§ Поняття й предмет сімейного права Поняття "сімейне право" може мати різні значення

Вид материала

Документы

Содержание Здійснення сімейних прав та виконання сімейних обов'язків. Захист сімейних прав.

Подобный материал:

• Цивільне процесуальне право України, 797.43kb.
• План заняття. Поняття звичаю та звичаєвого права. Різні підходи до трактування терміну, 657.42kb.
• 7. система права та система законодавства поняття та класифікація системи права. Поняття, 84.21kb.
• Окремі галузі законодавства України, 2520.66kb.
• Тема 1: Цивільне право в системі галузей права України, 1126.62kb.
• План Вступ Загальна частина Поняття, предмет та система римського цивільного права, 5787.48kb.
• Склад злочину поняття І значення складу злочину, 796.48kb.
• Правила приймання рецепта, приготування, зберігання І відпускання лікарських форм., 574.75kb.
• Злочин І його види, 65.84kb.
• Програм а вступного іспиту з основ держави І права для вступників до магістратури, 94.78kb.

стан. Як слушно зазначає М. Антокольська, це юридич­ний факт, що існує тривалий час, безперервно або періодично породжуючи юридичні наслідки⁴.

¹ Див.: Науково-практичний коментар Сімейного кодексу України. —
К., 2003. - С 60-61.

² Див.: Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний
коментар. — К., 2003. — С 13.

³ Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С 117—118.

⁴ Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 88.

82

Стан відображає певні суспільні зв'язки між суб'єктами сімейного права (шлюб, кровне споріднення, свояцтво, вагіт­ність, непрацездатність, потреба у матеріальній допомозі тощо). Варто погодитися з М. Антокольською, яка підкреслює, що стан в одних випадках може бути віднесений до подій, а в інших — до дій'. Так, шлюб — це стан, який виникає з волі осіб, які його укладають, а кровне споріднення, свояцтво, непра­цездатність, потреба у матеріальній допомозі — події. Стан має триваючий характер. Деякі з видів стану безстрокові (наприк­лад, кровне споріднення, шлюб), інші обмежені певним строком (наприклад, вагітність).

Навряд чи можна погодитися з А. Сергєєвим, який стверд­жує, що сам по собі стан не породжує юридичних наслідків, якщо не брати до уваги правоперешкоджаючоі дії деяких його видів (наприклад, перебування у шлюбі є перешкодою до укла­дення іншого шлюбу)². Адже шлюб породжує сімейні право­відносини між подружжям, а кровне споріднення — між бать­ками й дітьми, іншими членами сім'ї та родичами.

Стан може бути як правопороджуючим (шлюб, кровне спорід­нення), так і правоперешкоджаючим фактом, а також елемен­том юридичного складу, необхідного для виникнення сімейних правовідносин. Так, для виникнення аліментних правовідно­син між подружжям необхідна наявність шлюбу, непрацездат­ності та потреби у матеріальній допомозі у того з подружжя, хто вимагає аліменти, й матеріальної можливості у другого з подружжя сплачувати їх.

Окремі види стану, як зазначає М. Антокольська, у більшості випадків самі є правовідносинами³. Так, правовідносинами є перебування осіб у шлюбі, кровне споріднення близьких родичів. Більш віддалені ступені споріднення не породжують правовід­носин. Однак у поєднанні з іншими юридичними фактами вони можуть бути елементами юридичного складу, необхід­ного для виникнення правовідносин. Так, відповідно до ч. 1 ст. 267 СК повнолітні брати, сестри зобов'язані утримувати малолітніх, неповнолітніх братів та сестер, які потребують ма­теріальної допомоги і якщо вони не мають батьків, чоловіка, дружини або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання, за умови, що повнолітні брати та сестри можуть надавати матеріальну допомогу.

¹ Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. і

² Див.: Гражданское право. — Т. 3. - М., 1999. - С 298-299.

³ Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С <

Особливим видом юридичних фактів у сімейному праві є строки, які визначаються по-різному: 1) в імперативному поряд­ку (моменти досягнення особою шлюбного віку і виникнення у неї права на шлюб — статті 22 і 23 СК; на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу — ч. 1 ст. 18 СК; період існування обов'язку батьків утримувати свою дитину — ст. 180, ч. 1 ст. 199 СК); 2) рішенням суду. Так, за наявності умов, зазначених у ч. 1 ст. 83 СК, суд може позба­вити одного з подружжя права на утримання або обмежити його певним строком; 3) угодою сторін. Зокрема, згідно з ч. 1 ст. 96 СК у шлюбному договорі може бути встановлено за­гальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов'язків. Як випливає зі змісту ч. 2 ст. 99 СК, у шлюб­ному договорі дружина і чоловік можуть передбачити строки виплати аліментів одним з подружжя другому.

Встановлені в імперативному порядку строки і строки, визна­чені рішенням суду, мають об'єктивний характер і закінчення. їх встановлення не залежить від волі учасників сімейних право­відносин. А строки, визначені угодою останніх, мають суб'єк­тивно-об'єктивний характер. Визначення їх меж залежить від волі учасників сімейних правовідносин, а закінчення — ні. В СК питання обчислення строків урегульоване ст. 12, яка має відсильний характер. Адже згідно з нею строки, встановлені в СК, обчислюються відповідно до ЦК.

Обчислення строків передбачене главою 18 ЦК. Відповідно до ч. 1 ст. 251 цього Кодексу строк — це певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, що має юридичне значення. Водночас у ч. 2 цієї статті закріплене поняття "тер­мін", тобто певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія або подія, що має юридичне значення.

У ст. 252 ЦК зазначено, що строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а термін — календар­ною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати. Згідно зі ст. 253 ЦК перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язаний його початок. Ст. 254 ЦК встановлює, що строк, визначений роками, спливає у відповідні місяць та число його останнього року, а строк, визначений місяцями, — у від­повідне число його останнього місяця. Якщо закінчення строку, визначеного місяцем, припадає на такий місяць, у якому не­має відповідного числа (наприклад, на ЗО лютого), строк спливає в останній день цього місяця. Коли ж останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день,

84

визначений згідно з законом у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день.

Треба зазначити, що не всі наведені вище положення ЦК можуть застосовуватися до обчислення строків, закріплених у СК. Так, в останньому відсутні строки, які обчислюються днями, тижнями, кварталами. В СК строки обчислюються місяцями, наприклад, строк реєстрації шлюбу (ст. 32) та його розірвання органом РАЦСу (ч. 2 ст. 106), і роками (ч. 4 ст. 76; статті 84 і 86, ч. 2 ст. ПО; статті 129 і 139). Крім того, в СК зафіксовані строки, пов'язані з досягненням особою певного віку. Так, відпо­відно до ст. 180 батьки зобов'язані утримувати дитину до до­сягнення нею повноліття, тобто 18 років, а згідно з ч. 1 ст. 199 якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, — до досягнення ними 23 років.

На зазначені вище строки не поширюється положення ст. 253 СК про початок перебігу строку. Ці строки почина­ють спливати з моменту виникнення в особи відповідного суб'єктивного права, яке припиняється в момент досягнення нею певного віку, тобто вони є правоприпиняючими.

Треба зазначити, що у цивільному праві також існують такі строки, наприклад, ті, які встановлені для прийняття спадщини (ст. 1270 ЦК).

Існує кілька особливостей припинення сімейних правовідно­син. Ці правовідносини є триваючими, у зв'язку з чим вони, як зазначено в літературі, не припиняються виконанням обов'яз­ків¹. Сімейні правовідносини передбачають неодноразову реалі­зацію прав та обов'язків їх учасників. Так, згідно з ч. 4 ст. 55 СК дружина та чоловік зобов'язані спільно дбати про мате­ріальне забезпечення сім'ї. Причому цей обов'язок подружжя має виконувати постійно, а не одноразово. Обов'язок сплати аліментів є обов'язком, пов'язаним з виплатою періодичних платежів. Тому періодичні виплати аліментів зобов'язаною особою і одержання їх правомочною особою не є підставою для припинення аліментних зобов'язань.

Сімейні правовідносини, що мають строковий характер (наприклад, аліментні зобов'язання батьків щодо утримання неповнолітніх дітей — ст. 180 СК), припиняються з настанням визначеного строку.

Оскільки, як вже зазначалося, сімейні правовідносини мають відносний і особисто-довірчий характер, відповідні права та

¹ Див.: Рясенцев В.А. Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. — С 307.

85


обов'язки не передаються і не відчужуються, не можуть бути об'єктом правонаступництва. Тому вони припиняються внас­лідок смерті будь-кого з учасників сімейних правовідносин.

Треба зазначити, що право кожного з подружжя на набуте за час шлюбу майно, яке є спільною сумісною власністю дружи­ни та чоловіка (ст. 60 СК), переходить у спадок у разі смерті будь-кого з подружжя. Однак це особливий вид правонаступ­ництва, оскільки при цьому сімейні правовідносини трансфор­муються у цивільні. У такому разі правовідносини, пов'язані зі спільною сумісною власністю подружжя, припиняються.

Сімейні правовідносини припиняються також, якщо перестає існувати один з елементів юридичного складу, необхідного для їх виникнення. Так, аліментні зобов'язання дружини і чоловіка припиняються, якщо перестає існувати один з елементів юри­дичного складу, необхідного для виникнення аліментних право­відносин між подружжям, тобто якщо одержувач аліментів став працездатним або перестав потребувати матеріальної допомоги чи якщо платник аліментів став неспроможним надавати мате­ріальну допомогу (ст. 82 СК).

Сімейні правовідносини можуть бути припинені також на підставі рішення суду про розірвання шлюбу (ст. 109 СК), скасування усиновлення (ст. 238) або постанови органу РАЦСу про розірвання шлюбу (ст. 106 СК), а також на підставі рішення органу опіки та піклування про звільнення опікуна або піклу­вальника дитини від їх повноважень (ст. 75 ЦК). В останньому випадку припиняються й адміністративно-правові відносини між опікуном або піклувальником й органом опіки та піклу­вання.

Однією з особливостей сімейних правовідносин, як неодно­разово зазначалось у літературі, є те, що під час їх здійснення суб'єктивні права правомочних осіб у багатьох випадках водно­час є їх обов'язками щодо інших учасників. Невиконання обов'язків може бути підставою для припинення останніх. Так, батьки, які ухиляються від виконання своїх обов'язків по ви­хованню дитини, можуть бути позбавлені судом батьківських прав (п. 2 ч. 1 ст. 164 СК). А згідно з п. 1 ч. 1 ст. 238 СК усиновлення може бути скасоване на підставі рішення суду, якщо воно суперечить інтересам дитини, не забезпечує їй сі­мейного виховання. Таким чином, специфічною підставою при­пинення сімейних правовідносин у тих випадках, коли суб'єк­тивні права правомочних суб'єктів водночас є їх обов'язками щодо інших учасників є нездійснення цих суб'єктивних прав.

86

§ 5. Споріднення і свояцтво, їх юридичне значення

Важливе місце серед юридичних фактів у сімейному праві посідають такі їх види, як споріднення і свояцтво.

Споріднення є підставою виникнення численної групи сімей­них правовідносин, зокрема між батьками й дітьми, братами та сестрами, бабою, дідом та внуками тощо.

У сімейному законодавстві немає визначення поняття "спо­ріднення". У теорії сімейного права утвердилась думка, відпо­відно до якої споріднення є кровним зв'язком осіб, які походять одна від одної або від спільного пращура¹. Практично не від­різняється від неї розуміння споріднення як кровного зв'язку (кровної спільності) між людьми, що вказує на походження однієї особи від іншої чи обох осіб від спільного пращура².

Споріднення як кровний зв'язок осіб — це біологічне явище. Однак, будучи зв'язком між людьми, відносинами, воно виступає й як соціальне явище. А потрапляючи у сферу права, спорід­нення набуває значення правового явища, сутність якого як двоєдиної категорії може бути пізнана правильно лише тоді, коли воно розглядається у обох своїх якостях³.

Усі родичі — суб'єкти сімейних правовідносин поділяються на дві групи.

Першу групу становлять родичі, які походять один від од­ного — пряма лінія споріднення. Вона може бути низхідною (від пращурів до нащадків) і висхідною (від нащадків до пра­щурів). У прямому спорідненні перебувають, наприклад, мати і син, дід і внук, прабаба і правнучка тощо.

Другу групу становлять родичі, які походять від спільного пращура — бічна лінія споріднення. У такому спорідненні пере­бувають, наприклад, рідні брати й сестри, оскільки їх спільним пращуром є мати, батько, а також двоюрідні брати і сестри, дядьки й тітки, племінники та племінниці, оскільки їх спільним пращуром є баба, дід.

Рідні брати і сестри, які походять від спільних для них батька й матері, називаються повнорідними, а ті, у яких спільним є один з батьків (лише батько або лише мати), — неповнорід-

¹ Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. - М., 1971. — С 55; Советское
семейное право. — М., 1982. — С. 53.

² Див : Советское семейное право. — К., 1982. — С. 56; Гражданское
право: Учебник. - Ч. 3. - М., 1998. - С. 243.

³ Див ■ Ворожейкин Е.М. Семейные правоотношения в СССР. — М.,
1972. - С. 24.

87

ними. Неповнорідні брати й сестри, які походять від однієї матері, називаються єдиноутробними, а ті, котрі походять від одного батька, — єдинокровними.

Неповнорідне споріднення породжує такі ж самі юридичні наслідки, що й повнорідне, наприклад, при спадкуванні після смерті неповнорідного брата, сестри або при стягненні з нього, неї аліментів¹.

Водночас до складу сім'ї можуть входити діти, у яких немає ні спільного батька, ні спільної матері. Це діти кожного з под­ружжя від попереднього шлюбу, які опинилися в одній сім'ї. Тому один з подружжя є для таких дітей батьком або матір'ю, а другий — вітчимом чи мачухою. Дітей, у яких немає ні спільного батька, ні спільної матері, прийнято називати зведе­ними братами й сестрами. Між ними на відміну від неповно-рідних братів і сестер існують відносини не споріднення, а свояцтва.

Варто звернути увагу на ту обставину, що згідно з нормами сімейного законодавства не в усіх випадках спорідненню нада­ється юридичне значення. Тому в сімейному праві першорядне значення має ступінь споріднення, встановлення якого необхідне для визначення близькості родинних відносин.

Ступінь споріднення вказує на кількість народжень, які пов'язують між собою двох осіб. При його визначенні народ­ження пращура (а при бічному спорідненні спільного пращура) до уваги не береться. Так, мати й дочка перебувають у спорід­ненні першого ступеня, оскільки для його виникнення необ­хідне лише народження дочки (народження матері не береться до уваги), а дід і внучка — у спорідненні другого ступеня, бо для його виникнення необхідні два народження: сина, дочки, а потім внучки (народження батьків сина, дочки до уваги не береться). Відповідно прабаба і правнучка перебувають у спо­рідненні третього ступеня.

Рідні брати й сестри також перебувають у спорідненні другого ступеня, але вже бічної лінії, оскільки для його виникнення необхідне народження брата і сестри (народження батьків до уваги не береться). Тітка, дядько і племінниця, племінник є родичами третього ступеня бічної лінії споріднення, а двоюрідні брати й сестри — родичами четвертого ступеня цього спорід­нення.

У сімейному законодавстві надається дуже важливе значення визначенню ступеня споріднення, оскільки підставою виникнен-

¹ Див.: Советское семейное право. — М., 1982. — С. 54.

ня сімейних правовідносин є лише споріднення першого, другого і третього ступенів прямої лінії, а також другого сту­пеня бічної лінії. Батьки й діти, рідні брати та сестри, баба, дід, прабаба, прадід і внуки, правнуки є суб'єктами сімейних правовідносин і, отже володіють суб'єктивними сімейними пра­вами і мають виконувати певні сімейні обов'язки.

Обсяг суб'єктивних сімейних особистих немайнових і май­нових прав та обов'язків родичів, які належать до різних ліній і ступенів споріднення, не є однаковим. Так, батьки й діти мають багато суб'єктивних прав і обов'язків у зв'язку з участю у майнових і особистих немайнових сімейних правовідноси­нах. Інші ж родичі (наприклад, баба, дід, прабаба, прадід, внуки і правнуки, брати і сестри) можуть бути лише суб'єктами майно­вих (аліментних) правовідносин.

Треба зазначити, що ступінь споріднення враховується законом, зокрема, при встановленні черговості залучення роди­чів до виконання обов'язків, пов'язаних з утриманням дітей. Так, згідно з ч. 2 ст. 51 Конституції та статтями 180 і 198 СК насамперед батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнен­ня нею повноліття, тоді як відповідно до ст. 265 СК баба, дід зобов'язані утримувати своїх малолітніх, неповнолітніх вну­ків, якщо у них немає матері, батька або якщо батьки не можуть з поважних причин надавати їм належного утримання, за умови, що баба, дід можуть надавати матеріальну допомогу, тобто вони зобов'язані виконувати зазначений обов'язок у другу чергу.

Водночас сімейне законодавство згідно з ч. 4 ст. 2 СК не регулює сімейні відносини між двоюрідними братами та сестра­ми, тіткою, дядьком і племінницею, племінником й між іншими родичами за походженням. Однак такий ступінь бічної лінії споріднення відповідно до ч. З ст. 26 СК є правоперешкод-жаючим юридичним фактом.

Споріднення по лінії батька або матері вважається встанов­леним, якщо в актовому запису про народження дитини зазна­чені необхідні відомості про них.

Крім споріднення у сімейному праві фігурує такий юри­дичний факт-стан, як свояцтво.

Визначення поняття "свояцтво" у сімейному законодавстві немає. У теорії сімейного права під ним розуміються відносини між родичами одного з подружжя та другим з них (пасинок, падчерка, вітчим, мачуха, теща, тесть, зять, свекруха, свекор, невістка, зовиця, шурин тощо) або відносини між родичами обох з подружжя (наприклад, між дітьми, братами, сестрами

89

дружини і дітьми, братами, сестрами чоловіка, між батьком дружини і батьком чоловіка тощо)¹.

Отже, у відносинах свояцтва перебувають особи, які не мають кровного споріднення одна з одною, але пов'язані ним з одним із подружжя. Іншими словами, підґрунтям свояцтва є шлюбний союз, що не тільки пов'язує осіб, які його уклали, а й приво­дить до виникнення відносин кожного з подружжя з родичами другого з них, а також між родичами дружини і чоловіка².

Зазначені відносини є побічними наслідками шлюбу. Пере­думовою виникнення свояцтва є перебування серед живих на момент реєстрації шлюбу родичів чоловіка і дружини. Не ви­никає будь-яких відносин свояцтва тоді, коли одружуються особи, які не мають родичів на момент реєстрації шлюбу.

Свояцтво припиняється з припиненням шлюбу внаслідок його розірвання в органі РАЦСу або судом, а також у разі смерті одного з подружжя або оголошення його померлим. Це пояснюється тим, шо свояцтво на відміну від споріднення грун­тується не на біологічному, а на соціальному зв'язку між певними особами. До того ж воно є похідним щодо шлюбу. Тому відносинам свояцтва сімейне законодавство за загальним правилом не надає юридичного значення. Винятком є відноси­ни, що виникають між мачухою, вітчимом та падчеркою, па­синком, які за наявності визначених законом умов (статті 268 і 270 СК) можуть породжувати аліментні права та обов'язки зазначених осіб.

Дружина і чоловік також не є родичами. Однак вони пере­бувають в особливих подружніх відносинах, які виникають на основі шлюбного союзу і не охоплюються ні поняттям спорід­нення, ні поняттям свояцтва.

§ 6. Акти цивільного стану

як підстави виникнення,

зміни і припинення сімейних

правовідносин

Одним з особливих видів юридичних фактів — підстав ви­никнення, зміни і припинення сімейних правовідносин, є акти цивільного стану.

Згідно з ч. 1 ст. 49 ЦК акти цивільного стану — це події та дії, які нерозривно пов'язані з фізичною особою і започатко-

вують, змінюють, доповнюють або припиняють її можливість бути суб'єктом сімейних прав та обов'язків. У ст. 1 Закону "Про органи реєстрації актів громадянського стану" ці акти визначаються як засвідчені державою факти народження, смерті, укладення і розірвання шлюбу, встановлення батьківства, пе­реміни прізвища, імені та по батькові, запису усиновлювачів як батьків дитини.

Таким чином, акти цивільного стану треба розглядати, по-перше, як конкретні життєві обставини (події або дії), що по­роджують, змінюють або припиняють сімейні правовідносини (народження, смерть, укладення шлюбу тощо), і, по-друге, як адміністративні акти реєстрації цих обставин державними орга­нами РАЦСу в установленому законом порядку¹. Реєструючи акти цивільного стану, орган РАЦСу виступає як суб'єкт публіч­ного права, оскільки діє від імені та в інтересах держави. Але водночас, як правило, саме в результаті зазначеної реєстрації фізична особа визнається суб'єктом сімейних і цивільних право­відносин, якщо інше не передбачене чинним законодавством.

Метою реєстрації актів цивільного стану є захист як дер­жавних та суспільних інтересів, так й особистих немайнових і майнових прав громадян. Актові записи цивільного стану є безсумнівними доказами засвідчених ними юридичних фактів. Вони можуть бути спростовані лише у судовому порядку.

Порядок реєстрації актів цивільного стану визначено у Пра­вилах реєстрації актів цивільного стану в Україні.

Відповідно до цих Правил реєстрація актів цивільного стану провадиться у присутності заявника. При цьому подаються до­кументи, які підтверджують факти, що підлягають реєстрації в органах РАЦСу (їх перелік визначається правилами реєстрації відповідних актів цивільного стану), а також пред'являються паспорти або паспортні документи, що посвідчують особу заяв­ників. Особи, які не досягли 16 років, пред'являють свідоцтво про народження та довідку з місця проживання. Документи, складені іноземною мовою, подаються разом з перекладами на українську мову, засвідченими у встановленому порядку.

Реєстрація актів цивільного стану за заявами іноземців та осіб без громадянства провадиться за законодавством України. Реєстрацію народження, смерті, шлюбу громадян України, які проживають за кордоном, проводять консульські установи і дипломатичні представництва нашої держави. Зазначені установи


¹ Див.: Советское семейное драво. — М., 1982. — С. 56—57.

² Див.: Гражданское право: Учебник. — Ч. 3. — М., 1998. — С 243.

¹ Див.: Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар. — К., 2003. — С 12.

91

та представництва приймають і розглядають заяви громадян про внесення змін, доповнень, виправлень до зареєстрованих в Україні актових записів, а також про їх поновлення або анулю­вання. Документи, видані компетентними органами іноземних держав на посвідчення актів цивільного стану, вчинених за межами нашої країни за законами відповідних держав щодо громадян України, іноземців та осіб без громадянства, визна­ються дійсними у нашій державі за наявності їх консульської легалізації, якщо інше не передбачене міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Працівники органу РАЦСу не мають права реєструвати акти цивільного стану, а також вносити зміни, доповнення, виправ­лення до актових записів, поновлювати та анулювати такі за­писи щодо себе, другого з подружжя, своїх дітей і близьких родичів. У таких випадках реєстрація може бути проведена ін­шим працівником органу або в іншому органі РАЦСу.

Заявник має бути ознайомлений з даними, внесеними до актового запису, який засвідчується печаткою і підписом керів­ника органу РАЦСу та посадової особи, яка провела реєстрацію акту цивільного стану. Інформація, що міститься в актовому запису, є конфіденційною, має обмежений доступ і не підлягає розголошенню.

Після вчинення актових записів заявникам видаються свідоцт­ва на бланках, виготовлених друкарським способом за єдиним для усієї нашої держави зразком, затвердженим Верховною Радою України. Повторні свідоцтва видаються на таких самих бланках. Основні правила використання зазначених бланків за­кріплені в Інструкції з обліку, зберігання та витрачання бланків свідоцтв про реєстрацію актів громадянського стану в Україні, затвердженій наказом Міністерства юстиції України від 3 берез­ня 2000 р. № 9/5.

Свідоцтво має повністю відповідати актовому запису. На бажання усиновлювача орган РАЦСу на підставі рішення суду видає свідоцтво про усиновлення.

Система органів РАЦСу закріплена у ст. 2 Закону "Про органи реєстрації актів громадянського стану". Згідно з нею її складають відділи РАЦСу Головного управління юстиції Мініс­терства юстиції України в Автономній Республіці Крим, об­ласних, Київського та Севастопольського міських, районних, районних у містах, міських (міст обласного значення) управ­лінь юстиції, а також виконавчі органи сільських, селищних, міських (крім міст обласного значення) рад.

92

Керівництво відділами РАЦСу здійснюють Міністерство юстиції України, його Головне управління юстиції в Автоном­ній Республіці Крим, обласні, Київське та Севастопольське міські, районні, районні у містах, міські (міст обласного зна­чення) управління юстиції.

За загальним правилом актовий запис має повно і точно відображати зміст юридичного факту, який реєструється. Так, запис про народження обов'язково має містити відомості про повне ім'я дитини (прізвище, ім'я, по батькові), дату та місце її народження. Однак у житті можливі ситуації, за яких з певних причин ці відомості не відповідають дійсності, на­приклад, неправильно зазначено дату народження. Така по­милка може спричиняти певні негативні наслідки (наприклад, через зазначення пізнішої, ніж справжня, дати народження дитина не зможе стати спадкоємцем батька, який помер до її народження).

З урахуванням зазначеного чинне законодавство передбачає можливість виправлення помилок і внесення змін та доповнень до записів актів цивільного стану в так званому спрощеному (реєстраційному) порядку — у органах РАЦСу. Основні пра­вила вчинення цих дій закріплені у Положенні про порядок зміни, доповнення, поновлення та анулювання актових записів цивільного стану, затвердженому наказом Міністерства юсти­ції України від 26 вересня 2002 р. № 86/5.

Це Положення визначає приблизний перелік ситуацій, за яких може мати місце виправлення помилок або внесення змін і доповнень до записів актів цивільного стану. До таких ситуа­цій належать: 1) зміна прізвища, імені, по батькові, місця і часу народження дитини у зв'язку з її усиновленням, а також у разі запису усиновителів батьками такої дитини; 2) зміна прізви­ща одного з подружжя у разі розірвання шлюбу або визнання його недійсним; 3) зміна прізвища дитини; 4) зміна прізвища, імені та по батькові; 5) зміна прізвища та по батькові неповно­літнього у зв'язку зі зміною прізвища та імені батька; 6) зміна прізвища, імені та по батькові, якщо вони записані без враху­вання національних традицій; 7) відсутність у актовому записі відомостей про прізвище, ім'я та по батькові або національ­ність батьків; 8) зазначення у цьому записі неповного ім'я дитини; 9) зміна прізвища, імені та по батькові у зв'язку зі зміною статі тощо.

Заява про внесення змін, доповнень і виправлень до записів актів цивільного стану за затвердженим зразком подається до органу РАЦСу за місцем проживання заявника (відповідно до

93



ст. 53 СК вона може подаватися до органу РАЦСу за місцем реєстрації шлюбу).

У разі виправлення прізвища, імені та по батькові у зв'язку зі зміною статі заява може бути подана до органу РАЦСу за місцезнаходженням закладу охорони здоров'я, який видав висновок про остаточну корекцію статі.

Наведені у заяві факти, а також записи у документах, вірогідність яких викликає сумнів, перевіряються органом РАЦСу шляхом надіслання запитів до відповідних установ та організацій.

На підставі поданих документів і результатів перевірки орган РАЦСу за місцем проживання заявника складає висновок про необхідність внесення змін, доповнень або виправлень до того або іншого актового запису. У разі відмови від вчинення цих дій у висновку мають зазначатися причини прийняття такого рішення.

Розгляд питань, пов'язаних з виправленням, зміною або доповненням актового запису, має завершитися не пізніше дво­місячного строку від дня надходження заяви. У разі виникнення потреби у поновленні втраченого запису перебіг зазначеного строку припиняється.

Законодавство передбачає також судовий порядок виправ­лення записів актів цивільного стану за наявності спору між заінтересованими особами. Суди розглядають такі справи у по­рядку окремого провадження згідно зі статтями 266—270 ЦП К України. У заяві, що подається до суду, обов'язково має зазнача­тися, у чому полягає неправильність актового запису, а також коли і яким органом РАЦСу було відмовлено у його виправленні. Суд розглядає справу у присутності заявника. Вирішення питан­ня на користь заявника після набрання чинності рішенням суду є підставою для виправлення актового запису органом РАЦСу.

Передбачене законодавством і анулювання поновлених чи повторно складених записів актів цивільного стану у разі ви­явлення первинних записів. Основні правила вчинення дій, пов'язаних з зазначеним анулюванням, також закріплені у Поло­женні про порядок зміни, доповнення, поновлення та анулю­вання актових записів цивільного стану.

Відповідно до цього Положення анулювання поновлених або повторно складених записів актів цивільного стану в разі виявлення первинних записів і за відсутності спору між заінте­ресованими особами здійснюється органами РАЦСу.

Первинний запис анулюється на підставі рішення суду, за винятком випадків, коли шлюб було розірвано у зв'язку з визнанням у встановленому законом порядку одного з под-

94

ружжя безвісно відсутнім. У разі скасування рішення суду про визнання громадянина безвісно відсутнім і поновлення шлюбу запис про розірвання шлюбу анулюється органом РАЦСу, в якому він знаходиться.

Актовий запис може бути анульований при надходженні до органу РАЦСу копії відповідного рішення суду і за заявою заінтересованих осіб, а поновлений чи повторно складений за­пис — також з ініціативи органу РАЦСу, який виявив первин­ний запис.

Про анулювання актового запису сповіщаються особи, за заявою яких було зареєстровано той або інший акт цивільного стану.

Сімейний кодекс передбачає особливості реєстрації окремих актів цивільного стану, які буде розглянуто у відповідних роз­ділах підручника.

§ 7. Здійснення сімейних прав

та виконання сімейних обов'язків.

Захист сімейних прав

^ Здійснення сімейних прав та виконання сімейних обов'язків.

Суб'єктивне сімейне право, як й будь-яке суб'єктивне право, — це передбачений нормами об'єктивного права ступінь можливої по­ведінки правомочного суб 'єкта, якій відповідає обов 'язок іншої особи або осіб.

Під здійсненням цього права треба розуміти реалізацію суб'єк­тами сімейних правовідносин можливостей, передбачених його змістом. Правомочна особа може реалізовувати своє суб'єктивне право шляхом вчинення певних дій, вимагання відповідної по­ведінки від інших осіб та у разі його порушення — шляхом звернення до відповідного органу (як правило, до суду).

Суб'єктивні сімейні права можуть здійснюватись шляхом вчинення як фактичних, так і юридичних дій. Наприклад, згідно з ч. 1 ст. 141 СК батьки мають рівні права та обов'язки щодо дитини незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. При цьому права та обов'язки батьків, пов'язані з ви­хованням дитини (статті 150 і 151 СК), дістають відображення у вчиненні ними фактичних дій. Водночас відповідно до ч. 1 ст. 160 СК місце проживання дитини, яка не досягла десяти­річного віку, визначається за згодою батьків. У такому разі батьківські права та обов'язки реалізуються шляхом вчинення батьками юридичних дій. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини (ч. 2 ст. 160 СК). Отже, у цьому разі батьківські права

95

та обов'язки реалізуються шляхом вчинення юридичних дій батьками і самою дитиною.

Як вже зазначалося, правомочна особа може здійснювати належне їй суб'єктивне право шляхом пред'явлення відповідних вимог до зобов'язаних осіб. Наприклад, згідно з ч. 2 ст. 163 СК батьки мають право вимагати відібрання малолітньої ди­тини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду. Особа, яка має право на одержання аліментів, може реалізовувати його шляхом пред'явлення від­повідної вимоги до зобов'язаних осіб або особи. Деякі суб'єк­тивні сімейні права (наприклад, права батьків щодо виховання дитини, право кожного з подружжя на вибір місця свого про­живання) можуть бути реалізовані як шляхом вчинення цими особами певних дій, так і за допомогою пред'явлення ними вимог до зобов'язаних осіб.

У літературі висловлено думку, що здійснення суб'єктивних сімейних прав і виконання сімейних обов'язків можуть мати місце як при вчиненні особою певних дій, так й при її без­діяльності¹. Однак уявляється, що це твердження потребує уточ­нення. Адже особа, яка має суб'єктивне сімейне право, може й не здійснювати його, тобто бути бездіяльною. Так, особа, яка має право на аліменти, може й не вимагати їх. Проте у такому разі вона не реалізує свого суб'єктивного права. Обов'язок може виконуватись як шляхом вчинення зобов'язаною особою певних дій (наприклад, сплати аліментів), так і внаслідок її відмови від вчинення дій, що перешкоджають реалізації відповідного суб'єктивного сімейного права. Наприклад, той з батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з нею та брати участь у її вихованні (ч. З ст. 157 СК).

Від здійснення суб'єктивних сімейних прав треба відрізняти реалізацію юридичних можливостей (елементів) сімейної правоздатності. А цю різницю вбачають не всі науковці. Так, А. Сергеев стверджує, що, укладаючи шлюб або всиновляючи дитину, громадяни цими діями реалізують надані їм суб'єк­тивні сімейні права². І водночас всупереч цій думці він цілком слушно зазначає, що право на укладення шлюбу і право на усиновлення дитини є складовими змісту сімейної правоздат­ності³. Як вже зазначалось, суб'єктивному сімейному праву

відповідає обов'язок певної особи або осіб. Правом же особи на укладення шлюбу і на усиновлення дитини зазначений обов'язок не відповідає. Тому вони є не суб'єктивними сімей­ними правами, а елементами сімейної правоздатності.

Здійснення особою суб'єктивних сімейних прав, як правило, не є її обов'язком. Однак, як вже зазначалось, однією з особ­ливостей сімейних правовідносин є те, що суб'єктивні права правомочних суб'єктів у багатьох випадках є водночас їх обов'язком щодо інших їх учасників. Нездійснення суб'єктив­них сімейних прав є правопорушенням, що тягне застосування до винних у цьому осіб передбачених законом санкцій.

Є. Ворожейкін залежно від ступеня свободи розпорядження правами розрізняє три групи сімейних правовідносин.

До першої групи він включає правовідносини, які настільки серйозно зачіпають інтереси суспільства, що регулюються ім­перативними нормами. Здійснення сімейних прав є обов'язком учасників таких правовідносин. До цієї ж групи Є. Ворожейкін відносить права, спрямовані на реалізацію таких найважливі­ших принципів сімейного права, як рівноправність жінки та чоловіка, забезпечення інтересів матері та неповнолітньої дити­ни, здійснення батьківських прав і обов'язків усиновлювачів, прав та обов'язків опікунів. Особливістю захисту цієї групи прав та обов'язків є те, що він забезпечується незалежно від бажання їх суб'єктів, а у багатьох випадках й всупереч їх ба­жанню та вузькоособистим інтересам¹. Для цієї групи право­відносин, як вже зазначалося, характерним є те, що суб'єктив­ні права правомочних суб'єктів водночас є й їх обов'язком щодо інших учасників. Тому нездійснення цих прав є право­порушенням і тягне застосування санкцій, наприклад, позбавлен­ня батьківських прав (пункти 1 і 2 ч. 1 ст. 164 СК), скасування усиновлення (частини 1 і 3 ст. 238 СК).

До другої групи Є. Ворожейкін зараховує сімейні права та обов'язки, реалізація яких істотно зачіпає важливі суспільні інтереси. Однак при цьому здійснення прав та виконання обов'язків віддаються на розсуд учасників правовідносин, за­лежно від якого й гарантується їх забезпечення. До цієї групи М. Ворожейкін відносить аліментні зобов'язання², імперативне регулювання яких поєднується з диспозитивним. При цьому реалізація суб'єктивного сімейного права є необов'язковою. Суттєвою особливістю цієї групи сімейних правовідносини є


¹ Див.: Белякова A.M., Ворожейкин Е.М. Советское семейное право. —
М., 1974. — С 44-45; Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. - С. 308.

² Див.: Гражданское право. - Т. 3. - М., 1999. — С. 306—307.

³ Див.: Там само. — С 303.

96

¹ Див.: Ворожейкин Е.М. Семейные правоотношения в СССР.
1972. - С. 257-258.

² Див.: Ворожейкин Е.М. Там само. — С. 261—263.

too

- М.,



те, що примусове виконання певного обов'язку забезпечується не існуванням останнього, а наявністю вимоги з боку іншої особи, заінтересованої в його реалізації. У зобов'язаної сторо­ни немає можливості вибору рішення щодо виконання обов'язку. Останній за наявності вимоги з боку правомочної особи підля­гає неухильному виконанню. Водночас треба зазначити, що нині зміст аліментного зобов'язання може визначатися угодою сторін (статті 78 і 93 СК). У такому разі імперативне регулюван­ня поступається місцем імперативно-диспозитивному, оскільки межі угоди сторін визначають імперативні норми СК.

До третьої групи Є. Ворожейкін відносить правовідносини, обмежені, як правило, колом інтересів сім'ї. Закон не передба­чає обов'язкового виконання вимог суб'єктами сімейних право­відносин. Вони самі визначають своє ставлення до взаємних інтересів. Однак відповідно до закону неналежне виконання особою обов'язків спричиняє настання для неї несприятливих наслідків. Питання про притягнення такої особи до відпові­дальності вирішується на підставі вимог іншої заінтересованої особи компетентним органом (судом). До такого виду право­відносин належать, наприклад, правовідносини, що виникають у зв'язку з врахуванням судом на вимогу одного з подружжя негідної поведінки другого з подружжя у шлюбних відносинах при вирішенні питання про стягнення аліментів на утримання останнього (ч. 5 ст. 75 СК).

Говорячи про здійснення сімейних прав та виконання сімей­них обов'язків, треба враховувати особливості сімейних право­відносин. Однією з таких особливостей, як вже зазначалося, є їх особисто-довірчий характер. Тому сімейні права та обов'яз­ки не передаються і не відчужуються ні за одностороннім воле­виявленням, ні за угодою сторін. Це положення дістало закріп­лення у ч. 1 ст. 14 та у ч. 1 ст. 15 СК. Воно має велике значення для здійснення суб'єктивних сімейних прав та вико­нання сімейних обов'язків. Суб'єкти сімейних правовідносин, здійснюючи свої права та виконуючи свої обов'язки, не можуть передавати ці права іншим особам та перекладати на них зазна­чені обов'язки. Особисто-довірчий характер обумовлює також неприпустимість правонаступництва у сімейних відносинах. Такі особисті немайнові цивільні права, як право на життя, на по­вагу до гідності та честі особи тощо, закріплені у ст. 270 ЦК, також є невідчужуваними. Однак більшість суб'єктивних цивільних прав, наприклад, право власності, майнові права на об'єкти інтелектуальної власності, можуть відчужуватися. Тому непередаваність та невідчужуваність, а також неприпустимість

98

правонаступництва — це характерні ознаки сімейних, а не ци­вільних суб'єктивних прав та обов'язків (див., наприклад, статті 15 і 31 Закону України від 23 грудня 1993 р. "Про авторське право і суміжні права" в редакції Закону від 11 липня 2001 p.; див. також ч. З ст. 424 та ст. 427 ЦК).

Згідно з ч. 2 ст. 14 СК якщо дитина або особа, дієздатність якої обмежена, не може самостійно здійснювати свої права, їх здійсню­ють батьки, опікун або самі ці особи за допомогою батьків чи піклувальника. А відповідно до ч. З цієї статті сімейні права неді­єздатної особи здійснює її опікун. Положення ч. 2 ст. 14 СК відповідає змісту ч. З ст. 51 Конституції, згідно з якою сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою, Кон­венції про права дитини, а також загальним засадам регулювання сімейних відносин, передбаченим частинами 7 і 8 ст. 7 СК.

Наведені положення частин 2 і 3 ст. 14 СК не означають, що у передбачених ними випадках сімейні права дитини, не­дієздатної особи та особи, дієздатність якої обмежена, переда­ються батькам або опікунам. Як вже зазначалось, ці права та обов'язки не передаються і не відчужуються. Дитина віком до 14 років не може, як правило, самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки (ст. 31 ЦК). Тому відповідно до норм ЦК від імені та в інтересах такої дитини її права й обов'яз­ки реалізують батьки, усиновлювачі, опікуни. А діти віком від 14 до 18 років згідно зі ст. 32 ЦК не є повністю дієздатними. У зв'язку з цим їм при здійсненні низки прав та виконанні обов'язків, визначених законом, надають допомогу їх батьки, усиновлювачі, піклувальники. Особа, визнана недієздатною, не може самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки. Тому від імені такої особи здійснює її права та виконує обов'язки опікун (ст. 41 ЦК). А особі, визнаній обме­жено дієздатною, надає допомогу піклувальник, даючи згоду на вчинення нею деяких правочинів (ст. 69 ЦК).

Суб'єктивні права мають здійснюватися для задоволення інтересів правомочної особи. Однак ці інтереси не повинні супе­речити інтересам інших осіб, суспільства та держави. Тобто кожне суб'єктивне право має свої межі і повинно здійснюватися відповідно до його призначення, яке визначається цілями, закріпленими у законі. У загальній формі вимоги до належного здійснення суб'єктивних прав відображені у ч. 1 ст. 68 Кон­ституції, згідно з якою кожен зобов'язаний неухильно додер­жуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь та гідність інших людей.

Як слушно зазначає Є. Ворожейкін, одна з особливостей суб'єктивних сімейних прав полягає у тому, що вони існують

г 99

у зв'язку з сім'єю¹. Тому в цілому ці права мають здійснюва­тися відповідно до визначених у ст. 1 СК завдань і загальних засад регулювання сімейних відносин, закріплених у ст. 7 цього Кодексу.

У деяких статтях СК передбачені конкретні завдання, пов'я­зані зі здійсненням зазначених прав. Так, ч. 1 ст. 155 перед­бачає, що здійснення батьками своїх прав та виконання обов'яз­ків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її люд­ської гідності, а ч. 2 цієї статті встановлює, що батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Згідно з ч. 2 ст. 207 СК усиновлення дитини провадиться у найвищих інтересах останньої для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя.

Треба зазначити, що межі здійснення суб'єктивних сімейних прав можуть визначатися не тільки законом, а й договором (ч. 2 ст. 7, ст. 9 СК). Наприклад, відповідно до ст. 93 СК особи, які вступають у шлюб, можуть передбачити у шлюбному договорі, що у разі придбання ними будинку у спільну сумісну влас­ність у ньому протягом визначених цими особами років про­живатимуть їх родичі.

Здійснення суб'єктивного сімейного права всупереч його призначенню є зловживанням правом, особливим видом сімей­ного правопорушення і тягне санкції, передбачені законом. Ана­логічну думку, але щодо виконання суб'єктивного цивільного права, висловлює В. Грибанов².

Загальна санкція, що застосовується у разі неналежного здій­снення суб'єктивного сімейного права, полягає у відмові від його охорони. Ця санкція є крайньою мірою. Наприклад, згідно зі ст. 164 СК батьки, які неналежним чином здійснюють свої права, можуть бути позбавлені батьківських прав.

Неналежним здійсненням права на аліменти, як зазначає В. Рясенцев, є позов дружини до чоловіка, разом з яким вона виховує дитину, про стягнення з нього аліментів, поданий нею з метою зменшення розміру аліментів, сплачуваних ним на дітей від іншої матері³. Така вимога відповідно до ч. 7 ст. 7 СК не охороняється законом. Тому такий позов не підлягає задо­воленню.

Від суб'єктивних сімейних прав треба відрізняти сімейні обов'язки. Якщо суб'єктивне сімейне право, як вже зазнача-

¹ Див.: Белякова A.M., Ворожейкин Е.М. Советское семейное право. —
М, 1974. - С 43.

² Див.: Грибанов В.П. Пределы осуществления и защиты гражданских
прав. - М, 1972. - С. 107-108.

³ Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 60.

100

лося, — це передбачений нормами об'єктивного права ступінь можливої поведінки правомочного суб'єкта, то суб'єктивний обов'язок — це передбачений нормами об'єктивного права ступінь належної поведінки зобов'язаного суб'єкта. Так, у сімей­них правовідносинах, які належать до другої та третьої з виділе­них Є. Ворожейкіним груп, реалізація суб'єктивних сімейних прав залежить від розсуду правомочного суб'єкта, а виконання сімейних обов'язків не залежить від розсуду зобов'язаної особи. Остання має виконувати свій обов'язок на вимогу правомоч­ної особи.

У сімейних правовідносинах, віднесених Є. Ворожейкіним до першої групи, виконання обов'язків можливе на вимогу не тільки правомочної сторони, а й компетентних органів опіки та піклування, прокурора. Так, згідно зі ст. 36-1 Закону України від 5 листопада 1991 р. "Про прокуратуру" (в редакції Закону від 12 липня 2001 р.) прокурор може від імені держави вчиняти процесуальні та інші дії, спрямовані на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом. Підставою цього є неспроможність певної особи через фізичний стан, матеріальне становище або інші поважні причини самостій­но захищати свої порушені або оспорювані права чи реалізову­вати процесуальну правомочність. Так, прокурор може пред'яви­ти позов про стягнення аліментів на користь дитини або непра­цездатної особи, позбавлення батьків (одного з них) батьків­ських прав. Однак це не буде позов щодо виконання батьками їх обов'язків. У разі позбавлення батьків або одного з них батьківських прав суд може поряд з цим за власною ініціативою вирішити питання про стягнення з них, нього аліментів.

Суб'єктивні сімейні обов'язки, як і права, тісно пов'язані з особою. У зв'язку з цим вони також не відчужуються і не передаються (ч. 1 ст. 15 СК), не можуть переходити у спадщи­ну. Оскільки відповідно до ч. 1 ст. 41 ЦК недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину, її сімейний обов'язок особистого немайнового характеру припиняється у зв'язку з неможливістю його виконання (ч. 2 ст. 15 СК). Так, у цієї особи припиняються обов'язки, пов'язані з вихованням дитини. Більше того, у недієздатних батька, матері можна ві­дібрати дитину без позбавлення їх батьківських прав (ст. 170 СК). Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 107 СК визнання одного з подружжя недієздатним є однією з підстав розірвання шлюбу органом РАЦСу.

Майнові ж обов'язки недієздатної особи не припиняються. Так, вона зобов'язана платити аліменти на дитину. Тому не-

101

дієздатна особа може бути відповідачем у суді за позовом про встановлення батьківства. При цьому її законним представни­ком є опікун, який за рахунок цієї особи виконує її майновий обов'язок.

Частина 3 ст. 15 СК встановлює, що якщо в результаті психічного розладу, тяжкої хвороби або іншої поважної при­чини особа не може виконувати сімейного обов'язку, вона не вважається такою, що ухиляється від його виконання. У такому разі ця особа не несе відповідальності за невиконання сімейного обов'язку. Проте вона не звільняється від його виконання. При цьому може надаватися відстрочка або розстрочка виконан­ня (ст. 351 ЦПК; ст. 33 Закону України від 21 квітня 1999 р. "Про виконавче провадження"). Якщо зазначені у ч. З ст. 15 СК обставини відпадають, зобов'язана особа повинна викону­вати свій сімейний обов'язок. Наприклад, особа, яка внаслідок тяжкої хвороби не працювала і не мала коштів для сплати аліментів, а потім видужала, має сплачувати аліменти. У такому разі з неї стягується заборгованість (ст. 195 СК). Майновий обов'язок суб'єкта сімейних правовідносин може бути припи­нений, якщо відпадуть умови його існування (ч. З ст. 82 СК).

У разі невиконання або ухилення від виконання сімейних обов'язків можуть наставати наслідки, передбачені СК або до­мовленістю (договором) сторін (ч. 4 ст. 15, пункти 2, 5, 6 ч. 2 ст. 18 СК).

^ Захист сімейних прав. Однією з істотних ознак суб'єктив­ного права є можливість примусового захисту останнього у разі його порушення. Частина 1 ст. 55 Конституції встанов­лює, що права та свободи людини і громадянина захищаються судом. А відповідно до ч. 2 ст. 124 Основного Закону юрис­дикція судів поширюється на всі правовідносини, що виника­ють у державі.

Під захистом сімейних прав треба розуміти передбачені зако­ном заходи, що здійснюються державними, як правило, судовими, та іншими органами і спрямовані на визнання цих прав, по­новлення останніх та покладення краю їх порушенням.

У літературі прийнято розрізняти заходи відповідальності та заходи захисту¹. Останні спрямовані на захист прав потерпілих (наприклад, стягнення аліментів), а перші, крім цього, перед­бачають застосування до правопорушників додаткових заходів впливу у вигляді позбавлення прав, обмеження строку їх дії,

¹ Див.: Малеин Н.С. Защита семейных прав. — М., 1972. — С. 35; Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. — С. 315.

102

зменшення обсягу прав або збільшення обсягу обов'язків. За­ходом відповідальності є також покладення на певну особу обов'язку відшкодувати заподіяну нею моральну шкоду.

Заходи сімейно-правової відповідальності можуть застосову­ватись лише до членів певної сім'ї. Треті особи у разі порушення сімейних прав учасників сімейних правовідносин несуть перед ними не сімейно-правову, а цивільну, адміністративну або кри­мінальну відповідальність'. Суб'єктами права на захист є учас­ники сімейних правовідносин.

Більшість авторів, наприклад, Є. Ворожейкін, Г. Матвеев, В. Рясенцев, В. Яковлев, розглядають сімейно-правову відпо­відальність як самостійний вид відповідальності. М. Антоколь-ська вважає, що поняття відповідальності у сімейному праві відповідає поняттю цивільно-правової відповідальності і що немає підстав вести мову про якусь сімейно-правову специфіку². З цією думкою важко погодитись. Адже під цивільно-правовою відповідальністю, як правило, розуміють передбачені законом або договором майнові наслідки, що настають для особи, яка вчинила правопорушення, і дістають вияв у покладенні на неї додаткових майнових обтяжень або у позбавленні її суб'єктив­них цивільних прав. Як слушно зазначає В. Яковлев, характер­ною ознакою цивільно-правової відповідальності є застосування виключно майнових санкцій. А у сімейному праві переважа­ють санкції особистого характеру. Згідно з нормами чинного законодавства при цьому не можна вимагати відшкодування збитків³.

Водночас ч. 1 ст. 196 СК передбачає, що при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов'язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплаче-них аліментів за кожен день прострочення.

Крім того, цивільно-правова відповідальність може бути реалізована і у добровільному порядку (наприклад, добровільне відшкодування правопорушником збитків), а сімейно-правова — лише із застосуванням примусу.

З огляду на зазначене вище важко погодитись з М. Анто-кольською, яка вважає, що у сімейному праві застосування заходів відповідальності не залежить від наслідків протиправ­ної поведінки. Причому вона суперечить сама собі, коли зазна-

¹ Див.: Ворожейкин Е.М. Семейные правоотношения в СССР. — М.,
1972. - С. 269.

² Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М, 1999. — С 98—99.

³ Див.: Советское семейное право. — М, 1982. — С 16.

103

чає, що сімейні правопорушення найчастіше завдають особис­тої, а не майнової шкоди¹.

Відповідно до ч. 1 ст. 18 СК кожен учасник сімейних відно­син, який досяг 14 років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу. А ч. 2 цієї статті передбачає, що способами захисту сімейних прав та інтересів, зокрема, є: 1) встановлення правовідношення; 2) примусове виконання добровільно не виконаного обов'язку; 3) припинення правовідношення, а також його анулювання; 4) припинення дій, які порушують сімейні права; 5) відновлення правовідно­шення, яке існувало до порушення права; 6) відшкодування матеріальної та моральної шкоди, якщо це передбачено цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Водночас не всі способи захисту сімейних прав, перелічені у ст. 18 СК, є засобом реалізації санкцій. Так, не є таким засобом встановлення правовідношення, наприклад, встановлення бать­ківства, материнства, та відновлення правовідношення, яке існу­вало до порушення права, наприклад, поновлення батьківських прав (ст. 169 СК). Для сімейного права, як зазначає В. Рясен-цев, характерні такі санкції, як витребування у судовому по­рядку дитини, позбавлення батьківських прав, визнання шлюбу недійсним, скасування усиновлення, визнання його недійсним, стягнення аліментів тощо².

В. Рясенцев підкреслює, що внаслідок застосування сімейно-правових санкцій можуть наставати такі наслідки:

1. сімейні правовідносини повністю анулюються з моменту
   їх виникнення (наприклад, при визнанні усиновлення недій­
   сним) або на майбутнє (наприклад, під час припинення опіки,
   зумовленого негідною поведінкою опікуна);
   
2. сімейні правовідносини зберігаються, але у зміненому
   вигляді, втрачаючи свій двобічно зобов'язальний характер; право
   залишається лише у однієї сторони (наприклад, право на алімен­
   ти матиме лише той з подружжя, хто не винний в укладенні
   недійсного шлюбу);
   
3. скорочується обсяг права або тривалість його існування в
   одного з учасників сімейного правовідношення (наприклад, при
   поділі сімейного майна суд може зменшити частку одного з
   подружжя);
   
4. зростає обсяг обов'язку одного з учасників правовідно­
   шення (наприклад, за умисного ухилення від сплати аліментів
   

останні можуть стягуватися і за минулий час, тоді як у проти­лежному разі — лише за майбутній);

5) учасник правовідношення позбавляється на певний час можливості здійснювати своє право (наприклад, один з бать­ків, який проживає окремо, а також дід або баба можуть бути позбавлені права спілкування з дитиною, якщо це заважає її нормальному вихованню)¹.

Захист сімейних прав, як правило, здійснюється судом у позовному порядку на вимогу правомочних осіб. Водночас, як вже зазначалося, однією з його особливостей є те, що захист певної групи правовідносин, пов'язаних з реалізацією таких найважливіших принципів сімейного права, як рівноправність чоловіка та жінки, а також забезпечення інтересів матері й непов­нолітніх дітей, здійснюється за ініціативою правомочних органів (наприклад, органів опіки та піклування) незалежно від бажан­ня суб'єктів цих правовідносин. Прикладом цього можуть бути позови про позбавлення батьківських прав (ст. 165 СК) та про скасування усиновлення (ст. 240 СК).

Захист сімейних прав, як зазначає А. Сергеев, може здій­снюватися судом і в порядку окремого провадження, зокрема у разі визнання батьківства і встановлення факту батьківства (гл. 37 ЦПК; статті 128 і 130 СК)².

Особливістю захисту сімейних прав є також те, що у деяких випадках він може здійснюватись не тільки судом, а й органами опіки та піклування (ч. 1 ст. 19 СК). Так, згідно з ч. З ст. 145 СК спір між батьками щодо прізвища дитини може вирішува­тись органом опіки та піклування або судом, тобто передбачена його альтернативна підвідомчість. Особливість судового по­рядку захисту сімейних прав полягає й у тому, що іноді сімейно-правові спори суд розглядає за участю органів опіки та піклу­вання (частини 4, 5 і 6 ст. 19 СК; гл. 6 ЦПК 2004 p.).

У тих випадках, коли спори, що виникають із сімейних правовідносин, може вирішувати не тільки суд, а й орган опіки та піклування, звернення до останнього не позбавляє особу права звернення до суду (ч. З ст. 19 СК). Це положення відпові­дає змісту ч. 2 ст. 124 Конституції, яка передбачає, що юрисдик­ція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Положення про підвідомчість усіх спорів, пов'язаних із захистом прав та свобод громадян, суду і про необов'язко­вість додержання досудового порядку їх розгляду передбачене


' Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С 101. ² Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 14.

¹ Див.: Советское семейное право. — М., 1982. — С. 59—60.

² Див.: Гражданское право. — Т. 3. — М, 1999. — С 313.

у п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про засто­сування Конституції України при здійсненні правосуддя".

Способом захисту сімейних прав та інтересів, як зазначено у п. 6 ч. 2 ст. 18 СК, є також відшкодування матеріальної та моральної шкоди. На думку Є. Ворожейкіна, моральна шкода підлягає відшкодуванню, якщо потерпілий водночас зазнає й матеріальної шкоди. Питання ж про можливість майнового відшкодування суто моральної шкоди має вирішуватись нега­тивно насамперед тому, що цей вид шкоди не може оцінюватись у грошовому виразі¹. Проте треба підкреслити, що цю думку Є. Ворожейкін висловив у 1972 p., коли не існувало інституту відшкодування моральної шкоди (в Україні положення про можливість її відшкодування було встановлене Законом "Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів України, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репу­тації громадян і організацій"). Більш слушною варто визнати думку Н. Малеїна, який допускає можливість відшкодування моральної шкоди і за відсутності матеріальної².

Навряд чи можна повністю погодитися з положенням п. 6 ч. 2 ст. 18 СК, згідно з яким відшкодування матеріальної та моральної шкоди можливе лише у тому разі, якщо це передба­чено цим Кодексом або договором. Варто врахувати, що у ст. 8 СК закріплена можливість субсидіарного застосування норм ЦК до майнових сімейних відносин, якщо це не суперечить суті останніх. Наявність між суб'єктами сімейних правовідно­син особистих, родинних зв'язків, як зазначає Є. Ворожейкін, не повинна ставити їх у гірше порівняно з іншими громадянами становище. Якщо право або інтерес громадянина порушується, суспільство має захищати їх незалежно від ступеня близькості стосунків, що пов'язують суб'єктів³. Тому треба вважати, що суб'єкт сімейних правовідносин, який зазнав моральної шкоди внаслідок протиправних дій іншого суб'єкта цих правовідно­син, має право на її відшкодування незалежно від відшкоду­вання матеріальної шкоди.

Треба зазначити, що у п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про відшкоду­вання моральної (немайнової) шкоди" підкреслено, що спори з

¹ Див.: Ворожейкин Е.М. Семейные правоотношения в СССР. — М.,
1972. - С. 331.

² Див.: Малеин Н.С. Возмещение вреда, причиненного личности. —