122

Стаття 37 СК встановлює презумпцію правозгідності шлюбу. Як випливає з її змісту, правозгідним є шлюб, укладений з додержанням вимог закону. Відповідно до цієї статті шлюб є правозгідним, крім випадків, встановлених частинами 1—3 ст. 39 СК, а також якщо він не визнаний недійсним за рішен­ням суду (статті 40 і 41 СК). Зі змісту ст. 37 СК випливає, що у випадках, передбачених частинами 1—3 ст. 39 СК, шлюб є недійсним і без рішення суду, в силу самого права (ipso jure). У випадках же, передбачених статтями 40 і 41 СК, для визнання шлюбу недійсним необхідне рішення суду.

Глава 6 НЕДІЙСНІСТЬ ШЛЮБУ

Під недійсним треба розуміти шлюб, зареєстрований у держав­ному органі РАЦСу за відсутності хоча б однієї з передбачених законом умов його укладення або за наявності принаймні однієї зі встановлених законом перешкод до цього. Він не породжує прав та обов'язків подружжя. Визнання шлюбу недійсним озна­чає анулювання останнього з моменту його укладення. Це вид сімейно-правової санкції, яка застосовується у разі порушення передбачених законом умов укладення шлюбу.

Іншої думки дотримується М. Кротов, який вважає, що визнання шлюбу недійсним — це не захід відповідальності й не захід захисту. Основна мета цього заходу — констатація того, що сторони не досягли бажаного правового результату¹. З таким поглядом навряд чи можна погодитись. Адже у разі ук­ладення недійсного шлюбу має місце вчинення протиправних дій особами, які одружилися. Тому більш правильною є по­зиція М. Антокольської, згідно з якою визнання шлюбу не­дійсним є санкцією, застосовуваною за порушення сімейного законодавства особами (або однією з них) під час його ук­ладення. Водночас не можна повністю погодитися з твердженням М. Антокольської про те, що у разі укладення шлюбу з пору­шенням принципу моногамії може не бути вини особи, яка його порушила, наприклад, тоді, коли вона вважала свій попе­редній шлюб припиненим через смерть дружини, чоловіка, а вона, він виявилися живими².

Як вже зазначалось, відповідно до п. 4.1 Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні особи, які раніше перебували

¹ Див.: Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. — С. 339.

² Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 117—118.

123

у шлюбі, можуть зареєструвати новий шлюб лише у разі пред'явлення документів, які підтверджують припинення по­передніх шлюбних відносин (Свідоцтво про розірвання шлюбу, Свідоцтво про смерть одного з подружжя, судове рішення про визнання шлюбу недійсним). Особа, яка перебуває у нерозір-ваному шлюбі, не може вважати його припиненим.

Вини осіб, які уклали недійсний шлюб, може не бути, якщо вони не знали про наявність між ними близького споріднення (наприклад, про те, що вони є двоюрідними братом та сестрою) або якщо один з подружжя не був поінформований про недієз­датність другого. У тих випадках, коли наявна вина хоча б одного з подружжя, визнання шлюбу недійсним треба розгляда­ти як захід відповідальності. За відсутності вини обох сторін таке визнання є заходом захисту, що застосовується за об'єк­тивно протиправну поведінку¹.

Згідно зі ст. 38 СК підставами недійсності шлюбу є пору­шення вимог, встановлених статтями 22, 24—26 цього Кодексу, тобто укладення шлюбу з порушенням вимог закону щодо шлюбного віку (ст. 22), добровільної згоди на вступ у нього, його реєстрації з особою, визнаною недієздатною, або з особою, яка з інших причин не усвідомлювала значення своїх дій і (або) не могла керувати ними (ст. 24), додержання принципу одношлюбності (ст. 25), осіб, які не можуть перебувати у шлюбі між собою (ст. 26). При цьому треба зазначити, що серед підстав визнання шлюбу недійсним у ст. 38 СК не фігурує прихован­ня одним з подружжя тяжкої хвороби, а також хвороби, небез­печної для другого з них, їх нащадків, хоч така підстава й передбачена ч. 5 ст. ЗО СК.

Зіставлення змісту статей 37 і 39—41 СК дозволяє вважати, що у цьому Кодексі закріплено три види підстав визнання шлюбу недійсним: 1) істотні порушення умов укладення шлюбу, внаслідок яких останній має вважатися недійсним і без рішення суду (у випадках, передбачених ст. 39 СК, рішення про анулювання актового запису про шлюб приймає орган РАЦСу); 2) обов'язковість визнання шлюбу недійсним за рішенням суду (ст. 40); 3) можливість визнання шлюбу недійсним за судовим рішенням (ст. 41).

У реєстраційному порядку недійсним визнається шлюб, укла­дений з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстро­ваному шлюбі; шлюб між особами, які є родичами прямої лінії

¹ Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 118; Науково-практичний коментар Сімейного кодексу України. — К., 2003. — С 66.

124

споріднення, а також між рідними братом і сестрою; шлюб з особою, яка визнана недієздатною. У зазначених випадках ор­ган РАЦСу за заявою заінтересованої особи анулює актовий запис про шлюб. Якщо шлюб зареєстровано з особою, яка вже перебуває у шлюбі, у разі припинення попереднього шлюбу до анулювання актового запису щодо повторного шлюбу останній стає дійсним з моменту припинення попереднього шлюбу.

Актовий запис про шлюб у перелічених вище випадках ану­люється незалежно від смерті осіб, з якими його було зареєст­ровано, а також розірвання шлюбу. При визнанні недійсним шлюбу, розірваного за постановою органу РАЦСу (статті 106 і 107 СК) нею ж має бути анульований актовий запис про нього. Треба зазначити, що при визнанні шлюбу недійсним з підстав, передбачених ст. 39 СК, необхідні дослідження й оцінка доказів, що може робити суд. Тому з урахуванням положення ст. 124 Конституції, відповідно до якого юрисдикція судів поширю­ється на всі правовідносини, що виникають у державі, уявля­ється, що вирішення питання про визнання шлюбу недійсним в усіх випадках треба було б передавати на розгляд суду. Проте ст. 39 СК передбачає підвідомчість цього питання і органом РАЦСу. Правда, постанови останніх про анулювання актового запису про шлюб або про відмову в цьому можуть бути оскар­жені до суду з додержанням вимог гл. 31-А ЦПК.

Залежно від підстав визнання шлюбу у судовому порядку недійсним можна виділити випадки, коли суд за наявності заз­начених у законі підстав зобов'язаний визнати це, й ті, коли він може визнати шлюб недійсним.

Підстави, за наявності яких суд зобов'язаний визнати шлюб недійсним, перелічені у ст. 40 СК. Це відсутність вільної згоди жінки або чоловіка, а також фіктивність шлюбу. Останній є фіктивним, якщо його укладено жінкою та чоловіком або одним із них без наміру створення сім'ї та набуття прав і обов'язків подружжя. При цьому зовнішнє волевиявлення особи або осіб, які уклали шлюб, суперечить їх волі. Як вже зазначалося, однією з умов дійсності шлюбу є наявність вільної згоди осіб, які бажають його укласти, спрямованої на створення сім'ї. За фік­тивного шлюбу, як зазначають деякі автори, ця умова від­сутня¹. Тому такий шлюб має визнаватися недійсним. У п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосу­вання судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" підкреслено, що для визнання шлюбу фіктивним достатньо,

Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С 143.

щоб хоча б одна з осіб, які одружуються, не бажала створити сім'ю.

Фіктивний шлюб треба відрізняти від шлюбу, укладеного з корисливих мотивів (бажання отримати житлову площу, спад­щину). Причому якщо після укладення останнього виникають сімейні відносини, він не може бути визнаний фіктивним.

Під час розгляду справ про визнання шлюбу недійсним через наявність підстав, закріплених у ст. 40 СК, суд на основі до­слідження та оцінки доказів, поданих сторонами або стороною (статті 15 і ЗО ЦПК), має дійти висновку про наявність або відсутність таких підстав і навести відповідне мотивування. Висновок повинен бути викладений у рішенні суду. Згідно з ч. З ст. 40 СК шлюб не може бути визнаний недійсним, якщо на момент розгляду справи судом відпали обставини, що засвід­чували відсутність згоди особи на вступ у шлюб або її неба­жання створити сім'ю.

Як вже зазначалося, перешкоди до укладення шлюбу можна поділити на абсолютні, за наявності яких шлюб обов'язково має визнаватись недійсним, та відносні, за яких він може визнаватись недійсним. Ці перешкоди наведені у частинах 3 і 4 ст. 26, ч. 5 ст. 30 і ч. 1 ст. 41 СК.

У ст. 41 СК перелічені підстави, за наявності яких суд може визнати шлюб недійсним. У зазначених у ній випадках визнання шлюбу недійсним є правом, а не обов'язком суду. Відповідно до цієї статті шлюб може бути визнаний недійсним за рішенням суду, якщо він був зареєстрований: 1) між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною, з порушенням вимог, встановлених ч. 4 ст. 26 СК; 2) між двоюрідними братом та сестрою; між тіткою, дядьком та племінником, племінницею; 3) з особою, яка приховала тяжку хворобу або хворобу, небезпечну для друго­го з подружжя, їх нащадків; 4) з особою, яка не досягла шлюб­ного віку і якій не було надано право на шлюб.

Як випливає зі змісту ст. 41 СК, у перелічених вище випадках маються на увазі шлюби, укладені за наявності встановлених законом відносних перешкод до їх укладення (частини 3—5 ст. 26, ч. 5 ст. 30 СК), за винятком шлюбу, укладеного з особою, яка не досягла шлюбного віку. При вирішенні справи про визнання шлюбу недійсним суд має брати до уваги те, наскільки його укладенням було порушено права та інтереси конкретної особи, тривалість спільного проживання подружжя, характер їх взаємин та інші обставини, що мають істотне зна­чення. Згідно з ч. З ст. 41 СК шлюб не може бути визнаний недійсним у разі вагітності дружини або народження дитини у

126

осіб, зазначених у пунктах 1, 2 і 4 ч. 1 цієї статті, або якщо той, хто не досяг шлюбного віку, досяг його або йому було надано право на шлюб.

У гл. 5 СК "Недійсність шлюбу" нічого не сказано про наслідки укладення шлюбу між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, які були ним усиновлені, якщо зазначеним особам рішенням суду не було надано право вступу у шлюб (ч. 4 ст. 26 СК). Уявляється, що у таких випадках питання про визнання шлюбу недійсним може вирішуватися судом з урахуванням обставин, викладених у ч. 2 ст. 41 СК, відповідно до правила про аналогію закону, що мають розглядатися як відносна перешкода до його укла­дення (статті 10 і 26 СК).

Для визнання шлюбу недійсним необхідно звернутися до суду з відповідним позовом. У ст. 42 СК перелічені особи, які мають на це право. Так, позов про визнання недійсним шлюбу з недієздатною особою може пред'явити будь-хто з подружжя (той, хто є недієздатним, у разі визнання його дієздатним (ст. 260 ЦПК), опікун недієздатної особи, орган опіки та піклу­вання, прокурор), а з особою, яка не досягла шлюбного віку і не мала дозволу суду на вступ у шлюб — ця особа, оскільки згідно з ч. 1 ст. 18 СК кожен учасник сімейних відносин, який досяг 14 років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу.

Однак укладення шлюбу особою, яка не досягла шлюбного віку, без дозволу суду не веде до набуття нею повної цивільної дієздатності. Тому позов можуть пред'явити також її батьки, усиновлювачі, опікун, піклувальник, орган опіки та піклування, прокурор.

Позов про визнання недійсним шлюбу, укладеного без вільної згоди жінки і чоловіка, можуть подати той з подружжя, хто діяв добросовісно, і прокурор. У разі укладення фіктивного шлюбу позов може пред'явити будь-хто з подружжя. При укла­денні шлюбу з особою, яка приховала тяжку хворобу або хво­робу, небезпечну для другого з подружжя, їх нащадків, позов може пред'явити другий з подружжя.

Відповідно до ст. 42 СК право на звернення до суду з позовом про визнання шлюбу недійсним мають також особи, права яких порушено у зв'язку з його реєстрацією. Це можуть бути роди­чі особи, яка уклала недійсний шлюб. Згідно зі ст. 36-1 Закону України "Про прокуратуру" представництво нею інтересів гро­мадянина або держави полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних або інших дій, спрямованих на

127


захист у суді цих інтересів у випадках, передбачених законом. Тому прокурор може пред'явити позов про визнання шлюбу недійсним в усіх випадках, коли він вважає це за потрібне. Дане положення випливає також зі змісту ст. 121 ЦПК.

Органи опіки та піклування повинні брати участь у розгляді справ про визнання шлюбу недійсним у тих випадках, коли це необхідно для захисту прав та інтересів неповнолітньої або не­дієздатної особи, незалежно від того, хто звернувся з позовом (ст. 19 СК). Вони мають робити відповідний висновок. Треба зазначити, що у ст. 42 СК нічого не сказано про можливість пред'явлення позову про визнання шлюбу недійсним винною стороною. М. Антокольська слушно вважає, що незалежно від підстави визнання шлюбу недійсним особа, винна в укладенні такого шлюбу, не має права на визнання його недійсним¹. Уяв­ляється, що такий висновок відповідає ч. 9 ст. 7 СК, відповідно до якої сімейні відносини регулюються на засадах справедли­вості, добросовісності та розумності, згідно з моральними за­садами суспільства. Особа, винна в укладенні недійсного шлю­бу, може пред'явити позов про визнання його недійсним (ч. 2 ст. 4 ЦПК), однак права на його задоволення вона не має.

Стаття 43 СК, як і ч. 6 ст. 39 цього Кодексу, передбачає, що смерть дружини або чоловіка чи розірвання шлюбу за рішенням суду не є перешкодою до визнання його недійсним. Водночас, як випливає з зіставлення змісту ч. 6 ст. 39 зі змістом ч. 2 ст. 43 СК, для визнання шлюбу, розірваного за постановою органу РАЦСу, недійсним не потрібне її скасування. У такому разі актовий запис анулюється за рішенням органу (суду або органу РАЦСу), що визнає шлюб недійсним. Якщо ж шлюб розірвано за рішенням суду, позов про визнання його недійсним може бути пред'явлено лише після скасування зазначеного рішення. Це пояснюється тим, що рішенню суду, яке набрало законної сили, притаманні певні ознаки, зокрема винятковість, незапе­речність, обов'язковість. Винятковість зазначеного рішення означає неможливість розгляду в суді першої інстанції та в апеляційному порядку справи між тими самими сторонами, з приводу того самого предмета та за тими самими підставами (п. З ч. 2 ст. 136 ЦПК), незаперечність — неможливість запе­речення цього рішення в апеляційному порядку, обов'язко­вість — його обов'язковість для всіх органів, організацій, під­приємств (п. 9 ч. З ст. 129 Конституції). Рішення суду, що набрало законної сили, може бути скасоване лише у касацій-

Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 124.

ному порядку або за нововиявленими і винятковими обстави­нами (глави 41 і 42 ЦПК).

У передбаченому ч. 2 ст. 43 СК випадку рішення суду про розірвання шлюбу може бути переглянуте в касаційному по­рядку, якщо справу було розглянуто в апеляційному порядку і не було пропущено строк для оскарження рішення у касацій­ному порядку або якщо суд відновив строк для касаційного оскарження (статті 320 і 321 ЦПК). Крім того, для перегляду рішення суду про розірвання шлюбу у касаційному порядку необхідно, щоб той з подружжя, хто пред'явив позов про це, знав або повинен був знати, що шлюб, який він бажає розір­вати, є недійсним. Якщо ж ця особа у період розгляду позову не знала і не повинна була знати про недійсність шлюбу, який вона просить розірвати, рішення суду про розлучення підлягає перегляду відповідно до правил гл. 42 (п. 1 ч. 2 ст. 347-2) ЦПК, якщо не сплив час для подання заяви про перегляд рі­шення, що набрало законної сили, у зв'язку з нововиявленими і винятковими обставинами (ч. 1 ст. 347-3 ЦПК).

Вже у момент укладення недійсного шлюбу порушується принаймні одна з умов цього (позитивна) або наявна хоча б одна з перешкод до укладення шлюбу (негативна умова) (статті 22, 24—26, 30 і 38 СК). Тому такий шлюб визнається недій­сним, як вже зазначалося, від дня його державної реєстрації. Рішення суду про визнання шлюбу недійсним або відповідна постанова органу РАЦСу має зворотну силу. Як правило, від­бувається анулювання усіх правових наслідків шлюбу (ст. 45 СК). Винятки з цього правила передбачені у статтях 46 і 47 СК. У цьому полягає одна з основних відмінностей визнання шлюбу недійсним від його розірвання. У разі розлучення пра­вовідносини між подружжям припиняються на майбутнє. Проте у них залишаються деякі права та обов'язки, що випливають з факту перебування у шлюбі: право на утримання (ст. 76), на майно, набуте за час шлюбу (ст. 68), на вибір прізвища (ст. 113 СК). При визнанні ж шлюбу недійсним відновлюється стано­вище, що існувало до його укладення. Особи, які перебували у недійсному шлюбі або у шлюбі, визнаному недійсним, як вже зазначалось, не набувають прав та обов'язків, що випливають з цього факту.

Оскільки визнання шлюбу недійсним означає анулювання останнього від дня його державної реєстрації, такий шлюб не є підставою для виникнення у осіб, які перебувають у ньому, прав та обов'язків подружжя, визначених СК, а також іншими законами України. Майно, набуте протягом недійсного шлюбу,

129

вважається таким, що належить особам, які перебували у такому шлюбі, на праві спільної часткової власності. Розмір часток кожної з зазначених осіб визначається залежно від їх участі у його придбанні своєю працею чи коштами. При регулюванні відносин, пов'язаних із цим майном, застосовуються норми не СК, а ЦК (статті 356—367). Якщо майно (жилий будинок, автомобіль тощо), набуте подружжям за час шлюбу, визнаного недійсним, було оформлене на ім'я одного з них, другий з подружжя може вимагати визнання за ним частки у праві влас­ності на це майно та його поділу, якщо доведе, що він брав участь у його придбанні своєю працею або коштами. Кожна ж річ, набута дружиною та чоловіком за час дійсного шлюбу, крім речей індивідуального користування, згідно з ч. 2 ст. 60 СК є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя незалежно від того, на ім'я кого з них вона оформлена.

Непрацездатна і нужденна особа, яка перебувала у шлюбі, визнаному недійсним, позбавляється права на одержання аліментів від другого з подружжя. Оскільки, як зазначалося, цей шлюб вважається недійсним від дня його державної реєст­рації і не породжує прав та обов'язків подружжя, у винної зазначеної особи, тобто у такої, яка знала або повинна була знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, не виникає права на одержання аліментів. Тому якщо ця особа одержувала алімен­ти від особи, з якою вона перебувала у недійсному шлюбі, сума сплачених аліментів вважається одержаною без достат­ньої правової підстави і підлягає поверненню (ст. 1212 ЦК), але не більш як за останні три роки.

Особа, яка оселилася у житловому приміщенні іншої особи у зв'язку з реєстрацією з нею недійсного шлюбу, не набуває права на проживання у ньому і може бути виселена (ч. 4 ст. 45 СК). А відповідно до ч. 5 ст. 45 СК особа, яка у зв'язку з реєстрацією недійсного шлюбу змінила своє прізвище, вважа­ється такою, що іменується цим прізвищем без достатньої право­вої підстави.

Якщо між особами, які перебувають у недійсному шлюбі, укладається шлюбний договір, він, як слушно зазначають де­які автори, є недійсним¹. Це пояснюється тим, що цей договір може укладатися лише між особами, які перебувають у шлюбі або збираються його взяти. Договір, укладений між особами, які збираються вступити у шлюб, вважається укладеним у день

¹ Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 126; Сімейне право України. — К., 2002. — С 71.

130

його реєстрації. Він не може існувати без шлюбу. Тому не­дійсність останнього спричиняє недійсність шлюбного договору.

Частина 1 ст. 45 СК передбачає, що недійсний шлюб, а також шлюб, визнаний недійсним за рішенням суду, не є під­ставою для виникнення у осіб, між якими він був зареєстрова­ний, не тільки прав та обов'язків подружжя, передбачених нор­мами цього Кодексу, а й прав та обов'язків, встановлених для них іншими законами України. У ЦК закріплено право кожного з подружжя на спадкування за законом у разі смерті будь-кого з них. Той з подружжя, хто пережив померлого, є одним із спадкоємців першої черги (ст. 1261 ЦК). Особи, які перебували у шлюбі, визнаному недійсним, не мають права на спадкування. Смерть однієї з таких осіб не є перешкодою до анулювання актового запису про шлюб, якщо він є недійсним або його визнано недійсним (ст. 39 СК). Інші спадкоємці померлого (батьки, діти, утриманці тощо) можуть пред'явити позов про визнання шлюбу недійсним або у випадках, передбачених ст. 39 СК, звернутися до органу РАЦСу з заявою про анулю­вання актового запису про шлюб.

Перебування у недійсному шлюбі, як вже зазначалося, є триваючим правопорушенням. Тому до вимоги про визнання шлюбу недійсним зазвичай не застосовується позовна давність. Однак внаслідок смерті особи, яка перебувала у недійсному шлюбі, правопорушення припиняється. Тому в такому разі можуть бути застосовані положення про позовну давність, передбачені нормами ЦК (статті 256—268).

Під час застосування позовної давності її перебіг почина­ється від дня, коли особа, яка пред'явила позов про визнання шлюбу недійсним, дізналася або мала дізнатися про порушення своїх прав. При визнанні шлюбу недійсним (у реєстраційному порядку або за рішенням суду) спадкоємці того з подружжя, хто помер, мають право на задоволення позову про витребу­вання спадкового майна або його вартості.

Визнання шлюбу недійсним є санкцією за протиправну по­ведінку. У тих випадках, коли обидва з подружжя або один з них діяли винно, це може бути захід відповідальності, а у разі відсутності вини осіб, які зареєстрували недійсний шлюб, — захід захисту¹. Правові наслідки, передбачені частинами 2—5 ст. 45 СК, застосовуються до особи, яка знала про перешкоди до реєстрації шлюбу і приховала їх від другої сторони та (або) від органу РАЦСу. У тих же випадках, коли одна з осіб, які

' Докладніше про це див.: Науково-практичний коментар Сімейного кодексу України. — К., 2003. — С. 66.

5- 131

перебували у недійсному шлюбі, діяла невинно, була добросовіс­ною, застосування до неї зазначених санкцій суперечило б прин­ципу справедливості, який є одним з основних принципів регу­лювання сімейних правовідносин (ч. 9 ст. 7 СК). Тому ст. 46 СК передбачає право добросовісного чоловіка або дружини, тобто особи, яка не знала і не могла знати про перешкоди до реєстрації шлюбу: 1) на поділ майна, набутого у недійсному шлюбі, як спільної сумісної власності подружжя; 2) на про­живання у житловому приміщенні, в яке вона поселилася у зв'язку з недійсним шлюбом; 3) на аліменти відповідно до статей 75, 84, 86 і 88 СК; 4) на прізвище, яке вона обрала при реєстрації шлюбу. Добросовісність однієї з осіб, які зареєстру­вали недійсний шлюб, як зазначає В. Рясенцев, частково паралі­зує негативні наслідки визнання шлюбу недійсним'.

Треба зазначити, що при визнанні шлюбу недійсним за добро­совісним чоловіком, дружиною за його, її бажанням можуть бути збережені лише права, передбачені ст. 46 СК. Інших прав, що випливають з факту перебування у шлюбі, наприклад, права на спадкування, він, вона не мають. Шлюбний договір стає недійсним незалежно від винності або невинності осіб, які укла­ли такий шлюб.

Стаття 46 СК збереження перелічених у ній прав добросо­вісного чоловіка, дружини ставить у залежність від його, її волевиявлення. Наприклад, якщо під час перебування конк­ретних осіб у недійсному шлюбі вклад до кредитної установи був зроблений на ім'я невинного чоловіка або дружини чи на ім'я одного з них був придбаний будинок, суд за бажанням однієї з цих осіб повинен застосувати норми ЦК про спільну часткову власність подружжя. Якщо ж зазначений вклад або будинок були оформлені на ім'я винного чоловіка чи дружини, суд за бажанням невинного чоловіка або дружини має застосу­вати норми СК про спільну сумісну власність подружжя.

Як випливає зі змісту ст. 47 СК, діти, народжені у недійсному шлюбі, мають такі самі права та обов'язки, що й діти, які народилися у дійсному шлюбі. Існує презумпція батьківства чоловіка матері дитини, якщо остання народилася під час шлюбу або протягом 300 днів від дня припинення останнього або визнання його недійсним (ст. 122 СК). Оспорювання батьків­ства, материнства при народженні дітей у недійсному шлюбі можливе за тими самими підставами, що й при народженні дітей у дійсному шлюбі (статті 136—138 СК).

Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 151.

Від визнання шлюбу недійсним треба відрізняти визнання його неукладеним. Як вже зазначалося, недійсним є шлюб, укладений за відсутності хоча б однієї з умов (позитивних) його реєстрації або за наявності хоча б однієї зі встановлених законом перешкод до цього (негативних умов). Визнання ж шлюбу неукладеним має місце у разі порушення порядку його укладення. Так, згідно з ч. 1 ст. 34 СК присутність нареченого та нареченої у момент реєстрації їх шлюбу є обов'язковою. Тому шлюб, зареєстрований у відсутності нареченої і (або) нареченого, вважається неукладеним. Проте його не можна визнавати недійсним. Адже зазначеного шлюбу в юридичному смислі немає. Запис про такий шлюб в органі РАЦСу анулю­ється за рішенням суду за заявою заінтересованої особи, а також за заявою прокурора.

Неукладеним треба також вважати шлюб, зареєстрований за підробленими документами або за документами, що не належать нареченому або нареченій. У судовій практиці був випадок, коли чоловік за викраденим паспортом зареєстрував шлюб з жінкою і оселився на її житловій площі. Підстав для визнання такого шлюбу недійсним немає. Адже при його розірванні у подружжя залишаються деякі права, що виникають зі шлюбу, зокрема право на житлову площу. Такий шлюб треба визнавати неукладеним.

Неукладений шлюб не породжує жодних прав та обов'язків. При цьому не існує презумпції батьківства чоловіка матері дити­ни. Якщо недійсний шлюб може за певних обставин визнава­тися дійсним (ч. 5 ст. 39, ч. З ст. 40, ч. З ст. 41 СК), то неукладений не може вважатися таким.

Глава 7

^ ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ ПОДРУЖЖЯ

§ 1. Поняття та загальна характеристика

Укладення шлюбу, як вже зазначалося, є підставою для ви­никнення особистих немайнових та майнових правовідносин між подружжям (ст. 36 СК). При цьому другі є похідними від перших. Регулювання зазначених правовідносин грунтується на рівності прав та обов'язків дружини і чоловіка у шлюбі й сім'ї (ст. 51 Конституції) і спрямоване на виконання завдань, передбачених статтями 51 та 52 Конституції і ч. 2 ст. 1 СК.

133

Особисті немайнові права та обов'язки подружжя, як й будь-які особисті немайнові права та обов'язки, тісно пов'язані з особою їх носія і не мають майнового (економічного) змісту. Тому вони, як й будь-які інші суб'єктивні права і обов'язки, не передають­ся, не відчужуються і не є об'єктом правонаступництва.

Особисті немайнові правовідносини між подружжям треба відрізняти від особистих немаинових цивільних правовідносин. Суб'єктами перших можуть бути лише особи, які перебувають у зареєстрованому шлюбі (статті 21 і 27 СК), а суб'єктами других — будь-які фізичні особи, а також у деяких випадках юридичні особи (статті 90 і 94 ЦК). Особливістю об'єктів особис­тих немаинових цивільних правовідносин, як слушно зазнача­ють Є. Суханов і Л. Красавчикова, є те, що деякі з них (твори науки, літератури, мистецтва, винаходи, промислові зразки тощо), а також засоби індивідуалізації товарів та їх виробників (товарні знаки, фірмові найменування тощо) можуть бути ви­користані як товари, а відносини, що виникають з приводу такого їх використання, набувають товарної форми, стають май­новими¹. Об'єктами ж особистих немаинових правовідносин є особисті немайнові блага, які не можуть бути використані як товари (прізвище, рід діяльності, особиста свобода, місце про­живання тощо).

У гл. 6 СК закріплені такі особисті немайнові права та обов'язки подружжя: 1) право дружини на материнство і чоло­віка на батьківство (статті 49 і 50); 2) їх право на повагу до своєї індивідуальності й на фізичний та духовний розвиток (статті 51 і 52); 3) на зміну прізвища (ст. 53); 4) на розподіл обов'язків та спільне вирішення питань життя сім'ї (ст. 54); при цьому вважається, що дії одного з подружжя вчиняються за згодою другого з них; 5) обов'язок подружжя турбуватися про сім'ю (ст. 55); 6) право дружини та чоловіка на особисту свободу (ст. 56).

Крім того, кожен з подружжя, як й будь-який громадянин, має право на працю, що передбачає можливість вибору професії та роду трудової діяльності (ст. 43 Конституції). Дружина і чоловік, як й будь-які фізичні особи, наділені особистими не-майновими правами, закріпленими у книзі 2 ЦК. Деякі з цих прав з моменту реєстрації шлюбу стають суб'єктивними сімей­ними правами кожного з подружжя. Такими правами, наприк-

¹ Див.: Гражданское право. — Т. 1. — М., 1998. — С. 31; Красавчико­ва Л.О. Понятие и система личных, не связанных с имущественными прав граждан (физических лиц) в гражданском праве Российской Федера­ции: Автореф. дис... д-ра юрид. наук. — Екатеринбург, 1999. — С. 1—2.

134

лад, є право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32 Конституції; ст. 271 ЦК) і право на сім'ю (ст. 4 СК; ст. 291 ЦК). До особистих немаинових прав відповідно до ч. 1 ст. 119 СК належить також право подружжя або одного з них на встановлення режиму окремого проживання. До цих прав варто також віднести право одного з подружжя давати згоду на уси­новлення дитини другим з них.

Треба зазначити, що деякі норми, які регулюють немайнові відносини між подружжям, як слушно вважає М. Антокольська, є нормами-деклараціями, оскільки передбачені ними права не можуть бути здійснені у примусовому порядку¹. Так, спори з приводу розподілу сімейних обов'язків та питань життя сім'ї, тобто ті, що стосуються особисто-правових відносин між под­ружжям, за винятком спорів, пов'язаних з вихованням дітей та майном, не можуть вирішуватися примусово. Проте це положен­ня не поширюється на майнові спори і спори, пов'язані з ви­хованням дітей. А у випадках, передбачених законом (статті 152 і 158 СК) такі спори можуть вирішуватися й органами опіки та піклування. Деякі питання мають вирішуватися батька­ми з урахуванням думки дитини (статті 148, 149 і 160 СК).

Особисті немайнові правовідносини між подружжям є від­носними правовідносинами, за яких правам одного з подружжя відповідають обов'язки другого з них. Більшість особистих не­маинових прав та обов'язків кожного з подружжя є водночас їх правами та обов'язками стосовно одне одного (статті 14 і 15 СК). Так, питання, пов'язані з реалізацією прав та обов'язків подружжя, що стосуються спільного вирішення проблем сімей­ного життя, мають розв'язуватися за взаємною згодою дружини і чоловіка. При здійсненні одним із подружжя прав щодо ви­бору та зміни прізвища, вибору занять, професії та місця про­живання другий з них не повинен перешкоджати цьому.

Деякі з особистих немаинових прав подружжя (наприклад, права на материнство та право на батьківство) мають абсолют­ний характер захисту від порушення з боку третіх осіб.

§ 2. Види особистих немаинових прав та обов'язків подружжя

Одним з видів особистих немаинових прав дружини є пе­редбачене ст. 49 СК її право на материнство. Положення цієї статті відповідають змісту ч. З ст. 51 Конституції, яка встанов-

Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С 137.

лює, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороня­ються державою, а також ст. З розділу І Декларації про загальні засади державної політики України стосовно сім'ї та жінок, що передбачає захист державою материнства та батьківства і пріори­тетність інтересів матері й дитини.

Треба розрізняти право жінки на материнство як елемент сімейної правоздатності останньої та як її суб'єктивне право. До зачаття дитини це право є елементом правоздатності жінки, яка гарантується державою (ст. 27 ЦК). Тому позбавлення жінки (не лише дружини) можливості народити дитину (репродук­тивної функції) у зв'язку з виконанням нею конституційних, службових, трудових обов'язків або в результаті протиправної поведінки щодо неї є підставою для відшкодування заподіяної їй моральної шкоди. Водночас це є порушенням права кожного на охорону (захист) здоров'я, передбаченого статтями 27 і 49 Конституції, і тому може бути підставою для відшкодування не тільки моральної, а й матеріальної шкоди (витрати на ліку­вання тощо), якщо її буде доведено (ст. 1166 ЦК).

Праву дружини на материнство до зачаття дитини не від­повідає обов'язок чоловіка щодо цього зачаття. Небажання чоло­віка мати дитину не є протиправною поведінкою. Невиконання ж передбаченого законом обов'язку завжди протиправне. Тому не можна погодитися з І. Бірюковим, який вважає, що зазна­чене право є суб'єктивним сімейним правом, і не розмежовує право на материнство як елемент сімейної правоздатності, і належить жінці незалежно від того, перебуває вона у шлюбі чи ні, і суб'єктивне право дружини на материнство, яке виникає у неї у разі зачаття дитини і якому відповідає певний обов'язок чоловіка¹.

Суб'єктивне право дружини на материнство є відносним сімейним правом і має абсолютний характер захисту від пору­шення з боку третіх осіб². Йому відповідає низка обов'язків чоловіка. Вагітній дружині мають бути створені у сім'ї умови для збереження її здоров'я та народження здорової дитини. Так, дружина має право на утримання від чоловіка під час вагітності. Дружина, з якою проживає дитина, має право на утримання від чоловіка — батька дитини до досягнення дитиною трьох років, а якщо дитина має вади фізичного або психічного розвитку — до досягнення нею шести років (ст. 84 СК). Тому суб'єктивне право дружини на материнство є не тільки сімей-

' Див.: Сімейне право України. — К., 2002. — С 79.

² Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 51.

ним особистим немайновим правом, а й сімейним майновим правом. Дружині-матері мають бути створені в сім'ї умови для поєднання материнства зі здійсненням нею інших прав та обов'язків. Це право тісно пов'язане з правом дружини та чо­ловіка на розподіл обов'язків та спільне вирішення питань життя сім'ї (ст. 54 СК).

Згідно з ч. 2 ст. 49 СК небажання чоловіка мати дитину або нездатність його до зачаття дитини може бути причиною ро­зірвання шлюбу. Можливість вимагати розлучення за цими підставами не є санкцією, оскільки при цьому поведінка чо­ловіка не є протиправною, а санкція — це захід державного примусу, що застосовується за вчинення порушення.

Стаття 50 СК закріплює право чоловіка на батьківство. Однак треба зазначити, що необхідно розрізняти право чоловіка на батьківство як елемент його сімейної правоздатності та як суб'єк­тивне сімейне право цієї особи.

До народження дитини, батьком якої є чоловік її матері, у нього є право на батьківство як елемент його сімейної право­здатності, що є складовою права на створення сім'ї (ст. 4 СК). Після ж народження дитини у чоловіка виникає суб'єктивне право на батьківство. Це ж стосується й випадків встановлення батьківства за умов, коли батько та мати дитини не перебува­ють у шлюбі між собою (статті 125—128 СК).

Правоздатність фізичної особи, як випливає зі змісту ст. 27 ЦК, гарантується державою. Тому позбавлення чоловіка (не лише законного) можливості здійснення репродуктивної функції у зв'язку з виконанням ним різних обов'язків або в результаті протиправної поведінки щодо нього є підставою для відшко­дування заподіяної йому моральної шкоди. Позбавлення чо­ловіка, так само як і жінки, репродуктивної функції, є пору­шенням права на охорону (захист) здоров'я, передбаченого стат­тями 27 і 39 Конституції, і тому може бути, як вже зазнача­лося, підставою для відшкодування не тільки моральної, а й матеріальної шкоди, якщо вона буде доведена (ст. 1166 ЦК).

Суб'єктивному сімейному праву чоловіка на батьківство, яке виникає після народження дитини, відповідають обов'язки його дружини. Так, чоловік — батько дитини у разі проживання з ним останньої має право на утримання від дружини — матері дитини до досягнення нею трьох років, а за наявності у неї вад фізичного або психічного розвитку — до досягнення дитиною шести років (ст. 86 СК). Тому суб'єктивне право чоловіка на батьківство, як й таке ж право дружини на материнство, є не тільки сімейним особистим немайновим правом, а й сімейним

137


майновим правом. Це право, будучи відносним суб'єктивним сімейним правом, має абсолютний характер захисту від пору­шення з боку третіх осіб. Треба зазначити, що суб'єктивне сімейне право чоловіка на батьківство і суб'єктивне сімейне право дружини на материнство є водночас їх правом та обов'яз­ком щодо одне одного та щодо дітей (статті 14 і 15 СК).

Відмова дружини від народження дитини або її нездатність до цього може бути причиною розірвання шлюбу. Однак при цьому відсутня протиправність у поведінці дружини. Тому мож­ливість вимагати розлучення за зазначеними підставами не являє собою санкцію. Водночас оскільки наявність дітей не є обов'яз­ковою ознакою шлюбу, їх відсутність не може бути беззапе­речною причиною розлучення (статті 106 і 107 СК).

Стаття 51 СК передбачає право дружини та чоловіка на повагу до своєї індивідуальності. Фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям. Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається з прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає з закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить (ч. 1 ст. 28 ЦК). Ім'я, по батькові та прізвище фізичної особи індивідуалі­зують її становище в суспільстві. Водночас фізичні особи від­різняються одна від одної за своїми фізичними та моральними якостями, віком, зовнішністю. Тому варто погодитися з І. Бірю-ковим, який вважає, що індивідуальність особи — це непов­торна своєрідність людини¹. Щоправда, він не виділяє ознак, які характеризують цю своєрідність.

Стаття 51 СК не передбачає жодної правової санкції за пору­шення її вимог. Тому їх треба відносити до норм-декларацій². Положення, закріплене у цій статті, є моральною, а не право­вою нормою. Як слушно зазначає І. Бірюков, включивши дану статтю до СК, законодавець змішав моральні та духовні цін­ності, що лежать в основі відносин між подружжям, з правами громадян як суб'єктів конституційного або цивільного права³. До цього треба додати, що зазначені цінності змішані й з правами фізичних осіб як суб'єктів сімейного права. Водночас треба підкреслити, що порушення вимог ст. 51 СК може бути під­ставою для розірвання шлюбу.

У ст. 52 СК закріплено право дружини та чоловіка на фізич­ний і духовний розвиток, здобуття освіти, прояв своїх здібнос­тей, створення умов для праці та відпочинку. Положення цієї

¹ Див.: Сімейне право. — К., 2002. — С 80.

² Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С 137.

³ Див.: Сімейне право. - К., 2002. - С 80.

статті про рівне право подружжя на фізичний і духовний роз­виток є декларативним, нормою моралі. Водночас право дру­жини і чоловіка на освіту є конституційним правом громадян (ст. 53 Конституції), як й їх право на створення належних умов для праці та відпочинку (статті 43 і 45 Конституції). Проте у зазначеній статті для регулювання цих відносин між подружжям не встановлено санкцію.

Порушення положень ст. 52 СК може бути підставою для розлучення. У разі ж перешкоджання посадовими та службо­вими особами органів державної влади або місцевого самовря­дування здійсненню зазначених прав кожен з подружжя, як і будь-який інший громадянин, має право на судовий захист і на відшкодування матеріальної та моральної шкоди (статті 55 і 56 Конституції).

Одним з особистих немайнових прав фізичної особи, які відповідно до гл. 22 ЦК забезпечують її соціальне буття, є право на прізвище. Особа має право на нього з моменту її народження. З укладенням шлюбу воно набуває сімейно-право­вого характеру. Як вже зазначалося, наречені можуть обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя або на­далі іменуватися дошлюбними прізвищами.

Стаття 53 СК передбачає не тільки право осіб, які вступа­ють у шлюб, на вибір прізвища згідно з ч. 1 цієї статті, а й право дружини і чоловіка на його зміну. Якщо при реєстрації шлюбу дружина, чоловік зберегли дошлюбні прізвища, вони мають право подати до органу РАЦСу, який зареєстрував їх шлюб, або до відповідного органу за місцем їх проживання заяву про обрання прізвища одного з них як їх спільного пріз­вища або про приєднання до свого прізвища прізвища другого з подружжя. Відмова органу РАЦСу може бути оскаржена до суду з додержанням вимог гл. 31-А ЦПК.

Особа, яка змінила своє прізвище у зв'язку з реєстрацією шлюбу, має право після його розірвання іменуватися цим пріз­вищем або відновити своє дошлюбне прізвище (ст. 113 СК). При визнанні шлюбу недійсним кожному з подружжя присво­юється дошлюбне прізвище. Виняток з цього правила передба­чений п. 4 ч. 1 ст. 46 СК.

Сімейне законодавство (ст. 54 СК) передбачає право дружини та чоловіка на розподіл обов'язків і спільне вирішення питань життя сім'ї, що випливає з принципу рівності прав та обов'яз­ків подружжя, передбаченого ст. 51 Конституції. Проте деякі з закріплених у цій статті положень є нормами-деклараціями, зокрема положення про те, що дружина і чоловік мають розпо-

139

діляти свої обов'язки за взаємною згодою, і що якщо один із подружжя не згодний з розподілом обов'язків у сім'ї, другий з них не може примусити його до виконання сімейних обов'яз­ків, за винятком тих, що пов'язані з вихованням дітей та спла­тою аліментів. Зазначені положення не забезпечені правовою санкцією.

Також не забезпечене правовою санкцією положення, згід­но з яким дружина, чоловік повинні утверджувати повагу до будь-якої праці, що виконується в інтересах сім'ї. Повага — це моральна категорія. Домогтися її правовими засобами неможли­во. Правові норми можуть лише сприяти становленню, роз­витку та збереженню між подружжям шанобливого ставлення до праці, яка виконується в інтересах сім'ї.

Недосягнення між дружиною і чоловіком згоди щодо роз­поділу обов'язків у сім'ї або неутвердження ними поваги до будь-якої праці, що виконується в інтересах сім'ї, може бути підставою для розірвання шлюбу.

Відповідно до ч. 2 ст. 54 СК усі найважливіші питання життя сім'ї мають вирішуватися подружжям спільно, на заса­дах рівності. Незважаючи на те, що це положення закріплене у главі про особисті немайнові права та обов'язки подружжя, воно має значення і для регулювання майнових відносин між дружиною та чоловіком. Адже спільність подружнього життя не зводиться лише до особистої сфери, вона поширюється і на майнові відносини.

Важливе значення для регулювання відносин між подружжям має положення ч. З ст. 54 СК, яке встановлює презумпцію згоди одного з подружжя на здійснення другим з них дій, пов'язаних із життям сім'ї. Ця презумпція виходить з припу­щення про єдність інтересів дружини і чоловіка. її врахування відіграє велику роль при укладанні дружиною або чоловіком договорів, пов'язаних із майном, яке є об'єктом права спільної сумісної власності (ст. 65 СК).

У ст. 55 СК закріплено обов'язок подружжя турбуватися про сім'ю. Значна частина положень цієї статті є нормами-деклараціями, оскільки вони не містять санкцій за недодер­жання більшості її правил. Так, ч. 1 встановлює обов'язок дру­жини та чоловіка спільно піклуватися про побудову сімейних відносин між собою та іншими членами сім'ї на почуттях взаєм­ної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги. Частина 2 зобо­в'язує чоловіка та дружину утверджувати в сім'ї відповідно повагу до матері та до батька. Проте, як вже зазначалося, по­чуття любові, поваги, дружби не можна врегулювати нормами

140

права. Це категорії, що регулюються нормами моралі. Норми права можуть лише сприяти їх зміцненню. Водночас відносини, пов'язані зі взаємодопомогою, є не тільки моральною, а й правовою категорією. Вони дістають вияв у взаємних алімент­них зобов'язаннях подружжя, батьків і дітей, інших членів сім'ї.

Відповідальність дружини та чоловіка один перед одним та перед іншими членами сім'ї за свою поведінку в ній в основ­ному має моральний характер. Правова відповідальність настає лише у тому разі, коли поведінка подружжя (одного з них) є протиправною. Негідна поведінка у шлюбних відносинах непра­цездатних чоловіка або дружини, які потребують матеріальної допомоги, щодо другого з подружжя або дітей є, як зазначено в літературі, юридичним фактом, що перешкоджає виникненню аліментних зобов'язань дружини, чоловіка'.

Обов'язок подружжя спільно дбати про матеріальне забезпе­чення сім'ї має правовий характер. Він дістає вияв у регулю­ванні майнових відносин між дружиною та чоловіком, змісті шлюбного договору, в аліментних зобов'язаннях подружжя як батьків (глави 7—10, 15 і 16 СК).

Стаття 56 СК передбачає права дружини та чоловіка, пов'яза­ні з їх особистою свободою. До них належать: 1) право на вибір місця свого проживання; 2) право вживати заходів, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства, щодо підтримання шлюбних відносин; 3) право припинити шлюбні відносини.

Право кожного з подружжя на вибір місця свого проживан­ня є конституційним правом людини (ч. 1 ст. 33 Конституції), яке також передбачене ч. 1 ст. 270 ЦК. Згідно з ним дружина та чоловік не зобов'язані проживати спільно та разом зміню­вати місце свого проживання. Зазначеному праву кожного з подружжя відповідає обов'язок другого з них не перешкоджати йому у цьому. Заперечення другого з подружжя не мають пра­вового значення.

Положення про право кожного з подружжя на вибір місця свого проживання має практичне значення для вирішення низки питань, наприклад, тих, що виникають при приватизації жит­лового приміщення. Відповідно до ч. 5 ст. 5 Закону України від 19 червня 1992 р. "Про приватизацію державного житлового фонду" кожен громадянин України має право приватизувати житло, яке він займає, безоплатно у межах номінальної вартос-

¹ Див.: Науково-практичний коментар Сімейного кодексу України. — К., 2003. - С 137.

141

ті чека або з частковою доплатою один раз. Тому у зв'язку з наявністю у дружини та чоловіка права на вибір місця свого проживання не можна зобов'язати їх спільно приватизувати одне житлове приміщення. У разі приватизації такого примі­щення громадянин позбавляється права вдруге зробити це.

Наведене положення має також практичне значення для ви­рішення питання про право одного з подружжя на житлову площу, яку займає другий з них. Згідно з ним якщо дружина і чоловік не проживають спільно, кожен з подружжя не має права на житлову площу другого з них, за винятком випадків, коли житлове приміщення належить дружині та чоловіку на праві спільної власності.

Проте треба зазначити, що окреме проживання не характер­не для подружніх відносин. Згідно з ч. 2 ст. З СК ознакою сім'ї є спільне проживання та спільний побут. Як правило, дружина і чоловік не проживають разом лише тимчасово. Спільне проживання подружжя відповідає інтересам сім'ї та нормальному вихованню дітей.

Частина 2 ст. 56 СК передбачає право подружжя вживати заходів, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства, щодо підтримання шлюбних відносин. У цьому разі останні треба тлумачити у широкому смислі, тобто не тільки як біологічні, а й як моральні та правові. Норми права не регулюють біологічні шлюбні відносини. Вони можуть лише сприяти розвитку та додержанню вимог норм моралі, а також певною мірою регулювати шлюбні відносини, закріп­люючи особисті немайнові та майнові права подружжя.

У ч. З ст. 56 СК зафіксоване право кожного з подружжя припинити шлюбні відносини. Однак йому не відповідає обов'язок другого з подружжя робити це. Тому право на при­пинення шлюбних відносин є не суб'єктивним правом кожного з подружжя, а елементом (складовою) його сімейної правоздат­ності. Суб'єктивним правом воно може бути лише за наявності певних юридичних фактів, наприклад, якщо одного з подруж­жя буде визнано недієздатним (ст. 107 СК), а також інших правових підстав (ст. 112 СК).

До прав подружжя на особисту свободу треба також віднести право на вибір професії та роду трудової діяльності, передбачене статтями 33 і 43 Конституції. Це право належить особі не­залежно від того, перебуває вона у шлюбі чи ні. Наслідком укладення шлюбу, як це випливає зі ст. 22 Конституції, не може бути звуження змісту та обсягу прав громадян. З моменту його реєстрації зазначене право є суб'єктивним правом як дружини, так і чоловіка.

142

Частина 4 ст. 56 СК забороняє примушування до припи­нення та до збереження шлюбних відносин, у тому числі до статевого зв'язку за допомогою фізичного або психічного насильства, і передбачає, що ці дії є порушенням права дружи­ни, чоловіка на особисту свободу і можуть мати наслідки, вста­новлені законом. Ці положення певною мірою переплітаються з положенням ч. 2 ст. 1 Закону "Про запобігання насильству в сім'ї", відповідно до якого зазначене насильство — це будь-які умисні дії фізичної, сексуальної, психічної або економічної спрямованості одного члена сім'ї щодо іншого її члена, які порушують конституційні права та свободи члена сім'ї як люди­ни та громадянина і завдають йому моральної шкоди, а також шкоди його фізичному або психічному здоров'ю. Примушування ж до статевого зв'язку за допомогою фізичного або психічного насильства є злочином і залежно від ознак може кваліфіку­ватися згідно зі ст. 152 КК (зґвалтування), ст. 153 (насиль­ницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом) і ст. 154 КК (примушування до вступу в статевий зв'язок).

Треба, однак, зазначити, що праву подружжя на особисту свободу суперечать правила ч. 1 ст. 119 СК, які передбачають можливість встановлення для дружини та чоловіка режиму окре­мого проживання. Відповідно до ч. 1 цієї статті суд за заявою подружжя або позовом одного з них може постановити рішення про встановлення для подружжя режиму окремого проживання у разі неможливості чи небажання чоловіка та (або) дружини проживати спільно. Проте це положення має низку недоліків, зокрема воно суперечить ч. 1 ст. 33 Конституції, в якій зафік­соване право особи на свободу пересування та вільний вибір місця свого проживання, а також положенню ч. 1 ст. 56 СК, яка закріплює право подружжя на вибір місця свого прожи­вання.

Положення ч. 1 ст. 119 СК суперечить також нормам Жит­лового кодексу (ЖК) України. Адже згідно зі ст. 64 останнього, члени сім'ї наймача, які проживають спільно з ним, користу­ються нарівні з наймачем усіма правами та несуть обов'язки, що випливають з договору найму житлового приміщення. А до членів сім'ї наймача належать його чоловік або дружина, їх діти, батьки, а також інші особи, які проживають разом з най­мачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо дружина і чоловік проживають у квартирі (будинку), яка належить одному з них на праві приватної власності, то й у цьому разі той з подружжя, хто є власником, не має права вимагати, щоб другий з подружжя не проживав разом з ним.

143

Відповідно до ч. 4 ст. 156 ЖК навіть припинення сімейних відносин з власником квартири (будинку) не позбавляє колишніх членів його сім'ї права користування житловим приміщенням. Якщо ж дружина і чоловік проживають у квартирі (будинку), що належить їм на праві спільної сумісної власності, ніхто з них не може бути позбавлений права користування житловим приміщенням у цій квартирі (будинку).

Стаття 63 СК передбачає, що дружина та чоловік мають рівні права щодо володіння, користування і розпоряджання майном, яке належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Аналогічне положення закріплене у ч. 1 ст. 369 ЦК. Тому положення ч. 1 ст. 119 СК про можливість за рішенням суду встановити для подружжя режим окремого проживання суперечить ч. 1 ст. 33 Конституції, ч. 1 ст. 56 СК, ст. 64 і ч. 4 ст. 156 ЖК, ст. 63 та ч. 1 ст. 369 ЦК. Крім того, у разі встановлення для подружжя режиму окремого проживання настають такі ж правові наслід­ки, що й при розлученні, але без відповідної постанови РАЦСу або рішення суду.

Глава 8

^ ПРАВОВІДНОСИНИ МІЖ ПОДРУЖЖЯМ З ПРИВОДУ НАЛЕЖНОГО ЇМ МАЙНА

§ 1. Правовий режим майна дружини, чоловіка

Між подружжям, як вже зазначалося, виникають не тільки особисті немайнові, а й майнові правовідносини. При регу­люванні останніх застосовуються два правові режими — за­конний та договірний. Правовий режим майна подружжя можна охарактеризувати як такий порядок регулювання відповідних відносин, що дістає вияв у комплексі правових засобів, які відображають поєднання дозволів, заборон, а також позитив­них зобов'язань, що взаємодіють між собою і відзначаються певною спрямованістю'. Майже таке саме визначення цього поняття дає І. Жилінкова. Вона вважає, що правовий режим майна дружини і чоловіка — це порядок регулювання май­нових відносин між ними, який виникає внаслідок дії комп­лексу правових засобів (дозволів, заборон, позитивних зо-

Див.: Алексеев С.С. Теория права. — М., 1994. — С 170.

бов'язань тощо) і визначає зміст майнових прав та обов'язків подружжя'.

У СК глава, присвячена регулюванню відносин, пов'язаних з приватною власністю дружини і чоловіка передує главі, в якій висвітлюються відносини з приводу їх спільної сумісної власності. Такий підхід, як слушно зазначає Т. Ариванюк, певною мірою є нелогічним, оскільки визначальне значення для прав подружжя на майно є спільність, а не роздільність останнього².

Треба також звернути увагу на те, що у ст. 57 СК йдеться не про роздільну приватну, а про особисту приватну власність чоловіка та дружини. Зазначене поняття є неточним, оскільки право особистої власності і право приватної власності — це різні правові категорії. Конституція не містить поняття "осо­биста власність". Воно замінене поняттям "приватна власність" (ст. 41 Конституції; ч. 4 ст. 2 Закону України від 7 лютого 1991 р. "Про власність"). Тому правильніше говорити про роз­дільну приватну власність та роздільне майно подружжя.

Законний правовий режим відносин між подружжям з при­воду належного їм майна застосовується у тому разі, коли його не змінено шлюбним договором.

§ 2. Право спільної сумісної власності подружжя

Основним правовим режимом майна подружжя, як вже зазна­чалося, є правовий режим їх спільної сумісної власності. На думку деяких авторів, ст. 60 СК встановлює презумпцію права цієї власності щодо майна, набутого дружиною і чоловіком за час шлюбу³.

Відповідно до ч. 1 ст. 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господар­ства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Однак у цій статті не розкрито зміст слова "набуте".

¹ Див.: Жилінкова І.В. Правовий режим спільності майна подружжя //
Вісник Академії правових наук України. — 1999. — № 3 (18). — С 88;
Проблеми правового режиму майна членів сім'ї: Автореф. дис... д-ра. юрид.
наук. - Харків, 2000. — С 11.

² Див.: Ариванюк Т.А. Правове регулювання відносин власності між
подружжям: Автореф. дис... канд. юрид. наук. — К., 2002. — С. 9.

³ Див.: Сімейне право України. — К., 2002. — С 106; Цивільне право
України. - Кн. 1. - К., 2002. - С 419.

145

З буквального тлумачення поняття "майно, набуте подружжям за час шлюбу", випливає, що будь-яке таке майно є спільним майном дружини і чоловіка. Проте такий висновок суперечить п. З ч. 1 та частинам 3—6 ст. 57 СК, згідно з якими у деяких випадках майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить не дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності, а кожному з них на праві особистої приватної власності. Тому поняття "майно, набуте за час шлюбу", є вужчим за його бук­вальне тлумачення.

О. Дзера та Т. Ариванюк вважають, що розкриття змісту поняття "набуте майно" можливе шляхом встановлення конк­ретних правових підстав виникнення у подружжя права спіль­ної сумісної власності¹. З цим твердженням важко погодитися з огляду на юридичний склад, необхідний для виникнення у дружини і чоловіка зазначеного права. А для цього треба, щоб майно було набуте за час шлюбу. І це положення прямо перед­бачене ч. 1 ст. 60 СК, а також випливає зі змісту ч. 1 ст. 21 СК, ч. З ст. 368 ЦК та ст. 16 Закону "Про власність".

Частина 1 ст. 45 СК передбачає, що недійсний шлюб, а також шлюб, визнаний недійсним за рішенням суду, не є під­ставою для виникнення у осіб, між якими він був зареєстрова­ний, прав та обов'язків подружжя, а ч. 2 цієї статті встановлює, що якщо протягом недійсного шлюбу особи набули майно, воно вважається таким, що належить їм на праві спільної част­кової власності. Водночас для виникнення у дружини і чоловіка права спільної сумісної власності недостатньо, щоб майно було набуте за час зареєстрованого шлюбу. Треба також, щоб ці особи спільно проживали і вели спільне господарство, тобто необхідна наявність спільної праці подружжя. А під такою працею необхідно розуміти будь-яку корисну працю, яка неза­лежно від її характеру безпосередньо або в уречевленій формі спрямована на створення спільного майна дружини і чоловіка. Спільність результатів їх праці у разі наявності законного право­вого режиму майна подружжя не встановлюється, як зазнача­ють деякі автори, угодою між ними (явною або такою, що мається на увазі), а є обов'язковим наслідком шлюбу².

Необхідність спільної праці дружини і чоловіка для виник­нення у них права спільної сумісної власності та появи спільного

¹ Див.: Сімейне право України. — К., 2002. — С 107; Цивільне право
України. - Кн. 1. - К., 2002. - С 419.

² Див.: Рейхель М.О. Общеимущественные отношения супругов в со­
ветском праве // Советское государство и право. — 1940. — № 8—9. — С.
114; Советское семейное право. — К., 1982. — С. 88.

146

майна випливає із зіставлення ч. 1 ст. 60 СК, п. З ч. І і частин З, 4 і 6 ст. 57 СК. Воно свідчить, що у передбачених зазначе­ними статтями випадках майно, набуте подружжям за час шлюбу, має належати не дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності, а кожному з них на праві роздільної при­ватної власності, оскільки воно набуте не в результаті спільної праці подружжя.

Таким чином, обов'язковими елементами юридичного складу, необхідного для виникнення у подружжя права спільної сумісної власності та появи їх спільного майна, як зазначається в літе­ратурі, є набуття дружиною та чоловіком майна за час зареєст­рованого шлюбу і ведення ними спільного господарства, тобто наявність спільної праці подружжя¹. Майже аналогічну думку висловила свого часу І. Жилінкова, яка вважала, що спільність майна дружини і чоловіка виникає у тому разі, коли вони перебувають у зареєстрованому шлюбі і фактично становлять єдину сім'ю². Щоправда, згодом вона дещо змінила свою по­зицію³.

У ч. 2 ст. 60 СК закріплено положення, згідно з яким кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користу­вання, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Це має велике практичне значення як для здійснення право­мочності, пов'язаної зі спільною сумісною власністю дружини та чоловіка, так і для поділу їх спільного майна (статті 63, 65 і 71 СК).

Для визнання майна, набутого за час шлюбу, об'єктом спіль­ної сумісної власності подружжя не має значення, на ім'я кого з них воно оформлено. Так, зі змісту третього абзацу п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 р. № 7 "Про практику застосування судами законодав­ства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок" випливає, що для виникнення у дружини і чоловіка права спільної сумісної власності на побудований ними за час шлюбу будинок не має значення, на ім'я кого з них його оформ­лено.

¹ Див.: Советское семейное право. — К., 1982. — С. 89—90; Червоный Ю.С.
Охрана имущественных прав супругов // Проблемы правоведения. —
1968. — Вып. 9. — С. 106—111; Эйдинов Э. Вопросы совместной собственнос­
ти супругов в нотариальной и судебной практике // Советская юстиция. —
1977. — № 5. — С. 10—11; Кодекс о браке и семье Украины: Научно-
практический комментарий. — Харьков, 2001. — С. 62.

² Див.: Жилшкова И.В. Брачный контракт. — Харьков, 1995. — С. 23.

³ Див.: Жилинкова И.В. Правовой режим имущества членов семьи. —
Харьков, 2000. - С. 171-172.

147

Право спільної сумісної власності подружжя є різновидом права приватної власності фізичних осіб. Тому об'єктами цього права є будь-які речі, що належать фізичній особі на праві приватної власності. Вичерпного переліку об'єктів права спільної сумісної власності дружини та чоловіка, як зазначено в літера­турі, дати неможливо¹. Як випливає зі змісту ст. 13 Закону "Про власність", об'єктами права приватної власності фізичних осіб можуть бути предмети споживання, засоби виробництва, результати інтелектуальної праці. А ч. З ст. 13 цього Закону передбачає, що склад, кількість і вартість майна, яке може бути у власності громадян, не обмежуються, крім випадків, визна­чених законом. Аналогічне положення закріплене у ч. З ст. 325 ЦК і в ч. 1 ст. 61 СК. Об'єктом права спільної сумісної влас­ності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком майна, зазначеного у постанові Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. "Про право власності на окремі види майна". У додатку № 2 до цієї постанови наведено перелік видів майна, для на­буття громадянами права власності на яке встановлено спе­ціальний порядок. Не можуть бути у приватній власності об'єк­ти, зазначені у ч. 2 ст. 5 Закону України від 4 березня 1992 р. "Про приватизацію державного майна" (в редакції Закону від 19 лютого 1997 p.).

Згідно з ч. 2 ст. 61 СК об'єктом права спільної сумісної власності подружжя є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або на його особовий рахунок до банківської (кредит­ної) установи. З цього випливає, що доходи кожного з под­ружжя є об'єктом права спільної сумісної власності дружини і чоловіка з моменту їх внесення до сімейного бюджету. Так вважає і В. Рясенцев².

Однак зазначене положення навряд чи можна визнати пра­вильним. Адже тоді для виникнення права спільної сумісної власності дружини та чоловіка кожного разу необхідне було б волевиявлення одного з них. Проте для встановлення закон­ного правового режиму регулювання відносин між подружжям з приводу належного їм майна цього не потрібно. Як слушно зазначає О. Іоффе, якби утворення майнової спільності залежало від подальших вчинків того з подружжя, хто є набувачем, який

¹ Див.: Жилинкова И.В. Право собственности супругов. — Харьков,
1997. — С. 37; Цивільне право України. — Кн. 1. - К., 1999. — С. 493;
Право власності в Україні. — К., 2000. — С. 314; Цивільне право України. —
Кн. 1. - К., 2002. - С. 327, 421; Сімейне право України. - К., 2002. -
С. 109.

² Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 96.

148

забажав чи не забажав би використовувати майно для загаль-носімейних цілей, діяло б уже не правило закону, а довільний розсуд дружини або чоловіка'. Крім того, дуже важко встано­вити, чи внесені доходи до сімейного бюджету.

Положення ч. 2 ст. 61 СК суперечить загальному правилу про поняття та підстави виникнення у подружжя права спільної сумісної власності, передбаченому ст. 60 СК, що, як справед­ливо зазначає Т. Ариванюк, не передбачає залежності режиму спільності майна дружини та чоловіка від його передачі до сімейного бюджету². Зазначене положення суперечить також ч. З ст. 61 СК, відповідно до якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, гроші, інше майно, у тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності дружини і чоловіка. У такому разі для виникнення у подружжя права спільної суміс­ної власності на зазначене майно не потрібно, щоб воно було внесене до сімейного бюджету.

У ч. 2 ст. 61 СК є ще одна неточність. У ній передбачено, що доходи, одержані одним із подружжя і внесені на його особовий рахунок до банківської (кредитної) установи є об'єк­том права спільної сумісної власності дружини і чоловіка. Як зазначається в літературі, особа, яка внесла вклад до банківської (кредитної) установи, володіє зобов'язальним, відносним правом на нього, оскільки він має не індивідуально-визначені, а родові ознаки. Право ж власності на вклад при цьому переходить до банківської (кредитної) установи³. Оскільки дружині та чолові­ку може належати не тільки право спільної сумісної власності на речі, а й майнове зобов'язальне право на вклад до банківської (кредитної) установи тощо, треба розрізняти поняття "право спільної сумісної власності подружжя" та "спільне майно под­ружжя".

Такий же висновок випливає з другого абзацу п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду "Про застосування судами деяких

¹ Див.: Иоффе О.С. Советское гражданское право. — Ч. З . — Л., 1965. —
С 226.

² Див.: Ариванюк Т.А. Правове регулювання відносин власності між
подружжям: Автореф. дис... канд. юрид. наук. — К., 2002. — С. 10.

³ Див.: Маслов В.Ф. Основные проблемы права личной собственности в
период строительства коммунизма в СССР. — Харьков, 1968. — С. 111;
Иоффе О.С. Советское гражданское право. — Ч. 3. — Л., 1965. — С. 227;
Червоний Ю.С. Правовое регулирование отношений собственности в Ук­
раине // Юридический вестник. — 1997. — № 1. — С. 85; Червоний Ю.С.
Методологічні проблеми регулювання відносин власності в законодавстві
України // Економіко-правові проблеми трансформації відносин власнос­
ті в Україні. — К., 1997. — С 44.

149


норм Кодексу про шлюб та сім'ю України", згідно з яким об'єктом права спільної сумісної власності дружини та чоловіка можуть бути не тільки речі, а й право на вклад до банківських (кредитних) установ, паєнагромадження у житлово- та гаражно-будівельних кооперативах, страхові суми, страхові відшкоду­вання, виплачені за рахунок спільних коштів подружжя, кошти і майно, що належать їм за іншими зобов'язальними правовід­носинами. Однак у наведеному положенні є юридична неточ­ність, яка дістає вияв у тому, що право на вклад, паєнагромад­ження, кошти та майно, що належать дружині та чоловіку за іншими зобов'язальними правовідносинами, віднесене до права їх спільної сумісної власності¹. Насправді ж у зазначених ви­падках подружжю належать майнові зобов'язальні права. Водно­час із зазначеного положення постанови Пленуму Верховного Суду України і зі змісту ч. 2 ст. 61 СК випливає, що, як вже зазначалось, треба розрізняти право спільної сумісної власності подружжя та їх спільне майно. На цьому наголошують Т. Ари-ванюк та О. Дзера². Однак вони не вказують на те, у чому полягає відмінність між цими поняттями, а лише зазначають, що поняття "спільне майно подружжя" ширше за поняття "спільна сумісна власність подружжя".

Термін "майно" у цивільному праві вживається у трьох значеннях: 1) лише майно, гроші, цінні папери або сукупність речей; 2) не тільки речі, а й майнові зобов'язальні права; 3) речі, майнові зобов'язальні права та майнові обов'язки (таким є, наприклад, спадкоємне майно)³. У літературі немає єдиної точки зору щодо поняття спільного майна подружжя. Деякі автори ототожнюють його з поняттям спільної сумісної власності дру­жини і чоловіка⁴. Однак при цьому вони самі собі суперечать, оскільки водночас зазначають, що вклад, внесений за рахунок спільних заощаджень одним із подружжя до банківської (кре­дитної) установи на своє ім'я, є спільним майном обох з под­ружжя⁵. Проте особі, яка внесла вклад до такої установи, як вже зазначалось, належить не право власності на нього, а зо­бов'язальне право.

¹ Див.: Сімейне право України. — К., 2002. — С. 112; Цивільне право
України. - Кн. 1. - К., 2002. - С