Науково-теоретична конференція викладачів, аспірантів, співробітників та студентів юридичного факультету

Вид материала

Содержание

Проблеми реформування інституту державних виконавців.
Право на утримання одного із подружжя
Аліменти в сімейному праві: поняття, сутність, порядок виплати

Подобный материал:

1 ... 6 7 8 9 10 11 12 13 14

ПРОБЛЕМИ РЕФОРМУВАННЯ ІНСТИТУТУ ДЕРЖАВНИХ ВИКОНАВЦІВ.

Доповідач: Сайко Л.Ю., ст.викладач кафедри права

Із самого початку існування суспільства виникало питання примусового виконання рішень владних органів, у випадку не виконання їх у добровільному порядку. Завжди існували служби, які займалися виконанням зазначених функцій. В Україні 24 березня 1998 року «для повного, неупередженого і своєчасного» виконання рішень судів та інших юрисдикційних органів був прийнятий Закон України «Про державну виконавчу службу», яким було створено Державну виконавчу службу України (далі ДВС). Для успішного виконання завдань нової структури було прийнято Закон України «Про виконавче провадження» та Інструкцію про проведення виконавчих дій, внесені зміни у законодавство, яке тією чи іншою мірою стосувалося виконавчого провадження.

Однак і це не створило достатніх умов для успішної та ефективної роботи державної виконавчої служби України та зацікавленості державних виконавців у реалізації покладених на них завдань. Згідно із статистичними даними Головного управління юстиції в Сумській області в 2010 році, загальна кількість державних виконавців - 213 осіб, фактично забезпечували примусове виконання 185 державних виконавців. Протягом 2010 року до органів державної виконавчої служби області надійшло 171 968 виконавчих документів, з урахуванням залишку примусовому виконанню підлягало 237 837 виконавчих документа. За 12 місяців 2010 року підлягало примусовому виконанню сума яка становить 1,6 млрд. грн. Показники по сумах порівняно з 2009 роком збільшились на 490 827 048 млн. грн. або на 45,9%. В середньому по області навантаження на кожного державного виконавця становить 117 виконавчих документів на місяць.

Протягом 12 місяців 2010 року завершено майже 152 тис. виконавчих документів на суму 711 274 594 млн. грн. Органами державної виконавчої служби забезпечено фактичне виконання 83 484 виконавчих документів, що становить 35,1% виконавчих документів, що підлягали виконанню.

Протягом поточного року до державного бюджету України стягнуто більше 20,6 млн. грн., що на 7, 5 млн. грн., або 57% більше ніж у минулому році, погашено більше 10 млн. грн. заборгованості по заробітній платі, на користь держави в інтересах Пенсійного фонду України стягнуто майже 33 млн. грн.[1].

При, так званій, позитивній тенденції, в цілому, рівень виконання є не задовільним. Причинами цього, в першу чергу, є: перевантаженість роботи державних виконавців, часом недостатня кваліфікація працівників ДВС, наявність прогалин у законодавстві, брак координації діяльності ДВС з іншими правоохоронними органами тощо. За умови постійного збільшення кількості виконавчих документів, рівень їх виконання знижується, а залишок невиконаних виконавчих документів невпинно зростає. Збільшувати кількість державних виконавців неможливо. Офіційна статистика наочно свідчить: за роки існування державної виконавчої служби її діяльність так і не досягла тих показників ефективності виконання судових рішень, які характерні для розвинених країн. Досвід інших держав переконливо засвідчує, що є спосіб виходу із зазначеної ситуації, і це - запровадження недержавних форм виконання судових рішень. Сьогодні понад 60 країн світу успішно використовують саме таку модель. Серед них - більшість країн Євросоюзу, ціла низка країн СНД. Наприклад, лише у минулому році інститут недержавного виконання запроваджено у двох країнах: Казахстані та Грузії.

Розуміння того, що запровадження альтернативних форм виконання судових рішень є, по суті, єдиним шляхом виходу із кризи, існує і в українському суспільстві. У вересні 2009 року до Верховної Ради України подано проект Закону України «Про присяжних виконавців»[2]. Існує думка, що поступово необхідно віддати виконання рішень юрисдикційних органів в приватні руки, але для початку запровадити недержавні форми паралельно з існуванням державної виконавчої служби, як це було в Болгарії. Проект Закону «Про присяжних виконавців», в цілому, позитивно сприйнятий вченими юристами та юристами – практиками, але необхідно ретельно проаналізувати висловлені ними зауваження, з тим, щоб уникнути прогалин та ускладнень при його реалізації.

Позитивним в цій ситуації є те, що створення служби присяжних виконавців надасть стягувачам можливість самостійно обирати хто здійснюватиме виконання рішення суду чи іншого уповноваженого органу. Також, запровадження інституту присяжних виконавців позитивно означиться на стані бюджетного фінансування примусового виконання судових рішень, оскільки його прийняття:не потребує додаткових бюджетних витрат; призведе до скорочення видатків Державного бюджету на утримання органів державної виконавчої служби у зв’язку зі скороченням штату чисельності державних виконавців; призведе до збільшення бюджетних надходжень за рахунок сплати податків присяжними виконавцями. Державний виконавець за рік в середньому стягує до державного бюджету України 17,6 тис. грн. виконавчого збору. При цьому, держава за цей же період на заробітну плату державного виконавця витрачає 34 588,8 грн. [3 ]. Сьогодні фінансування витрат, пов’язаних з виконанням рішень, здійснюється за рахунок Державного бюджету, а у випадку передачі повноважень з виконання рішень приватним особам вони здійснюватимуть виконання за власні кошти та кошти сторін виконавчого провадження. Позитивним, також, є те, що конкуренція приватних виконавчих контор із Державними виконавцями має вивести виконання рішень на якісно новий і ефективний рівень.

При прийнятті зазначеного Закону необхідно звернути увагу на професійну підготовку присяжних виконавців. Особа, яка буде займатися цією діяльністю повинна мати не тільки теоретичні знання у сфері права, а й відповідний практичний досвід щодо виконання рішень. Тому Закон доцільно доповнити положенням, про те, що присяжний виконавець обов’язково повинен мати досвід практичної роботи у ДВС або пройти попереднє стажування протягом 1 року у державній виконавчій службі. Також логічно посилити інші вимоги до осіб, які бажають бути присяжними виконавцями. Так, наприклад, не можуть бути присяжними виконавцями особи, які скоїли корупційні злочини та особи, які звільнені з державної виконавчої служби за дисциплінарні проступки.

Є у вищезазначеному законопроекті і не дуже зрозумілі положення. Наприклад, присяжним виконавцем не може бути особа «вчинки і поведінка якої несумісні з виконанням повноважень присяжного виконавця». Яку саме поведінку мали на увазі автори законопроекту і які це вчинки можна лише гадати.

Також, ще раз необхідно звернути увагу на те, що держава, як і в багатьох інших видах професійної діяльності, що мають велике суспільне значення (як нотаріат або оціночна діяльність), має здійснювати жорсткий контроль за кваліфікаційним рівнем осіб, які будуть безпосередньо займатися такою діяльністю, а також виступати регулятором відносин у цій сфері, забезпечуючи постійний контроль за дотриманням умов здійснення вищевказаної діяльності.

За словами заступника начальника Чернівецького міського управління юстиції Тетяни Кошкер, законопроект потребує певного доопрацювання, також і тому, що він більше спрямований на захист інтересів бізнесу, аніж на широке використання громадянами, оскільки послуги присяжних виконавців будуть значно більшими (ринковими) порівняно с послугами ДВС[4].

Незважаючи на доцільність створення інституту присяжних виконавців, створення такого інституту не зможе повною мірою вирішити проблему якісного й швидкого виконання судових рішень, оскільки в Україні система виконання судових рішень потребує значних змін з урахуванням позитивного досвіду інших держав[5].

Безперечним залишається одне для ефективного, реального забезпечення прав стягувачів, і державні виконавці, і приватні присяжні повинні діяти як злагоджений механізм, доповнюючи один одного. Тільки в цьому випадку держава зможе реалізувати конституційний принцип обов’язкового виконання рішень судів та інших юридикційних органів.

Література.

Сайт Головного управління юстиції в Сумській області. ссылка скрыта
v.ua/node/537
ссылка скрыта
Кошкер Т. Газета «Конкордія» від 21 серпня 2009 року №32 (румуномовна)
Адвокат, заступник директора судового департаменту ЮФ Центр правового консалтингу» Олексій Уколов ttp://www.legalweekly.com.ua/article/?uid=1044

ПРАВО НА УТРИМАННЯ ОДНОГО ІЗ ПОДРУЖЖЯ

Доповідач: Сінянська А., студентка групи Ю-85, СумДУ

Науковий керівник: Горева Є.Ю., викладач кафедри права

Сім'я — це мала соціальна група, заснована на шлюбі та кровній спорідненості. Члени сім'ї об'єднані емоційними зв'язками, спільністю побуту, моральною відповідальністю, взаємодопомогою. Сімейні взаємини є офіційними за формою та неофіційними за змістом. Фундаментом кожної сім'ї є подружжя. Тому cтабільність у сім'ї обумовлена рівнем взаємної турботи обох із подружжя, які мають підтримувати одне одного: сприяти тому, щоб кожен з подружжя отримав відповідну освіту, набув кваліфікацію, успішно просувався по роботі тощо.

Відповідно до сімейного законодавства дружина та чоловік повинні матеріально підтримувати один одного. Цей обов'язок не залежить від віку, стану здоров'я, матеріального благополуччя. Майнові права та обов'язки щодо надання взаємної підтримки виникають у подружжя з моменту реєстрації шлюбу та існують протягом усього часу перебування в шлюбі [1, с.189].

За нормальних сімейних стосунків подружжя добровільно піклується один про одного і проблем щодо утримання не існує. Як справедливо зазначалося в літературі, обов'язок щодо надання матеріальної допомоги одним із подружжя виникає як моральний - з часу укладання шлюбу, і одночасно як юридичний - з моменту, коли з'являються необхідні для цього підстави.

У разі, якщо один із подружжя відмовляється або ухиляється від свого обов'язку щодо утримання іншого з подружжя, який потребує матеріальної допомоги, останній має право звернутися з вимогою про стягнення аліментів у судовому порядку.

Загальні підстави стягнення аліментів на утримання одного з подружжя.
Вимоги одного з подружжя щодо стягнення аліментів можуть бути задоволені судом за наявності наступних умов:

1) Подружжя перебуває в зареєстрованому шлюбі. Шлюб має бути зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Державна реєстрація шлюбу засвідчується Свідоцтвом про шлюб. Не вважаються подружжям і особи, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах.

2) Один з подружжя потребує допомоги, є непрацездатним за віком чи станом здоров'я [2, с.236].

Непрацездатним вважається той з подружжя, який досяг пенсійного віку за старістю (чоловіки - 60 років, жінки - 55 років) або є інвалідом І, II чи III груп.

Особи, які отримали право на пенсію раніше зазначеного віку (наприклад, за вислугою років, у зв'язку з зайнятістю на шкідливих чи важких роботах тощо), права на аліменти до досягнення загального пенсійного віку не набувають.

До числа непрацездатних традиційно відносили інвалідів І, II та III груп. Після тривалих наукових дискусій у юридичній літературі та виходячи із судової практики інваліди III групи також визнані законодавцем непрацездатними.

Суперечливість позицій щодо визнання чи невизнання інвалідів III групи непрацездатними була обумовлена відсутністю єдиної позиції фахівців щодо тлумачення понять «юридична непрацездатність» і «фактична непрацездатність».

Настання юридичної непрацездатності законодавець пов'язував з:

а) інвалідністю;

б) пенсійним віком, що обумовлював відсутність у особи обов'язку працювати.

Фактична непрацездатність пов'язана із станом здоров'я і полягає у відсутності у особи реальної можливості працювати.

Звичайно, що поняття юридичної і фактичної непрацездатності в кожному конкретному випадку не завжди співпадають за змістом. На сьогодні відомі факти, коли відповідальні державні службовці, яким була встановлена II група інвалідності, сумлінно виконували свої посадові обов'язки. Що ж стосується інвалідів III групи, то у них зберігається досить високий рівень працездатності, чим і обумовлені поширення в юридичній літературі думки, що право на аліменти ці особи набувають лише в тому разі, коли не мають можливості забезпечити прожиття своєю працею [3, с.32].

Право на утримання виникає лише у разі юридичної непрацездатності. Законодавець прямо не заперечує можливості виникнення аліментних зобов'язань у разі тимчасової втрати працездатності. З огляду на складність процедури стягнення, на одержання одним з подружжя соціальної допомоги в розмірі втраченого заробітку тимчасово надавати непрацездатним особам (скажімо, у разі захворювання на запалення легень, при переломах тощо) право на аліменти недоцільно, оскільки фактичне надання такої допомоги матиме місце після одужання і поновлення працездатності.

Щодо часу, коли настала інвалідність, він правового значення не має. Один із подружжя міг укласти шлюб, будучи інвалідом або стати інвалідом, перебуваючи у шлюбі.

Не є підставою для відмови в задоволенні позову про стягнення аліментів той факт, що подружжя проживають окремо. Поки в передбаченому порядку шлюб не визнано недійсним чи нерозірваним, він вважається таким, що існує, і один з подружжя має право на утримання.

3) Подружжя-позивач потребує матеріальної допомоги [4, с.95].

У статті 75 Сімейного кодексу законодавець уперше конкретно визначив поняття «особа, що потребує матеріальної допомоги». Це - той із подружжя, кому заробітна плата, пенсія, доходи від використання його майна, інші доходи не забезпечують прожиткового мінімуму, встановленого законом.

При вирішенні питання щодо нужденності одного з подружжя суд має враховувати доходи кожного з подружжя, не обмежуючись при цьому лише констатацією факту наявності в подружжя-відповідача значних доходів чи навпаки - незначних доходів подружжя-позивача. Наявність у того з подружжя, який є непрацездатним, майна сама по собі не може бути підставою позбавлення його права на аліменти, звичайно, окрім випадків, коли це майно постійно приносить дохід (наприклад, йому на праві власності належать дві квартири, одна з яких здається в найом). Не може бути визнано нужденним подружжя, який, незважаючи на незначну пенсію, має великий грошовий вклад в ощадкасі, отримав в спадщину нерухомість, транспортні засоби тощо.

4) Подружжя-відповідач має можливість таку матеріальну допомогу надати.

При визначенні матеріальних можливостей подружжя-відповідача береться до уваги його сімейне становище, наявність утриманців, яких він згідно з чинним законодавством зобов'язаний утримувати (непрацездатні батьки, діти, інші особи), характер і розмір доходів.

Аліменти, присуджуються одному із подружжя у частці від заробітку (доходу) другого з подружжя або у твердій грошовій сумі. Утримання може надаватися у натуральній або грошовій формах за згодою другого з подружжя. За рішенням суду аліменти присуджуються одному із подружжя, як правило, у грошовій формі, починаючи від дня подання позовної заяви. Перелік видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя (дітей, батьків, інших осіб), затверджується Кабінетом Міністрів України [1, с.191].

Якщо утримання надається у вигляді грошової суми, вона повинна сплачуватися щомісячно. Водночас за взаємною згодою аліменти можуть бути сплачені наперед. Це стосується, перш за все, тих випадків, коли платник аліментів виїжджає на постійне місце проживання в державу, з якою Україна не має договору про надання правової допомоги. Розмір аліментів у такому разі визначається за домовленістю, а при виникненні спору - за рішенням суду.

Чинне законодавство одночасно передбачає, що зобов'язання подружжя щодо матеріальної допомоги один одному можуть бути оформлені нотаріально посвідченою угодою. Така угода може бути оформлена як складова частина шлюбного контракту або як самостійний договір [5, с.79].

У разі зміни матеріального чи сімейного становища одного із подружжя, кожен із подружжя має право звернутися до суду з позовом про зменшення (чи відповідно збільшення) розміру аліментів, які стягуються.

Спеціальні підстави для стягнення аліментів на утримання одного з подружжя.

Стягнення аліментів на утримання того з подружжя, який доглядає малолітню дитину. Право на утримання має також дружина від чоловіка під час вагітності. Таке ж право надано дружині, з якою проживає дитина віком до трьох років, а якщо дитина має вади фізичного чи психічного розвитку - до досягнення дитиною шести років.

Стягнення аліментів з чоловіка не залежить від того, чи працює дружина в цей час та яке її матеріальне становище, а пов'язане лише з двома умовами: дружина має проживати з малолітньою дитиною; чоловік повинен мати можливість надавати дружині матеріальну допомогу.

2) Утримання того з подружжя, з яким проживає дитина-інвалід.

Якщо один із подружжя, в тому числі працездатна особа, проживає з дитиною-інвалідом, яка не може обходитися без постійного стороннього догляду, і опікується нею, він має право на утримання незалежно від свого матеріального становища за умови, що другий з подружжя може надавати таку матеріальну допомогу [6, с.88].

У цьому випадку право на утримання не обумовлено непрацездатністю або нужденністю позивача. Воно не обмежено в часі.

На практиці, як правило, той із подружжя, хто доглядає дитину-інваліда, не працює або працює неповний робочий час, що не може не позначитися на його матеріальному становищі та можливості отримання доходів.

Розмір аліментів тому з подружжя, з яким проживає дитина-інвалід, визначається за рішенням суду або у частці від заробітку (доходу) другого з подружжя, або у твердій сумі без врахування можливості одержання аліментів від батьків, повнолітніх дочки або сина.

3) Утримання осіб, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах.

У Сімейному кодексі України з'явився зовсім новий інститут, який передбачає право на утримання чоловіка та дружини, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах без реєстрації шлюбу.

Умовами набуття утримання є :

а) проживання однією сім'єю, тобто особи мають проживати спільно та бути пов'язаними спільним побутом;

б) проживання однією сім'єю протягом тривалого часу. Законодавець не дає прямої відповіді на питання, що необхідно розуміти під поняттям «тривалий час». Зрозуміло, що це поняття є оціночним, і суд у кожній конкретній справі має обґрунтовувати своє рішення щодо тривалості спільного проживання;

в) непрацездатність позивача настала саме під час спільного проживання;

г) позивач потребує матеріальної допомоги;

д) відповідач за своїм матеріальним становищем має можливість таку допомогу надавати [1, с.193].

Ідея законодавця зрозуміла: він намагається надати певні гарантії і матеріально підтримати тих осіб, які створюють по суті сім'ю, але в силу певних обставин не бажають (або не мають можливості) зареєструвати належним чином свої сімейні відносини.

Наведені новели вимагають досить обережного ставлення до них на практиці, оскільки якщо питання щодо аліментування таких осіб не буде погоджено сторонами добровільно, то доказовою базою для суду стануть, перш за все, показання свідків, що не може не обумовити появу безпідставних позовів, судову тяганину та виникнення спорів, які важко розв'язати.

Література

1. Гопанчук В.С. Сімейне право України: підруч. / В.С. Гопанчук. - К.: Істина, 2002. - 299 с.

2.Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар. / З.В. Ромовська. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. — 528 с.

3.Мазур О. С. Сімейне право України : навч. посіб. / О.С. Мазур. — К.: Ун-т «Україна», 2005. — 115 с.

4. Баранова Л.М. Сімейне право України: підруч. / Л.М. Баранова, В.І. Борисова, І.В. Жилінкова. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 263 с.

5.Антошкіна В. Договірне регулювання відносин з надання утримання між подружжям (колишнім подружжям)// Право України. – 2004. – №11

6.Сімейний кодекс України. / ВВР., 2002. - N 21-22. - С. 135.

АЛІМЕНТИ В СІМЕЙНОМУ ПРАВІ: ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ, ПОРЯДОК ВИПЛАТИ

Доповідач: Сінянський К., студент групи Ю-85, СумДУ

Науковий керівник: Горева Є.Ю., викладач кафедри права

Батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій або натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі. У разі виїзду одного з батьків за кордон на постійне проживання у державу, з якою Україна не має договору про надання правової допомоги, аліменти стягуються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо місце проживання батьків невідоме, або вони ухиляються від сплати аліментів, або не мають можливості утримувати дитину, дитині призначається тимчасова державна допомога. При визначенні розміру аліментів суд враховує: - стан здоров'я та матеріальне становище дитини та платника аліментів; - наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина. Батьки зобов'язані брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо). Додаткові витрати на дитину можуть фінансуватися наперед або покриватися після їх фактичного понесення: разово, періодично або постійно [1, с.118].

Аліменти за минулий час можуть бути присуджені, якщо позивач подасть суду докази того, що він вживав заходів щодо одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв'язку з ухиленням останнього від їх сплати. У цьому разі суд може присудити аліменти за минулий час, але не більше, як за 3 роки. Розмір аліментів може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров'я когось із них. Влаштування дитини до закладу охорони здоров'я, навчального або іншого закладу не припиняє стягнення аліментів на користь того з батьків, з ким до цього проживала дитина, якщо вони витрачаються за цільовим призначенням. За позовом платника аліментів суд може повністю або частково звільнити його від сплати заборгованості за аліментами, якщо вона виникла у зв'язку з його тяжкою хворобою або іншою обставиною, що має істотне значення.

Батьки зобов'язані утримувати своїх повнолітніх непрацездатних дочку, сина, які потребують матеріальної допомоги, якщо вони можуть таку матеріальну допомогу надавати. Якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов'язані утримувати їх до досягнення 23 років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу. Право на утримання припиняється у разі припинення навчання. Повнолітні дочка, син зобов'язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги. Якщо мати, батько були позбавлені батьківських прав і ці права не були поновлені, обов'язок утримувати матір, батька у дочки, сина, щодо яких вони були позбавлені батьківських прав, не виникає. Дочка, син крім сплати аліментів зобов'язані брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю. Дочка, син можуть бути звільнені судом від обов'язку утримувати матір, батька та обов'язку брати участь у додаткових витратах, якщо буде встановлено, що мати, батько ухилялися від виконання своїх батьківських обов'язків. У виняткових випадках суд може присудити з дочки, сина аліменти на строк не більш як 3 роки [2, с.74].

Виходячи зі змісту чинного законодавства, право на аліменти може припинятися за певних обставин.

По-перше, право на аліменти на дитину припиняється у разі досягнення нею повноліття, оскільки за загальним правилом утримання дитини здійснюється батьками до досягнення нею повноліття. У разі утримання повнолітньої дитини, яка продовжує навчатись, право на аліменти припиняється з досягненням нею двадцяти трьох років.

По-друге, право на аліменти може бути припинено у разі звільнення батьків від обов'язку утримувати дитину відповідно до статті 188 Сімейного кодексу України, якщо дохід дитини набагато перевищує дохід кожного з батьків і повністю забезпечує її потреби.

По-третє, припинення права на аліменти на дитину допустиме у зв'язку з набуттям нею права власності на нерухоме майно згідно статті 190 Сімейного кодексу України. Основою таких відносин є взаємна згода батьків на укладення відповідного договору.

Той з батьків, з ким проживає дитина, і той з батьків, хто проживає окремо від неї, з дозволу органу опіки та піклування можуть укласти договір про припинення права на аліменти для дитини у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно (житловий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо).

Закон відносить такий договір між батьком і матір'ю до переліку тих, які посвідчуються нотаріально і підлягають державній реєстрації. Дитина може брати участь в укладенні договору, якщо вона досягла чотирнадцяти років.

За договором, який укладається між батьками з участю чи без участі дитини, грошові кошти, які сплачуються зазвичай одним з батьків (аліменти), замінюються (компенсуються) нерухомістю. Однак укладення договору не звільняє того з батьків, хто проживає окремо, від обов'язку брати участь у додаткових витратах на дитину.

Право власності на нерухоме майно за договором набуває дитина або дитина і той з батьків, з ким вона проживає, на праві спільної часткової власності на це майно. Той з батьків, з ким проживає дитина, у разі укладення договору про припинення права на аліменти для дитини у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно зобов'язується самостійно утримувати її.

Захищаючи інтереси дитини, законодавець встановив правило, відповідно до якого на майно, одержане за договором, не може бути звернено стягнення. Окрім цього, до досягнення дитиною повноліття одержане за договором майно може бути відчужене лише з дозволу органу опіки та піклування.

Договір про припинення права на аліменти для дитини у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно може бути визнаний недійсним або розірваним [3, с.14].

Так, на вимогу відчужувача нерухомого майна суд визнає договір недійсним у разі виключення імені відчужувача як батька з актового запису про народження дитини. У разі визнання договору недійсним у відчужувача відновлюється право власності на нерухоме майно. За позовом відчужувача нерухомого майна договір може бути розірваний у разі невиконання тим із батьків, з ким проживає дитина, обов'язку по її утриманню.

Законодавець визначає аліменти як кошти на утримання дитини, які присуджуються за рішенням суду в частці від доходу її матері, батька та (або) у твердій грошовій сумі. Аліментні правовідносини мають певні особливості. По-перше, підстави їх виникнення визначені лише законом. По-друге, аліментні зобов'язання є безоплатними, тобто не можуть бути витребувані назад, навіть якщо стягнуті помилково, за винятком випадків, коли їх стягнення було засноване на неправдивих відомостях. По-третє, аліментні зобов'язання мають особистий характер: їх сплачують особи, на яких вказує закон. Покладання обов'язку утримання на інших осіб не допускається. Визначившись із термінологією, можна перейти до аналізу причин, які викликають це явище, та проблем, що з ним пов’язані.

Якщо ж зберегти сім’ю не вдалося і постає питання про стягнення аліментів на утримання дитини, виникають ще дві проблеми: визначення розміру аліментів та їх несплата. Щодо першої проблеми слід зазначити: гарантій того, що в суді серйозно займатимуться справою про стягнення аліментів, на жаль, немає. Як правило, рішення за такими позовами судді через надмірну завантаженість виносять, не заглиблюючись у подробиці, і в результаті далеко не завжди встановлюють об’єктивний розмір аліментів на утримання дитини. Рішення у справі про стягнення аліментів звучать майже однаково. При цьому позивач і відповідач навіть не намагаються скористатися правами, які дає їм закон [4, с.23].

Та все ж варто хоча б спробувати захистити своє право. Як відомо, багато громадян мають так званий дохід у конверті, а суд, присуджуючи аліменти, виходить лише з офіційно задекларованих доходів. Тому іноді частка доходу батька не досягає навіть 30% прожиткового мінімуму, передбаченого для дитини відповідного віку, але водночас він їздить на престижному автомобілі та витрачає великі кошти на задоволення власних потреб. У цьому разі на допомогу може прийти пункт 4 частини 1 статті 182 Сімейного кодексу України, у якому йдеться про те, що суд при визначенні розміру аліментів може враховувати інші обставини, які мають істотне значення. Тому проблема полягатиме в отримання достатньої кількості доказів для суду. На сайті одного з приватних детективних агентств у переліку послуг, що надаються, є встановлення реального матеріального стану особи. Звичайно, послуги детективів коштують недешево, але, витративши певну суму на детективів, можна забезпечити своїй дитині пристойне існування. Наведений приклад, безумовно, не є загальнообов’язковим і має використовуватися за певних обставин, проте він доводить, що протидіяти тінізації доходів можна [5, с.71].

Що стосується навмисної несплати аліментів, ця проблема дещо складніша. Як свідчить статистика, серед невиконаних судових рішень 90% складають ті, що стосуються аліментів. Є багато чинників, що призводять до цього [3, с.14]. Зокрема, як відомо, після розлучення немає більших ворогів, ніж колишні чоловік та дружина. Тому той, на кого покладається обов’язок сплачувати аліменти, розцінює їх як зведення рахунків, а це не збільшує імовірність їх сплати. Проте несплата аліментів не пов’язана з недосконалістю Сімейного кодексу України. Чинний Кримінальний кодекс України, а саме стаття 164, передбачає покарання за ухилення від сплати аліментів на утримання дітей. Однак, як свідчить практика, лише в половині кримінальних справ суд знаходить підстави для винесення обвинувального вироку. Не останню роль відіграє Закон "Про виконавче провадження", який потребує внесення кардинальних змін до положень, що стосуються стягнення заборгованості з боржника. Адже ненормально, що, заборгувавши аліменти та не маючи офіційних доходів і будь-якого зареєстрованого майна, боржник виходить сухим із води і уникає майнової відповідальності.

Згаданих проблем можна уникнути. Наприклад, глава 10 Сімейного кодексу України передбачає укладення між подружжям шлюбного договору, що регулюватиме правовідносини в разі розлучення. Цей договір може вирішити багато проблем, що зазвичай виникають при розлученні. Однак в Україні він є новелою, тому ставлення до нього в подружжя здебільшого стримане. Існує думка, що шлюбний договір - це прояв нелюбові, маніфест недовіри, що так чи інакше обов’язково призведе до розлучення.

Певну альтернативу аліментам встановлює також стаття 190 Сімейного кодексу України, яка передбачає можливість припинення права на аліменти на дитину у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно. Ця норма дозволяє укласти договір, за яким певне нерухоме майно передається в обмін на звільнення від обов’язку сплачувати аліменти. Можливо, ця альтернатива застосовується нечасто, та все ж звільняє від проблемних аліментних правовідносин [6, с.114].

Ще одним заходом, який може якісно змінити як аліментні, так і шлюбні правовідносини, є обов’язкова участь народних засідателів у засіданнях про призначення аліментів та про розірвання шлюбу. Ця пропозиція досить часто звучить серед вчених і юристів. Позиція судді через його власний сімейний стан та внутрішні переконання може не відповідати реальному стану справ, тому погляд "народу" має велике значення: він дозволить прийняти об’єктивне рішення.

Таким чином, аліменти в сімейному праві є ефективним, хоч і складним, засобом забезпечення прав та інтересів дітей і батьків.

Література

Дзера О.В. Сімейне право України: навч. посіб. / О.В. Дзера. — К. : Вентурі, 2007. — 272 с.
Борисова В.І. Сімейне право України: підруч. / В.І. Борисова, І.В. Жилінкова. — К. : Юрінком Інтер, 2006. — 264 с.
Козлов С. Аліменти по-новому: майнові відносини батьків та дітей/ С.Козлов// Юридична газета, 2005. - №6.– С.14.
Губань Р. Сімейне право України: зміна парадигм / Р. Губань // Юридичний журнал, 2009. — № 2. —С. 23.
Токарєва В. І. Сімейне право України: посіб. / В. І. Токарєва. — К. : Знання, 2007. — 284 с.
Лепех С. М. Сімейне право України: навч. посіб. / С. М. Лепех. — Л.: Вид. центр Львівського національного університету імені Івана Франка, 2010. — 318 с.

Blog

Науково-теоретична конференція викладачів, аспірантів, співробітників та студентів юридичного факультету

Содержание