§ Поняття й предмет сімейного права Поняття "сімейне право" може мати різні значення

Вид материала

Документы

Подобный материал:

• Цивільне процесуальне право України, 797.43kb.
• План заняття. Поняття звичаю та звичаєвого права. Різні підходи до трактування терміну, 657.42kb.
• 7. система права та система законодавства поняття та класифікація системи права. Поняття, 84.21kb.
• Окремі галузі законодавства України, 2520.66kb.
• Тема 1: Цивільне право в системі галузей права України, 1126.62kb.
• План Вступ Загальна частина Поняття, предмет та система римського цивільного права, 5787.48kb.
• Склад злочину поняття І значення складу злочину, 796.48kb.
• Правила приймання рецепта, приготування, зберігання І відпускання лікарських форм., 574.75kb.
• Злочин І його види, 65.84kb.
• Програм а вступного іспиту з основ держави І права для вступників до магістратури, 94.78kb.

42

нодавством шлюб не створює спільності майна дружини і чо­ловіка. При цьому не уточнювалося, стосувалося це положен­ня майна, набутого до шлюбу, чи будь-якого майна¹. Проте у тому ж 1923 р. в іншій ухвалі цього органу було підкреслено, що майно, набуте дружиною і чоловіком протягом сімейного життя, має визнаватися їх спільною власністю².

Розробка проекту нового сімейного кодексу УСРР розпоча­лась у другій половині 1923 р. Проект було внесено на обгово­рення другої сесії ВУЦВК IX скликання, яка ухвалила його 23 жовтня 1925 р. як тимчасовий. 31 травня 1926 р. на третій сесії ВУЦВК IX скликання на основі проекту було прийнято Кодекс законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану (КЗпСОШ) УСРР, який набрав чинності з 1 вересня 1926 р. Треба зазначити, що новий сімейний кодекс РСФРР було прий­нято пізніше — 19 листопада 1926 р. (набрав чинності з 1 січня 1927 p.).

Під час розробки проекту сімейного кодексу УСРР 1926 р. найгостріша дискусія точилася навколо проблем, пов'язаних з правовим значенням державної реєстрації шлюбу і правовим захистом фактичних шлюбних відносин³. Розгляд питання про надання цій реєстрації факультативного характеру й про поширення правового захисту на підтверджені доказами фактичні шлюби було ініційовано відділом законодавчих пропозицій і кодифікації Народного комісаріату юстиції УСРР ще у другій половині 1923 р. У травні 1924 р. на розширеному засіданні колегії Наркомюсту за підсумками обговорення осново­положних принципів проекту нового сімейного кодексу більшіс­тю голосів (десять проти восьми) було схвалено пропозицію про закріплення у ньому необов'язковості державної реєстрації шлюбу зі збереженням обов'язкової реєстрації останнього лише для осіб, які бажають укласти шлюб за релігійним обрядом⁴.

Перший проект сімейного кодексу УСРР, опублікований у червні 1924 p., передбачав факультативність державної реєстрації шлюбу. Це положення було збережене і у проекті, внесеному

¹ Див.: Вестник советской юстиции. — 1923. — № 9. — С. 240.

² Див.: Сборник определений Верховного Суда УССР. — 1923. — № 39.

³ Докладніше про це див.: Сливицкий В.И. Основные вопросы брачно­
го и семейного права УССР: Сборник памяти академика, профессора
В.М. Гордона. — Харьков, 1927. - С. 229—238; Матвеев Г.К. История
семейно-брачного законодательства Украинской ССР. — К., 1960. — С.

20-29.

⁴ Докладніше про це див.: Там само. — С. 230—239; Гордон М.В. Из
истории советского семейного права Украинской ССР // Ученые записки
Харьковского юридического института. — Т. XI. — Вып. II. — Харьков,
1958. - С. 82-87.

43

на обговорення другої сесії ВУЦВК IX скликання і прийнятому як тимчасовий.

Остаточна редакція КЗпСОШ УСРР зазнала деяких змін. У ньому було закріплене положення про те, що в УСРР визна­ється лише цивільний шлюб, зареєстрований в органі ЗАГСу (статті 104 і 105). Вилучено статтю, яка допускала судове виз­нання фактичного шлюбу, що тривав не менше двох років або супроводжувався вагітністю жінки чи народженням дитини. Водночас збереглися статті, які закріплювали можливість одно­сторонньої реєстрації шлюбу за заявою однієї з осіб, які пере­бували у близьких стосунках (статті 133—139) і захист у певних випадках майнових прав фактичного подружжя (ст. 140).

Структура кодексу відповідала його назві. Він включав п'ять відділів: І. "Про сім'ю"; II. "Про опіку та піклуван­ня"; III. "Про шлюб"; IV. "Про зміну громадянами своїх прізвищ та імен"; V. "Визнання особи безвісно відсутньою або померлою".

Структура аналогічного Кодексу РСФРР, як зазначається в юридичній літературі¹, була більш вдалою. У ньому спочатку були розміщені норми про шлюб, а потім ті, що регулюють відносини між батьками й дітьми, іншими родичами. Розробни­ки цього Кодексу виходили з визнання того, що основою сім'ї є шлюб, який породжує відносини між іншими членами сім'ї. КЗпСОШ УСРР встановлював рівність прав та обов'язків дітей (незалежно від того, були їх батьки в шлюбі в період зачаття або народження останніх чи ні), а також батьків і мате­рів (ст. 1). Згідно з цим Кодексом безспірним до спростування судом доказом походження дитини від конкретних батьків був запис про її народження у книзі органу ЗАГСу (ст. 2) або подальше визнання батьківства (ст. 3). Кожна вагітна жінка або та, яка народила дитину, мала право (незалежно від того, заміжня вона чи ні) подати до органу ЗАГСу заяву із зазначен­ням прізвища особи, яку вона вважала батьком дитини. Заява від матері дитини, котра народилася, повинна була бути подана протягом місяця від дня її народження. У разі пропущення цього строку батьківство могло бути встановлене лише судом чи органом ЗАГСу за заявою батька дитини і якщо воно було підтверджене матір'ю останньої (ст. 5).

Відповідно до ст. 6 КЗпСОШ у разі подання заяви про вагітність або народження дитини її матір'ю орган ЗАГСу в

¹ Див.: Бошко В.И. Очерки советского семейного права / Переработаь и дополнены В.А. Рясенцевым. — К., 1952. — С. 50.

44

триденний строк мав повідомляти про це особу, яка була названа у заяві батьком дитини, і зобов'язувати останню у місячний строк від дня вручення їй повідомлення сповістити його, визнає вона цей факт чи ні. Якщо протягом зазначеного строку ця особа не висловлювала заперечень, вона повинна була бути записана батьком дитини. Водночас особа, яка визнавалась у заяві матері дитини батьком останньої, протягом року з моменту одержання повідомлення, передбаченого ст. 6, могла розпочати у суді спір з приводу свого батьківства, повідомивши про це орган ЗАГСу.

Якщо зазначена особа протягом року не розпочинала судо­вого спору, це прирівнювалось до визнання нею дитини своєю (ст. 7). У разі ж порушення спору особа, яка заперечувала своє батьківство, зобов'язана була надати суду докази цього, а мати дитини — докази, що підтверджували б факти, викладені в її заяві. Якщо цього не було зроблено, вимагати надання відпо­відних доказів від обох сторін мав суд.

Особа, яка визнала себе батьком дитини або була визнана ним у встановленому порядку, була зобов'язана брати участь у витратах, пов'язаних з вагітністю, пологами, харчуванням і утри­манням дитини, а також надавати матеріальну допомогу матері, яка її потребувала, у період вагітності та протягом одного року після пологів. Згідно зі ст. 12 було встановлено солідарну від­повідальність щодо сплати аліментів на утримання дитини всіх осіб, які мали інтимні стосунки з її матір'ю у період зачаття, незважаючи на те, що батьком визнавалась одна з них (ця стаття була скасована 2 грудня 1937 p.). Однак треба врахову­вати, що до прийняття постанови ЦВК і РНК СРСР від 27 червня 1936 р. "Про заборону абортів, збільшення матеріаль­ної допомоги породіллям, встановлення державної допомоги багатосімейним, розширення мережі пологових будинків, дитя­чих ясел і дитячих садків, посилення кримінального покарання за несплату аліментів та про деякі зміни в законодавстві про розлучення" аліменти на дітей стягувались у твердій грошовій сумі. Тому зазначене положення не впливало на їх розмір.

Другий розділ першого відділу КЗпСОШ визначав особисті права та обов'язки батьків і дітей, закріплював право останніх на прізвище і громадянство, обов'язок батьків піклуватися про неповнолітніх дітей, зокрема про їх здоров'я, фізичний розви­ток, виховання (статті 13—16). Було передбачене право батьків вимагати у позовному порядку дітей від осіб, які незаконно утримували їх (ст. 18). На батьків покладався обов'язок захи­щати особисті та майнові інтереси неповнолітніх дітей (ст. 17).

45

Передбачалась можливість позбавлення батьків батьківських прав (статті 25 і 27).

Третій розділ першого відділу КЗпСОШ регламентував майнові права та обов'язки батьків і дітей. Зокрема, ст. 29 закріплювала принцип роздільності їх майна, а статті ЗО—32 регламентували аліментні права та обов'язки батьків і дітей. Суду надавалось право у виняткових випадках з урахуванням особливостей відносин між дітьми й батьками звільняти останніх від обов'язку утримувати повнолітніх дітей, які потребували матеріальної допомоги внаслідок непрацездатності або безро­біття, а дітей — від обов'язку надавати матеріальну допомогу батькам.

П'ятий розділ першого відділу КЗпСОШ регулював питання, пов'язані з інститутом усиновлення, що вперше запроваджу­вався в законодавство. Згідно зі ст. 38 можна було усиновлю-вати неповнолітніх дітей. А приймаки могли бути усиновлені й після досягнення ними повноліття. Усиновлення мало здій­снюватись на прохання усиновлювачів органами опіки та піклу­вання і не повинно було суперечити інтересам усиновлених (ст. 41). Усиновлені та їх нащадки набували усіх прав та обов'язків рідних дітей усиновлювачів. Водночас вони втрачали усі права і звільнялися від усіх обов'язків щодо своїх батьків (ст. 43). Була передбачена можливість скасування усиновлення (статті 45 і 46).

Другий відділ КЗпСОШ регламентував питання опіки та піклування. Усі правила, пов'язані з їх встановленням, пере­важно відтворювали відповідні положення сімейного кодексу УСРР 1919 р. Однак на відміну від останнього норми КЗпСОШ передбачали встановлення не тільки опіки, а й піклування. Опіка має встановлюватись над неповнолітніми, марнотратниками, особами з вадами психічного розвитку, а піклування — над особами, які через свій фізичний або психічний стан не могли самостійно захищати свої права та інтереси. У цьому відділі було визначено порядок встановлення і скасування опіки та піклування, права й обов'язки опікунів та піклувальників.

Третій відділ КЗпСОШ містив норми, які регулювали питан­ня, пов'язані з формою та умовами укладення шлюбу, визнан­ням його недійсності, а також з правами та обов'язками под­ружжя. Причому норми КЗпСОШ істотно відрізнялись від відповідних норм аналогічного російського кодексу, де були наведені ознаки фактичних шлюбних відносин (ст. 12) і перед­бачено захист майнових прав фактичного подружжя (статті 11 і 16). А КЗпСОШ УСРР, як вже зазначалось, визнавав лише

46

цивільний шлюб, зареєстрований в органі ЗАГСу, і передбачав можливість захисту майнових прав фактичного подружжя лише в окремих випадках.

КЗпСОШ визначав умови укладення шлюбу (статті 108— 112), а у російському кодексі йшлося лише про умови реєстрації шлюбу (ст. 4). Шлюбний вік в Україні для жінки встановлю­вався у 16, а для чоловіка — у 18 років (ст. 109), тоді як у РСФРР — у 18 років для чоловіка і жінки (ст. 5). На відміну від російського кодексу в українському було закріплено можли­вість визнання шлюбу недійсним.

Питання, пов'язані з припиненням шлюбу, регулювалися чет­вертим розділом третього відділу КЗпСОШ. Зокрема, відповід­но до ст. 119 шлюб міг бути розірваний як за взаємною згодою подружжя, так і за бажанням одного з них. Явним доказом розірвання шлюбу був запис у книзі актів громадянського стану або ухвала суду. Однак на практиці судова процедура розірван­ня шлюбу, як зазначає Г. Матвеев, практично зникла¹.

У п'ятому розділі третього відділу КЗпСОШ були закріплені права та обов'язки подружжя, регулювання яких грунтувалось на засадах рівноправності дружини і чоловіка в особистих і майнових відносинах. Вони мали рівне право на вибір прізвища, місця проживання, однакові майнові права. Зокрема, одному з подружжя дозволялося приєднати до свого прізвища прізвище другого з них за згодою останнього (ст. 121). Було передба­чено, що зміна місця проживання одним з подружжя не по­винна породжувати обов'язку другого з них супроводжувати його (ст. 126). Згідно зі ст. 124 КЗпСОШ якщо одна з осіб, які одружувались, була громадянином УСРР, а друга — інозем­цем, за кожною з них мало зберігатись їх громадянство.

КЗпСОШ по-новому регулював права подружжя на належне їм майно. На відміну від сімейного кодексу УСРР 1919 p., який закріплював роздільність майна дружини і чоловіка (ст. 85), ст. 125 КЗпСОШ встановлювала, що майно, нажите спільною працею подружжя, вважається таким, що належить обом з них у рівних частках. Інше майно є роздільною власністю кожного з подружжя (статті 61—65 ЦК УСРР 1922 р. передбачали спільну часткову власність).

Примітка до ст. 125 КЗпСОШ закріплювала положення про те, що праця дружини, пов'язана з веденням домашнього госпо­дарства або з доглядом за дітьми, має прирівнюватись при

¹ Див.: Матвеев Г.К. История семейно-брачного законодательства Ук­раинской ССР. — К., 1960. - С. 36.

47

визначенні прав подружжя на майно до праці чоловіка з добу­вання засобів для існування. Це мало важливе значення для захисту майнових прав жінки. При цьому треба зазначити, що в аналогічному російському сімейному кодексі такої норми не було і що, як вже підкреслювалось, судова практика України ще з 1923 р. почала керуватися зазначеним положенням.

У КЗпСОШ був також передбачений захист аліментних прав дружини і чоловіка. Так, відповідно до ст. 128 право на утри­мання мав той з подружжя, хто внаслідок непрацездатності або безробіття потребував цього, за умови, що другий з подружжя мав можливість надавати йому матеріальну допомогу. Причому це право зберігалось й після розірвання шлюбу, якщо непраце­здатність того з подружжя, хто потребував утримання, виникла до укладення шлюбу, за час шлюбу або не пізніше ніж через рік після розлучення, а також у разі, якщо він був безробітним протягом року після розірвання шлюбу (ст. 129). Право розлу­ченого чоловіка, дружини на аліменти не обмежувалося строком. Воно припинялось лише у разі вступу того з подружжя, хто потребував матеріальної допомоги, у новий шлюб, при відпа­данні умов, необхідних для одержання аліментів (поновлення працездатності, зникнення потреби у матеріальній допомозі тощо) або ж тоді, коли той з подружжя, з якого стягувались аліменти, внаслідок зміни свого матеріального становища був не в змозі сплачувати їх (в РСФРР у разі розірвання шлюбу право на аліменти зберігалось за непрацездатним чоловіком, дружиною протягом одного року).

Як вже зазначалося, статті 133—139 КЗпСОШ передбачали можливість односторонньої реєстрації шлюбу за заявою однієї з осіб, які перебували у близьких стосунках. Згідно зі ст. 133 у разі подання заяви про реєстрацію шлюбу лише однією зі сторін (із зазначенням того, хто є другою стороною і за відсутності визнання цього останнього) орган ЗАГСу у триденний строк повинен був сповіщати про це особу, вказану в заяві як чоловік, дружина, і покладати на неї обов'язок у місячний строк по­відомити його, чи визнає вона достовірність поданої заяви. Протягом місяця від дня одержання заяви ця особа могла роз­почати спір у суді з приводу її вірогідності, сповістивши про це орган ЗАГСу. Якщо зазначена особа не порушувала судового спору, вважалося, що вона визнала себе чоловіком, дружиною. У такому разі орган ЗАГСу вчиняв запис про шлюб (ст. 134). Якщо ж спір виникав, вчинення такого запису ставилося у залежність від рішення суду (ст. 135). Проте реєстрація шлюбу на підставі судового рішення могла бути здійснена лише тоді,

коли жодна з сторін не перебувала в зареєстрованому шлюбі (ст. 139). Якщо ж одна з сторін або обидві сторони перебували в зареєстрованому шлюбі, суд міг визнати за однією з сторін право на спільне майно і на одержання аліментів від другої сторони (ст. 140). Треба зазначити, що у такому разі шлюб між цими особами не міг бути зареєстрований. Проте у них вини­кали майнові права.

Останні два відділи КЗпСОШ ("Про зміну громадянами своїх прізвищ та імен" і "Визнання особи безвісно відсутньою або померлою") мали переважно інструктивний характер.

Як вже зазначалося, КЗпСОШ УСРР на відміну від аналогіч­ного російського кодексу прямо не передбачав захисту майнових інтересів фактичного подружжя. Це було можливо лише за наявності умов, передбачених ст. 140.

Однак судова практика УСРР почала визнавати майново-правові наслідки й за фактичними шлюбними відносинами. Так, у роз'ясненні Пленуму Верховного Суду УСРР від 14 лютого 1928 р. було зазначено, що чоловіком, дружиною у розумінні ст. 418 ЦК треба вважати не тільки зареєстровану особу, а й сторону фактичного шлюбу, якщо суд визнає її такою (ст. 418 ЦК 1922 p. передбачала коло спадкоємців за законом), і що визнати за однією з сторін майнові права, які виникають зі шлюбу, суд може не тільки у випадку, прямо зазначеному в ст. 140 КЗпСОШ, а й тоді, коли реєстрація фактичного шлюбу не може бути здійснена внаслідок смерті, психічної хвороби тощо одного з подружжя. У цьому ж роз'яс­ненні було наведено такі соціально-побутові ознаки шлюбу, як спільне домашнє господарство, взаємна допомога, спільне вихо­вання дітей, визнання себе чоловіком, дружиною перед третіми особами тощо, які майже повністю збігалися з ознаками, закріп­леними у ст. 12 Російського сімейного кодексу'. •

Таким чином, Верховний Суд УСРР визнав існування у певних випадках у фактичного подружжя права не тільки на аліменти і спільне майно, а й на взаємне спадкування, явно вийшовши за межі своєї компетенції.

Судова практика РСФРР також пішла шляхом розширення майнових прав фактичного подружжя і визнання за ними права на взаємне спадкування. Більше того, Верховний Суд РСФРР виходив з того, що за наявності у померлої особи зареєстро­ваного і фактичного чоловіка, дружини вони обидва мають право на спадкування².

¹ Див.: Вестник советской юстиции. — 1928. — № 5. — С. 142—143.

² Див.: Судебная практика. — 1929. — № 16. — С. 5.

У розглядуваний період внаслідок того, що жінка була еконо­мічно слабшою стороною, існувала певна необхідність у правовій охороні фактичних шлюбних відносин. Однак це спричиняло й деякі негативні наслідки. Визнання паралельного існування фактичного і зареєстрованого шлюбів підривало принцип моно­гамії. Зареєстровані чоловік, дружина не мали гарантій від появи претендента на їх спільне майно або на спадкування після того з них, хто помер. Це призводило до невизначеності у майнових відносинах між подружжям, а у багатьох випадках й до ущем­лення майнових прав зареєстрованих чоловіка, дружини.

Одночасному захисту майнових прав зареєстрованих і фактичних чоловіка, дружини, що набув поширення у судовій практиці РСФРР, було покладено край після опублікування постанови Президії Верховного Суду РСФРР від 16 вересня 1935 р., у якій було, зокрема, наголошено на тому, що суди не мають права визнавати наявність фактичних шлюбних відносин при одночасному існуванні зареєстрованого шлюбу¹.

Наступним важливим нормативним актом, що сприяв роз­витку сімейного законодавства, була постанова ЦВК та РНК СРСР "Про заборону абортів, збільшення матеріальної допомоги породіллям, встановлення державної допомоги багатосімейним, розширення мережі пологових будинків, дитячих ясел і дитячих садків, посилення кримінального покарання за несплату алі­ментів та про деякі зміни в законодавстві про розлучення". Цей документ, який встановив кримінальну відповідальність за здійснення незаконних абортів, передбачав збільшення державної матеріальної допомоги породіллям, встановлення дер­жавної допомоги багатосімейним, збільшення тривалості опла­чуваних відпусток по вагітності і пологах, посилення кримі­нального покарання за несплату аліментів. Було встановлено нові правила обчислення розміру аліментів на дітей. Вони мали стягуватись не у твердій грошовій сумі, а у частці від заробітку платника аліментів. На утримання однієї дитини повинна була стягуватись чверть його заробітку, двох дітей — третина, трьох і більше дітей — половина заробітку цієї особи. З метою бо­ротьби з легковажним ставленням до сім'ї було передбачено особисту явку до органу ЗАГСу обох з подружжя, які бажали розлучитися, вчинення відмітки у паспортах про розірвання шлюбу, підвищення плати за розлучення.

8 липня 1944 р. було видано Указ Президії Верховної Ради СРСР "Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам,

Див.: Советская юстиция. — 1935. — № 31. — С. 24.

багатодітним і одиноким матерям, посилення охорони мате­ринства і дитинства, про встановлення почесного звання " Мати-героїня" та застосування ордена "Материнська слава" і медалі "Медаль материнства", який по-новому вирішив низку питань правового регулювання сімейних і шлюбних відносин¹.

Необхідність прийняття цього акта була значною мірою обу­мовлена обставинами воєнного часу. У цей період багато сімей були роз'єднані. Деякі сім'ї розпались, у тому числі й через спрощеність процедури розлучення. Значного поширення на­були фактичні шлюби, які прирівнювались до зареєстрованих. Указ визнав правову силу лише за зареєстрованим шлюбом. Водночас було зазначено, що особи, які фактично перебували у шлюбних відносинах до видання цього документа, могли офор­мити їх шляхом реєстрації шлюбу, зазначивши строк фактич­ного співжиття. Було значно ускладнено порядок розлучення. Указ скасував право матері на звернення до суду з позовом про встановлення батьківства і стягнення аліментів на дитину, яка народилась від особи, з якою мати не перебувала у зареєстро­ваному шлюбі. Це положення суперечило розвитку радянського сімейного законодавства, яке передбачало зрівняння прав дітей у шлюбі з правами позашлюбних дітей.

Положення Указу всупереч попереднім нормативним актам у галузі сімейного законодавства поширили юридичну силу зареєстрованого шлюбу на відносини не тільки між дружиною і чоловіком, а й між батьками та дітьми, що, як слушно зазна­чає М. Антокольська, відкинуло законодавство колишнього СРСР на століття назад².

Після опублікування Указу сімейні кодекси союзних рес­публік зазнали значних змін. Зміни до КЗпСОШ було внесено Указом Президії Верховної Ради УРСР від 15 вересня 1945 р. Цим актом скасовано 18 і додано 8 статей, більш як у 20 статей внесено істотні зміни або доповнення.

Було скасовано статті 4— 11, відповідно до яких встановлен­ня і оспорювання батьківства не залежало від того, перебувала мати дитини у зареєстрованому шлюбі чи ні. Змінено ст. І, що передбачала рівність прав та обов'язків дітей, народжених у шлюбі та поза ним. Вона закріпила положення, згідно з яким

¹ Докладніше про це див.: Рабинович Н.В. Семейное право // История
советского гражданского права. 1917—1947 гг. — М., 1944. — С. 488—498;
Матвеев Г.К. История семейно-брачного законодательства Украинской
ССР. - К., 1960. — С. 43—51; Антокольская М.В. Семейное право. - М.
1999. - С. 75-76.

² Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 77.

51

взаємні права та обов'язки батьків і дітей мали визначатися походженням останніх, засвідченим відповідним записом у книзі запису актів громадянського стану.

Змінено зміст статей 2 і 3. Зокрема, у ч. 1 ст. 2 було відтво­рено положення Указу від 8 липня 1944 p., відповідно до якого при реєстрації в органі ЗАГСу народження дитини від матері, яка не перебувала у зареєстрованому шлюбі, дитина мала бути записана за прізвищем матері, за вказівкою якої їй повинно було бути присвоєне по батькові. Частина 2 цієї статті грунту­валась на положенні Указу Президії Верховної Ради СРСР від 14 березня 1945 р. "Про порядок застосування Указу Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р. щодо дітей, батьки яких не перебувають між собою в зареєстрованому шлюбі" і встановлювала, що у разі укладення жінкою зареєстрованого шлюбу з особою, від якої вона народила дитину і яка визнає себе батьком останньої, дитина має прирівнюватись в усіх правах до дітей, які народились у зареєстрованому шлюбі. їй має бути присвоєне по батькові за іменем останнього і, за спільною згодою батьків, прізвище батька.

Кодекс було доповнено статтями 32-2 і 32-3, що визначали майнові права дітей, які народилися до видання Указу від 8 липня 1944 р. від осіб, з якими їх матері не перебували у зареєстрованому шлюбі, але які були записані батьками цих дітей. Зазначені діти мали право на аліменти від цих осіб, право спадкування і право на одержання пенсії нарівні з дітьми, які народилися у зареєстрованому шлюбі.

Значних змін зазнав відділ ПІ "Про шлюб". Його було до­повнено, зокрема, статтями 105-1 і 105-2.

У ст. 105-1 на підставі Указу від 8 липня 1944 р. було закріплено положення про те, що особи, які фактично перебу­вали у шлюбних відносинах на цей день, могли оформити їх шляхом реєстрації шлюбу в органі ЗАГСу, зазначивши строк спільного життя, за умови, що жодна з них не перебувала у зареєстрованому шлюбі, та за відсутності інших перешкод до укладення шлюбу.

Стаття 105-2 відтворювала положення Указу Президії Верховної Ради СРСР від 10 листопада 1944 р. "Про порядок визнання фактичних шлюбних відносин у разі смерті або пропажі безвісти на фронті одного з подружжя". Згідно з нею у тих випадках, коли фактичні шлюбні відносини, що існува­ли на день 8 липня 1944 р., не могли бути оформлені внаслі­док смерті або пропажі безвісти на фронті однієї з осіб, які перебували у фактичних шлюбних відносинах, друга сторона