Науково-теоретична конференція викладачів, аспірантів, співробітників та студентів юридичного факультету

Вид материала

Содержание

Особливості кримінальної відповідальності
Права платників податків за законодавством україни
Юрисдикційні органи в трудовому праві та окремі питання щодо їх повноважень

Подобный материал:

1 ... 6 7 8 9 10 11 12 13 14

ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

ТА ПОКАРАННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ

Доповідач: Шкребко Ю.А., студент групи ЮМ -91, СумДУ

Науковий керівник: Наталіч О Ю., викладач кафедри

АГПФЕБ

Неповнолітніми вважаються особи, які не досягли 18-го віку.

Враховуючи біологічні, психічні та соціальні особливості неповнолітніх, закон, по-перше, забезпечує їх посилену кримінально-правову охорону, по-друге, передбачає особливості їх притягнення до відповідальності, звільнення від відповідальності, призначення покарання, звільнення від покарання і його відбування [2, с. 230].

Характерним для неповнолітніх є зменшення видів покарань, скорочення їх строків і розмірів. Так, неповнолітньому злочинцю не може бути призначене позбавлення волі, якщо він вчинив злочин невеликої тяжкості і вперше. Особам які вчинили злочин у віці до 18 років, не може бути призначене покарання більше ніж 10 років[3, с. 172].

Звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітнього із застосуванням примусових заходів виховного характеру

Обов’язковими умовами звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру є : а) вчинення злочину невеликої або средньої тяжкості; б) наступне, після вчинення злочину і до постановлення вироку, щире роз каяття і бездоганна поведінка[4, с. 380].

Особливістю відповідальності неповнолітніх є застосування до них примусових заходів виховного характеру. Під цими заходами розуміють передбачені кримінальним законом заходи впливу, що застосовуються судом до неповнолітніх за вчинення злочину, але не є кримінальним покаранням[3, c. 171]

Неповнолітнього, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо його виправлення можливе без застосування покарання[1.ст . 97]. У цих випадках суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру, передбачені частиною другою статті 105 ККУ, а саме: застереження, що полягає в оголошенні судом осуду соціально небезпечної поведінки, у вимозі припинити таку поведінку під загрозою застосувати більш суворі заходи відповідальності; передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу; покладення на неповнолітнього обов’язку відшкодувати заподіяну шкоду та інше[3, с. 172].

Примусові заходи виховного характеру, передбачені частиною другою статті 105 цього Кодексу, суд застосовує і до особи, яка до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною цього Кодексу [1, ст. 105].

У разі ухилення неповнолітнього, що вчинив злочин, від застосування до нього примусових заходів виховного характеру ці заходи скасовуються і він притягується до кримінальної відповідальності.

Звільнення від кримінальної відповідальності допускається лише тоді, коли завдання, які стоять перед КК, можуть бути досягнуті і без застосування найбільш суворих кримінально-правових заходів[2, с. 232]

Штраф

На відміну від повнолітніх осіб штраф застосовується лише до неповнолітніх, що мають самостійний дохід, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення.

Розмір штрафу встановлюється судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану неповнолітнього в межах до п'ятисот встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.[1, ст. 99]

Громадські та виправні роботи

Щодо громадських робіт також є певні відмінності від загально застосовуваних норм – громадські роботи можуть бути призначені неповнолітньому у віці від 16 до 18 років на строк від тридцяти до ста двадцяти годин на відміну від повнолітніх яким призначають від 60 до 240 годин і полягають у виконанні неповнолітнім робіт у вільний від навчання чи основної роботи час. Тривалість виконання даного виду покарання не може перевищувати двох годин на день, а у повнолітніх 4 годин на день.

На відміну неповнолітніх виправні роботи можуть бути призначені неповнолітньому в віці від 16 до 18 років за місцем роботи на строк від двох місяців до одного року.

Позбавлення волі на певний строк

Позбавлення волі не може бути призначене неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості, нвіть без наявності певних підстав та дій.

Покарання у виді позбавлення волі призначається неповнолітньому:

1) за вчинений повторно злочин невеликої тяжкості - на строк не більше двох років;

2) за злочин середньої тяжкості - на строк не більше чотирьох років;

3) за тяжкий злочин - на строк не більше семи років;

4) за особливо тяжкий злочин - на строк не більше десяти років;

5) за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини, - на строк до п'ятнадцяти років.

З цього можна зробити висновок, що неповнолітнім не встановлюються довічне ув’язнення на відміну від інших осіб.

При призначенні покарання неповнолітньому суд, крім обставин, передбачених у статтях 65 - 67 ККУ, враховує умови його життя та виховання, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості особи неповнолітнього, що не враховується в випадках з іншими особами.

При призначенні покарання неповнолітньому за сукупністю злочинів або вироків остаточне покарання у виді позбавлення волі не може перевищувати п'ятнадцяти років.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням

Особливості звільнення від відбування покарання з випробуванням: 1) можливе при засудженні їх тільки до одного виду покарання – позбавлення волі; 2) іспитовий строк встановлюється тривалістю від одного до трьох років; 3) суд може покласти на окрему особу обов’язок щодо нагляду за засудженим та проведення з ним виховної роботи[4, c. 380-381]

Звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується до неповнолітніх відповідно до статей 75 - 78 ККУ, з урахуванням умов його життя та виховання, впливу дорослих, рівень розвитку та інші особливості особи неповнолітнього, що не враховується при розгляді справ щодо інших осіб.

У разі звільнення неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням суд може покласти на окрему особу, за її згодою або на її прохання, обов'язок щодо нагляду за засудженим та проведення з ним виховної роботи, що не застосовується до інших осіб у разі звільнення ві кримінальної відповідальності.

До неповнолітнього може бути застосовано кілька примусових заходів виховного характеру, що передбачені у частині другій цієї статті. Тривалість заходів виховного характер.[1, ст. 104]

Суд може також визнати за необхідне призначити неповнолітньому вихователя в порядку, передбаченому законом.

Звільнення від кримінальної відповідальності та відбування покарання у зв'язку із закінченням строків давності

Звільнення від кримінальної відповідальності та відбування покарання у зв'язку із закінченням строків давності до осіб, які вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, застосовується відповідно до статей 49 та 80 ККУ.

Щодо осіб, зазначених у частині першій цієї статті, встановлюються такі строки давності:

1) два роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості;

2) п'ять років - у разі вчинення злочину середньої тяжкості;

3) сім років - у разі вчинення тяжкого злочину;

4) десять років - у разі вчинення особливо тяжкого злочину.

3. Щодо осіб, зазначених у частині першій цієї статті, встановлюються такі строки виконання обвинувального вироку:

1) два роки - у разі засудження до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, а також при засудженні до покарання у виді позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості;

2) п'ять років - у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі за злочин середньої тяжкості, а також при засудженні до покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років за тяжкий злочин;

3) сім років - у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк більше п'яти років за тяжкий злочин;

4) десять років - у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі за особливо тяжкий злочин.

Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання

До осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі за злочин, вчинений у віці до вісімнадцяти років, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання незалежно від тяжкості вчиненого злочину.

Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване, якщо засуджений сумлінною поведінкою та ставленням до праці та навчання довів своє виправлення.

Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване до засуджених за злочин, вчинений у віці до вісімнадцяти років, після фактичного відбуття:

1) не менше третини призначеного строку покарання у виді позбавлення волі за злочин невеликої або середньої тяжкості і за необережний тяжкий злочин;

2) не менше половини строку покарання у виді позбавлення волі, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила у віці до вісімнадцяти років новий умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі;

3) не менше двох третин строку покарання у виді позбавлення волі, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі і була умовно-достроково звільнена від відбування покарання, але до закінчення невідбутої частини покарання та до досягнення вісімнадцятирічного віку знову вчинила умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі.

4. До неповнолітніх заміна невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням не застосовується.

5. У разі вчинення особою, щодо якої застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, протягом невідбутої частини покарання нового злочину суд призначає їй покарання за правилами, передбаченими у статтях 71 і 72 цього Кодексу.

Література

1. Кримінальний кодекс України: чинне законодавство зі змінами та доп. станом на 10 лист. 2010 р.: (ОФІЦ. ТЕКС). – К.: ПАЛИВОДА А. В., 2010. – 188 с. – (Кодекси України)

2. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України/ За ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. – 7-ме вид., переробл. та допов. – К.: Юридична думка, 2010. – 1288 с.

3. Селецькій С. І. Кримінальне право України. Загальна частина. Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2008. – 248 с.

4.Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. Закладів освіти /М. І. Бажанов, Ю. В. Баулін, В. І. Борисов та ін.; За ред. Професорів М. І. Бажанова, В. В. Сташиста, В. Я. Тація. – Київ – Харків: Юрінком Інтер – Право, 2002. – 416 с.

ПРАВА ПЛАТНИКІВ ПОДАТКІВ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

Доповідач: Янішевська К.Д., викладач кафедри права

Статтею 67 Конституції України чітко визначено обов’язок кожного громадянина України сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Але поряд з цим обов’язком платники податків – громадяни України, підприємства, установи та організації наділені певними правами, які дозволяють цивілізовано спілкуватися з працівниками податкових органів: оскаржувати у разі незгоди їхні рішення щодо застосування фінансових санкцій та адміністративних стягнень, отримувати консультації з питань оподаткування, спілкуватися з керівними працівниками податкових органів різних рівнів тощо. Актуальність полягає в тому, що даний перелік прав платників податків не відображає реальне правове положення останніх, тому це спонукає до подальшої наукової розробки та законодавчого врегулювання цієї проблеми.

Визначення платників податків як учасників податкових правовідносин надає стаття 15 Податкового кодексу України, відносячи до них фізичних осіб, юридичних осіб та їх відокремлених підрозділів, які мають, одержують (передають) об’єкти оподаткування або провадять діяльність (операції), що є об’єктом оподаткування згідно з Податковим кодексом або податковими законами, і на яких покладено обов’язок із сплати податків і зборів.

О.В.Щербанюк зазначає, що платник податків – фізична особа, на яку згідно з законами України покладено обов’язок сплачувати податки і збори (обов’язкові платежі) в порядку та на умовах, що забезпечують ефективний захист їх прав і свобод» [, с. 19]

В умовах чинного податкового законодавства права платників податків і зборів (обов'язкових платежів) регулюються ст. 17 Податкового кодексу України, яка значно розширила перелік прав платників податків і додатково встановила такі з них, які сприятимуть створенню партнерських відносин між платниками податків та податковими органами, уникненню можливих конфліктних ситуацій та поліпшенню інформатизації суб'єктів підприємницької діяльності.

Так, у відповідності до ст. 17 Податкового кодексу України платник податку має право:

безоплатно отримувати в органах державної податкової
служби та в органах митної служби, у тому числі і через мережу
Інтернет, інформацію про податки та збори і нормативно-правові
акти, що їх регулюють, порядок обліку та сплати податків та
зборів, права та обов'язки платників податків, повноваження
контролюючих органів та їх посадових осіб щодо здійснення
податкового контролю;

представляти свої інтереси в контролюючих органах самостійно, через податкового агента або уповноваженого представника;

обирати самостійно, якщо інше не встановлено цим
Кодексом, метод ведення обліку доходів і витрат;

користуватися податковими пільгами за наявності підстав у порядку, встановленому цим Кодексом;

одержувати відстрочення, розстрочення сплати податків або податковий кредит в порядку і на умовах, встановлених Податковим Кодексом;

бути присутнім під час проведення перевірок, ознайомлюватися та отримувати акти (довідки) перевірок, проведених контролюючими органами, перед підписанням актів (довідок) про проведення перевірки, у разі наявності зауважень щодо змісту (тексту) складених актів (довідок) підписувати їх із застереженням та подавати контролюючому органу письмові заперечення в порядку, встановленому цим Кодексом;

оскаржувати в порядку, встановленому цим Кодексом, рішення, дії (бездіяльність) контролюючих органів (посадових осіб), надані контролюючими органами роз'яснення;

вимагати від контролюючих органів проведення перевірки відомостей та фактів, що можуть свідчити на користь платника податків;

на нерозголошення контролюючим органом (посадовими
особами) відомостей про такого платника без його письмової згоди
та відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, державну,
комерційну чи банківську таємницю та стали відомі під час
виконання посадовими особами службових обов'язків, крім випадків,
коли це прямо передбачено законами;

на залік чи повернення надміру сплачених, а також надміру стягнутих сум податків та зборів, пені, штрафів у порядку, встановленому цим Кодексом;

на повне відшкодування збитків (шкоди), заподіяних незаконними діями (бездіяльністю) контролюючих органів (їх посадових осіб), у встановленому законом порядку;

за методикою, затвердженою Міністерством фінансів України, вести облік тимчасових та постійних податкових різниць, та використовувати дані такого обліку для складання декларації з податку на прибуток.

У свою чергу, Податковий кодекс Російської Федерації має більш широкий перелік прав платників податків, що свідчить про конкретизованіший правовий статус даних суб’єктів податкових правовідносин. Так, згідно зі ст. 21 Податкового кодексу РФ платник податку має право отримувати від Міністерства фінансів РФ письмові роз’яснення щодо питань застосування законодавства РФ про податки і збори; здійснювати спільно з податковими органами звірки розрахунків щодо податків, зборів, пеням і штрафам, а також отримувати акт такої спільної перевірки; надавати податковим органам та їх посадовим особам пояснення щодо нарахування і сплати податків, а також по актам проведених податкових перевірок, вимагати від посадових осіб податкових органів та інших уповноважених органів дотримання законодавства про податки і збори при здійсненні ними дій по відношенню до платників податків; не виконувати неправомірні акти і вимоги податкових органів, інших уповноважених органів та їх посадових осіб, які не відповідають чинному Кодексу та іншим федеральним законам [2].

З огляду на вищевикладене, постає необхідність розширення прав платників податків в Податковому кодексі України, що і буде позитивною тенденцією щодо зміни підходу до проведення контролюючими органами дій щодо обмежень прав платників податку.

Література

Щербанюк О.В. Громадянин як суб’єкт податкових правовідносин / О.В. Щербанюк – Чернівці: Рута, 2000. – 280 с.
Податковий кодекс Російської Федерації // gov.ru.

ЮРИСДИКЦІЙНІ ОРГАНИ В ТРУДОВОМУ ПРАВІ ТА ОКРЕМІ ПИТАННЯ ЩОДО ЇХ ПОВНОВАЖЕНЬ

Доповідач: Ярмак М.С. студентка групи Ю-85, СумДУ

Науковий керівник: Горевий В.І., доцент кафедри права

Розбудова в Україні ефективної моделі трудової правосуб'єктності вимагає якісно нових, більш чітких та ефективних підходів до правового становища органів та суб'єктів, які забезпечують дотримання положень актів трудового законодавства, прав та інтересів учасників правових відносин у трудовому праві. Особливої науково-правової ваги ця проблема набуває в умовах кодифікації трудового законодавства, ключовим завданням якої є формування цілісної та найбільш конструктивної моделі трудової правосуб'єктності [1, с. 64].

У цьому контексті слід зазначити, що така модель стосовно органів, які забезпечують дотримання трудового законодавства, визначається змістом їх юрисдикції відповідно до Конституції та законів України.

В юридичній літературі термін «юрисдикція» означає: 1) компетенцію судових органів щодо розгляду цивільних, кримінальних та ін. справ; 2) коло справ, які даний суд має право розглядати та вирішувати; 3) коло питань, що відносяться до компетенції держави або державної установи [ 2, с. 524].

Водночас, вчені трактують термін «юрисдикція» як 1) підсудність або право здійснювати судочинство; 2) вирішувати правові питання; 3) межі компетенції, правова сфера, на яку поширюються повноваження даного державного органу [3, с. 1082] або ж як встановлена законом сукупність повноважень відповідних державних органів вирішувати правові спори і справи про правопорушення, оцінювати дії особи або іншого суб'єкта з точки зору їх правомірності або, навпаки, неправомірності, застосовувати юридичні санкції до правопорушників [ 4, с. 447].

Термін «юрисдикція», виходячи із його етимологічного розуміння, можна трактувати: 1) як систему повноважень, якою, відповідно до норм права наділяються уповноважені органи влади; 2) систему повноважень з питань здійснення правосуддя, а також нагляду та контролю.

Буде доречним вказати, що такі підходи заслуговують уваги і щодо розуміння терміну «юрисдикція» у трудовому праві [ 1, с. 65].

У статті 55 Конституції зазначається, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Центральні органи державної виконавчої влади здійснюють контроль за додержанням законодавства про працю на підприємствах, установах та організаціях, що перебувають у їх функціональному підпорядкуванні.

Вищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів про працю здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами.

Громадський контроль за додержанням законодавства про працю здійснюють професійні спілки та їх об'єднання.

Державний нагляд за додержанням законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці здійснюють: Державна інспекція з питань праці; Державна служба гірничого нагляду та промислової безпеки; Державна інспекція техногенної безпеки України, органи та заклади санітарно-епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров'я України.

Місцеві державні адміністрації і ради народних депутатів у межах відповідної території:

забезпечують реалізацію державної політики в галузі охорони праці; формують за участю профспілок програми заходів з питань безпеки, гігієни праці і виробничого середовища, що мають міжгалузеве значення;

здійснюють контроль за додержанням нормативних актів про охорону праці.

З огляду на зазначене, обсяг та зміст трудової правосуб'єктності зазначених вище органів зумовлені їх повноваженнями відповідно до Конституції та законів України. Саме повноваження юрисдикційних органів визначають обсяг їх прав та обов'язків.

Ст. 231 КЗпП України встановлює, що у районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судах розглядаються спори за заявами:

1) працівника чи власника або уповноваженого ним органу, коли вони не згодні з рішенням комісії по трудових спорах підприємства, установи, організації (підрозділу); 2) прокурора, якщо він вважає, що рішення комісії по трудових спорах суперечить чинному законодавству.

У ст. 232 КЗпП України зазначається, що безпосередньо в районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судах розглядаються спори за заявами: 1) працівників підприємств, установ, організацій, де комісії по трудових спорах не обираються; 2) працівників про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового договору, зміни дати і формулювання причин звільнення, оплату за час вимушеного прогулу або виконання нижче оплачуваної роботи, за винятком спорів працівників, вказаній у частині третій статті 221 і статті 222 цього Кодексу; 3) керівника підприємства, установи, організації (філії, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступників, головного бухгалтера підприємства, установи, організації, його заступників, а також службових осіб митних органів, державної податкової служби, яким присвоєно персональні звання, і службових осіб державної фінансової інспекції та органів державного контролю за цінами; керівних працівників, які обираються, затверджуються або призначаються на посади державними органами, органами місцевого самоврядування, а також громадськими організаціями та іншими об'єднаннями громадян, з питань звільнення, зміни дати і формулювання причин звільнення, переведення на іншу роботу, оплати за час вимушеного прогулу і накладання дисциплінарних стягнень, за винятком спорів працівників, вказаних у частині третій статті 221 і статті 222 цього Кодексу; 4) власника або уповноваженого ним органу про відшкодування працівниками матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації; 5) працівників у питанні застосування законодавства про працю, яке відповідно до чинного законодавства попередньо було вирішено власником або уповноваженим ним органом і виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації (підрозділу) в межах наданих ним прав. Безпосередньо в районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судах розглядаються також спори про відмову у прийнятті на роботу: 1) працівників, запрошених на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації; 2) молодих спеціалістів, які закінчили вищий навчальний заклад і в установленому порядку направлені на роботу на дане підприємство, в установу, організацію; 3) вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років або дитину-інваліда, а одиноких матерів – при наявності дитини віком до чотирнадцяти років; 4) виборних працівників після закінчення строку повноважень; 5) працівників, яким надано право поворотного прийняття на роботу; 6) інших осіб, з якими власник або уповноважений ним орган відповідно до чинного законодавства зобов'язаний укласти трудовий договір.

Іншим юрисдикційним органом в трудовому праві є Державна інспекція з питань праці, яка входить до складу Міністерства соціальної політики України та яка наглядає за охороною праці та проводить експертизу її умов.

Державна інспекція з питань праці та територіальні інспекції свою діяльність здійснюють у взаємодії з органами державного управління охороною праці, органами державної податкової служби, правоохоронними органами, місцевими органами державної виконавчої влади і органами місцевого самоврядування, профспілковими об'єднаннями, представниками сторін, які підписали галузеві, регіональні угоди та колективні договори.

Контроль за додержанням законодавства про працю здійснюють щодо основних інститутів трудового права: прийому на роботу; зміни умов трудового договору; припинення трудових правовідносин; ведення трудових книжок; робочого часу і часу відпочинку; оплати праці, гарантій і компенсацій; укладення та виконання галузевих і регіональних угод, колективних договорів; трудових відносин у разі банкрутства та приватизації підприємств; відшкодування шкоди, заподіяної працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним трудових обов'язків; праці жінок, молоді, інвалідів та інших категорій громадян, які потребують соціального захисту; трудової дисципліни та матеріальної відповідальності працівників; виплати працівникам допомоги з державного соціального страхування.

Важливе місце серед органів нагляду і контролю за додержанням законодавства про працю як юрисдикційних органів в трудовому праві займають: Державна служба гірничого нагляду та промислової безпеки, Міністерство екології та природних ресурсів, Міністерства охорони здоров'я, Міністерство надзвичайних ситуацій.

Державна служба гірничого нагляду та промислової безпеки у межах своїх повноважень організовує виконання актів законодавства та здійснює систематичний контроль за їх реалізацією.

Державна служба гірничого нагляду та промислової безпеки здійснює державний нагляд за дотриманням законодавства про охорону праці. Згідно з Законом України «Про охорону праці» і Кодексом України про надра на неї покладено також обов'язки по здійсненню гірничого нагляду, що включає в себе державний нагляд за веденням робіт по геологічному вивченню надр, їх використанням та охороною, а також використанням і переробкою мінеральної сировини.

Основними завданнями служби є: комплексне управління охороною праці на державному рівні; реалізація державної політики у сфері охорони праці та виробничої безпеки, державний нагляд за додержанням вимог законодавчих та інших нормативно-правових актів щодо безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, а також за проведенням робіт, пов'язаних з геологічним вивченням надр, їх охороною, використанням і переробкою мінеральної сировини; координація робіт з профілактики травматизму невиробничого характеру; проведення експертизи проектної документації та видача дозволів на введення в експлуатацію нових і реконструйованих підприємств, об'єктів і засобів виробництва.

Нагляд у сфері використання ядерної енергії, відповідно до ст. 5 Закону України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» від 8 лютого 1995 р., є одним з основних принципів державної політики у сфері використання ядерної енергії та радіаційного захисту.

Державний нагляд за дотриманням норм, правил і стандартів з ядерної та радіаційної безпеки здійснюють Міністерство екології та природних ресурсів України, Міністерство охорони здоров'я України, інші органи державної виконавчої влади згідно з законодавством України.

Органи державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки створюють державні інспекції, на які покладається державний нагляд за дотриманням вимог ядерної та радіаційної безпеки.

Державний пожежний нагляд за дотриманням роботодавцями законодавства про пожежну безпеку здійснюється державною пожежною охороною.

Пожежна охорона створюється з метою захисту життя і здоров'я працівників, підтримання належного рівня пожежної безпеки на підприємствах, в установах і організаціях.

Основними завданнями пожежної охорони є: здійснення контролю за дотриманням протипожежних вимог; запобіганням пожежам і нещасним випадкам на них; гасіння пожеж, рятування людей та надання допомоги в ліквідації наслідків аварій, катастроф і стихійного лиха.

Спеціально уповноваженим центральним органом державної виконавчої влади, що здійснює контроль і нагляд за додержанням санітарного законодавства, державних стандартів, критеріїв та вимог, спрямованих на забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, відповідно до ст. 31 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» є центральний орган виконавчої влади в галузі охорони здоров'я. На сьогоднішній день це - Міністерство охорони здоров'я України.

Державний санітарно-епідеміологічний нагляд - це діяльність органів, установ та закладів державної санітарно-епідеміологічної служби щодо контролю за дотриманням юридичними та фізичними особами санітарного законодавства з метою попередження, виявлення, зменшення або усунення шкідливого впливу небезпечних факторів на здоров'я людей.

Основними завданнями цієї діяльності є:

нагляд за організацією і проведенням підприємствами, установами, організаціями санітарних і протиепідемічних заходів;

нагляд за дотриманням роботодавцями санітарного законодавства; проведення державної санітарно-гігієнічної експертизи умов праці, гігієнічної регламентації небезпечних факторів і видача дозволів на їх використання.

Державний санітарно-епідеміологічний нагляд за дотриманням органами державної виконавчої влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями і громадянами санітарного законодавства, контроль за проведенням санітарних і протиепідемічних заходів, виконанням програм профілактики захворювань, охорони здоров'я населення у межах відповідних територій здійснюють головні державні санітарні лікарі Автономної Республіки Крим, областей, міст, районів та їх заступники, головні державні санітарні лікарі на транспорті та їх заступники, а також головні державні санітарні лікарі об'єктів з особливим режимом роботи.

Державний контроль за дотриманням законодавства про працю на відповідних територіях здійснюють також місцеві державні адміністрації та виконавчі органи сільських, селищних, міських рад.

Нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, органами державного і господарського управління та контролю, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими радами, їх виконавчими органами, військовими частинами, політичними партіями, громадськими організаціями, масовими рухами, підприємствами, установами і організаціями незалежно від форми власності, підпорядкованості та приналежності, посадовими особами та громадянами здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами (ст. 1 Закону України «Про прокуратуру»).

Предметом нагляду за додержанням і застосуванням законів є: відповідність актів, які видаються підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами, вимогам Конституції України та чинним законам; додержання законів про соціально-економічні права і свободи громадян та їх захист, якщо законом не передбачений інший порядок захисту цих прав.

Поряд з державним наглядом і контролем за дотриманням законодавства про працю значне місце займає громадський контроль у цій сфері, який здійснюють професійні спілки, трудові колективи, громадські інспектори тощо.

Відповідно до Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» профспілки здійснюють громадський контроль за виконанням законодавства про зайнятість, виплатою заробітної плати, додержанням законодавства про працю та про охорону праці, створенням безпечних і нешкідливих умов праці, належних виробничих та санітарно-побутових умов, забезпеченням працівників спецодягом, спецвзуттям, іншими засобами індивідуального та колективного захисту, виконанням колективних договорів і угод.

Виходячи з вищевикладеного, з метою забезпечення та проведення в Україні кодифікації трудового законодавства, обговорення проекту нового Трудового кодексу України на високому та якісному рівні, доцільно було б, на нашу думку, у проекті Трудового кодексу України визначити сутність, ознаки та повноваження юрисдикційних органів у трудовому праві, особливості їх правових відносин з іншими суб'єктами.

Література

1. Костюк В. Л. Юрисдикційні органи в трудовому праві: трудоправовий підхід: матеріали науково-практичної конференції [«Трудове право та проблеми соціального захисту населення в контексті правової держави»], (Харків, 24-25 верес. 2010 р.) / Українська асоціація фахівців трудового права. Харк. екон. – прав. ун-т. – Х.: Харк. екон. – прав. ун-т, 2010. – 292 с.

2. Популярна юридична енциклопедія / [Гіжевський В.К., Головченко В.В., Ковальський В.С. та ін.]; під ред. В.С. Ковальського. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 528 с.

3. Азримеян А.Н. Новый юридический словарь / А.Н. Азримеян. - М.: Институт новой экономики, 2006. – 1088 с.

4. Крутских В.Е. Юридический энциклопедический словарь / В.Е. Крутских. – М.: ИНФРА, 2001, - Т – VІ. – 450 с.

Blog

Науково-теоретична конференція викладачів, аспірантів, співробітників та студентів юридичного факультету

Содержание