§ Поняття й предмет сімейного права Поняття "сімейне право" може мати різні значення

Вид материала

Документы

Содержание Право та обов'язок батьків на представництво і захист прав та інтересів своїх дітей. Спори між батьками щодо участі

Подобный материал:

• Цивільне процесуальне право України, 797.43kb.
• План заняття. Поняття звичаю та звичаєвого права. Різні підходи до трактування терміну, 657.42kb.
• 7. система права та система законодавства поняття та класифікація системи права. Поняття, 84.21kb.
• Окремі галузі законодавства України, 2520.66kb.
• Тема 1: Цивільне право в системі галузей права України, 1126.62kb.
• План Вступ Загальна частина Поняття, предмет та система римського цивільного права, 5787.48kb.
• Склад злочину поняття І значення складу злочину, 796.48kb.
• Правила приймання рецепта, приготування, зберігання І відпускання лікарських форм., 574.75kb.
• Злочин І його види, 65.84kb.
• Програм а вступного іспиту з основ держави І права для вступників до магістратури, 94.78kb.

з якою держави-учасниці мають поважати право дитини на свободу думки, совісті та релігії.

Як вже зазначалося, згідно з ч. 2 ст. 51 Конституції і п. 1 першого розділу Декларації про загальні принципи державної політики України стосовно сім'ї та жінок батьки мають рівні права та обов'язки щодо дитини. Зазначене положення закріп­лене у ч. 1 ст. 141 СК. Тому питання, пов'язані з вихованням дитини, вирішуються батьками спільно. При цьому не має значення, проживають батьки разом з дитиною чи окремо від неї (частини 1 і 2 ст. 157 СК). Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з них, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвит­кові дитини. Відповідно до ч. 4 ст. 157 СК батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та вико-

нання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Уявляється, що такий договір має бути укладений у письмовій формі. Інакше досить важко буде довести недодержання його умов. Той з батьків, хто проживає з дитиною, у разі його ухилення від виконання договору зобов'язаний відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану другому з них.

З урахуванням соціального значення сімейних правовідно­син Є. Ворожейкін виділяє в окрему групу ті правовідносини, зміст яких становлять права та обов'язки, здійснення або ви­конання яких істотно зачіпає суспільний інтерес. Зміст зазна­чених прав та обов'язків визначається тим, що вони є не тільки правомочностями певної особи перед іншою особою, а й одно­часно її обов'язками перед суспільством. Особливістю захисту цієї групи сімейних правовідносин є те, що він забезпечується незалежно від бажання, а нерідко й всупереч бажанню їх суб'єк­тів¹.

Складовою частиною виокремленої Є. Ворожейкіним групи сімейних правовідносин є право дитини на належне батьків­ське виховання, що забезпечується встановленою законом сис­темою державного контролю.

Як вже зазначалося, право дитини на належне виховання, а також на присвоєння їй ім'я, по батькові, прізвища і на вислов­лення своєї думки має не тільки сімейно-, а й публічно-право­вий характер. Тому згідно з ч. З ст. 152 СК дитина має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місце­вого самоврядування та громадських організацій. Стаття 19 СК передбачає участь органу опіки та піклування у захисті сімей­них прав та інтересів, а ст. 17 — надання цим органом допомо­ги особам у здійсненні ними своїх сімейних прав та виконанні сімейних обов'язків. Частина 1 ст. 18 СК встановлює, що кожен учасник сімейних відносин, який досяг 14 років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу.

^ Право та обов'язок батьків на представництво і захист прав та інтересів своїх дітей. Як вже зазначалось, особисті немайнові правовідносини між батьками й дітьми мають строковий ха­рактер. З досягненням дітьми повноліття або з набуттям ними повної цивільної та сімейної дієздатності вони, як правило, припиняються.


'Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С 208.

250

¹ Див • Ворожейкин Е.М. Семейные правоотношения в СССР. — М., 1972. - С. 257-258.

251

Малолітня фізична особа може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини та здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом (ч. 1 ст. 31 ЦК). Інші правочини від її імені та в інтересах цієї особи можуть вчиняти лише її батьки (усиновлювачі) та опікун. Неповнолітня особа може самостій­но вчиняти правочини, перелічені у ч. 1 ст. 32 ЦК. Інші пра­вочини вона вчиняє за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників (частини 2 і 3 ст. 32 ЦК).

Відповідно до ч. 1 ст. 242 ЦК батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей. Проте, на нашу думку, у цьому формулюванні допущено неточність. Воно суперечить положенням ч. 1 ст. 237 і частин 2 і 3 ст. 32 ЦК. Адже згідно з ч. 1 ст. 237 ЦК представник зобов'язаний або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку він представляє. А оскільки батьки відповідно до частин 2 і 3 ст. 32 ЦК не вчиняють правочини від імені своїх неповнолітніх дітей, а лише дають згоду на вчинення дітьми правочинів, перелічених у зазначених частинах цієї статті, вони не можуть вважатися законними представниками своїх непов­нолітніх дітей в галузі цивільного матеріального права. Зі змісту статей 31 і 237 ЦК випливає, що у галузі цивільного матері­ального права батьки є законними представниками лише своїх малолітніх дітей.

Треба розрізняти здійснення батьками прав та виконання ними обов'язків, пов'язаних з представництвом і захистом прав та інтересів своїх дітей у галузі цивільного матеріального права і в галузі цивільного процесуального права. У галузі першого батьки є законними представниками своїх малолітніх дітей, а у галузі другого вони є законними представниками і своїх мало­літніх дітей і можуть бути законними представниками своїх неповнолітніх дітей.

Частини 1 і 2 ст. 154 СК передбачають, що батьки мають право на самозахист своєї дитини, повнолітніх дочки та сина. Батьки мають право звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, дочки як їх законні представники без спеціальних на те повноважень. Як зазначено в літературі¹, один із батьків може бути представником своєї дитини при пред'явленні позовів про

¹ Див.: Науково-практичний коментар Сімейного кодексу України. — К., 2003. - С 202, 207, 211, 215.

252

встановлення батьківства й материнства та при пред'явленні позовів про їх оспорювання (статті 128, 131, 136 і 139 СК).

Водночас окремі положення ст. 154 СК викликають заува­ження. Як випливає зі змісту ч. 2 цієї статті, батьки мають право на захист прав та інтересів не тільки своїх неповнолітніх дітей, а й повнолітніх без спеціальних на те повноважень. Однак це положення суперечить ст. 30 ЦК, відповідно до якої ци­вільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Згідно з ч. 1 ст. 34 ЦК повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла 18 років. Тому батьки не можуть бути представниками своїх повнолітніх діє­здатних дітей без спеціальних на те повноважень.

Право особи на самозахист закріплене у ч. 5 ст. 55 Консти­туції і у ч. 1 ст. 19 ЦК. Остання передбачає право особи на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань. Відповідно до неї само­захистом є застосування особою засобів протидії, які не забо­ронені законом і не суперечать моральним засадам суспільства. Батькам, як вже зазначалося, належить право та обов'язок на представництво і захист інтересів своїх дітей, тобто вони здій­снюють права та обов'язки останніх. У зв'язку з цим постає питання: чи можуть батьки представляти інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо себе особисто, своїх чоловіка, дру­жини та близьких родичів? Ні у ЦК, ні в СК це питання не врегульоване.

Частина 2 ст. 64 СК РФ забороняє батькам представляти інтереси своїх дітей, якщо у відносинах між ними є супереч­ності. В СК і ЦК України такої норми немає. Тому у наведеному нами випадку згідно зі статтями 8 і 10 СК треба застосовувати за аналогією положення ст. 68 ЦК, яке передбачає, що опікун, його дружина, чоловік та близькі родичі (батьки, діти, брати, сестри) не можуть укладати з підопічним договорів, крім пере­дачі йому майна у власність за договором дарування або у безоплатне користування за договором позички, тобто батьки можуть укладати з дітьми такі договори. І вони мають визна­ватись дійсними, оскільки відповідають інтересам дітей.

Відповідно до ч. 6 ст. 203 ЦК правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та ін­тересам їх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Це положення відповідає Декларації про загальні принципи

253

державної політики України стосовно сім'ї та жінок, яка перед­бачає захист державою материнства та дитинства і пріоритет­ність інтересів матері й дитини у суспільстві, а також ч. 8 ст. 7 і ч. 2 ст. 155 СК.

Треба зазначити, що у ст. 78 КпШС було закріплене поло­ження, згідно з яким якщо у неповнолітніх є належне їм май­но, батьки управляють ним як опікуни і піклувальники без спеціального на те повноваження, але з додержанням відповід­них правил опіки та піклування. У ст. 177 СК подібного правила немає. Однак треба вважати, що права батьків щодо управлін­ня майном дітей не можуть бути вужчими, ніж права опікунів та піклувальників.

Правочин одного з батьків з дитиною про передачу їй май­на у власність і правочин цих осіб про надання дитині майна у безоплатне користування від імені дитини, яка не досягла 14 років, має вчиняти другий з батьків. А такі ж правочини з дитиною обох батьків повинен вчиняти представник органу опіки та піклування. Це твердження відповідає змісту ст. 31 ЦК, відповідно до якої фізична особа, яка не досягла 14 років, має право самостійно вчиняти лише дрібні побутові право­чини. Якщо правочин дарування або правочин про передачу дитині, яка досягла 14 років, майна у безоплатне користування вчиняє один із батьків, згоди другого з них на це не потрібно. Такий висновок випливає із зіставлення ч. 1 ст. 68 і ч. 2 ст. 71 ЦК. Зазначений випадок є винятком із правила ч. 2 ст. 32 ЦК, згідно з якою на вчинення неповнолітньою особою правочину щодо нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків, усиновлювачів і такий правочин під­лягає державній реєстрації.

Батьківські права та обов'язки є різновидом сімейних прав та обов'язків. Тому на них поширюються загальні положення про здійснення сімейних прав та виконання сімейних обов'яз­ків (статті 14 і 15 СК). Як й будь-які права, батьківські права мають свої межі та мету здійснення. При здійсненні батьків­ських прав і виконанні батьківських обов'язків, у тому числі права та обов'язку щодо представництва і захисту прав та інтере­сів своїх дітей, батьки мають керуватися положеннями ст. 155 СК, а також загальними принципами регулювання сімейних відносин, зокрема правилами частин 7 і 8 ст. 7 СК.

У ч. 1 ст. 155 СК закріплені загальні положення, пов'язані зі здійсненням батьківських прав і виконанням батьківських обов'язків. Відповідно до неї батьки мають поважати права дитини та її людську гідність. Інакше кажучи, вони мають

254

ставитись до дитини як до рівноправного члена суспільства, не порушувати її права та інтереси, що охороняються законом.

Частина 2 ст. 155 СК встановлює припустимі межі здій­снення батьківських прав і виконання батьківських обов'язків. У ній зазначено, що здійснення батьківських прав не може суперечити інтересам дитини. Аналогічні норми містяться й у міжнародному законодавстві. Під інтересами дитини, як під­креслює В. Рясенцев, треба розуміти потребу останньої у збе­реженні свого здоров'я, нормальному фізичному та психічному розвитку, вихованні у неї якостей, потрібних суспільству. Це поняття охоплює також належні матеріально-побутові умови життя дитини.

Визнання існування інтересів дитини не обов'язково перед­бачає усвідомлення нею своїх потреб. Це залежить від віку дитини. Однак при визначенні поняття "інтереси дитини" не можна не враховувати й суб'єктивного моменту. Йдеться про прихильне ставлення дитини до одного з батьків або інших членів сім'ї¹.

Треба також зазначити, що поряд з інтересами дитини по­винні захищатися інтереси батьків. Вони не можуть ігнорува­тися чи беззастережно приноситися в жертву інтересам дітей. Це насамперед негуманно щодо батьків і недоцільно з вихов­ної точки зору, оскільки може справляти негативний вплив на дитину, сприяючи розвитку у неї егоїзму. Тому чинне законо­давство зорієнтоване на знаходження балансу між інтересами дітей та їх батьків. І лише тоді, коли суперечності між ними настільки серйозні, що пошуки компромісу виявляються без­результатними, перевага має віддаватись інтересам дитини. Здій­снення батьками права на виховання дітей зачіпає інтереси суспільства в цілому. Тому держава здійснює контроль за ви­конанням батьками їх обов'язків, пов'язаних із вихованням дітей (статті 17 і 19, ч. 1 ст. 152 СК). За неналежного виконання обома батьками або одним із них цих обов'язків дитина має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування. А дитина, яка досягла 14 років, згідно з ч. 1 Конституції, ст. 18 і ч. З ст. 152 СК має право на безпосереднє звернення до суду. Наслідком такого здійснення батьківських прав, яке суперечить інтересам дитини, може бути позбавлен­ня матері, батька батьківських прав (ст. 164 СК).

Частина 3 ст. 155 СК закріплює положення про те, що відмова батьків від дитини є неправозгідною і суперечить мо-

Див.: Советское семейное право. — М., 1982. — С. 153.

255



92517
ральним засадам суспільства. На підставі аналізу цього поло­ження можна дійти висновку, що у ньому неможливість від­мови батьків від батьківських прав пов'язується з двома момен­тами. По-перше, з тим, що батьки, як зазначає М. Антокольсь-ка, не можуть своєю волею припинити відносини біологічного споріднення, що є основою їх правового зв'язку з дитиною, а по-друге, з тим, що відмова від батьківських прав суперечить нормам моралі¹.

Однак з чинного законодавства випливає, що неможливість відмови батьків від батьківських прав не завжди відповідає інтересам дитини. Належне здійснення батьками батьківських прав є їх обов'язком, за невиконання якого до батьків засто­совується санкція у виді позбавлення їх батьківських прав. Отже, замість того, щоб відмовитись від своїх прав і передати дитину під опікування органів опіки та піклування, недобро­совісні батьки для досягнення того ж самого правового резуль­тату просто мають перестати здійснювати свої права та вико­нувати обов'язки. Однак це вкрай негативно позначиться на дітях. Та й сама така правова конструкція уявляється більш ніж сумнівною.

У літературі утвердилась думка, що батьки не можуть відмо­витися від своїх батьківських прав і що ці права не переда­ються і не відчужуються². Уявляється, що це твердження потре­бує уточнення. Те, що батьки не можуть відмовитися від зазна­чених прав — це правило, з якого, однак, є винятки. Так, зі змісту ч. З ст. 143 СК випливає, що за наявності поважних причин батьки можуть залишити дитину в пологовому будин­ку. Вони також відмовляються від своїх батьківських прав при усиновленні їх дитини іншими особами.

§ 3. Права та обов'язки неповнолітніх батьків

Батьківські права та обов'язки неповнолітніх батьків уперше в українському сімейному законодавстві закріплені в окремій статті СК — ст. 156. Такі права й обов'язки виника­ють у осіб, які досягли 14-річного віку, у разі народження у них дитини. Передбачені законом особливості реалізації не­повнолітніми батьками своїх батьківських прав та виконан-

¹ Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С 197.

² Див.: Сімейне право України. — К., 1997. — С. 119; Антокольская М.В.
Семейное право. — М., 1999. — С 197; Гражданское право. — Т. 3. — М.,
1999. — С. 407; Сімейне право України. — К., 2002. — С 215.

256

ня ними батьківських обов'язків обумовлені об'єктивними при­чинами і спрямовані на захист прав та інтересів як дитини, так і батьків.

Частина 1 ст. 156 СК встановлює, що неповнолітні батьки мають такі ж права та обов'язки щодо дитини, як і повнолітні батьки, і можуть здійснювати їх самостійно. Але це здійснення передбачає вчинення вольових дій, у тому числі тих, які пов'яза­ні з вихованням дітей, представництвом їх інтересів та збіль­шенням обсягу їх цивільної дієздатності. Здійснення права на виховання дитини передбачає достатню зрілість її батька або матері. Тому, як правило, при здійсненні батьківських прав неповнолітніми батьками, виникають проблеми.

Треба розрізняти дві ситуації: 1) народження дитини у непов­нолітніх батьків, які перебувають у шлюбі між собою; 2) на­родження дитини неповнолітньою жінкою, яка не перебуває у шлюбі. У першому випадку згідно з ч. 2 ст. 34 ЦК у неповно­літніх батьків виникає повна цивільна дієздатність з моменту реєстрації шлюбу. Тому необхідність здійснення ними бать­ківських прав і виконання батьківських обов'язків у повному обсязі не викликає сумніву. У другому випадку питання про наділення неповнолітньої жінки, яка народила дитину поза шлюбом, і батька її дитини повною цивільною дієздатністю вирішується у встановленому законом порядку. Так, відповід­но до ч. 1 ст. 35 ЦК повна цивільна дієздатність може бути надана неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини. Це здійснюється згідно з рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи і за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду (ч. 2 ст. 35 ЦК).

Проте треба зазначити, що і в СК, і в ЦК не врегульовані питання, пов'язані з правовим становищем матері, яка не досягла 14 років. Уявляється, що над нею відповідно до ч. З ст. 243 СК має бути встановлена опіка. Адже сама матір як малолітня дитина не може пред'явити позов про визнання батьківства. Згідно з ч. З ст. 128 СК такий позов може бути пред'явлений опікуном дитини або особою, яка утримує й виховує дитину. Отже, лише неповнолітні батьки мають такі самі права й обов'яз­ки щодо дитини, як і повнолітні батьки, і можуть здійснювати їх самостійно.

З урахуванням сказаного важко погодитись з 3. Ромовською, яка вважає, що раннє батьківство і материнство не робить осо­бу повнолітньою, тобто не позбавляє її статусу дитини, а її

257

батьків права керувати нею'. Справді, неповнолітні мати й батько не стають повнолітніми, однак, як вже зазначалось, відповідно до ч. З ст. 35 ЦК їм може бути надана повна цивільна дієздат­ність.

Треба зазначити, що самостійне здіснення неповнолітніми батьками їх батьківських прав і виконання батьківських обов'яз­ків, як слушно зазначає 3. Ромовська, наражається на низку труднощів та перешкод. Так, утримання такими батьками своєї дитини неможливе внаслідок їх матеріальної нестабільності або неспроможності². До того ж вони самі мають право на одер­жання аліментів від своїх батьків (ст. 180 СК).

Згідно з ч. 2 ст. 156 СК неповнолітні батьки мають право на звернення до суду за захистом прав та інтересів своєї дити­ни, тобто вони можуть бути її законними представниками у сфері не тільки матеріальних, а й цивільно-правових відносин. Неповнолітні батьки у суді мають право на безоплатну право­ву допомогу (ч. З ст. 156 СК).

§ 4. Спори щодо дитини

Особистим немайновим правовідносинам між батьками й дітьми, як вже зазначалося, притаманний строковий характер. Вони існують до досягнення дитиною повноліття або до на­буття нею повної цивільної та сімейної дієздатності.

Одним із основних прав та обов'язків батьків є їх право та обов'язок щодо виховання дитини. Тому спір щодо неї, як зазначає В. Рясенцев, — це спір з приводу того, чи є у певної особи право на виховання, правильно чи неправильно воно здійснюється або ж про те, у кого з вихователів має проживати дитина³.

Крім того, як вже зазначалося, між батьками можуть вини­кати спори щодо імені та прізвища дитини, які вирішуються органом опіки та піклування або судом (ч. З ст. 145 і ч. З ст. 146 СК).

^ Спори між батьками щодо участі у вихованні дитини того з них, хто проживає окремо від неї. Батьки, як вже зазначалося, мають рівні права та обов'язки щодо дитини. Це положення відповідає ч. 2 ст. 51 Конституції, п. 1 першого розділу Декла-

' Див.: Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар. - К., 2003. - С 310.

² Див.: Там само.

³ Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С 188; Советское
семейное право. — М., 1982. — С. 161.

рації про загальні принципи державної політики України сто­совно сім'ї та жінок, ст. 18 Конвенції про права дитини, яка передбачає взаємну та однакову відповідальність батьків за ви­ховання та розвиток дитини, а також ч. 6 ст. 7 СК. Тому питання, пов'язані з вихованням дитини, вирішуються батька­ми спільно. Той з батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні та має право на осо­бисте спілкування з нею (частини 1 і 2 ст. 157 СК).

Спір між батьками щодо участі у вихованні дитини того з них, хто проживає окремо від неї, насамперед згідно зі ст. 158 СК вирішує орган опіки та піклування за заявою матері, батька дитини. При цьому він визначає способи участі у вихованні дитини та спілкуванні з нею того з батьків, хто проживає окремо від дитини, умови життя батьків, їх ставлення до дитини, думку з приводу предмета спору дитини, яка може висловити її.

Рішення органу опіки та піклування є обов'язковим до ви­конання (ч. 2 ст. 158 СК). Особа, яка ухиляється від вико­нання цього рішення, зобов'язана відшкодувати матеріальну і моральну шкоду, заподіяну тому з батьків, хто проживає окремо від дитини. Порядок її відшкодування передбачений цивіль­ним і цивільно-процесуальним законодавством.

Той з батьків, хто проживає разом з дитиною, не має права перешкоджати другому з них здійснювати свої батьківські права, за винятком випадків, коли спілкування останнього з дитиною завдає шкоди її фізичному або психічному здоров'ю. Якщо ж він ухиляється від виконання рішення органу опіки та піклу­вання щодо участі у вихованні дитини того з батьків, хто прожи­ває окремо від неї, останній має право звернутися з позовом до суду (ч. 1 ст. 159 СК).

Суд визначає способи участі того з батьків, хто проживає окремо від дитини, у її вихованні (періодичні або систематичні побачення, можливість спільного відпочинку, відвідування ди­тиною місця його проживання тощо), місце та час їх спілку­вання, враховуючи вік, стан здоров'я дитини, поведінку бать­ків, а також інші обставини, що мають істотне значення. В окремих випадках, якщо це відповідатиме інтересам дитини, суд може обумовити побачення з нею присутністю іншої особи (ч. 2 ст. 159 СК). За заявою заінтересованої особи він може припинити виконання рішення органу опіки та піклування до вирішення спору. Особа, яка ухиляється від виконання рішен­ня суду, зобов'язана відшкодувати матеріальну і моральну шко­ду, заподіяну тому з батьків, хто проживає окремо від дитини (ч. 5 ст. 159 СК).


258

259

Треба зазначити, що суд може скористатися рішенням орга­ну опіки та піклування, а може й інакше врегулювати спір. Після набрання судовим рішенням чинності відповідне рішення органу опіки та піклування автоматично втрачає чинність.

Відповідно до ч. 4 ст. 159 СК у разі ухилення від виконан­ня рішення суду особою, з якою проживає дитина, суд за заявою того з батьків, хто проживає окремо від неї, може передати її для проживання з ним. Уявляється, що ця норма сформульована недосить чітко. Так, вона не визначає, які дії (чи бездіяль­ність) треба вважати ухиленням від виконання рішення суду. Правильнішою була б вказівка на злісне невиконання рішення суду як на підставу передачі дитини тому з батьків, хто прожи­ває окремо від неї.

Частина 5 ст. 159 СК закріплює відповідальність за невико­нання рішення суду, яка чомусь (виходячи зі змісту цієї норми) може наставати лише для того з батьків, з ким проживає дити­на. Але ж рішення суду може не виконуватися й тим з батьків, який проживає окремо від дитини. Тому більш правильним було б встановити однакову відповідальність для обох батьків.