§ Поняття й предмет сімейного права Поняття "сімейне право" може мати різні значення

Вид материала

Документы

Содержание Ромовська З.В. Підстави виникнення правовідносин між батьками і дітьми Особисті правовідносини між батьками і дітьми

Подобный материал:

• Цивільне процесуальне право України, 797.43kb.
• План заняття. Поняття звичаю та звичаєвого права. Різні підходи до трактування терміну, 657.42kb.
• 7. система права та система законодавства поняття та класифікація системи права. Поняття, 84.21kb.
• Окремі галузі законодавства України, 2520.66kb.
• Тема 1: Цивільне право в системі галузей права України, 1126.62kb.
• План Вступ Загальна частина Поняття, предмет та система римського цивільного права, 5787.48kb.
• Склад злочину поняття І значення складу злочину, 796.48kb.
• Правила приймання рецепта, приготування, зберігання І відпускання лікарських форм., 574.75kb.
• Злочин І його види, 65.84kb.
• Програм а вступного іспиту з основ держави І права для вступників до магістратури, 94.78kb.

Див.: ^ Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: погляд у майбутнє // Право України. — 2001. — № 2. — С 65—66.

² Див.: Пчелинцева Л.М. Семейное право России. — М., 2000. — С. 116.

³ Див.: Сімейне право України. — К., 1997. - С 70—71.

⁴ Див.: Сімейне право України. — К., 2002. — С 186.

⁵ Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С 15.

202

суспільства і не ставить одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище, якщо він достатньо матеріально забезпечений. Стаття 347 ЦК прямо передбачає можливість особи відмовитись від права власності на належне їй майно.

Якщо після укладення шлюбу один із подружжя вселяєть­ся у житлове приміщення, яке належить другому з них, сто­рони у шлюбному договорі можуть домовитися про порядок користування ним. Житло може належати одному з подружжя на підставі права власності або на умовах договору житлового найму. Можуть бути передбачені умови звільнення житлово­го приміщення у разі розірвання шлюбу тим з подружжя, хто вселився в нього, з виплатою грошової компенсації або без неї.

Якщо житлове приміщення належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності, вони можуть домови­тися про поділ його у рівних частках або з відступом від рівності часток, а також вирішити питання про проживання або непроживання кожного з них у цьому приміщенні. При цьому згідно з частинами 7 і 8 ст. 7 СК мають враховуватися права малолітніх і неповнолітніх дітей щодо користування жит­лом. У шлюбному договорі також можуть бути передбачені умови користування житловим приміщенням, що належить обом або одному з подружжя, родичами кожного з них. При цьому дружина і чоловік повинні визначити умови прожи­вання цих осіб.

У шлюбному договорі можуть бути також передбачені права та обов'язки подружжя щодо взаємного утримання (ст. 99 СК; п. 2 Порядку укладення шлюбного контракту). Сторони можуть домовитися про надання утримання одному з подружжя неза­лежно від непрацездатності та потреби у матеріальній допомозі, визначити умови, розмір та строки виплати аліментів як у період шлюбу, так і після його розірвання. У разі невиконання одним із подружжя свого обов'язку за договором аліменти можуть стягуватись на підставі виконавчого напису нотаріуса.

Шлюбним договором може бути встановлена можливість припинення права на утримання одного з подружжя у зв'язку з одержанням ним майнової (грошової) компенсації. Умови договору не можуть погіршувати становище того з подружжя, хто є непрацездатним та потребує матеріальної допомоги. Це твердження обумовлене імперативним характером ст. 75 СК і правилами ч. 5 ст. 97 і ч. 8 ст. 7 СК.

203

§ 3. Строк дії, зміна умов, припинення та визнання шлюбного договору недійсним

Відповідно до ч. 1 ст. 96 СК у шлюбному договорі може бути встановлено загальний строк його дії, а також строки трива­лості окремих прав та обов'язків. Ця норма є диспозитивною. Тому в шлюбному договорі зазначені строки можуть і не пе­редбачатись. Якщо у цьому документі не передбачений загальний строк його дії, він діє до відмови подружжя від цього договору або до його розірвання (статті 100 і 101 СК) чи визнання недійсним (ст. 103 СК).

Якщо у шлюбному договорі встановлено загальний строк його дії, він діє протягом цього строку. Подружжя може подов­жити термін дії шлюбного договору. Така угода, як випливає зі змісту ст. 94 СК, має бути нотаріально посвідчена. Дружина і чоловік можуть також відмовитись від шлюбного договору або розірвати його (статті 101 і 102 СК).

У шлюбному договорі може бути встановлена чинність цього документа або окремих його умов і після припинення шлюбу. У разі розірвання шлюбу умови шлюбного договору, не пов'яза­ні з існуванням шлюбу, зберігають свою силу, наприклад, зо­бов'язання одного з подружжя щодо утримання дитини (ч. 2 ст. 93 СК), зобов'язання одного з подружжя щодо сплати аліментів другому з них (ст. 99 СК), а також щодо умов корис­тування житловим приміщенням, яке належить одному з под­ружжя. Умови ж шлюбного договору, безпосередньо пов'язані з існуванням шлюбу, припиняються. Це положення закріплене у ч. З ст. 43 СК РФ. СК України цього не передбачає. Уявля­ється, що положення про збереження окремих умов шлюбного договору після припинення шлюбу може бути застосоване лише тоді, коли про це безпосередньо йдеться у договорі.

Згідно з ч. 1 ст. 100 СК одностороння зміна умов шлюбного договору не допускається. Цей документ може бути змінено за угодою сторін, а у разі виникнення спору — за рішенням суду. У п. 7 Порядку укладення шлюбного контракту зазначено, що останній може включати положення щодо зміни його умов. Частина 3 ст. 100 СК передбачає, що на вимогу одного з под­ружжя шлюбний договір за рішенням суду може бути змінений, якщо цього вимагають його інтереси, інтереси дітей, зокрема непрацездатних повнолітніх дітей, які мають істотне значення. Це положення відповідає ч. 8 ст. 7 СК, яка закріплює загальні принципи регулювання сімейних відносин.

Той з подружжя, хто вимагає в судовому порядку зміни умов шлюбного договору, має пред'явити перетворювальний

204

позов. Для його задоволення, як слушно зазначає М. Анто-кольська, необхідно, щоб відбулася така зміна обставин, за якої виконання умов договору призвело б до заподіяння значної шкоди сторонам (стороні). Причому на момент укладення до­говору передбачити це було неможливо'. Угода про зміну шлюб­ного договору має нотаріально посвідчуватись.

Шлюбний договір укладається за угодою подружжя. Тому дружина і чоловік за домовленістю між собою можуть відмо­витися від нього. Відмова подружжя від шлюбного договору має нотаріально посвідчуватись. Права та обов'язки подружжя, встановлені шлюбним договором, припиняються у день по­дання нотаріусу заяви про відмову від нього.

Якщо подружжя не дійде згоди щодо відмови від шлюбного договору, суд з підстав, які мають істотне значення, зокрема у разі неможливості виконання шлюбного договору, може розірва­ти його. Шлюбний договір, як і будь-який інший, породжує певні зобов'язання сторін. А однією з підстав припинення зо­бов'язання є неможливість його виконання (ст. 607 ЦК). Тому за рішенням суду шлюбний договір може бути розірваний, якщо той з подружжя, хто пред'явив відповідний позов, доведе не­можливість виконання його умов.

Відповідно до ст. 102 СК розірвання шлюбного договору можливе також за наявності підстав, що мають істотне значення. Тому той з подружжя, хто пред'явив позов, має довести наяв­ність таких підстав (ст. 30 ЦПК). Уявляється, що під істотними обставинами, як й при зміні умов шлюбного договору, треба розуміти обставини, наявність яких істотно порушує інтереси того з подружжя, хто пред'явив позов, а також неповнолітніх та повнолітніх непрацездатних дітей. Для розірвання шлюбного договору необхідне пред'явлення перетворювального позову.

Як вже зазначалось, шлюбний договір є одним з видів пра-вочину. Тому необхідне додержання встановлених ЦК умов чинності правочину (частини 1—5 ст. 203 ЦК). Шлюбний до­говір може також бути визнаний недійсним, якщо його зміст суперечить вимогам ч. 4 ст. 93 і ч. 5 ст. 97 СК.

Визнання шлюбного договору недійсним треба відрізняти від його розірвання. При розірванні шлюбного договору його чинність припиняється на майбутнє, а при визнанні цього до­говору недійсним він вважається недійсним з моменту його укладення. Для розірвання шлюбного договору треба пред'явити перетворювальний позов, а для визнання цього договору не­дійсним — негативний. Як слушно зазначає І. Жилінкова,

¹ Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С 163—164.

205

визнання шлюбного договору недійсним, як і його розірвання, не впливає на долю шлюбу. При цьому шлюбний союз про­довжуватиме існувати¹. При визнанні шлюбного договору не­дійсним він, як вже зазначалося, є недійсним з моменту його укладення. Тому, як слушно підкреслює І. Жилінкова, з самого початку відносини між подружжям мають розглядатися з погля­ду їх законодавчого, а не договірного регулювання. Якщо на момент визнання шлюбного договору недійсним дружина і чо­ловік не виконали його умов (щодо сплати аліментів, передачі роздільного майна у спільну власність, його набуття або реалі­зації тощо), з них знімається обов'язок вчинення дій щодо такого виконання. Якщо ж такі дії були вчинені, їх результати підлягають анулюванню. Сторони повертаються у становище, що існувало до вчинення ними юридично значущих дій.

Це положення не поширюється на виконання подружжям аліментних зобов'язань. Той з подружжя, хто сплатив повністю або частково аліменти на користь другого з них або на користь третіх осіб, не набуває щодо цих осіб права зворотної вимоги². У такому разі можна за аналогією застосувати правило ч. 2 ст. 422 ЦПК, яке передбачає, що у аліментних справах, а також у справах про стягнення заробітної плати або інших виплат, що випливають із трудових правовідносин, звернення виконання не допускається незалежно від того, в якому порядку скасова­не рішення, крім тих випадків, коли останнє було прийняте на підставі підроблених документів або завідомо неправдивих відо­мостей позивача.

Як зазначає І. Жилінкова, якщо шлюбний договір визнаний недійсним на вимогу одного з подружжя внаслідок винних дій другого з них (обман, насильство, погроза тощо), негативні наслідки цього мають стосуватися лише винної особи. Так, з неї за рішенням суду можуть бути не зняті обов'язки, передба­чені шлюбним договором (передати майно у спільну власність подружжя, надати утримання другому з них, придбати майно для сім'ї на власні кошти тощо). Водночас обов'язки другого з подружжя щодо винної особи мають бути анульовані. Майно, яке вже було передане ним у спільну власність або другому з подружжя, має бути повернене йому. Мабуть, у такому разі можна вести мову й про повернення сум, виплачених тим з подружжя, хто є добросовісним, на користь недобросовісного чи в його інтересах третім особам³.

Жилинкова И.В. Брачный контракт. — Харьков, 1995. — С. 131. Там само. — С 133. Там само. — С 132.

Глава 11 ПРИПИНЕННЯ ШЛЮБУ

§ 1. Поняття та підстави припинення шлюбу

У теорії сімейного права під припиненням шлюбу розуміється зумовлене настанням певних юридичних фактів припинення на майбутнє правовідносин, що виникли між подружжям з юридич­но оформленого шлюбу^]. Припинення шлюбу відрізняється від визнання його недійсним тим, що воно спрямоване у майбут­нє, тоді як визнання шлюбу недійсним має зворотну силу і припиняє правові наслідки шлюбу з моменту його укладення.

Згідно зі ст. 104 СК шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим чи внаслідок розірвання шлюбу. Це вичерпний перелік підстав припинення останнього.

Право- та дієздатність особи припиняються з настанням її смерті — певного юридичного факту, який підтверджується довідкою закладу охорони здоров'я або показаннями свідків. При цьому реєстрація припинення шлюбу в органі РАЦСу не потрібна, реєструється лише сам факт смерті.

Порядок та умови оголошення фізичної особи померлою визначаються цивільним законодавством. Відповідно до ст. 46 ЦК особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її пере­бування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу при­пускати її загибель від певного нещасного випадку, — протягом шести місяців. Особа, яка пропала безвісти у зв'язку з воєнни­ми діями, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення цих дій.

Питання про оголошення особи померлою вирішується судом за місцем проживання заявника. Юридичні наслідки судового рішення прирівнюються до тих же наслідків, що настають у разі смерті особи. Згідно зі ст. 264 ЦПК рішення суду про оголошення особи померлою є підставою для реєстрації її смерті в органі РАЦСу і видачі Свідоцтва про смерть.

З моменту винесення судом рішення про оголошення особи померлою шлюб з нею вважається припиненим. Чоловік або

Див.: Советское семейное право. — М., 1982. — С. 115.

дружина цієї особи мають право вступити у новий шлюб після одержання судового рішення про оголошення померлими колиш­нього чоловіка або колишньої дружини. Однак особа, оголо­шена померлою (якщо насправді вона жива), не має права вступати у новий шлюб незалежно від того, відомо їй чи ні про оголошення її померлою.

Якщо ж особа, яка була оголошена померлою, з'явилася і відповідне рішення суду скасоване відповідно до ч. 1 ст. 48 ЦК, її шлюб з іншою особою поновлюється за умови, що ніхто з них не перебуває у повторному шлюбі (ст. 118 СК). При цьому жодних заяв про поновлення шлюбу не потрібно.

Треба зазначити, що наведене положення суперечить закріп­леному у ч. 1 ст. 51 Конституції принципу свободи шлюбного союзу, з якого випливає, що ніхто не може бути примушений до поновлення шлюбу всупереч його волі. Тому доцільніше було б закріпити в СК можливість поновлення шлюбу за такої ситуації (як і в разі появи чоловіка, дружини, визнаних без­вісно відсутніми) лише при наявності прямого волевиявлення обох із подружжя.

Поновлення шлюбу органом РАЦСу має зворотну силу, внас-. лідок чого дружина і чоловік визнаються такими, що перебу­вають у шлюбі, з моменту його державної реєстрації, а не з часу поновлення шлюбу.

У житті трапляються випадки, коли один із подружжя помирає після розірвання шлюбу за рішенням суду, але до або у день набрання ним чинності. У зв'язку з цим постає питан­ня: що треба вважати у такому разі підставою припинення шлюбу — смерть одного з подружжя або ж його розірвання за рішенням суду? Це питання має велике практичне значення, оскільки від його вирішення залежать правові наслідки, що настають для того з подружжя, хто залишився живим. Адже якщо шлюб припинено внаслідок смерті одного з подружжя, другий з них успадковує його майно, а якщо внаслідок розір­вання шлюбу судом — ні.

Стаття 104 СК закріплює правове регулювання зазначеного питання. Так, ч. З цієї статті встановлює, що якщо один із подружжя помер до набрання чинності рішенням суду про розір­вання шлюбу, вважається, що шлюб припинився внаслідок його смерті. При цьому другий з подружжя може бути спадкоємцем першої черги після померлого. Дане положення відповідає чин­ному цивільно-процесуальному законодавству. Але водночас воно не відповідає висловленому волевиявленню померлого. Адже у такому разі фактично спадкоємцем буде колишній чоло-

208

вік або колишня дружина. Уявляється, що така ситуація може порушувати інтереси інших спадкоємців, особливо якщо до винесення судового рішення про розірвання шлюбу дружина і чоловік тривалий час не проживали разом¹.

Якщо ж один із подружжя помирає у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу, цілком справедливо вва­жається, що він припинився внаслідок його розірвання (ч. 4 ст. 104 СК). 3. Ромовська зазначає, що це правило підлягає поширювальному тлумаченню і має застосовуватись не тільки стосовно набрання чинності судовим рішенням, а й щодо дня винесення органом РАЦСу постанови про припинення шлю­бу². Тобто якщо один із подружжя помирає у день винесення такої постанови, шлюб вважається припиненим внаслідок його розірвання.

За життя подружжя шлюб може бути припинений внаслідок волевиявлення одного чи обох із подружжя (опікуна недієз­датних чоловіка, дружини) шляхом його розірвання (розлу­чення). Терміни "розірвання шлюбу" та "розлучення" розгляда­ються у теорії сімейного права і вживаються у правозастосовчій практиці органів РАЦСу та судів як синоніми.

Згідно з чинним законодавством шлюб може бути розірвано за постановою органу РАЦСу або за рішенням суду. Можли­вість припинення шлюбу на підставі волевиявлення одного чи обох з подружжя є виявом принципу вільності шлюбу, його розірвання та рівності подружжя. Оскільки укладення шлюбу здійснюється на вільних та добровільних засадах, ніхто не може бути примушений до збереження подружніх відносин, якщо втрачена їх основа. Тому правом пред'явлення позову про ро­зірвання шлюбу СК наділяє обох з подружжя. Водночас згідно з ч. 2 ст. ПО СК позов не може бути пред'явлений протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини, крім випадків, коли один із подружжя вчинив проти­правну поведінку, яка містить ознаки злочину, щодо другого з них або їх дитини. Відповідно до ч. З зазначеної статті чоловік, дружина мають право пред'явити зазначений позов протягом вагітності дружини, якщо батьківство зачатої дитини визнане іншою особою, а згідно з ч. 4 цієї статті вони мають право пред'явити такий позов, якщо батьківство щодо дитини до до-

¹ Див.: Калітенко О.М. Окремі новели з питань припинення шлюбу
(за новим Сімейним кодексом України) // Актуальні проблеми держави і
права. — Вип. 17. — Одеса, 2003. — С 8—10.

² Див.: Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний
коментар. — К., 2003. — С 218.

209

сягнення нею одного року визнане іншою особою або якщо за рішенням суду відомості про чоловіка як батька дитини вик­лючено з актового запису про її народження.

Розглянемо це положення детальніше. Як відомо, відповідно до ст. 38 КпШС чоловік не мав права без згоди дружини пред'являти позов про розірвання шлюбу протягом її вагітності і протягом одного року після народження дитини. Жінка ж мала право вимагати розірвання шлюбу незалежно від зазначе­них обставин. Це правило розцінювалось більшістю науковців як спосіб захисту прав та інтересів жінки-матері та дитини. Водночас висловлювалась думка про те, що беззастережне право дружини пред'являти зазначений позов є одним з проявів тен­дерної нерівності, тендерної асиметрії чоловіка і дружини у шлюбі¹. Згідно ж з СК, як вже зазначалося, не тільки чоловік, а й дружина не має права пред'являти позов про розірвання шлюбу протягом її вагітності та протягом одного року після народження дитини. 3. Ромовська вважає, що це положення забезпечує додержання конституційного принципу рівності жін­ки і чоловіка у шлюбі та захист сім'ї державою². Протилежну думку висловлює І. Жилінкова. Вона слушно зазначає, що заз­начене положення суттєво обмежує права жінки-матері й не забезпечує захист прав дитини³. Адже навіть у тих випадках, коли сімейні відносини не склались, подружжя буде зобов'яза­не протягом майже двох років (час вагітності дружини плюс рік після народження дитини) перебувати у шлюбі, якого фактично не існує. Навряд чи така ситуація забезпечуватиме рівність чоловіка й дружини у шлюбі. Особливий же сумнів викликає те, що вона позитивно впливатиме на психічний стан вагітної жінки, а пізніше — й народженої нею дитини.

Правило, закріплене у ч. 2 ст. 110 СК, застосовується й у тому разі, коли дитина народилася мертвою або померла (п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про засто­сування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю Ук­раїни").

Поряд із закріпленням матеріально-правових підстав при­пинення шлюбу сімейне законодавство регулює процесуальний порядок його розірвання.

¹ Див.: Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний
коментар. — К., 2003. — С 231.

² Див.: Там само. — С 232.

³ Див.: Жилінкова І.В. Правове регулювання розірвання шлюбу за новим
Сімейним кодексом України // Проблеми законності. — Харків, 2003. —
С 18.

Розірвання шлюбу контролюється державою і може здій­снюватися лише відповідними державними органами. Ними є органи РАЦСу, а у випадках, передбачених СК, — суд. Той чи інший порядок розірвання шлюбу передбачений СК і не може бути визначений за бажанням сторін. Так, шлюб з особою, визнаною судом недієздатною, розривається лише органом РАЦСу (п. 2 ч. 1 ст. 107 СК). Другий з подружжя не може вимагати від суду розірвання шлюбу з недієздатним чолові­ком, дружиною.

Чинне законодавство передбачає, що розірвати можна лише шлюб, укладений в законному порядку, з додержанням усіх умов і підстав його укладення, тобто лише дійсний шлюб. Фак­тичне припинення шлюбу з метою подальшого непоновлення шлюбних відносин не є розлученням з позиції закону. Тому за цих умов шлюб продовжуватиме породжувати сімейні відно­сини, крім випадків постановления судом рішення про вста­новлення режиму окремого проживання подружжя (статті 119— 120 СК).

У СК вперше у сімейному законодавстві фігурує поняття "режим окремого проживання подружжя". Відповідно до ч. 1 ст. 119 СК цей режим встановлюється для подружжя судом у разі неможливості чи небажання дружини і (або) чоловіка проживати спільно. Однак не зовсім зрозуміла практична не­обхідність його встановлення, а також те, яким чином це узгод­жується з чинним законодавством. По-перше, Конституція закріплює вільний вибір місця проживання, причому незалеж­но від того, перебуває особа в шлюбі чи ні, тобто дружина і чоловік у будь-якому разі можуть проживати як спільно, так і окремо. Це питання вони вирішують за власним розсудом. По-друге, якщо дружина і чоловік не мають можливості або не бажають проживати спільно, немає необхідності зберігати такий шлюб. При цьому вони мають звертатися до суду чи органу РАЦСу з заявою про його розірвання, а не про встановлення для них режиму окремого проживання.

Зі змісту ч. 2 ст. 119 випливає, що режим окремого прожи­вання подружжя встановлюється у тих випадках, коли сімейні відносини між дружиною і чоловіком втрачені, і припиняє своє існування у разі їх поновлення. Однак встановлення цього режиму не пов'язується з фактичним припиненням шлюбу. Тому можлива ситуація неодноразового встановлення і припи­нення зазначеного режиму, що може ускладнювати порядок визначення правового режиму майна, набутого подружжям за час шлюбу.

У ст. 119 СК не досить чітко, на наш погляд, визначені підстави та порядок встановлення і припинення режиму окремо­го проживання дружини і чоловіка. Так, підставами встанов­лення такого режиму визнається неможливість і небажання обох чи одного з подружжя проживати спільно. Однак це оці­ночні категорії. Навряд чи суд може однозначно встановити зазначені обставини.

Відповідно до ч. 1 ст. 119 СК режим окремого проживання може встановлюватися судом за заявою подружжя або за позо­вом одного з них. Однак ч. 2 цієї статті передбачає два по­рядки його припинення — автоматичний (у разі поновлення сімейних відносин) і судовий (за рішенням суду, постановле­ним на підставі заяви одного з подружжя). Уявляється, що припинення режиму окремого проживання подружжя має здій­снюватись у судовому порядку, оскільки встановлюється він за рішенням суду.

Протягом шлюбу у подружжя виникають різні як особисті немайнові, так і майнові права та обов'язки. Поряд з їх закріп­ленням у СК вони можуть визначатись у шлюбному договорі. Підставою виникнення цих прав та обов'язків є наявність шлюбних відносин. Якщо ж за рішенням суду для дружини і чоловіка встановлено режим окремого проживання, їх права та обов'язки, які виникатимуть у майбутньому, мають регулюва­тися не сімейним, а цивільним законодавством.

Частина 2 ст. 120 СК закріплює такі найважливіші правові наслідки встановлення режиму окремого проживання подружжя: 1) майно, набуте в майбутньому дружиною та чоловіком, не вважатиметься набутим у шлюбі; 2) дитина, народжена дружи­ною після спливу десяти місяців, не вважатиметься такою, що походить від її чоловіка; 3) дружина, чоловік можуть усинов-лювати дитину без згоди другого з подружжя.

СК вперше у сімейному законодавстві надає можливість заінтересованій особі звертатися до суду з вимогою визнати розірвання шлюбу, здійснене органом РАЦСу, фіктивним у двох випадках: 1) коли шлюб розірвано цим органом за заявою подружжя, яке не має дітей; 2) якщо шлюб розірвано за заявою одного з подружжя внаслідок засудження другого з них за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менш як три роки. Згідно зі ст. 108 СК за заявою заінтересованої особи розірвання шлюбу може бути визнане судом фіктивним, якщо буде встановлено, що у зазначених випадках жінка та чоловік продовжували проживати однією сім'єю і не мали наміру при­пиняти шлюбні відносини.

Як і фіктивний шлюб, фіктивне розлучення може здійсню­ватися з метою одержання обома чи одним із подружжя якихось матеріальних благ. Так, у недалекому минулому до фіктивного розірвання шлюбу вдавалися деякі особи, які стояли у черзі на одержання житла, оскільки це дозволяло одержувати окрему квартиру як чоловікові, так й дружині.

Наведений у ст. 108 СК перелік категорій розлучень, які можуть бути визнані фіктивними, є вичерпним. Однак у житті мають місце й інші випадки. Одним з них є ситуація, за якої один із подружжя, який утримує і виховує двох неповнолітніх дітей (одну дитину від попереднього шлюбу, а другу — від нинішнього), з метою зменшення розміру аліментів на дитину від попереднього шлюбу фіктивно розриває теперішній шлюб і нібито сплачуючи аліменти на двох дітей, тим самим змен­шує розмір аліментів на першу дитину. Тому, на наш погляд, немає необхідності обмежувати категорії фіктивних розлучень. Однак треба чітко визначити умови, підстави та порядок визнан­ня розірвання шлюбу фіктивним.

Нині встановлено судовий порядок визнання розлучення фіктивним. Стаття 108 СК передбачає, що на підставі рішення суду орган РАЦСу має анулювати актовий запис і Свідоцтво про розірвання шлюбу. Це розірвання шлюбу вважається таким, що не відбулося, і не породжує передбачених законодавством правових наслідків.

§ 2. Розірвання шлюбу органом РАЦСу

Сімейний кодекс (статті 106 і 107) передбачає такі випадки розірвання шлюбу органом РАЦСу:

1) за заявою чоловіка і дружини, які не мають дітей (ч. 1 ст. 106). Уявляється, що це положення може тлумачитись не­однаково на відміну від положення ст. 41 КпШС, відповідно до якої цей орган міг розривати шлюб між дружиною та чо­ловіком, які не мали неповнолітніх дітей. Так, 3. Ромовська вважає, що ч. 1 ст. 106 СК стосується осіб, які не мають спільних дітей, тих, діти яких досягли повноліття¹. На наш погляд, поняття "дитина" і "діти" є неоднозначними. Згідно з ч. 1 ст. 6 СК правовий статус дитини має особа до досяг­нення нею повноліття. Діти ж можуть бути як повнолітніми,

¹ Див.: Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар. - К., 2003. — С 224.


212

213

так і неповнолітніми. Тому треба вважати, що справжній смисл ч. 1 ст. 106 СК є вужчим за його буквальне тлумачення. Адже з неї випливає, що правом розірвання шлюбу в органі РАЦСу наділені дружина і чоловік, які не мають неповнолітніх дітей;

2) за заявою одного з подружжя, якщо другий з них визнаний безвісно відсутнім, недієздатним, засуджений за вчинення зло­чину до позбавлення волі на строк не менш як три роки (ч. 1 ст. 107).

Реєстрація розірвання шлюбу, передбачена ч. 1 ст. 106 СК, здійснюється за наявності письмової заяви, в якій має бути зафіксована взаємна згода подружжя на це, й за відсутності у них дітей. У такому разі оформлення розлучення і видача под­ружжю Свідоцтва про розірвання шлюбу провадяться на під­ставі постанови органу РАЦСу після спливу одного місяця від дня подання заяви. Цей строк встановлено для того, щоб запо­бігти розлученню під впливом нетривалої сварки. У разі при­мирення дружини і чоловіка протягом цього періоду вони ма­ють право відкликати свою заяву.

Реєстрація розірвання шлюбу за заявою подружжя передбачає особисту присутність кожного з них. Водночас така реєстрація може бути проведена за відсутності одного з подружжя, якщо він через поважну причину (тяжка хвороба, тривале відряд­ження, проживання у віддаленій місцевості тощо) не може з'яви­тися до органу РАЦСу. Однак при цьому від імені цієї особи має бути подана заява про її згоду на розлучення з проханням розірвати шлюб без неї.

Для розірвання шлюбу органом РАЦСу необхідно також, щоб у подружжя не було спільних неповнолітніх дітей. До дітей за походженням прирівнюються діти, усиновлені чолові­ком і дружиною. Наявність в одного з подружжя неповноліт­ньої дитини, батьком або усиновлювачем якої не є другий з них (наприклад, дитини від попереднього шлюбу або позашлюб­ної), не є перешкодою до розірвання шлюбу.

Реєстрація розірвання шлюбу провадиться за місцем про­живання подружжя або одного з них. Якщо дружина і чоловік через поважну причину не можуть з'явитися до органу РАЦСу у визначений день, реєстрація на їх прохання переноситься на інший день. Однак строк такого перенесення не може переви­щувати одного року від дня подання заяви. Якщо ж причина неявки визнана неповажною, а бажання дружини і чоловіка розірвати шлюб не змінилося, вони можуть подати до органу РАЦСу нову заяву. При цьому цей орган знову призначає місячний строк для реєстрації розірвання шлюбу.

214

Орган РАЦСу не з'ясовує причин розлучення, не є його обов'язком й примирення подружжя.

За реєстрацію розірвання шлюбу обома або одним з под­ружжя (за домовленістю між ними) сплачується державне мито у розмірі 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Після цього їм видається Свідоцтво про розірвання шлюбу, а також проставляється штамп у паспорті або іншому документі, що посвідчує особу.

До компетенції органу РАЦСу не належить вирішення спо­рів, що виникають між подружжям у зв'язку з розірванням шлюбу. Так, згідно з ч. З ст. 106 СК шлюб розривається неза­лежно від наявності між дружиною та чоловіком майнового спору (щодо набутого за час шлюбу майна, надання утримання тощо). Будь-який майновий спір має вирішуватися у судовому порядку.

Стаття 107 СК передбачає підстави розірвання шлюбу органом РАЦСу за заявою одного з подружжя. Однією з таких підстав є визнання судом другого з подружжя безвісно відсутнім.

Відповідно до ч. 1 ст. 43 ЦК фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування. Такі справи розглядаються судом за місцем про­живання позивача (другого з подружжя). У заяві має бути зазначено, з якою метою заявнику треба визнати конкретну особу безвісно відсутньою, наведено факти, що свідчать про її безвісну відсутність, або вказано на обставини, які були загроз­ливими для цієї особи, чи ті, що дозволяють припускати її загибель внаслідок нещасного випадку.

Рішення суду про визнання другого з подружжя безвісно відсутнім, яке набрало чинності, ще не свідчить про припи­нення шлюбу між ними. Воно є підставою для розірвання шлюбу органом РАЦСу за заявою одного з подружжя. Копія рішення або виписка з нього додається до заяви ініціатора розірвання шлюбу.

Якщо особа, яка була визнана безвісно відсутньою, з'явила­ся або якщо одержано відомості про її місцеперебування, суд за її місцеперебуванням або суд, який постановив рішення про визнання цієї особи безвісно відсутньою, за її заявою чи за заявою іншої заінтересованої особи скасовує рішення про визнан­ня особи безвісно відсутньою (ст. 45 ЦК). Шлюб такої особи поновлюється у разі подання спільної з колишнім чоловіком або колишньою дружиною заяви і за умови, що ніхто з них не уклав нового шлюбу.

215

Другою підставою розірвання шлюбу органом РАЦСу за заявою одного з подружжя є визнання судом другого з них недієздатним. Відповідно до ч. 1 ст. 39 ЦК фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хро­нічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Порядок визнання такої особи недієздатною передбачений гл. 34 ЦПК.

Після набрання чинності рішенням суду про визнання особи недієздатною будь-які її дії не мають юридичного значення і не породжують жодних правових наслідків. Від імені недієз­датної особи правочини вчиняє її опікун.

До заяви про розірвання шлюбу додається копія рішення суду про визнання другого з подружжя недієздатним або випис­ка з нього. У заяві зазначається адреса опікуна. При одержанні такої заяви орган РАЦСу звертається до опікуна з запитом про наявність між подружжям спору, пов'язаного з дітьми або майном. Строк для відповіді на запит не повинен перевищувати одного місяця. При одержанні відповіді про відсутність спору або неодержанні її протягом встановленого у повідомленні повторного строку орган РАЦСу реєструє розірвання шлюбу.

Третьою підставою розірвання шлюбу органом РАЦСу за заявою одного з подружжя є засудження другого з них за вчинення ним злочину до позбавлення волі на строк не менш як три роки. Воно провадиться лише у тому разі, якщо засудже­ний відбуває покарання у кримінально-виконавчій установі.

До заяви про розірвання шлюбу додається копія вироку суду або виписка з нього. У заяві має зазначатись адреса того з подружжя, хто перебуває у кримінально-виконавчій установі. При одержанні такої заяви орган РАЦСу сповіщає про це за­судженого і встановлює строк для відповіді з приводу наяв­ності або відсутності між подружжям спору щодо дітей. Строк для відповіді не повинен перевищувати одного місяця. У разі одержання відповіді про відсутність спору або неодержання її протягом встановленого у повідомленні повторного строку орган РАЦСу реєструє розірвання шлюбу.

Якщо той з подружжя, хто перебуває у кримінально-виконав­чій установі, порушить спір щодо дітей, розірвання шлюбу провадиться у судовому порядку.

§ 3. Розірвання шлюбу за рішенням суду

Шлюб розривається у судовому порядку, якщо один із под­ружжя, які не мають дітей, не дає згоди на це або коли дружи­на і чоловік мають спільних неповнолітніх дітей. Судом мають

216

також розглядатися справи про розірвання шлюбу, якщо один із подружжя, заявляючи про свою згоду на розлучення, ухиля­ється від розірвання шлюбу в органі РАЦСу, тобто відмовля­ється подати до нього спільну заяву, не з'являється для реєст­рації розлучення, а також якщо місце проживання одного з подружжя невідоме. Необхідність наділення другого з подруж­жя у цій ситуації правом звернення до суду пов'язана з тим, що у противному разі він не зможе добитися розлучення. Адже примусити з'явитися до органу РАЦСу особу, яка не бажає цього, неможливо.

Зазначені справи треба вважати різновидом розірвання шлюбу за спільною заявою подружжя, якщо той з них, хто ухиляєть­ся від розірвання шлюбу в органі РАЦСу, не заявить про свою незгоду на розлучення в суді.

Позовна заява про розірвання шлюбу за загальним правилом подається одним із подружжя (опікуном того з подружжя, хто визнаний недієздатним) до суду за місцем проживання відповідача (другого з подружжя). Однак якщо з позивачем проживають не­повнолітні діти або якщо за станом здоров'я чи через інші поважні причини йому важко виїхати на місце проживання відповідача, заява може бути прийнята судом за місцем проживання позивача. За взаємною згодою заява може бути прийнята судом за місцем проживання кожної з сторін (ст. ст. 126—131 ЦПК).

У позовній заяві має зазначатися рік народження кожного з подружжя, дата і місце реєстрації шлюбу, мотиви його розірван­ня, наявність від шлюбу неповнолітніх дітей, їх прізвища, імена та по батькові, з ким із батьків вони проживають, інші вимоги, які можуть бути вирішені судом одночасно з розглядом заяви.

До позовної заяви додаються Свідоцтво про реєстрацію шлюбу, копії свідоцтв про народження дітей, довідки про роз­мір заробітної плати та інших доходів подружжя, а також усі документи, що стосуються заявлених вимог.

Справа про розірвання шлюбу розглядається, як правило, за участю обох з подружжя, навіть якщо від їх імені виступають представники. Розгляд справи за відсутності одного з подружжя можливий у виняткових випадках на підставі мотивованої поста­нови суду. У разі неявки подружжя у судове засідання без поважних причин суд відкладає розгляд справи, а при їх неявці після повторного виклику залишає позов без розгляду, якщо не вважає за можливе вирішити справу за наявними матеріалами.

Розглядаючи заяву подружжя, яке має спільних дітей, про розірвання шлюбу суд, як й орган РАЦСу при вирішенні питання про розлучення в адміністративному порядку, не повинен, як

217

це випливає зі змісту ст. 109 СК, з'ясовувати, чому дружина і чоловік бажають розлучитися. Він не має права відмовити у розірванні шлюбу, якщо і чоловік, і дружина заявили вимогу про це. Суд повинен лише встановити, що заява відповідає справжній волі подружжя і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їх особисті та майнові права, а також права їх дітей. У статтях 106 і 109 СК не зазначено, за наявності дітей якого віку суд має розірвати шлюб, не з'ясовуючи причин цього. Уявляється, що відповідно до положень згаданих статей він має право розірвати шлюб за спільною заявою подружжя, не вдаючись до з'ясування причин, які спонукають їх до роз­лучення, якщо дружина і чоловік не мають неповнолітніх дітей. Однак і за визнання цього, на нашу думку, треба констатувати, що ст. 109 СК не відзначається чіткістю.

Розглянемо це питання докладніше.

Згідно зі ст. 109 СК суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що після цього не будуть по­рушені права неповнолітніх дітей. Встановити цей факт він має шляхом перевірки поданого подружжям письмового догово­ру про те, з ким із них проживатиме дитина, діти, яку участь у забезпеченні умов її життя братиме той з батьків, хто прожи­ватиме окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дитини. У договорі мають бути закріплені способи участі цієї особи в утриманні дитини. Якщо обов'язок батька, матері щодо утримання дитини припиняється у зв'язку з набуттям дитиною або тим з батьків, з ким вона проживає, права власності на нерухоме майно (ст. 190 СК), ця обставина обов'язково повинна діставати відображення у договорі. Договір, в якому встановлюється розмір аліментів на дитину, має бути нотаріально посвідчений. Якщо у ході перевірки договору суд встановить, що інтереси дитини ним не порушуються, він за­тверджує його своїм рішенням. Якщо ж дружина і чоловік не досягли згоди щодо забезпечення інтересів дитини або якщо поданий ними договір суперечить цим інтересам, суд зобов'яза­ний за власною ініціативою вирішити ці питання і винести відповідне рішення.

Що ж до положення ч. З ст. 109 СК, відповідно до якого суд має постановляти рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що після цього не будуть порушені особисті та майнові права подружжя, то, на наш погляд, воно є недо­речним. По-перше, жоден суд не може встановити, що після розірвання шлюбу ці права не будуть порушені. Адже це не­можливо передбачити. Тому більш слушним було б закріплен­ня обов'язку суду встановлювати те, що особисті та майнові

218

права дружини і чоловіка не будуть порушені в результаті, а не після розірвання шлюбу. По-друге, у разі порушення після розлучення зазначених прав колишнє подружжя може зверну­тися до суду з позовом про їх захист. У такому разі вимога захисту порушених прав не залежить від розлучення, як й можливість розірвання шлюбу не залежить від наявності між дружиною і чоловіком майнового спору.

Отже, єдиною метою розірвання шлюбу судом у передбаче­ному ст. 109 СК випадку має бути захист прав та інтересів неповнолітніх дітей (у ч. З цієї статті йдеться лише про їх права). А особисті та майнові права подружжя можуть захища­тися як до, так і після розірвання шлюбу. Тому їх порушення не може бути підставою для відмови у розірванні шлюбу у тому разі, якщо і чоловік, і дружина вимагають цього і подають до суду зазначений вище договір.

На практиці підставами розірвання шлюбу найчастіше є злов­живання одним із подружжя алкоголем або наркотичними за­собами, небажання чоловіка мати дитину або його нездатність до її зачаття, відмова дружини від народження дитини або її нездатність до цього, тривале окреме проживання подружжя, що є наслідком створення одним із них нової сім'ї, тощо. Треба зазначити, що законодавець не встановлює переліку підстав розірвання шлюбу. У кожному конкретному випадку така під­става визначається судом.

Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу після спливу одного місяця з дня подання подружжям заяви. Упродовж цього строку чоловік і дружина мають право відкликати її. Суд повинен також використовувати надане йому законом право відкладати розгляд справи для примирення подружжя, особливо за наяв­ності у них неповнолітніх дітей, якщо це не суперечить мораль­ним засадам суспільства. У межах встановленого ч. 4 ст. 176 ЦПК шестимісячного строку для примирення він може повторно відкласти розгляд справи або за наявності обгрунтованого кло­потання обох чи одного з подружжя скоротити цей строк. Якщо після спливу встановленого судом строку дружина і чоловік помиряться, провадження у справі припиняється на підставі поданої ними заяви або заяви позивача про відмову від позову (у разі розгляду судом справи за позовом одного з подружжя). Якщо ж після спливу наданого подружжю для примирення строку заява від них не надійшла і вони у судове засідання не з'явилися, суд з урахуванням правила ст. 172 ЦПК повинен залишити справу без розгляду на підставі ч. 4 ст. 229 ЦПК.

Розірвання судом шлюбу за позовом одного з подружжя, що регламентується ст. 112 СК, має певну специфіку. За таких

219

обставин шлюб може бути розірваний судом, якщо буде вста­новлено, що подальше спільне життя дружини і чоловіка і збереження шлюбу між ними суперечило б інтересам одного з них або їх дітей, що мають істотне значення. Тому суд з'ясо­вує фактичні взаємини подружжя, справжні причини позову, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя дружини та чоловіка.

У більшості випадків подружжя не заперечує проти пові­домлення суду причин розлучення. Однак можливі ситуації, за яких дружина і чоловік не бажають розкривати ці причини і вважають вимогу суду щодо цього втручанням у їх особисте життя. У принципі подружжя не повинне повідомляти суду причини розірвання шлюбу. Однак нині існування такого обов'язку визнається на підставі того, що ЦПК передбачена необхідність обґрунтування позивачем своїх вимог шляхом на­ведення відповідних обставин. Тому у позовній заяві мають бути зазначені обставини, які позивач вважає причиною розір­вання шлюбу. Інші життєві обставини, які є або могли бути підставою для розірвання шлюбу, подружжя може повідомити суду лише за власним бажанням.

Отже, розірвання шлюбу у судовому порядку провадиться то­ді, коли вжиті судом заходи щодо примирення дружини і чолові­ка виявилися безрезультатними, подружжя або один з них напо­лягає на цьому, а також якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає справжній волі дружини та чолові­ка і що їх подальше сімейне життя та збереження шлюбу між ними суперечило б інтересам одного з них або їх дітей, що мають істотне значення, а також те, що після розлучення не будуть порушені особисті та майнові права подружжя та їх дітей.

Одночасно з розглядом справи про розірвання шлюбу суд може вирішувати питання про те, з ким із батьків проживати­муть неповнолітні діти, а також спори щодо стягнення алімен­тів на них або на одного з подружжя (якщо з цього питання не досягнуто згоди, закріпленої у відповідному договорі), спільно набутого майна тощо.

За розірвання шлюбу подружжя сплачує державне мито за ставками, встановленими Декретом Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. № 7-93 "Про державне мито", при визначен­ні розміру якого суд враховує матеріальне становище кожного з подружжя та інші обставини, зокрема те, з ким із подружжя проживатимуть неповнолітні діти. У судовому рішенні має бути зазначено, в якому розмірі та з кого повинно бути стягнене державне мито — з одного чи з обох із подружжя.

220

§ 4. Момент припинення шлюбу. Правові наслідки розірвання шлюбу

Встановлення моменту припинення шлюбу у разі його ро­зірвання має дуже важливе правове значення, оскільки саме з цього часу між подружжям припиняються особисті та майнові правовідносини, що виникають від дня державної реєстрації шлюбу в органі РАЦСу.

У ст. 114 СК цей момент визначено з урахуванням існуючого порядку розірвання шлюбу (органом РАЦСу чи судом). Згідно з нею у разі розірвання шлюбу органом РАЦСу моментом його припинення є день винесення ним відповідної постанови. Уяв­ляється, що порядок і форма її винесення мають бути визначені у ході кодифікації законодавства з питань реєстрації актів цивіль­ного стану. При розірванні шлюбу судом він припиняється у день набрання чинності судовим рішенням. А це відбувається після спливу строку, відведеного на його апеляційне оскар­ження, який дорівнює одному місяцю.

Сімейний кодекс не обмежує строк реєстрації розірвання шлюбу, проведеного у судовому порядку, в органі РАЦСу. Стаття 115 закріплює лише обов'язок колишнього чоловіка або колиш­ньої дружини подати до цього органу відповідну заяву. Така реєстрація має лише посвідчувальний характер, закон не пов'язує з нею момент припинення шлюбу.

Незважаючи на те, що шлюб, який розривається за рішенням суду, припиняється від дня набрання ним чинності, колишнє подружжя не має права укладати новий шлюб до одержання в органі РАЦСу Свідоцтва про розірвання шлюбу. Уявляється, що обмеживши таким чином право чоловіка і жінки на повтор­ний шлюб, законодавець намагався забезпечити обов'язковість державної реєстрації розірвання шлюбу за рішенням суду, сти­мулюючи до цього колишнє подружжя.

Правові наслідки розірвання шлюбу дістають вияв у при­пиненні особистих і майнових прав колишнього подружжя. Причому одні права припиняються відразу після розлучення, а інші можуть бути збережені або за бажанням одного з подруж­жя (наприклад, право на вибір прізвища), або в силу прямого припису закону. Так, відповідно до ч. 2 ст. 76 СК непрацез­датна особа, яка потребує матеріальної допомоги, зберігає право на одержання утримання від колишнього чоловіка, колишньої дружини, якщо вона стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розлучення.

З розірванням шлюбу припиняється дія законного режиму майна подружжя, тобто режиму їх спільної сумісної власності,

221

щоправда, за умови поділу майна, набутого дружиною і чолові­ком за час шлюбу. Якщо ж такого поділу не було, то і після розлучення майно продовжує залишатися спільним з відповід­ним правовим режимом, оскільки воно було набуте за час шлюбу. До вимог розлученого подружжя про поділ спільного майна застосовується позовна давність тривалістю у три роки. З розір­ванням шлюбу перестає діяти передбачена СК презумпція згоди одного з подружжя на вчинення правочину щодо розпоряд­ження спільним майном другим з подружжя. Для цього потрібна чітко висловлена згода другого власника майна, тобто розлуче­ного чоловіка або розлученої дружини.

Після розірвання шлюбу припиняються й права, передбачені іншими галузями права, зокрема право на одержання одним із колишнього подружжя спадщини після смерті другого з них, право на пенсійне забезпечення у зв'язку з втратою годуваль­ника тощо. Однак розірвання шлюбу, яке припиняє право­відносини між подружжям, не призводить до припинення правовідносин між батьками й дітьми.

На практиці можуть виникати ситуації, за яких дружина і чоловік після розірвання шлюбу досягають примирення і вирі­шують поновити свій шлюб. Тому ст. 117 СК вперше у вітчиз­няному сімейному законодавстві передбачає умови та проце­суальний порядок здійснення цього, яке можливе, якщо жоден з подружжя не перебував після розлучення у повторному шлюбі. На нашу думку, не зайвим було б також закріпити у СК мак­симальний строк, після спливу якого можна поновлювати шлюб. Адже якщо з часу розлучення подружжя минуло, наприклад, п'ять—десять років, навряд чи є необхідність у поновленні шлюбу. У такому разі доцільніше укладати новий шлюб.

Згідно з ч. 2 ст. 117 СК на підставі рішення суду про понов­лення шлюбу та анулювання запису акта про його розірвання орган РАЦСу видає нове Свідоцтво про шлюб, у якому день реєстрації шлюбу, за вибором подружжя, може бути визначе­ний днем першої його реєстрації або днем набрання чинності рішенням суду про поновлення шлюбу. Уявляється, що при застосуванні цього положення на практиці можуть виникнути деякі труднощі. Адже якщо у новому Свідоцтві про шлюб буде зазначена початкова дата його реєстрації, може постати питан­ня про поділ майна, набутого за час такого шлюбу. А оскільки акти цивільного стану є достовірними юридичними фактами, зазначений документ або буде підставою для поділу майна за нормами сімейного права, або зумовить необхідність доведення в суді, що певне майно набуте не за час шлюбу, а тоді, коли сторони проживали окремо.

222

Розділ І СІМ'Я

Глава 12

^ ПІДСТАВИ ВИНИКНЕННЯ ПРАВОВІДНОСИН МІЖ БАТЬКАМИ І ДІТЬМИ

§ 1. Загальні підстави виникнення правовідносин між батьками і дітьми

Права та обов'язки матері, батька і дитини грунтуються на походженні останньої від них, засвідченому органом РАЦСу у встановленому законом порядку (ст. 121 СК).

Для встановлення походження дитини від даної матері пе­редбачений реєстраційний порядок. Таке походження засвід­чується Свідоцтвом про народження дитини. Цей документ видається на підставі заяви матері, поданої до органу РАЦСу, до якої мають бути додані документи, що підтверджують на­родження нею дитини. Одним з таких документів є довідка закладу охорони здоров'я. Має також подаватись документ, що підтверджує особу матері.

Відмова органу РАЦСу зареєструвати походження дитини від даної матері може бути оскаржена у судовому порядку (ст. 9 Закону України "Про органи реєстрації актів громадянського стану"). Для поновлення актового запису про народження ди­тини також необхідне рішення суду у тому разі, якщо Сві­доцтво про її народження втрачене і відновити його неможли­во (ч. 4 ст. 273 ЦПК; п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про встановлен­ня фактів, що мають юридичне значення"). За такої ситуації на підставі рішення суду видається нове Свідоцтво про народ­ження дитини незалежно від того, народилася вона у шлюбі чи поза ним.

Відповідно до ст. 122 СК походження дитини від матері та батька, які перебувають у шлюбі між собою, визначається на підставі Свідоцтва про шлюб та документа закладу охорони здоров'я про народження дружиною дитини. Закон надає акто­вому запису про шлюб значення достатнього і беззаперечного доказу походження дитини від зазначених у ньому батьків. Для запису жінки, яка народила дитину, її матір'ю не має

223

значення, народилася дитина у зареєстрованому шлюбі чи то­ді, коли її батьки не перебували у ньому.

Батьком же дитини записується громадянин, зазначений у Свідоцтві про шлюб як чоловік її матері. У цьому разі закон встановлює презумпцію батьківства, тобто передбачає, що чоло­вік матері дитини є її батьком. Тому при народженні дитини у зареєстрованому шлюбі не потрібна згода чоловіка матері дитини на те, щоб його було записано її батьком.

Частина 2 ст. 122 СК встановлює, що якщо дитина була народжена до спливу десяти місяців після припинення шлюбу або визнання його недійсним, треба вважати, що чоловік її матері є батьком дитини, крім випадку народження дитини після реєстрації повторного шлюбу її матері з іншою особою, передбаченого ст. 124 СК.

При народженні дитини у зареєстрованому шлюбі дружина і чоловік мають право подати до органу РАЦСу спільну заяву про невизнання чоловіка батьком дитини. У такому разі по­ходження дитини визначається так само, як і при народженні дитини у матері, яка не перебуває у шлюбі, і у випадках, коли немає спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду (ч. З ст. 122, ч. 1 ст. 135 СК).

Стаття 123 СК закріплює випадки визначення походження дитини від батька, матері при штучному заплідненні та імплан­тації зародка. Відповідно до неї у разі штучного запліднення дружини, проведеного за письмовою згодою її чоловіка, він записується батьком дитини, народженої його дружиною. У разі імплантації в організм іншої жінки зародка, зачатого под­ружжям, батьками дитини є подружжя. Якщо зародок, зачатий чоловіком, який перебуває у шлюбі, та іншою жінкою, імп­лантовано в організм його дружини, дитина вважається такою, що походить від подружжя. Жінка, в організм якої імпланто­вано зародок, у разі народження нею дитини є її сурогатною матір'ю. Як випливає зі змісту ст. 123 СК, з цією жінкою обидва або один із подружжя, від яких генетично походить зародок, мають укладати угоду на його виношування. Сурогатна мати є генетично чужою виношуваній нею дитині.

У разі народження дитини сурогатною матір'ю не потрібна її згода на запис подружжя, від якого походить дитина, її бать­ками (ч. 4 ст. 51 СК РФ передбачає це). Положення, закріплене в українському законодавстві, є більш правильним. Адже су­рогатна матір дає згоду на запис подружжя, від якого походить дитина, її батьками під час укладення з нею зазначеної угоди. Уявляється, що для уникнення спорів доцільно закріпити в

СК положення про те, що з сурогатною матір'ю повинен укла­датися письмовий договір, який має нотаріально посвідчува-тись, й розробити форму цього документа.

Стаття 124 СК закріплює низку нових положень, пов'язаних з визначенням походження дитини від батька у разі реєстрації повторного шлюбу з її матір'ю. Згідно з цією статтею якщо дитина народилася до спливу десяти місяців від дня припинення шлюбу або визнання його недійсним, але після реєстрації повторного шлюбу її матері з іншою особою, батьком такої дитини має вважа­тись чоловік її матері у повторному шлюбі. Батьківство поперед­нього чоловіка може бути встановлене на підставі його спільної заяви з чоловіком у повторному шлюбі або за рішенням суду. Уявляється, що для цього потрібна ще й згода матері дитини.

Як випливає зі змісту ст. 124 СК, зазначена заява має пода­ватись до органу РАЦСу, який після її одержання повинен видати нове Свідоцтво про народження дитини, в якому її батьком має бути записаний попередній чоловік матері дити­ни. За відсутності заяви ця особа може пред'явити позов про визнання її батьком дитини відповідно до ст. 129 СК.

§ 2. Визначення походження дитини, батьки якої не перебувають у шлюбі між собою

У Сімейному кодексі наведено підстави та порядок визна­чення походження дитини від батьків, які не перебувають у шлюбі між собою.

Як вже зазначалося, для встановлення материнства не має значення те, у якому шлюбі народилася дитина — зареєстрова­ному чи незареєстрованому. Частина 1 ст. 125 СК встановлює, що якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від матері визначається на підставі документа закладу охорони здоров'я про народження нею ди­тини. Для встановлення ж батьківства істотне значення має та обставина, перебували батьки дитини у зареєстрованому шлюбі чи ні.

Існує два порядки встановлення батьківства у разі народ­ження дитини у незареєстрованому шлюбі — реєстраційний (добровільний) та судовий.

Згідно з ч. 2 ст. 125 СК походження дитини від батька у тих випадках, коли її мати та батько не перебувають у шлюбі між собою, визначається: 1) за заявою матері та батька дитини (таку заяву треба подавати до органу РАЦСу); 2) за заявою чоло­віка, який вважає себе батьком дитини; 3) за рішенням суду.


224

825(7

225

У добровільному порядку походження дитини від батька може бути встановлене за заявою жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поданою до органу РАЦСу (ст. 126 СК). Добровільне визнання батьківства можливе не тільки щодо дітей, які народилися після 1 жовтня 1968 р. (з цього часу набрали чинності Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб та сім'ю, згідно з якими було передбачено добровільне та судове встановлення батьківства у разі народження дитини у незареєстрованому шлюбі), а й щодо дітей, які народилися до цього.

Зазначене положення відповідно до постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР" має застосовуватись і нині.

Добровільне визнання батьківства можливе й при укладенні шлюбу з матір'ю дитини. При цьому воно має бути оформлене так само, як й у разі звичайного добровільного визнання бать­ківства, тобто шляхом подання спільної заяви особою, яка визнає себе батьком дитини, та її матір'ю до органу РАЦСу.

Для встановлення батьківства щодо дитини, яка досягла повноліття, потрібна її згода.

Деякі автори зазначають, що добровільно визнати батьків­ство може й неповнолітній громадянин¹. Він може бути запи­саний батьком дитини не тільки у разі його перебування у шлюбі, а й тоді, коли дитина народилась поза шлюбом, і він добровільно визнав своє батьківство. Треба погодитися з думкою, згідно з якою добровільне визнання батьківства не­повнолітнім можливе лише за згодою його батьків². Це поясню­ється тим, що неповнолітня особа може не усвідомлювати у повному обсязі всіх наслідків добровільного визнання свого батьківства, а також тим, що у разі такого визнання права та обов'язки виникають не тільки у неї, а й у її батьків. Так, ст. 265 СК передбачає обов'язок діда, баби утримувати у деяких випадках своїх неповнолітніх внуків.

Відповідно до ч. 2 ст. 126 СК якщо заява про визнання себе батьком дитини подана неповнолітнім, орган РАЦСу повідом­ляє його батьків, опікуна, піклувальника про запис цієї особи батьком дитини. Уявляється, що у такому разі потрібна й згода

¹ Див.: Советское семейное право. — М., 1982. — С. 139; Антоколь­
ская М.В. Семейное право. - М., 1999. — С 174.

² Див.: Вебере Я.Р. Установление отцовства // Ученые записки Латвий­
ского университета. — Т. 107. Осуществление и защита личных и иму­
щественных прав. — Рига, 1968. — С. 87.

на це батьків неповнолітнього, оскільки у них можуть виник­нути аліментні зобов'язання щодо внуків.

Згідно з ч. 2 ст. 126 СК заява жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, про визначення походження від батька дитини може бути подана до органу РАЦСу як до, так і після народження дитини. Якщо в одного або в обох з батьків немає можливості подати її особисто, вона може бути подана через представника або надіслана поштою, за умови її нотаріального засвідчення.

Як наголошує В. Рясенцев, добровільне визнання батьківс­тва — це здійснюваний в органі РАЦСу односторонній безпо­воротний юридичний акт, що породжує правовідносини між батьком і дитиною¹. Водночас навряд чи можна погодитися з думкою цього автора про те, що у такому разі на встановлення правовідносин з дитиною спрямована лише воля її батька, а роль мати обмежується дачею згоди на те, щоб даний чоловік визнав себе батьком її дитини². Однак те, що мати дає таку згоду, що дістає вияв у її спільній з особою, яка визнає себе батьком дитини, заяві до органу РАЦСу, є свідченням того, що і її воля спрямована на встановлення правовідносин між зазначеною особою і дитиною.

Ще менш слушною видається думка М. Антокольської, яка вважає, що у такому разі має місце вчинення одностороннього правочину³. При поданні спільної заяви до органу РАЦСу ма­тір'ю дитини й особою, яка визнає себе її батьком, їх воля спрямована не на виникнення, зміну та припинення цивільних правовідносин, а на виникнення відносин батьківства.

Визнання батьківства є необоротним юридичним фактом. Однак якщо особа, яка визнала себе батьком дитини, згодом дізнається, що це не відповідає дійсності, вона має право ос­порити своє батьківство (ст. 136 СК).

Чоловік, який не перебуває у шлюбі з матір'ю дитини, може подати до органу РАЦСу заяву про визнання себе батьком дитини, мати якої померла або оголошена померлою, визнана недієздатною, безвісно відсутньою, позбавлена батьківських прав, або якщо мати дитини не проживає з нею не менш як шість місяців і не проявляє про неї материнської турботи та піклування (ст. 127 СК). Умовою прийняття такої заяви є запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень, вчинений з додержанням вимог ч. 1 ст. 135 СК.

¹ Див.: Советское семейное право. — М., 1982. — С. 137.

² Див.: Там само. — С. 138.

³ Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С173.


226

227

Уявляється, що положення, закріплене у ст. 127 СК, потре­бує уточнення. Справа в тому, що у розглядуваному випадку запис про народження дитини вже є і видане відповідне сві­доцтво. Тому у разі задоволення заяви особи, яка претендує на те, щоб бути записаною батьком дитини, до зазначеного запи­су треба вносити відповідні зміни. У зв'язку з цим наведене положення треба застосовувати з урахуванням правила ст. 161 КлШС, згідно з яким внесення змін до записів актів цивіль­ного стану можливе за наявності достатніх підстав і за відсут­ності спору між заінтересованими особами.

За наявності ж спору між заінтересованими особами вип­равлення запису провадиться на підставі судового рішення. Тому якщо опікун дитини заперечуватиме проти того, щоб її батьком було записано особу, яка подала відповідну заяву, питання має вирішуватись у судовому порядку.

Якщо імовірний батько дитини, народженої поза шлюбом, або її мати не бажають подавати до органу РАЦСу спільну заяву про добровільне визнання батьківства, воно може бути встановлене у судовому порядку. Для цього необхідно: 1) щоб батьки дитини не перебували у зареєстрованому шлюбі; 2) щоб імовірний батько дитини або її мати відмовились від добро­вільного визнання батьківства; 3) щоб була проведена реєстра­ція народження дитини в органі РАЦСу і зі Свідоцтва про її народження виходило, що вона народилася у незареєстрова-ному шлюбі.

Встановлення батьківства (факту визнання батьківства і факту батьківства) за рішенням суду може провадитись у порядку як позовного, так і окремого провадження. Позовне провадження здійснюється тоді, коли дитина народилася у незареєстровано-му шлюбі і її батьки відмовляються від визнання батьківства у добровільному порядку.

Встановлення батьківства у позовному порядку можливе лише щодо дітей, які народилися після 1 жовтня 1968 p., тобто після набрання чинності Основами законодавства Союзу РСР і со­юзних республік про шлюб та сім'ю, оскільки закон, як прави­ло, зворотної сили не має.

Треба зазначити, що згідно з ч. З ст. 53 КпШС підставами встановлення судом батьківства визнавалися фактичні дані, які підтверджують спільне проживання матері дитини і відповіда­ча, ведення ними спільного господарства до народження дити­ни, її спільне виховання або утримання, докази, що достовірно підтверджують визнання відповідачем свого батьківства. При­чому вважалося, що наявності хоча б однієї з перелічених вище

228

підстав достатньо для того, щоб встановити походження дитини від особи, яку її мати вважає (або ця особа сама себе вважає) батьком дитини.

Треба зазначити, що у ст. 128 СК на відміну від ст. 57 КпШС не передбачені конкретні підстави встановлення бать­ківства за рішенням суду. Частина 2 цієї статті встановлює, що підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані від­повідно до ЦПК.

Згідно зі ст. 57 ЦПК суд має право призначити експертизу для встановлення батьківства. Зокрема, він вправі призначити експертизу крові, яка може дати відповідь на запитання: виклю­чається батьківство конкретної особи щодо дитини чи ні. Може бути проведена медична експертиза для визначення здатності ймовірного батька до зачаття дитини. Єдиною ж експертизою, що дозволяє встановити походження дитини від певної особи, є генна дактилоскопія (експертиза за ДНК). Однак імовірного батька дитини не можна зобов'язати пройти цю експертизу.

Згідно з ч. З ст. 128 СК позов про визнання батьківства може бути пред'явлений матір'ю, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує її, самою дитиною, яка досягла повноліття, а також особою, яка вважає себе бать­ком дитини. Цей позов приймається судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповід­но до ч. 1 ст. 135 СК.

Згідно з ч. 1 ст. 129 СК особа, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка у момент її зачаття або народ­ження перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, має право пред'явити до її чоловіка, якщо він записаний батьком дитини, позов про визнання свого батьківства. Уявляється, що у цьому формулюванні допущено неточність. Адже у разі задоволення такого позову сімейні відносини виникнуть не між чоловіком матері дитини та особою, яка вважає себе її батьком, а між цією особою та дитиною, батьком якої вона буде визнана. Тому треба вважати, що відповідачем за цим позовом є дитина, а її законним представником, який від імені дитини має право брати участь у розгляді справи, — чоловік її матері, записаний бать­ком дитини.

До вимоги про визнання батьківства застосовується позов­на давність в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство.

Встановлення батьківства у позовному порядку можливе лише у тому разі, коли імовірний батько дитини живий. Якщо ж він

229

помер і дитина народилася у незареєстрованому шлюбі, мож­ливе встановлення факту визнання батьківства або факту бать­ківства у порядку окремого провадження.

Можливість встановлення факту визнання батьківства пе­редбачена ст. З Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб та сім'ю. Відповідно до неї в тому разі, коли дитина народилася до 1 жовтня 1968 p., її імовірний батько помер і його батьківство не було оформлене у добровільному порядку, встановити у порядку окремого провадження факт визнання батьківства можна, якщо дитина була на утриманні померлого і він визнавав себе її батьком. При цьому не має значення, помер імовірний батько дитини до чи після 1 жовтня 1968 р.

Якщо ж дитина народилася після 1 жовтня 1969 р. у неза­реєстрованому шлюбі і її імовірний батько помер, можна вста­новити у порядку окремого провадження факт батьківства, якщо воно за життя імовірного батька не було визнане у добровіль­ному порядку.

У ч. 1 ст. 130 СК зазначено, що у разі смерті чоловіка, який не перебував у шлюбі з матір'ю дитини, факт його батьківства може бути встановлений за рішенням суду, але не вказано, які факти суд має брати до уваги. Уявляється, що для встанов­лення факту батьківства необхідні докази, які достовірно під­тверджували б, що померлий, факт батьківства якого встанов­люється судом, є батьком дитини.

Підставою для встановлення факту батьківства можуть бути будь-які відомості, що свідчать про походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до ЦПК. Заява про встанов­лення факту батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповід­но до ч. 1 ст. 135 СК. Вона може бути подана матір'ю дитини, її опікуном, піклувальником, особою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття.

Необхідність розмежування встановлення факту визнання батьківства і факту батьківства підкреслена у п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення".

У другому абзаці п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" зазначено, що у разі виникнення під­відомчого суду спору щодо права вимоги про встановлення факту батьківства щодо дитини, народженої до 1 жовтня 1968 p.,

230

він має розглядатися у порядку позовного, а не окремого про­вадження. Однак при цьому допущено неточність. Адже йдеться про встановлення факту батьківства щодо дитини. Насправді ж у зазначеному випадку може бути встановлений не факт батьків­ства, а факт його визнання. Крім того, встановлювати батьків­ство щодо зазначеної дитини у позовному порядку не можна, оскільки до набрання чинності Основами законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб та сім'ю це не допуска­лось. Батьківство можна було визнати лише у добровільному порядку і лише у тому разі, якщо мати дитини та її імовірний батько вступали у шлюб.

Якщо при встановленні факту визнання батьківства щодо дітей, які народилися у незареєстрованому шлюбі до 1 жовтня 1968 p., виникає спір, провадження у справі відповідно до ч. 1 ст. 227 ЦПК має бути припинено. А такий спір може виникну­ти, наприклад, якщо дружина імовірного батька дитини, яка народилася у незареєстрованому шлюбі до 1 жовтня 1968 p., при встановленні факту визнання батьківства у порядку окре­мого провадження заперечує проти цього.

Сімейний кодекс передбачає можливість встановлення не тільки батьківства, а й материнства. Згідно зі ст. 131 СК воно може бути встановлене судом за заявою особи, яка вважає себе матір'ю дитини. Уявляється, що за аналогією зі ст. 128 СК заяву про встановлення материнства може подавати не тільки особа, яка вважає себе матір'ю дитини, а й опікун, піклуваль­ник останньої, особа, яка утримує та виховує дитину, сама дитина, яка досягла повноліття. Однак для цього треба, щоб запис про материнство не був вчинений за заявою самої ма­тері. Із зіставлення ст. 131 зі ст. 132 СК випливає, що визнання материнства за рішенням суду має провадитись у порядку по­зовного провадження, оскільки у передбаченому ст. 131 випадку має вирішуватися спір, а не встановлюватись факт материнст­ва. У разі задоволення позову жінки, яка вважає себе матір'ю дитини, сімейні правовідносини виникнуть між нею та дити­ною, матір'ю якої вона визнана. Тому відповідачем за даним позовом є дитина.

Якщо дитина не досягла повноліття, від її імені участь у справі як її законний представник має брати особа, записана її матір'ю. У разі ж пред'явлення позову опікуном, піклувальни­ком дитини, особою, яка виховує і утримує її, або самою дитиною, котра досягла повноліття, відповідачем є та особа, яку позивач вимагає визнати матір'ю дитини. Позов може бути пред'явлений, якщо батьки дитини невідомі і запис про них у

231

Книзі реєстрації народжень вчинено за рішенням органу опіки та піклування.

Материнство встановлюється судом, якщо походження ди­тини від певної особи підтверджене достовірними доказами. Тому при розгляді відповідного позову суд має досліджувати ті ж докази, що й при вирішенні спору щодо встановлення батьківства.

Сімейний кодекс передбачає можливість встановлення не тільки материнства, а й факту материнства. Так, ч. 1 ст. 132 СК встановлює, що у разі смерті жінки, яка вважала себе ма­тір'ю дитини, факт її материнства може бути встановлений за рішенням суду за умови, що батьки дитини невідомі і запис про них у Книзі реєстрації народжень вчинено за рішенням органу опіки та піклування.

Заява про встановлення факту материнства може бути пода­на батьком, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує і виховує її, а також самою дитиною, яка досягла повноліття. Як випливає зі змісту ст. 132 СК, для встановлен­ня факту материнства необхідні докази, які підтверджували б, що померла вважала себе матір'ю дитини. Факт материнства встановлюється у порядку окремого провадження.

Згідно зі ст. 133 СК якщо дитина народилася у подружжя, дружина записується її матір'ю, а чоловік — батьком. Поло­ження цієї статті пов'язане з положенням ст. 122 СК, згідно з яким, як вже зазначалось, походження дитини від подружжя визначається на підставі Свідоцтва про шлюб і документа закладу охорони здоров'я про народження дитини дружиною. Реєстра­ція народження дитини провадиться органом РАЦСу за місцем її народження або за місцем проживання її батьків.

У разі народження дитини жінкою, яка не перебуває у заре­єстрованому шлюбі, на підставі спільної заяви особи, яка визнає себе батьком дитини, та її матері, або на підставі заяви чоловіка про визнання себе батьком дитини у випадках, передбачених ст. 127 СК, чи рішення суду орган РАЦСу вносить відповідні зміни до Книги реєстрації народжень і видає нове Свідоцтво про народження.

Якщо мати дитини не перебуває у шлюбі і немає спільної заяви її батьків, заяви батька або рішення суду, запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень провадиться за прізвищем її матері, а його ім'я та по батькові записуються за її вказівкою. Відповідно до другого абзацу ч. 1 ст. 135 СК у разі смерті такої матері, а також за неможливості встановити місце її проживання запис про матір та батька дитини прова-

232

диться за заявою родичів, інших осіб або уповноваженого пред­ставника закладу охорони здоров'я, в якому народилася дитина. Якщо батьки дитини невідомі, запис про них провадиться за рішенням органу опіки та піклування (ч. 2 ст. 135 СК).

§ 3. Оспорювання батьківства, материнства

Положення, пов'язані з оспорюванням батьківства і мате­ринства, закріплені у статтях 136—140 СК. Причому у статтях, що регламентують питання оспорювання батьківства, можли­вість цього не пов'язується зі смертю матері дитини або з позбавленням її батьківських прав. При оспорюванні батьківс­тва або материнства треба довести, що особа, записана батьком чи матір'ю дитини, насправді не є її біологічним батьком або матір'ю (ст. 30 ЦПК). При цьому тягар доказування лягає на особу, яка оспорює своє батьківство чи материнство.

Відповідно до ч. 1 ст. 136 СК особа, яка записана батьком дитини, у разі зачаття та (або) народження її у шлюбі (ст. 122 СК) після реєстрації повторного шлюбу її матері з іншою особою (ст. 124), у разі подання до органу РАЦСу спільної заяви жінкою та чоловіком, які не перебувають у шлюбі між собою, про визнання чоловіка батьком дитини (ст. 126), по­дання до цього органу чоловіком, який не перебуває у шлюбі з матір'ю дитини, заяви про визнання себе її батьком (ст. 127 СК) має право оспорити своє батьківство, пред'явивши позов про виключення запису про нього як батька з актового запису про народження дитини. У разі доведення відсутності кровного споріднення між особою, яка записана батьком, та дитиною суд постановляє рішення про виключення відомостей про цю особу як батька дитини з актового запису про її народження (ч. 2 ст. 136 СК). Оспорювання батьківства можливе лише після народження дитини і до досягнення нею повноліття.

Уявляється, що при пред'явленні позову, пов'язаного з оспо­рюванням батьківства, особа, записана батьком дитини, вима­гає, щоб суд визнав відсутність сімейних відносин між нею та дитиною, батьком якої вона записана. Отже, у такому разі має місце позов про визнання. А оскільки позивач просить суд визнати відсутність між ним та дитиною сімейних правовідно­син, такий позов, як зазначають деякі автори, є негативним¹. Відповідачем за цим позовом є дитина, батьком якої записа­ний позивач, а не орган РАЦСу. Інтереси дитини, до якої

Див.: Гражданский процесе. — Харьков, 2001. — С. 261.

233

пред'явлено позов, від її імені мають представляти мати, опікун, піклувальник дитини (ст. 101 ЦПК).

У разі задоволення позову про оспорювання батьківства або материнства на підставі рішення суду з актового запису про народження дитини має бути виключений запис про її батька чи матір.

3. Ромовська вважає, що оспорювання батьківства не може бути позовною вимогою¹. На наш погляд, з цим твердженням не можна погодитись. Адже у ч. 1 ст. 136 СК, однією з авто­рок якого є 3. Ромовська, зазначено, що особа, яка оспорює своє батьківство, має право пред'явити позов про виключення запису про неї як батька з актового запису про народження дитини. А у ст. 140 СК таке ж право закріплено і за особою, записаною матір'ю дитини. Отже, у зазначених статтях ви­мога, пов'язана з оспорюванням батьківства або материнства, іменується позовом.

У цивільному процесі є три види провадження: позовне, провадження у справах, які виникають з адміністративних пра­вовідносин, і окреме провадження.

Для позовного провадження характерна наявність спору щодо цивільного права. Причому він розуміється у широкому зна­ченні цього слова. Тому у порядку позовного провадження розглядаються спори, що виникають із цивільних, сімейних, трудових, земельних, екологічних правовідносин (ст. 1 ЦПК). При здійсненні провадження у справах, що виникають з адмі­ністративних правовідносин, розглядаються спори про закон­ність адміністративних актів, дій або бездіяльності державних органів і органів місцевого самоврядування, а також їх поса­дових і службових осіб. При цьому суб'єкти матеріальних право­відносин, спір між якими розглядає суд, знаходяться, як пра­вило, у відносинах влади та підпорядкування. А при розгляді справ у порядку окремого провадження відсутній спір про пра­во. Метою такого розгляду є встановлення певних юридичних фактів.

При пред'явленні вимоги щодо оспорювання батьківства, материнства наявний спір, що виникає з сімейних відносин. При цьому особа, записана батьком, матір'ю дитини, вимагає, щоб суд визнав відсутність таких відносин між нею та дити­ною. Тому у такому разі, як вже зазначалося, наявний нега­тивний позов про визнання.

¹ Див.: Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: погляд у майбутнє // Право України. — 2001. — № 2. - С 66-67.

234

Як зазначено у ч. 4 ст. 136 СК, оспорювання батьківства неможливе у разі смерті дитини. А згідно з ч. 5 цієї статті не має права оспорювати батьківство особа, записана батьком ди­тини, якщо у момент реєстрації себе її батьком вона знала, що не є ним, а також особа, яка дала згоду на штучне запліднення своєї дружини. До вимоги чоловіка про виключення запису про нього як батька з актового запису про народження дитини позовна давність не застосовується (ч. 6 ст. 136 СК).

Стаття 137 СК передбачає можливість оспорювання бать­ківства після смерті особи, яка записана батьком дитини. Так, відповідно до неї спадкоємці особи, яка була записана батьком дитини, мають право оспорити в суді її батьківство, якщо вона:

1. померла до народження дитини, але за свого життя подала
   до нотаріуса заяву про невизнання свого батьківства щодо неї;
   
2. померла після пред'явлення нею позову про виключення
   свого імені як батька з актового запису про народження дитини;
   
3. через поважні причини не знала, що вона записана батьком
   дитини. Отже, ст. 137 СК допускає процесуальну правонас-
   тупність, передбачену ст. 106 ЦПК. При цьому до вимоги про
   виключення запису про особу як батька з актового запису про
   народження дитини позовна давність також не застосовується.
   

Відповідно до ч. 1 ст. 138 СК жінка, яка народила дитину у шлюбі, має право оспорити батьківство свого чоловіка. У такому разі, як й при пред'явленні вимоги про оспорювання свого батьківства особою, записаною батьком дитини, позов про визнання є негативним. Частина 2 цієї статті передбачає, що вимога матері про виключення запису про її чоловіка як батька дитини з актового запису про народження дитини може бути задоволена лише у разі подання іншою особою заяви про своє батьківство.

Уявляється, що таке обмеження не відповідає положенню СК, згідно з яким підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що свідчать про походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до ЦПК. Тому якщо мати дитини зможе надати докази, які дадуть суду підставу дійти висновку, що її чоловік не є батьком дитини, зазначений позов має бути задоволений незалежно від подання іншою особою заяви про своє батьківство.

До вимоги матері про внесення змін до актового запису про народження дитини встановлюється позовна давність в один рік, яка починається від дня реєстрації народження дитини.

Згідно зі ст. 139 СК жінка, яка записана матір'ю дитини, може оспорити своє материнство, а жінка, яка вважає себе

235

матір'ю дитини, має право пред'явити позов до жінки, яка записана матір'ю дитини, про визнання свого материнства. Уяв­ляється, що у другому випадку позов може бути задоволений, якщо жінкою, яка вважає себе матір'ю дитини, будуть надані достатні докази того, що дитина походить від неї. Відповідно до ст. 57 ЦПК суд може призначити експертизу для встанов­лення материнства.

У ч. 2 ст. 139 СК закріплено положення про те, що оспо­рювання материнства не допускається у разі імплантації в організм іншої жінки зародка, зачатого подружжям, і якщо зародок, зачатий чоловіком, який перебуває у шлюбі, та ін­шою жінкою, імплантовано в організм його дружини. Адже у таких випадках особа, яка записана матір'ю дитини, сама ви­являє бажання, щоб такий запис було вчинено в органі РАЦСу, хоч і знає, що вона не є матір'ю дитини. А оскільки при цьому її права не порушуються, вона не може посилатись на відсутність у неї генетичного зв'язку з дитиною як на підставу позову.

Водночас положення ч. 2 ст. 139 СК видаються не зовсім точними. Адже якщо позов жінки, яка вважає себе матір'ю дитини, буде задоволено, сімейні відносини виникнуть між нею та дитиною, матір'ю якої вона буде визнана. Тому відпо­відачем за цим позовом, як й у разі пред'явлення позову про визнання материнства, буде дитина. Від імені ж дитини, яка не досягла повноліття, брати участь у справі як її законний пред­ставник має особа, записана матір'ю дитини. Частина 3 ст. 139 СК передбачає, що до вимоги про визнання материнства вста­новлюється позовна давність в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися, що вона є ма­тір'ю дитини.

Відповідно до ст. 140 СК стягнення з особи, яка записана батьком, матір'ю, аліментів на дитину не є перешкодою до звернення до суду з позовом про виключення відомості про неї як батька, матері дитини з актового запису про її народ­ження. Уявляється, що у разі задоволення позову рішення суду про стягнення з зазначеної особи аліментів на дитину підляга­тиме перегляду за нововиявленими обставинами (ч. 4 ст. 347-2 ЦПК). Це пояснюється тим, що на підставі рішення суду до актового запису про народження дитини буде внесено виправ­лення (виключено запис про батька або матір дитини), на під­ставі якого було прийняте рішення суду про стягнення алімен­тів на дитину з її батька або матері.

236

Глава 13

^ ОСОБИСТІ ПРАВОВІДНОСИНИ МІЖ БАТЬКАМИ І ДІТЬМИ

§ 1. Загальна характеристика особистих

правовідносин між батьками

та між батьками і дітьми

Факт народження дитини, засвідчений у встановленому за­коном порядку, тобто зареєстрований в органі РАЦСУ, є під­ставою виникнення особистих немайнових та майнових прав і обов'язків батьків та дітей. Ці права та обов'язки, як й будь-які інші суб'єктивні сімейні права та обов'язки, тісно пов'язані з особою їх носія і не мають майнового (економічного) змісту. Вони не передаються і не відчужуються.

Обов'язки батьків і дітей є взаємними. Згідно зі статтями 141 і 142 СК мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей, а діти щодо батьків.

Батьківські права та обов'язки рівною мірою належать обом батькам, незалежно від того, народилася дитина у зареєстрова­ному шлюбі чи поза ним. Батьки користуються рівними правами і несуть рівні обов'язки щодо своїх дітей і у тих випадках, коли шлюб між ними розірвано. Концепція рівності зазначе­них прав та обов'язків послідовно проводиться у законодавстві України. Вона закріплена у ч. 1 ст. 141 СК.

Рівність прав та обов'язків дітей щодо батьків незалежно від того, народилися вони у зареєстрованому шлюбі чи поза ним, є одним з найважливіших принципів сімейного права. Він був закріплений у сімейних кодексах України 1919, 1926 і 1969 pp., а нині — у ч. 1 ст. 52 Конституції та у ст. 142 СК.

Особисті немайнові відносини існують переважно між бать­ками й неповнолітніми дітьми (єдиний виняток з цього пра­вила становить положення ст. 172 СК, яке передбачає обов'язок повнолітніх дітей піклуватися про батьків). Визначення понят­тя дитини наведене у ст. 6 СК. Причому відповідно до неї дитина до досягнення нею 14 років вважається малолітньою, а дитина у віці від 14 до 18 років — неповнолітньою.

Розглядувані правовідносини охоплюють правовідносини кожного з батьків з кожним з їх дітей. Причому їх не можна розглядати як правовідносини, в яких з кожної сторони висту­пає множинність осіб — обоє батьків або усі діти. За такого

237

уявлення неможливо було б пояснити, чому права та обов'яз­ки, які пов'язують батька або матір з однією дитиною, істотно різняться від їх прав та обов'язків щодо іншої дитини'.

Незважаючи на рівність прав та обов'язків батьків щодо дітей і дітей щодо батьків, як зазначає М. Антокольська, по­няття прав дітей ширше поняття батьківських прав. Частина прав дітей, передбачених сімейним законодавством (наприк­лад, право на ім'я, на власну думку) є абсолютними правами. Дітям як носіям цих прав протистоять не тільки батьки, а й будь-які громадяни, посадові та службові особи, які вирішують питання, що зачіпають їх інтереси². Водночас праву кожної дитини на прізвище, ім'я та по батькові відповідає певний обов'язок кожного з батьків. Такі правовідносини мають сі­мейно-правовий характер. Право ж дитини на прізвище, ім'я та по батькові, якому відповідає обов'язок інших громадян, посадових і службових осіб не порушувати його, має цивільно-правовий характер. Дитина, якій виповнилося сім років, може вступати в адміністративно-правові відносини з органом РАЦСу з приводу зміни свого прізвища (ч. 2 ст. 148 СК), а та, яка досягла 14 років, — з приводу зміни по батькові (ст. 149 СК).

Особистим немайновим батьківським правам та обов'язкам, як підкреслює В. Рясенцев, притаманні деякі специфічні риси: 1) вони мають строковий характер, оскільки належать батькам і дітям, як правило, лише до досягнення дітьми повноліття (виняток з цього правила, як вже зазначалось, закріплено у ч. 1 ст. 172 СК). Після настання повноліття, а також при набутті неповнолітньою особою або наданні їй повної цивільної дієз­датності (ч. 2 ст. 34, ч. 1 ст. 35 ЦК) ці права та обов'язки припиняються; 2) у зазначених правовідносинах поєднуються інтереси батьків і дітей³.

Якщо повнолітня дитина є недієздатною або визнана обмеже­но дієздатною і її батьки виконують функції її опікунів або піклувальників, здійснення ними батьківських прав і виконання батьківських обов'язків припиняються, оскільки зміст відносин, пов'язаних з опікою та піклуванням, як слушно зазначає М. Ан­токольська, нетотожний змісту батьківських правовідносин⁴.

Характерною ознакою особистих немайнових прав та обов'яз­ків батьків і дітей, як зазначено в літературі, є те, що деякі з них одночасно є їх суб'єктивними сімейними обов'язками¹. Зокрема, такими правами є право батьків на виховання своїх дітей, право присвоєння дитині прізвища, імені й по батькові, право представляти і захищати інтереси дітей тощо.

§ 2. Характеристика окремих особистих немайнових прав та обов'язків батьків