Науково-теоретична конференція викладачів, аспірантів, співробітників та студентів юридичного факультету

Вид материала

Документы

Содержание Деякі зауваження до проекту трудового кодексу україни Моральна шкода в трудових відносинах Кримінально-правова характеристика крайньої необхідності

Подобный материал:

• Науково-теоретична конференція викладачів, аспірантів, співробітників та студентів, 1115.96kb.
• Науково-теоретична конференція викладачів, аспірантів, співробітників та студентів, 1395.02kb.
• Аспірантів та студентів які беруть участь у роботі Міжнародної науково-практичної інтернет-конференції, 4521.97kb.
• «Україна І світ: гуманітарно-технічна еліта І соціальний прогрес» Міжнародна науково-теоретична, 43.81kb.
• Міністерство освіти І науки україни східноукраїнський національний університет імені, 206.5kb.
• V міжнародна науково-практична конференція молодих учених, аспірантів, студентів, 106.58kb.
• Від щирого серця вітаємо викладачів, науковців, співробітників, аспірантів та студентів, 276.67kb.
• Програма проходження практики студентами юридичного факультету спеціальностей, 277.97kb.
• Робоча навчальна програма вивчення дисципліни для студентів юридичного факультету Загальний, 1199.61kb.
• Програма курсу для студентів юридичного факультету Львів 2002, 413.01kb.

ДЕЯКІ ЗАУВАЖЕННЯ ДО ПРОЕКТУ ТРУДОВОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

Доповідач: Кудлай В., студент групи ЮМ-82

Науковий керівник – Чередниченко Н. В., старший викладач

кафедри права

У суспільстві зараз гостро обговорюється проблема реформування трудового законодавства, зокрема, значна увага приділяється прийняттю Трудового кодексу України.

На розгляд Верховної Ради України було внесено проект Трудового кодексу. Цей законопроект, у випадку його прийняття, замінить діючий Кодекс законів про працю. В пояснювальній записці до законопроекту автори зазначають, що прийняття нового Трудового кодексу обумовлено докорінними змінами всієї системи суспільних відносин, що відбуваються в державі у зв’язку з формуванням ринкових відносин та соціально-економічних перетворень, і тією чи іншою мірою пов’язані з працею.

Виникла величезна низка проблем різної визначеності, що повинні вирішуватись засобами трудового права. А законодавство про працю, яке в основі своїй представлене ще радянським Кодексом законів про працю, не завжди в змозі забезпечити належний рівень регулювання трудових відносин, що в кінцевому результаті негативно відбивається на рівні гарантій трудових прав працівників.

Окрім того, існує думка про «надмірну довготривалість» роботи над новим проектом кодексу та нагальність його прийняття найближчим часом. Тому варто детальніше зупинитися на окремих питаннях щодо прав та обов’язків працівників та концепції регулювання трудових правовідносин загалом [1].

Відомо, що в «буржуазних» країнах Європи, де народ ніколи не «брав владу в свої руки», для трудящих ще після Першої світової війни Конвенцією Міжнародної Організації Праці (МОП) 1919 року № 1 було встановлено 8-годинний робочий день. Що стосується України, то вона не ратифікувала цю Конвенцію і на сьогоднішній час. Наслідки цього можуть бути відчутні на практиці.

Підсумовуючи, можна сказати, що за даними дослідження МОП, що слідкували за станом робочого часу останні десять років, в середньому, 22% робочої сили в світі (614,2 млн.) працюють більше 48 годин на тиждень [2].

Розглянемо більш детально деякі питання, що стосуються найважливіших моментів, а саме тривалості робочого часу.

Проект Трудового кодексу надає визначення поняття робочого часу – це час, протягом якого працівник має виконувати обов’язки за трудовим договором. До нього включаються час виконання працівником трудових обов’язків, підготовчо-завершальний період, час перерв на протязі зміни для відпочинку, задоволення особистих потреб, обігрівання тощо.

При цьому згідно із ст. 139 проекту кодексу допускається збільшення тривалості щоденної роботи за умови погодження з виборним органом первинної профспілкової організації або представником трудового колективу [3]. Що стосується даної норми, то можливі порушення з боку роботодавця, оскільки для нього з’явився новий важіль для тиску на працівника – характеристика, яка надається працівником для працевлаштування. Схема цілком законного збільшення робочого часу наступна: якщо працівник відмовляється погоджуватися на його збільшення, то згодом керівник підприємства знайде якийсь привід для звільнення і, що найгірше, видасть йому таку ‘’гарну’’ характеристику, що останнього навряд чи візьмуть на роботу. І пройде не один місяць доки в судовому порядку може й буде доведено хибність зловісної характеристики.

Подальший аналіз статей нового Трудового кодексу виявив окремі суперечливі норми: статтею 153 встановлюється категорична норма, якою передбачається, що надурочні роботи не повинні перевищувати 120 годин на рік, а у ст. 232 передбачається оплата за відпрацьовані більше 120 годин надурочні роботи у потрійному розмірі. Яка ж може бути компенсація за відпрацьовані більші надурочні роботи, якщо у попередніх статтях вказується, що їх максимальна тривалість не повинна перевищувати 120 годин та не зазначаються умови, при яких вони можуть бути збільшені? Це не єдиний казус, якщо приділити вивченню даного нормативно – правового акту. Знайдуться також статті, які не тільки суперечать законодавству, а й більш того - одна одній.

Також у законопроекті міститься норма, яка встановлює, що тривалість щоденної роботи в межах робочого тижня повинна бути, як правило, однаковою. Колективним договором (нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації) тривалість щоденної роботи може бути продовжена, але не більш як до десяти годин за умови дотримання тижневої норми робочого часу, визначеної законом. При цьому максимальна тривалість щоденної роботи за підсумованим обліком робочого часу не повинна перевищувати 12 годин [3].

Але і тут існує прогалина у законодавстві, якою можуть скористатися недобросовісні роботодавці. На даний момент ніде не зазначено конкретної одиниці, якою буде визначатися обліковий період. Це може бути один місяць (як зазначається у більшості наукових працях), але ніде ж не зазначено, що це не може бути і один рік. А тепер уявимо таку ситуацію: якщо локальним нормативним актом керівника встановлено обліковий період терміном в шість місяців, то він може цілком законно експлуатувати працівників по дванадцять годин на день цілих півроку, а потім їх звільнити. Та взагалі, враховуючи те, що ми мешкаємо в такій ‘’прогресивній’’ та ‘’соціальній’’ державі як Україна, навіть найдосконаліше законодавство, якого ще не бачили європейські країни, не захистить громадян від ущемлення прав.

Але існують і позитивні моменти, які, на думку деяких фахівців, потрібно було запроваджувати раніше [4].

Автори проекту дають більш чітке визначення терміна „заробітна плата”, наголошуючи на тому, що вона може обчислюватись лише у грошовому виразі, тим самим відкидаючи варіант її виплати виробленою продукцією, що зараз є досить актуальним. Також збільшено доплату за роботу в нічний час: не нижче 30% тарифної ставки, посадового окладу за кожну годину в нічний час. Для порівняння: чинний Кодекс встановлює 20% доплати за таку роботу.

Проект більш чітко регламентує особливості оплати праці в разі виконання надурочних робіт і роботи в надурочний час (ст. 232), простою (ст. 234), під час освоєння нового виробництва (ст. 235). Визначається, що форма виплати заробітної плати – це готівка у грошових одиницях України, що є досить актуальним з огляду на практику виплати заробітної плати в іноземній валюті [3].

В цілому проект кодексу, як вважають деякі вчені - правознавці, маючи деякі прогресивні положення, не надає очікуваних від нього гарантій соціального захисту найманих працівників, усуває реальний вплив профспілок на роботодавця за порушення багатьох прав працівників [5].

Тому можна стверджувати, що прийняття Трудового кодексу України в запропонованій редакції в багатьох нормах погіршить соціальний захист працівників і створить умови для нагнітання соціальної напруги в суспільстві, яку і зараз неможливо назвати стабільною. 


Література

1. Венедіктов В. Яким бути Трудовому кодексу України / В. Венедіктов // Праця і зарплата, № 4(536), січень 2007, - 6-7 с.

2. Сайт профсоюзной организации METRO CC Украина "ЗАХИСТ ПРАЦІ" ссылка скрыта

3. Проект Трудового кодексу України від 10.12.2009 р. Сайт Верховної Ради України a.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511.

4. .Галиця Н. Проект Трудового кодексу: аналізуємо, радимо / Н. Галиця // Юридична газета, №54, 29 серпня 2010 р.

5. Дутчак А. Кому має служити Трудовий кодекс / А. Дутчак // Праця і зарплата, № 26 (548), липень 2010 р.


МОРАЛЬНА ШКОДА В ТРУДОВИХ ВІДНОСИНАХ

Доповідач: Литвиненко , студентка групи Ю- 84

Науковий керівник: Чередниченко Н.В., старший викладач

кафедри права


Проблема відшкодування моральної шкоди існує з давніх давен в усіх країнах світу. Вона вирішується по - різному: шляхом повного забезпечення існування моральної шкоди; шляхом часткового відшкодування збитків в окремих випадках, визначених законодавством; шляхом повного відшкодування нанесеної шкоди в усіх випадках.

Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Вона може полягати у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації; моральних переживаннях, у зв’язку з ушкодженням здоров’я; у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв’язку з незаконним перебуванням під слідством і судом; у порушенні нормальних життєвих зв’язків через неможливість продовження активного громадського життя [1, с.14].

При заподіянні особі моральної шкоди обов’язок по її відшкодуванню покладається на винних осіб незалежно від того, чи була заподіяна потерпілому майнова шкода та чи відшкодована вона.

Особа (фізична чи юридична) звільняється від відповідальності по відшкодуванню моральної шкоди, якщо доведе, що остання заподіяна не з її вини.

Трудове право України охороняє не тільки майнові, але й немайнові права та інтереси працівників. Відшкодування роботодавцем моральної шкоди, заподіяної працівникові, є самостійною формою його відповідальності. Вона виражається у відшкодуванні моральної шкоди, що стала наслідком порушення законних прав працівника. Обов’язок роботодавця виникає у випадку дискримінації у сфері праці, інших випадках, коли працівникові заподіяна шкода неправомірними діями чи бездіяльністю роботодавця, які порушують його законні права.

Закон України "Про охорону праці" від 14.10.1992р. вперше в трудовому законодавстві передбачив відшкодування моральної шкоди, заподіяної трудовим каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням трудових обов'язків. Цей закон сформулював поняття моральної втрати як страждань, заподіяних працівникові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що спричинило погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інші негативні наслідки морального впливу. Положення цієї статті були відтворені у ст. 173-1 КЗпП України. У 1999р. ця стаття була скасована, а замість неї була введена ст. 237-1. За змістом цієї статті, відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Питанню відшкодування моральної (немайнової) шкоди в трудовому праві присвячено п. 6 Постанови Верховного суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» №4 від 31.03 1995 р. Там зазначено, що при застосуванні норм КЗпП України щодо порядку розгляду трудових спорів у справах про відшкодування моральної шкоди, заподіяної працівникові у зв’язку з виконанням трудових обов’язків, суди повинні виходити з того, що за змістом ст. 124 Конституції України потерпілий має право звернутися з такими вимогами безпосередньо до суду. Суддя не в праві відмовити особі у прийнятті заяви з такими вимогами лише з тієї підстави, що вона не розглядалася комісією по трудових спорах.

Моральна шкода, на відміну від матеріальної, може бути при будь-якому злочинному порушенні трудового законодавства. З іншого боку, моральна шкода не має чітких матеріальних ознак, а тому потребує її повного і детального обґрунтування, яке б підтверджувало моральні страждання працівника, втрату нормальних життєвих зв’язків і необхідність від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Такими доказами можуть бути: довідка з лікарні про погіршення стану здоров’я у зв’язку з перенесеними стражданнями (фізичними, психічними); виписка з історії хвороби (епікриз), яку переніс позивач у зв’язку із спричиненням останньому страждань внаслідок незаконних дій відповідача; документи, які підтверджують наявність у позивача дітей або інших осіб, які знаходяться на його утриманні; довідка з державної служби зайнятості про відсутність вакансій за спеціальністю незаконно звільненої особи у даній місцевості та складнощами її працевлаштування; письмові або усні заяви та свідчення осіб, які підтверджують порушення нормальних життєвих зв’язків позивача у зв’язку з незаконними діями відповідача; довідка про відсутність у сім’ї позивача інших осіб із самостійним заробітком при наявності неповнолітніх дітей або інших осіб на утриманні; довідка з лікарні про необхідність посиленого харчування та іншого додаткового догляду за дітьми і неможливість їх здійснення у зв’язку з повною або частковою втратою заробітку позивачем у зв’язку з незаконними діями відповідача.

Право на відшкодування моральної шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян. Відшкодування роботодавцем моральної шкоди визначається трудовим законодавством, що регулює розгляд індивідуальних трудових спорів. Такі спори розглядаються, якщо право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції України або випливає з її положень, а також у випадках, передбачених ЦК України та іншим законодавством.

При вирішенні питань, пов’язаних з відшкодуванням моральної шкоди, суди виходять з необхідності врахування різних критеріїв, і насамперед, суб’єктивної оцінки самим потерпілим його порушених благ, глибину його страждань. Одночасно беруться до уваги об’єктивні фактори ушкодження здоров’я, зокрема: тяжкість травми та її наслідки для потерпілого, матеріальне становище тощо.

Таким чином, постає величезна проблема, адже вартість болю неможливо визначити в грошовій одиниці, а тим паче, якщо цей біль духовного характеру. На думку А. Ерделевського, людині притаманно часто переоцінювати свої страждання, та в свою чергу недооцінювати страждання інших осіб [2, c.53].

Можна зробити висновок, що суддям доводиться проводити важку роботу. Вони повинні враховувати всі особливості психології кожної окремої особи при визначенні розміру відшкодування моральної немайнової шкоди. Зокрема, В. Паліюк зазначає, що деякі судді, як, наприклад, в країнах англосаксонського права, ставлять себе на місце потерпілого і намагаються визначити, скільки б вони запросили за відшкодування такої шкоди. Але проблема такого способу полягає у крайній суб’єктивності судового рішення [3, c.59].

М. Невалінний для оцінки розміру моральної шкоди у вигляді грошової виплати запропонував враховувати процент втрати працездатності працівника, яку встановлює медико-соціальна експертна комісія з урахуванням обмеження рівня життєдіяльності потерпілого, причини, часу настання та групи інвалідності у зв’язку з ушкодженням здоров’я [4, с.47].

Отже, треба сказати, що інститут відшкодування моральної (немайнової) шкоди в трудових правовідносинах потребує удосконалення, а саме усунення труднощів, які виникають при визначенні саме розміру відшкодування моральної шкоди. Крім того, постає питання про відшкодування моральної (немайнової) шкоди без втрати працездатності. На думку В. Паліюка, з огляду на різноманітність особистісних якостей різних людей, необхідно встановлювати істотність для потерпілого шкоди, що настала, оскільки одні й ті ж наслідки для різних категорій потерпілих мають неоднакове значення [3, с.153]. КЗпП України, ЦК України, а також інші законодавчі акти не встановлюють мінімальний розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди в трудових правовідносинах.

На нашу думку, неможливо встановити розмір для кожного конкретного випадку, але необхідно закріпити на законодавчому рівні мінімальний розмір, що буде унеможливлювати випадки занадто незначного розміру компенсацій.


Література:

1. Постанови Пленуму Верховного Суду України // Правовісник. Додаток до журналу «Право України». – К., 2006 - №1. – С. 14.

2. Эрделевский А.М. Моральный вред и компенсация за страдания: науч. практ. пособ. / А. М. Эрделевский – М. : - 1998. – 188 с.

3. Паліюк В.П. Відшкодування моральної (немайнової) шкоди: монографія. – К.: Право, 2000. – 272 с.

4. Невалінний М. Моральна шкода та питання відшкодування її на практиці / М. Невалінний // Право України. –1995. – № 7. – С. 47.


КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА КРАЙНЬОЇ НЕОБХІДНОСТІ

Доповідач: Литвиненко М.В. студент групи: ЮМ -91

Науковий керівник: Наталіч О.Ю., викладач кафедри АГПФЕБ


Кримінальне право впливає на суспільні відносини шляхом встановлення кримінальної протиправності та караності суспільно небезпечних діянь – злочинів. На додаток до цього у даній галузі права використовується також інший спосіб – встановлення незлочинності діянь, що подібні за окремими ознаками до злочинів, але за своєю соціальною та правовою природою не є злочинними. До числа таких діянь відносяться і діяння, вчинювані за особливих обставин, що виключають їх злочинність, які з позиції закону можуть визнаватися допустимими, прийнятними чи навіть соціально корисними, у тому числі – діяння, вчинювані у стані крайньої необхідності.

У законодавчій регламентації діянь, вчинюваних за обставин крайньої необхідності, з прийняттям нового Кримінального кодексу України відбулися суттєві зміни, що актуалізують потребу їх теоретичного осмислення. Зокрема, чинний кримінальний закон суттєво змінив умови правомірності зазначених діянь, ввів визначення поняття перевищення меж крайньої необхідності, передбачив ненастання кримінальної відповідальності за заподіяння шкоди при перевищенні меж крайньої необхідності у стані сильного душевного хвилювання (ч.3 ст.39 КК).

Проблемі крайньої необхідності у теорії кримінального права впродовж тривалої історії його розвитку приділялася значна увага. Водночас не можна не помітити, що ряд аспектів даної проблеми залишаються до кінця не з’ясованими, стосовно ж інших продовжуються дискусії.

Метою доповіді є з'ясування, виходячи із чинного кримінального законодавства України та сучасної кримінально-правової доктрини, суті крайньої необхідності як кримінально-правового феномену; комплексна характеристика її законодавчої регламентації.

Історико-порівняльний аналіз дозволяє простежити становлення

норми про крайню необхідність у вітчизняному кримінальному праві. Вперше крайня необхідність була закріплена у ст. 20 КК УРСР 1922 р. Подальший розвиток по­няття крайньої необхідності отри­мало у ст. 9-2 Основних начал кри­мінального законодавства Союз;. РСР та союзних країн 1924 р. і у проекті Основ кримінального зако­нодавства Союзу РСР та союзних республік 1991 р. [1, с. 113].

На кожному етапі вдосконалення вітчизняного кримінального законодавства змінювався пріоритет інтересів, які мали захищатись в ж умовах крайньої необхідності. Поступово формувалось і поняття крайньої необхідності. Найбільш близьким за змістом до існуючої норми (ст. 39 КК України 2001 р.) був інститут крайньої необхідності, закріплений у проекті Основ кри­мінального законодавства Союзу РСР та союзних республік 1991 р. Він так і не набрав чинності у зв'яз­ку зі

зміною політичної ситуації в країні.

За чинним кримінальним зако­нодавством не вважається злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загро­жує особі чи охоронюваним зако­ном правам цієї особи або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засо­бами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж край­ньої необхідності (ч. 1 ст. 39 КК України 2001 р.).

Превалювання інтересів особи над інтересами суспільства та дер­жави, які захищаються актом крайньої необхідності, цілком відповідає вимогам ст. 3 Конституції України, в якій закріплено, що найвищою соціальною цінністю є людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпе­ка. Діяльність держави повинна будуватись, у першу чергу, на основі забезпечення абсолютних прав і свобод людини, а її спро­можність забезпечити ці права є од­ним з головних критеріїв правової держави.

Ще 50 років тому відомий вчений С. Домахін у своїх дослід­женнях дійшов висновку про те, що стан крайньої необхідності ви­никає тоді, коли певним, охоронюваним правом інтересам загрожує небезпека їх порушення [2, с.21]. За ми­нулі роки у цьому питанні суттє­вих змін не відбулось, і за чинним кримінальним законодавством стан крайньої необхідності обумовлю­ється наявністю двох підстав: небезпекою, яка загрожує правоохоронюваним особистим, суспільним інтересам чи інтересам держави; неможливістю негайно відвер­нути небезпеку, що виникла, іншими засобами, крім вчинення діяння, яке підпадає під ознаки дії (злочину), передбаченої кримі­нальним законом. Це дозволяє зробити висновок, що само по собі виникнення небезпеки ще не є достатньою підставою для виправ­дання заподіяння шкоди у стані крайньої необхідності. Така необ­хідність і визнається крайньою тому, що викликається обстанов­кою, за наявності якої особа виму­шена

спричинити шкоду як ос­танній крайній засіб відвернення небезпеки,

яка загрожує, оскіль­ки інші засоби відсутні чи не­достатні [3, с.154].

При здійсненні акту крайньої необхідності шкода заподіюється, як правило, не джерелу виникнен­ня небезпеки, а іншим охоронюваним кримінальним правом інтере­сам, тому і умови правомірності крайньої необхідності, на мою думку, повинні бути досить суво­рими.

Такі вчені, як М. Бажанов, В. Сташис, Ю. Баулін вважають,що стан крайньої необхідності ви­никає за сукупності двох головних елементів: небезпеки, яка безпосе­редньо загрожує правоохоронюваним інтересам особи, суспільства або держави, та неможливості усунення цієї небезпеки іншими засобами, крім заподіяння шкоди іншим правоохоронюваним інтере­сам [3, с.98]. Крім цього, виділяються такі додаткові ознаки діяння, вчиненого в цьому стані: наявність мети; спрямованість заподіяння шкоди; характер дій; своєчасність заподіяння шкоди; межі заподіяння шкоди (гра­ничною і правомірною у стані крайньої необхідності визнається шкода, якщо вона рівнозначна від­ верненій шкоді або є менш знач­ною, ніж відвернена).

Інші науковці вважають, що стан крайньої необхідності має місце за наявності у сукупності таких умов: шкода заподіюється з метою усунення реальної небезпеки, що безпосередньо у даний момент загрожує законним правам та інтересам будь-якої особи, держави чи суспільства; у даній обстановці небезпеку не можна було усунути іншими засобами; при заподіянні шкоди не було перевищено меж крайньої не­обхідності [4, с.43].

П. Матишевський пропонує виходити з наступних умов, що визначають правомірність дій у стані крайньої необхідності:

1. наявність небезпеки заподі­яння шкоди об'єктові захисту;
   
2. небезпека, що виникла, має бути наявною, дійсною, тобто вона виникла, існує і ще не минула;
   
3. небезпека має бути невідво­ротною, а її усунути неможливо без
   

заподіяння шкоди іншим цінностям, що також охороняються правом;

4. шкода має завдаватися так званим третім особам; якщо шкода завдається зазіхачеві, то вчинене кваліфікується за правилами про необхідну оборону;
   
5. особа завдає шкоду, будучи зобов'язаною або вимушеною до цього об'єктивними обставинами;
   
6. заподіяна шкода має бути меншою, ніж відвернена шкода [3, с.97].
   

Існують й інші підходи у юри­дичній науці. Так, умови правомірності акту крайньої необхідності розподіляють на умови, що відно­сяться до небезпеки, яка загрожує, та захисту від неї. При цьому не­безпека, яка виходить від різно­манітних джерел, має:

1) загрожувати особі чи правам цієї особи або інших осіб, охоронюваним законом інтересам суспіль­ства або держави;

2. бути наявною - безпосе­редньо загрожувати заподіянням суттєвої шкоди особистим або суспільним інтересам;
   
3. бути реальною (дійсною), а не уявною;
   
4. бути такою, яку неможливо усунути за даних обставин інши­ми засобами, як тільки шляхом за­подіяння шкоди інтересам третіх осіб [4, с.45]. Це - одна з найважливіших умов правомірності акту крайньої необхідності.
   

Крайню необхідність слід відрізняти від необхідної обо­рони за такими ознаками: 1) підставою необхідної оборони є суспільно небезпечне посягання людини, що викликає необ­хідність у його негайному відверненні або припиненні; підста­ва крайньої необхідності - небезпека, що безпосередньо загро­жує правоохоронюваним інтересам, яку не можна усунути в даній обстановці інакше, як заподіянням шкоди; 2) при необ­хідній обороні шкода повинна бути заподіяна лише тому, хто посягає; при крайній необхідності шкода заподіюється право­охоронюваним інтересам держави, суспільства або особи, тоб­то при необхідній обороні відбувається зіткнення права з не-правом, а при крайній необхідності, навпаки, зіткнення права з правом; 3) при необхідній обороні заподіяна тому, хто посягає, шкода повинна відповідати небезпеці посягання та обстановці захисту; при крайній необхідності заподіяна шкода повинна бути рівнозначною або менш значною, ніж шкода відвернена; 4) перевищення меж необхідної оборони тягне привілейовану відповідальність і лише у випадках, спеціально передбачених в статтях 118 і 124, а за перевищення меж крайньої необхіднос­ті відповідальність настає на загальних підставах, хоча сам факт такого перевищення розглядається як обставина, що пом'як­шує покарання.

В результаті проведеного дослідження, можна дійти висновку, що стан крайньої необхідності виникає при наявності від­повідної підстави, що складається з двох елементів: небез­пеки, що загрожує охоронюваним законом інтересам особи, су­спільства або держави і неможливості усунення цієї небез­пеки іншими засобами, крім заподіяння шкоди цим інтересам. Виникнення однієї лише небезпеки ще недостатньо для стану крайньої необхідності. Вона тому і визнається крайньою, що зумовлена обстановкою, за якої особа вимушена вдатися до за­подіяння шкоди правоохоронюваним інтересам як до остан­нього, крайнього засобу усунення небезпеки, що загрожує.