Науково-теоретична конференція викладачів, аспірантів, співробітників та студентів юридичного факультету

Вид материала

Документы

Содержание Права органів державної податкової служби за податковим кодексом україни Детермінанти проблемності Позитивні та негативні сторони прийнятття закону україни «про судоустрій та статус суддів» Основні положення політики інтеграції україни до європейського союзу

Подобный материал:

• Науково-теоретична конференція викладачів, аспірантів, співробітників та студентів, 1115.96kb.
• Науково-теоретична конференція викладачів, аспірантів, співробітників та студентів, 1395.02kb.
• Аспірантів та студентів які беруть участь у роботі Міжнародної науково-практичної інтернет-конференції, 4521.97kb.
• «Україна І світ: гуманітарно-технічна еліта І соціальний прогрес» Міжнародна науково-теоретична, 43.81kb.
• Міністерство освіти І науки україни східноукраїнський національний університет імені, 206.5kb.
• V міжнародна науково-практична конференція молодих учених, аспірантів, студентів, 106.58kb.
• Від щирого серця вітаємо викладачів, науковців, співробітників, аспірантів та студентів, 276.67kb.
• Програма проходження практики студентами юридичного факультету спеціальностей, 277.97kb.
• Робоча навчальна програма вивчення дисципліни для студентів юридичного факультету Загальний, 1199.61kb.
• Програма курсу для студентів юридичного факультету Львів 2002, 413.01kb.

ПРАВА ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ ЗА ПОДАТКОВИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ


Доповідач: Дахно В.- студентка групи Юм-82, СумДУ

Науковий керівник: Янішевська К.Д. – викладач кафедри права

Кодифіковані акти посідають одне з найважливіших місць в сучасному законодавстві України, адже вони є тим фундаментом, на якому будуються закони та підзаконні акти. Потреба в концентрації податкових норм зумовила прийняття законодавцями Податкового кодексу України, так як нормативно-правова база цієї галузі складалася з великої кількості актів, положення яких часом не узгоджені між собою, а інколи навіть містили взаємовиключні норми.

Згідно Податкового кодексу України права органів податкової служби було певним чином розширено, але слід зауважити, що існують деякі прогалини щодо цієї складової правового статусу податкових органів.

Відповідно до ст. 20 Податкового кодексу України органи державної податкової служби мають право:

• запрошувати платників податків або їх представників для перевірки правильності нарахування та своєчасності сплати податків та зборів (обов'язкових платежів), дотримання вимог іншого законодавства, здійснення контролю за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби;
  
• при проведенні виїзних перевірок отримувати у платників податків (представників платників податків) копії документів (засвідчені підписом платника податків або його посадовою особою та скріплені печаткою (за наявності), що свідчать про порушення вимог податкового законодавства або іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби та пояснення з питань, що виникають під час перевірок та стосуються реалізації повноважень органів державної податкової служби, встановлених цим Кодексом та іншими законами України; перевіряти під час проведення перевірок у платників податків-фізичних осіб, а також у посадових осіб та інших працівників платників податків-юридичних осіб документи, що посвідчують особу;
  
• одержувати безоплатно від платників податків, а також від установ Національного банку України, комерційних банків та інших фінансових установ довідки, у порядку, встановленому Законом України "Про банки і банківську діяльність" та цим Кодексом, довідки та/або копії документів про наявність банківських рахунків, а на підставі рішення суду - інформацію про наявність та рух коштів на рахунках платника податків, інформацію стосовно операцій за рахунками суб'єктів господарювання з питань оподаткування або валютного контролю, у тому числі інформацію про факти порушення резидентами установлених законодавством строків розрахунків під час проведення зовнішньоекономічних операцій, та інформацію про фінансові операції, які підлягають обов'язковому фінансовому моніторингу, що можуть бути пов'язані з легалізацією (відмиванням) доходів;
  
• проводити перевірки платників податків в порядку, встановленому цим Кодексом;
  
• під час проведення перевірок вимагати виготовлення і надання копій первинних документів (засвідчені підписом платника податків або його посадовою особою та скріплені печаткою), які свідчать про порушення податкового та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби, та отримувати їх у платників податків у порядку, встановленому цим Кодексом;
  
• - під час проведення перевірок вивчати та перевіряти первинні документи, які використовуються в бухгалтерському та податковому обліку, інші регістри, фінансову, статистичну звітність, пов'язані з обчисленням і сплатою податків та зборів, виконанням вимог іншого законодавства контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби, тощо.
  

Зазначу, що вище перераховані лише деякі з прав органів податкової служби.

Аналізуючи норми Податкового кодексу щодо закріплення прав податкових органів та Закону України «Про державну податкову службу в Україні», можна зробити висновок, що Державну податкову адміністрацію України позбавили права надавати і узагальнюючі податкові роз'яснення.

До того ж вказана вище стаття Податкового кодексу розширює права податкових органів щодо контролю та порядку здійснення перевірок, а от щодо порядку заповнення звітної документації є прогалини. Так, відповідно до підпункту 7.1.8 пункту 7.1 статті 7 Податкового кодексу України під час встановлення податку обов’язково визначається зокрема такий елемент, як строк та порядок подання звітності про обчислення і сплату податку. Але що кодекс каже власне про порядок складання звітності, тобто що де і як зазначати?

Він фактично мовчить про це. В статті 20 “Права органів державної податкової служби” прав щодо затвердження порядку складання податкової звітності немає. Мовчать про такі права і статті 46 “Податкова декларація (розрахунок)”, 48 “Складення податкової декларації”. Точніше в останній говориться про обов’язкові реквізити, а ось власне про розрахунок податкових зобов’язань в декларації чи право надавати порядок з цього приводу – нічого. У них є право затверджувати форму, бланк, але не порядок заповнення цього бланку.

Але зрозуміло, що ДПАУ затверджуватиме порядки подання декларації з ПДВ, податку на прибуток підприємств та зі всіх інших податків, передбачених Податковим кодексом. Але на яких законодавчих підставах? Це дає несумлінним платникам вагомі підстави щодо оскарження дій податкових інспекторів. Адже в процесі посилення ролі ДПАУ розробники забули про допомогу платникам податків щодо порядку складання податкової звітності.

Отже, зважаючи на вищевикладене, можна говорити про те, що Податковим кодексом України не повністю врегульовані питання щодо прав та обов’язків податкових органів. Це свідчить про прагнення підсилити чисто фіскальні та адміністративні підходи до податкової політики


ДЕТЕРМІНАНТИ ПРОБЛЕМНОСТІ

ДЕМАТЕРІАЛІЗАЦІЇ АКЦІЙ: АКЦІЇ «БЕЗ ВЛАСНИКА»

Доповідач: Дергачова Л.В,. студентка групи Ю-95, СумДУ

Науковий керівник: Алещенко І.О., викладач кафедри

АГПФЕБ


Переведення акцій у бездокументарну форму є значним кроком на шляху до концептуального удосконалення українського корпоративного законодавства, приведення його у відповідність до провідних світових стандартів, які принципово спрощують механізми, пов’язані з використанням акцій; прискорюють обіг даних цінних паперів, водночас покладаючи певні матеріальні зобов’язання на безпосередніх власників акцій – оплату послуг зберігача.

Дана проблема є досить актуальною та зачіпає всі найважливіші сфери діяльності акціонерних товариств. Це відзначають такі науковці та експерти, як В.Ковальова, Н.Бурмака, О.Ткаченко, О.Щербина, В.Кравчук та інші.

Чинним законодавством закріплено норму стосовно існування акцій виключно у бездокументарній формі [2,3]. Дане положення становить науковий та практичний інтерес з огляду на необхідність приведення діяльності АТ у відповідність з оновленими вимогами законодавства.

На сьогоднішній день далеко не всі акціонерні товариства виконали вимогу законодавця про переведення акцій у бездокументарну форму (до 29 жовтня 2010р.), що фактично залишило функціонування їх «поза законом».

Однією з проблем на шляху до здійснення дематеріалізації, що часто постає перед акціонерними товариствами, є наявність «неефективних» та «пасивних» акціонерів, що втратили зв'язок з товариством, не приймають участі у його діяльності, з якими неможливо встановити зв'язок внаслідок зміни місця проживання чи втрати контактних даних, а також наявність у складі товариства іменних акцій, чиї власники померли, а їх правонаступники не оформили належним чином свої права, - так званих «мертвих душ».

За оцінками Професійної асоціації реєстраторів та депозитаріїв, в Україні із загальної кількості фізичних осіб - акціонерів (11,5 млн) приблизно 5 млн із них ідентифікувати проблемно з причин смерті, зміни місця проживання та паспортних даних, втрати документів, що підтверджують права власності [4].

Основні проблеми, що виникають у процесі переведення цінних паперів АТ із документарної форми в бездокументарну:

- повідомлення всіх акціонерів про проведення загальних зборів, зокрема, задля прийняття рішення про дематеріалізацію акцій, є обов’язково письмовим з описом вкладення, - оплата таких поштових повідомлень може стати значним тягарем, оскільки в разі неотримання і повернення даного повідомлення відправнику виникають додаткові витрати;

- для прийняття рішення загальними зборами про дематеріалізацію, необхідною умовою є 60% голосів акціонерів, - у разі наявності великої кількості «акцій без власника» може виникнути ситуація відсутності кворума;

- укладення договору між емітентом та обраним ним зберігачем про відкриття рахунків у цінних паперах власникам, які є зареєстрованими особами в реєстрі власників іменних цінних паперів на дату припинення ведення реєстру, зобов’язує вносити плату за обслуговування, зберігання таких акцій, що, звичайно, буде здійснювати емітент.

О.Ковальова пропонує шлях вирішення ситуації, що склалася з неефективними власниками: «цінні папери потрібно акумулювати для подальшої реалізації на українських фондових біржах. Ці пакети мають оцінити оцінювачі, а отримані кошти слід перераховувати на рахунки нотаріуса або підприємства» [4].

Законодавча невизначеність оптимальних механізмів вирішення питання не переоформлених іменних акцій створюють перепони в діяльності АТ.

Як можливі варіанти розв’язання даної проблеми можна запропонувати наступне:

- здійснення викупу акцій емітентом у власника (з подальшим зменшенням статутного фонду);

- за відсутності можливості встановити зв'язок з «пасивним» акціонером, чи з правонаступниками померлого власника акцій, - визнання акцій безхазяйними в судовому порядку за ст. 335 ЦК України [1] та відповідно до вимог чинного законодавства;

Процес вилучення акцій «без власника» необхідно розробити достатньо чітко, із врахуванням можливих зловживань: має бути регламентовано захисний механізм від неправомірного позбавлення права власності, оскільки власність – більш глобальне поняття, ніж мінливий порядок організації внутрішнього обліку, отже, пріоритетом має бути право власника акцій.


Література:

1. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року // ВВР, 2003, NN 40-44, ст.356.

2. Про акціонерні товариства: закон України від 17 вересня 2008 року // ВВР, 2008, N 50-51, ст.384.

3. Про цінні папери та фондовий ринок: закон України від 23 лютого 2006 року // ВВР, 2006, N 31, ст.268.

4. Ковальова В. Жовтневий переворот для акцій / В. Ковальова // Урядовий кур'єр. - 2010. - № 68. - 14 квіт. - С. 7


ПОЗИТИВНІ ТА НЕГАТИВНІ СТОРОНИ ПРИЙНЯТТТЯ ЗАКОНУ УКРАЇНИ «ПРО СУДОУСТРІЙ ТА СТАТУС СУДДІВ»

Доповідач: Єрьоміна М.О., студентка гр. Ю-84, СумДУ

Науковий керівник: Горева Є.Ю., викладач кафедри права


7 липня 2010 року Верховна Рада України ухвалила в другому читанні й в цілому проект Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Прийнятий Закон покликаний започаткувати новий етап судової-правової реформи в Україні, стати першим кроком на шляху удосконалення правової і судової систем в нашій державі. Вперше новий Закон об’єднав у собі майже всі норми, які стосувалися правового регулювання діяльності суду і суддів в Україні, таким чином здійснивши уніфікацію права, яке визначає їх статус і роль у державі. Уніфікація, якщо вона робиться послідовно і якісно, це завжди позитивний крок, бо кількість законів у державі прямо пропорційна ефективності їх дії в правовому й соціальному полі. Однак негативним аспектом в цьому плані, хоча й частково виправданим, є інші норми, що містяться в Прикінцевих положеннях ухваленого Закону. Ними вносяться суттєві зміни в цілу низку ключових нормативно-правових актів, і передусім, в процесуальне законодавство.

Стаття 13 закону передбачає обов’язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів. З одного боку, це може в подальшому створити низку проблем при процесуальному застосуванні судами відповідних законів, оскільки єдність загальних принципів судочинства, передбачена Конституцією, вимагає і необхідності вироблення однакових (загальних) принципів застосування рішень судів при прийнятті рішень іншими судами. Разом з тим, закріплення преюдиційності судових рішень на законодавчому рівні може стати першим кроком до визнання судового прецеденту в якості офіційного джерела права в Україні, про що вже давно йдеться, однак допоки конкретних рішень на користь цього законодавцем не прийнято [1,с.81].

  Статтею 15 закону запроваджується єдина автоматизована система документообігу в судах. Це означає, що як при одноособовому, так і при колегіальному розгляді справ у судах, суддя-доповідач для розгляду конкретної справи визначатиметься автоматизованою системою документообігу за принципом вірогідності розподілу справ під час реєстрації в суді позовних заяв, клопотань та скарг. Це одна з найбільш позитивних новел, передбачених новим законом, адже вона спрямована на мінімізацію адміністративного чи будь-якого іншого впливу на суд при розгляді й вирішенні ним тих чи інших справ, і, відтак, значно звужує можливе поле для корупції в системі правосуддя.

Водночас закон погіршив доступ людей до правосуддя та заклав низку загроз незалежності суддів. Так, Законом “Про судоустрій і статус суддів“ одночасно внесено зміни до всіх процесуальних кодексів, частина з яких викликала негативні наслідки. Начебто з метою подолання судової тяганини було скорочено процесуальні строки. За новим законом, строки розгляду справ у кожній інстанції не можуть перевищувати місяця-двох, а в деяких категоріях справ – 20, 15 чи навіть 5 днів. При значному навантаженні на суддів необхідність дотримання цих строків призвела до численних порушень процесуальних прав сторін і поверхового вирішення справ [2,с. 6]. Крім того, в низці категорій справ особу взагалі позбавили права на оскарження судового рішення. Так, зокрема, розгляд пенсійних і соціальних спорів завершується на рівні апеляційних судів – право на касацію в цих справах відсутнє, що неминуче призводить до неоднакового застосування пенсійного законодавства в різних регіонах і неможливості касаційної інстанції вплинути на таку ситуацію.

Щодо системи спеціальної (після здобуття вищої юридичної освіти) підготовки майбутніх суддів, то законом передбачено два етапи її проходження: спочатку у спеціалізованому юридичному вищому навчальному закладі четвертого рівня акредитації, потім – у Національній школі суддів (раніше – Академія суддів). Однак спеціальну підготовку суддів відповідно до європейських стандартів не можуть здійснювати заклади освіти, залежні від міністерства освіти, зокрема в питанні акредитації. Цим повинна займатися автономна установа під контролем суддів Консультативної ради європейських суддів. Таким чином, підготовку суддів мала би здійснювати лише Національна школа суддів, яка діє в системі судової влади, а не два заклади Міносвіти, які дають звичайну юридичну освіту [2,с. 4].

Позитивним є намагання закріпити в статті 55 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» кодекс етики судді законодавчо, проте дана норма навряд чи виправдає себе на практиці без фіксації на тому ж рівні (законодавчому) принципів, загальних засад та обов’язкових вимог щодо етичних норм та правил поведінки судді [3,с. 4].

За законом України «Про Вищу раду юстиції» деякі підстави для звільнення судді з посади у зв’язку з порушенням присяги є ширшими, ніж підстави для дисциплінарної відповідальності, сформульовані в Законі України“Про судоустрій і статус суддів“. Тобто за деякі більш серйозні проступки передбачено догану, а за дрібніші – звільнення, а за деякі порушення може бути застосовано обидва ці наслідки.

Фактично нові механізми створили можливість утримувати кожного суддю під постійною загрозою дисциплінарної відповідальності та звільнення (наприклад через порушення строків розгляду справ).

Законом України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено створення Вищого спеціалізованого суду в цивільних та кримінальних справах і позбавлення Верховного Суду функцій касаційної інстанції у цих справах [4,с. 12].

Ідея створення окремої інстанції для касаційного розгляду цивільних та кримінальних справ викликала чимало дискусій. Але вона заслуговує на увагу. Сьогодні Верховний Суд не справляється з навантаженням у цих справах, а тому не має можливості приділити увагу своїй основній функції - забезпечення однакового застосування законів судами загальної юрисдикції. Мало того, він уповноважений розглядати скарги на свої ж рішення за винятковими обставинами.

Проте закладені законом процесуальні механізми фактично позбавляють Верховний Суд можливостей впливати на практику судів загальної юрисдикції.

По-перше, він втратив повноваження давати судам роз'яснення щодо застосування законодавства, хоча вищі суди такі повноваження зберегли.

По-друге, він може переглядати рішення вищих судів у разі різного застосування лише норм матеріального, а не процесуального права. Навіть більше - лише тоді, коли заяву про перегляд допустить до розгляду відповідний вищий суд, рішення якого оскаржується.

По-третє, у разі задоволення заяви, максимум що може зробити Верховний Суд - це скасувати рішення і направити справу на новий розгляд, але не ухвалити нове рішення. Такий механізм викликає серйозні сумніви з огляду на рішення Конституційного Суду від 11 березня цього року про те, що Верховний Суд не є касаційною інстанцією відносно вищих судів.

Відтепер, Верховний Суд налічуватиме лише 20 суддів (по 5 суддів від чотирьох спеціалізованих юрисдикцій – цивільної, кримінальної, господарської та адміністративної) та переглядатиме справи з підстав неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права у подібних правовідносинах; справи у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, а також виконуватиме повноваження, відведені йому Конституцією

Ще одна зміна у системі судоустрою - Верховна Рада відмовилася від військових судів. Така зміна є позитивною, оскільки військові суди - це певний атавізм радянської судової системи [4,с. 13].

Останнім часом судді цих судів справ майже не розглядали, а в частині матеріального та соціального забезпечення були в привілейованому становищі порівняно зі своїми колегами.

У прийнятому законі відмовилися від ідеї, яку було цілком слушно закладено у проекті, внесеному президентом, про недопустимість нагородження суддів органами влади, поки ті обіймають свою посаду. Ця ідея пов'язана з тим, що завжди виникатимуть сумніви щодо незалежності судді від того, хто надав таку нагороду або посприяв її отриманню [2,с.289].

Новий закон передбачає право судді одержувати державні або будь-які інші нагороди, відзнаки, грамоти, але не у зв'язку зі здійсненням ним правосуддя.

Серйозні повноваження щодо суддівського корпусу одержала Вища кваліфікаційна комісія суддів. Частина 1 статті 20 закону віднесла компетенцію щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах загальної юрисдикції до функцій Вищої ради юстиції, що, суттєво розширює її повноваження, порівняно з визначенням статті 131 Конституції України.

Також невиправданим є розширення повноважень Вищої ради юстиції без приведення порядку формування її складу до європейських стандартів. Так, згідно із законом, Вищу раду юстиції наділено повноваженнями призначати і звільняти голів судів та їхніх заступників, а також розглядати скарги суддів, яким Вища кваліфікаційна комісія відмовила у рекомендації на безстрокове обрання. Однак такі повноваження Вищої ради юстиції є сумнівними, оскільки вони не передбачені Конституцією, яка вичерпно формулює перелік повноважень цього органу.

Судова реформа 2010 р., попри велику кількість позитивних новел, багато в чому погіршила доступність правосуддя для людей і суттєво підірвала суддівську незалежність. Судова система України потребує реформування, проте реформи повинні здійснюватися з врахуванням норм Конституції України [5,с.3]. Закон «Про судоустрій і статус суддів» розв’язав лише деякі проблемні питання судочинства і процесуального законодавства, і створив багато інших проблем, які необхідно змінити.

Але є й певні позитивні зміни, які наближають законодавство України до європейського, а це є важливим кроком формування судової системи держави.


Література:

1. Теліпко В.Е. Науково-практичний коментар Закону України «Про судоустрій і статус суддів»/ В. Е.Теліпко,В.В. Молдован – К.: Центр навчальної літератури, 2011. – 528 с.
   
2. Куйбіда Р. Судова реформа: здобутки і втрати /Р.Куйбіда// Lex.Право і закон.,2010.-№5.-С.4-8.
   
3. Коновалов І. Процесуальний статус судді / І. Коновалов//Правовий тиждень.,2011.-№8(238).-С.3-7.
   
4. Мальський М. Новели Закону України «Про судоустрій і статус суддів» /М. Мальський //Lex.Право і закон.,2010.-№4.-С.12-16.
   
5. Онопенко В. Велика законотворча авантюра /В.Онопенко// Юридичний вісник України.,2010. – № 28. – С. 3.
   

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ПОЛІТИКИ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Доповідач: Ільченко О.В., викладач кафедри права

Стратегічний напрям розвитку України – входження в європейський простір – був обраний ще з моменту проголошення незалежності України. Вже у Постанові Верховної Ради УРСР від 25 грудня 1990 р. „Про реалізацію Декларації про державний суверенітет України у сфері зовнішніх відносин. Уряду було доручено „спрямувати зусилля на забезпечення безпосередньої участі Української РСР у загальноєвропейському процесі та європейських структурах. А у 1993 р. Верховна Рада України прийняла Постанову „Про основні напрями зовнішньої політики України , в якій визначалася перспективна мета зовнішньої політики нашої держави – членство у європейських співтовариствах. Європейський вибір України обумовлюється усвідомленням необхідності загальноєвропейської інтеграції як важливого чинника державної незалежності, безпеки, політичної стабільності, економічного розвитку країни та соціальної злагоди у суспільстві.

У Декларації щодо України Євросоюз 2 грудня 1991 р. відзначив демократичний характер Всеукраїнського референдуму і закликав Україну підтримувати з ЄС відкритий і конструктивний діалог. 14 червня 1994 р. у Люксембурзі було підписано Угоду про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та її державами-членами (УПС) [1]. Україна ратифікувала УПС 10 листопада 1994 р., УПС набула чинність 1 березня 1998 р. Цей документ став головним міжнародно-правовим актом, який визначає фундаментальні основи співробітництва, його цілі та основні напрями. Відповідно до ст. 2 УПС „поважання демократичних принципів та прав людини, як зазначено, зокрема, в Гельсінському Заключному акті та Паризької хартії для нової Європи, так само як принципів ринкової економіки, включаючи ті з них, що були проголошені в документах Боннської Конференції РБСЄ, є основою внутрішньої та зовнішньої політики Сторін та становлять елемент партнерства та цієї Угоди” [1]. Згідно з текстом УПС основними цілями цієї Угоди постають:

- забезпечення у відповідних рамках політичного діалогу між сторонами, який сприятиме розвитку тісних політичних відносин;

- сприяння розвитку торгівлі, інвестицій і гармонійних економічних відносин між сторонами і, таким чином, прискорення їх сталого розвитку;

- створення основ для взаємовигідного економічного, соціального, фінансового, науково-технічного та культурного співробітництва;

- підтримка зусиль України зі зміцнення демократії і розвитку її економіки та завершення переходу до ринкової економіки.

Аналіз Угоди про партнерство та співробітництво [1] дозволяє зробити висновок, що вона слугує дієвим інструментом поглиблення торгових зв’язків, економічного співробітництва та партнерства. Що стосується останнього, то Угода визначає широке коло сфер співробітництва між Європейським Союзом і Україною. Всеосяжною метою такого співробітництва є підтримка процесу реформування економіки та відновлення і постійний розвиток української економіки, а також допомога у вирішенні соціальних та екологічних проблем. З огляду на це в Угоді визначено двадцять вісім галузей, у яких Європейський Союз і Україна хочуть зміцнити та розширити своє співробітництво, у тому числі звертає на себе увагу співробітництво у боротьбі з відмиванням грошей, з незаконним обігом наркотичних речовин, у митній справі. Угоду укладено на період 10 років, після чого її дія буде автоматично продовжена, якщо тільки Україна або Європейський Союз не захочуть припинити дію цієї Угоди. Але це не означає, що Угода має залишатися незмінною. Вона не є застиглою формою, а відтак може еволюціонувати в будь-якому напрямку, як цього забажають Європейський Союз та Україна залежно від змін у ЄС та Україні, а особливо тих, що мають відношення до досягнень України в напрямку розвитку ринкової економіки.

Згідно зі ст. 85 Угоди [1] створюється Рада з питань співробітництва, яка стежить за виконанням цієї Угоди. Засідання Ради проводяться на рівні міністрів один раз на рік, а також тоді, коли цього потребують обставини. З метою досягнення цілей цієї Угоди вона розглядає будь-які значні питання, що виникають в рамках Угоди, та будь-які інші двосторонні або міжнародні питання, що становлять взаємний інтерес. Рада з питань співробітництва може також виносити необхідні рекомендації Комітету з міжпарламентського співробітництва за погодженням між двома Сторонами. Рада з питань співробітництва складається з членів Ради ЄС і з членів Комісії Європейських Співтовариств, з одного боку, та членів Уряду України, з іншого боку. Рада з питань співробітництва встановлює свої правила, процедури. Посаду голови Ради з питань співробітництва займають по черзі представник Співтовариства і член Уряду України. Рада може приймати рішення про створення будь-якого іншого спеціального комітету чи органу для надання їй допомоги у виконанні обов’язків Ради; вона визначає склад та обов’язки таких комітетів або органів і порядок їх діяльності (ст. ст. 87, 88 УПС).

Перше засідання Ради з питань співробітництва між Україною та Європейським Союзом у рамках УПС відбулося 8-9 червня 1998 р. у Люксембурзі, на якому Прем’єр-міністр України заявив про прагнення України набути асоційованого членства в ЄС. Звичайно у цих засіданнях з української сторони беруть участь Прем’єр-міністр України, міністри економіки, юстиції, інші посадові особи, а з боку ЄС – міністр закордонних справ країни, що головує в ЄС, і член Єврокомісії, відповідальний за відносини з Україною.

Засідання Ради з питань співробітництва 18 березня 2003 року в Брюсселі стало важливою подією для розвитку стосунків України з ЄС. Серед головних позитивних результатів засідання Ради наступні:

• затвердження Спільної доповіді про стан виконання УПС;
  
• засідання Ради стало першим двостороннім заходом, у рамках якого було обговорено Комунікацію Єврокомісії щодо Ширшої Європи;
  
• важливим результатом підготовки до Ради стало підписання двостороннього протоколу з ЄС про вступ України до СОТ;
  
• результати обговорення питань співробітництва у сфері юстиції і внутрішніх справ черговий раз засвідчили їх пріоритетність у відносинах між Україною та ЄС. При цьому сторона ЄС виявила найбільшу зацікавленість у розвитку співпраці з метою укладання Угоди про боротьбу з нелегальною міграцією, реалізації у повному обсязі рекомендацій FATF стосовно протидії відмиванню брудних коштів в Україні. Українська сторона, з свого боку, відзначила важливість плідного продовження діалогу та необхідність надання фінансової допомоги з боку ЄС у створенні в Україні матеріально-технічної бази для утримання нелегальних мігрантів та біженців;
  

Відповідно до ст. 90 УПС був створений Комітет з парламентського співробітництва. Цей Комітет є форумом, на якому зустрічаються члени Українського та Європейського парламентів для обміну думками. Він скликається з періодичністю, яку визначає сам Комітет. Комітет з парламентського співробітництва складається з членів Європейського парламенту, з одного боку, та членів Українського парламенту, з іншого боку. Комітет визначає свої правила, процедури. Комітет з парламентського співробітництва може запитувати відповідну інформацію про виконання УПС від Ради з питань співробітництва, яка в такому випадку надає Комітету запитувану інформацію (ст. 92 УПС).

Аналіз Угоди про партнерство та співробітництво [1] дозволяє дійти до висновку, що цей документ не тільки започатковує партнерство між Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами і Україною, але і постає орієнтиром для вироблення з боку України дієвих організаційно-правових механізмів задля виконання і дотримання цієї Угоди, а також сприяє формуванню пріоритетних положень політики України щодо інтеграції до Європейського Союзу.

Слід зазначити, що імплементація положень Угоди про партнерство та співробітництво до українського законодавства почалася з утвердження Указом Президента України від 11 червня 1998 р. № 615 Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу з відповідними змінами, внесеними Указом Президента України від 12 квітня 2000 р. № 587 та Указом Президента України від 11 січня 2001 р. № 8 . Цей Указ можна вважати найважливішим українським правовим актом у сфері європейської інтеграції. Ця Стратегія проголошує інтеграцію до Європейського Союзу стратегічною метою України і визначає заходи із забезпечення всебічного входження України в європейський політичний, економічний і правовий простір та створення передумов для набуття Україною членства в Європейському Союзі. Стратегія інтеграції України до ЄС ґрунтується на:

• Конституції України [2], що встановлює спрямування зовнішньополітичної діяльності України на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права;
  
• схвалених Верховною Радою України Основних напрямках зовнішньої політики України та Концепції національної безпеки України ;
  
• Угоді про партнерство та співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами від 1994 року (УПС) [1] та інших договорах, укладених між Україною та ЄС, в яких визначаються механізми взаємодії між ними. Стратегія інтеграції України до ЄС враховує положення Стратегії ЄС щодо України від 4 жовтня 1994 року , Спільної позиції ЄС щодо України від 28 листопада 1994 року , Спільної стратегії ЄС щодо України від 11 грудня 1999 року [4], а також відповідних рішень Ради ЄС, декларацій та інших документів, які стосуються України.
  

Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу визначає основні пріоритети діяльності органів виконавчої влади, протягом якого мають бути створені умови, необхідні для набуття Україною повноправного членства в Європейському Союзі. Стратегія інтеграції також окреслює основні напрямки співробітництва України з Європейським Союзом, цілі та завдання інтеграції, основні напрямки інтеграційного процесу :

1. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС, забезпечення прав людини. Це передбачає реформування її правової системи та поступове приведення у відповідність із європейськими стандартами і охоплює галузі права, що визначені УПС. Важливим чинником реформування правової системи України слід вважати участь України у конвенціях Ради Європи, які встановлюють спільні для цієї організації та ЄС стандарти. Стратегія визначає наступні етапи правової адаптації: імплементація Угоди про партнерство та співробітництво; укладання галузевих угод; приведення чинного законодавства України у відповідність із стандартами ЄС; створення механізму приведення проектів актів законодавства України у відповідність із нормами ЄС;
   
2. Економічна інтеграція та розвиток торгівельних відносин між Україною та ЄС. Базовим документом, що визначає засади економічної інтеграції України до ЄС та засади розвитку торгівлі, є Угода про партнерство та співробітництво. Розвиток процесу економічної інтеграції полягає згідно зі Стратегією у лібералізації та синхронізованому відкритті ринків ЄС та України, взаємному збалансуванні торгівлі, наданні на засадах взаємності режиму сприяння інвестиціям з ЄС в Україну та українським експортерам на ринках ЄС;
   
3. Інтеграція України до ЄС у контексті загальноєвропейської безпеки. Кооперативна безпека, пошук підходів до якої, поряд з іншими європейськими і трансатлантичними структурами, активно веде ЄС, має стати для України гарантією власної безпеки. Підкреслюється необхідність подальшої співпраці України з ООН, ОБСЄ, Радою Європи, а також розвитку співробітництва України з НАТО та з ЄС у рамках Спільної зовнішньої політики та політики безпеки ЄС;
   
4. Політична консолідація та зміцнення демократії. Цей процес передбачає проведення самітів, міністерських консультацій, зустріч на експертному рівні. Звертається увага на співробітництво України із Європейською Комісією, Європарламентом та іншими загальноєвропейськими інституціями, а також на поглиблення відносин з окремими державами-членами ЄС. Одним із реальних внесків на шляху до зближення політичних позицій України та ЄС було б, наприклад, залучення України до спільних дій ЄС, а також вироблення і прийняття спільних позицій та проведення спільних дій України та ЄС. Підкреслюється, що європейська інтеграція сприятиме становленню громадянського суспільства в Україні і подальшому формуванню української політичної нації як повноправного члена сім’ї європейської нації;
   
5. Адаптація соціальної політики України до стандартів ЄС. Цей напрям має здійснюватися у рамках загальної програми реформ з активним залученням інституцій і програм ЄС та його держав-членів. Наголошується на важливому значенні ратифікації і подальшої імплементації Україною Європейської соціальної хартії, укладання угод з координації систем соціального забезпечення робітників, які мають українське громадянство і працюють на території держав-членів ЄС;
   
6. Галузева співпраця, яка являє собою координацію і взаємодію між Україною та ЄС у конкретних галузях і сферах господарської діяльності. Визначаються пріоритети у галузевій співпраці, у тому числі співробітництво у галузі юстиції, запобіганню та боротьбі з організованою злочинністю і поширенням наркотиків, митній справі. Галузева співпраця передбачає, поряд з прийняттям галузевих програм співробітництва з ЄС, розроблення переліку підрозділів та посадових осіб у центральних органах виконавчої влади, місцевих органах влади, що відповідають за формування та реалізацію державної політики України щодо ЄС, встановлення прямих контактів між міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади України і відповідними директоратами Європейської Комісії.
   

Указом Президента України від 14 вересня 2000 року № 1072 „Про Програму інтеграції України до Європейського Союзу” було схвалено розроблену Кабінетом Міністрів України Програму інтеграції, яка мала стати головним інструментом здійснення загальної стратегії наближення України до ЄС в усьому спектрі співробітництва – політичного, соціального, фінансового, економічного, торгівельного, наукового, освітнього, культурного тощо.

Виходячи із Стратегії інтеграції України до ЄС, Кабінет Міністрів України вважав за необхідне включити до Програми інтеграції розділ, який присвячений правосуддю та внутрішнім справам. Цілком логічною виглядає структурна побудова цього розділу. У частині, що пов’язана із розробкою шляхів щодо вирішення імміграційних питань та прикордонного контролю, розглядаються пріоритетні напрямки у сфері охорони кордону, професійної підготовки, боротьби з нелегальною міграцією, інституційних потреб, участі у міжнародному співробітництві в сфері охорони кордону, боротьби проти нелегальної міграції, технічного обладнання кордонів та прикордонних пунктів пропуску відповідно до стандартів ЄС. Враховуючи актуальність вирішення проблем у сфері міграції взагалі та надання притулку зокрема, Програмою зазначаються заходи щодо удосконалення законодавства у цій сфері (наприклад, затвердження Верховною Радою України Державної міграційної програми), інтеграційної допомоги біженцям, підвищення рівня кваліфікації державних службовців, що здійснюють процедуру і приймають рішення про надання статусу біженця і т. ін.

Залучення України до програм ЄС та тісне співробітництво у сфері юстиції та внутрішніх справ є важливою передумовою створення в Європі простору безпеки та стабільності. Задля досягнення цієї мети у Програмі визначається поточна ситуація в сфері боротьби з організованою злочинністю та незаконним обігом наркотиків, організаційно-правові механізми поглиблення співробітництва органів внутрішніх справ України з правоохоронними органами країн-членів ЄС, міжнародними правоохоронними організаціями. У Програмі знайшли відображення і питання правової допомоги у цивільних та кримінальних справах, і механізми боротьби з корупцією.

Варто додати, що політика України у сфері європейської інтеграції знаходить відповідну підтримку і на самітах Україна-ЄС, які постають консультаціями (щорічними) на вищому політичному рівні. Участь у таких консультаціях беруть Президент України і представники держав-членів ЄС та Європейської Комісії, тобто найвищі посадові особи. Наприклад, Паризький саміт Україна-ЄС (15 вересня 2000 р.) засвідчив європейську перспективу України, стратегічний курс на інтеграцію України до ЄС, змістовне насичення стосунків як у сфері посиленого політичного діалогу, так і практичного співробітництва в галузі економічних стосунків, зовнішньої політики безпеки, юстиції та внутрішніх справ.

На нашу думку, зазначені вище нормативно-правові акти та інші міжнародні документи, їх основні положення переконливо свідчать, що в Україні здійснюється поетапне формування та відповідна реалізація державної політики європейської інтеграції. Зміна пріоритетів адекватно відбиває зміни, що відбуваються як в українському суспільстві, так і в Європейському Союзі. Цілком логічним постає питання щодо визначення ролі та місця органів державної влади у якісному формуванні та реалізації такої політики.


Література

1. Угода про партнерство та співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами від 16 червня 1994 р. // Делегація Європейської Комісії в Україні. – К., 1994. – 89 с.

2. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – 141 с.

3. Положення про Українську частину Комітету з питань співробітництва між Україною та Європейським Союзом: Постанова Кабінету Міністрів України від 13 липня 1998 року № 1074 // Урядовий кур’єр. – 1998. – № 39-40.

4.Спільна стратегія Європейського Союзу щодо України: Рішення Європейської Ради від 11 грудня 1999 року (м. Гельсінкі) // Політика і час. – 2000. – № 3-4.

5.Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу: Указ Президента України від 11 червня 1998 р. № 615 // Офіційний вісник України. – 1998. – № 24. – 870 с.

6. Курко М.Н. Концептуальні засади управлінської діяльності МВС України в напрямку європейської інтеграції: загально-правова характеристика політики Європейського Союзу щодо України // Право і безпека. – 2003. – Т.2. – № 4. – С. 52

7. Арістова І.В., Курко М.Н. Компетенція та роль органів державної влади України у сфері правового забезпечення європейської інтеграції // Вісник Національного університету внутрішніх справ. – 2004. – Вип. 27. – С. 244-253.