§ Поняття й предмет сімейного права Поняття "сімейне право" може мати різні значення

Вид материала

Документы

Содержание Позбавлених батьківського піклування

Подобный материал:

• Цивільне процесуальне право України, 797.43kb.
• План заняття. Поняття звичаю та звичаєвого права. Різні підходи до трактування терміну, 657.42kb.
• 7. система права та система законодавства поняття та класифікація системи права. Поняття, 84.21kb.
• Окремі галузі законодавства України, 2520.66kb.
• Тема 1: Цивільне право в системі галузей права України, 1126.62kb.
• План Вступ Загальна частина Поняття, предмет та система римського цивільного права, 5787.48kb.
• Склад злочину поняття І значення складу злочину, 796.48kb.
• Правила приймання рецепта, приготування, зберігання І відпускання лікарських форм., 574.75kb.
• Злочин І його види, 65.84kb.
• Програм а вступного іспиту з основ держави І права для вступників до магістратури, 94.78kb.

11.417
§ 4. Аліментні правовідносини між фактичними вихователями і вихованцями

Аліментні зобов'язання фактичних вихователів і вихованців належать до зобов'язань третьої черги. Згідно зі ст. 269 СК обов'язок надавати матеріальну допомогу дитині може бути покладений на осіб, у сім'ї яких вона виховувалася, якщо у неї немає батьків, баби, діда, повнолітніх братів та сестер, за умови, що ці особи можуть надавати матеріальну допомогу. У такому разі підставою виникнення аліментного обов'язку закон вважає факт прийняття дитини у сім'ю на постійне виховання й утри­мання (фактичне виховання) без її усиновлення або встанов­лення над нею опіки, піклування. Це юридичний факт, з яким закон пов'язує настання певних юридичних наслідків.

Особи, які беруть дитину у свою сім'ю на постійне вихо­вання й утримання, називаються фактичними вихователями, а дитина, прийнята у сім'ю, — вихованцем. Фактичними вихова­телями можуть бути родич дитини, особа, яка є її біологічним батьком, але батьківство якої у встановленому законом поряд­ку не визнане, а також будь-яка інша повнолітня дієздатна особа, яка не є родичем дитини.

Аліментний обов'язок фактичного вихователя щодо свого вихованця виникає лише у тому разі, коли вихователь, який бере дитину на постійне виховання й утримання у свою сім'ю, згодом відмовляється від виконання цього обов'язку, хоч ди­тина продовжує потребувати матеріальної допомоги, яку не може одержати від своїх батьків, баби, діда, повнолітніх братів і сестер у зв'язку з тим, що не має їх, а фактичний вихователь може надавати матеріальну допомогу.

Таким чином, зі змісту ст. 269 СК випливає, що обов'язок, пов'язаний з наданням матеріальної допомоги малолітнім, не­повнолітнім дітям, не завжди породжується родинними відно­синами. Підставою виникнення аліментних зобов'язань між фактичними вихователем і вихованцем є не родинні відносини (їх може й не бути), а юридичний факт — проживання дитини однією сім'єю з фактичним вихователем.

Отже, право на одержання матеріальної допомоги від фак­тичного вихователя у вихованця виникає, якщо:

1) він був прийнятий у сім'ю на виховання, протягом певного
часу виховувався в ній, перебував на утриманні фактичного
вихователя і проживав як член його сім'ї;

2) у нього немає батьків, баби, діда, повнолітніх братів і
сестер, тобто осіб, які відповідно до правил, встановлених нор-

320

мами глав 16 і 17 СК, зобов'язані насамперед утримувати своїх малолітніх, неповнолітніх дітей, внуків, братів та сестер;

3) фактичний вихователь може надавати матеріальну допомогу.

Зазначені умови утворюють юридичний склад, необхідний для виникнення у вихованця суб'єктивного права на одержан­ня матеріальної допомоги від фактичного вихователя.

Суд має встановлювати наявність усіх передбачених ст. 269 СК умов, необхідних для виникнення у вихованця зазначено­го права. За відсутності хоча б однієї з них аліментний обов'язок фактичного вихователя не повинен виникати. А якщо він ви­ник, то за рішенням суду має бути припинений.

Треба звернути увагу на те, що згідно з п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" при розгля­ді справ про стягнення аліментів на неповнолітню дитину з осіб, які фактично її виховували й утримували, суд має всебіч­но перевіряти, чи справді відповідач узяв дитину на постійне виховання й утримання, а потім відмовився від взятих на себе обов'язків. При цьому треба мати на увазі, що сам по собі факт проживання дитини з відповідачем не може бути підставою для задоволення позову. Це лише один із доказів, що підтверд­жує позовні вимоги у тих випадках, коли з аналізу взаємовід­носин, що склалися у сім'ї, вбачається, що особа взяла на себе обов'язок постійно утримувати і виховувати дитину.

Таким чином, час, протягом якого дитина перебувала на вихованні й утриманні, має враховуватись як одна з обставин, що свідчить про справжні наміри фактичного вихователя. Водно­час якщо дитина перебувала на вихованні й утриманні нетри­валий час, але встановлено, що фактичний вихователь брав її з наміром постійно виховувати й утримувати, аліменти на дити­ну мають стягуватися'.

У деяких випадках дитина може перебувати на вихованні й утриманні інших осіб тимчасово, наприклад, у зв'язку з хворо­бою батьків, перебуванням їх у відрядженні, у відпустці тощо. За таких умов з цих осіб не можуть бути стягнуті аліменти відповідно до ст. 269 СК, оскільки незважаючи на те, що на­дання ними дитині матеріальної допомоги було систематич­ним, у зазначених осіб не було наміру постійно виховувати й утримувати її.

¹ Див.: Якименко О.О. Підготовка аліментних справ до судового розг­ляду. — Вінниця, 1999. — С 54.

321

Сімейним законодавством передбачені взаємні права та обов'язки щодо утримання фактичних вихователів і вихованців (статті 269 і 271 СК). Так, у ст. 271 СК закріплені умови, необхідні для виникнення у непрацездатних фактичних вихова­телів права на одержання аліментів від повнолітніх вихованців. Згідно з нею таке право у фактичних вихователів виникає,

якщо:

1. вихованець до досягнення повноліття не менш як п'ять
   років проживав із фактичним вихователем однією сім'єю;
   
2. фактичний вихователь є непрацездатним за віком, тобто
   досяг пенсійного віку, встановленого законом, або за станом
   здоров'я, тобто є інвалідом І, II або III групи;
   
3. фактичний вихователь потребує матеріальної допомоги,
   тобто його заробітна плата, пенсія, доходи від використання
   належного йому майна, інші доходи не забезпечують йому вста­
   новленого законом прожиткового мінімуму;
   
4. у фактичного вихователя немає дружини, чоловіка, пов­
   нолітніх дітей, братів і сестер, тобто осіб, які відповідно до
   правил, закріплених нормами глав 9, 16 і 17 СК, зобов'язані
   утримувати своїх дружину, чоловіка, батьків, братів і сестер;
   

5) ці особи з поважних причин не можуть надавати йому
належного утримання;

6) вихованець може надавати матеріальну допомогу.
Зазначені умови утворюють юридичний склад, необхідний

для виникнення у непрацездатного фактичного вихователя, який потребує матеріальної допомоги, суб'єктивного права на одер­жання аліментів від повнолітнього вихованця.

Отже, якщо суд встановить відсутність хоча б однієї з цих умов, аліментний обов'язок повнолітнього вихованця не пови­нен виникати. А якщо він виник, то за рішенням суду має бути припинений.

§ 5. Розмір аліментів, що стягуються з інших

членів сім'ї та родичів, і строки їх стягнення.

Визначення заборгованості за аліментами

У нормах сімейного законодавства закріплені правила виз­начення розміру аліментів, що стягуються з інших членів сім'ї та родичів, та строків їх стягнення. Так, згідно з ч. 1 ст. 272 СК розмір таких аліментів на дітей і непрацездатних повноліт­ніх осіб, які потребують матеріальної допомоги, визначається у частці від заробітку (доходу) або у твердій грошовій сумі.

322

При цьому суд бере до уваги матеріальне становище і сімей­ний стан платника і одержувача аліментів.

У теорії сімейного права під матеріальним становищем розу­міється наявність або відсутність заробітку, пенсії, заощаджень, майна, ступінь втрати працездатності, одержання або неодер­жання матеріальної допомоги від інших членів сім'ї, а під сімей­ним станом — перебування або неперебування у шлюбі, наяв­ність чи відсутність рідних, усиновлених дітей або інших членів сім'ї¹.

Сімейне законодавство України не передбачає солідарної від­повідальності за аліментними зобов'язаннями. Тому у разі пред'явлення позову не до всіх зобов'язаних осіб, а лише до деяких із них розмір аліментів визначається з урахуванням обов'язку всіх зобов'язаних осіб надавати утримання. При цьому сукупний розмір аліментів, що підлягає стягненню, не може бути меншим за неоподатковуваний мінімум доходів громадян (ч. 2 ст. 272 СК).

Визначення проміжку часу, протягом якого стягуватимуться аліменти з інших членів сім'ї та родичів на малолітніх, непов­нолітніх дітей і непрацездатних повнолітніх осіб, які потребу­ють матеріальної допомоги, закон відносить до компетенції суду. Тому суд у рішенні, постановленому за відповідним позо­вом, може за клопотанням відповідача визначати строк, протя­гом якого стягуватимуться аліменти із зобов'язаних до їх сплати осіб. Якщо ж відповідач не заявив клопотання, така вимога у будь-який час може бути заявлена як самостійна позовна вимога.

Оскільки матеріальне становище і сімейний стан осіб, зо­бов'язаних до сплати аліментів, і осіб, на користь яких вони стягуються, можуть протягом часу існування аліментного зо­бов'язання змінюватися, відповідно до ст. 273 СК суд за позо­вом будь-кого з них має право змінити встановлений розмір аліментів або звільнити платника аліментів від їх сплати.

Особа, яка одержує аліменти, може звернутися до суду з позовом про збільшення їх розміру у разі погіршення її мате­ріального становища чи сімейного стану або покращення мате­ріального становища чи сімейного стану платника аліментів. А особа, яка сплачує аліменти, може звернутися до суду з вимо­гою про зменшення їх розміру або про звільнення її від сплати аліментів у тих випадках, коли істотно погіршились її матеріаль­не становище чи сімейний стан або покращились матеріальне

Див.: Советское семейное право. — М., 1982. — С. 197.

323

становище чи сімейний стан стягувача аліментів. Позови про зміну розміру стягуваних аліментів або про звільнення від їх сплати розглядаються судом за місцем проживання стягувача аліментів.

Згідно зі ст. 273 СК суд може звільнити від сплати алімен­тів осіб, зазначених у статтях 267—271 цього Кодексу (повно­літні брати і сестри; мачуха та вітчим; фактичні вихователі; повнолітні падчерка і пасинок; особи, які до досягнення повно­ліття проживали однієї сім'єю з родичами або іншими особа­ми), за наявності інших обставин, що мають істотне значення. Такою обставиною суд може визнати, наприклад, тяжку хворобу платника аліментів, внаслідок якої він визнаний медико-соціаль-ною експертною комісією або висновком судової експертизи інвалідом І, II чи III групи.

Крім того, суд має право звільнити повнолітніх падчерку, пасинка від обов'язку утримувати непрацездатних мачуху, віт­чима, які потребують матеріальної допомоги, якщо встановить, що останні неналежним чином виконували свої обов'язки що­до виховання неповнолітніх падчерки, пасинка або виховували їх протягом нетривалого часу.

Суд може також звільнити від обов'язку надавати утри­мання непрацездатному фактичному вихователю, який потре­бує матеріальної допомоги, повнолітнього вихованця, якщо він проживав і виховувався у сім'ї фактичного вихователя протя­гом нетривалого часу.

Відповідно до ст. 274 С К визначення заборгованості за алі­ментами, що стягуються з інших членів сім'ї та родичів, а також повне або часткове звільнення їх від сплати заборго­ваності провадяться згідно з положеннями, встановленими стат­тями 194—197 цього Кодексу. Це, зокрема, означає, що аліменти за виконавчим листом за минулий час можуть стягуватись не більш як за трирічний строк, що передував пред'явленню вико­навчого листа до виконання. У тих випадках, коли за виконав­чим листом, пред'явленим до виконання, утримання аліментів не провадилось у зв'язку з розшуком відповідача або через його перебування за кордоном, аліменти мають стягуватись за весь минулий строк.

Заборгованість за аліментами, що стягуються з ініціативи їх платника (ст. 187 СК), погашається за заявою останнього шляхом їх відрахування з його заробітної плати, пенсії, сти­пендії за місцем їх одержання або стягується за рішенням суду. Заборгованість за аліментами, присудженими у частці від заробітку (доходу), визначається за правилами, встанов-

леними ст. 195 СК і ч. З ст. 74 Закону України "Про виконав­че провадження".

Сімейним законодавством України встановлена відповідаль­ність за прострочення сплати аліментів, що стягуються з інших членів сім'ї та родичів на малолітніх, неповнолітніх дітей і повнолітніх непрацездатних осіб, які потребують матеріальної допомоги. Так, при виникненні заборгованості з вини особи, зобов'язаної сплачувати аліменти за рішенням суду, їх одержу­вач має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожний день прост­рочення. Водночас розмір неустойки може бути зменшений судом з урахуванням матеріального становища і сімейного стану платника аліментів (ст. 196 СК).

Визначення строку сплати заборгованості за аліментами на­лежить до компетенції суду, який, враховуючи матеріальне ста­новище і сімейний стан платника аліментів, може відстрочити або розстрочити цю сплату. Крім того, суд має право за позо­вом особи, яка сплачує аліменти, звільнити її повністю або частково від сплати заборгованості за ними, якщо вона виник­ла у зв'язку з тяжкою хворобою цієї особи або іншою обстави­ною, що має істотне значення.

Якщо суд встановить, що заборгованість платника аліментів виникла внаслідок непред'явлення без поважної причини вико­навчого листа до виконання особою, на користь якої присуд­жено аліменти, він може звільнити платника аліментів від її сплати (ст. 197 С К).


324

325

Розділ IV ВЛАШТУВАННЯ ДІТЕЙ,

^ ПОЗБАВЛЕНИХ БАТЬКІВСЬКОГО ПІКЛУВАННЯ

Глава 19 УСИНОВЛЕННЯ

§ 1. Поняття та значення усиновлення

У ст. 20 Конвенції про права дитини зазначено, що дитина, яка тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення або яка у її найвищих інтересах не може бути залишена у такому оточенні, має право на особистий захист і допомогу з боку держави.

Відповідно до ч. З ст. 52 Конституції утримання та вихо­вання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклуван­ня, покладається на державу. В Україні для надання допомоги таким дітям створено систему державних дитячих закладів, у яких вони перебувають на повному державному забезпеченні до досягнення повноліття. До таких закладів належать дитячі будинки для дітей дошкільного віку, дитячі будинки для дітей шкільного віку, дитячі будинки змішаного типу, а також загаль­ноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт та дітей, позбавле­них батьківського піклування.

Крім того, важливою формою виховання та піклування про таких дітей є прийомні сім'ї та дитячі будинки сімейного типу, утворювані за рішенням місцевих органів державної влади. Метою створення дитячих будинків сімейного типу є посилення державної допомоги дітям-сиротам та дітям, позбавленим бать­ківського піклування, забезпечення якнайповнішого поєднання суспільних та сімейних форм виховання (див.: Положення про дитячий будинок сімейного типу, затверджене постановою Ка­бінету Міністрів України від 26 квітня 2002 р. № 564; Поло­ження про прийомну сім'ю, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2002 р. № 565).

Особливе місце серед форм постійного влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, посідає усиновлення. Це оптимальна форма влаштування дітей-сиріт та покинутих дітей, оскільки в результаті усиновлення, як правило, для дити-

326

ни створюються такі умови виховання, що наближаються до умов у рідній сім'ї, а часом і значно кращі. Це пов'язано з тим, що усиновлення рідко буває випадковим. Як правило, це добре зважене рішення, в якому втілюються мрії й бажання самотніх осіб, які не мають рідних дітей'.

Усиновлення є однією з форм сімейного виховання дітей, яке можливе тоді, коли їх батьки або один з них померли, невідомі чи позбавлені батьківських прав, визнані у судовому порядку недієздатними, безвісно відсутніми або оголошені по­мерлими чи з інших поважних причин не можуть виховувати своїх дітей.

Згідно з ч. 1 ст. 207 СК усиновленням є здійснюване на підставі рішення суду прийняття усиновлювачем у свою сім 'ю особи на правах дочки чи сина. Це юридичний акт, в результаті вчинення якого між усиновлювачем і його родичами, з одного боку, та усиновленою особою — з другого виникають такі самі права й обов'язки, як й між батьками та дітьми, іншими роди­чами за походженням.

З наведеного визначення випливає, що усиновлення треба розуміти як юридичний факт, який породжує встановлення нового правового зв'язку, насамперед між усиновлювачем і усиновленим, а також між усиновленим і родичами усинов-лювача. Оскільки в результаті усиновлення дитина з юридич­ної точки зору набуває нових батьків і родичів, то за загаль­ним правилом акт усиновлення припиняє правовий зв'язок дитини з її батьками та іншими родичами. Таким чином, уси­новлення — це одночасно і правоутворюючий, і правоприпи-няючий факт².

Треба звернути увагу на те, що у законодавстві (див., наприк­лад, ч. 1 ст. 226 і частини 3—5 ст. 232 СК) і в літературі з питань теорії сімейного права під усиновленням іноді розуміють правовідношення, яке виникає між усиновлювачем і усиновле­ним на підставі рішення суду про усиновлення, що набрало чинності³. Крім того, термін "усиновлення" вживається для позначення інституту сімейного права, що являє собою сукуп­ність правових норм, які регулюють відносини, пов'язані з усиновленням, і визначає порядок його здійснення і скасування, а також права й обов'язки учасників зазначеного правовідно­шення.

¹ Див.: Гражданское право. — Ч. 3. — М., 1998. — С 398.

² Див.: Советское семейное право. — М., 1982. — С. 216.

³ Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С 313.

327

Норми, які регулюють відносини, пов'язані з усиновлен­ням, містяться у гл. 18 СК, у гл. 35-А ЦПК, в Законі України "Про охорону дитинства", у Конвенції про права дитини, у Конвенції про захист дітей і співробітництво в галузі міждер­жавного усиновлення від 29 травня 1993 р., у Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах (між країнами СНД), у міжнародних договорах України про надання правової допомоги у цивільних, сімейних і кримінальних справах, у Порядку ведення обліку дітей, які можуть бути усиновлені, осіб, які бажають усиновити дитину, та здійснення нагляду за дотриманням прав дітей після усиновлення, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 28 серпня 2003 р. № 1377 (далі — Порядок ведення обліку дітей), у Положенні про Центр по усиновленню дітей при Міністерстві освіти і науки України, затвердженому наказом цього міністерства від ЗО березня 1996 р. № 98, у Переліку захворювань, які дають право на усиновлення хворих дітей без дотримання строків їх перебування на обліку в Центрі з усинов­лення дітей при Міністерстві освіти і науки України, затверд­женому наказом Міністерства охорони здоров'я України від 21 січня 2002 р. № 16, та в інших нормативно-правових актах.

Усиновлення — це юридичний акт, внаслідок вчинення якого відносини між дитиною та її усиновлювачем і його родичами встановлюються не на певний строк, як, наприклад, при вста­новленні над дитиною опіки та піклування, а назавжди. Тому закон надає дуже важливого значення юридичному оформлен­ню усиновлення, закріплюючи правило, відповідно до якого воно має здійснюватись не тільки за заявою особи, яка бажає усиновити дитину, а й на підставі рішення суду.

Таким чином, нині адміністративний порядок усиновлення замінений судовим. Безумовно, цей порядок кращий. Адже рі­шення про усиновлення мають настільки важливе значення для дітей, їх усиновлювачів і батьків, що вони повинні прий­матися з додержанням усіх процесуальних гарантій. А це може забезпечити лише судовий процес.

Запровадження судового порядку усиновлення пояснюється й тим, що оскільки метою цього юридичного акту є охорона інтересів дітей, він повинен контролюватись державою. У зв'яз­ку з необхідністю вирішення під час усиновлення складних питань цивільне процесуальне законодавство регламентує су­довий розгляд і вирішення пов'язаних з ним справ у порядку окремого провадження за заявою особи, яка бажає усиновити дитину (гл. 35-А ЦПК).

328

Усиновлення на підставі рішення суду охоплює такі ви­падки: 1) усиновлення в Україні її громадянами дитини, яка також є громадянином України; 2) усиновлення в Україні її громадянами повнолітньої особи, яка також є громадянином України; 3) усиновлення в Україні іноземцями та особами без громадянства дитини, яка є громадянином України; 4) усинов­лення в Україні дитини, яка є іноземкою і проживає на тери­торії нашої держави, громадянами України або іноземцями та особами без громадянства.

Усиновлення громадянином України дитини, яка є її громадя­нином, але проживає за межами нашої держави, здійснюється в консульській установі або дипломатичному представництві України. Якщо усиновлювач не є громадянином України, для усиновлення дитини, яка є громадянином України, потрібен дозвіл Центру з усиновлення дітей. Усиновлення іноземцем дитини, яка є громадянином України, здійснене у відповідних органах держави, на території якої проживає дитина, є дійсним за умови попереднього одержання дозволу Центру з усинов­лення дітей (ст. 282 СК).

Інститут усиновлення покликаний забезпечити нормальне сімейне життя і виховання дітям, які не мають батьків або позбавлені батьківського піклування з інших причин. Згідно з ч. 2 ст. 207 СК воно провадиться у найвищих інтересах дити­ни для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя. Причому законодавство не встановлює обмежень щодо уси­новлення дітей за ознаками раси, національності, ставлення до релігії.

Норми сімейного законодавства, які визначають умови і судо­вий порядок усиновлення, спрямовані на те, щоб у результаті його здійснення дитина опинилася в сім'ї, де мають бути ство­рені усі необхідні для її повноцінного розвитку умови. Водно­час усиновлення відповідає й інтересам усиновлювачів. Адже воно дає можливість людям, які не мають своїх дітей, задо­вольнити природне почуття батьківської любові й створити повноцінну сім'ю.

Тому усиновлення провадиться лише у тих випадках, коли суд переконається в тому, що громадяни України та іноземці, які бажають бути усиновлювачами, виявляють свідоме праг­нення виховувати дітей і піклуватися про них. Усиновлення, яке не відповідає інтересам дитини, може бути визнане не­дійсним або скасоване за рішенням суду (статті 236—239 СК; п. 27 Порядку ведення обліку дітей).

329

§ 2. Умови усиновлення