Науково-теоретична конференція викладачів, аспірантів, співробітників та студентів юридичного факультету

Вид материала

Документы

Содержание Визначення проблем у спадковому договорі Список використаних джерел Окремі питання прийняття закону україни «про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» Цивільний позов в кримінальному судочинстві Суб`єкт злочинного порушення прав інтелектуальної власності

Подобный материал:

• Науково-теоретична конференція викладачів, аспірантів, співробітників та студентів, 1115.96kb.
• Науково-теоретична конференція викладачів, аспірантів, співробітників та студентів, 1395.02kb.
• Аспірантів та студентів які беруть участь у роботі Міжнародної науково-практичної інтернет-конференції, 4521.97kb.
• «Україна І світ: гуманітарно-технічна еліта І соціальний прогрес» Міжнародна науково-теоретична, 43.81kb.
• Міністерство освіти І науки україни східноукраїнський національний університет імені, 206.5kb.
• V міжнародна науково-практична конференція молодих учених, аспірантів, студентів, 106.58kb.
• Від щирого серця вітаємо викладачів, науковців, співробітників, аспірантів та студентів, 276.67kb.
• Програма проходження практики студентами юридичного факультету спеціальностей, 277.97kb.
• Робоча навчальна програма вивчення дисципліни для студентів юридичного факультету Загальний, 1199.61kb.
• Програма курсу для студентів юридичного факультету Львів 2002, 413.01kb.

ВИЗНАЧЕННЯ ПРОБЛЕМ У СПАДКОВОМУ ДОГОВОРІ

Доповідач: Сокрута Ю.Б. ,студентка гр. Ю-95, СумДУ

Науковий керівник: Алещенко І. О., викладач кафедри АГПФЕБ

Становлення в Україні ринкових економічних відносин зумовлює необхідність кардинального реформування як цивільного законодавства в цілому, так і окремих його складових, зокрема договірних відносин. Навколо інституту спадкового договору, виникає багато проблем, пов'язаних із внутрішньою суперечністю норм, які регулюють даний інститут, та їх практичною реалізацією.

Спадковий договір є інститутом договірного, а не спадкового права, незважаючи на його розміщення у Книзі шостій ЦК України – “Спадкове право”. До спадкового договору не застосовуються норми спадкового права в силу відсутності юридичного складу спадкового правонаступництва, за таким договором відбувається розпорядження належним відчужувачеві майном ще за життя, але із набуттям набувачем права власності на майно після смерті відчужувача. Отже, вищезазначений договір має подвійну правову природу: він одночасно є і розпорядженням на випадок смерті, і договором. Це означає, що такий спадковий договір є однією з підстав спадкування, а зроблене у ньому розпорядження на випадок смерті не підлягає односторонній зміні чи скасуванню.[5]

Теоретична основа дослідження даної проблеми викладена у працях багатьох вчених, зокрема: 1)Шама Н.П.- спадковий договір як підстава правонаступництва, 2)Шама Н.П.- правова природа спадкового договору, 3)Шама Н.П.- правовий статус сторін спадкового договору, 4)Заіка Ю.О.- пріоритети спадкового законодавства за ЦК України, 5)Заіка Ю.О.- окремі проблеми спадкового права, 6)Заіка Ю.О.- чи потрібен спадковий договір, 7)Антошкіна В.К.- проблеми спадкових договір, 8)Васильченко В.В.- юридична сутність інституту спадкового договору та його місце в системі цивільного права, 9)Коваленко Т. П.- спадковий договір, 10)Мазуренко С.Б.- особливості укладення спадкового договору та ін.

При дослідженні інституту спадкового договору варто розглянути питання щодо поняття спадкового договору, його змісту, не досліджені спеціальні підстави припинення спадкового договору, правові наслідки неналежного виконання спадкового договору .

В останні роки, потребують докладнішого вирішення питання, пов'язані із виконанням спадкового договору, його розірванням, правовими наслідками неналежного виконання спадкового договору та ін.

Дослідження зазначених питань має важливе значення для вдосконалення цивільного законодавства України та відповідає потребам практики. Цивільно-правова характеристика спадкового договору як інституту договірного права, а також визначення його юридичної природи, змісту та правового статусу сторін, підстав його припинення та особливостей правового регулювання відносин, які виникають на підставі цього юридичного факту, дозволяє дослідити розвиток спадкового договору, уточнити коло осіб, які можуть бути відчужувачем та набувачем у спадковому договорі, та проаналізувати положення законодавства щодо особливостей укладення спадкового договору за участю подружжя [2, c.394].

Істотними умовами спадкового договору є умови про майно, яке після смерті відчужувача перейде у власність набувача, дії, які зобов'язаний вчинити набувач відповідно до умов договору, та інші умови, на включенні яких до змісту договору наполягає хоча б одна зі сторін. З метою забезпечення виконання спадкового договору після смерті відчужувача пропонується передбачити в законі коло осіб, яким надати право вимагати розірвання спадкового договору та повернення майна, набутого на підставі спадкового договору, у разі невиконання набувачем своїх обов'язків після смерті відчужувача [4, c.174].

Важливим є подальший розвиток теоретичних положень щодо сутності спадкового договору. Всупереч своїй назві, спадковий договір, який одержав правове регулювання у Гл.90 ЦК України, не передбачає переходу майна від відчужувача до набувача в порядку спадкування [1, c.361]. До спадкового договору не застосовуються норми спадкового права. Сутність спадкового договору згідно ЦК України як інституту договірного, а не спадкового права проявляється в тому, що за таким договором відбувається розпорядження належним відчужувачеві майном ще за життя, але із набуттям набувачем права власності на майно після смерті відчужувача.

Таким чином, зважаючи на особливість спадкового договору, пов'язану з моментом набуття набувачем права власності на майно відчужувача, замість права вимагати розірвання спадкового договору набувачем доцільніше буде закріпити в законі право набувача в будь-який час до моменту смерті відчужувача відмовитися від спадкового договору. У цьому разі набувач не має права вимагати повернення того, що було виконане ним за зобов'язанням до моменту відмови від договору [3, с.223] . Отже, в сучасному законодавстві існує багато спірних питань в спадковому договорі- це і є тематикою подальших наукових досліджень, вдосконалення національного законодавства стосовно регулювання відносин, які виникають на підставі спадкового договору.


Список використаних джерел

1. Цивільний кодекс України № 435-IV від 16 січня 2003 року. [Електронний ресурс] – Режим доступу: ссылка скрыта
   
2. Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У 2-х томах/ За заг.ред. Я.М. Шевченко. – Т.1. Загальна частина – К.: ІнЮре, 2004. – С.394.
   
3. Шама Н.П. Підстави розірвання спадкового договору// Університетські наукові записки. – 2007. - № 4 (24). – С. 223.
   
4. Заіка Ю.О. Спадкове право України: Навч. посіб.- К.:Істина 2006.- С.25.
   
5. Цивільний кодекс України. Коментар /За ред. Є.О.Тхора - Харків, 2003.
   

ОКРЕМІ ПИТАННЯ ПРИЙНЯТТЯ ЗАКОНУ УКРАЇНИ «ПРО ДЕРЖАВНУ РЕЄСТРАЦІЮ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ ТА ФІЗИЧНИХ ОСІБ-ПІДПРИЄМЦІВ»

Доповідач: Солонар А.В., асистент кафедри АГПФЕБ


У пояснювальній записці до проекту Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності», який був внесений на розгляд Ю.І. Єхануровим та В.Ю. Хомутинником було визначено, що процеси державної реєстрації суб'єктів підприємництва і ліцензування видів господарської діяльності є визначальними складовими легалізації (легітимності) підприємницької діяльності [1].

З метою подальшого впорядкування державної системи реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності і гармонізації процедур реєстрації з європейським законодавством було розроблено принципово новий проект Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-суб’єктів підприємницької діяльності”.

На той час система органів державної реєстрації до того ж належно впорядкована не існувала. Питаннями державної реєстрації займалися 242 виконавчі комітети органів місцевого самоврядування міських рад (для них – це делеговані повноваження) та на 519 районні державні адміністрації. Крім того, в самих органах реєстрації ці функції покладені на різні підрозділи (управління економіки, відділи – юридичні; загальні; розвитку підприємництва; промисловості, тощо). Особливо це стосується тих органів, в основному в сільській місцевості, де кількість реєстраційних дій невелика.

Крім вище висловленого в пояснювальній записці були визначені такі проблеми:

1. відсутність процедури реорганізації підприємств, в тому числі, відповідно, і здійснення реєстраційних дій;
   
2. неврегульованість скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності-фізичної особи в разі її смерті, крім всього іншого призводить до загострення соціальних проблем в разі роботи у такого підприємця найманих працівників.
   
3. відсутність процедур виконання судових рішень щодо ліквідації суб’єктів підприємництва, відміни судом перереєстрації, реєстрації змін до установчих документів, відміни скасування реєстрації;
   
4. відсутність національного Реєстру суб’єктів підприємництва з відкритим доступом до його інформаційного ресурсу гальмує розвиток прозорого, чесного бізнесу, сприяє виникненню так званих „фіктивних” підприємницьких структур.
   
5. невідповідність в статистичній інформації, якою оперують органи виконавчої влади щодо кількості зареєстрованих суб’єктів підприємницької діяльності. Так, за даними Держпідприємництва України станом на 01.04.2002 р. в Україні зареєстровано 1 млн. 550 тис. фізичних осіб - підприємців. А в Держкомстаті зазначена інформація відсутня, оскільки чинним законодавством подання статистичної звітності про результати діяльності суб’єктів підприємницької діяльності-фізичних осіб не передбачено.
   
6. складність питань, що виникають в процесі державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності - фізичних осіб в зв’язку з відміною інституту прописки.
   

У вересні 2002 року відбулося засідання Комітету Верховної Ради України з питань промислової політики і підприємництва, Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Інституту конкурентного суспільства, за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку, за участю народних депутатів України, представників органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, міжнародних та вітчизняних організацій, підприємці, на якому розглядалися питання про те, хто і яким чином буде проводити реєстрацію, хто буде вести державний реєстр. Представники Державної податкової адміністрації України визнали за собою можливість ввести в дію нову систему реєстрації, але все ж таки доцільним було визнано створення окремого офісу з цих питань. Також обговоренню було піддано питання про відкритий реєстр і необхідність його поєднання з реєстрами Міністерства внутрішніх справ, Міністерства юстиції, Міністерства статистики, Державної податкової адміністрації.

Між тим, за загальним визнанням учасників обговорення, законопроект може пропонуватися для прийняття у першому читанні, але повинна бути створена робоча група, яка працюватиме над вдосконаленням його змісту для другого і наступних читань [2, с.3].

Можна сказати, що прийняття 15 травня 2003 року Верховною Радою України Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» стало вирішальним кроком у процесі становлення інституту державного реєстратора. Зрозуміло, що існувала певна посадова особа органу виконавчої влади, яка займалася питанням державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, проте таке поняття як «державний реєстратор» знайшло своє нормативне визначення і закріплення лише з прийняттям Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців».

Цікавим є те, що проект Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», внесений на розгляд Єхануровим Ю.І. та Хомутинником В.Ю. у ст. 1 (визначення термінів) визначення поняття державної реєстрації мало місце, а от такого поняття як державний реєстратор вищевказаний проект не містив.

Текст законопроекту, який був підготовлений до другого читання вже містив визначення поняття державного реєстратора, але дещо в іншому вигляді ніж у нині діючому законі. Так, ст. 1 цього законопроекту визначала, що державний реєстратор – посадова особа, яка відповідно до цього Закону здійснює державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців. Законом від 16.03.2006 року у нині діючий Закон були внесені зміни і визначення державного реєстратора набуло наступного змісту: державний реєстратор - посадова особа, яка відповідно до цього Закону від імені держави здійснює державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців.

Варто зазначити, що як в процесі прийняття Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», так і після його прийняття точилися значні дискусії, було зроблено аналіз положень закону багатьма науковцями, були визначені як позитивні зрушення, так і проблеми, які ще необхідно подолати.


Література

1. Пояснювальна записка до проекту Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності” [Електронний ресурс]. – Режим доступу: ссылка скрыта.

2. Руденко Н. Обговорення проблем державної реєстрації юридичних та фізичних осіб-суб’єктів підприємницької діяльності / Н. Руденко // Вісник центру комерційного права. – 2002. - №9. – с.3.


ЦИВІЛЬНИЙ ПОЗОВ В КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

Доповідач: Сумцова С.Г. - студентка групи Ю-84, СумДУ

Науковий керівник: Горева Є.Ю., викладач кафедри права


Кримінальний процес за своїм змістом і характером є досить складною і багатогранною галуззю, що детально регламентована законодавством та надає йому певної організованої системності.

Правильне застосування закону означає неухильне дотримання норм Конституції України та самого процесуального законодавства, безумовне дотримання принципів кримінального процесу і процесуальної форми [ 1, с.50]. Правильність застосування закону означає справедливість прийнятого рішення. Якщо ціль є результатом, на досягнення якого спрямована певна діяльність, то завдання є вужчою підпорядкованою меті категорією, виконання якого (яких) є неодмінною умовою досягнення мети в цілому [2, с. 134]. Саме ціль повинна стати методологічною основою , вихідною точкою, що має лягти в основу кримінального судочинства.

Законодавство створює все більше юридичних гарантій захисту прав потерпілого. Так, відповідно до ст. 1177 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана фізичній особі внаслідок злочину, якщо не встановлено особу, що вчинила злочин, відшкодовує держава.

Людина, яка потерпіла від посягання на своє життя, здоров’я, честь і гідність, а також на належне їй майно, потребує правового й соціального захисту, матеріальної та моральної підтримки. Конституцією України передбачено обов’язок держави щодо захисту людини, утвердження і забезпечення її прав та свобод.

В кримінальному процесі часто трапляються випадки, коли потерпіла особа зазнала матеріальної шкоди від заподіяного їй злочину. В юридичній літературі дана потерпіла особа отримала назву – цивільний позивач. Цивільним позивачем визнається громадянин, підприємство, установа чи організація, які зазнали матеріальної шкоди від злочину і пред'явили вимогу про відшкодування збитків відповідно до чинного законодавства (ст. 50 Кримінально-процесуального Кодексу України, надалі КПК).

Надання потерпілому та цивільному позивачеві широких прав відповідає також і завданню щодо посилення боротьби із злочинністю. Активно захищаючи свої права та законні інтереси, потерпілий і цивільний позивач тим самим певною мірою сприяють слідчому і суду розкриттю злочину, викриттю винуватих, справедливому їх покаранню [3, с. 149 ].

Спільний розгляд кримінальної справи і цивільного позову зумовлений наявністю спільного юридичного факту, який є підставою для притягнення

особи до кримінальної і цивільно-правової відповідальності в разі заподіяння шкоди. Спільний розгляд сприяє повноті, всебічності та об'єктивності дослідження обставин справи, швидшому відшкодуванню завданої злочином шкоди, полегшує можливість з’ясування підстав і розміру цивільного позову, забезпечує значну економію часу, витрат, що дає змогу запобігти дублюванню в роботі судів, яке є неминучим при окремому розгляді кримінальної справи і цивільного позову [4, с. 80].

Проблемі відновленню майнових прав фізичних та юридичних осіб, відшкодуванню матеріальної шкоди, заподіяної злочином постійно приділяється увага, а останнім часом актуальність даного дослідження особливо зросла. Однак, у літературі й досі відсутня єдність поглядів на питання цивільного позову, що породжує негативні наслідки як для теорії, так і практики кримінального судочинства.

За існуючим загальним правилом, у випадку заподіяння шкоди злочином головною формою (способом) її відшкодування є пред’явлення цивільного позову в кримінальному процесі. Ще з ХVІІІ ст. у судову практику ввійшов так званий з’єднаний процес, який передбачав можливість одночасного розгляду і вирішення як питань про кримінальну відповідальність, так і питання про відшкодування заподіяної злочином шкоди.

Позовна форма захисту порушених злочином прав та інтересів потерпілих осіб і на сьогодні залишається основною в науці про кримінальне судочинство та в кримінально-процесуальному законодавстві, як розгляд та вирішення цивільного позову в кримінальній справі.

Позовним способом захисту порушених злочином прав потерпілого є передбачене в ст. 28 КПК України право на заявлення і вирішення цивільного позову в кримінальному процесі.

Цивільний позов може бути розглянутий разом з кримінальною справою за умови, що матеріальна шкода, яка становить предмет позову, є наслідком розслідуваного злочину. Не підлягають розгляду в кримінальній справі позови за вимогами про відшкодування матеріальної шкоди, що не випливають з пред'явленого обвинувачення.

Цивільний позов може бути пред'явлений як під час досудового слідства і дізнання, так і під час судового розгляду справи, але до початку судового слідства. Відмова у позові в порядку цивільного судочинства позбавляє позивача права пред'являти той же позов у кримінальній справі. Особа, яка не пред'явила цивільного позову в кримінальній справі, а також особа, цивільний позов якої залишився без розгляду, має право пред'явити його в порядку цивільного судочинства.

При розгляді кримінальної справи суд зобов'язаний на основі всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи з'ясувати характер і розмір матеріальної шкоди, заподіяної злочином, наявність причинного зв'язку між вчиненим і шкодою, що настала, роль і ступінь участі кожного з підсудних в її заподіянні, а також, чи відшкодовано її повністю або частково до судового розгляду справи, і у вироку дати належну оцінку зазначеним обставинам.

Якщо в результаті злочину громадянину заподіяно не тільки матеріальної, а й фізичної або моральної шкоди, він може виступати в процесі одночасно як цивільний позивач, і як потерпілий [5, с. 151]. Про визнання цивільним позивачем або відмова в такому визнанні особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор або суддя виносять мотивовану постанову, а суд – ухвалу.

Прокурор пред'являє або підтримує поданий потерпілим цивільний позов про відшкодування збитків, заподіяних злочином, якщо цього вимагає охорона інтересів держави, а також громадян, які за станом здоров'я та з інших поважних причин не можуть захистити свої права. В суді прокурор підтримує обвинувачення і зобов'язаний захищати права та законні інтереси потерпілого, вживати необхідних заходів для відновлення його порушених прав власності. Заявляючи або підтримуючи вже заявлений цивільний позов, прокурор захищає права юридичних і фізичних осіб. Він виходить із принципу законності, діючи перш за все в інтересах дотримання закону, порушеного злочином. Тому навіть у випадку пред’явлення цивільного позову прокурором, його не можна вважати цивільним позивачем.

В юридичній літературі ще не достатньо врегульований порядок відшкодування шкоди, яка завдана злочином, незважаючи на діючі норми в чинному КПК України. У Конституції України проголошується, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їхні гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Реалізація цих та інших конституційних положень у кримінальному процесі пов'язана з необхідністю не тільки вдосконалення діяльності органів досудового розслідування, прокуратури, суду, адвокатури, а й розширення процесуальних прав учасників процесу, в тому числі й тих, які постраждали від злочинів, а також послідовного здійснення наявних прав.


Література:

6. Тертышник В.М. Обеспечение защиты прав и законных интересов граждан в уголовном процессе // Сов .гос. и право., 2003. - №3. – С. 50-55.
   
7. Павлишин А. Ціль сучасного кримінального процесу України / А. Павлишин // Право України., 2009.- №2.- С.134-138.
   
8. Бегма А. Окремі питання цивільного позову в кримінальному процесі / А. Бегма // Підприємництво, господарство і права., 2005.- №8.-С.149-152.
   
9. Костін М. Мета кримінального судочинства: поняття і сутність / М.. Костін // Право України., 2008. - №4.- С.80-83.
   
10. Тертишний В.М. Кримінально-процесуальне право України: Підр.-5-те вид., доп. і переробл. / В.М. Тертишний. - К.: А.С.К., 2007. - С.151.
    
11. Тертишник В.М. Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу України / В.М. Тертишник.— К.: А. С. К., 2007. — 1056 с.
    
12. Коваленко Є.Г., Маляренко В.Т. Кримінальний процес України: Підручник / Є.Г. Коваленко В.Т. Маляренко. - К.: Юрінком Інтер., 2006. - 704с.
    

СПЕЦІАЛЬНИЙ СУБ`ЄКТ ЗЛОЧИННОГО ПОРУШЕННЯ ПРАВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

НА КОМЕРЦІЙНУ ТАЄМНИЦЮ

Доповідач: Харченко В. Б., к.ю.н., доцент кафедри АГПФЕБ

Суб’єкт злочину, передбаченого ст. 232 КК, зазначений в законі вказівкою на особу, «якій ця таємниця відома у зв’язку з професійною або службовою діяльністю». Таким чином наголошується на спеціальному суб’єкті цього злочину, що цілком є обґрунтованим не лише в науці кримінального права України, а і світовою юридичною практикою. Кримінальне законодавство зарубіжних країн також пов’язує можливість вчинення аналогічних злочинів виключно суб’єктами із спеціальними ознаками. Так, ст. 273 КК Голландії визначає, що суб’єкт повинен знаходитися у трудових відносинах з особою, яка правомірно визначила інформацію комерційною таємницею, і на нього має бути покладений обов’язок збереження таємниці [1, с. 179]. На аналогічну ознаку суб’єкту злочину вказує і ст. 199 КК Іспанії [2, с. 67].

Пункти 1-5 ч. (2) § 203 КК ФРН наводять перелік видів діяльності, при здійсненні якої особі може бути довірена або стати відомою комерційна таємниця, зокрема: 1) службові особи; 2) особи, спеціально уповноважені на виконання публічних обов’язків; 3) особи, які виконують завдання або повноваження щодо представництва робочих та службовців у державних установах [3, с. 124]. Частина (1) § 122 КК Австрії також містить вказівку щодо виду діяльності особи, яка розголошує комерційну таємницю: «…яка була йому (особі) довірена або стала доступною у зв’язку із його діяльністю із здійснення встановленого на підставі закону або адміністративного припису надзору, контролю або збору відомостей…» [4, с. 59].

В юридичній літературі одностайно стверджується, що суб’єктом розголошення комерційної таємниці може бути виключно особа, якій такі відомості були довірені або стали відомі на законних підставах [5, с. 43-44; 6, с. 334]. Незаконний характер ознайомлення з такими відомостями є підставою для розгляду питання про вчинення особою злочину, передбаченого ст. 231 КК [7, с. 161-162]. Це дозволяє визначити наступні види суб’єктів злочину, передбаченого ст. 232 КК:

1) службова особа, яка на підставі трудового договору з власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, професійна або службова діяльність яких безпосередньо пов’язана з відомостями, які особа-власник підприємства або уповноважена ним особа правомірно визначила комерційною таємницею;

2) працівник вказаного підприємства, установи, організації діяльність якого безпосередньо пов’язана із використанням інформації, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв’язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію;

3) особи, які за трудовим договором працювали на підприємстві, установі, організації, були ознайомлені з інформацією, правомірно визначеною комерційною таємницею, але з підстав, вказаних у ст. 36 КЗпПУ, припинили трудовий договір та були попереджені про необхідність збереження та нерозголошення таких відомостей;

4) особа, якій за цивільно-правовою угодою володільцем права інтелектуальної власності на комерційну таємницю (особою, яка законно контролює інформацію) було надане право на використання таких відомостей;

5) службова особа іншого підприємства, установи, організації або державного органу, яка наділена повноваженнями щодо витребування та отримання відомостей технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, які особа визначила комерційною таємницею.

Щодо перших двох груп суб’єктів, яким через специфіку їх професійних та (або) службових обов’язків відома інформація, яка правомірно визначена комерційною таємницею, питань про правові підстави їх ознайомлення з такими відомостями не виникає. По відношенню до особи, яка припинила трудовий договір та на час розголошення комерційної таємниці не була пов’язана із володільцем права на такий об’єкт інтелектуальної власності жодною трудовою угодою, правові підстави відповідальності не є настільки очевидними.

Безумовно, що обов’язок не розголошувати комерційну таємницю повинен бути передбачений або безпосередньо трудовою угодою, або спеціальною угодою, що обумовлена трудовими відносинами між працівником та власником підприємства або уповноваженим ним органом чи фізичною особою. Але така трудова або спеціальна угода після її розірвання або припинення втрачає юридичну силу та не може слугувати підставою подальшого утримання особи від розголошення комерційної таємниці. Зазначене питання через його специфіку також не може бути предметом будь-якої цивільно-правової або іншої угоди. Єдиною підставою щодо колишнього працівника може слугувати лише письмове попередження останнього про нерозголошення інформації, що правомірно визнана комерційною таємницею, під загрозою, у разі недотримання конфіденційності, застосування щодо порушника заходів цивільно-правової, адміністративної або кримінальної відповідальності.

Наступний вид спеціального суб’єкту злочину, передбаченого ст. 232 КК, обумовлений сукупністю майнових прав інтелектуальної власності на комерційну таємницю, що належать особі, яка правомірно визначила інформацію комерційною таємницею. Відповідно до ч. 1 ст. 506 ЦК, володільцеві права інтелектуальної власності на комерційну таємницю належить виключне майнове право дозволяти використання комерційної таємниці іншим особам. Реалізація такого права володільцем може здійснюватися шляхом надання на підставі цивільно-правових або господарсько-правових угод іншим особам права використовувати інформацію, що є комерційною таємницею, яка має комерційну цінність. За цих умов, особа, яка отримала право на використання комерційної таємниці, зобов’язана дотримуватися адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, недотримання яких і обумовлює підстави кримінальної відповідальності.

Останню групу суб’єктів розголошення комерційної таємниці утворюють особи, які наділені правом вимагати від володільця права інтелектуальної власності на комерційну таємницю ознайомлення з відповідною інформацією. З іншого боку, особа, яка правомірно визначила інформацію комерційною таємницею, та володіє майновим правом інтелектуальної власності на неї, зобов’язана надати інформацію, тобто ознайомити таких осіб з відомостями, що становлять комерційну таємницю.

Як цілком обґрунтовано зазначають окремі науковці [8, с. 171], до кола осіб, які наділені таким правом, слід віднести адвокатів, які відповідно до ст. 6 Закону України «Про адвокатуру» наділені правом збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних, господарських, кримінальних справах і справах про адміністративні правопорушення. Таким самим правом, відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про аудиторську діяльність», наділені аудитори, які мають право отримувати необхідні документи, які стосуються предмета перевірки та знаходяться як у замовника, так і у третіх осіб. Але не можна погодитися з позицією, що володілець права інтелектуальної власності на комерційну таємницю лише має право ознайомити зазначених осіб з відповідними відомостями. Аналіз наведених законів вказує на обов’язок особи, яка правомірно визначила відомості комерційною таємницею, надати відповідну інформацію за запитами адвоката або аудитора.

Саме тому до наведеної групи суб’єктів злочину, передбаченого ст. 232 КК, слід віднести й інших осіб, які наділені правом вимагати від володільця майнових прав інтелектуальної власності ознайомлення з інформацією, що є комерційною таємницею та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності. Такими особами можуть бути працівники міліції, працівники Державної контрольно-ревізійної служби, працівники органів та підрозділів Служби безпеки України, працівники, які здійснюють свої повноваження відповідно до законів України «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» тощо.

Разом з тим, вищезазначені органи та їх працівники повинні бути попереджені володільцем права інтелектуальної власності на комерційну таємницю, що надана їм інформація є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв’язку з цим має комерційну цінність.