Науково-теоретична конференція викладачів, аспірантів, співробітників та студентів юридичного факультету
| Вид материала | Документы |
- Науково-теоретична конференція викладачів, аспірантів, співробітників та студентів, 1115.96kb.
- Науково-теоретична конференція викладачів, аспірантів, співробітників та студентів, 1395.02kb.
- Аспірантів та студентів які беруть участь у роботі Міжнародної науково-практичної інтернет-конференції, 4521.97kb.
- «Україна І світ: гуманітарно-технічна еліта І соціальний прогрес» Міжнародна науково-теоретична, 43.81kb.
- Міністерство освіти І науки україни східноукраїнський національний університет імені, 206.5kb.
- V міжнародна науково-практична конференція молодих учених, аспірантів, студентів, 106.58kb.
- Від щирого серця вітаємо викладачів, науковців, співробітників, аспірантів та студентів, 276.67kb.
- Програма проходження практики студентами юридичного факультету спеціальностей, 277.97kb.
- Робоча навчальна програма вивчення дисципліни для студентів юридичного факультету Загальний, 1199.61kb.
- Програма курсу для студентів юридичного факультету Львів 2002, 413.01kb.
ДО ПИТАННЯ ТРУДОВИХ ПРАВОВІДНОСИН СЛУЖБОВЦІВ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ
Доповідач: Міхалєв А.С., к. юрид. н., доцент кафедри АГПФЕБ
Теорія трудових правовідносин достатньо докладно розроблена у вітчизняній юридичній літературі. Так, у радянський період було здійснено декілька монографічних досліджень проблем трудових правовідносин. Першим з таких досліджень була монографія М.Г. Александрова «Трудове правовідношення» (1948 р.) У подальшому проблеми трудових правовідносин досліджували вчені Л.Я. Гінцбург, С.О. Іванов, Р.З. Лівшиць, О.І. Процевський, В.М. Скобелкін та ін.
Трудовим правовідносинам присвячений розділ 3 підручника «Трудове право України» за ред. П.Д. Пилипенка.
Але аналіз наукових пошуків у даній сфері свідчить про те, що проблематика трудових правовідносин досліджувалася переважно у загальному плані, де дослідженню трудових правовідносин окремих категорій працівників не завжди приділялася достатня увага, зокрема це стосується проблематики трудових правовідносин службовців правоохоронних органів.
Термін «Трудові правовідносини службовців правоохоронних органів» застосовується мною як узагальнюючий та охоплює трудові правовідносини професійних суддів, прокурорсько-слідчих працівників, осіб рядового та навчальницького складу Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України та Управління державної охорони України, окрім відносин, які виникають з приводу проходження строкової військової служби в зазначених органах.
Трудові правовідносини, які дехто з вчених-трудовиків називає власне трудовими правовідносинами або основними трудовими правовідносинами, або індивідуальними трудовими правовідносинами, в найзагальнішому розумінні являють собою вольовий двосторонній зв'язок працівника та роботодавця через їх суб’єктивні трудові права і обов’язки, забезпечений можливістю державного примусу. Вони виникають на основі норм права. Навіть у тому випадку, коли правовідносини є результатом угоди його суб’єктів, присутність держави як законодавця має місце, тому що саме держава в нормативному порядку допускає подібні дії.
Трудові правовідносини службовців правоохоронних органів – це вольовий двосторонній зв'язок правоохоронного органу і його службовця через їх взаємні суб’єктивні права і обов’язки у сфері проходження служби, забезпечений можливістю державного примусу.
Трудовим правовідносинам службовців правоохоронних органів притаманні всі загальні ознаки, характерні для будь-яких правовідносин. По-перше, вони являють собою двосторонній зв'язок конкретизованих суб’єктів (службовців та правоохоронних органів) через їх суб’єктивні юридичні права і обов’язки. По-друге, вони мають вольовий характер, оскільки є результатом волевиявлення громадянина та правоохоронного органу. По-третє, реалізація прав і виконання обов’язків службовців та правоохоронних органів забезпечуються державою. По-четверте, трудові правовідносини службовців правоохоронних органів виникають, змінюються, припиняються лише на підставі норм права.
Трудовим правовідносинам службовців правоохоронних органів притаманні всі ознаки, характерні для будь - яких трудових правовідносин. По-перше, зазначені трудові правовідносини мають з певними застереженнями тривалий (безперервний ) характер. Вони не перериваються після закінчення кожного робочого дня, у вихідні, святкові та неробочі дні, а також на час відпусток. Як правило, вони не обмежуються строком. Хоча в окремих випадках їх встановлення можливе лише на певний строк (наприклад, судді, які вперше пройшли конкурсний відбір, призначаються на посаду судді строком на п`ять років). Слід також відзначити, що для всіх службовців правоохоронних органів встановлено граничний вік перебування на службі, що певним чином обмежує строк існування трудових правовідносин цієї категорії працюючих. По-друге, особистий характер трудових правовідносин службовців правоохоронних органів виражається в обов’язку особисто виконувати посадові обов’язки та особисто нести юридичну відповідальність за невиконання або неналежне їх виконання, а також за заподіяну роботодавцю майнову шкоду. По-третє, виконання посадових обов’язків службовцями правоохоронних органів здійснюється на оплатних засадах. По-четверте, трудовим правовідносинам службовців правоохоронних органів притаманний характер влади і підпорядкування. Влада і підпорядкування у цих трудових правовідносинах чіткіше регламентовані та яскравіше виражені, ніж у трудових правовідносинах інших категорій працівників.
У трудових правовідносинах службовців правоохоронних органів влада роботодавця також реалізується у трьох формах: нормативній, директивній та дисциплінарній.
Особливостями трудових правовідносин службовців правоохоронних органів є більший ступінь участі держави в їх регулюванні, ніж у регулюванні трудових відносин інших категорій працюючих; наявність обмежень і заборон, пов’язаних із проходженням служби; існування додаткових гарантій здійснення посадових обов’язків; обмежена можливість застосування індивідуального договірного регулювання цих трудових відносин
НОВОВВЕДЕННЯ В НАКАЗНОМУ ПРОВАДЖЕННІ У РОЗРІЗІ ПРИЙНЯТТЯ ЗАКОНУ УКРАЇНИ «ПРО СУДОУСТРІЙ І СТАТУС СУДДІВ»
Доповідач: Михайлик Я., студентка гр. Ю-84, СумДУ
Науковий керівник: Солонар А.В., асистент кафедри АГПФЕБ
Прийняття Закону України «Про судоустрій і статус суддів» загалом є позитивним моментом для початку проведення судової реформи в нашій сучасній державі, яка своїм розвитком значно почала випереджати ті норми, які були раніше закріплені в процесуальних законах України, а отже, потребували змін та вдосконалення.
30 липня 2010 року після опублікування в Офіційному віснику України, набрали чинності зміни до Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК України) та інші процесуальні кодекси України, які були внесені Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року.
Досить суттєвих змін зазнало наказне провадження й одночасно встановлено жорсткі вимоги вразі недотримання процедури розгляду такої категорії справ.
Зокрема, змін зазнала норма, яка дає визначення судового наказу (ч. 1 ст. 95): судовий наказ є особливою формою судового рішення, що видається судом за результатами розгляду вимог, передбачених ст. 96 ЦПК. Дані вимоги також зазнали змін, а саме доповнені такими пунктами: 1) заявлено вимогу про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг, телекомунікаційних послуг, послуг телебачення та радіомовлення з урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних, нарахованих заявником на суму заборгованості; 2) заявлено вимогу про присудження аліментів на дитину в розмірі тридцяти відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, якщо ця вимога не пов'язана із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства) та необхідністю залучення інших зацікавлених осіб; 3) заявлено вимогу про повернення вартості товару неналежної якості, якщо є рішення суду, яке набрало законної сили, про встановлення факту продажу товару неналежної якості, ухвалене на користь невизначеного кола споживачів.
Також ст. 95 була доповнена нормою, а саме, що із заявою про видачу судового наказу може звернутися особа, якій належить право вимоги, а також органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.
У ст. 98 було виключено п. 4, та доповнено частиною 5, а саме: до заяви про видачу судового наказу додаються документи, що підтверджують сплату судового збору та оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.
Норма ст. 99 зазнала змін у ч. 2 – у разі відмови в прийнятті заяви про видачу судового наказу або в разі скасування судового наказу внесена сума судового збору та витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи стягувачу не повертається. У разі пред'явлення стягувачем позову до боржника у порядку позовного провадження сума судового збору сплаченого за подання заяви про видачу судового наказу зараховується до суми судового збору, встановленої за позовну заяву [1].
У ст. 100 було змінено і доповнено нормами такими, які стосуються підстав для відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу чи її повернення. Суддя повертає заяву про видачу судового наказу, у разі якщо: 1) заявник у встановлений судом строк не усунув недоліки заяви про видачу судового наказу; 2) до моменту відкриття наказного провадження надійшло звернення заявника про повернення заяви про видачу судового наказу; 3) наявні обставини, зазначені у пп. 2-4 ч. 3 ст. 121 ЦПК. Про повернення заяви про видачу судового наказу суддя постановляє ухвалу.
Суддя відмовляє у прийнятті заяви про видачу судового наказу, у разі якщо: 1) заявлено вимогу, не передбачену ст. 96 ЦПК; 2) із заяви і поданих документів вбачається спір про право; 3) наявні обставини, зазначені у пп. 2-5 ч. 2 ст. 122 ЦПК. У разі якщо в заяві про видачу судового наказу містяться вимоги, частина з яких не підлягає розгляду в порядку наказного провадження, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу лише в частині цих вимог. У разі якщо заявлені вимоги між собою взаємопов'язані і окремий їх розгляд неможливий, то суд відмовляє у прийнятті заяви про видачу судового наказу.
У разі якщо боржником у заяві про видачу судового наказу, щодо якої відсутні підстави для її повернення чи відмови у видачі судового наказу, вказана фізична особа, яка не має статусу підприємця, суддя не пізніше двох днів з дня надходження такої заяви звертається до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване у встановленому порядку місце проживання фізичної особи - боржника.
Інформація про місце проживання (перебування) фізичної особи - боржника має бути надана протягом трьох днів з моменту отримання відповідним органом реєстрації місця проживання (перебування) особи відповідного звернення суду.
У разі якщо за результатами розгляду отриманої судом інформації про зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи - боржника буде встановлено, що заява про видачу судового наказу не підсудна цьому суду, суд повертає стягувачу заяву про видачу судового наказу. У разі якщо отримана судом інформація не дає можливості встановити зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи - боржника, суд відмовляє у прийнятті заяви про видачу судового наказу.
Питання про відкриття наказного провадження або відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу суддя вирішує не пізніше наступного дня з дня надходження заяви до суду, закінчення строку, встановленого для усунення недоліків заяви про видачу судового наказу та не пізніше наступного дня після отримання судом у порядку, передбаченому частиною шостою цієї статті, інформації про зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи - боржника. Про відкриття наказного провадження суддя постановляє ухвалу [2, c. 31].
Ч. 1 ст. 102 зазнала нововведень: у разі прийняття судом ухвали про відкриття наказного провадження, суд у триденний строк з моменту її постановлення видає судовий наказ по суті заявлених вимог.
Ст. 104 доповнено двома новими частинами: копія судового наказу разом з додатками надсилаються фізичній особі - боржнику на адресу, зазначену в документах, передбачених ч. 6 ст. 100 ЦПК, а боржнику - юридичній особі чи фізичній особі - підприємцю, - за адресою місцезнаходження (місця проживання), зазначеній в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців. Днем отримання боржником копії судового наказу є дата, зазначена у поштовому повідомленні про вручення. У разі якщо боржник відмовляється від отримання копії судового наказу або відсутній за вказаною адресою, днем отримання боржником копії судового наказу є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову боржника отримати копію судового наказу чи відмітки про відсутність боржника за вказаною адресою [3, c. 39].
Також ЦПК було доповнено новою статтею – 105-1, а саме, яка закріплює розгляд заяви про скасування судового наказу. Заява про скасування судового наказу реєструється у день її надходження до суду в порядку, встановленому ч. 3 ст. 11-1 ЦПК, та не пізніше наступного дня передається визначеному судді. Заява боржника про скасування судового наказу, подана після закінчення строку, встановленого ч. 1 ст. 105 ЦПК, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку для подання цієї заяви. У разі якщо суд прийшов до висновку про поновлення строку на подання заяви про скасування судового наказу, який набрав законної сили, то в ухвалі про прийняття такої заяви до розгляду суд має вирішити питання про зупинення виконання судового наказу. Про залишення заяви про скасування судового наказу без розгляду чи про прийняття такої заяви до розгляду суд постановляє ухвалу. Питання про прийняття заяви про скасування судового наказу до розгляду суд вирішує не пізніше наступного дня після її передачі визначеному судді. Копія ухвали про прийняття заяви про скасування судового наказу до розгляду не пізніше наступного дня з дня її постановлення надсилається стягувачу та боржнику. Разом з копією ухвали стягувачу та боржнику надсилається повідомлення про час і місце розгляду заяви про скасування судового наказу, а стягувачу надсилається також копія такої заяви та доданих до неї документів. Заява про скасування судового наказу розглядається судом протягом десяти днів з дня постановлення ухвали про прийняття такої заяви до розгляду у відкритому судовому засіданні. Неявка осіб, належним чином повідомлених про час і місце розгляду заяви про скасування судового наказу, не перешкоджає розгляду такої заяви.
Головуючий відкриває судове засідання і з'ясовує, хто з'явився, встановлює їх особу, перевіряє повноваження представників, після чого повідомляє зміст заяви про скасування судового наказу і з'ясовує думку осіб, які беруть участь у розгляді такої заяви.
Ч. 8 ст. 105-1 визначає, що за результатами розгляду заяви про скасування судового наказу суд має право: 1) залишити заяву про скасування судового наказу без задоволення; 2) скасувати судовий наказ та роз'яснити, що заявлені стягувачем вимоги можуть бути розглянуті у позовному провадженні з додержанням загальних правил щодо пред'явлення позову; 3) змінити судовий наказ.
Про залишення заяви про скасування судового наказу без задоволення та про скасування судового наказу суд постановляє ухвалу, а в разі зміни судового наказу видає судовий наказ. Змінений судовий наказ чи судовий наказ, щодо якого суд прийняв ухвалу про залишення заяви про його скасування без задоволення, можуть бути оскаржені в апеляційному порядку, встановленому чинним ЦПК [4, c. 90].
Ст. 106 також зазнала зміни у розрізі набрання судовим наказом законної сили та видача його стягувачеві. У разі ненадходження від боржника заяви про скасування судового наказу протягом трьох днів після закінчення строку на її подання судовий наказ набирає законної сили і суд видає його стягувачеві для пред'явлення до виконання. Якщо суд за результатами розгляду заяви про скасування судового наказу прийняв ухвалу про залишення такої заяви без задоволення або змінив судовий наказ, то судовий наказ чи змінений судовий наказ набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судовий наказ чи змінений судовий наказ, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Однозначно, що такі зміни мають позитивний характер, адже направлені на унеможливлення недобросовісних сторін затягувати розгляд справи судом, шляхом зміни предмету або підстав позову вже на завершення судового розгляду, що фактично означає необхідність розпочати розгляд справи спочатку.
Література
1. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 р. із змінами та доповн. // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 40 - 41. – Ст. 492.
2. Шевчук П. Судовий наказ в цивільному судочинстві / П.Шевчук // Право України. – 2008. – № 5. – С. 31 - 32.
3. Шевчук П. Питання структури і змісту нового Цивільного процесуального кодексу України / П.Шевчук // Право України. – 2000. – № 3. – С. 39 - 41.
4. Луспеник Д. Наказне провадження: його цілі, процедура, проблеми та шляхи їх вирішення / Д.Луспеник // Право України. – 2010. – № 7. – С. 89 - 94.
РЕАЛІЗАЦІЯ ПРИНЦИПУ ПРЕЗУМПЦІЇ
НЕВИНУВАТОСТІ У ДОСУДОВИХ СТАДІЯХ
КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ
Доповідач: Мокра І.Ю., студентка групи Ю-74, СумДУ
Науковий керівник: Наталіч О.Ю., викладач кафедри АГПФЕБ
Ключові слова: правові гарантії, принцип презумпції невинуватості, порушення кримінальної справи, досудове розслідування, слідчі дії, запобіжні заходи.
Побудова правової держави в Україні безпосередньо пов’язана з посиленням правового захисту особи. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються Конституцією України найвищою соціальною цінністю, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини проголошується головним обов’язком держави (ст. 3).
Зважаючи на те, що кримінально-процесуальна діяльність поєднана з втручанням в особисте життя громадян, обмеженням у випадках, передбачених законом, їх прав і свобод, застосуванням заходів процесуального примусу, кримінально-процесуальним гарантіям відводиться особлива роль. Найважливіші з цих гарантій знайшли відображення в Конституції України, яка увібрала основні засади Загальної декларації прав людини та інших документів ООН.
Останнім часом все більше оприлюднюються відомості і статистичні дані, що висвітлюють дійсний стан забезпечення прав людини у кримінальному судочинстві, з аналізу яких можна зробити висновок про ступінь реалізації такої важливої засади, як презумпція невинуватості.
Незважаючи на досить докладну регламентацію принципів кримінального судочинства, у чинному галузевому законодавстві все ж є недоліки, які впливають на правильність тлумачення деяких їх положень, а також повноту їх реалізації і, зокрема, зазначеного принципу[1,с.3-6].
Водночас, проведене опитування виявило, що 68% опитаних працівників слідства тільки загалом розуміють зміст принципу презумпції невинуватості, а його дію під час досудового слідства визнають тільки 45% [2, с.5-9].
Лише узгодженість законодавчого рішення всього комплексу питань, важливих для забезпечення реалізації цього принципу, може сприяти його повному і послідовному втіленню в практику кримінального судочинства.
Різні аспекти реалізації принципу презумпції невинуватості в кримінальному процесі в більшій або меншій мірі були предметом дослідження в працях провідних вчених-процесуалістів України: С.А. Альперта,Ю.М. Грошевого,А.Я. Дубінського,B.C. Зеленецького,В.Т. Маляренка,О.Р. Михайленка, М.М. Михеєнка, В.В. Молдована, В.Т. Нора, Г.М. Омельяненко, З.Д. Смітієнко, В.М. Тертишника, Г.І. Чангулі, В.П. Шибіка, М.Є. Шумила та ін.
Вагомий внесок у розробку цієї проблеми зробили вчені колишнього СРСР та країн-членів СНД: Т.М. Добровольська, М.В. Жогін,Л.М. Карнєєва,Ч.С. Касумов,О.С. Кобліков,В.М. Корнуков,О.М. Ларін,І.А. Лібус,В.З. Лукашевич,П.А. Лупінська,Я.О. Мотовіловкер, В.М. Савицький, М.С. Строгович та ін.
Досвід розвитку кримінального процесу ще раз підтверджує висновок про те, що декларативне проголошення правового принципу, навіть на конституційному рівні, ще не означає реалізацію його положень на практиці. Належна наукова визначеність необхідна в питаннях про поняття та сутність презумпції невинуватості.
Більш детальної розробки вимагає механізм реалізації даного принципу в умовах розширення його дії з тим, щоб його належне правове регулювання в галузевому законодавстві вже у його початкових стадіях сприяло недопущенню незаконного притягнення особи до кримінальної відповідальності та визнання її винуватою у вчиненні злочину.
Враховуючи зазначені обставини, уявляється доцільним і актуальним комплексне дослідження проблеми, яка стосується забезпечення реалізації принципу презумпції невинуватості на таких важливих етапах, як порушення та досудове розслідування кримінальних справ.
Презумпцію невинуватості як правове явище визначають як сукупність взаємопов’язаних між собою функціональних проявів, що визначають правовий статус особи, яка притягається до юридичної відповідальності і реалізація яких гарантується правовими положеннями, що забезпечують законне та гуманне ставлення до такої особи.
Презумпція невинуватості є елементом загальноправового статусу особи, який захищає права суб’єкта будь-яких правовідносин різних галузей права, коли виникає питання про притягнення його до відповідальності.[3,с.101-105].
Як право кожного громадянина презумпція невинуватості є елементом загальноправового статусу особи і реалізується на всіх вищезазначених рівнях захищаючи права суб’єкта будь-яких правовідносин різних галузей права, коли виникає питання про притягнення його до відповідальності.
У зв’язку з цим запропонована нова редакція ст. 62 Конституції України: “Особа є невинуватою, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено відповідним рішенням суду, яке набрало законної сили. Кожен має право на судовий розгляд справи щодо його винуватості у вчиненні будь-якого правопорушення. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину, чи будь-якого іншого правопорушення. Рішення про винуватість особи не може ґрунтуватись на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. У разі скасування рішення суду як неправосудного, держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним притягненням до відповідальності.”
Реалізація принципу презумпції невинуватості не допускає ніяких винятків: застосування до особи в процесі розслідування буд-яких правообмежень не впливає на офіційне визнання винуватості чи невинуватості такої особи.
Список використаної літератури
- Осауленко О.А. Поняття та межі дії принципу презумпції невинуватості в кримінальному процесі // Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях учених: Науково-практичний збірник. Додаток до журналу “Міліція України”. – 2005. – № 45. – С. 3–6.
- Осауленко О.А. Функції кримінального переслідування, обвинувачення та принцип презумпції невинуватості // Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях учених: Науково-практичний збірник. Додаток до журналу “Міліція України”. – 2005. – № 46. – С. 5–9.
- Нагорський Ф.М., Осауленко О.А. Дія принципу презумпції невинності стосовно суб’єктів кримінального переслідування осіб, які викриваються у вчиненні злочину // Зовнішня торгівля: право та економіка. Українська академія зовнішньої торгівлі. – К. – 2002 р. – Вип. 2 (6). – Ч. 2. – С. 101–105.
- Осауленко О.А. Реалізація функції судового контролю на досудових стадіях кримінального процесу // Теорія та практика застосування чинного кримінального і кримінально-процесуального законодавства у сучасних умовах: Тези доп. наук.-практ. конф.: У 2-х ч. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, – 2002. – Ч.1. – С. 182–184.