§ Поняття й предмет сімейного права Поняття "сімейне право" може мати різні значення

Вид материала

Документы

Содержание Особисті немайнові права і обов'язки інших членів сім'ї та родичів Аліментні правовідносини між іншими членами сім'ї та родичами

Подобный материал:

• Цивільне процесуальне право України, 797.43kb.
• План заняття. Поняття звичаю та звичаєвого права. Різні підходи до трактування терміну, 657.42kb.
• 7. система права та система законодавства поняття та класифікація системи права. Поняття, 84.21kb.
• Окремі галузі законодавства України, 2520.66kb.
• Тема 1: Цивільне право в системі галузей права України, 1126.62kb.
• План Вступ Загальна частина Поняття, предмет та система римського цивільного права, 5787.48kb.
• Склад злочину поняття І значення складу злочину, 796.48kb.
• Правила приймання рецепта, приготування, зберігання І відпускання лікарських форм., 574.75kb.
• Злочин І його види, 65.84kb.
• Програм а вступного іспиту з основ держави І права для вступників до магістратури, 94.78kb.

ив.: Советское семейное право. — К., 1982. — С. 157.

292

присуджених додаткових витрат (п. 17 постанови Пленуму Вер­ховного Суду України "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України").

§ 4. Припинення суб'єктивного права дитини на аліменти

Найпоширенішою підставою припинення суб'єктивного права дитини на аліменти є досягнення нею повноліття. За загальним правилом, встановленим законом, до того часу батьки зобов'язані утримувати дитину. А згідно зі ст. 199 СК якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв'язку з цим потребу­ють матеріальної допомоги, батьки зобов'язані утримувати їх до досягнення ними 23 років за умови, що вони можуть нада­вати таку допомогу.

Друга підстава припинення суб'єктивного права дитини на аліменти передбачена ст. 188 СК, відповідно до якої батьки можуть бути звільнені від обов'язку утримувати дитину, якщо її дохід набагато перевищує дохід кожного з них і повністю забезпечує потреби дитини.

Право на звернення до суду з позовом про звільнення від обов'язку утримувати дитину належить обом батькам або од­ному з них. Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, батьки (один з них) можуть посилатися на будь-які обставини, що мають значення для справедливого вирішення справи, зокрема на факти одержання дитиною майна у порядку спадкування, за договором дарування, заробітної плати за трудовим договором тощо.

Під час розгляду і вирішення справи за позовом батьків (одного з них) про звільнення їх від обов'язку утримувати дитину суд на підставі дослідження доказів, зазначених у ст. 27 ЦПК, має переконатися в тому, що дохід дитини набагато перевищує дохід кожного з батьків і повністю забезпечує її потреби. У разі встановлення цієї обставини суд має задо­вольнити вимогу батьків (одного з них). І навпаки, якщо зазначена обставина не буде встановлена, суд повинен поста­новити рішення про відмову в задоволенні вимоги батьків (одного з них).

Третя підстава припинення суб'єктивного права дитини на аліменти передбачена ст. 190 СК. Згідно з ч. 1 цієї статті той з батьків, з ким проживає дитина, і той з них, хто проживає окремо від неї, з дозволу органу опіки та піклування можуть укласти договір про припинення права дитини на аліменти у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно. Договір

293

укладається у письмовій формі і підлягає обов'язковому нота­ріальному посвідченню та державній реєстрації.

За своєю правовою природою зазначений договір належить до сімейно-правових договорів, оскільки його укладення та ви­конання породжують правові наслідки, передбачені нормами сімейного законодавства, — припинення права дитини на аліменти у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно.

Водночас цей договір має відповідати передбаченим ст. 203 ЦК загальним вимогам, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Крім того, при його укладенні сторони повинні додержуватись норм права, закріплених у другому роз­ділі п'ятої книги ЦК, що визначають загальні положення про договір.

Дитина, яка досягла 14 років, бере участь в укладенні дого­вору. Набувачами права власності на нерухоме майно можуть бути як сама дитина, так і дитина і той з батьків, з ким вона проживає.

У другому випадку той з батьків, з ким проживає дитина, на підставі ст. 242 ЦК укладає договір як її законний пред­ставник.

Якщо ж у договорі як набувачі права власності на нерухоме майно фігурують дитина і той з батьків, з ким вона проживає, зазначені у ньому об'єкти переходять у спільну часткову влас­ність цих осіб.

Після укладення договору припиняється обов'язок того з батьків, хто проживає окремо від дитини, утримувати її, а у того з батьків, з ким проживає дитина, виникає такий обов'язок. Водночас укладення договору не звільняє того з батьків, хто проживає окремо від дитини, від обов'язку брати участь у до­даткових витратах на неї, зумовлених особливими обставинами (ст. 185 СК).

У сімейному законодавстві передбачені певні заходи, спря­мовані на охорону майнових прав неповнолітньої дитини — власника нерухомого майна, одержаного нею за зазначеним договором. Так, закон забороняє звертати на нього стягнення. Крім того, таке майно може бути відчужене лише з дозволу органу опіки та піклування.

У ч. 6 ст. 190 СК передбачена можливість визнання судом договору про припинення права на аліменти на дитину у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно недійсним на вимогу відчужувача цього майна у разі виключення його імені як батька з актового запису про народження дитини. У такому

294

разі суд повинен визнати цей договір недійсним, оскільки вик­лючення імені певної особи як батька з актового запису про народження дитини означає відсутність кровного споріднення між нею і дитиною (ст. 136 СК). Після визнання договору недійсним у відчужувача нерухомого майна відновлюється право власності на нього.

За загальним правилом, закріпленим у ч. 2 ст. 651 ЦК, за рішенням суду на вимогу однієї з сторін договір може бути розірвано у разі його істотного порушення другою стороною. Сімейне законодавство також виходить з визнання того, що невиконання тим із батьків, з ким проживає дитина, обов'язку утримувати її відповідно до договору про припинення права на аліменти на дитину у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно є його істотним порушенням, внаслідок чого у відчужувача нерухомого майна (батька, матері дитини) виникає право на звернення до суду з вимогою про розірвання такого договору. У разі задоволення цієї вимоги нерухоме майно повинно бути повернуто тому з батьків дитини, хто є його відчужувачем.

§ 5. Визначення заборгованості за аліментами

на дитину та її стягнення.

Звільнення від сплати заборгованості

за аліментами

За загальним правилом у разі відсутності домовленості між батьками щодо сплати аліментів на дитину той з них, з ким проживає дитина, має право звернутися до суду з позовом про стягнення аліментів з другого з батьків. За рішенням суду аліменти на дитину присуджуються у частці від заробітку (до­ходу) її матері, батька або у твердій грошовій сумі (ч. З ст. 181 СК). До компетенції суду віднесено й обчислення розміру алі­ментів (статті 183 і 184 СК).

Згідно зі ст. 14 ЦПК рішення суду, що набрали чинності, є обов'язковими для всіх органів, підприємств, установ, органі­зацій, посадових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України. Однак доводиться констатувати, що ще мають місце факти невиконання цих рішень, у тому числі про стягнення аліментів на дитину, внаслідок чого й утворюється заборгованість за ними.

Розмір заборгованості за аліментами обчислюється держав­ним виконавцем, виходячи з фактичного заробітку (доходу), який платник аліментів одержував за час, протягом якого не

295

провадилося їх стягнення, або з заробітку (доходу), який він одержує на час обчислення розміру заборгованості. Якщо плат­ник аліментів не працював на час виникнення заборгованості і не працює на час обчислення її розміру, вона визначається виходячи з середньої заробітної плати працівника відповідної кваліфікації або некваліфікованого працівника для даної міс­цевості.

Державний виконавець у разі надходження виконавчого доку­мента повинен обчислити розмір заборгованості за аліментами і сповістити про це стягувача та платника аліментів.

У разі виникнення спору щодо визначення заборгованості за аліментами її розмір обчислюється судом.

Відповідно до ч. З ст. 194 СК заборгованість за аліментами, які стягуються на підставі заяви платника про їх відрахування з його заробітної плати, пенсії, стипендії, погашається за заявою платника шляхом відрахувань з його заробітної плати, пенсії, стипендії за місцем їх одержання або стягується за рішенням суду.

Досягнення дитиною повноліття не є перешкодою до стяг­нення заборгованості за аліментами і водночас не є підставою для звільнення платника від обов'язку її погашення. Якщо повнолітні дочка, син продовжують навчатися і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, яку їх батьки зобов'яза­ні надавати за умови, що вони можуть це робити, заборгова­ність за аліментами стягується до досягнення нею, ним 23 років (ч. 4 ст. 194 СК).

Згідно з ч. 1 ст. 194 СК аліменти можуть бути стягнуті за виконавчим листом за минулий час, але не більш як за три роки, що передували пред'явленню виконавчого листа до ви­конання.

Водночас трапляються випадки, коли за виконавчим листом, пред'явленим до виконання, стягнення аліментів не провади­лось у зв'язку з розшуком платника аліментів або у зв'язку із його перебуванням за кордоном. У таких випадках з урахуван­ням винної поведінки платника відповідно до ч. 2 ст. 194 СК як виняток із загального правила аліменти мають бути сплаче­ні за весь минулий час незалежно від того, протягом якого періоду розшукувався або перебував за кордоном платник.

Треба зазначити, що у ст. 196 СК вперше у сімейному законодавстві України встановлено відповідальність платника аліментів за прострочення їх сплати. Згідно з ч. 1 цієї статті при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов'язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів

296

має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного від­сотка від суми несплачених аліментів за кожен день простро­чення. При цьому форма вини (умисел або необережність) плат­ника аліментів за загальним правилом значення не має.

Зазначена у законі міра відповідальності спрямована насам­перед на забезпечення належного виконання аліментного зобо­в'язання платником аліментів лише у тому разі, коли аліменти стягуються з нього за рішенням суду. Якщо ж аліменти на дитину сплачуються за договором між батьками, ця санкція до несправного платника застосовуватись не може, якщо щодо цього немає прямої вказівки у договорі.

Розмір неустойки (пені) може бути лише зменшений судом з урахуванням матеріального становища та сімейного стану плат­ника аліментів. Повне звільнення судом несправного платника від сплати неустойки (пені) законом не передбачене, за винят­ком випадків, коли платником є неповнолітня особа.

За загальним правилом якщо розмір заборгованості за алімен­тами обчислюється державним виконавцем, а у разі виникнен­ня спору — судом, строк її виплати визначається (відповідно) у постанові державного виконавця або у рішенні суду. Однак згідно з ч. 1 ст. 204 ЦПК суд при постановленні рішення може надати відстрочку або розстрочку його виконання у тих випад­ках, коли воно ускладнюється або стає неможливим, зокрема у зв'язку з тяжким матеріальним становищем відповідача та з інших поважних причин (наприклад, у зв'язку з хворобою від­повідача, його перебуванням у тривалому відрядженні, несвоє­часною виплатою йому заробітної плати тощо).

За наявності обставин, які ускладнюють виконання рішення суду або роблять його виконання неможливим, державний ви­конавець за власною ініціативою або за заявою сторін, а також самі сторони мають право звернутися до суду або іншого орга­ну, який видав виконавчий документ, із заявою про відстрочку чи розстрочку або зміну способу та порядку виконання цього рішення (ч. 1 ст. 33 Закону України "Про виконавче провад­ження").

Повне або часткове звільнення платника аліментів від сплати заборгованості за ними можливе лише за його позовом. Судом така вимога може бути задоволена лише з підстав, зазначених у ч. 2 ст. 197 СК, а саме: якщо заборгованість виникла у зв'язку з тяжкою хворобою платника аліментів або іншою обставиною, що має істотне значення (наприклад, тяжке матеріальне стано­вище платника, несприятливі обставини, що утруднюють сплату заборгованості за аліментами, тощо).

297

Треба, однак, зазначити, що сама по собі тяжка хвороба або інша обставина, що має істотне значення, внаслідок якої утво­рилась заборгованість за аліментами, не може бути підставою для звільнення (повного або часткового) платника від її спла­ти, якщо його матеріальне становище дозволяє йому погасити цю заборгованість. Питання про те, чи є обставини, на які посилається платник аліментів, істотними, вирішує суд.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 21 Закону України "Про виконавче провадження" виконавчі листи (у тому числі про стягнення алімен­тів) можуть бути пред'явлені до виконання протягом трьох років.

На вимогу одержувача аліментів виконавчий лист видається йому на руки. У такому разі від нього залежить пред'явлення у майбутньому цього листа до виконання. Закон (ч. З ст. 197 СК) виходить з того, що якщо заборгованість за аліментами виникла внаслідок непред'явлення без поважної причини ви­конавчого листа до виконання особою, на користь якої при­суджено аліменти, суд може звільнити платника аліментів від її сплати.

Правила про стягнення аліментів за минулий час, а також заборгованості за аліментами, що містяться у частинах 1—3 ст. 194 СК, а також положення, закріплені у статтях 195—197 СК, застосовуються і до стягнення аліментів на повнолітніх непрацездатних дітей, які потребують матеріальної допомоги, а також інших членів сім'ї та родичів.

§ 6. Обов'язок батьків утримувати повнолітніх дітей

Згідно зі ст. 198 СК батьки зобов'язані утримувати своїх повнолітніх непрацездатних дочку, сина, які потребують мате­ріальної допомоги, якщо вони можуть таку допомогу надавати. Таким чином, ця правова норма встановлює підстави виникнен­ня аліментного зобов'язання між зазначеними особами.

Аліментне зобов'язання щодо утримання батьками своїх пов­нолітніх дітей, яке належить до аліментних зобов'язань першої черги, — це правовідношення, підставою виникнення якого є такі юридичні факти: 1) родинний зв'язок між батьками й дітьми або усиновлення останніх; 2) непрацездатність повнолітніх дочки, сина; 3) потреба повнолітніх дочки, сина у матеріальній допомозі (одержанні аліментів); 4) наявність у батьків можли­вості надавати таку допомогу.

Сукупність наведених вище юридичних фактів утворює юри­дичний склад, необхідний і достатній для виникнення зазначе-

298

ного аліментного зобов'язання. За відсутності хоча б одного з цих фактів аліментне зобов'язання щодо утримання батьками своїх повнолітніх дочки, сина не виникає.

Родинний зв'язок між батьками й дітьми визначається від­повідно до правил, встановлених нормами 12 і 18 глав СК. Непрацездатність одержувача аліментів встановлюється за медичними критеріями (він має бути визнаний у встановлено­му законом порядку інвалідом І, 11 чи III групи незалежно від того, коли настала його непрацездатність — до чи після досяг­нення ним повноліття) або за віковими ознаками (одержувач аліментів має досягти встановленого законом пенсійного віку).

Потреба у матеріальній допомозі означає брак коштів, необ­хідних для підтримання нормальної життєдіяльності особи. Уяв­ляється, що потреба повнолітніх дочки, сина у матеріальній допомозі має визначатися згідно з прожитковим мінімумом, встановленим законом. Тому з урахуванням закріпленого у ч. 1 ст. 10 СК положення про можливість застосування аналогії закону до сімейних відносин, не врегульованих цим Кодексом, при визначенні потреби у матеріальній допомозі треба виходи­ти з критеріїв, закріплених у ч. 4 ст. 75 СК.

Таким чином, повнолітні непрацездатні дочка, син можуть бути визнані такими, що потребують матеріальної допомоги, у тому разі, якщо їх заробітна плата, пенсія, доходи від викорис­тання майна, інші доходи не відповідають прожитковому мі­німуму, встановленому законом.

Необхідною умовою утримання батьками повнолітніх дочки, сина є наявність у них матеріальної можливості надавати їм матеріальну допомогу. Отже, якщо суд встановить, що заробітна плата, пенсія, доходи від використання майна, інші доходи батьків є нижчими від встановленого законом прожиткового мінімуму, на них не може бути покладено обов'язок надавати матеріальну допомогу їх повнолітнім непрацездатним дочці, сину.

Аліменти повнолітнім непрацездатним дочці, сину, які потре­бують матеріальної допомоги, у разі визнання їх інвалідами І, II чи III групи присуджуються на строк інвалідності, а непра­цездатним за віком — довічно.

За злісне ухилення від сплати встановлених рішенням суду коштів на утримання повнолітніх дітей, які перебувають на утриманні батьків, останні притягаються до кримінальної від­повідальності за ст. 164 КК. Новелою сімейного законодавства є закріплення у ньому (ст. 199 СК) обов'язку батьків утриму­вати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчатися, до досягнення ними 23 років.

299

Аліментні зобов'язання між батьками та їх повнолітніми дочкою, сином, які продовжують навчатися після досягнення ними повноліття і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги — це правовідношення, підставою виникнення якого є сукупність таких юридичних фактів: 1) продовження навчання дочкою, сином після досягнення ними повноліття; 2) недосяг-нення дочкою, сином 23 років; 3) потреба дочки, сина у мате­ріальній допомозі у зв'язку з навчанням; 4) наявність у батьків можливості надавати таку допомогу.

Сукупність цих фактів утворює юридичний склад, необхідний і достатній для виникнення зазначеного аліментного зобов'язан­ня. У разі відсутності хоча б одного з наведених вище фактів аліментне зобов'язання, пов'язане з утриманням батьками своїх повнолітніх дочки, сина, які продовжують навчатися, не виникає.

Так, для виникнення зазначеного аліментного зобов'язання повнолітні дочка, син, які продовжують навчатися, повинні потребувати матеріальної допомоги. Тому суд, розглядаючи по­зов про стягнення аліментів, зобов'язаний ретельно перевіряти цю обставину. Якщо буде, наприклад, встановлено, що син навчається у вищому навчальному закладі заочно, однак ніде не працює, але має можливість влаштуватися на роботу, потреба у наданні йому матеріальної допомоги може бути поставлена під сумнів. При визначенні суми матеріальної допомоги, що має надаватися батьками їх повнолітнім дочці, сину, які про­довжують навчатися, повинна враховуватись вартість навчання, підручників, проїзду до навчального закладу, проживання за місцем його розташування¹.

Згідно з ч. 2 ст. 199 СК право на утримання припиняється у разі припинення дочкою, сином навчання (наприклад, у зв'язку з закінченням строку навчання у навчальному закладі, припиненням навчання у зв'язку з наданням академічної від­пустки, відрахуванням з навчального закладу через академічну заборгованість тощо).

Відповідно до ч. З ст. 199 СК право на звернення до суду з позовом про стягнення аліментів має той з батьків, з ким про­живають дочка, син, а також самі дочка, син, які продовжують навчатися. Це положення навряд чи можна визнати правиль­ним, оскільки батьки не є законними представниками своїх повнолітніх дітей і тому не мають права пред'являти позов про стягнення аліментів на них.

¹ Див.: Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар. - К., 2003. - С 395.

300

У ст. 200 СК закріплені правила визначення судом розміру аліментів на повнолітніх дочку, сина, які продовжують навча­тися і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги. Згідно з нею суд визначає цей розмір у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) платника аліментів з урахуван­ням стану здоров'я і матеріального становища одержувача і платника аліментів; наявності у останнього інших дітей, не­працездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; інших обставин, що мають істотне значення.

При визначенні розміру аліментів, що мають стягуватись з одного з батьків, суд бере до уваги можливість надання утри­мання другим із батьків, другим із подружжя, а також їх пов­нолітніми дітьми. При цьому відповідно до ч. 2 ст. 182 СК він виходить з того, що розмір аліментів на одну дитину за жод­них умов не може бути меншим за неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Оскільки аліментне зобов'язання, пов'язане з утриманням бать­ками своїх повнолітніх дочки, сина, з урахуванням підстав, наве­дених у статтях 198 і 199 СК, належить до аліментних зобов'язань першої черги, у ст. 201 СК закріплені положення про те, що до відносин, пов'язаних з утриманням батьками своїх повнолітніх дочки, сина, застосовуються норми сімейного законодавства про відрахування аліментів на дитину за ініціативою платника (ст. 187 СК); про укладення між батьками договору про сплату аліментів на дитину (ст. 189); про припинення права на аліменти на дитину у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме май­но (ст. 190); про час, з якого присуджуються аліменти на дитину (ст. 191); про зміну розміру аліментів (ст. 192 СК).

Крім того, до відносин між батьками та їх повнолітніми доч­кою, сином, пов'язаних з наданням останнім утримання, застосо­вуються норми про стягнення аліментів за минулий час та забор­гованості за ними (ст. 194 СК); про визначення заборгованості за аліментами, присудженими у частці від заробітку (доходу) плат­ника аліментів (ст. 195); про відповідальність за прострочення сплати аліментів (ст. 196); про встановлення строку сплати забор­гованості за аліментами і звільнення від неї (ст. 197 СК).

§ 7. Обов'язок повнолітніх дочки, сина утримувати батьків та його виконання

Згідно зі ст. 51 Конституції повнолітні діти зобов'язані піклу­ватися про своїх непрацездатних батьків. Це положення конкре-

301

тизоване у ст. 172 СК, відповідно до якої, до речі, піклуватися про своїх батьків та надавати їм допомогу повинні не тільки повнолітні, а й неповнолітні діти.

Частина 2 ст. 172 СК передбачає, що повнолітні дочка, син мають право звертатися за захистом прав та інтересів своїх непрацездатних, немічних батьків як їх законні представники без спеціальних на те повноважень. Однак якщо повнолітні дочка, син не піклуються про своїх непрацездатних, немічних батьків, з них за рішенням суду можуть бути стягнуті кошти на відшкодування витрат, пов'язаних із наданням такого піклу­вання.

Результатом нормального здійснення батьківських прав, пра­вильного виховання дітей є та духовна й матеріальна підтримка, яку пізніше повнолітні дочка, син надають своїм батькам. Тож батьки вправі розраховувати на одержання у разі необхідності матеріальної допомоги від своїх повнолітніх дітей. У більшості випадків така допомога надається дочкою, сином добровільно.

Положення ч. 2 ст. 7 і ч. 1 ст. 9 СК дозволяють стверджувати, що непрацездатні батьки, які потребують матеріальної допомоги, можуть врегульовувати відносини з їх повнолітніми дочкою, сином, пов'язані з наданням їм утримання, шляхом укладення з ними договору про сплату аліментів. Водночас закон допус­кає можливість примусового виконання зазначеного обов'язку повнолітніх дочки, сина на підставі рішення суду.

У ст. 202 СК встановлені підстави виникнення аліментного зобов'язання між повнолітніми дочкою, сином та їх непра­цездатними батьками, які потребують матеріальної допомоги. Зазначене зобов'язання, що належить до аліментних зобов'язань першої черги — це правовідношення, підставою виникнення якого є такі юридичні факти: 1) родинний зв'язок між батьками і дітьми або усиновлення останніх; 2) непрацездатність батьків; 3) потреба батьків у матеріальній допомозі (одержанні аліментів).

Сукупність наведених вище юридичних фактів утворює юри­дичний склад, необхідний і достатній для виникнення алімент­ного зобов'язання, пов'язаного з утриманням повнолітніми доч­кою, сином своїх батьків. За відсутності хоча б одного з цих фактів зазначене аліментне зобов'язання не виникає.

Родинний зв'язок між батьками та дітьми визначається за правилами, встановленими нормами 12 і 18 глав СК. Непраце­здатність одержувача аліментів встановлюється за медичними критеріями (він має бути визнаний у встановленому законом порядку інвалідом 1, II чи НІ групи) або за віковими ознаками (він має досягти пенсійного віку, встановленого законом).

302

Потреба у матеріальній допомозі означає брак коштів, необ­хідних для підтримання нормальної життєдіяльності особи. Уявляється, що потреба батьків у матеріальній допомозі має визначатися відповідно до прожиткового мінімуму, встановле­ного законом. Тому з урахуванням закріпленого у ч. 1 ст. 10 СК положення про можливість застосування аналогії закону до сімейних відносин, не врегульованих цим Кодексом, при визначенні потреби у матеріальній допомозі треба виходити з критеріїв, закріплених у ч. 4 ст. 75 СК.

Таким чином, батьки можуть бути визнані такими, що потре­бують матеріальної допомоги, у тому разі, якщо їх заробітна плата, пенсія, доходи від використання майна, інші доходи не відповідають прожитковому мінімуму, встановленому законом.

Потреба у матеріальній допомозі встановлюється судом з урахуванням конкретних обставин справи. Зокрема, він може взяти до уваги перебування батьків на утриманні державної або громадської організації, врахувати наявність у батьків-подружжя можливості одержувати утримання одне від одного тощо. Судова практика виходить з того, що перебування непра­цездатного подружжя, непрацездатних батьків (відповідно) у будинках інвалідів або престарілих саме по собі не виключає потреби у матеріальній допомозі і не звільняє зобов'язаних осіб від сплати аліментів, але може бути підставою для змен­шення їх розміру (п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України").

За загальним правилом кошти на утримання непрацездатних батьків, які потребують матеріальної допомоги, присуджені судом, мають стягуватись з моменту пред'явлення позову. Однак у ст. 220 ЦПК закріплене правило, згідно з яким при розгляді позовів про стягнення аліментів суддя у разі потреби (до вирі­шення справи по суті) має право прийняти ухвалу про те, хто з дітей і в якому розмірі має тимчасово надавати кошти на утри­мання батьків. Розмір аліментів на батьків визначається відпо­відно до правил, закріплених у ст. 205 СК. Ухвала судді підлягає негайному виконанню.

Обов'язок повнолітніх дітей утримувати своїх батьків, які потребують матеріальної допомоги і є непрацездатними за станом здоров'я (інвалідами І, II або III групи), зберігається протягом усього строку інвалідності, а щодо батьків, які потребують ма­теріальної допомоги і є непрацездатними за віком, — довічно.

Не мають права на аліменти мати, батько, позбавлені бать­ківських прав за рішенням суду з підстав, передбачених ст. 164

303

СК, у тому разі, якщо ці права не були поновлені, оскільки позбавлення батьківських прав призводить до втрати всіх прав, які мати, батько мали як батьки, зокрема й права на одержання аліментів (ст. 166 СК).

За злісне ухилення від сплати встановлених рішенням суду коштів на утримання непрацездатних батьків, винні притяга­ються до кримінальної відповідальності за ст. 165 КК.

Обов'язки батьків і дітей, пов'язані з наданням матеріаль­ної допомоги, є взаємними. З урахуванням цього у ст. 204 СК зазначено, що у разі встановлення судом того, що мати, батько ухилялися від виконання своїх батьківських обов'язків, дочка, син можуть бути звільнені від обов'язку утримувати їх.

У цій правовій нормі закріплена санкція, що може бути застосована судом до батьків за невиконання ними своїх бать­ківських обов'язків, яка за своєю правовою природою є мірою відповідальності.

Для розуміння сутності правила ст. 204 СК треба виходити з того, що відповідно до ч. 4 ст. 155 СК ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом. Тому ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків, пов'язаних з вихованням і утриманням своїх неповнолітніх дітей, є саме тим випадком, коли держава не може задовольнити вимогу батьків про надання їм утримання їх повнолітніми дочкою, сином.

Під ухиленням батьків від виконання батьківських обов'язків у контексті ст. 204 СК треба розуміти їх протиправну, винну поведінку під час здійснення ними батьківських прав і вико­нанні батьківських обов'язків, пов'язаних з вихованням та утри­манням їх неповнолітніх дітей.

Таким чином, обов'язок повнолітніх дітей утримувати своїх непрацездатних батьків, які потребують матеріальної допомо­ги, не в усіх випадках є абсолютним. У зв'язку з цим суд зобов'язаний на вимогу дітей, до яких пред'явлено позов про стягнення аліментів, перевіряти ставлення батьків до виконання батьківських обов'язків щодо них.

Встановлення того факту, що батьки протягом тривалого часу не брали участі у вихованні та утриманні своїх неповно­літніх дітей через незалежні від них причини, є підставою для того, щоб не звільняти останніх від обов'язку утримувати непра­цездатних батьків, які потребують допомоги.

Водночас згідно зі ст. 204 СК суд при розгляді справи за позовом непрацездатних батьків, які потребують матеріальної допомоги, до повнолітніх дочки, сина може у виняткових ви-

304

падках присудити з неї, нього аліменти, але лише на строк не більш як три роки.

Як правило, обов'язок утримувати своїх непрацездатних бать­ків, які потребують матеріальної допомоги, повнолітні дочка, син виконують добровільно. Водночас досить часто трапля­ються випадки, коли вони не усвідомлюють свого обов'язку. Тому закон передбачає можливість його примусового виконання за рішенням суду.

Стаття 205 СК встановлює порядок визначення судом розміру аліментів на непрацездатних батьків, які потребують матеріаль­ної допомоги, які можуть бути стягнуті з повнолітніх дітей, якщо вони добровільно не виконують свого обов'язку утриму­вати батьків. Відповідно до ч. 1 цієї статті суд визначає розмір цих аліментів у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заро­бітку (доходу) з урахуванням матеріального становища та сімей­ного стану сторін. З'ясування судом питань, пов'язаних із мате­ріальним становищем і сімейним станом учасників зазначеного аліментного правовідношення, яке є аліментним зобов'язан­ням першої черги, має першорядне значення для визначення розміру аліментів на батьків.

Так, повнолітні дочка, син не можуть бути звільнені від обов'язку сплачувати аліменти на користь непрацездатних батьків, які потребують матеріальної допомоги, навіть у тих випадках, коли вони самі перебувають у тяжкому матеріально­му становищі. Однак ця обставина може бути врахована судом при визначенні розміру аліментів.

Згідно з ч. 2 ст. 205 СК при визначенні розміру аліментів на непрацездатних батьків, які потребують матеріальної до­помоги, суд має враховувати і можливість одержання ними утримання від інших дітей, до яких не пред'явлено позов про стягнення аліментів, дружини, чоловіка та своїх батьків. Ця обставина також впливає на визначення розміру аліментів.

Закон виключає можливість залучення до участі у справі всіх повнолітніх дітей, якщо цього не вимагає позивач. Адже батькам немає необхідності пред'являти позов до тих дітей, які сумлінно й добровільно виконують свої обов'язки щодо них. Проте суд має виходити з визнання того, що всі повнолітні діти зобов'язані брати участь у матеріальному забезпеченні бать­ків. Тому він повинен встановлювати матеріальне становище всіх дітей і з урахуванням цього визначати частку участі у забезпеченні батьків відповідача.

Утримання, яке повнолітні дочка, син добровільно надають своїм батькам, має бути враховане судом при визначенні роз-

305

міру аліментів, які мають бути стягнуті з тих повнолітніх ді­тей, до яких пред'явлено позов і щодо яких постановлюється відповідне рішення суду.

Суд повинен враховувати й те, що відповідно до ч. 1 ст. 75 СК дружина, чоловік повинні матеріально підтримувати одне одного. Водночас наявність такої підтримки не звільняє повно­літніх дітей від обов'язку утримувати своїх непрацездатних батьків, які потребують матеріальної допомоги. Однак ця об­ставина може бути врахована судом під час визначення розміру аліментів, що мають бути стягнуті з повнолітніх дочки, сина на їх батьків. А встановлення судом того факту, що допомога, яка надається одним із подружжя другому з них, є достатньою для забезпечення належного матеріального рівня їх життя, може бути підставою для відмови у задоволенні позову про стягнення аліментів на батьків з їх повнолітніх дітей. Повинна врахову­ватись і можливість одержання непрацездатними батьками, які потребують матеріальної допомоги, утримання від їх батьків.

Згідно зі ст. 203 СК повнолітні дочка, син, які сплачують аліменти на батьків, зобов'язані брати участь у додаткових витра­тах на них, викликаних тяжкою хворобою, інвалідністю або не­мічністю матері, батька. При цьому йдеться про додаткові витрати, а не про додаткове стягнення коштів на утримання непрацездат­них батьків, які потребують матеріальної допомоги.

Як правило, повнолітні дочка, син добровільно беруть участь у зазначених витратах. Якщо ж вони не роблять цього, батьки мають право звернутися до суду з позовом про стягнення з них додаткових витрат, зумовлених зазначеними обставинами.

Доказами, що підтверджують позовні вимоги, можуть бути висновки медико-соціальної експертної комісії, судово-медичної експертизи, довідки медичних закладів та інші документи, що свідчать про те, що позивач страждає на тяжке захворювання, дістав каліцтво або інше ушкодження здоров'я і у зв'язку з цим потребує додаткових витрат на медичну та соціальну допомогу. Розмір суми, що підлягає стягненню, повинен визначатися за­лежно від фактично понесених або передбачуваних витрат.

З урахуванням матеріального становища та сімейного стану повнолітніх дочки, сина суд визначає розмір участі кожного з них (якщо їх декілька) у додаткових витратах на батьків, зумов­лених їх тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю. Бе­реться до уваги й можливість участі у цих витратах інших осіб. У судовому рішенні, постановленому за результатами одночас­ного розгляду вимог про стягнення аліментів і про стягнення додаткових витрат, має окремо визначатися частка заробітку

306

(доходу) повнолітніх дочки, сина, присуджена батькам у вигляді аліментів, і сума присуджених додаткових витрат. Додаткові витрати можуть мати разовий характер або визначатись на пев­ний строк. Залежно від цього суд визначає порядок їх виплати (разовий або строковий).

У ст. 206 СК встановлене правило, відповідно до якого обов'язок, пов'язаний з участю у додаткових витратах на батьків, може покладатися судом і на дитину, тобто на особу, яка не досягла повноліття. Однак суд може постановити рішення про стягнення з дитини одноразово або протягом певного строку коштів на покриття витрат, пов'язаних з лікуванням матері, батька та доглядом за ними, лише у виняткових випадках, а саме: якщо мати, батько є тяжко хворими, інвалідами, а дитина має достатній дохід (заробіток).

Глава 17

^ ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА І ОБОВ'ЯЗКИ ІНШИХ ЧЛЕНІВ СІМ'Ї ТА РОДИЧІВ

Одним із особистих немайнових прав фізичної особи, яке поряд з іншими такими правами закріплене у другій книзі ЦК (ст. 291), є право на сім'ю. Воно охоплює низку повноважень, а саме: право на створення сім'ї; право на вибір осіб, які бажа­ють створити сім'ю; право на перебування (проживання і ви­ховання) у сім'ї; право на вибір форми організації сімейного життя; право на повагу до нього; право на підтримання зв'яз­ків з членами своєї сім'ї та родичами.

Право на сім'ю та сімейне виховання — це невід'ємне право людини. Сім'я є найкращою формою організації спільного про­живання людей і особливо виховання дітей, яка відома людст­ву. Жодні форми суспільного виховання не можуть зрівнятися з вихованням дитини у сім'ї, підтвердженням чого є численні не досить вдалі спроби замінити сімейне виховання суспіль­ним. Тому одним із завдань сімейного законодавства є захист права дитини на виховання у сім'ї. Як правило, при цьому мається на увазі проживання і виховання дитини у сім'ї своїх батьків. Однак вона наділена також правом спілкуватися з ді­дом, бабою, прадідом, прабабою, братами, сестрами та іншими членами сім'ї. Крім того, нерідко в силу тих або інших обста­вин дитина проживає з мачухою, вітчимом, а отже, й вихову­ється ними.

307

Законодавчою підставою виникнення сімейних особистих не-майнових відносин між зазначеними вище особами є насамперед ч. 2 ст. 2 СК, згідно з якою такі відносини регулюються цим Кодексом, зокрема гл. 21 '"Особисті немайнові права та обов'язки інших членів сім'ї та родичів". При цьому треба наголосити на тому, що в СК вперше у сімейному законодавстві України до кола суб'єктів сімейних правовідносин віднесено прабабу й прадіда.

Баба, дід, прабаба, прадід як родичі прямої лінії споріднення мають право спілкуватися зі своїми внуками, правнуками і брати участь у їх вихованні навіть у тих випадках, коли вони проживають окремо від них. Це право закріплене у ч. 1 ст. 257 СК. Воно грунтується на родинному зв'язку між бабою, дідом і внуками, прабабою, прадідом та правнуками. Варто звернути увагу на те, що СК встановлює право, а не обов'язок баби, діда, прабаби, прадіда брати участь у спілкуванні з внуками, правнуками та їх вихованні. Тому можна вести мову про те, що, виховуючи внуків і правнуків, вони не тільки виконують свій моральний обов'язок, а й реалізують своє право. За наяв­ності повноцінної сім'ї та нормального розвитку сімейних від­носин реалізація цього права не породжує жодних проблем.

Труднощі, як правило, виникають тоді, коли батьки дитини розривають шлюб або коли один із них помирає, а той з батьків, з ким залишається проживати дитина, не дозволяє, наприклад, батькам другого з подружжя спілкуватися з нею. Тому у ч. 2 ст. 257 СК закріплено положення про те, що батьки чи інші особи, з якими проживає дитина, не мають права перешкоджа­ти бабі, діду, прабабі, прадіду у здійсненні їх прав щодо вихо­вання внуків, правнуків. Якщо такі перешкоди чиняться, баба, дід, прабаба, прадід мають право на звернення до суду з позовом про їх усунення.

Суд при розгляді спору має керуватися інтересами дітей. У своєму рішенні він повинен встановлювати способи участі діда, баби, прадіда, прабаби у вихованні дитини (систематичні зустрічі, відвідування дитиною місця проживання баби, діда, прабаби, пра­діда тощо), місце і час їх спілкування з урахуванням віку, стану здоров'я дитини, поведінки діда, баби, прадіда, прабаби, а також інших обставин, що мають істотне значення. Якщо інтереси дитини вимагають присутності під час побачень іншої особи (вихователя, вчителя, лікаря), суд може відобразити це у рішенні.

Стаття 259 СК встановлює права та обов'язки рідних (пов-норідних і неповнорідних) братів і сестер. Повнорідними є рідні брати та сестри, які походять від спільних батьків, а неповнорідними — рідні брати і сестри, у яких лише один із

308

батьків є спільним (якщо це батько, брати і сестри називаються єдинокровними, а якщо мати — єдиноутробними). Особистими немайновими правами братів і сестер є:

1. право на спілкування між собою незалежно від того, де і
   з ким вони проживають. Особливої актуальності реалізація
   зазначеного права набуває у тих випадках, коли в силу тих або
   інших життєвих обставин брати і сестри не проживають разом.
   Крім того, можливі випадки, коли з тих або інших причин
   батьки перешкоджають такому спілкуванню. З метою підтри­
   мання та зміцнення родинних зв'язків законодавець і закріп­
   лює право рідних братів і сестер на спілкування між собою
   незалежно від їх місцезнаходження і ставлення до цього їх
   батьків та інших членів сім'ї;
   
2. право повнолітніх братів і сестер брати участь у вихованні
   своїх неповнолітніх братів і сестер незалежно від місця їх прожи­
   вання. Це право також спрямоване на захист родинних зв'язків
   між братами і сестрами. З найбільшою силою воно реалізується
   у тих випадках, коли у дітей немає батьків або коли їх батьки
   позбавлені батьківських прав. Життя свідчить, що у таких си­
   туаціях саме старші (повнолітні) брати і сестри займаються
   вихованням малят. А у повноцінних сім'ях переважне право на
   виховання неповнолітніх дітей належить батькам (ч. 1 ст. 151
   СК). Однак і за таких умов повнолітні брати і сестри можуть
   брати участь у вихованні своїх молодших братів і сестер.
   

Зазначеним правам братів і сестер кореспондує відповідний обов'язок осіб, з якими вони проживають, не чинити перешкоди їх спілкуванню, а також у разі необхідності сприяти йому. Отже, з положень ст. 259 СК можна зробити висновок, що батьки, баба, дід та інші особи, з якими проживають неповнолітні брати та сестри, зобов'язані інформувати їх про наявність у них рідних братів і сестер (як повнорідних, так і неповнорідних). Ця норма, безумовно, також спрямована на розвиток родинних зв'язків, зміцнення їх і сім'ї у цілому.

Крім зазначених вище родичів, які можуть бути учасниками відносин, пов'язаних з вихованням дітей, СК регулює подібне коло відносин, що можуть виникати між іншими членами сім'ї, які, як правило, не є родичами. До таких осіб належать мачуха, вітчим, падчерка, пасинок, а також фактичний вихователь і вихованець.

Таким чином, у СК вживаються поняття "мачуха", "вітчим", "пасинок", "падчерка", однак не дається їх визначення, ос­кільки ці поняття вживалися й раніше. Так, мачухою прийнято вважати дружину (нерідну матір) рідного батька дитини, з якою батько й дитина постійно проживають однією сім'єю. Відпо-

309

відно вітчим — це чоловік (нерідний батько) рідної матері ди­тини, з яким мати й дитина постійно проживають однією сім'єю. Пасинок і падчерка — це рідні син або дочка одного з подружжя, які є нерідними для другого з них. Як правило, вони проживають однією сім'єю з тим із подружжя, хто є для них рідним батьком, матір'ю, і мачухою, вітчимом.

Стаття 260 СК закріплює право мачухи, вітчима, які прожи­вають однією сім'єю з малолітніми, неповнолітніми пасинком, падчеркою, брати участь у вихованні останніх. Отже, законо­давець потенційно визнає таких осіб однією сім'єю і закріплює за ними сімейні права та обов'язки.

Стаття 261 СК встановлює особисті немайнові права та обов'яз­ки особи, яка взяла у свою сім'ю дитину, яка є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, щодо її ви­ховання, так званого фактичного вихователя. Ним визнається особа, яка утримує і виховує дитину без призначення її опікуном останньої. Між дітьми та фактичними вихователями, як правило, немає відносин споріднення. А якщо вони є, то їх носи — це настільки далекі родичі, що закон не надає такому спорідненню правового значення. Проте відносини, що складаються між зазна­ченими особами у процесі виховання дитини, за своєю природою наближаються до батьківських. Вони належать до сімейних право­відносин. Тому фактичні вихователі наділяються такими ж не-майновими правами, що й справжні батьки дитини.

Відносини, пов'язані з фактичним вихованням дитини, анало­гічні відносинам, пов'язаним з встановленням над нею опіки та піклування. Усі вони мають бути спрямовані насамперед на забезпечення і захист прав та законних інтересів неповнолітніх дітей та їх належне виховання. Тому можна стверджувати, що фактичний вихователь зобов'язаний виховувати дитину, піклу­ватися про стан її здоров'я, фізичний, психічний, духовний розвиток, забезпечувати здобуття нею повної загальної середньої освіти. Він також має право самостійно визначати способи ви­ховання дитини з урахуванням її думки та рекомендацій органу опіки та піклування.

Фактичний вихователь вправі вимагати повернення дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, але водночас зобов'язаний не перешкоджати спілкуванню дитини з її батьками та іншими родичами, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам дитини. Фак­тичний вихователь, як й родичі дитини, її опікуни та піклу­вальники, може бути законним представником дитини при ви­рішенні питань, пов'язаних зі здійсненням та захистом її прав.

310

Крім зазначених вище правомочностей, пов'язаних зі спіл­куванням з дітьми та їх вихованням, баба, дід, мачуха, вітчим, фактичний вихователь та інші члени сім'ї мають право на захист своїх вихованців. Одним із основних способів такого захисту є самозахист. Згідно з ч. 1 ст. 19 ІДК це застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань. Уданому контексті під терміном "само­захист" треба розуміти спосіб захисту зазначеними особами своїх вихованців від порушень і протиправних посягань.

Крім того, з метою всебічного захисту прав та інтересів дітей сімейне законодавство надає переліченим вище особам статус законних представників своїх неповнолітніх і повноліт­ніх непрацездатних вихованців. Вони можуть захищати права своїх вихованців в органі опіки і піклування та в суді. При цьому ці особи можуть використовувати будь-які способи за­хисту прав, закріплені у цивільному законодавстві.

Праву дитини на виховання її бабою, дідом, прабабою, пра­дідом, сестрою, братом, фактичним вихователем кореспондує закріплений у ст. 264 СК обов'язок повнолітніх внуків, прав­нуків, пасинків, падчерок, фактичних вихованців піклуватися про своїх бабу, діда, прабабу, прадіда, мачуху, вітчима, фак­тичного вихователя. Законодавець не дає визначення поняття "піклування". Однак з огляду на те, що цей обов'язок закріп­лено у главі про особисті немайнові права та обов'язки інших членів сім'ї та родичів, під ним треба розуміти моральну, пси­хологічну підтримку, яка передбачає обов'язок зазначених осіб спілкуватися між собою.

Глава 18

^ АЛІМЕНТНІ ПРАВОВІДНОСИНИ МІЖ ІНШИМИ ЧЛЕНАМИ СІМ'Ї ТА РОДИЧАМИ

§ 1. Аліментні зобов'язання баби, діда, прабаби, прадіда, внуків і правнуків

Сімейне законодавство України покладає обов'язки, пов'язані з утриманням конкретних осіб, не тільки на батьків, повноліт­ніх дітей, дружину, чоловіка (у тому числі колишніх), а й на інших членів сім'ї та родичів, до яких належать баба і дід,

311

прабаба та прадід, внуки і правнуки, брати та сестри, мачуха й вітчим, пасинки і падчерки, фактичні вихователі та вихованці.

Наведений перелік є вичерпним. Водночас треба зазначити, що належність до нього визначається не тільки кровноспорід-неним зв'язком, а й міркуваннями морального характеру. Адже йдеться про осіб, яких далеко не завжди пов'язувало й пов'язує спільне проживання. Це члени так званої великої сім'ї, яких об'єднують не тільки почуття, а й передбачені законом права та обов'язки¹.

Обов'язок утримувати своїх малолітніх, неповнолітніх ді­тей, як правило, покладається на їх батьків. Лише у тому разі, коли у таких дітей немає матері, батька або якщо батьки не можуть з поважних причин надавати їм належного утримання, виникає потреба у залученні до сплати аліментів інших членів сім'ї та родичів (наприклад, у разі смерті, безвісної відсутності, непрацездатності батьків).

Правові норми гл. 22 СК покладають обов'язок утримувати малолітню, неповнолітню дитину у зазначених вище випадках на її бабу й діда, повнолітніх братів і сестер, мачуху та вітчима, фактичного вихователя. Водночас ці норми передбачають обо­пільність прав та обов'язків, пов'язаних з утриманням інших членів сім'ї та родичів. Тому в гл. 22 СК йдеться і про обов'язок внуків і правнуків утримувати своїх бабу, діда, прабабу, прадіда, обов'язок падчерки і пасинка утримувати мачуху, вітчима, обов'язок вихованця утримувати свого фактичного вихователя.

Особливість розглядуваних аліментних зобов'язань полягає в тому, що вони можуть виникати лише у разі відсутності осіб, зобов'язаних виконувати їх, насамперед батьків і повнолітніх дітей.

Отже, аліментні зобов'язання інших членів сім'ї та родичів мають додатковий (субсидіарний) характер, тобто вони виника­ють лише тоді, коли виключається можливість виникнення основних аліментних зобов'язань (зобов'язань першої черги).

Підставами для виникнення таких зобов'язань можуть бути: 1) родинні зв'язки між платником та одержувачем аліментів (дід, баба — внуки; брати, сестри); 2) відносини свояцтва (ма­чуха, вітчим, падчерка, пасинок); 3) фактичне утримання і ви­ховання неповнолітніх дітей сторонніми особами². Аліментні права й обов'язки інших членів сім'ї та родичів визначають зміст аліментних зобов'язань другої і третьої черг.

¹ Див.: Нечаева A.M. Семейное право: Курс лекций. — М., 1998. — С. 259.

² Див.: Сімейне право України. — К., 2002. — С 279.

312

До аліментних зобов'язань другої черги належать зобов'язан­ня щодо взаємного утримання баби й діда, прабаби та прадіда, внуків і правнуків, братів і сестер, а до зобов'язань третьої черги — зобов'язання щодо взаємного утримання мачухи і віт­чима, падчерки та пасинка, фактичних вихователів і вихованців.

Відповідно до ст. 265 СК баба, дід зобов'язані утримувати своїх малолітніх, неповнолітніх внуків, якщо у них немає ма­тері, батька або якщо батьки з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання, а баба, дід можуть надавати матеріальну допомогу.

Аліментні правовідносини виникають між внуками і бабою, дідом як по батьківській, так і по материнській лінії. У разі пред'явлення позову суд вирішує, з кого з них і в якому роз­мірі стягувати аліменти, виходячи з урахування матеріального становища і сімейного стану сторін, їх участі у вихованні ді­тей, наданні їм допомоги та інших істотних обставин. Рішення про стягнення аліментів з баби, діда суд постановляє після того, як встановить, що одержання утримання на дитину від її батьків неможливе, а баба, дід мають достатні кошти для на­дання їй матеріальної допомоги. Водночас суд має ретельно перевіряти матеріальне становище баби, діда, оскільки покла­дення на них додаткових обов'язків, пов'язаних з утриманням внуків, не повинно істотно позначатись на їх матеріальному становищі.

Отже, аліментні зобов'язання баби, діда виникають, якщо: 1) їх малолітні, неповнолітні внуки не мають батьків або якщо батьки з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання; 2) баба, дід можуть надавати матеріальну допомогу.

Як вже зазначалося, права та обов'язки, пов'язані з утри­манням інших членів сім'ї та родичів, є обопільними. Тому згідно зі ст. 266 СК повнолітні внуки, правнуки зобов'язані утримувати непрацездатних бабу, діда, прабабу, прадіда, які потребують матеріальної допомоги, у тому разі, якщо у них немає чоловіка, дружини, повнолітніх дочки, сина або якщо ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання, за умови, що повнолітні внуки, правнуки можуть надавати матеріальну допомогу. Цей обов'язок внуків і прав­нуків за своїм характером є додатковим (субсидіарним).

Поважними причинами, через які чоловік, дружина, повно­літні діти не можуть надавати належного утримання бабі, діду, прабабі, прадіду, можуть бути визнані непрацездатність зазна­чених осіб за віком або за станом здоров'я чи ситуація, коли їх заробітна плата, пенсія, доходи від використання належного їм

313

майна, інші доходи не забезпечують цим особам встановленого законом прожиткового мінімуму. У разі виникнення спору суд має перевіряти поважність зазначених причин.

Обов'язок повнолітніх внуків, правнуків утримувати непраце­здатних бабу, діда, прабабу, прадіда, які потребують матеріальної допомоги, закон не ставить у залежність від того, проживали вони разом з тими, хто потребує їх допомоги, чи ні, або від того, чи одержували внуки, правнуки якусь матеріальну допо­могу від баби, діда, прабаби, прадіда. Обов'язковою умовою виконання повнолітніми внуками, правнуками зазначеного обов'язку є наявність у них реальної можливості надавати мате­ріальну допомогу.

Надання утримання бабі, діду, прабабі, прадіду не може бути покладено на повнолітніх внуків, правнуків, якщо судом буде встановлено, що у них немає можливості робити це (наприк­лад, у разі непрацездатності внуків, правнуків за станом здо­ров'я або якщо їх заробітна плата, пенсія, доходи від викорис­тання належного їм майна, інші доходи не забезпечують цим особам прожиткового мінімуму, встановленого законом, тощо).

§ 2. Аліментні правовідносини між братами і сестрами

У ст. 267 СК передбачено обов'язки повнолітніх братів і сестер, пов'язані з утриманням їх малолітніх і неповнолітніх братів і сестер, а також непрацездатних повнолітніх братів та сестер, які потребують матеріальної допомоги.

Повнолітні брати та сестри повинні утримувати своїх мало­літніх, неповнолітніх братів і сестер, які потребують матеріаль­ної допомоги, лише у тих випадках, коли останні не мають батьків, чоловіка, дружини або якщо ці особи з поважних при­чин не можуть надавати їм належного утримання, за умови, що повнолітні брати та сестри можуть надавати матеріальну допомогу.

Таким чином, право на одержання матеріальної допомоги від своїх повнолітніх братів, сестер мають їх брати і сестри, якщо:

1. вони є малолітніми, неповнолітніми дітьми, тобто особами,
   які не досягли повноліття — 18 років;
   
2. потребують матеріальної допомоги, тобто якщо їх заро­
   бітна плата, пенсія, доходи від використання належного їм май­
   на, інші доходи не забезпечують цим особам прожиткового
   мінімуму, встановленого законом;
   

314

3. не мають батьків, чоловіка, дружини, які відповідно до
   правил, встановлених нормами глав 9 і 16 СК, зобов'язані
   насамперед утримувати своїх малолітніх, неповнолітніх дітей,
   а також непрацездатних і таких, що потребують матеріальної
   допомоги, чоловіка, дружину;
   
4. батьки, чоловік, дружина з поважних причин не можуть
   надавати їм належного утримання;
   
5. повнолітні брати, сестри можуть надавати матеріальну
   допомогу.
   

Зазначені умови утворюють юридичний склад, необхідний для виникнення у малолітніх, неповнолітніх братів і сестер, які потребують матеріальної допомоги, суб'єктивного права на одержання аліментів від їх повнолітніх братів і сестер. Отже, якщо суд встановить відсутність хоча б однієї з зазначених у ч. 1 ст. 267 СК умов, аліментний обов'язок повнолітніх братів і сестер не повинен виникати. А якщо він виник, то за рішен­ням суду має бути припинений.

Оскільки ч. 1 ст. 267 СК не пов'язує аліментний обов'язок повнолітніх братів і сестер з їх працездатністю, можна зробити висновок, що до сплати аліментів можуть бути притягнуті й непрацездатні повнолітні брати і сестри, якщо вони за своїм матеріальним становищем спроможні надавати матеріальну допо­могу своїм малолітнім, неповнолітнім братам і сестрам (наприк­лад, якщо повнолітній непрацездатний брат-інвалід має велику пенсію).

Розглядаючи справи про стягнення коштів на утримання малолітніх, неповнолітніх братів і сестер, які потребують мате­ріальної допомоги, з їх повнолітніх братів і сестер, суд має ретельно вивчати матеріальне становище і сімейний стан сторін з тим, щоб у своєму рішенні визначити, з кого з них і в якому розмірі стягувати аліменти. Якщо батьки малолітньої, непов­нолітньої дитини, чоловік, дружина працюють і можуть утри­мувати її, аліменти з повнолітніх братів і сестер цієї дитини не повинні стягуватись.

Згідно з ч. 2 ст. 267 СК повнолітні брати і сестри зобов'язані утримувати своїх непрацездатних повнолітніх братів і сестер, які потребують матеріальної допомоги, якщо вони не мають чоловіка, дружини, батьків або повнолітніх дочки, сина, за умови, що повнолітні брати та сестри можуть надавати матеріальну допомогу.

Отже, право на одержання матеріальної допомоги від пов­нолітніх братів і сестер їх повнолітні брати і сестри мають, якщо:

315

1. вони є непрацездатними за віком, тобто досягай пенсій­
   ного віку, встановленого законом, або за станом здоров'я, тоб­
   то є інвалідами І, II або III групи;
   
2. потребують матеріальної допомоги, тобто якщо їх заро­
   бітна плата, пенсія, доходи від використання належного їм май­
   на, інші доходи не забезпечують цим особам прожиткового
   мінімуму, встановленого законом;
   
3. не мають чоловіка, дружини, батьків або своїх повноліт­
   ніх дітей, які відповідно до правил, встановлених нормами глав
   9, 16 і 17 СК, зобов'язані у першу чергу утримувати своїх
   непрацездатних чоловіка, дружину, повнолітніх дітей, батьків,
   які потребують матеріальної допомоги;
   
4. повнолітні брати і сестри можуть надавати матеріальну
   допомогу.
   

Зазначені умови утворюють юридичний склад, необхідний для виникнення у непрацездатних повнолітніх братів і сестер, які потребують матеріальної допомоги, суб'єктивного права на одержання аліментів від своїх повнолітніх братів і сестер.

Отже, якщо суд встановить відсутність хоча б однієї з наве­дених у ч. 2 ст. 267 СК умов, аліментний обов'язок повноліт­ніх братів і сестер не повинен виникати. А якщо він виник, то за рішенням суду має бути припинений.

§ 3. Аліментні зобов'язання мачухи, вітчима, падчерки, пасинка

Аліментні зобов'язання щодо взаємного утримання мачухи, вітчима, падчерки, пасинка належать до зобов'язань третьої черги. Обов'язок мачухи, вітчима утримувати малолітніх, не­повнолітніх падчерку, пасинка не зумовлений їх близьким спо­рідненням. Він є обов'язком мачухи, вітчима як членів сім'ї, який виникає лише тоді, коли малолітні, неповнолітні падчер­ка, пасинок є або були в минулому членами цієї сім'ї. Для виникнення аліментних відносин між падчеркою, пасинком і мачухою, вітчимом важливе значення має встановлення судом того факту, що падчерка, пасинок проживають спільно з ма­чухою, вітчимом, які надавали їм утримання, а потім відмови­лись робити це.

Зі змісту ч. 1 ст. 268 СК випливає, що право на одержання аліментів від мачухи, вітчима у падчерки, пасинка виникає, якщо:

1) вони є малолітніми, неповнолітніми, тобто особами, які не досягли 18 років;

316

2. проживають з мачухою, вітчимом;
   
3. у них немає рідних матері, батька, баби, діда, повнолітніх
   братів та сестер, тобто осіб, які згідно з правилами, встановле­
   ними нормами глав 16 і 17 СК, зобов'язані у першу і в другу
   чергу утримувати своїх малолітніх, неповнолітніх дітей, внуків,
   братів і сестер, або якщо ці особи з поважних причин не можуть
   надавати їм належного утримання;
   

4) мачуха, вітчим можуть надавати матеріальну допомогу.
Ці умови утворюють юридичний склад, необхідний для

виникнення у малолітніх, неповнолітніх падчерки, пасинка суб'єктивного права на одержання аліментів від мачухи, вітчима, з якими вони проживають.

Таким чином, якщо суд встановить відсутність хоча б однієї з зазначених у ч. 1 ст. 268 СК умов, аліментний обов'язок мачухи, вітчима не повинен виникати. А якщо він виник, то за рішенням суду має бути припинений.

Обов'язок мачухи, вітчима щодо утримання падчерки, пасин­ка за наявності зазначених вище умов зберігається й після розірвання шлюбу з матір'ю, батьком малолітніх, неповнолітніх падчерки, пасинка¹.

Водночас навряд чи можна погодитись з думкою, відповід­но до якої після розірвання шлюбу з батьком, матір'ю дитини колишня дружина, колишній чоловік втрачають статус мачухи, вітчима навіть за умови подальшого спільного проживання, а отже, й обов'язок, пов'язаний з утриманням дитини, що виник до настання цієї події².

Згідно з ч. 2 ст. 268 СК суд може звільнити мачуху, вітчима від обов'язку щодо утримання падчерки, пасинка, або обмежи­ти його певним строком у разі: 1) нетривалого проживання з їх матір'ю, батьком; 2) негідної поведінки у шлюбних відносинах матері, батька дитини.

Нетривалість спільного проживання зазначених осіб може бути підставою для постановления судом рішення про відмову у задоволенні позову щодо стягнення аліментів з мачухи, віт­чима або обмеження обов'язку їх сплати певним строком.

Якихось формальних критеріїв, якими суд міг би керуватися при вирішенні питання про нетривалість спільного проживання вітчима, мачухи з матір'ю, батьком малолітніх, неповнолітніх пасинка, падчерки, закон не передбачає. У кожному конкрет-

¹ Див.: Советское семейное право. — М., 1982. — С 201—202; Совет­
ское семейное право. — К., 1981. — С. 171.

² Див.: Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний
коментар. - К., 2003. - С 493.

317

ному випадку суд має визначати, чи є період спільного прожи­вання зазначених осіб нетривалим. Як зазначається в юридич­ній літературі, відповідно до існуючої практики суди визнають нетривалим спільне проживання протягом менше десяти років'.

Суд має право постановити рішення про відмову у задово­ленні позову про стягнення аліментів або про обмеження їх стягнення певним строком також у разі негідної поведінки у шлюбних відносинах матері, батька дитини. Треба звернути увагу на ту обставину, що у законі йдеться про негідну пове­дінку матері, батька дитини у шлюбних відносинах, тобто про їх поведінку стосовно другого з подружжя або дитини.

Негідна поведінка — категорія оцінна. Такою може бути визнана поведінка, яка суперечить не тільки вимогам закону, а й моральним засадам суспільства. Закон не встановлює критеріїв, на підставі яких суд може встановлювати факти негідної пове­дінки у шлюбних відносинах матері, батька дитини, на утри­мання якої мають присуджуватись аліменти з мачухи, вітчима. Вирішення цього питання віддається на розсуд суду.

Уявляється, що такими фактами можуть бути факти систе­матичного пияцтва батька, матері дитини, насильства щодо другого з подружжя або дитини, поширення неправдивих ві­домостей про них тощо. Суд повинен розглядати подані заінте­ресованими особами докази негідної поведінки у шлюбних від­носинах матері, батька дитини й давати їм оцінку.

Отже, факти негідної поведінки зазначених осіб мають вста­новлюватися судом. Однак їх доведення покладається проце­суальним законом (ст. ЗО ЦПК) на мачуху, вітчима, які можуть подавати будь-які докази (наприклад, письмові показання свід­ків, документи, висновки експертів тощо) такої поведінки.

Обов'язок мачухи, вітчима утримувати падчерку, пасинка при­пиняється у разі: 1) досягнення нею, ним повноліття; 2) якщо мати, батько, баба, дід, повнолітні брати і сестри мають можли­вість надавати утримання падчерці, пасинку; 3) якщо платники аліментів не мають можливості надавати матеріальну допомогу падчерці, пасинку.

Сімейне законодавство передбачає також обов'язок падчерки, пасинка утримувати мачуху, вітчима. Так, згідно з ч. 1 ст. 270 СК повнолітні падчерка, пасинок зобов'язані утримувати не­працездатних мачуху, вітчима, якщо вони потребують матері­альної допомоги і якщо вони надавали падчерці, пасинкові

¹ Див.: Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар. — К., 2003. - С 494.

систематичну матеріальну допомогу не менш як п'ять років, за умови, що падчерка, пасинок можуть надавати матеріальну до­помогу.

Таким чином, право на одержання матеріального утримання від повнолітніх падчерки, пасинка мачуха і вітчим мають, якщо:

1. вони є непрацездатними за віком, тобто досягли пенсій­
   ного віку, встановленого законом, або за станом здоров'я, тобто
   є інвалідами І, II або III групи;
   
2. потребують матеріальної допомоги, тобто якщо їх заро­
   бітна плата, пенсія, доходи від використання належного їм май­
   на, інші доходи не забезпечують цим особам прожиткового
   мінімуму, встановленого законом;
   
3. надавали падчерці, пасинкові систематичну матеріальну
   допомогу не менш як п'ять років;
   
4. падчерка, пасинок можуть надавати матеріальну допо­
   могу.
   

У ч. 2 ст. 270 СК закріплені ще дві умови, необхідні для виникнення у мачухи, вітчима суб'єктивного права на одер­жання аліментів від повнолітніх падчерки, пасинка. Відповід­но до неї обов'язок падчерки, пасинка по утриманню мачухи, вітчима виникає, якщо у мачухи, вітчима немає чоловіка, дружини, повнолітніх дочки, сина, братів та сестер (тобто осіб, які згідно з правилами, встановленими нормами глав 9, 16 і 17 СК, зобов'язані утримувати своїх дружину, чоловіка, батьків, братів та сестер) або якщо ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання.

Зазначені умови утворюють юридичний склад, необхідний для виникнення у непрацездатних мачухи, вітчима, які потребу­ють матеріальної допомоги, суб'єктивного права на одержання аліментів від повнолітніх падчерки, пасинка.

Отже, якщо суд встановить відсутність хоча б однієї з зазна­чених у ст. 270 СК умов, необхідних для виникнення у непра­цездатних мачухи, вітчима, які потребують матеріальної допомо­ги, суб'єктивного права на одержання аліментів від повноліт­ніх падчерки, пасинка, аліментний обов'язок останніх не пови­нен виникати. А якщо він виник, то за рішенням суду має бути припинений.

Обов'язок повнолітніх падчерки, пасинка утримувати мачуху, вітчима не обмежується певним строком, якщо останні є непра­цездатними за віком, і в принципі може зберігатись довічно. Якщо ж мачуха, вітчим є непрацездатними за станом здоров'я, аліментний обов'язок падчерки, пасинка може зберігатися про­тягом строку інвалідності.


318

319