§ Поняття й предмет сімейного права Поняття "сімейне право" може мати різні значення

Вид материала

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 25

32

з нею у злагоді, забезпечувати дружину їжею й утримувати її у міру його можливостей.

Статті 107 і 108 широко застосовувались у судовій практиці. Більше того, у рішеннях Сенату чоловік визнавався "начальником сім'ї" і закріплювалось підлегле становище дружини¹.

Із принципу панування чоловіка у сімейних відносинах випливав обов'язок його дружини супроводжувати чоловіка у разі зміни ним місця свого проживання (ст. 103 т. X ч. 1 Зводу законів). Якщо ж дружина насмілювалася полишити свого чоловіка, вона на його вимогу могла бути повернена до нього з допомогою поліції². Внаслідок панівного становища чоловіка в особистих взаємовідносинах між ним та його дружиною, економічної залежності останньої від нього чоловік панував у майнових відносинах незалежно від встановленого правового режиму майна подружжя.

У царській Росії основним був режим роздільності майна подружжя. Так, згідно зі ст. 109 т. X ч. 1 Зводу законів шлюб не наділяв дружину і чоловіка правом спільного володіння їх майном. Вони могли мати свою власність і розпоряджатися нею незалежно одне від одного (ст. 114 т. X ч. 1 Зводу законів). Проте ця самостійність дружини була паралізована як особистою владою її чоловіка, так й її економічною залежністю від нього.

Наслідком особистої влади чоловіка, законодавчого визнання його годувальником сім'ї (ст. 106 т. X ч. 1 Зводу законів) ставало, як правило, зосередження у руках останнього усіх прав, пов'язаних з управлінням майном його дружини. Якщо ж дружина й вчиняла правочини, то лише такі, що відповідали інтересам її чоловіка.

Відповідно до законодавства (ст. 115 т. X ч. 1 Зводу законів) дружина і чоловік мали право видавати одне одному доручення на управління належним кожному з них майном. Проте до передачі чоловікові права управління своїм майном його дружину, крім зазначеного вище, спонукала й та обставина, що вона була менш досвідченою у справах, ніж її чоловік.

У тих же випадках, коли дружина намагалася розпоряджатися "своїм" майном самостійно, на заваді цьому ставали норми законів, що регулювали майнові відносини між подружжям.

¹Див.: Синайский В.И. Личное и имущественное положение замужней
женщины в гражданском праве. — Юрьев, 1910. — С. 204, 213.

²Див.: Там само. — С. 205.

33

Так, дружина не могла давати на себе векселів і передавати їх з поверненням на себе без дозволу її чоловіка¹. Це, власне, давало останньому можливість паралізувати комерційну діяльність його дружини. Дружина фактично не могла набувати майно, оскільки вона не мала права найматися на роботу без дозволу її чоловіка (ст. 2202 т. X ч. 1 Зводу законів).

Таким чином, режим роздільності майна подружжя, характерний для сімейного законодавства царської Росії, не чинив перепон пануванню чоловіка у майнових відносинах між подружжям.

Треба зазначити, що загальні правила т. X Зводу законів застосовувалися не до усіх осіб, які проживали на території Російської імперії. Так, у Чернігівській і Полтавській губерніях діяли правила Литовського статуту, а у Бессарабії — закони візантійського юриста К. Арменопула й О. Доніча. На цих територіях також було встановлено режим роздільності майна. Однак його правові норми ущемлювали права дружини ще більше, ніж норми Зводу законів. Так, згідно з цими нормами посаг знаходився у спільному володінні та користуванні подружжя, а по суті в управлінні чоловіка, оскільки без дозволу останнього його дружина не могла робити жодних розпоряджень, які порушували б або обмежували права чоловіка на спільне з нею користування її посагом (ст. 111 т. X ч. 1 Зводу законів).

Владні повноваження чоловіка у майнових відносинах були закріплені також у законах, що діяли на території Великого князівства Фінляндського. Так, відповідно до уложення з цього питання після повінчання чоловік ставав законним піклувальником своєї дружини і міг виступати позивачем і відповідачем замість неї, а також розпоряджатися сімейним майном"². Таким чином, цивільна дієздатність дружини була обмежена.

У тій частині Росії, яка офіційно іменувалась Царством Польським, особисті та майнові відносини між подружжям регулювалися Французьким цивільним кодексом (ФЦК), який також забезпечував панівну роль у них чоловіка. Відповідно до цього Кодексу доходи від майна дружини мали надаватись її чоловіку для покриття витрат, пов'язаних зі шлюбом (ст. 1530 ФЦК). Чоловік був наділений правом управляти майном своєї дружини (ст. 1531 ФЦК). Дружині не дозволялось відчужувати належне їй нерухоме майно без згоди її чоловіка (ст. 1535 ФЦК).

¹Див.: Синайский В.И. Личное и имущественное положение замужней
женщины в гражданском праве. — Юрьев, 1910. — С. 204.

²Див.: Там само. — С. 246.

34

Ще більша влада чоловіка у майнових відносинах між подружжям була закріплена у законодавстві, що діяло у прибалтійських губерніях Російської імперії. Згідно з ним чоловік вважався опікуном своєї дружини, внаслідок чого він володів і управляв усім її майном, у тому числі й тим, що було набуте нею за час шлюбу. Без згоди чоловіка його дружина не мала права розпоряджатися своїм майном. Угоди, укладені дружиною щодо належного їй майна, повинні були бути підписані чоловіком.

Майнові відносини між членами селянської сім'ї у дореволюційній Росії регулювались нормами звичаєвого права. Відповідно до них усе майно селянського двору, у тому числі й привнесене дружиною, вважалось власністю глави сім'ї.

Дореволюційне законодавство також передбачало відмінність між правовим становищем дітей, народжених у законному шлюбі, та позашлюбних дітей. Перші вважались законними навіть тоді, коли вони народились: 1) у природному порядку надто рано від часу укладення шлюбу, за умови, що батько не заперечував законності їх народження; 2) після припинення шлюбу, якщо між днем народження дітей і днем смерті їх батька або днем припинення шлюбу пройшло не більше 306 днів (ст. 119 т. X ч. 1 Зводу законів). Позашлюбними визнавались діти, народжені незаміжньою жінкою внаслідок перелюбу, а також ті, які були народжені після більш ніж 306 днів від дня смерті чоловіка їх матері, розірвання шлюбу або визнання його недійсним (ст. 132 т. X ч. 1 Зводу законів).

Батьківська влада щодо позашлюбної дитини належала матері (ст. 132-1 т. X ч. 1 Зводу законів). Така дитина, якій не було присвоєне по батькові при вчиненні метричного запису про її народження, іменувалась по батькові згідно з іменем її хрещеного батька (ст. 132-2 т. X ч. 1 Зводу законів). Позашлюбній дитині присвоювалось прізвище, яке відповідало її по батькові. Однак за згодою матері дитини та її батька, якщо він був живий, вона могла іменуватися дівочим прізвищем матері (ст. 132-3 т. X ч. 1 Зводу законів). Батько позашлюбної дитини був зобов'язаний відповідно до його майнових можливостей та суспільного становища її матері нести витрати з її утримання, якщо вона потребувала цього, до досягнення нею повноліття. Це ж стосувалося матері позашлюбної дитини (ст. 132-4 т. X ч. 1 Зводу законів). Позашлюбні діти могли спадкувати лише набуте майно матері. Права на спадкування родового майна матері, а також майна батька та його родичів після їх смерті вони не мали (ст. 132-12 т. X ч. 1 Зводу законів).

35

Після Жовтневої революції 1917 р. радянська влада розпочала створення нового законодавства, у тому числі сімейного. Велику роль у скасуванні сімейного законодавства дореволюційної Росії відіграв Декрет РНК РСФРР від 24 листопада 1917 р. № 1 "Про суд", яким було проголошено створення на основі прямих виборів нових місцевих судів, до складу яких мали обиратися один постійний суддя і два тимчасові засідателі. Згідно зі ст. 5 цього Декрету і приміткою до неї зазначені суди у своїх рішеннях і вироках повинні були керуватися законами скинутих урядів лише остільки, оскільки вони не скасовані революцією і не суперечать революційній совісті та революційній правосвідомості.

Скасованими визнавались усі закони, що суперечили декретам ЦВК Рад, а також програмі-мінімум РСДРП¹.

Відповідно до зазначеного Декрету було скасовано усі норми царського законодавства, що закріплювали нерівність жінки в особистих і майнових відносинах з чоловіком, як такі, що суперечили програмі-мінімум РСДРП, яка передбачала знищення станів і повну рівноправність усіх громадян незалежно від статі та національності. У зв'язку з цим треба вважати, що реформування царського сімейного законодавства в основному було розпочате не Декретом ВЦВК і РНК РСФРР від 18 грудня 1917 р. "Про цивільний шлюб, дітей і про ведення книг актів громадянського стану" і Декретом ВЦВК та РНК РСФРР від 19 грудня 1917 р. "Про розірвання шлюбу", а Декретом РНК РСФРР "Про суд". Декрети від 18 і 19 грудня 1917 р. завершили скасування цього законодавства і визначили основоположні принципи радянського сімейного права.

Зазначені декрети в основному регулювали особисті відносини між подружжям на засадах рівноправності дружини і чоловіка й такі ж відносини між батьками та дітьми. Необхідність цього була обумовлена тим, що регулювання цих відносин у дореволюційній Росії, як було показано вище, закріплювало нерівність прав дружини і чоловіка, а також правового становища дітей, народжених у законному шлюбі та поза ним. Декрет від 18 грудня 1917 р. урівняв у правах і обов'язках позашлюбних дітей з дітьми, народженими у зареєстрованому шлюбі. Була передбачена можливість судового встановлення батьківства. Декрет визнав юридично чинним лише шлюб, зареєстрований у відділі ЗАГСу. Церковний шлюб було позбавлено будь-якого юридичного значення.

Першими актами, що передбачали реформу сімейного законодавства на території України, були декрети РНК УСРР від

С

У РСФСР. - 1917. - № 4. - Ст. 50.

20 лютого 1919 р. "Про організацію відділів записів актів громадянського стану", "Про цивільний шлюб та про ведення книг актів громадянського стану", "Про розлучення". Вони закріпили положення, аналогічні положенням декретів РСФРР від 18 і 19 грудня 1917 р. Так, згідно з Декретом "Про цивільний шлюб та про ведення книг актів громадянського стану" визнавався лише цивільний шлюб. Церковний шлюб проголошувався особистою справою осіб, які бажали одружитися, і міг укладатися лише після державної реєстрації шлюбу в органі ЗАГСу. Водночас Декрет визнавав чинність релігійних шлюбів, укладених до 20 лютого 1919 р. Цей документ закріпив принцип свободи і добровільності при укладенні шлюбу і скасував релігійні обмеження цієї процедури.

Декрет "Про розлучення" проголосив свободу розлучень й анулював церковну процедуру вчинення останніх. Шлюб міг бути розірваний на прохання обох або хоча б одного з подружжя. Заяви про розлучення мали подаватися до місцевих органів ЗАГСу. Однак оскільки у перші роки радянської влади вони були організовані не скрізь, такі заяви могли подаватися до народних судів¹. Зазначені декрети регулювали переважно особисті відносини між подружжям. Однак Декрет "Про розлучення" (ст. 6) передбачав можливість регулювання і майнових відносин між подружжям.

Декрет РНК УСРР "Про цивільний шлюб та про ведення книг актів громадянського стану" на відміну від Декрету ВЦВК і РНК РСФРР "Про цивільний шлюб, дітей і про ведення книг актів громадянського стану" не містив вказівки про зрівняння дітей, народжених у законному шлюбі, з позашлюбними дітьми в цих правах. Однак, на погляд Г. Матвеева, судова й адміністративна практика України тих часів виходила з визнання рівності їх прав та обов'язків незалежно від того, перебували батьки у шлюбі чи ні, кровне споріднення останніх з їх дітьми вважалось визначальним чинником відносин між ними².

Першим радянським сімейним кодексом був Кодекс законів про акти громадянського стану, шлюбне, сімейне та опікунське право РСФРР, прийнятий ВЦВК 16 вересня 1918 р. і 22 жовтня був надрукован. Він, як зазначав тодішній народний комісар юстиції РСФРР Д. Курський, цілком грунтувався виключно на грудневих декретах 1917 рА

¹Див.: Матвеев Г.К. История семейно-брачного законодательства Ук
раинской ССР. - К., 1960. - С. 11.

²Див.: Там само. — С. 9.

³Див.: Курский Д.И. Избранные статьи и речи. — М, 1948. — С. 143.

37

Кодекс законів про акти громадянського стану, про сім'ю та опіку УСРР було затверджено РНК УСРР у липні 1919 рА Він складався з трьох книг: І. "Про акти громадянського стану" (статті 1—55); II. "Про шлюб і сім'ю" (статті 56—114); III. "Про опіку" (статті 115—146). У першій книзі було закріплене положення про те, що громадянський стан осіб має засвідчуватися встановленими актами (ст. 1). Відповідно до ст. 2 цього Кодексу ведення записів актів громадянського стану покладалось на органи ЗАГСу. Актами громадянського стану визнавались народження, смерть, безвісна відсутність, шлюб, розлучення, зміна прізвища (ст. 7). Реєстрація кожного з цих актів мала фіксуватись в окремій книзі. У разі неможливості документального підтвердження народження, смерті та інших актів громадянського стану вони могли бути встановлені заінтересованими особами у судовому порядку з використанням усіх видів доказів, у тому числі показань свідків (ст. 55).

У першій главі першого розділу другої книги "Про шлюб і сім'ю" зазначалось, що лише цивільний шлюб, зареєстрований в органі ЗАГСу, породжує права та обов'язки подружжя (ч. 1 ст. 56). Примітка до цієї статті ставила додержання релігійної форми укладення шлюбу у залежність від волевиявлення осіб, які виявили бажання одружитися. Згідно з ч. 2 цієї статті перед вчиненням релігійного обряду священнослужитель повинен був оголосити особам, які мали намір вступити у шлюб, текст зазначеної статті і відібрати від них відповідну підписку.

Друга глава передбачала умови укладення шлюбу. Однією з таких умов відповідно до ст. 62 було досягнення шлюбного віку (16 років для жінок та 18 — для чоловіків). Не могли одружуватись особи, які не усвідомлювали значення своїх дій або не мали можливості для вільного волевиявлення (ст. 63). Це ж стосувалося осіб, які перебували у зареєстрованому шлюбі або такому, що мав силу зареєстрованого. Не могли укладати шлюб між собою родичі прямої лінії споріднення, повнорідні й неповнорідні брати і сестри (статті 64 і 65).

Третя глава регулювала питання, пов'язані з визнанням шлюбу недійсним. Зокрема, згідно зі ст. 68 шлюб міг бути визнаний недійсним лише судом у випадках, передбачених законом. Одним з таких випадків визнавалось порушення умов укладення шлюбу (статті 70, 71 і 72).

¹

Сборник декретов, положений, инструкций и циркуляров Рабоче-Крестьянского правительства УССР в систематизированном виде и неофициальное издание. — Вып. 1921. — С. 45.

38

Четверта глава регулювала питання, пов'язані з припиненням шлюбу. У ній в основному були відтворені положення Декрету РНК УСРР "Про розлучення". Так, відповідно до ст. 77 шлюб вважався припиненим у разі смерті одного з подружжя або оголошення його судом померлим. Згідно зі ст. 79 підставою для розлучення могло бути бажання як обох з подружжя, так і одного з них. Однак на відміну від Декрету РНК УСРР у Кодексі нічого не говорилося про можливість судової процедури розлучення. Був передбачений лише реєстраційний порядок вчинення останнього (статті 47 і 48).

Друга книга регулювала також особисті та майнові права і обов'язки подружжя. Було передбачено рівність дружини і чоловіка у виборі прізвища (статті 81—83), право кожного з подружжя на обрання місця проживання (ст. 84). Стаття 85 закріплювала принцип роздільності майна подружжя, а ст. 86 — право дружини і чоловіка вступати між собою в усі дозволені законом договірні відносини, за винятком укладення угод про надання утримання. Були детально врегульовані аліментні права і обов'язки подружжя. Стаття 87 передбачала право того з подружжя, хто був непрацездатним і потребував матеріальної допомоги, на одержання утримання від другого з подружжя у разі наявності у нього матеріальної можливості робити це.

Стаття 91 наділяла того з подружжя, хто потребував матеріальної допомоги, правом на одержання утримання від другого з подружжя у разі припинення шлюбу внаслідок його розірвання, за винятком випадків, коли той з подружжя, кому було пред'явлено вимогу щодо утримання, міг довести, що розлучення сталося не з його вини. Зазначене право мало припинятися внаслідок укладення другим з подружжя нового шлюбу, а також після спливу двох років від дня розлучення.

Перша глава другого розділу другої книги Кодексу, що мав назву "Про сім'ю", встановлювала рівність прав і обов'язків дітей, народжених у шлюбі і поза ним. Так, ст. 93 забезпечувала право на встановлення справжнього походження дитини незалежно від її народження у шлюбі чи поза ним. Зокрема, матері позашлюбної дитини ще в період вагітності надавалось право подати заяву до органу ЗАГСу про батька дитини. Про заяву орган ЗАГСу мав сповістити особу, названу у ній батьком дитини. Цій особі надавалося право у двотижневий строк від дня одержання повідомлення опротестувати заяву матері майбутньої дитини. Відсутність протесту розцінювалася як визнання зазначеною особою свого батьківства. За наявності протесту з боку ймовірного батька дитини її матері надавалося право встановити справжнього батька через суд (статті 97—99).

39

У другій і третій главах було врегульовано особисті та майнові права і обов'язки батьків і дітей. Статті, які регулювали ці відносини, передбачали рівні права матері й батька дитини щодо вибору її прізвища (статті 102 і 103), громадянства (ст. 104), а також вирішення усіх спорів між батьками з урахуванням інтересів дітей. Передбачалась також можливість позбавлення батьків опікунських прав за постановою відділу соціального забезпечення (ст. 132).

Згідно з Кодексом майнові права батьків і дітей мали грунтуватися на принципі роздільності їх майна. У ст. 105 було зазначено, що батьки мають здійснювати права на належне кожному з них майно самостійно і незалежно одне від одного. Кодекс також визначав аліментні права та обов'язки батьків і дітей. Батьки були зобов'язані надавати своїм дітям, які потребували матеріальної допомоги, утримання до досягнення ними 16 років (ст. 106). Після досягнення зазначеного віку право на одержання утримання від батьків мали повністю або частково непрацездатні діти, які потребували матеріальної допомоги, за умови, що батьки або один з них мали можливість надавати таку допомогу (ст. 87).

У Кодексі було закріплено обов'язок працездатних дітей і тих, які володіли майном, надавати утримання своїм непрацездатним батькам, які потребували матеріальної допомоги. Непрацездатними вважалися батько, який досяг 55 років, і мати старше 50 років (ст. 109 і примітка до неї).

Окремий розділ регулював питання, пов'язані з усиновленням. Так, відповідно до ст. 113 усиновлені особи і усиновлю-вачі, якщо усиновлення мало місце до видання цього Кодексу, прирівнювались до родичів за походженням. Усиновлення ж, яке здійснене після набрання чинності зазначеним Кодексом, не повинно було породжувати жодних цивільних обов'язків і прав для усиновлювачів і усиновлених (ст. 114).

Третя книга регулювала відносини, пов'язані з опікою, яка встановлювалась над недієздатними особами і неповнолітніми віком до 16 років (статті 115, 124). Опіка над неповнолітніми могла бути продовжена до досягнення ними 18-річного віку, якщо відповідний орган соціального забезпечення визнавав це за необхідне (ст. 116). Відали опікою Народний комісаріат соціального забезпечення і підвідомчі йому органи.

У цій книзі було врегульовано питання, пов'язані з призначенням опікунів і звільненням останніх від виконання їх обов'язків. Згідно зі ст. 128 не могли бути опікунами особи, над якими було встановлено опіку; особи, чиї права було обмежено судовим рішенням, протягом терміну дії цього обмеження; особи, інтереси

40

яких суперечили інтересам тієї особи, над якою мала бути встановлена опіка. Було визначено права та обов'язки опікунів і відповідальність органів опіки. Опікунові надавалося право здійснювати в інтересах підопічного оплатне відчуження його майна.

На відчуження опікуном домашньої обстановки і господарського інвентарю підопічного необхідний був дозвіл місцевого відділу соціального забезпечення (ст. 139). Опікуни не могли укладати з підопічними будь-які угоди, а також здійснювати безоплатне відчуження їх майна (ст. 138). Опікун ніс відповідальність перед підопічним за заподіяння йому недбалим або несумлінним виконанням своїх обов'язків майнової шкоди (ст. 145). Опікуни могли бути звільнені від їх обов'язків як за власним бажанням (статті 129 і 130), так і за ініціативою відділів соціального забезпечення (у разі неналежного виконання покладених на них обов'язків) (ст. 132). За ухилення без достатніх підстав від виконання опікунських обов'язків або їх недбале виконання передбачалась кримінальна відповідальність (ст. 146).

Умови громадянської війни не дозволили ввести Кодекс законів про акти громадянського стану, про сім'ю та опіку УСРР у дію. Проте він увійшов в історію як перша спроба здійснення кодифікації сімейного законодавства в Україні.

Закінчення громадянської війни і запровадження непу зумовили необхідність проведення значної законотворчої і кодифікаційної роботи. Водночас перехід до непу породив низку проблем, пов'язаних з регулюванням сімейно-шлюбних відносин.

Найбільше спорів виникало при застосуванні на практиці ст. 52 Кодексу про акти громадянського стану, шлюбне, сімейне та опікунське право РСФРР, яка передбачала, що лише цивільний шлюб, зареєстрований в органі ЗАГСу, породжує права та обов'язки подружжя, і ст. 105 того ж Кодексу, відповідно до якої шлюб не утворював спільності майна (у Кодексі законів про акти громадянського стану, про сім'ю та опіку УСРР ці положення були передбачені відповідно статтями 56 і 85).

У нових умовах положення про роздільність майна подружжя перестало відповідати характеру майнових відносин, що складалися у радянській сім'ї. Тому Д. Курський у пояснювальній записці до проекту нового сімейного кодексу РСФРР, підготовленого у 1925 p., підкреслював, що з урахуванням зазначеної обставини проект передбачає закріплення спільної власності подружжя на майно, набуте за час шлюбу, не прагнучи до вирішення такого безнадійного і принципово неправильного завдання, як врахування внеску кожного з подружжя у спільну справу¹.

Д

ив.: Курский Д.И. Избранные статьи и речи. — М., 1948. — С. 147.

41

Треба зазначити також, що принцип роздільності майна, закріплений у ст. 105 сімейного кодексу РСФРР 1918 р. і ст. 85 сімейного кодексу УСРР 1919 р., не дозволяв виокремлювати при визначенні прав на майно працю дружини по веденню домашнього господарства і догляду за дітьми. А ця суспільно необхідна праця давала чоловікові можливість уникати зайвих витрат, ефективніше працювати, а отже, і більше заробляти. Однак згідно з зазначеними статтями кошти, набуті, по суті, в результаті спільної праці подружжя, формально належали чоловіку. Йому ж належало і придбане на ці кошти майно. За визначенням Народного комісаріату юстиції УСРР в окремих випадках це могло призвести до перетворення шлюбу у джерело нетрудового збагачення одного з подружжя за рахунок другого¹.

Наслідком недосконалості положень ст. 105 сімейного кодексу РСФРР 1918 р. стало те, що з 1922 р. на практиці їх стали тлумачити обмежено, визнаючи спільність майна подружжя міської сім'ї у тих випадках, коли це майно було набуте спільною працею дружини і чоловіка за час шлюбу. Так, в ухвалі Вищого судового контролю Народного комісаріату юстиції РСФРР у справі Абакумових, було підкреслено, що зазначену статтю треба розуміти лише у тому сенсі, що один із подружжя не має права зазіхати на майно, яке знаходиться у власності другого з подружжя. Проте спільне життя неминуче створює таке становище, коли окремі предмети набуваються спільною працею подружжя, причому чоловік працює на стороні, здобуваючи кошти для існування сім'ї, а дружина виконує роботу по обслуговуванню чоловіка, дітей тощо. І ця праця має вважатися продуктивною, такою, що породжує право дружини на участь у її результатах. Тому при розірванні шлюбу суд, розглядаючи вимоги дружини про виділення їй та її дітям частини домашнього майна, повинен встановлювати, наскільки значною була праця, вкладена нею за час шлюбу в спільне господарство².

З 1922 р. точка зору, відповідно до якої з метою захисту інтересів жінки майно, набуте подружжям за час шлюбу, повинне розглядатись як спільне майно дружини і чоловіка, стала панівною у судовій практиці РСФРР.

В Україні принцип спільності майна подружжя почав визнаватися трохи пізніше. Так, в ухвалі Найвищого суду УСРР від 23 жовтня 1923 р. зазначалось, що згідно з радянським зако-

¹Див.: Сборник материалов к проектам семейных кодексов УССР и
РСФСР. - Харьков, 1926. - С. 169.

²Див.: Еженедельник советской юстиции. — 1922. — № 11. — С. 12.

Blog

§ Поняття й предмет сімейного права Поняття "сімейне право" може мати різні значення