§ Поняття й предмет сімейного права Поняття "сімейне право" може мати різні значення

Вид материала

Документы

Содержание Застосування сімейного Договорів в україні

Подобный материал:

• Цивільне процесуальне право України, 797.43kb.
• План заняття. Поняття звичаю та звичаєвого права. Різні підходи до трактування терміну, 657.42kb.
• 7. система права та система законодавства поняття та класифікація системи права. Поняття, 84.21kb.
• Окремі галузі законодавства України, 2520.66kb.
• Тема 1: Цивільне право в системі галузей права України, 1126.62kb.
• План Вступ Загальна частина Поняття, предмет та система римського цивільного права, 5787.48kb.
• Склад злочину поняття І значення складу злочину, 796.48kb.
• Правила приймання рецепта, приготування, зберігання І відпускання лікарських форм., 574.75kb.
• Злочин І його види, 65.84kb.
• Програм а вступного іспиту з основ держави І права для вступників до магістратури, 94.78kb.

ІЗип
важливий виняток, який полягає у тому, що аліментний обов'я­зок колишнього усиновлювача не підлягає безумовному припи­ненню. Обов'язок колишнього усиновлювача утримувати дити­ну, усиновлення якої скасоване судом, оскільки воно суперечило інтересам дитини, не забезпечувало їй сімейного виховання, і яка за бажанням батьків була передана їм, не повинен зберігати­ся. Суд у такому разі не має права зобов'язувати колишнього усиновлювача сплачувати кошти на утримання дитини, оскільки її батьки повинні виконувати свої батьківські обов'язки, у тому числі й обов'язок, пов'язаний з утриманням дитини.

У разі скасування усиновлення з підстави, зазначеної у п. 1 ч. 1 ст. 238 СК (якщо усиновлення суперечить інтересам дити­ни, не забезпечує їй сімейного виховання), коли дитина не передається батькам, суд може постановити рішення про стяг­нення аліментів на неї з особи, яка була її усиновлювачем, але лише за умови, що останній може надавати матеріальну допо­могу. Стягнення аліментів на дитину у такому разі має прова­дитись судом за правилами, встановленими ст. 269 СК для стягнення аліментів з осіб, у сім'ї яких вона виховувалась.

§ 10. Позбавлення усиновлювача батьківських прав

Позбавлення батьківських прав є заходом сімейно-правової відповідальності, яка настає при винній поведінці батьків або одного з них на підставах і в порядку, передбачених законом. Усиновлювач може бути позбавлений батьківських прав лише у судовому порядку. Для застосування такої правової санкції необхідно, щоб він на підставі рішення суду про усиновлення був записаний у Книзі реєстрації народжень матір'ю, батьком усиновленої ним дитини (ч. 1 ст. 242 СК). Крім того, усинов­лювач може бути позбавлений батьківських прав лише за на­явності однієї з передбачених ст. 164 СК підстав. При цьому настають наслідки, передбачені ст. 166 СК.

Законодавець встановлює важливе правило, згідно з яким у разі смерті усиновлювача, позбавленого батьківських прав, ди­тина дістає право на спадкування на загальних підставах (ч. 2 ст. 242 СК). Відповідно до ч. 1 ст. 1260 ЦК у разі спадкування за законом усиновлений та його нащадки, з одного боку, та усиновлювач і його родичі — з другого, прирівнюються до родичів за походженням. Усиновлений та його нащадки не спад-кують за законом після смерті батьків усиновленого, інших його родичів за походженням по висхідній лінії. Батьки уси­новленого та інші його родичі за походженням по висхідній

368

лінії не спадкують за законом після смерті усиновленого та його нащадків. Якщо за рішенням суду про усиновлення збе­режений правовий зв'язок між усиновленим та його бабою, дідом, братом і сестрою за походженням, у разі смерті його баби, діда за походженням усиновлений має право на спадку­вання за правом представлення, а у разі смерті його брата, сестри за походженням — на спадкування як спадкоємець другої черги. У разі смерті усиновленого його баба, дід, брат, сестра за походженням, з якими був збережений правовий зв'язок, спад­кують на загальних підставах.

Усиновлювач, позбавлений батьківських прав, має право на звернення до суду з позовом про їх поновлення. Суд переві­ряє, наскільки змінилася поведінка цієї особи, а також обста­вини, що були підставою для позбавлення її батьківських прав, і постановляє рішення згідно з інтересами дитини.

Батьківські права усиновлювача можуть поновлюватись від­повідно до правил, встановлених ст. 169 СК. Водночас згідно з законом поновлення батьківських прав неможливе, якщо дитина була усиновлена і усиновлення не скасоване або не визнане недійсним судом (ч. 2 ст. 169 СК), а також якщо на час розгля­ду справи судом дитина досягла повноліття (ч. З ст. 169 СК).

Позбавлення усиновлювача батьківських прав здійснюється з метою захисту інтересів дитини. Тому в літературі зазнача­ється, що саме з урахуванням цих інтересів можна виділити кілька ознак інститутів позбавлення усиновлювача батьківських прав і скасування усиновлення: 1) у разі позбавлення батьків­ських прав є можливість їх поновлення. Суд не може скасу­вати усиновлення, а потім знову постановити рішення про нього; 2) при позбавленні батьківських прав дитина може бути залишена у квартирі усиновлювача, а він — виселений з неї. У разі скасування усиновлення такі наслідки неможливі; 3) позбав­лення батьківських прав не виключає усиновленої дитини з числа спадкоємців за законом. Скасування усиновлення цього не передбачає; 4) позбавлення батьківських прав не розриває правового зв'язку між усиновлювачем і дитиною. Такий зв'язок припиняється у разі скасування усиновлення. Тому з усинов­лювача, позбавленого батьківських прав, аліменти можуть стя­гуватись у всіх випадках; 5) при позбавленні батьківських прав дитина залишається у сімейному середовищі усиновлювача і таким чином має шанс на піклування з боку "законних" діда, баби й на аліменти від них. При скасуванні усиновлення дити­на, як правило, повертається в нікуди¹.

' Див.: Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: погляд у майбутнє // Право України. — 2001. — № 2. - С 68—69.

369

Глава 20 ОПІКА ТА ПІКЛУВАННЯ

§ 1. Поняття опіки та піклування.

Умови і порядок призначення

опікуна та піклувальника

Як зазначається в літературі, поняття "опіка та піклування" не є однозначним¹. Під ним розуміють правовий інститут, тобто сукупність юридичних норм, що регулюють суспільні відносини, пов'язані зі встановленням, здійсненням і припиненням певних функцій. Опікою та піклуванням вважають систему способів, спрямованих на забезпечення діяльності органів опіки та піклу­вання, опікунів і піклувальників по вихованню малолітніх і неповнолітніх дітей, а також по захисту прав і законних інте­ресів недієздатних і обмежених у дієздатності повнолітніх осіб. Нарешті, в опіці та піклуванні вбачають правовідносини між опікуном, піклувальником і підопічними, а також між органами опіки та піклування й опікунами, піклувальниками.

Інститут опіки та піклування має комплексний характер. Його норми, як випливає зі змісту статей 55 і 58—60 ЦК та ст. 243 СК, регулюють відносини, пов'язані з вихованням дітей, які внаслідок смерті, позбавлення батьківських прав, хвороби їх батьків або з інших причин залишилися без батьківського піклування, а також із захистом особистих немайнових і майно­вих прав цих дітей. Ці норми мають в основному сімейно-правовий характер².

Водночас, норми цього інституту регулюють відносини, спрямовані на доповнення недостатньої або відсутньої цивіль­ної дієздатності неповнолітніх і повнолітніх фізичних осіб. Вони передбачають представництво опікунів, піклувальників, охорону майнових прав неповнолітніх та повнолітніх осіб і тому є ци­вільно-правовими. Цивільно-правовий характер мають і норми, що регулюють відносини, які виникають у зв'язку зі встанов­ленням передбаченої ст. 44 ЦК опіки над майном фізичної особи, яка визнана судом безвісно відсутньою, фізичної особи,

¹ Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С 279; Советское
семейное право. — М., 1982. — С. 239.

² Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С 10; Советское
семейное право. — М., 1982. — С. 240; Матвеев Г.К. Советское семейное
право. — М., 1985. — С. 196; Советское гражданское право. — Ч. I. — М.,
1986. - С. 98.


місцеперебування якої невідоме, а також зі встановленням згідно зі ст. 74 ЦК опіки над майном підопічної особи, що знахо­диться в іншій місцевості, тобто не у місці її проживання. Цивільно-правовими треба визнати й норми, що регулюють відносини, пов'язані зі встановленням піклування над особами, цивільна дієздатність яких обмежена, та опіки над особами, визнаними судом недієздатними. Нарешті, інститут опіки та піклування охоплює адміністративно-правові норми, що регу­люють відносини між органами опіки та піклування, з одного боку, й опікунами, піклувальниками — з другого. Тому норми СК про опіку та піклування треба розглядати разом з нормами ЦК, які передбачають існування цього інституту.

Відповідно до ст. 243 СК опіка, піклування встановлюються над дітьми, які залишилися без батьківського піклування. Опіка встановлюється над дитиною, яка не досягла 14 років, а піклу­вання — над дитиною у віці від 14 до 18 років. Опіка, піклу­вання встановлюються органом опіки та піклування, а також судом у випадках, передбачених ЦК (ч. З ст. 243 СК).

Встановлення опіки над дітьми, які не досягли 14 років, і піклування над дітьми у віці від 14 до 18 років пояснюється різним обсягом їх цивільної дієздатності. Так, відповідно до ст. 31 ЦК фізична особа, яка не досягла 14 років, має часткову цивільну дієздатність (точнішим було б твердження, що мало­літня особа, як правило, є недієздатною). Вона може самостій­но вчиняти лише дрібні побутові правочини (інші правочини, за винятком тих, що передбачені ст. 68 ЦК, від імені та в інтересах підопічного вчиняє опікун, причому правочини, зазна­чені у ст. 71 ЦК, він може вчиняти лише з дозволу органу опіки та піклування) і здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороня­ються законом. Малолітня особа не несе відповідальності за заподіяну нею шкоду. Ця шкода, відшкодовується її батьками (усиновлювачами), опікуном або іншою фізичною особою, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи, якщо вони не доведуть, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за нею. Якщо малолітня особа завдала шкоди під час перебування під наглядом навчального закладу, закладу охорони здоров'я чи іншого закладу, зобов'язаного здійснювати нагляд за нею, а також під час перебування у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції опікуна, ці заклади мають відшко­довувати шкоду, якщо не доведуть, що її було заподіяно не з їх вини (частини 1—3 ст. 1178 ЦК).


370

371

Особа у віці від 14 до 18 років відповідно до ст. 32 ЦК має неповну цивільну дієздатність, обсяг якої, однак, набагато ширший за обсяг цивільної дієздатності малолітньої особи. Так, неповнолітня особа може не тільки вчиняти дрібні побутові правочини, а й самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; бути учасником (засновни­ком) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом чи їх установчими документами; самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороня­ються законом; самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) і розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (коштами на рахунку). Інші правочини ця особа може вчиняти за згодою її батьків (усиновлювачів) або піклувальни­ків. Водночас піклувальник не може давати згоду на вчинення правочинів, передбачених ст. 70 ЦК (між підопічним та своєю дружиною, своїм чоловіком або своїми близькими родичами, крім передачі майна підопічному у власність за договором дару­вання або у безоплатне користування на підставі договору позич­ки). Згоду на вчинення правочинів, які передбачають відмову особи, над якою встановлено піклування, від її майнових прав, він може давати лише з дозволу органу опіки та піклування (ст. 71 ЦК).

Як вже зазначалося, згідно з ч. З ст. 243 СК у випадках, передбачених ЦК, опіка встановлюється судом. А відповідно до ст. 60 ЦК суд встановлює опіку над фізичною особою у разі визнання її недієздатною, і піклування над такою особою у разі обмеження її цивільної дієздатності, а також опіку над малолітньою і піклування над неповнолітньою особами, якщо при розгляді справи буде встановлено, що вони позбавлені бать­ківського піклування.

Справи розглядаються судом у порядку окремого провад­ження з обов'язковою участю представника органу опіки та піклування, думка якого враховується при призначенні опіку­на, піклувальника.

Перелік органів, які можуть встановлювати опіку та піклу­вання, наведено у пунктах 1.3 і 1.4 Правил опіки та піклу­вання. У тих випадках, коли опіка, піклування не встановлю­ється судом, згідно з п. 1.3 Правил опіки та піклування вона встановлюється районними, районними у містах Києві та Севас­тополі державними адміністраціями, а також виконавчими комітетами міських, районних у містах, сільських і селищних рад. Ведення справ, пов'язаних з опікою та піклуванням, покладається на відповідні відділи районних, районних у міс-

тах Києві та Севастополі державних адміністрацій, виконавчих комітетів міських, районних у містах рад. Ведення зазначених справ у виконкомах районних (міських) рад здійснюють: щодо неповнолітніх — відділи освіти; щодо осіб, визнаних судом недієздатними або обмежених ним у дієздатності, — відділи охорони здоров'я; щодо дорослих дієздатних осіб, які потребу­ють піклування за станом здоров'я, — органи соціального за­хисту населення. Ці відділи виконують усю підготовчу роботу, пов'язану з призначенням опіки, піклування, деякі організа­ційні та контрольні функції. У сільській місцевості й у сели­щах справами опіки та піклування переймаються виконавчі комітети селищних і сільських рад (п. 1.4 Правил опіки та піклування).

Інститут опіки та піклування, як вже зазначалося, спрямо­ваний на доповнення недостатньої або відсутньої цивільної дієздатності неповнолітніх і повнолітніх фізичних осіб. Вод­ночас його завданням є охорона особистих немайнових і майнових прав та інтересів підопічних, турбота про створення їм належних побутових умов, здійснення догляду за ними і забезпечення їх лікування. Тому при призначенні особи опіку­ном або піклувальником дитини відповідно до ч. 2 ст. 244 СК орган опіки та піклування повинен враховувати її особисті якос­ті, здатність до виховання дитини, ставлення до неї, а також бажання самої дитини. Опікуном або піклувальником може бути лише фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Причому для цього потрібна її письмова заява (ст. 63 ЦК).

У п. 3.1 Правил опіки та піклування, де закріплені аналогіч­ні положення, зазначено, що переважне право серед кількох осіб, які бажають стати опікунами чи піклувальниками однієї й тієї самої дитини, надається її родичам незалежно від місця їх проживання, а також особам, у сім'ї яких проживає дитина на момент, коли виникають підстави для встановлення над нею опіки або піклування. Крім того, підкреслено, що бажан­ня дитини щодо призначення їй опікуна або піклувальника має враховуватись при досягненні нею десяти років.

Згідно з ч. З ст. 244 СК не може бути опікуном, піклу­вальником дитини особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, особа, позбавлена батьківських прав, а також особа, інтереси якої суперечать інтересам дитини. Не мають права бути опікунами, піклувальниками особи, які перебувають на обліку чи лікуються у психоневрологічних або наркологічних закладах, особи, з вини яких тоді, коли вони були опікунами або піклувальниками, опіка чи піклу-


372

373

вання були припинені, особи, засуджені за вчинення тяжкого злочину.

Відповідно до ч. 5 ст. 63 ЦК фізичній особі може бути призначено одного або кількох опікунів чи піклувальників. Це може мати місце, наприклад, тоді, коли у особи, над якою встановлено опіку або піклування, є майно, що знаходиться в іншій місцевості. У такому разі опіка над цим майном встанов­люється органом опіки та піклування за місцезнаходженням майна (ч. 1 ст. 74 ЦК). Особі, призначеній опікуном або пік­лувальником, видається посвідчення (п. 3.1 Правил опіки та піклування).

Рішення про встановлення опіки, піклування приймається на підставі передбачених Правилами опіки та піклування доку­ментів. Зокрема, для цього потрібні акт обстеження умов життя майбутнього опікуна або піклувальника; акт обстеження умов життя особи, яка має потребу в опіці чи піклуванні, та опис її майна; копія Свідоцтва про народження цієї особи; довідки про стан її здоров'я та здоров'я майбутнього опікуна або піклу­вальника.

Встановлення опіки та піклування над дитиною або вста­новлення опіки над недієздатною особою може бути підставою для набуття громадянства України. Так, ст. 12 Закону України "Про громадянство" (в редакції Закону України від 18 січня 2001 р. "Про громадянство України") передбачає, що дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і над якою вста­новлено опіку чи піклування громадянами України або особа­ми, одна з яких є громадянином України, а друга — іноземцем, стає громадянином України з моменту постановления рішення про встановлення над нею опіки чи піклування. А згідно зі ст. 13 цього Закону іноземець або особа без громадянства, яка проживає в Україні на законних підставах і визнана судом недієздатною, над якою встановлено опіку громадянином Ук­раїни, стає громадянином нашої держави з моменту набрання чинності відповідним рішенням суду.

Відповідно до ст. 245 СК якщо дитина постійно проживає у дитячому закладі або закладі охорони здоров'я, функції опіку­на та піклувальника щодо неї покладаються на адміністрацію цих закладів. Аналогічне положення щодо фізичних осіб, які перебувають у навчальному закладі, закладі охорони здоров'я або закладі соціального захисту населення і над якими не вста­новлено опіку чи піклування або не призначено опікуна чи піклувальника, закріплене у ст. 66 ЦК й у п. 3.6 Правил опіки та піклування.

374


§ 2. Права та обов'язки опікуна,

піклувальника і дітей, над якими встановлено

опіку або піклування

Орган опіки та піклування зобов'язаний контролювати умови утримання, виховання, навчання дитини, над якою вста­новлено опіку або піклування (ст. 246 СК). Опікуни, піклу­вальники щорічно не пізніше 1 лютого наступного за звітним року мають подавати органу опіки та піклування звіт про свою діяльність за минулий рік, а на вимогу цього органу — й в інший визначений ним строк. Після припинення опіки, піклування опікуни, піклувальники повинні подавати загаль­ний звіт про свою діяльність (п. 4.11 Правил опіки та піклу­вання).

Стаття 247 СК визначає права дитини, над якою встанов­лено опіку або піклування, яким відповідають обов'язки опіку­нів та піклувальників. Зокрема, така дитина має право на проживання в сім'ї опікуна або піклувальника, на піклування з його боку. А згідно з п. 4.3 Правил опіки та піклування опікун, піклувальник, як правило, повинен проживати разом з підопічним. Отже, зі змісту цього пункту випливає, що опікун, піклувальник може проживати на житловій площі пі­допічного.

Дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право на забезпечення їй умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до її людської гідності, а також на за­хист від зловживань з боку опікуна або піклувальника.

Відповідно до ч. 1 ст. 79 ЦК дії опікуна можуть бути оскар­жені заінтересованою особою, в тому числі родичами підопіч­ного, до органу опіки та піклування або до суду. Уявляється, що це положення має поширюватись і на піклувальника. Його законодавче закріплення відповідало б ст. 55, яка передбачає право людини і громадянина на судовий захист, і ст. 124 Кон­ституції, згідно з якою юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у нашій державі.

Відповідно до ч. 2 ст. 79 ЦК рішення органу опіки та піклування може бути оскаржене до відповідного органу, яко­му підпорядкований орган опіки та піклування, або до суду. Вищестоящими органами, яким підпорядковані органи опіки та піклування, є обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації та виконавчі комітети вищестоящих рад.

375

Дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має також право на збереження права користування житлом, у якому вона проживала до встановлення опіки чи піклування. У разі відсутності житла така дитина має право на його одержання відповідно до закону.

Обов'язки опікунів та піклувальників дещо відрізняються від обов'язків усиновлювачів. На опікунів та піклувальників не покладено обов'язок утримувати підопічних. Вони витрача­ють на це їх пенсію, аліменти, інші доходи від майна підопіч­них (ч. З ст. 72 ЦК). Крім того, при встановленні опіки та піклування над дитиною не припиняються особисті немайнові та майнові правовідносини між нею та її батьками й іншими родичами за походженням. Тому згідно з ч. 2 ст. 247 СК вста­новлення опіки та піклування не припиняє права дитини на аліменти, пенсії, інші соціальні виплати, а також на відшкоду­вання шкоди у зв'язку з втратою годувальника.

Дитина, яка залишилася без піклування батьків і проживає у дитячому закладі або закладі охорони здоров'я, відповідно до ст. 248 СК має право на всебічний розвиток, виховання, освіту, повагу до її людської гідності, на збереження права користу­вання житлом, у якому вона раніше проживала, а у разі його відсутності — на одержання житла згідно з законом. Крім того, така дитина має право на пільги, встановлені законом, при працевлаштуванні після закінчення строку перебування у зазна­ченому закладі. Влаштування зазначеної дитини до дитячого закладу або закладу охорони здоров'я не припиняє її права на аліменти, пенсії, інші соціальні виплати, а також на відшкоду­вання шкоди у зв'язку з втратою годувальника.

Відповідно до ч. 1 ст. 249 СК опікун, піклувальник зо­бов'язаний виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, психічний, духовний розвиток, забезпечувати здо­буття нею повної загальної середньої освіти. Ці права та обов'яз­ки аналогічні правам та обов'язкам батьків щодо виховання дітей, передбаченим статтями 150 і 151 СК. Однак права та обов'язки опікунів і піклувальників мають вужчий характер. Опікун, піклувальник має право самостійно визначати способи виховання дитини з урахуванням її думки та рекомендацій ор­гану опіки та піклування (ч. 2 ст. 249 СК).

Різними є й підстави виникнення прав та обов'язків батьків, пов'язаних з вихованням дітей і опікунів, піклувальників щодо виховання підопічних. Підставою виникнення батьківських прав та обов'язків є засвідчене у встановленому законом порядку

376

походження дітей від даних батьків (ст. 121 СК). А права та обов'язки опікуна, піклувальника виникають на підставі рі­шення суду або органу опіки та піклування (ст. 243 СК; статті 60 і 61 ЦК).

Праву опікуна, піклувальника щодо виховання підопічних відповідає обов'язок третіх осіб не порушувати його, тобто воно має абсолютний характер. Опікун, піклувальник має право вимагати повернення дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду (ч. 2 ст. 249 СК; ч. 2 ст. 67 ЦК; п. 4.1 Правил опіки та піклування). Це право аналогічне праву батьків на відібрання малолітньої дити­ни від будь-якої особи, яка незаконно тримає її у себе, передбаченому ч. 2 ст. 163 СК. Однак воно не має безумов­ного характеру. Суд вирішує спір, керуючись інтересами дітей. Це означає, що він може відмовити у задоволенні позову опікуну, піклувальнику, якщо вважатиме, що передача йому дитини не відповідає її інтересам. Уявляється, що у такому разі треба ставити питання про звільнення опікуна і піклу­вальника від виконання покладених на них обов'язків (ч З ст. 75 ЦК; статті 250 і 251 СК).

При встановленні опіки, піклування не припиняються право­відносини дитини з її батьками та іншими родичами за поход­женням. Тому згідно з ч. З ст. 249 СК опікун, піклувальник не має права перешкоджати спілкуванню дитини з її батьками та іншими родичами, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам дитини.

Як вже зазначалося, встановлення опіки та піклування по­роджує не тільки сімейні правовідносини, а й цивільно- та адміністративно-правові. Цивільні права та обов'язки опікуна і піклувальника передбачені статтями 67—72 і 74 ЦК. Так, відповідно до ч. З ст. 67 ЦК опікун вчиняє правочини від імені та в інтересах підопічного. Опікун, його дружина, чоловік та близькі родичі (батьки, діти, брати, сестри) не можуть укла­дати з підопічним договорів, крім передачі майна підопічному у власність за договором дарування або у безоплатне користу­вання за договором позички. Опікун не може здійснювати дару­вання від імені підопічного, а також зобов'язуватися від його імені порукою (частини 1 і 2 ст. 68 ЦК). Він не має права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти правочини, пере­лічені у ст. 71 ЦК.

Піклувальник дає згоду на вчинення підопічним правочи-нів згідно зі статтями 32 і 37 ЦК. Він не може давати згоду на вчинення правочинів, зазначених у ст. 70 ЦК. А на вчинення

377

правочинів, передбачених ч. 1 ст. 71 ЦК, він може давати згоду лише з дозволу органу опіки та піклування.

Опікуни, піклувальники, як вже зазначалося, призначаються переважно з осіб, які перебувають у сімейних, родинних відно­синах з підопічним і лише за їх письмовою заявою. Тому від­повідно до ч. 5 ст. 249 СК обов'язки з опіки та піклування щодо дитини виконуються опікуном та піклувальником без­оплатно. Водночас ст. 73 ЦК передбачає, що підстави виник­нення права на оплату послуг опікуна та піклувальника, її роз­мір та порядок виплати встановлюються Кабінетом Міністрів України. У зв'язку з цим уявляється, що опікуни та піклуваль­ники можуть одержувати плату за свої послуги з підстав і в розмірі, встановлених Кабінетом Міністрів, за умови, що вони вимагають цього.

§ 3. Припинення опіки, піклування над дитиною

Згідно зі ст. 250 СК опіка, піклування над дитиною при­пиняється у випадках, встановлених ЦК. А відповідно до ч. 1 ст. 75 ЦК орган опіки та піклування звільняє особу від повно­важень опікуна або піклувальника за її заявою. Опікуни та піклувальники, як вже зазначалося, призначаються лише за їх згодою. Тому продовження опіки та піклування всупереч волі опікуна, піклувальника недоцільне. Заява особи про звільнен­ня її від повноважень опікуна або піклувальника має бути розглянута органом опіки та піклування протягом одного міся­ця. У п. 5.1 Правил опіки та піклування передбачено, що опі­куни та піклувальники на їх прохання можуть бути звільнені від виконання своїх обов'язків, якщо орган опіки та піклуван­ня за місцем проживання підопічного визнає, що це прохання зумовлене поважною причиною. Згідно з ч. 1 ст. 75 ЦК особа виконує повноваження опікуна або піклувальника до вине­сення рішення про звільнення її від цього чи до закінчення місячного строку від дня подання заяви, якщо вона не була розглянута протягом цього строку.

Орган опіки та піклування може звільнити піклувальника від його повноважень за заявою особи, над якою встановлено піклування (ч. 2 ст. 75 ЦК). Рішення цього органу про відмо­ву у задоволенні такої заяви відповідно до статей 55 і 124 Конституції може бути оскаржене до суду.

Частина 3 ст. 75 ЦК передбачає, що за заявою органу опіки

378

та піклування суд може звільнити особу від повноважень опіку­на або піклувальника у разі невиконання нею своїх обов'яз­ків, а також у разі поміщення підопічного до навчального закладу, закладу охорони здоров'я або закладу соціального захисту.

Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦК підставою припинення опіки є передача за рішенням органу опіки та піклування малолітньої особи батькам (усиновлювачам). Це пов'язано з тим, що згідно з ч. 2 ст. 243 СК і ст. 58 ЦК вона встановлюється над малоліт­ньою дитиною, яка позбавлена батьківського піклування. Під­ставою припинення опіки є також досягнення підопічним 14 років. При цьому особа, яка здійснювала обов'язки опікуна, стає піклувальником без спеціального рішення щодо цього (ч. 2 ст. 76 ЦК). Відповідно до ч. З ст. 76 ЦК опіка припиняється у разі поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною. При цьому підставою для прийняття органом опіки та піклування рішення про припинення опіки є рішення суду про поновлення дієздатності фізичної особи, що набрало чинності (ч. 4 ст. 260 ЦПК). Пункт 5.4 Правил опіки та піклування встановлює також, що опіка припиняється у разі смерті опікуна або підопічного без рішення органу опіки та піклування.

Відповідно до ст. 77 ЦК піклування припиняється у разі: 1) досягнення фізичною особою повноліття; 2) реєстрації шлюбу неповнолітньої особи; 3) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності; 4) поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, дієздатність якої була обмежена. В усіх цих випадках піклування припиняється незалежно від поведінки піклувальника.

Як відомо, піклування встановлюється над неповнолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування, та фізични­ми особами, дієздатність яких обмежена. Тому при досягненні фізичною особою повноліття або при набутті нею до досяг­нення 18 років повної цивільної дієздатності підстави для про­довження піклування припиняються. Поновлення дієздатності особи, дієздатність якої була обмежена, відбувається за рішенням суду (ч. 2 ст. 260 ЦПК), що є підставою для прийняття орга­ном опіки та піклування рішення про припинення піклування (ч. 4 ст. 260 ЦПК). Згідно з п. 5.5 Правил опіки та піклування піклування припиняється також у разі смерті підопічного або піклувальника. У такому разі немає потреби у рішенні органу опіки та піклування.

379

Глава 21 ПАТРОНАТ НАД ДІТЬМИ

Патронат є однією з форм влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, у чужу сім'ю на виховання. Відпо­відно до ст. 252 СК за договором про патронат орган опіки та піклування передає дитину, яка є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, на виховання у сім'ю іншої особи (патронатного вихователя) до досягнення нею пов­ноліття.

Договір про патронат укладається між органом опіки та піклу­вання й особою, яка виявила бажання взяти дитину на вихо­вання (патронатним вихователем). Як зазначено в літературі, за своєю природою він не є цивільно-правовим¹. Адже його предмет становить належне виховання дітей. А відносини, спря­мовані на забезпечення сімейного виховання дітей — це пред­мет сімейного права (ст. 2 СК). Тому зазначений договір є сімейно-правовим.

Між договором про патронат і угодами про організацію ді­яльності дитячого будинку сімейного типу та про влаштування дітей на виховання і спільне проживання у прийомну сім'ю є деякі спільні риси. Метою передачі дітей до дитячого будинку сімейного типу і у прийомну сім'ю, як і укладення договору про патронат над ними, є забезпечення сімейного виховання дітей до досягнення ними повноліття (див.: статті 1 і 2 Поло­ження про дитячий будинок сімейного типу і статті 1 і 2 Поло­ження про прийомну сім'ю).

У всіх зазначених вище випадках не припиняються право­відносини між дитиною та її родичами. Батьки-вихователі, прийомні батьки і патронатні вихователі виконують функції опікуна щодо дитини у віці до 14 років і піклувальника щодо дитини у віці від 14 до 18 років. Проте дитячий будинок сі­мейного типу — це окрема сім'я, яка створюється за бажанням подружжя або особи, яка не перебуває у шлюбі, які повинні брати на виховання і спільне проживання не менше п'яти ді­тей (ст. 2 Положення про дитячий будинок сімейного типу). Прийомними батьками можуть бути лише особи, які перебува­ють у шлюбі між собою (ст. 14 Положення про прийомну сім'ю). При передачі дитини на виховання у сім'ю патронат­ного вихователя додержувати ці вимоги не потрібно.

Сторонами договору про патронат є орган опіки та піклу­вання і патронатний вихователь. Водночас згідно зі ст. 253 СК на передачу дитини у сім'ю патронатного вихователя потрібна згода дитини, якщо вона досягла такого віку, що може її висло­вити. Це положення відповідає ч. 1 ст. 171 СК, відповідно до якої дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що сто­суються її особисто, а також питань сім'ї.

Патронатний вихователь, як зазначено в літературі, є опіку­ном або піклувальником дитини¹. Тому доцільним є законо­давче закріплення положення про те, що патронатними вихо­вателями не можуть бути особи, які зловживають спиртними напоями, наркотичними засобами, особи, позбавлені батьків­ських прав, а також особи, інтереси яких суперечать інтересам дитини, тобто особи, які згідно з законом не можуть бути опікунами, піклувальниками дитини (ст. 244 СК). Варто було б також, як це передбачено ст. 153 СК РФ, встановити, що патронатними вихователями не можуть бути особи, усунені від виконання повноважень опікуна, піклувальника за неналежне виконання покладених на них обов'язків; колишні усиновлюва-чі, якщо усиновлення скасоване з їх вини; особи, які за станом здоров'я не можуть виконувати обов'язки, пов'язані з вихо­ванням дітей.

Оскільки основним завданням патронатного вихователя є забезпечення належного виховання дитини, яка передається в його сім'ю, треба було б передбачити, що перед укладенням договору про патронат орган опіки та піклування має обстежу­вати умови життя майбутнього патронатного вихователя й одер­жувати від лікувального закладу довідку про відсутність у нього та членів його сім'ї захворювань, що можуть перешкоджати передачі дитини, яка має потребу у патронатному вихованні, у нову сім'ю, тобто йдеться про застосування положень п. 3.3 Правил опіки та піклування.

Патронатний вихователь на відміну від опікуна та піклуваль­ника, які виконують свої обов'язки безоплатно (ч. 5 ст. 249 СК), робить це за плату, розмір якої відповідно до ст. 254 СК визначається за домовленістю патронатного вихователя з орга­ном опіки та піклування. Він має створювати дитині умови для навчання, фізичного та духовного розвитку, захищати її права та інтереси як опікун або піклувальник без спеціальних


Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С 286.

¹ Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М. право України. — К., 2002. — С 274.

1971. - С. 287; Сімейне


380

381

на те повноважень. А оскільки патронатний вихователь вико­нує свої обов'язки за плату, він зобов'язаний забезпечувати дитину житлом, одягом, харчуванням тощо.

У зв'язку з тим, що патронатний вихователь виконує функ­ції опікуна, піклувальника, йому на підставі ч. 4 ст. 249 СК, застосовуваної за аналогією, належать закріплені у ЦК цивіль­ні права та обов'язки, пов'язані з вихованням дитини, переда­ної в його сім'ю. Як опікун патронатний вихователь вчиняє правочини від імені та в інтересах дитини, взятої на виховання (ч. З ст. 67 ЦК) та здійснює управління її майном (ст. 72 ЦК). Він, його дружина, чоловік і близькі родичі (батьки, діти, брати, сестри) не мають права укладати з дитиною, взятою на вихо­вання, договорів, крім передачі їй майна у власність за дого­вором дарування або у безоплатне користування за договором позички (ч. 1 ст. 68 ЦК). Патронатний вихователь не має права від імені дитини, взятої на виховання, без дозволу органу опіки та піклування вчиняти правочини, передбачені ч. 1 ст. 71 ЦК.

Як піклувальник патронатний вихователь дає згоду на вчи­нення дитиною правочинів, передбачених ч. 2 ст. 32 ЦК. Він не може давати згоду на укладення договорів між дитиною, взятою на виховання, та своєю дружиною, чоловіком або свої­ми близькими родичами, крім передачі дитині майна у влас­ність за договором дарування або у безоплатне користування на підставі договору позички (ст. 70 ЦК). На вчинення право­чинів, передбачених ч. 1 ст. 71 ЦК, патронатний вихователь може давати згоду лише з дозволу органу опіки та піклування (ч. 2 ст. 71 ЦК).

Відповідно до ч. 1 ст. 256 СК договір про патронат припи­няється у разі відмови від нього вихователя або дитини, яка досягла 14 років. До призначення дитині нового вихователя або передачі її іншій особі, навчальному закладу, закладу охоро­ни здоров'я або соціального захисту вихователь, який відмо­вився від договору, зобов'язаний піклуватися про дитину.

Договір про патронат може бути розірваний за згодою сто­рін або за рішенням суду у разі невиконання вихователем своїх обов'язків або якщо між ним та дитиною склалися стосунки, які перешкоджають виконанню обов'язків за договором (ч. 2 ст. 256 СК).

382

Розділ V

^ ЗАСТОСУВАННЯ СІМЕЙНОГО

ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

ДО ІНОЗЕМЦІВ ТА ОСІБ

БЕЗ ГРОМАДЯНСТВА.

ЗАСТОСУВАННЯ ЗАКОНІВ ІНОЗЕМНИХ

ДЕРЖАВ ТА МІЖНАРОДНИХ

^ ДОГОВОРІВ В УКРАЇНІ

§ 1. Реєстрація та розірвання шлюбу громадян України з іноземцями та шлюбу

між іноземцями в Україні.

Визнання реєстрації та розірвання шлюбу

громадян України, здійснених за межами України

Правовою підставою регулювання сімейних відносин за участю іноземців та осіб без громадянства є насамперед Кон­ституція України, в якій закріплені безпосередньо пов'язані з ним основоположні засади. Це, зокрема, положення про те, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються держа­вою (ч. З ст. 51); про те, що діти рівні у своїх правах незалеж­но від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним (ч. 1 ст. 52); про пріоритет міжнародних договорів (ст. 9) тощо.

Регулювання зазначених відносин забезпечується також шостим розділом СК, в якому містяться норми як загального змісту, так й ті, що визначають порядок укладення та розір­вання шлюбу, захисту прав подружжя, батьків і дітей, визнання батьківства, встановлення над дитиною опіки та піклування, її усиновлення тощо. Так, відповідно до ст. 275 СК іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають на території нашої держави, мають в ній такі ж права й обов'язки у сімей­них відносинах, як і громадяни нашої держави, якщо інше не встановлено законом.

Правила цієї статті цілком відповідають положенню ч. 1 ст. 26 Конституції, згідно з яким іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користують­ся тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановле-

383

ними Конституцією, законами чи міжнародними договорами нашої держави, а також положенню ч. 2 ст. 18 Закону України від 4 лютого 1994 р. "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства".

Проте треба підкреслити, що правильне застосування колі­зійних норм неможливе без розкриття змісту таких понять, як "громадянин України", "іноземець", "особа без громадянства". Відповідно до ст. 4 Конституції в Україні існує єдине громадян­ство, під яким розуміється правовий зв'язок особи з держа­вою, що дістає вияв у їх взаємних правах та обов'язках. Іно­земцем згідно з законодавством нашої держави визнається особа, яка не має громадянства України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав, а особою без громадянства — особа, яку жодна держава відповідно до її законодавства не вважає своїм громадянином.

Таким чином, іноземці користуються в Україні такою ж право- та дієздатністю в галузі сімейних відносин, як і грома­дяни нашої держави, тобто національним режимом (деякі винятки з цього можуть бути встановлені лише законами та міжнародними договорами України). Водночас вони не можуть вимагати визнання за ними прав, не наданих законами України громадянам нашої держави. У разі встановлення іноземною дер­жавою обмежень щодо реалізації прав і свобод громадянами нашої держави Кабінет Міністрів України може приймати рі­шення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території нашої держави. Таке рішення набирає чинності після його опублікування і може бути скасоване, якщо відпадуть підстави його прийняття (ч. З ст. 2 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства").

Оскільки особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, прирівнюються у правах і обов'язках до громадян нашої держави і щодо них законом не передбачені якісь особ­ливі правила або винятки з загальних положень, в інших стат­тях шостого розділу СК про них не згадується. Усі сімейні відносини за участю цих осіб регулюються нормами сімейного законодавства, що містяться в інших розділах СК, як і сімейні відносини між громадянами України.

Згідно з ч. 1 ст. 276 СК шлюб між громадянином України та іноземцем, а також шлюб між іноземцями реєструється в Україні відповідно до СК. Тому при цьому необхідне додер­жання умов вступу у шлюб і порядку його реєстрації, перед­бачених статтями 22—36 СК. Так, іноземець, який не досяг

384

шлюбного віку, встановленого ст. 22 СК, не має права зареєс­трувати шлюб в органі РАЦСу, незважаючи на те, що за зако­ном країни його громадянства укладення шлюбу допускається й у більш ранньому, ніж в Україні, віці. Іноземець не може вимагати реєстрації шлюбу за наявності встановлених статтями 24—26 СК перешкод, наприклад, коли він перебуває в іншому нерозірваному шлюбі, навіть якщо закон його країни допускає полігамні шлюби.

Сімейне законодавство України передбачає, що реєстрація шлюбу за релігійним обрядом, а також за місцевими звичаями не породжує жодних правових наслідків, за винятком передба­ченого ч. З ст. 21 СК випадку, коли релігійний обряд шлюбу відбувся до створення або відновлення органів РАЦСу. Не бе­руться до уваги й перешкоди до вступу у шлюб, встановлені законом країни, громадянином якої є іноземець, який звер­нувся до органу РАЦСу з відповідною заявою (якщо додержа-ні умови, закріплені у статтях 22—26 СК), а саме: національні, релігійні або расові обмеження, згода батьків або відповідного державного органу на укладення шлюбу з іноземцем тощо.

Тому в тих випадках, коли обоє з осіб, які бажають вступити у шлюб, або одна з них є (відповідно) іноземцями, іноземцем і за законом країни їх громадянства для укладення шлюбу між ними або між громадянином цієї країни і громадянином Укра­їни потрібне додержання певних умов (наприклад, наявність дозволу батьків або відповідного державного органу), орган РАЦСу має роз'яснювати зазначеним особам, що їх шлюб у разі його реєстрації може бути визнаний недійсним у країні їх громадянства, що призведе до порушення прав одного з под­ружжя і народжених у цьому шлюбі дітей.

Відповідно до ч. 2 ст. 276 СК шлюб між іноземцями, зареєст­рований в Україні у посольстві або консульстві іноземної дер­жави, є дійсним у нашій державі на умовах взаємності, якщо жінка та (або) чоловік у момент його реєстрації були громадя­нами держави, яка призначила посла або консула. З цього вип­ливає, що якщо за законами держави, яка призначила посла або консула, визнається дійсним шлюб, укладений в консуль­ській установі або дипломатичному представництві України, у нашій державі має визнаватися дійсним шлюб, зареєстрований у посольстві чи консульстві цієї держави. Такий шлюб має реєструватися за законами держави, яка призначила посла або консула. Він може бути укладений як у світській, так і в релігій­ній формі, однак з додержанням умов, передбачених законо­давством зазначеної держави.

385

Згідно зі ст. 278 СК в Україні є дійсним шлюб між інозем­цями, зареєстрований за її межами за законом держави — місця його реєстрації. Причому такий шлюб визнається дійсним не­залежно від процедури його оформлення. Так, якщо закон до­пускає релігійну форму реєстрації шлюбу або визнає дійсним фактичний шлюб, немає підстав для його визнання недійсним в Україні. Визнається дійсним у нашій державі й такий шлюб між іноземцями, зареєстрований за її межами за законом дер­жави — місця його реєстрації, який було укладено з додержан­ням умов (шлюбний вік, ступінь споріднення осіб, які не можуть перебувати у шлюбі між собою, стан здоров'я тощо), що не відповідають умовам вступу у шлюб, передбаченим нормами сімейного законодавства України.

Громадяни України, які постійно або тимчасово прожива­ють за її межами, можуть укладати шлюб між собою, а також з іноземцями. Так, відповідно до ч. 1 ст. 277 СК шлюб між громадянами України, які проживають за її межами, реєстру­ється в консульській установі або дипломатичному представ­ництві України. Згідно зі ст. 29 Консульського статуту Укра­їни, затвердженого Указом Президента України від 2 квітня 1994 р. № 127/94 (далі — Консульський статут України), це має право робити з додержанням законодавства України консул.

Таким чином, при реєстрації шлюбу між громадянами Ук­раїни, які проживають за її межами, у консульській установі або дипломатичному представництві України, застосовуються норми її сімейного законодавства, зокрема ті, що визначають умови укладення шлюбу та умови, що перешкоджають цьому (статті 22-26 СК).

Частина 2 ст. 277 СК встановлює, що шлюб між громадяна­ми України, а також шлюб громадянина України з іноземцем, зареєстровані за її межами з додержанням форми, визначеної законом держави — місця його реєстрації, є дійсними в Укра­їні, якщо немає перешкод до його укладення, встановлених статтями 24—26 СК. Закріплення такого правила обумовлене тим, що у деяких випадках реєстрація шлюбу у консульській установі або дипломатичному представництві України є не­можливою (наприклад, за відсутності у державі консульської установи або дипломатичного представництва України).

У визнанні такого шлюбу в Україні може бути відмовлено у разі недодержання укладення шлюбного віку (ст. 22 СК), добровільності (ст. 24), одношлюбності (ст. 25), а також при ігноруванні передбачених законом перешкод до вступу у шлюб (ст. 26 СК). У визнанні шлюбу між громадянами України і

386

шлюбу між громадянином нашої держави та іноземцем, заре­єстрованим за її межами, може бути відмовлено й тоді, коли за рішенням суду його визнано фіктивним, тобто укладеним без наміру створення сім'ї і набуття прав та обов'язків подружжя (ч. 2 ст. 40), а також якщо шлюб зареєстровано з особою, яка приховала свою тяжку хворобу або хворобу, небезпечну для другого з подружжя і (або) їх нащадків (п. З ч. 1 ст. 41 СК).

Отже, громадяни України незалежно від умов, передбачених законодавством конкретної іноземної держави, зобов'язані до­держувати умов укладення шлюбу, закріплених у законодавстві нашої держави.

Форма шлюбу визначається виключно законом держави — місця його реєстрації. Отже, якщо, наприклад, у державі, де зареєстровано шлюб, допускається його релігійна форма або визнається дійсним фактичний шлюб, немає підстав для від­мови у вирішенні такого шлюбу дійсним в Україні, зокрема й тоді, коли обоє або один із подружжя є громадянами нашої держави.

Відповідно до ст. 279 СК розірвання шлюбу між громадя­нином України та іноземцем і шлюбу іноземців між собою у нашій державі здійснюється за законом України, тобто у тому ж порядку (в суді або органом РАЦСу), з тих же підстав і з тими ж правовими наслідками, передбаченими статтями 105— 115 СК, що й розірвання шлюбу між громадянами нашої держа­ви. При цьому іноземці не мають права посилатись на закони своєї держави, наприклад, на ті, які забороняють розлучення, обмежують його певними умовами або примушують до розірван­ня шлюбу за расовими, релігійними чи іншими мотивами.

При розгляді в Україні судом справ про розірвання шлюбу громадян нашої держави з іноземцями, а також шлюбу іноземців між собою і спорів, що виникають у зв'язку з цим, застосову­ються норми сімейного і цивільного процесуального законо­давства України. Сімейне законодавство іноземних держав може застосовуватись у тому разі, якщо воно не суперечить закріп­леним у ст. 7 СК загальним засадам регулювання сімейних відносин.

Потреба у розірванні шлюбу може виникнути у чоловіка, дружини і під час їх перебування за межами України. Тому згідно з ч. 4 ст. 280 СК громадянин України, який проживає за її межами, має право звернутися з позовом про розірвання шлюбу до суду нашої держави, якщо другий з подружжя, неза­лежно від його громадянства, проживає за межами України. У

387

випадках, передбачених статтями 106 і 107 СК, подружжя, а за певних умов один із них, має право розірвати шлюб безпосе­редньо в органі РАЦСу. Водночас уявляється, що громадянин України, який проживає за її межами, у зазначених випадках має право звертатися з заявою про розірвання шлюбу з другим із подружжя, який також проживає за межами нашої держави, незалежно від його громадянства, до консульської установи або дипломатичного представництва України. Адже відповідно до ст. 29 Консульського статуту України консул має право не тільки реєструвати, а й розривати шлюб згідно з законодав­ством нашої держави.

Розірвання шлюбу може здійснюватись і за межами України. Тому розірвання шлюбу між громадянином України та інозем­цем, здійснене за її межами за законом відповідної держави, є дійсним в Україні, якщо в момент розірвання шлюбу хоча б один із подружжя проживав за межами нашої держави (ч. 1 ст. 280 СК). Це правило встановлене законом через те, що у тих випадках, коли один із подружжя проживає за межами України, розірвання шлюбу в суді або в органі РАЦСу, які знаходяться на території нашої держави, може виявитися для подружжя утрудненим. Тому, незважаючи на те, що у такому разі розірвання шлюбу в принципі можливе й в Україні, якщо обом з подружжя або одному з них з якихось міркувань зруч­ніше зробити це за місцем проживання того з подружжя, хто перебуває за кордоном, закон не перешкоджає цьому.

Подружжя вважається розлученим при поданні документа, що підтверджує наявність рішення про це суду або іншого компетентного органу іноземної держави, який згідно зі ст. 290 СК має бути легалізований консульською установою України.

Частина 2 ст. 280 СК визнає дійсним в Україні розірвання шлюбу між громадянами нашої держави, здійснене за її межа­ми за законом відповідної держави, якщо обоє з подружжя у цей момент проживали за межами України. Дане положення пов'язане з тим, що у тому разі, коли обоє з подружжя є громадянами України, але проживають за її межами, розірван­ня шлюбу в суді або в органі РАЦСу нашої держави може становити для них непереборну трудність.

Відповідно до ч. З ст. 280 СК дійсним у нашій державі визнається розірвання шлюбу між іноземцями, здійснене за її межами за законом відповідної держави. Це пояснюється тим, що закон, надаючи громадянам України, які проживають за її межами, право звертатися з вимогою про розірвання шлюбу

388

до державних органів нашої країни, не може позбавити й іноземців права звертатися до суду або іншого компетентного органу своєї держави з аналогічною вимогою. Водночас зі змісту ст. 279 СК випливає, що іноземці, які постійно про­живають в Україні, мають право розірвати шлюб у її держав­них органах.

Серед законодавчих норм, що регулюють сімейні відносини за участю іноземців, особливе місце посідає ст. 281 СК, в якій закріплено положення про визнання батьківства в Україні та батьківства, встановленого за її межами.

Згідно з ч. 1 цієї статті визнання батьківства в Україні не­залежно від громадянства батьків і дитини та місця їх прожи­вання провадиться за законом України. Тобто при цьому засто­совуються правила, закріплені у статтях 122—130 СК. Крім того, при цьому не має значення громадянство і місце прожи­вання дитини, щодо якої встановлюється батьківство. Водно­час згідно з ч. 2 ст. 281 СК якщо батьки дитини проживають за межами України, вони можуть подати заяву про визнання батьківства до консульської установи або дипломатичного пред­ставництва нашої держави. Відповідно до ст. 30 Консульського статуту України це можливо у тому разі, коли хоча б один із батьків дитини є громадянином України.

§ 2. Усиновлення дітей, які є громадянами

України і проживають у нашій державі або за її

межами, громадянами України та іноземцями

Законодавство України, що регулює відносини, пов'язані з усиновленням, спрямоване насамперед на захист прав та інте­ресів дітей нашої держави, які в силу обставин, що склалися, залишились без батьківського піклування і перебувають в Ук­раїні або за її межами. На захист прав та інтересів зазначених дітей спрямовані правила ст. 282 СК. Вона передбачає три правила. Перше з них полягає у тому, що якщо усиновлюва-чем такої дитини є громадянин України, її усиновлення здій­снюється у консульській установі або дипломатичному пред­ставництві нашої держави згідно з правилами, встановленими гл. 18 СК для усиновлення дітей — громадян України, які проживають у ній. Відповідно до другого правила якщо усинов-лювачем дитини, яка є громадянином нашої держави, не є громадянин України, для її усиновлення потрібен дозвіл Центру з усиновлення дітей. Згідно з третім правилом усиновлення дитини, яка є громадянином України, іноземцем, здійснене у

389

відповідних органах держави, на території якої вона проживає, є дійсним за умови попереднього одержання дозволу Центру з усиновлення дітей.

Стаття 283 СК встановлює, що усиновлення іноземцем в Україні дитини, яка є громадянином нашої держави, здійсню­ється на загальних підставах, визначених гл. 18 СК. Однак при цьому сімейним законодавством України встановлені такі додаткові умови: 1) зазначене усиновлення можливе, якщо ди­тина перебуває не менш як один рік на обліку в Центрі з усиновлення дітей; 2) дитина може бути усиновлена інозем­цем, якщо протягом зазначеного строку не виявилося громадя­нина України, який бажав би її усиновити або взяти під опіку чи піклування до себе в сім'ю.

Водночас у ч. 1 ст. 283 СК міститься вказівка на те, що якщо усиновлювач є родичем дитини, її усиновлення може бути здійснене до спливу одного року. Крім того, усиновлення здійснюється без додержання строку перебування дитини на обліку в Центрі з усиновлення дітей, якщо вона страждає на хворобу, внесену до спеціального переліку, затвердженого Мі­ністерством охорони здоров'я України.

Відповідно до ч. З ст. 283 СК переважне право на усинов­лення дитини — громадянина України мають іноземці, які є її родичами. При цьому ступінь споріднення між дитиною, яка усиновлюється, та усиновлювачем за загальним правилом зна­чення не має.

Переважне право на усиновлення дитини — громадянина України мають також громадяни держав, з якими Україна ук­лала договори про надання правової допомоги. Обов'язковою складовою цих документів є правові норми, що регулюють підстави, умови й порядок усиновлення дітей, які з тих або інших причин залишилися без батьківського піклування. Зокре­ма, ці питання врегульовані у ст. 37 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримі­нальних справах (між країнами СНД), у договорах про право­ву допомогу у цивільних та кримінальних справах, укладених Україною з Литовською Республікою (ст. 29), Республікою Польща (ст. ЗО), Республікою Грузія (ст. 29), Латвійською Республікою (ст. 28), Республікою Молдова (ст. ЗО), Естонською Республікою (ст. 29) тощо.

Законодавство (як вітчизняне, так і міжнародне) виходить з того, що усиновлення дитини в іншій країні меншою мірою відповідає її інтересам, ніж здійснення цього у власній країні. Тому з метою якнайкращого забезпечення інтересів дітей, які є

громадянами України, при їх усиновленні громадянами інших держав у ч. 5 ст. 283 СК закріплено положення про те, що таке усиновлення має провадитись за умови забезпечення усинов­ленням прав в обсязі не меншому, ніж це встановлено законами України.

Зазначене положення відповідає Конвенції про права дити­ни, у п. "Ь" ст. 21 якої підкреслено, що усиновлення дитини в іншій країні допускається, якщо забезпечення їй більш-менш нормального догляду і виховання в країні, де дитина народи­лася, неможливе. Крім того, згідно з п. "с" ст. 21 зазначеної Конвенції держави-учасниці, які визнають і (або) допускають усиновлення, повинні забезпечувати у разі усиновлення дити­ни в іншій країні застосування таких самих гарантій та норм, які застосовуються при її усиновленні всередині країни.

Забезпечувати стабільність прав усиновленої дитини має й Україна як держава — учасниця Конвенції. Тому, розглядаючи заяву про усиновлення, суд має право вимагати від заявника— громадянина іноземної держави подання витягів із норматив­них актів, які свідчили б про те, що у новому місці прожи­вання дитина буде користуватися такими основними правами, які вона мала в Україні, як право на житло, освіту, охорону здоров'я тощо¹.

Усиновлення дитини, яка є громадянином України, інозем­цем не спричиняє зміни її громадянства до досягнення нею 18-річного віку (ч. 6 ст. 283 СК). Відповідно до Конвенції про права дитини та інших міжнародних договорів України уси­новлена дитина має право на збереження своєї національної ідентичності. Так, у ст. 8 Конвенції зазначено, що держави-учасниці повинні поважати право дитини на збереження своєї індивідуальності, включаючи її громадянство, ім'я, сімейні зв'яз­ки, не допускаючи протизаконного втручання у цю сферу. Якщо дитину протизаконно позбавляють частини або всіх елементів індивідуальності, держави-учасниці мають надавати їй необ­хідну допомогу з метою якнайшвидшого її відновлення.

Сімейним законодавством України встановлено обмеження права іноземця на таємницю усиновлення дитини, яка є гро­мадянином України. Згідно з ч. 1 ст. 285 СК усиновлення дитини, яка є громадянином України, особою, яка є громадя­нином держави, з якою наша держава не має договору про надання правової допомоги, не є таємним, якщо у державі, в

' Див.: Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар. — К., 2003. — С 513.


390

391

якій усиновлювач постійно проживає і в яку має переїхати дитина, усиновлення не є таємним. Усиновлення дитини, яка є громадянином України, особою, яка є громадянином держави, з якою Україна не має договору про надання правової допомоги, і якщо ця особа в Україні постійно не проживає, не є таємним (ч. 2 ст. 285 СК).

Відповідно до ст. 284 СК усиновлення дитини, яка є інозем­цем і проживає в Україні, здійснюється громадянами України або іноземцями, які проживають в Україні, на загальних під­ставах. А усиновлення іноземцем або особою без громадянства дитини, яка є іноземцем або особою без громадянства, здійсню­ється в Україні згідно з законами нашої держави, якщо інше не встановлено міжнародними договорами України (ст. 286 СК).

§ 3. Встановлення опіки, піклування над

дитиною, яка є громадянином України,

але проживає за її межами, а також

над дитиною, яка є іноземцем, але проживає в

Україні. Визнання опіки, піклування,

встановлених за межами нашої держави.

Реєстрація актів цивільного стану громадян

України, які проживають за її межами

Згідно з ч. 1 ст. 288 СК опіка, піклування над дитиною, яка є громадянином України, але проживає за її межами, а також над дитиною, яка є іноземцем, але проживає в Україні, вста­новлюються за законом нашої держави. Опіка, піклування, вста­новлені за законом іноземної держави над дитиною, яка є гро­мадянином України, але проживає за її межами, є дійсними у нашій державі у разі відсутності заперечень консульської уста­нови або дипломатичного представництва України (ч. 2 ст. 288 СК). Наявність правила, закріпленого у ч. 2 ст. 288 СК, обумов­лена тим, що у деяких випадках компетентні органи іноземних держав можуть не визнавати опіку та піклування, встановлені органами опіки та піклування України, внаслідок чого призна­чені цими органами опікуни, піклувальники можуть бути позбавлені можливості захищати за межами нашої держави права й інтереси підопічних.

Консульським установам і дипломатичним представництвам України закон не надає права самостійно встановлювати опіку, піклування над громадянами нашої держави, які проживають за її межами. Відповідно до ч. 1 ст. 32 Консульського статуту

392

України обов'язком консула є лише вжиття заходів для вста­новлення опіки, піклування над неповнолітніми, недієздатни­ми або обмеженими у дієздатності громадянами України, які проживають у межах відповідного консульського округу. Про­те зазначені установи та представництва повинні охороняти права та інтереси дітей — громадян України, які проживають за її межами. Вони можуть заперечувати як проти встанов­лення опіки, піклування над конкретною дитиною, якщо вважа­ють, що для цього немає достатніх підстав, так і проти призна­чення певної особи опікуном, піклувальником у тому разі, коли вона, на їх думку, не зможе забезпечити належну охорону прав та інтересів підопічного. За таких умов опікуни, піклувальники втрачають правомочність вчиняти на території України будь-які дії, спрямовані на захист прав та інтересів підопічних.

Згідно з ч. З ст. 288 СК опіка, піклування, встановлені над дитиною, яка є іноземцем, за межами України за законами іншої держави, є дійсними у нашій державі. Тому опікуни, піклувальники мають право вчиняти в Україні усі необхідні для захисту прав та інтересів підопічних дії.

Реєстрація шлюбу, народження дитини, визнання батьків­ства, розірвання шлюбу громадян України, які проживають за її межами, провадиться у консульських установах або дипло­матичних представництвах України за її законами (ст. 289 СК). Це ж передбачено і ч. 1 ст. 33 Консульського статуту України.

Громадяни, як правило, звертаються до консульських уста­нов України для реєстрації народження, смерті, укладення або розірвання шлюбу, встановлення батьківства тощо.

Консульська установа України правомочна лише приймати клопотання громадян нашої держави, які постійно проживають на території відповідного консульського округу, про внесення змін, виправлень і доповнень до актових записів цивільного стану, поновлення втрачених записів, а також про зміну пріз­вища, імені та по батькові і надсилати їх на розгляд компетент­ним органам України.

У ст. 289 встановлене правило, відповідно до якого при реєстрації передбачених нею актів цивільного стану у консуль­ських установах або дипломатичних представництвах України застосовується законодавство нашої держави, якщо заінтере­совані особи є її громадянами. Положення про порядок реєст­рації консулом актів цивільного стану затверджується Мініс­терством юстиції і Міністерством закордонних справ України (ст. 35 Консульського статуту України).

Громадяни України, які проживають за її межами, мають право реєструвати акти цивільного стану не тільки у консуль-

393

ських установах або дипломатичних представництвах нашої держави, а й у компетентних органах іноземних держав за місцем свого постійного проживання. Згідно зі ст. 290 СК документи, видані компетентними органами іноземних держав на посвід­чення актів цивільного стану, здійснених за межами України за законами відповідних держав щодо громадян нашої держа­ви, іноземців і осіб без громадянства, є дійсними в Україні за умови їх консульської легалізації.

Легалізації підлягають свідоцтва про шлюб між громадяна­ми України та інших держав, свідоцтва про народження та смерть громадян нашої держави тощо. Як виняток із загально­го правила договорами України з іншими державами може бути передбачене взаємне визнання зазначених документів без їх легалізації. Ці документи прирівнюються до документів, виданих органами РАЦСу.

В Україні визнаються акти цивільного стану, зареєстровані за законами іноземних держав (ст. 292 СК). Однак документи, які посвідчують факти народження, укладення та розірвання шлюбу, встановлення батьківства тощо, є чинними лише за умови їх консульської легалізації.

§ 4. Застосування в Україні законів іноземних держав та міжнародних договорів

Сімейне законодавство іноземних держав застосовується, якщо воно не суперечить основним засадам регулювання сі­мейних відносин, встановленим ст. 7 СК (ст. 291 СК).

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції чинні міжнародні догово­ри, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою Ук­раїни, є частиною національного законодавства нашої держави. А згідно зі ст. 275 СК іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають у нашій державі, мають в Україні такі ж права та обов'язки у сімейних відносинах, як і громадяни Укра­їни, якщо інше не встановлено законом. Тому зазначені особи відповідно до ч. 2 ст. 7 СК мають також право на врегулювання сімейних відносин за домовленістю (договором) між їх учас­никами. Регулювання сімейних відносин здійснюється з ура­хуванням права на таємницю особистого життя їх учасників, їх права на особисту свободу та недопустимості свавільного втручання у сімейне життя (ч. 4 ст. 7 СК). Згідно з ч. 5 ст. 7 СК учасник сімейних відносин не може мати привілеїв або обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального по-

394

ходження, матеріального становища, місця проживання, за мов­ними та іншими ознаками.

Жінка та чоловік мають рівні права та обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї. Дитина має бути забезпечена мож­ливістю здійснення її прав, які встановлені Конституцією Ук­раїни, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними правовими актами, визнаними у нашій державі. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можли­вим врахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист (частини 6—10 ст. 7 СК).

Отже, положення ст. 291 СК треба розуміти таким чином, що у кожному конкретному випадку питання про можливість застосування в Україні закону іноземної держави мають вирі­шувати компетентні державні органи. Наприклад, визнання за­коном іноземної держави полігамного шлюбу, яке суперечить основним принципам сімейного законодавства України, не вик­лючає можливості його застосування в окремих випадках. Так, якщо шлюб було укладено в країні, де допускається полігам­ний шлюб, а після цього чоловік разом із двома дружинами й дітьми прибув до України на постійне проживання, компетен­тні органи нашої держави не мають права визнати такий шлюб недійсним чи відмовити у захисті прав кожній з дружин (наприклад, при стягненні на її користь аліментів на утриман­ня дітей або присудження їй частини майна за рішенням суду). У такому разі застосування зазначеного закону відповідатиме основним принципам сімейного законодавства України, що пе­редбачають всебічну охорону прав жінок і дітей.

Україна уклала значну кількість двосторонніх і багатосто­ронніх договорів з іноземними державами про правові відносини і надання допомоги у цивільних, сімейних і кримінальних спра­вах. У них окремі колізійні питання вирішуються інакше, ніж у СК. Тому при застосуванні сімейного законодавства України до іноземців й осіб без громадянства та при застосуванні сімей­ного законодавства іноземної держави в Україні треба насампе­ред з'ясовувати, чи не укладено нашою державою з іноземною державою, громадянином якої є заінтересована особа, такий договір. За його наявності питання про застосування законо­давства України або законодавства іноземної держави має вирі­шуватись відповідно до його положень. А норми шостого розділу СК у такому разі повинні застосовуватись лише щодо відносин, не врегульованих відповідним міжнародним договором.

395