Науково-теоретична конференція викладачів, аспірантів, співробітників та студентів юридичного факультету
| Вид материала | Документы |
- Науково-теоретична конференція викладачів, аспірантів, співробітників та студентів, 1115.96kb.
- Науково-теоретична конференція викладачів, аспірантів, співробітників та студентів, 1395.02kb.
- Аспірантів та студентів які беруть участь у роботі Міжнародної науково-практичної інтернет-конференції, 4521.97kb.
- «Україна І світ: гуманітарно-технічна еліта І соціальний прогрес» Міжнародна науково-теоретична, 43.81kb.
- Міністерство освіти І науки україни східноукраїнський національний університет імені, 206.5kb.
- V міжнародна науково-практична конференція молодих учених, аспірантів, студентів, 106.58kb.
- Від щирого серця вітаємо викладачів, науковців, співробітників, аспірантів та студентів, 276.67kb.
- Програма проходження практики студентами юридичного факультету спеціальностей, 277.97kb.
- Робоча навчальна програма вивчення дисципліни для студентів юридичного факультету Загальний, 1199.61kb.
- Програма курсу для студентів юридичного факультету Львів 2002, 413.01kb.
Використані джерела:
1. Уголовный кодекс Голландии [Текст] / науч. ред. Б. В. Волженкин ; пер. с англ. И. В. Мироновой. – СПб. : Юрид. центр Пресс, 2000. – 252 с.
2. Уголовный кодекс Испании [Текст] / МГУ им. М. В. Ломоносова ; под ред. докторов юрид. наук, профессоров Н. Ф. Кузнецовой и Ф. М. Решетникова ; пер. с исп. В. П. Зыряновой, Л. Г. Шнайдер. – М. : ЗЕРЦАЛО, 1998. – 213 с.
3. Уголовный кодекс ФРГ [Текст] : [… по состоянию на 17 авг. 1999 г. : Перевод] / Моск. гос. ун-т им. М. В. Ломоносова. Юрид. фак. каф. уголов. права и криминологии ; пер. и предисл. : А. В. Серебренникова. – М. : Зерцало, 2000. – 208 с.
4. Уголовный кодекс Австрии [Текст] / [пер. и предисл. : А. В. Серебренникова]. – М. : Зерцало-М, 2001. – 133 с.
5. Перепелица А. И. Уголовная ответственность за хозяйственные преступления в сфере предпринимательской деятельности [Текст] : коммент. к действующему законодательству / А. И. Перепелица. – Х. : Рубикон, 1997. – 136 с.
6. Киричко В. М. Злочини у сфері господарської діяльності за Кримінальним кодексом України та в судовій практиці [Текст] : наук.-прак. коментар / В. М. Киричко, О. І. Перепелиця ; за заг. ред. В. Я. Тація. – Х. : Право, 2010. – 784 с.
7. Нерсесян А. С. Кримінально-правова охорона прав інтелектуальної власності [Текст] : монографія. – Хмельниц. : Хмельниц. ун-т управління та права, 2010. – 192 с.
8. Радутний О. Е. Кримінальна відповідальність за незаконне збирання, використання та розголошення відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю [Текст] : монографія / О. Е. Радутний. – Х. : Ксілон, 2008. – 202 с.
ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ В УКРАЇНІ АМНІСТІЇ
У 2011 РОЦІ.
Доповідач: Цуркан В.В., cтудентка гр. ЮРБ 0902-1
юридичного факультету СНАУ
Науковий керівник: Коробка О.С., старший викладач кафедри
правосуддя СНАУ
У правовому сенсі амністія означає акт Верховної Ради України, що, не відміняючи кримінального закону, який карає за ті або інші злочини, звільняє певну категорію осіб повністю або частково від кримінальної відповідальності і покарання.
Нагадаємо, що 1 жовтня 1996 року Верховною Радою України був прийнятий основоположний Закон “Про застосування амністії в Україні”, де зазначено, що акт амністії видається не частіше ніж один раз протягом календарного року.
Юридична обгрунтованість інституту амністії та особові якості громадянина, що вчинив злочин, повинні стати гарантією довіри до нього з боку держави, гарантією того, що він може виправитися без відбуття покарання.
Застосування амністії пов'язане з наявністю наступних чинників: термін покарання, кваліфікація злочину, характеристика засудженого, його сімейний стан і стан здоров'я. Особи, які засуджені за особливо тяжкі і тяжкі злочини і не стали на шлях виправлення, амністії, як правило, не підлягають.
Законопроектом пропонується внести зміни до Закону України “Про застосування амністії в Україні”, виклавши його в новій редакції. При цьому пропонується заборонити застосування амністії на стадії дізнання, досудового слідства, а також, коли кримінальна справа знаходиться в провадженні суду, але не розглянута останнім.
Проектом Закону також розширюється коло засуджених осіб, до яких амністія не може бути застосована взагалі, насамперед, до засуджених за вчинення умисного тяжкого або особливо тяжкого злочину, які відбули менше двох третин призначеного вироком суду основного покарання; до осіб, засуджених за злочини середньої тяжкості, які відбули менше половини призначеного вироком суду основного покарання; а також до осіб, які вчинили злочини будь-якого ступеня тяжкості, наслідком яких стала загибель двох або більше осіб.
Крім того, змінюється порядок звільнення засуджених від відбуття додаткової міри покарання, а саме передбачається, що особа може бути звільнена від відбуття додаткового покарання (крім конфіскації майна), якщо на день набрання законом про амністію чинності вирок суду в частині додаткового покарання не було виконано; що ж стосується звільнення від покарання у вигляді штрафу (як основного так і додаткового виду), засуджена особа звільняється від сплати штрафу тільки в тому разі, коли вона засуджена до такого покарання після набрання законом про амністію чинності. В іншому випадку засуджений від сплати штрафу не звільняється і сплачений штраф йому не повертається.
Так, за ч 2 ст. 4 Закону України “Про застосування амністії в Україні” амністія не застосовується до осіб, засуджених за катування, насильницьке донорство, незаконне позбавлення волі або викрадення людини, захоплення заручників, торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо людини, за злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи, розбій, вимагання, порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту, що спричинили смерть потерпілого або заподіяли тяжке тілесне ушкодження, вчинене у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, або особою, яка зникла з місця дорожньо-транспортної пригоди, а також до осіб, засуджених за одержання хабара, геноцид, піратство, найманство.
Єдиним суб‘єктом оголошення амністії є Верховна Рада України – орган законодавчої влади в Україні, який надає повноваження судам для прийняття рішення про звільнення від відбуття покарання на підставі відповідного акта про амністію.
Прийняття Закону не потребуватиме додаткового фінансування з Державного бюджету України.
Президент України Віктор Янукович своєю позицією має на меті відхилити Закон України "Про застосування амністії в Україні" як такий, що звужує існуючий обсяг прав і свобод людини і громадянина, не відповідає засадничим нормам Конституції України.
Головне управління вважає, що правових підстав для відхилення Закону України “Про застосування амністії в Україні” немає. У той же час деякі із зауважень, висловлених Президентом України щодо змісту цього Закону, є слушними і заслуговують на врахування.
Отже, прийняття законопроекту як Закону України сприятиме утвердженню дійсно гуманних засад у суспільстві, унеможливить застосування амністії до осіб, засуджених, в першу чергу, за скоєння тяжких або особливо тяжких злочинів та дозволить розмежувати такі поняття як “звільнення від кримінальної відповідальності” і “звільнення від покарання”.
АДМІНІСТРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ПРО ІНФОРМАЦІЮ
Доповідач: Шапіро В., аспірант кафедри АГП ФЕБ
В наш час інформація набуває важливого значення в житті кожної людини, тому вже сьогодні можна казати про швидкоплинний процес інформатизації суспільства. Всі процеси, що відбуваються з нами, в тому числі створення та використання новітніх технологій, виробництво товарів і послуг, їх розподіл, збут, правовідносини тощо не можуть існувати без одночасного використання інформації. В результаті майже кожна особа є в деякій мірі залежною від інформації. Задля правомірного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації прав, свобод та законних інтересів на законодавчому рівні закріплено певні права та обов’язки осіб. Згідно ст. 47 Закону України «Про інформацію» від 02.10.1992 в разі порушення законодавства України про інформацію настає юридична відповідальність, а саме дисциплінарна, цивільно-правова, адміністративна або кримінальна. Відносини, пов’язані з реалізацією права на інформацію, досить часто виникають між фізичними особами, в тому числі громадянами України, та державними органами, установами, організаціями тощо. В такому разі порушення права на інформацію, якщо йому характерна невелика суспільна небезпека, тягне за собою адміністративну відповідальність.
Юридична відповідальність – це застосування до особи, яка вчинила правопорушення, примусових заходів у встановленому законодавством процесуальному порядку. Законодавство України закріплює, що відповідальність за порушення законодавства про інформацію є гарантією права на інформацію і полягає у притягненні до дисциплінарної, цивільно-правової, адміністративної та кримінальної відповідальності. В Законі зазначено і про відшкодування матеріальної та моральної шкоди: в разі завдання правопорушенням, що вчинено суб’єктом інформаційної діяльності, матеріальної чи моральної шкоди фізичним або юридичним особам, винні особи відшкодовують її добровільно або на підставі рішення суду.
Відповідальність за вчинення адміністративних правопорушень, в тому числі тих, що пов’язані з одержанням, використанням, поширенням та зберіганням інформації, регламентується Кодексом України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984 (надалі - КУпАП). Суб’єктами, що покликані забезпечувати інформаційну безпеку України, є система державних та недержавних інституцій, а також громадян України, об’єднаних спільною метою щодо захисту національних інтересів в інформаційній сфері [1, с. 164]. Справи про адміністративні правопорушення розглядаються органами внутрішніх справ, інспекціями у справах неповнолітніх, митними органами, судами, іншими державними органами і посадовими особами, які уповноважені на те законом.
Основною нормою, що регулює порушення права на інформацію, є ст. 212-3 КУпАП. Вона визнає правопорушенням неправомірну відмову в наданні інформації, несвоєчасне або неповне надання інформації, надання інформації, що не відповідає дійсності, у випадках, коли така інформація підлягає наданню на запит громадянина чи юридичної особи відповідно до Законів України «Про інформацію», «Про звернення громадян» від 02.10.1996 та «Про доступ до судових рішень» від 22.12.2005. Громадянин має право звернутися до державних органів і вимагати надання будь-якого офіційного документа, крім випадків обмеження доступу відповідно до Закону. Для цього подається запит до відповідного органу законодавчої, виконавчої та судової влади, який зобов’язаний надати запитувану інформацію письмово або в усній формі тощо. Відповідальність згідно розглянутої статті наступає у вигляді накладення штрафу на посадових осіб в розмірі від п’ятнадцяти до двадцяти п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а при повторному вчиненні про порушення протягом року – в розмірі від двадцяти п’яти до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Ст. 41-3 КУпАП передбачає адміністративну відповідальність за порушення порядку доступу до інформації, що є необхідною для ведення колективних переговорів та здійснення контролю за виконанням колективних договорів та угод. Згідно ст. 10 і 15 Закону України «Про колективні договори і угоди» від 01.07.1993 сторони колективних переговорів зобов'язані надавати учасникам переговорів всю необхідну інформацію щодо змісту колективного договору, угоди, а у разі здійснення контролю сторони зобов'язані надавати необхідну для цього наявну інформацію. Учасники не мають права розголошувати дані, що є державною або комерційною таємницею і підписують відповідні зобов’язання. Порушення права, що передбачено цією статтею тягне відповідальність у вигляді накладення штрафу від одного до п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Ст. 53-2 КУпАП передбачено відповідальність за перекручення даних державного земельного кадастру та приховування інформації про наявність земель запасу або резервного фонду. Державний земельний кадастр являє собою єдину державну систему державно-кадастрових робіт, що встановлює процедуру визначення виникнення, припинення права власності і права користування земельними ділянками. Державний земельний кадастр має забезпечувати необхідною інформацією органи державної влади та органи місцевого самоврядування, заінтересованих підприємств, установи і організації, а також громадян задля регулювання земельних відносин. Порушення, передбачене розглянутою статтею, тягне за собою відповідальність у вигляді накладення штрафу на посадових осіб від п'яти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Відповідальність за приховування, перекручення або відмова від надання повної та достовірної інформації за запитами посадових осіб і зверненнями громадян та їх об'єднань щодо безпеки утворення відходів та поводження з ними, в тому числі про їх аварійні скиди та відповідні наслідки, передбачена у ст. 82-3 КУпАП. Згідно п. 1 ст. 50 Конституція України від 28.06.1996 кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена. Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері поводження з відходами, державна санітарно-епідеміологічна служба України, їх органи на місцях та інші спеціально уповноважені органи виконавчої влади у сфері поводження з відходами згідно ст. 30 Закону України «Про відходи» від 05.03.1998 мають забезпечувати заінтересовані органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, громадян та їх об'єднання інформацією про розташування місць чи об'єктів зберігання і видалення відходів, їх вплив на стан навколишнього природного середовища та здоров'я людини. Відповідальність за правопорушення в зазначеній сфері тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб від трьох до п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Статтею 91-4 КУпАП передбачено відповідальність у разі відмови від надання або несвоєчасного надання за запитами повної й достовірної екологічної інформації. Інформація про стан навколишнього природного середовища – це будь-яка інформація в письмовій, аудіовізуальній, електронній чи іншій матеріальній формі. Відомості про навколишнє природне середовище є інформацією довідково-енциклопедичного характеру і відповідно має бути систематизованими, документованими та публічно оголошеними [2, с. 137]. Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25.06.1991 закріплює за громадянами право на вільний доступ до інформації про стан навколишнього природного середовища, а також вільного одержання, використання, поширення та зберігання такої інформації, крім обмежень, що встановлені цим Законом. Згідно Положенням про державну систему моніторингу довкілля, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30.03.1998 інформаційне обслуговування органів державної влади, місцевого самоврядування, а також забезпечення екологічною інформацією населення країни і міжнародних організацій здійснюється суб’єктами моніторингу. Таким чином ненадання або несвоєчасне надання за запитами повної і достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища, що входить в тому числі і до компетенції спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів і його органів на місцях, тягне за собою відповідальність у вигляді накладення штрафу на службових та посадових осіб від трьох до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Адміністративна відповідальність, що настає у разі порушення законодавства про захист прав споживачів, регламентується ст. 156-1 КУпАП. В разі відмови працівників торгівлі, громадського харчування та сфери послуг і громадян, які займаються підприємницькою діяльністю в цих галузях, у наданні громадянам-споживачам необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про товари (роботи, послуги), їх кількість, якість, асортимент, а також про їх виробника (виконавця, продавця), у навчанні безпечного та правильного їх використання, а так само обмеження прав громадян-споживачів на перевірку якості, комплектності, ваги та ціни придбаних товарів, настає адміністративна відповідальність у вигляді накладення штрафу від одного до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Крім розглянутих вище статей в КУпАП міститься ще багато положень щодо відповідальності в разі порушення прав в інформаційній сфері. Серед них ст. 96, 148-5, 163-5, 163-9, 163-11, 164, 164-3, 164-12, 164-14, 166-4, 166-9, 166-10, 184-2, 186-3, 188-5, 188-11, 188-14, 188-18, 188-32, 188-35, 188-36 тощо.
Суб’єктами правопорушень у сфері інформаційних відносин, за якими настає адміністративна відповідальність, є, як правило, посадові та службові особи, що мають доступ до відповідної інформації; громадяни, які займаються підприємницькою діяльністю; працівники торгівлі, громадського харчування, сфери послуг; посадові особи підприємств, установ, організацій; суб'єкти первинного фінансового моніторингу тощо.
Слід зазначити, що досить важливим у реалізації права на інформацію є її повнота та достовірність, а у разі надання інформації ще й своєчасність. Відсутність цих факторів є в багатьох випадках підставою вчинення адміністративних правопорушень посадовими особами, в тому числі і шляхом зловживання свого посадового становища. Аналіз законодавства дає зробити висновок, що адміністративна відповідальність за правопорушення у сфері інформаційного права має наслідки у вигляді штрафу, який встановлюється для кожного окремого випадку і в тих межах, що визначені відповідною нормою. Адміністративне стягнення накладається лише на фізичних осіб.
Особливістю юридичної відповідальності за правопорушення в інформаційній сфері є те, що більшість нормативно-правових актів законодавства України про інформацію містить лише загальні підстави доступу до інформації, гарантії і процедури, а також положення про її використання. Зазначеним правовим актам притаманний відсильний характер, підтвердженням чого є і те, що адміністративна відповідальність регламентується КУпАП. Вирішення такої ситуації можливо лише шляхом систематизації та вдосконалення законодавства України про інформацію за умови відсутності дублювання правових норм в різних нормативно-правових актах. Сьогодні це питання потребує особливої уваги, адже право на інформацію громадян залишається важливою гарантією забезпечення прав і свобод людини.
Література:
- Стоєцький О. Суб'єкти забезпечення інформаційної безпеки. / О. Стоєцький // Підприємництво, господарство і право. – 2009. – №11. – с. 161-164.
- Ясечко С. Проблема класифікації та видів інформації в доктрині права та в законодавстві України. / С. Ясечко // Підприємництво, господарство і право. – 2010. – №9. – с. 135-139.
ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ ПРО ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я: СУЧАСНИЙ СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ
Доповідач - Шаповалова В.В., студентка групи Ю-95
Науковий керівник – Алещенко І.О., викладач кафедри АГПФЕБ
Питання вдосконалення і реформування законодавства України у сфері охорони здоров’я і медицини є досить актуальним і важливим, адже від неврегульованості правових відносин в медичній та фармацевтичній сфері потерпають як працівники цих галузей, так і пацієнти, які потребують медичної допомоги та є споживачами лікарських засобів та медичних послуг. На даному етапі слід говорити як про недосконалість окремих законодавчих актів у даній сфері, так і явного протиріччя між ними у найбільш концептуальних питаннях регулювання. Беззаперечним є той факт, що фактично право і охорона здоров’я існують автономно, не перетинаючись. За роки незалежності України було створено велику кількість законів і підзаконних актів в сфері медицини, які іноді суперечать один одному. Не викликає сумніву, що правова база у цій галузі потребує доопрацювання, вдосконалення й певної систематизації.
Між ключовими суб’єктами медичного права – лікарями і пацієнтами – виникає дуже багато юридичних конфліктів. Це, насамперед, питання відшкодування моральної та матеріальної шкоди, порушення медичної етики та деонтології. Серед причин їх виникнення – необізнаність медичних та фармацевтичних працівників зі своїми правами та правами пацієнтів, відсутність правової культури, недосконалість законодавства, яке регулює правовідносини в цій сфері. Охорона здоров'я є одним із пріоритетних напрямів державної діяльності, держава формує політику охорони здоров'я в Україні та забезпечує її реалізацію [4, c.120].
У даний час сучасна законодавчої база, яка регламентує діяльність у сфері медичних послуг, складається з Конституції України, Цивільного Кодексу України, Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального Кодексу України, низки законів і підзаконних актів, наказів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, наказів, постанов, інструкцій й листів Міністерства охорони здоров’я України [5,с.89]. Основними законами у сфері охорони здоров’я і медичного обслуговування є Закони України «Основи законодавства про охорону здоров’я», «Про лікарські засоби», «Про донорство і її компоненти» та інші. До законодавчої бази належать також ратифіковані Верховною Радою міжнародні нормативно-правові акти, які видаються Всесвітніми організаціями, що спеціалізуються в галузі охорони здоров’я. Варто зауважити, що Україна визнає пріоритет міжнародних нормативно-правових актів перед національним законодавством, що затверджено у ст.9 Конституції [1, с.6]. Тобто якщо міжнародним договором встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про охорону здоров’я, то застосовуються правила міжнародного договору. Наприклад, Україною визнані такі міжнародні документи, як Загальна декларація прав людини, Декларація принципів толерантності та Європейська конвенція про захист основних прав і свобод людини.
Варто зазначити і очевидну недосконалість певних статей Цивільного Кодексу України від 16 січня 2003 року. Наприклад, відповідно до п.1 ст. 284 ЦК України кожна фізична особа має право на надання їй медичної допомоги [3]. Однак, термін «медична допомога» у ЦК не визначений. Тлумачення даного терміна не дав також і Конституційний Суд України при прийнятті рішення у справі про безоплатну медичну допомогу. Взагалі медична допомога визначається як вид діяльності, який включає комплекс заходів, спрямованих на оздоровлення та лікування пацієнтів у стані, що на момент її надання загрожує життю, здоров'ю і працездатності, та здійснюється професійно підготовленими працівниками, які мають на це право відповідно до законодавства [3, c.2]. Проте, незважаючи на певну визначеність даного поняття беззаперечним виявляється той факт, що витлумачити поняття медичної допомоги, визначити його обсяг та зміст, а також відмежувати від інших суміжних понять, наприклад, «медичні послуги», «медичне обслуговування», повинен законодавець. Медичне право як галузь права досить молода сфера, яка потребує величезних інтелектуальних і фінансових ресурсів. Зараз окремо не відбувається фінансування вдосконалення галузі, щоправда, законодавча база на рівні МОЗ приводиться до відповідності з новими законами у сфері охорони здоров’я. Залишаються актуальними питання створення окремого Медичного кодексу України, який би регулював всі відносини у даній сфері між суб’єктами діяльності, що б допомогло уникнути проблем і неузгоджень як у наданні медичних послуг, фармацевтичній галузі, так і в їх фінансуванні. Удосконалення законодавчої бази, врегулювання відносин між різними ланками медичної діяльності є одним із шляхів зменшення кількості конфліктів
між лікарем та пацієнтом та поліпшення якості надання медичної допомоги.
Література
Конституція України від 28.06.1996 року // ВВР України.
- Цивільний кодекс України IV від 16 січня 2003 року // ВВР України.
- Основи законодавства про охорону здоров’я закон України від 19.11.1992. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: ссылка скрыта
- Ходоніна О. Медичне право – міф чи реальність? / О. Ходоніна // Правовий тиждень – 23.01.2008 – №52-53. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: ссылка скрыта
- Стеценко С.Г. Медичне право України: Підручник / С.Г Стеценко, В.Ю.Стеценко, І.Я. Сенюта – К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. – 507 с.