§ Поняття й предмет сімейного права Поняття "сімейне право" може мати різні значення

Вид материала

Документы

Содержание Спори про відібрання батьками дитини від інших осіб. Позбавлення і обмеження батьківських прав

Подобный материал:

• Цивільне процесуальне право України, 797.43kb.
• План заняття. Поняття звичаю та звичаєвого права. Різні підходи до трактування терміну, 657.42kb.
• 7. система права та система законодавства поняття та класифікація системи права. Поняття, 84.21kb.
• Окремі галузі законодавства України, 2520.66kb.
• Тема 1: Цивільне право в системі галузей права України, 1126.62kb.
• План Вступ Загальна частина Поняття, предмет та система римського цивільного права, 5787.48kb.
• Склад злочину поняття І значення складу злочину, 796.48kb.
• Правила приймання рецепта, приготування, зберігання І відпускання лікарських форм., 574.75kb.
• Злочин І його види, 65.84kb.
• Програм а вступного іспиту з основ держави І права для вступників до магістратури, 94.78kb.

Спори між матір'ю та батьком щодо місця проживання мало­літньої дитини. Згідно зі ст. 160 СК батьки мають право визна­чати місце проживання дитини до досягнення нею 14 років. Дитина, якій виповнилось 14 років, може визначати місце свого проживання самостійно, якщо її батьки проживають окремо.

Якщо батьки проживають окремо, питання про те, з ким із них має бути дитина, яка не досягла десяти років, визначаєть­ся за їх згодою. А місце проживання дитини, яка досягла деся­ти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.

Якщо батьки не можуть дійти згоди, питання про те, з ким із них проживатиме малолітня дитина, вирішується судом. При цьому він має насамперед звертати увагу на особисті якості кожного з батьків, його здатність до здійснення виховного про­цесу, на відносини, які складаються між кожним із батьків та дитиною, та інші обставини, що мають істотне значення.

Важливу роль відіграє й вік дитини. Відомо, що малолітня дитина потребує більшої материнської турботи. Передача ж бать­ку дитини, яка вигодовується молоком матері, взагалі немож­лива. Однак це не означає, що суд зобов'язаний вирішувати спір лише на користь матері. Мати й батько мають рівні права щодо проживання з дитиною та її виховання. І суд повинен виходити з врахування саме цього положення, вирішуючи спір насамперед в інтересах дитини.

Особистими якостями обох або одного з батьків, які можуть справляти негативний вплив на рішення суду, є зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами, аморальна по­ведінка, що може зашкодити розвиткові дитини, нехтування своїми батьківськими обов'язками. У таких випадках, як зазна­чено у ч. 2 ст. 161 СК, суд не може передати дитину батьку або матері. Він також не може передати дитину тому з батьків, хто не має самостійного доходу.

У п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" зазначено, що перевага у матеріально-побутовому становищі одного з батьків сама по собі не є тією обставиною, що свідчить на користь передачі дитини саме йому. Суд може взяти до уваги й бажання дитини, яка досягла десяти років, хоч воно й не є обов'язковим для нього. При розгляді спорів між батьками, а також між батьками і третіми особами щодо місця проживання дитини потрібен письмовий висновок орга­ну опіки та піклування, а також участь у судовому засіданні його представника та прокурора.

Якщо ж, проаналізувавши усі зазначені вище обставини, суд визнає, що жоден із батьків не може створити дитині на­лежних умов для виховання та розвитку, на вимогу баби, діда або інших родичів, залучених до участі у справі, дитина може бути передана комусь із них (ч. З ст. 161 СК). При цьому визначальним моментом має бути наявність споріднення між дитиною й особою, якій вона передається, а також вимоги (а не просто згоди) цієї особи про передачу їй дитини.

Якщо ж суд дійде висновку, що дитина не може бути пере­дана жодному з батьків або іншим родичам, на вимогу органу опіки та піклування він має право постановити рішення про відібрання дитини від особи, з якою вона проживає, і передачу її для опікування органові опіки та піклування. Причому згід­но з ч. 2 ст. 141 СК передача дитини у зазначених вище ви­падках не впливає на обсяг батьківських прав і не звільняє батьків від обов'язків щодо неї.

Прийняття судом рішення про передачу дитини одному з батьків або іншій особі, як зазначає В. Рясенцев, не відки­дає можливості повторного звернення до суду. Це можливо у тому разі, коли залишення дитини у осіб, яким вона пере­дана, може становити загрозу її здоров'ю внаслідок погір­шення умов проживання дитини або якщо вона залишилась без догляду. Підставою для пред'явлення нового позову мо­же бути й значне покращення житлово-побутових та інших


260

261

умов життя того з батьків, кому суд відмовив раніше у пере­дачі дитини¹.

Можливість пред'явлення нового позову випливає зі змісту ч. З ст. 136 і ч. З ст. 227 ЦПК. Так, відповідно до ч. З ст. 136 ЦПК суддя відмовляє у прийнятті позовної заяви за наявності рішення суду, яке набрало чинності, щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і за тих самих під­став, тобто якщо є тотожність позовів. А згідно з ч. З ст. 227 ЦПК якщо такий позов було прийнято, суд припиняє провад­ження у справі. У даному разі немає тотожності нового позову щодо визначення місця проживання малолітньої дитини з по­зовом, розглянутим раніше, оскільки його підстави є іншими.

^ Спори про відібрання батьками дитини від інших осіб. Як вже зазначалось, батьки мають переважне право перед іншими осо­бами на особисте виховання дитини. Звідси логічно випливає їх право вимагати відібрання дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду (ч. 2 ст. 163 СК).

У разі відмови осіб, які тримають у себе дитину, повернути її батькам спір вирішується судом. Він відповідно до п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосу­вання судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" має враховувати ті ж обставини, які беруться до уваги при вирішенні спору між батьками про місце проживання дитини.

Стаття 163 СК закріплює право батьків на відібрання лише малолітньої дитини. Це пояснюється тим, що згідно з ч. 2 ст. 29 ЦК фізична особа, яка досягла 14 років, вільно обирає собі місце проживання. Отже, виходить, що батьки не можуть ви­магати відібрання від інших осіб неповнолітньої дитини. Таким чином, якщо дитину віком 14—15 років хтось викрадає, її батьки не можуть вимагати від викрадача її повернення. А це, як уяв­ляється, суперечить інтересам дитини.

Право батьків на повернення дитини від третіх осіб не може бути реалізоване, якщо передача їм дитини не відповідає її інтересам. За наявності рівних умов для виховання дитини у її батьків і третіх осіб перевага має віддаватись батькам. Це має бути навіть тоді, коли у них трохи гірші матеріально-побутові умови, але є можливість створити нормальні умови для вихо­вання дитини².

' Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С 191—192; Советское семейное право. — М., 1982. — С. 164—165.

² Див.: Кодекс о браке и семье Украины: Научно-практический ком­ментарий. — Харьков, 2001. — С. 177.

262

Відповідно до ч. 2 ст. 218 ЦПК суд має право застосувати негайне виконання рішення у спорах щодо відібрання дитини, якщо її залишення у відповідача може негативно позначитись на здоров'ї або психіці дитини, тобто рішення суду у такому разі може бути виконане до набрання ним чинності.

Згідно з ч. 1 ст. 78 Закону "Про виконавче провадження" під час виконання рішення про відібрання дитини державний виконавець здійснює виконавчі дії за обов'язковою участю осо­би, якій дитина передається на виховання, і з залученням пред­ставників органу опіки та піклування. Якщо боржник чинить перешкоди виконанню рішення, до нього застосовуються захо­ди, передбачені статтями 87 і 88 цього Закону, тобто він за постановою державного виконавця може бути оштрафований. На фізичну особу накладається штраф у розмірі від двох до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на поса­дових осіб — у розмірі від десяти до 20 і на юридичних осіб — у розмірі від 20 до 30 таких мінімумів. Також має бути призна­чений новий строк виконання. За наявності ознак злочину у діях особи, яка умисно чинить перешкоди виконанню рішення або іншим чином порушує вимоги законодавства про виконав­че провадження, державний виконавець складає відповідний акт і надсилає до суду подання про притягнення винної особи до кримінальної відповідальності.

§ 5. Обов'язок дитини, повнолітніх доньки і сина піклуватися про батьків

Частина 2 ст. 51 Конституції закріплює обов'язок повноліт­ніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Стаття 172 СК більш детально регулює цей вид особистих немайно-вих відносин між батьками й дітьми. Вона розширює коло осіб, зобов'язаних піклуватися про своїх батьків. Згідно з ч. 1 цієї статті до них належать не тільки повнолітні діти, а й діти, які не досягли 18 років. Таким чином, можна вести мову про взаємність обов'язків батьків і дітей піклуватися одне про од­ного, яка не залежить ні від їх віку, ні від якихось інших обставин (непрацездатність, потреба у матеріальній допомозі тощо). Єдиною підставою для прояву зазначеного піклування є засвідчене у встановленому законом порядку походження ді­тей від зазначених батьків.

У ч. 2 ст. 172 СК вперше у сімейному законодавстві закріп­лено положення, відповідно до якого повнолітні діти можуть виступати як законні представники своїх непрацездатних, не-

263

мічних батьків під час захисту їх прав та інтересів без спеці­альних на те повноважень.

Проте треба зазначити, що наведене положення суперечить статтям ЗО, 39, 58, 242 і 244 ЦК та ч. 2 ст. 243 СК, зі змісту яких випливає, що факт непрацездатності або немічності бать­ків не є підставою для визнання їх недієздатними. Дієздатна ж особа може своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати і нести відповідальність у разі їх невиконання. Тому у неї не може бути законного пред­ставника. Юридичні дії від імені такої особи можуть здійсню­вати лише особи, які мають на те спеціальні повноваження, які мають діставати вияв у довіреності. У ст. 242 ЦК зазначе­но, що батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх і неповнолітніх дітей, а опікуни — законними представниками малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною. Законодавством не передбачене встановлення опіки над дієздатними батьками, якщо вони є непрацездатни­ми або немічними.

Водночас треба зазначити, що обов'язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків існував і до прий­няття СК. Він передбачений, як вже зазначалося, ч. 2 ст. 51 Конституції. А оскільки її норми є нормами прямої дії, суди повинні були застосовувати зазначене положення. У п. 2 поста­нови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" підкреслено, що суди, розглядаючи конкретні справи, мають оцінювати зміст будь-якого закону з точки зору його відповідності Конституції України.

Глава 14

^ ПОЗБАВЛЕННЯ І ОБМЕЖЕННЯ БАТЬКІВСЬКИХ ПРАВ

§ 1. Підстави, порядок і наслідки позбавлення батьківських прав

Батьки у разі неналежного здійснення своїх прав та вико­нання обов'язків щодо виховання дитини несуть різні види відповідальності (сімейно-правову, цивільну — за шкоду, за­подіяну дитиною, кримінальну та адміністративну).

264

У літературі прийнято розрізняти заходи відповідальності та заходи захисту¹. Заходи захисту спрямовані на захист прав по­терпілого (наприклад, стягнення аліментів), а заходи відпові­дальності, крім того, передбачають вжиття до правопорушника додаткових заходів впливу у виді позбавлення прав, обмеження строку їх дії, зменшення обсягу прав і зростання обсягу обов'яз­ків. Заходом відповідальності є також виникнення обов'язку, пов'язаного з відшкодуванням моральної шкоди.

Заходи сімейно-правової відповідальності можуть вживатися лише до членів сім'ї. Треті особи у разі порушення сімейних прав учасників сімейних правовідносин несуть перед ними не сімейно-правову, а цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність². Отже, право на захист мають або його суб'єк­тами є учасники сімейних правовідносин.

Позбавлення батьківських прав є одним із заходів сімейно-правової відповідальності, яка настає при винній поведінці бать­ків (одного з них) і здійснюється за наявності відповідних підстав у порядку, передбаченому законом. Воно не тільки спрямоване на захист прав та інтересів дитини, а й породжує несприятливі для батьків (одного з них), позбавлених батьків­ських прав, наслідки. Позбавлення батьківських прав можливе лише щодо дітей, які не досягли 18 років або не набули достро­ково дієздатності у зв'язку з укладенням шлюбу. Однак при цьому мати, батько позбавляються батьківських прав і на май­бутнє, тобто й після досягнення дітьми, щодо яких вони позбав­лені цих прав, повноліття.

Частина 1 ст. 164 СК встановлює вичерпний перелік підстав позбавлення батьківських прав. Згідно з нею мати, батько мо­жуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він:

1. не забрали дитину з пологового будинку або з іншого
   закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом
   шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування;
   
2. ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо вихо­
   вання дитини;
   
3. жорстоко поводяться з дитиною;
   
4. є хронічними алкоголіками або наркоманами;
   
5. вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, при­
   мушують її до жебракування та бродяжництва;
   

¹ Див.: Малеин Н.С. Защита семейных прав // Советское государство и
право. — 1972. — № 3. — С. 35; Гражданское право. — Т. 3. — М, 1999. —
С. 315.

² Див.: Ворожейкин Е.М. Семейные правоотношения в СССР. — М.,
1972. - С. 269.

265

6) засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.

У п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" роз'яснено, що ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання та підготовку до са­мостійного життя. Під зловживанням батьківськими правами треба розуміти використання їх на шкоду інтересам дитини, наприклад, схиляння її до жебракування, створення перешкод у навчанні, у передбаченому рішенням суду спілкуванні з дити­ною. Жорстоке поводження з дитиною може діставати вияв у фізичному або психічному насильстві, застосуванні неприпус­тимих методів виховання, приниженні її людської гідності тощо. Хронічний алкоголізм батьків (одного з них) та захворювання на наркоманію мають бути підтверджені відповідними медич­ними висновками. Ці захворювання можуть бути підставою для позбавлення матері, батька дитини батьківських прав неза­лежно від того, чи визнано хвору особу дієздатною.

В першому абзаці п. 25 зазначеної постанови підкреслено, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу на осіб, які порушують батьківські обов'язки. Тому питання про його застосування може бути вирішене судом лише після повного, всебічного й об'єктивного з'ясування обставин спра­ви і характеру ставлення матері, батька до їх дітей.

У зазначеній постанові (третій абзац п. 26) увага судів звер­тається на те, що суд може у виняткових випадках при доведе­ності винної поведінки батька, матері з урахуванням її харак­теру та його, її особи, а також інших конкретних обставин справи відмовити у задоволенні позову про позбавлення батьків­ських прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини і поклавши на відповідний орган опіки та піклування контроль за виконанням ним бать­ківських обов'язків. За наявності зазначених обставин суд також може, відмовляючи у позові, вирішити питання про відібран­ня дитини у відповідача і передачу її органу опіки та піклуван­ня, якщо цього вимагають інтереси дитини. При цьому він не вправі вирішувати питання про те, до якого конкретно закладу має передати дитину орган опіки та піклування. Це вирішує орган опіки та піклування.

Мати, батько можуть бути позбавлені батьківських прав з підстав, передбачених пунктами 2, 4 і 5 ч. 1 ст. 164 СК, лише у разі досягнення ними повноліття. Батьки (один з них) можуть бути позбавлені батьківських прав щодо усіх своїх дітей або

266

щодо когось із них. Якщо суд, розглядаючи справу про поз­бавлення батьківських прав, виявить у діях батьків (одного з них) ознаки злочину, він має порушити кримінальну справу.

Справи про позбавлення матері, батька батьківських прав розглядаються судом у порядку позовного провадження. Від­повідно до ст. 165 СК з позовом про це до суду мають право звернутися один із батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я або навчаль­ний заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла 14 років.

Згідно зі ст. 98 ЦПК необхідно, щоб у особи, яка пред'яв­ляє позов, був юридичний інтерес до результатів розгляду справи. Тому в першому абзаці п. 26 постанови Пленуму Вер­ховного Суду України "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" зазначено, що з позовом про позбавлення батьківських прав можуть звертатися лише ті державні та громадські організації, на які чинним законодав­ством покладено обов'язок, пов'язаний з охороною прав та інтересів неповнолітніх (зокрема органи опіки та піклування, дитячі будинки, інші дитячі заклади, служби у справах непов­нолітніх), а також прокурор. Право останнього пред'являти такий позов випливає також зі змісту ст. 36-1 Закону України "Про прокуратуру".

Інші особи та родичі дитини права на пред'явлення позову не мають. Вони можуть звернутися до відповідних державних і громадських організацій, а також до прокурора з проханням про його пред'явлення. Для розгляду справи судом необхідний письмовий висновок органу опіки та піклування, а також участь у судовому засіданні його представника та прокурора.

Особа, позбавлена батьківських прав, втрачає усі права, засно­вані на факті її споріднення з дитиною, щодо якої вона позбав­лена цих прав, насамперед право на виховання дитини, зокрема на спілкування з нею, на визначення місця її проживання, вирішення питань, пов'язаних з навчанням дитини, право бути її законним представником. Вона не може бути усиновлюва-чем, опікуном та піклувальником

Причому особа, позбавлена батьківських прав, втрачає не тільки особисті немайнові, а й майнові права. У майбутньому вона не матиме права вимагати від дитини, щодо якої її позбав­лено батьківських прав, сплати аліментів. Зазначена особа втрачає право на спадкування за законом після дитини і на управління її майном. Ця особа не зможе одержувати й таких пов'язаних із батьківством майнових прав, які вона могла б

267

мати у разі своєї непрацездатності, як право на пенсію та від­шкодування шкоди у разі втрати годувальника (ст. 166 СК).

Водночас дитина зберігає свої майнові права, засновані на факті її споріднення з особою, позбавленою батьківських прав, зокрема вона має право на одержання від цієї особи аліментів (ст. 180 СК) і на спадкування за законом після неї (ст. 1261 ЦК). Тому треба погодитися з думкою тих авторів, які вважа­ють, що в результаті позбавлення батьківських прав не відбу­вається повне припинення правовідносин між тим з батьків, до якого застосовано цю санкцію, і дитиною. Батько, мати втрачають права, але не звільняються від виконання деяких майнових обов'язків. Дитина зберігає більшість майнових прав (на аліменти, право на спадкування, право власності на житлову площу або право користування нею).

Батьки (один з них) можуть бути позбавлені батьківських прав лише щодо тих дітей, щодо яких їх поведінка була визна­на неправомірною. Щодо інших дітей, зокрема й тих, які будуть народжені у майбутньому, батьки (один з них) своїх прав не втрачають.

Частини 1 і 2 ст. 167 СК передбачають, що якщо дитина проживає з тим із батьків, хто позбавлений батьківських прав, суд вирішує питання про можливість їх подальшого прожи­вання в одному житловому приміщенні. Він може постановити рішення про виселення того з батьків, хто позбавлений бать­ківських прав, з житлового приміщення, в якому ця особа про­живає з дитиною, якщо буде встановлено, що вона має інше житло, в яке може поселитися, або рішення про примусовий поділ житла чи його примусовий обмін. Уявляється, що наве­дені наслідки можуть наставати за рішенням суду лише у тому разі, коли зазначена особа не має права приватної власності на це житло.

При позбавленні одного з батьків батьківських прав суд має обговорити питання про можливість передачі дитини другому з них, встановивши, чи відповідає це її інтересам. Для цього треба з'ясувати обставини, які підлягають встановленню під час розгляду спорів між батьками щодо місця проживання мало­літньої дитини (ст. 161 СК) та позовів батьків про відібрання такої дитини від осіб, які незаконно тримають її у себе (ст. 163 СК). При цьому суд згідно з вимогами статей 155 і 163 СК має виходити з інтересів дитини. Він має встановлювати мораль­не обличчя того з батьків, хто не позбавлений батьківських прав, прихильність до нього дитини, його матеріально-побу­тові та сімейні умови, а якщо він має іншу сім'ю, — моральне

268

обличчя другого з подружжя і з урахуванням цього вирішува­ти питання про передачу йому дитини на виховання. Має бути також врахована думка дитини, що передбачено ст. 171 СК.

У разі позбавлення батьківських прав одного з батьків ди­тина може бути передана другому з них за його бажанням. Якщо дитина не може бути передана другому з батьків або якщо батьківських прав позбавлені обоє з них, переважне перед іншими особами право на передачу їм дитини мають, за їх згодою, баба та дід дитини, повнолітні брати й сестри, інші родичі. Коли ж дитина не може бути передана жодній з цих осіб, а також мачусі, вітчиму, вона має передаватися на опіку­вання органові опіки та піклування. Дитина, яка була передана родичам, мачусі, вітчиму, органові опіки та піклування, збері­гає право на проживання у житловому приміщенні, в якому вона проживала, і може у будь-який час повернутися до нього (частини 3—6 ст. 167 СК).

Батьки (один з них), позбавлені батьківських прав, втрачають й право спілкування з дитиною. Однак відповідно до ст. 168 СК за заявою матері, батька суд може дозволити їм разові або періодичні побачення, якщо це не завдасть шкоди життю, здо­ров'ю та моральному вихованню дитини, за умови присутності іншої особи. Вирішуючи це питання, суд має враховувати ба­жання дитини, того з батьків, хто не позбавлений батьківських прав, або осіб, яким дитина передана на виховання та утри­мання.

Рішення суду про надання батькам, позбавленим батьківських прав, можливості побачення з дитиною, не означає, що вони мають право на її виховання. Ці особи позбавлені батьківсь­ких прав, а отже, й права на виховання дитини. Тому їх мож­ливість побачення з нею не можна ототожнювати з правом того з батьків, хто не позбавлений батьківських прав, який проживає окремо від дитини, на її виховання та спілкування з нею (ст. 157 СК).

§ 2. Підстави та порядок поновлення батьківських прав

Позбавлення батьківських прав має безстроковий характер. Однак воно не є безповоротним. Згідно зі ст. 169 СК батьків­ські права батьків (одного з них) можуть бути поновлені, якщо ці особи змінили свою поведінку щодо дитини або вилікува­лись від алкоголізму чи наркоманії. Питання про поновлення батьківських прав вирішується судом за позовом позбавленої

269

їх особи. Вона має довести, що її поведінка змінилась і що вона може забезпечити належне виховання дитини. Позов про поновлення батьківських прав є одним із видів перетворю­вального позову.

Для розгляду судом справи про поновлення батьківських прав необхідний письмовий висновок органу опіки та піклуван­ня. Справа розглядається за участю представника цього органу та прокурора. Суд повинен перевірити, наскільки змінилася поведінка особи, позбавленої батьківських прав, та обставини, що були підставою для цього, з'ясувати, чи може ця особа створити нормальні умови для виховання дитини.

Суд зобов'язаний з'ясовувати думку другого з батьків (якщо той не позбавлений батьківських прав) про можливість понов­лення батьківських прав заявника. Має також враховуватись думка дитини, інших осіб, з якими вона проживає. Якщо суд переконається, що поновлення батьківських прав особи, поз­бавленої їх, відповідає інтересам дитини, він постановляє від­повідне рішення, копія якого надсилається до органу опіки та піклування.

У разі відмови в позові повторне звернення з позовом про поновлення батьківських прав допускається лише після спли­ву одного року з часу набрання чинності рішенням суду про таку відмову. Поновлення батьківських прав можливе лише до досягнення дитиною повноліття. Позов про поновлення бать­ківських прав, поданий особою, дитина якої усиновлена, не може бути задоволений, якщо усиновлення не скасоване або не визнане недійсним судом.

§ 3. Відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав

Відібрання дитини від батьків (одного з них) без позбав­лення їх батьківських прав може провадитись за рішенням суду як при винній, так і при невинній (наприклад, через душевну хворобу) поведінці цих осіб. Підставою для цього є наявність небезпеки для життя, здоров'я і морального виховання дитини у разі залишення її у батьків (одного з них). Відібрання дити­ни провадиться у судовому порядку.

У ч. 1 ст. 170 СК не зазначено, хто може пред'являти позов про відібрання дитини. Уявляється, що треба застосовувати за аналогією положення ст. 165 СК з урахуванням роз'яснень, наведених у першому абзаці п. 26 постанови Пленуму Верхов­ного Суду України "Про застосування судами деяких норм

270

Кодексу про шлюб та сім'ю України". Відповідно до цих роз'яс­нень можна вважати, що з позовом про відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав можуть звертати­ся лише державні й громадські організації, на які чинним за­конодавством покладено обов'язок, пов'язаний з охороною прав та інтересів неповнолітніх (органи опіки та піклування, дитячі будинки, інші дитячі заклади, служби у справах неповнолітніх), а також прокурор. Позов можуть також пред'являти другий з батьків, опікун, піклувальник. При задоволенні позову суд поста­новляє рішення про передачу дитини другому з батьків, бабі, діду, іншим родичам (за їх бажанням) або органові опіки та піклування.

У другому абзаці п. 26 зазначеної постанови також роз'яс­нено, що не можна позбавляти батьківських прав особу, яка не виконує своїх батьківських обов'язків внаслідок душевної хворо­би, недоумства чи іншого хронічного захворювання (крім хро­нічних алкоголіків і наркоманів) або з інших незалежних від неї причин. У цих випадках, а також коли при розгляді справи буде встановлено, що вимога про позбавлення батьківських прав є необгрунтованою, однак залишення дитини у батьків є небезпечним для неї, суд вправі постановити рішення про ві­дібрання дитини і передачу її органові опіки та піклування.

При задоволенні позову про відібрання дитини суд обов'яз­ково має вирішити питання про стягнення з батьків коштів на її утримання.

У виняткових випадках, коли існує безпосередня загроза життю або здоров'ю дитини, орган опіки та піклування має право постановити рішення про її негайне відібрання від батьків (одного з них). При цьому орган опіки та піклування зобов'яза­ний негайно повідомити про це прокурора та у семиденний строк після постановления рішення звернутися до суду з позо­вом про позбавлення батьків (одного з них) батьківських прав або про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення їх батьківських прав. З таким позовом до суду має право звер­нутися і прокурор.

Відібрання дитини від батьків (одного з них) без позбав­лення їх батьківських прав відрізняється за своїми правовими наслідками від позбавлення цих осіб батьківських прав. При відібранні дитини батьки не позбавляються таких прав. їх бать­ківські права обмежуються, а здійснення окремих прав припи­няється. Батьки не можуть здійснювати право на виховання дитини, вирішувати питання, пов'язані з її навчанням і визна­ченням місця проживання дитини. Припиняється виплата

271

аліментів на дитину, відібрану у них за рішенням суду. Батьки не можуть представляти інтереси дитини, не мають права управ­ляти її майном, припиняється їх право на одержання допомоги на дітей. Водночас вони не втрачають права на одержання у майбутньому аліментів від дитини, а також на спадкування після її смерті. Батькам можуть бути дозволені зустрічі з дити­ною, якщо це не суперечить її інтересам. Це питання вирішує особа, якій передана дитина, а у разі виникнення спору — суд. Як правило, відібрання дитини від батьків (одного з них) без позбавлення їх батьківських прав є тимчасовим заходом на відміну від позбавлення цих осіб батьківських прав, яке має безстроковий характер. Тому якщо відпадуть причини, які перешкоджали належному вихованню дитини її батьками (на­приклад, той з батьків, хто був душевнохворим, видужав, батьки перестали бути хронічними алкоголіками або наркоманами), суд за заявою батьків (одного з них) може постановити рішення про повернення їм дитини. При цьому він має виходити з інтересів дитини. Для розгляду у суді зазначеної заяви потрібен письмовий висновок органу опіки та піклування. Крім того, у судовому засіданні мають брати участь представник цього органу і прокурор, а якщо дитина була відібрана в одного з батьків, — також другий з них. Варто також враховувати думку дитини.

Глава 15 ПРАВА БАТЬКІВ ТА ДІТЕЙ НА МАЙНО

Стаття 173 СК закріплює принцип роздільності майна бать­ків та дітей. Згідно з ч. 1 цієї статті батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власника­ми майна. Це означає, що дитина не має права власності на майно батьків, а батьки — на її майно. Таке розмежування спрямоване насамперед на захист майнових інтересів дитини. Зазначений принцип має велике значення при здійсненні бать­ками та дітьми правомочностей власності, а також у разі поділу спільного майна подружжя (при цьому речі, які належать ді­тям, взагалі не повинні братися до уваги). При вирішенні спо­ру між батьками і малолітніми, неповнолітніми дітьми, які про­живають спільно, щодо належності їм майна вважається, що воно є власністю батьків (ч. 2 ст. 173 СК).

Батьки можуть набувати майно в результаті вчинення різ­них цивільно-правових правочинів. Вони також мають право

272

розпоряджатись майном, яке їм належить, на свій розсуд — продавати, дарувати, передавати в оренду тощо.

Відповідно до чинного цивільного законодавства неповно­літні діти можуть мати майно на праві приватної власності. Таке право виникає у них внаслідок:

1. укладення договору дарування (це один із традиційних і
   найпоширеніших способів одержання неповнолітньою особою
   майна не тільки від родичів, а й від будь-яких інших фізичних
   і навіть юридичних осіб);
   
2. спадкування (при цьому не має значення, мало місце
   спадкування за законом чи за заповітом);
   
3. одержання доходів (це можуть бути не тільки проценти
   від банківського вкладу, а й суми, одержані в результаті здачі в
   оренду житла, яке належить неповнолітньому);
   
4. набуття нового майна за власний кошт за договором ку-
   півлі-продажу та іншими правочинами.
   

Крім того, дітям належать на праві власності речі індиві­дуального користування (одяг, взуття тощо). Неповнолітні можуть набувати право спільної власності у разі приватизації членами сім'ї квартир (будинків).

Майнові права неповнолітньої дитини, як правило, виходять за межі сімейних правовідносин, оскільки зазвичай йдеться про майнові права дитини взагалі. Тому право дитини на роз­порядження належним їй на праві власності майном передба­чене статтями 31 і 32 ЦК, присвяченими дієздатності неповно­літніх осіб.

Кожна дитина має право на рівень життя, необхідний для її нормального фізичного, розумового, духовного, морального та соціального розвитку, що потребує відповідних матеріальних затрат. Створення умов життя, необхідних для розвитку ди­тини, забезпечується головним чином її батьками, які несуть основну фінансову відповідальність за належне утримання ди­тини (ст. 27 Конвенції про права дитини).

Утримання дитини в сім'ї здійснюють її батьки. Вони витра­чають частину свого заробітку (доходу) на придбання їжі, одя­гу, ліків та на задоволення інших потреб дитини, виконуючи при цьому свій батьківський обов'язок. Водночас тим самим вони забезпечують право дитини на утримання, яке належить до її невід'ємних прав. Тому майно, придбане батьками або одним із них для забезпечення розвитку, навчання та вихован­ня дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо) є власністю дитини (ст. 174 СК). Крім того, закон (ч. 1 ст. 176 СК) зо-

273

бов'язує батьків передавати у користування дитини майно, яке має забезпечити її виховання та розвиток.

Права батьків і дітей на користування житлом, яке є влас­ністю когось із них, встановлюються законом. Так, згідно зі ст. 150 ЖК громадяни, які мають у приватній власності буди­нок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання та проживання членів їх сімей. А від­повідно до ч. 2 ст. З СК дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.

Відповідно до ст. 31 ЦК фізична особа, яка не досягла 14 років (малолітня особа), має право: 1) самостійно вчиняти дрібні побутові правочини; 2) здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороня­ються законом. Малолітня особа не несе відповідальності за заподіяну нею шкоду. Зі змісту наведеної норми випливає, що майже всі правочини за малолітніх вчиняють їх батьки, уси-новлювачі, опікуни.

Згідно зі ст. 177 СК якщо у малолітньої дитини є майно, батьки управляють ним без спеціального на те повноважен­ня. Це пояснюється тим, що вони є законними представни­ками інтересів своїх малолітніх дітей. Однак батьки зобов'язані вислухати думку дитини щодо способів управління її май­ном.

Якщо один із батьків вчиняє юридично значущі дії щодо майна малолітньої дитини, вважається, що він діє за згодою другого з них. Коли ж правочин, пов'язаний з майном мало­літньої дитини, виходить за межі дрібного побутового і вчиня­ється одним із батьків без згоди другого з них, останній має право звернутися до суду з вимогою про визнання його не­дійсним.

Батьки вирішують питання, пов'язані з управлінням май­ном дитини, за взаємною згодою. А спори між ними вирішу­ються органом опіки та піклування або судом.

Після досягнення дитиною 14 років управління її майном з боку батьків припиняється. Вони повинні повернути дитині майно разом з доходами від нього. Неповнолітня особа (віком від 14 до 18 років) може самостійно володіти та користуватись своїм майном. Самостійно ж розпоряджатися ним вона може у межах, передбачених ст. 32 ЦК.

Якщо внаслідок неналежного виконання батьками обов'яз­ків, пов'язаних з управлінням майном дитини, йому заподію­ється матеріальна шкода, на них може бути покладено обов'язок

відшкодувати її з додержанням загальних умов виникнення зобов'язань із заподіяння шкоди.

Згідно з ч. 1 ст. 178 СК дохід, одержаний від використання майна малолітньої дитини, батьки мають право використову­вати на виховання та утримання інших дітей і на невідкладні потреби сім'ї (лікування інших її членів, придбання медика­ментів, продуктів харчування тощо). Неповнолітня дитина роз­поряджається доходом від свого майна самостійно у межах тих повноважень, що визначаються обсягом її цивільної дієздат­ності (ст. 32 ЦК).

Оскільки сімейні правовідносини майнового характеру тісно переплітаються з відносинами, що регулюються нормами ЦК, не виключаються випадки виникнення права спільної власнос­ті (часткової або сумісної) батьків та дітей. Відповідно до ст. 175 СК майно, набуте батьками і дітьми за рахунок їх спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної суміс­ної власності.

Майно, що є у власності двох або кількох осіб, належить їм на праві спільної власності. Це, наприклад, можливо, коли кошти батьків та дітей були використані для придбання автомобіля, холодильника, телевізора, меблів та іншого майна, або коли виникла спільна власність внаслідок спадкування спільного майна після смерті одного з батьків. Згідно з ч. 2 ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" приватизовані квартири (будинки) належать членам сім'ї на праві спільної часткової або спільної сумісної власності згідно з письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно проживають у цій квартирі (будинку).

Стаття 179 СК встановлює, що аліменти, одержані на ди­тину, є власністю того з батьків, на ім'я кого вони виплачу­ються, і мають використовуватися за цільовим призначенням, тобто на утримання дитини. Водночас у ній зазначено, що не­повнолітня дитина має право брати участь у розпорядженні цими аліментами. 1 лише у разі смерті того з батьків, з ким проживала дитина, аліменти стають її власністю. Однак у цій статті немає вказівки на те, яка дитина мається на увазі: мало­літня чи неповнолітня.

Уявляється, що оскільки аліменти, виплачувані на дитину, мають суто цільове призначення, вони мають належати не тому з батьків, з ким вона проживає, а самій дитині.


274

275