Науково-теоретична конференція викладачів, аспірантів, співробітників та студентів юридичного факультету

Вид материала

Содержание

Окремі питання щодо гарантій трудових прав працівника
Список літератури
Поняття та види злочинів проти довкілля
Відмінність у процесуальному становищі спеціаліста та експерта в цивільному процесі

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 14

ОКРЕМІ ПИТАННЯ ЩОДО ГАРАНТІЙ ТРУДОВИХ ПРАВ ПРАЦІВНИКА

Доповідач: Вовк Д.Ю., студентка групи Ю – 75, СумДУ

Науковий керівник: Горева Є.Ю., викладач кафедри права

Конституцією України передбачено основні формування якісно нового національного трудового законодавства, закладено основні соціально – економічні права людини, але, водночас не закріплено всієї цілісної системи гарантій прав і свобод людини, у тому числі соціально – економічних прав працівників, що впливає на рівень розвиненості українського суспільства та держави [1, с. 66-67].

У науці трудового права класифікація трудових гарантій проводилася неодноразово. В.М. Скобелкін поділяє гарантії на три основні групи: гарантії, що забезпечують вступ до трудових правовідносин; гарантії , що забезпечують безперешкодне здійснення трудових прав громадян у трудових і пов’язаних з ними інших правовідносин; гарантії , що забезпечують відновлення порушених трудових прав працівників [2, с. 48 - 49].

Є.Б. Хохлов запропонував більш стислу класифікацію гарантій трудових прав працівників. За цільовим призначенням він пропонує поділити їх на дві групи: 1) гарантії реалізації, 2) гарантії охорони трудових прав [3, с. 344].

Гарантії охорони трудових прав працівника в науковій літературі прийнято поділяти на матеріально – правові і процесуально – правові (захисно – процесуальні) [3, с. 344].

Матеріально – правові гарантії охорони трудових прав служать превентивним заходом проти порушення трудових прав працівника. Забезпечення ж повної реалізації наданих працівником прав В.М. Скобелкін справедливо пов’язував не тільки із закріпленням у законодавстві правових засобів, що перешкоджають порушенню трудових прав, але й зі створенням ефективної системи відновлення цих прав [2, с. 167 - 168].

Як зазначає Л.В. Котова, одним із різновидів захисно – процесуальних гарантій є право працівника на позасудовий захист своїх прав. Позасудовий захист включає можливість звернення до органів прокуратури, виконавчої влади, а також право на вирішення розбіжностей в юрисдикційному органі на підприємстві – КТС [1, с. 67].

Загальна декларація прав людини встановлює право кожної людини на ефективне відновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом. Це право виступає однією з найважливіших захисно – процесуальних гарантій трудових прав працівників. Будь – яке порушене право працівника може бути відновлене в судовому порядку. Судова форма захисту є на сьогодні найбільш ефективною формою захисту трудових прав.

Стаття 55 Конституції України передбачає, що кожен має право будь – якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

С. Алексеев під поняттям « захист» розуміє державно – примусову діяльність спрямовану на здійснення «відновлювальних» завдань – на відновлення порушеного права, забезпечення виконання юридичного обов’язку [4, с. 202].

На нашу думку, захист включає в себе не лише діяльність державних органів і діяльність громадських та інших органів по відновленню порушеного права. Тому поняття захист порушеного права необхідно розуміти дещо ширше, особливо в галузі трудового права. Для самозахисту як способу захисту цивільних прав характерним є те, що особа захищає свої цивільні права та інтереси своїми власними діями.

О.М. Руєва зазначає, що самозахист у процесуальному аспекті передбачає право на захист трудових прав, а саме можливість особи звернутися за захистом порушених прав до уповноваженого органу, або можливість самостійно вчиняти дії по захисту її порушеного права [5, с. 239].

І. Лагутіна вважає основними юридичними ознаками самозахисту трудових прав:

1) самозахист здійснюється коли порушення суб’єктивних трудових прав вже скоєне чи продовжується;

2) самозахист здійснюється самою уповноваженою особою без звернення до юрисдикційних та адміністративних органів або представників;

3) участь у здійсненні самозахисту трудових прав беруть виключно сторони трудового договору;

4) самозахист здійснюється у формі правомірних дій (бездіяльності) із захисту свого права;

5) інша сторона трудового договору повідомляється про дійсне чи можливе порушення трудових прав, яке нею було скоєне;

6) можливість захищати свої трудові права та свободи не заборонені законом способами самозахисту;

7) метою застосування способів самозахисту є забезпечення недоторканості права, припинення, порушення та ліквідація його наслідків;

8) можливість подальшого оскарження дій особи, яка самостійно захищає своє трудове право [6, с. 16].

Що ж стосується правового забезпечення самозахисту працівниками своїх трудових прав і законних інтересів, то в чинному трудовому законодавстві України ця форма захисту належним чином не врегульована. Чинне трудове законодавство України містить лише декілька норм, які надають працівникові право здійснювати самозахист, а саме: відмова працівника від незаконного переведення на іншу роботу, відмова продовжувати роботу, якщо склалася ситуація, що є небезпечною для його життя та ін..

У ст. ст. 379 – 380 Трудового кодексу Російської Федерації зазначено, що з метою самозахисту своїх трудових прав ( у тому числі і права на працю ) працівник може відмовитися від виконання роботи, яка не передбачена трудовим договором, також відмовитися від виконання роботи, яка безпосередньо загрожує його життю і здоровою, за винятком випадків, передбачених федеральними законами. На весь час відмови від роботи за працівником зберігаються всі права, передбачені ТК і іншими нормативно – правовими актами РФ.

На підставі вищевикладеного, і враховуючи той факт, що самозахист трудових прав не передбачені трудовим законодавством України, то постає питання щодо правової регламентації самозахисту у трудовому кодексі України, а саме:

Визначити термін «самозахист»,
передбачити такі способи самозахисту:

а) відмова працівника від незаконного переведення на іншу роботу, не обумовлену трудовим договором;

б) відмова від виконання розпоряджень, наказів роботодавця, які не відповідають чинному законодавству України;

в) відмова від виконання роботи у зв’язку з невиплатою заробітної плати більш ніж один місяць;

г) відмова від уходу у відпустку у разі невиплати працівнику відпускних та інших виплат;

д) інші незаборонені законом способи.

Необхідно закріпити також механізм реалізації права працівників на самозахист своїх трудових прав та інтересів.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Котова Л.В. Система гарантій трудових прав працівника на сучасному етапі. В. зб. Трудове право та проблеми соціального захисту населення в контексті правової держави: Матеріали науково – практичної конфедерації; м. Харків, 24 – 25 вересня2010р. / Л.В. Котова – Х.: Українська асоціація фахівців трудового права, Харківський економіко – правовий університет. – 2010. – с. 66-71.
Скобелкин В.Н. Юридические гарантии трудовых прав рабочих и служащих./ В.Н. Скобелкин. – М. -1969. – 183 с./
Хохлов Е.Б. Курс российского трудового права: в з-х т. Т. 1: общая часть. / Н.Б. Хохлов, СПб: Изд-во С. – Петербургского ун – та. – 1996. – 573.
Алексеев С.С. Общая теория права: учебн./ С.С. Алексеев. – М.: ТК Велби, Изд – во Проспект. – 2008. -576с.
Руэва О.М. Самозахист як одна з форм реального захисту трудових прав працівників. В. зб. Трудове право та проблеми соціального захисту населення в контексті правової держави: Матеріали науково – практичної конференції; м. Харків, 24 – 25 вересня 2010р. (О.М. Руєва, - Х.: Українська асоціація фахівців трудового права, Харківський економіко – правовий університет. – 2010. – с. 238 – 241.
Лагутіна І.В. Форми захисту трудових прав працівників. Монографія. Одеська юридична академія. / І.В. Лагутіна. – Одеса, - Фенікс. – 2007. – 160с.

ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ДОВКІЛЛЯ

Доповідач: Головачова С., студентка групи Юм – 82, СумДУ

Науковий керівник: Сайко Л.Ю., ст. викладач кафедри права

У ст. З Конституції України зазначено, що «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю». Таким чином захист людини, охорона її життя і здоров'я від негативного впливу навколишнього природного середовища є пріоритетним напрямком державної політики, в тому числі і в галузі екологічної безпеки та охорони довкілля. [ 1, с. 5]

Професор М. І. Малишко справедливо зазначає, що ці проблеми сьогодні стали найважливішими, так як вони набули глобального характеру. Від їх розв'язання залежить подальше існування людства, причому вони сьогодні актуальні для всіх країн світу, у тому числі і для України. [ 2, с. 3 ]

Здоров'я нації є одним з показників цивілізованості держави та відображає соціально-економічний стан суспільства та його сталий розвиток. Антропогенне забруднення природи призвело до порушення рівноваги в біосфері і стало суттєвою проблемою сьогодення.

Всі природні багатства нашої країни — «земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони — згідно з ст. 13 Конституції України, є об'єктами права власності Українського народу». В свою чергу, встановлений конституційний обов’язок кожного громадянина не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині та відшкодовувати завдані ним збитки.

Охорона довкілля є важливою функцією нашої держави. Тому, в наукових дослідженнях і освітянській роботі в галузі екології та права, розглядаються питання екологічного права громадян України на використання та охорону природних ресурсів і довкілля, питання відповідальності за порушення природоохоронного законодавства, питання міжнародного екологічного права.

Кримінальний кодекс України встановлює відповідальність за найнебезпечніші правопорушення в галузі довкілля. До чинного Кримінального кодексу України включено окремий розділ VIII «Злочини проти довкілля», до якого увійшли охоронювані кримінальним законом суспільні відносини у сфері використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки. Застосування екологічного законодавства в умовах економічної та екологічної кризи є дуже складним завданням і одним з основних напрямків роботи судів, органів прокуратури та органів внутрішніх справ України.

Більшість складів злочинів, зазначених в розділі VIII КК України, встановлюють кримінальну відповідальність за порушення встановлених різноманітними нормативно-правовими актами, правил використання та охорони природних ресурсів. За умови, якщо цим спричинено певну шкоду природному середовищу, життю та здоров'ю людей, або створено загрозу заподіяння такої шкоди чи небезпеку для життя та здоров'я людей. Іншими словами, даний розділ, здебільше містить матеріальні склади злочинів з бланкетними диспозиціями.

Злочини проти довкілля можуть бути класифіковані за різними критеріями: об’єктивною стороною, суб’єктом, суб’єктивною стороною. Але найбільш логічною та аргументованою є класифікація за безпосереднім об’єктом:

1) злочини, що посягають на екологічну безпеку;

2) злочини у сфері землекористування, охорони надр, атмосферного повітря;

3) злочини у сфері охорони водних ресурсів;

4) злочини у сфері лісокористування , захисту рослинного і тваринного світу [ 3,с. 132].

ст. 243 - забруднення моря. Закон встановлює кримінальну відповідальність за забруднення моря в межах внутрішніх морських чи територіальних вод України або в межах вод виключної (морської) економічної зони України матеріалами чи речовинами, шкідливими для життя чи здоров'я людей, або відходами внаслідок порушення спеціальних правил, якщо це створило небезпеку для життя чи здоров'я людей або живих ресурсів моря, чи могло перешкодити законним видам використання моря, а також незаконне скидання, чи поховання в межах внутрішніх морських чи територіальних вод України, або у відкритому морі зазначених матеріалів, речовин і відходів (ч. 1).У випадках неповідомлення спеціально відповідальними за те особами морських та повітряних суден або інших засобів і споруд, що знаходяться в морі, адміністрації найближчого порту України, іншому уповноваженому органу або особі, а у разі скидання з метою поховання — і організації, яка видає дозволи на скидання, інформації про підготовлення або здійснення внаслідок крайньої потреби скидання чи невідворотні втрати ними в межах внутрішніх морських і територіальних вод України, або у відкритому морі шкідливих речовин чи сумішей, що містять такі речовини понад встановлені норми, інших відходів, якщо це створило небезпеку для життя, здоров'я людей, або живих ресурсів моря чи могло завдати шкоди зонам лікування і відпочинку, або перешкодити іншим законним видам використання моря, відповідні особи несуть кримінальну відповідальність (ч.3);
ст. 244 - порушення законодавства про континентальний шельф України. Кримінально караним є порушення законодавства про континентальний шельф України, якщо цим було заподіяно істотну шкоду. Особа, яка відповідає за експлуатацію технологічних установок або інших джерел небезпеки в зоні безпеки, несе кримінальну відповідальність за невжиття заходів для захисту живих організмів моря від дії шкідливих відходів, або небезпечних випромінювань та енергії, якщо це створило небезпеку їх загибелі або загрожувало життю чи здоров'ю людей (ч. 1). Іноземці підлягають кримінальній відповідальності за проведення без належного дозволу дослідження, розвідування, розробки природних багатств та інших робіт на континентальному шельфі України (ч. 2).

Злочини у сфері лісовикористання, захисту рослинного і тваринного світу:

ст. 246 - незаконна порубка лісу. Закон встановлює відповідальність за незаконна порубку дерев і чагарників у лісах, захисних та інших лісових насадженнях, що заподіяло істотну шкоду, а також вчинення таких дій у заповідниках або на територіях та об’єктах природно-заповідного фонду, або в інших особливо охоронюваних лісах;

В юридичній літературі обґрунтовано доводиться те, що порівняно з минулими роками набуло значного поширення та збільшення злочинності у сфері навколишнього природного середовища, це доводиться недосконалістю нормативно-правової бази у сфері господарювання, будівництва тощо (велика кількість відсилочних норм, невідповідність між різними правовими актами та нормами, відсутність механізму їх реалізації тощо). Суттєву шкоду запобіганню злочинності у сфері навколишнього природного середовища спричиняє поширена практика, за якої державні органи, ухвалюючи ті чи інші рішення, рідко узгоджують їх з природоохоронними органами. Хоча прийняття таких рішень без попередньої екологічної експертизи є, власне, порушенням чинного законодавства.

Ефективності запобігання злочинності в аналізованій сфері заважають також недоліки, суперечності та неузгодженість організаційно-правового забезпечення діяльності щодо державного контролю за станом дотримання правил використання, охорони та відновлення природних ресурсів. На вчиненні певної частини злочинів у сфері навколишнього природного середовища відобразилися недоліки у роботі державних органів, установ, громадських організацій, пов'язаної із виконанням функцій контролю та реагування на правопорушення щодо використання, збереження та відновлення природних ресурсів. Найбільше претензій висловлено з приводу роботи державних органів, установ, громадських організацій щодо запобігання правопорушенням у галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам'яток історії та культури (у 19,3 % кримінальних справ). Цей показник є дещо вищим у справах про корисливі злочини у сфері навколишнього природного середовища (19,6 %), у тому числі щодо запобігання незаконній порубці лісу (19,5 %), незаконному зайнятті рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом (20,2 %), незаконному видобуванню корисних копалин (20,4 %) тощо. Ефективність застосування кримінально-процесуальних засобів запобігання злочинам у сфері навколишнього природного середовища залежить і від рівня та якості реагування відповідних державних органів, громадських організацій або посадових осіб на подання, окремі постанови про вжиття заходів щодо усунення причин і умов, які сприяли вчиненню злочину.

На жаль, судова практика за цією категорією справ не є втішною. По-перше, за результатами дослідження встановлений факт ненадходження повідомлень (навіть з порушенням термінів, встановлених статтями 23¹ і 23² КПК України) про вжиття необхідних заходів на 29,5 % відповідних процесуальних документів, що дає підстави стверджувати про фактичне їх залишення без реагування. Ще більшою є частка процесуальних документів, що залишилися без відповіді, внесені або винесені за результатами досудового розслідування або судового розгляду справ про корисні посягання на природні ресурси (29,8 %), незаконну порубку дерев і чагарників (30,3 %), незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом (31,1 %), незаконне полювання (32,0 %). По-друге, незадовільним визнано реагування відповідних, державних органів, громадських організацій та посадових осіб на 13,0 % зазначених процесуальних документів про причини та умови, що сприяли вчиненню злочинних посягань на природні ресурси. Гіршою є ситуація щодо якості реагування на причини та умови, що сприяли незаконному видобуванню корисних копалин (13,9 % таких повідомлень оцінено як незадовільні), незаконній порубці лісу (14,4 %) та незаконному полюванню (15,2 %).

Отже, якщо до загальної кількості кримінальних справ, за результатами досудового слідства чи судового розгляду яких не внесено подання, не винесено постанови про вжиття заходів щодо усунення причин і умов, які сприяли вчиненню злочину, та додати ті справи, за якими відповідні процесуальні документи були залишені без реагування або реагування на них отримало незадовільну оцінку, то «коефіцієнт корисної дії» кримінально-процесуальних засобів усунення відповідних причин та умов фактично є невисоким. Наприклад, причини та умови, що сприяли вчиненню злочинних посягань на природні ресурси, виявлено та усунено лише щодо 40,6 % злочинів. Вище середнього цей показник є за справами про незаконне видобування корисних копалин (45,3 %), незаконне полювання (46,2 %), забруднення або псування земель. (59,3 %). Але гіршим він є у справах про безгосподарське використання земель (35,0 %), незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом (36,0 %), незаконну порубку лісу (40,5 %),корисні посягання на природні ресурси загалом (40,3%) [ 4, с. 80].

Література

Баб'як О.С., Біленчук П.Д., Чирва Ю.О. Екологічне право України : Навч. Посібник. – К.: Атіка, 2000
Малишко М.І. Основи екологічного права України. – К.: МАУП, 1999
Коржанський М.Й / Кримінальне право і законодавство України: Частина особлива.- Курс лекцій /Київ АТІКА.- 2001р
Юридичний журнал «Право України» №7 2009р. загальнодержавне періодичне видання: ТОВ «Видавничий дім «ІнЮре».-Т.Корняка/ Детермінація злочинів проти довкілля, причини та умови їх вчинення.
Юридичний журнал «Право України» №3 2010р. загальнодержавне періодичне видання: ТОВ «Видавничий дім «ІнЮре».- К. Рябець/ Правове регулювання охорони навколишнього природного середовища і раціональне використання природних ресурсів: актуальні проблеми.

ВІДМІННІСТЬ У ПРОЦЕСУАЛЬНОМУ СТАНОВИЩІ СПЕЦІАЛІСТА ТА ЕКСПЕРТА В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Доповідач: Горбатенко Д.С. студент групи Ю-84, СумДУ

Науковий керівник: Солонар А.В. систент кафедри АГПФЕБ

Слід почати з того, що єдиною формою застосування спеціальних знань під час судового розгляду цивільних справ тривалий час вважалося проведення експертизи. Цивільний процесуальний кодекс України 1963 р. прямо передбачав і врегульовував тільки одну форму застосування спеціальних знань – експертизу. Разом з тим у процесі розгляду та вирішення цивільних справ виникають питання, які потребують застосування спеціальних знань (надання письмових роз'яснень, фотографування, складання схем тощо), проте не потребують проведення експертизи. Саме тому до справи залучається не експерт, а спеціаліст. У зв’язку з цим питання розмежування процесуального становища експерта і спеціаліста набуває істотного значення.

Розглядаючи поставлене питання перш за все потрібно зазначити, що відповідно до ЦПК України: експертом є особа, якій доручено провести дослідження матеріальних об'єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини справи, і дати висновок з питань, які виникають під час розгляду справи і стосуються сфери її спеціальних знань.

Експерт має право:

1) знайомитися з матеріалами справи, що стосуються предмета дослідження; 2) заявляти клопотання про подання йому додаткових матеріалів і зразків; 3) викладати у висновку судової експертизи виявлені в ході її проведення факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не були задані питання; 4) бути присутнім під час вчинення процесуальних дій, що стосуються предмета і об'єктів дослідження; 5) задавати питання особам, які беруть участь у справі, та свідкам; 6) користуватися іншими правами, встановленими Законом України «Про судову експертизу».

Спеціалістом може бути особа, яка володіє спеціальними знаннями та навичками застосування технічних засобів і може надавати консультації під час вчинення процесуальних дій з питань, що потребують відповідних спеціальних знань і навичок [1].

Спеціаліст має право знати мету свого виклику до суду, відмовитися від участі у цивільному процесі, якщо він не володіє відповідними знаннями та навичками, з дозволу суду задавати питання особам, які беруть участь у справі, та свідкам, звертати увагу суду на характерні обставини чи особливості доказів, на оплату роботи та на компенсацію витрат, пов'язаних з викликом до суду.

Аналізуючи питання участі в цивільному процесі експерта і спеціаліста, як форм застосування спеціальних знань, слід зазначити, що хоча між експертизою та участю спеціаліста існують спільні риси (в обох випадках застосовуються спеціальні знання і експерт, і спеціаліст діють в межах встановленої законодавством процедури), проте ототожнювати їх не дозволяють суттєві відмінності, які полягають в наступному:

- експертом може бути особа, яка має спеціальні знання в певній галузі науки, техніки, мистецтва, пройшла відповідну підготовку і отримала кваліфікацію експерта з певних видів експертиз;

- як експерт може залучатися особа, яка відповідає вимогам, встановленим Законом України «Про судову експертизу», і внесена до Державного реєстру атестованих судових експертів. Тоді як для того, щоб бути спеціалістом достатньо володіти спеціальними знаннями та навичками застосування технічних засобів;

- експерт повинен провести повне дослідження і дати обґрунтований та об'єктивний письмовий висновок на задані йому питання, а у разі необхідності - роз'яснити його, а спеціаліст зобов'язаний відповідати на задані судом питання, давати усні консультації та письмові роз'яснення, звертати увагу суду на характерні обставини чи особливості доказів, у разі потреби надавати суду технічну допомогу. Відмітимо те, що письмові висновки експерта є підзвітним документом та впливає на доказову базу, служить остаточним вердиктом експерта, тоді як діяльність спеціаліста є менш вагомішою і має більш підготовчий характер;

- спеціаліст залучається до участі в справі з метою сприяння судові, надання останньому технічної допомоги, тоді як метою діяльності експерта є встановлення фактів, що мають значення для правильного вирішення справи. Тут особливо підкреслюємо значимість експерта під час вирішення справи по суті;

- діяльність експерта спрямована на отримання нової інформації про фактичні обставини справи, а спеціаліста – на сприяння надання консультативно-довідкової та технічної допомоги при встановленні обставин справи.

- різними є способи застосування спеціальних знань експертом та спеціалістом. Експерт здійснює спеціальне дослідження, зміст якого знаходиться поза межами процесуальної регламентації, а спеціаліст експертного дослідження не проводить, він, як правило, бере участь у здійсненні судом процесуальної дії;

- суд може не залучати до участі в справі спеціаліста, якщо хтось з суддів володіє спеціальними знаннями (наприклад, для кваліфікованого проведення огляду доказів), тоді як експертиза проводиться виключно експертом [2, c.105].

Безумовно участь спеціаліста під час розгляду цивільних справ полегшує роботу суду та експерта. Значимість експерта полягає в тому, що в результаті проведення експертизи він надає суду нову інформацію, встановлює факти, відповідно до яких суд робить певні висновки. Спеціаліст же являється «допоміжною ланкою» в цьому процесі. Але й не слід принижувати значимості процесуальних дій спеціаліста. Використовуючи свої знання спеціаліст дає змогу суду не проводити експертизу, якщо його пояснень буде достатньо. В іншу ж чергу спеціаліст відіграє позитивну роль і при призначенні судом експертизи. Він виконує підготовчий етап перед тим, як відправити матеріали на експертизу, сприяє наданню консультативно-довідкової та технічної допомоги при встановленні обставин справи.

Отже у процесі дослідження відмінностей у процесуальному становищі спеціаліста та експерта в цивільному судочинстві необхідно зазначити, що спеціаліст і експерт мають ряд спільних рис: обидва суб’єкти – носії спеціальних знань, належать до так званих «обізнаних осіб», а також до однієї групи учасників цивільного процесу, і експерт, і спеціаліст діють в межах встановленої законодавством процедури. Проте, виходячи із вищезазначеного вони відрізняються за родом своїх дій, а також їх ролі при розгляді справи.

Література

Цивільний Процесуальний кодекс України від 18.03.2004 //Відомості Верховної Ради України .- 2004 р.- № 40. – ст. 492.
Глушкова Д. Г. Співвідношення понять «спеціаліст» та «судовий експерт» за новим процесуальним законодавством України / Д.Г. Глушкова // Вісник НУВС. – 2005. – №30. – с. 103-111.

Blog

Науково-теоретична конференція викладачів, аспірантів, співробітників та студентів юридичного факультету

Содержание