Социальная политика: принципы и методы реализации в контексте мирового опыта /Материалы международной научно-практической конференции 27 мая 2011 г. Судак

Вид материала

Документы

Содержание Нові концептуальні підходи до формування та реалізації соціальної політики в україні Зовнішній вплив Соціальна політика на виробничому рівні Висновки та пропозиції. Трансформація відносин суб’єктів соціальної політики в сучасних умовах Державні соціальні гарантії працівників освіти

Подобный материал:

• Международная конференция «Актуальные вопросы акушерства, гинекологии и перинатологии», 95.8kb.
• И общество: проблемы и перспективы развития материалы II международной научно практической, 282.08kb.
• Труды международной научно-практической интернет-конференции, 6066.9kb.
• Рекомендации III международной научно-практической конференции «достойный труд основа, 1591.29kb.
• Сборник статей ежегодной международной студенческой научно-практической конференции, 1058.05kb.
• Пригласительный билет и программа международной научно-практической конференции Барнаул, 99.61kb.
• Материалы Третьей Республиканской научно-практической конференции 28 мая 1997 г. Нальчик,, 580.36kb.
• Международная научно-практическая конференция «современный транзактный анализ: возможности,, 47.67kb.
• Материалы Всероссийской научно-практической конференции Часть I москва Челябинск 2010, 4034.01kb.
• Программа Международной научно-практической конференции «Проблемы и перспективы инновационного, 77.77kb.

НОВІ КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПІДХОДИ ДО ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ


Прагнення України до інтеграції в кращі світові соціальні системи, пошук гідного місця серед розвинених країн, подолання наслідків глобальної та внутрішньої економічної кризи, а також необхідність збереження та розвитку людського потенціалу країни потребують формування та реалізації таких концептуальних підходів до соціальної політики, які б сприяли мінімізації та подоланню соціальних ризиків та небезпек та створювали умови та можливості для соціальних перспектив людини, суспільства і країни.

Оцінити досягнення України у формуванні та реалізації соціальної політики за термін набуття незалежності вкрай складно. Це обумовлено непослідовністю дій та невиконанням обов’язків держави щодо потреб забезпечення соціального розвитку через відповідну соціальну політику. Так, у 1994 р. прийнята та не виконана Постанова Верховної Ради України «Про розробку Концепції соціальної політики України». Протягом 1997-2000 рр. та 2001-2004 рр. були схвалені Указами Президента України Основні напрями соціальної політики [2, 3]. Але термін дії їх вичерпано, а Україна вже шість років не має правового документа з соціальної політики.

Соціальна політика є популярною серед вітчизняних фахівців та науковців. Їй присвячені наукові розробки Е. Лібанової, О. Макарової, А. Колота, О. Грішнової, В. Антонюк, У. Садової, Н. Балтачеєвої, А. Гриненко, Л. Семів та інших. Наукові узагальнення та обґрунтування дають підставу для удосконалення демографічного та людського розвитку, соціально-трудових відносин та соціально-трудової сфери, формування людського та соціального капіталу, визначення особливостей регіональної соціальної політики тощо. Але загальних методологічних розробок з соціальної політики з врахуванням потреб ефективного та якісного управління немає. Тому постає гостра необхідність визначити та реалізувати основні стратегічні умови та вимоги до формування і впровадження соціальної політики України на сучасному етапі. Соціальна політика може бути ефективною за умов врахування стратегічних орієнтирів країни, потреб та соціальних інтересів її населення, а також кращих міжнародних соціальних стандартів.

Стратегічним орієнтиром при формуванні соціальної політики повинно стати досягнення соціальної безпеки. Головною вимогою будь-якого розвитку є створення умов безпеки. Це трансформується на людину, суспільство, державу. Досягти соціальної безпеки можливо при поєднанні державної політики у сфері національної безпеки та соціальної політики.

В сучасних умовах прагнення до кращих світових стратегічних орієнтирів неможливо не орієнтувати соціальну політику на забезпечення людського розвитку. При формуванні правового документа з соціальної політики України необхідно забезпечити узгодження вітчизняних концептуальних засад формування соціальної політики з міжнародними концепціями людського розвитку та соціального управління. Необхідним є включення до стратегічних пріоритетів соціальної політики досягнення рівня розвитку людського потенціалу відповідно до кращих міжнародних показників його оцінки та врахування індикаторів і показників регіонального людського розвитку, визначених більш комплексно за вітчизняною методикою.

Значним недоліком попередніх правових документів з соціальної політики на 1997-2000 роки та на період 2004 року була відсутність цілеспрямованих дій щодо забезпечення людського розвитку, нагромадження людського капіталу. Напрацювання науковців та фахівців України у цій сфері, зміст доповідей Президентів України Верховній Раді України та звернень до народу України впродовж останніх п’яти років, а також запровадження статистичної звітності з регіонального людського розвитку дають значні підстави для виокремлення в структурі соціальної політики самостійного напряму щодо забезпечення людського розвитку.

Конструювання соціальної політики без контексту соціальної держави та навпаки є штучною конструкцією. Забезпечення соціальної політики можливо за умов відповідності моделі соціальної політики та соціальної держави, спільної мети, принципів, пріоритетів, напрямів, завдань та механізму реалізації. Пропонується одночасно з формуванням правового документа з соціальної політики ініціювати розробку відповідної концепції (стратегії) соціальної держави. При їх розробці доцільно забезпечити органічне сполучення змісту загальних та окремих положень, їх координацію та взаємообумовленість.

Зовнішній вплив на соціальну політику відбувається за умов глобалізації. Це потребує стимулювання розвитку її позитивних сторін (економічне зростання за рахунок нової якості людських ресурсів, нагромадження людського капіталу, раціональне використання інтелектуального капіталу тощо) та попередження негативних проявів (поглиблення соціальної нерівності, поширення ідеології споживання, соціальних хвороб, насильства тощо).

Соціальна політика реалізується через діяльність, спрямовану на формування та встановлення певного соціального порядку в соціальній системі для здійснення функцій збереження, ефективного функціонування та розвитку. Вона залежить від якості та ефективності соціального управління, що визначається стратегічними заходами щодо розбудови соціальної держави, соціальної орієнтації економіки та застосуванням соціальної відповідальності всіх об’єктів соціальної політики за стан людського та соціального розвитку. При формуванні змісту соціальної політики доцільно виокремити положення, які визначають напрями та заходи ефективного соціального управління.

Без врахування регіональних потреб її формування та реалізації, соціальна політика України буде носити суто централізований характер, що обумовлює протиріччя з цільовими орієнтирами системи управління країною на децентралізацію. Втім, сьогодні регіональна соціальна політика представлена в регіонах лише окремими напрямками, що виходять з державних концепцій та стратегій подолання бідності, демографічного розвитку, охорони здоров’я тощо. Водночас, потреби щодо самостійного правового документу з соціальної політики регіону, який враховує регіональні та національні соціальні інтереси, не вичерпуються межами стратегій соціального й економічного розвитку областей. Тому в структурі правового документу з соціальної політики повинен виокремлюватись напрям з регіональної соціальної політики.

Соціальна політика на виробничому рівні повинна бути інтегрованою як підсистема до соціальної системи держави. За сучасних умов соціальна роль підприємства є погано визначеною та слабо регламентованою. Від стану соціально-трудових відносин, балансу інтересів власника, менеджерів і працівників підприємств, а також перспектив його розвитку залежить виконання соціальної функції підприємства. Соціальна роль підприємства визначається шляхом реалізації його соціальної функції по відношенню до своїх працівників, що є додатковим внеском до соціальної функції держави. Убудованість підсистеми соціальної політики підприємства з визначенням її змісту та напрямків в системі соціальної політики держави стане стратегічним орієнтиром для її здійснення на виробничому рівні.

Значна кількість визначених у правових документах України положень, спрямованих на соціальний розвиток та розв’язання соціальних проблем, не може бути реалізована без їх включення до стратегічного документу з соціальної політики з подальшим застосуванням механізмів упровадження. Таким чином, є всі підстави для формування правового документу України з соціальної політики та надія на позитивне сприйняття пропозицій для реальних дій у цій сфері.

Висновки та пропозиції. Формуванню важливих правових документів у державі сприяє політична активність та певні зміни в органах і структурах законодавчої та виконавчої влади. Саме сьогодні відбуваються зміни, що зумовлюють гостру потребу в розробці та реалізації правового документа з соціальної політики. У теперішній час, у зв’язку з глобальною економічною кризою, змінилось зовнішнє середовище, одночасно зросли соціальні ризики та небезпеки, загострились проблеми у безпеці, гарантіях зайнятості, навчанні, відпочинку, самореалізації тощо. Зменшились рушійні сили та чинники розвитку, зросли роль і місце людини, яка стала головною в цивілізаційному прогресі. Вирішального значення в економічному зростанні набувають людський капітал, якість робочої сили, мотивація ефективної праці [3 c.9]. Все це обумовлює гостру потребу щодо врахування сучасних концептуальних засад формування соціальної політики України, що повинна базуватися на сучасних тенденціях і закономірностях, новітніх наукових теоріях та концепціях соціально-економічного розвитку які успішно реалізуються в розвинених країнах світу. В основі соціальної політики мають бути концепції:

соціальної безпеки, що забезпечує попередження виникнення та ліквідацію соціальних небезпек і ризиків та формування умов людського й соціального розвитку;

соціальної держави, яка спрямована на підвищення рівня та якості життя населення шляхом забезпечення ефективної зайнятості та соціального захисту, соціальної відповідальності бізнесу в умовах сучасної ринкової економіки, формування середнього класу, захисту прав і свобод людини тощо;

людського розвитку, що орієнтована на розвиток кількісних та якісних параметрів людського потенціалу шляхом розширення можливостей вибору людини;

людського капіталу, що визначає, як основний чинник виробництва, нагромаджені продуктивні здібності людини, сформовані в результаті інвестицій в освіту, охорону здоров’я, мотивацію та мобільність;

економіки знань, яка обґрунтовує тезу, що основним чинником суспільного розвитку в сучасних умовах є знання і нагромаджений капітал ;

соціального капіталу, що встановлює норми взаємодії та довіри, які виникають у суспільних та трудових відносинах;

інноваційного розвитку, яка визначає безперервний потік інновацій, що є результатом діяльності людей з високими якісними характеристиками, головним чинником розвитку та конкурентоспроможності країни;

сталого розвитку, що вимагає соціальної відповідальності нинішнього покоління перед прийдешніми поколіннями за ресурсне забезпечення життєдіяльності людського потенціалу при здійснені збалансованої економічної, соціальної та екологічної політики.

Література

1. Основні напрями соціальної політики на 1997-2000 роки: Указ Президента України від 18 жовтня 1997 р. № 1166/97 // Урядовий кур’єр. – 1997. – 30 жовтня.
   
2.  Основні напрями соціальної політики на період до 2004 року: Указ Президента України від 24 травня 2000 р. № 717/2000 // Офіційний вісник України. – 2000. – № 21. – Ст. 858.
   
3. Лібанова Е.М. Стратегічні пріоритети соціальної політики України на початку ХХІ століття // Демографія та соціальна політика. - №1 (9). – 2008. – С.9-22.
   
4. Колот А.М. Мифы социальной политики, или с чего следует начинать формирование новой модели / А.М. Колот // Зеркало недели. – 2010. - № 2 (781). –– [Электронный ресурс]. – Режим доступа: /3000/3050/68293/
   
5. Управління людським та соціальним розвитком у регіонах України: моногр. / О.Ф. Новікова, О.І. Амоша, Л.В. Шаульська та ін.; НАН України. Ін-т економіки пром-сті. – Донецьк, 2010. – 488 с.
   
6. Про необхідність розробки та прийняття проекту Указу Президента України «Про основні напрями соціальної політики України на період до 2015 року»: доповідна записка / О.Ф. Новікова, В.П. Антонюк, Л.В. Шаульська та ін.; НАН України. Ін-т економіки пром-сті. – Донецьк, 2011. – 64 с.
   

Орлов Валентин Валентинович,

Криворізький економічний інститут

Київського національного економічного

університету імені Вадима Гетьмана

Орлова Ольга Ігорівна,

Криворізький технічний університет


Трансформація відносин суб’єктів соціальної політики в сучасних умовах


Реалізація соціальної політики, на нашу думку, є сферою практичного здійснення важливої функції держави зі створення умов, що забезпечують кожному членові суспільства реалізацію його потреб, з урахуванням, схвалюваної суспільством системи цінностей. У центрі такої політики повинна бути людина, яка одночасно виступає як її мета, предмет і суб'єкт.

В.Ф. Золотарьов, на наш погляд, дає достатньо повні й коректні визначення об'єктам і суб'єктам соціальної безпеки. Держава та суспільство є як об'єктами, так і суб'єктами соціальної безпеки, оскільки в сучасній Україні соціальна безпека може бути забезпечена тільки цілеспрямованою політикою й об'єднаними діями держави та суспільства. Держава видає закони, суспільство повинно їх дотримуватися. Водночас суспільство безпосередньо впливає на функціонування держави. Ця система тісно взаємопов'язана. У ній немає й не повинно бути пріоритету, благополуччя одного елемента безпосередньо залежить від розумності іншого [1, c.101]. Ми вважаємо, що в цьому випадку має сенс вести мову про суб'єкт-суб'єктні відносини між державою та суспільством.


У практичному аспекті об'єктами соціальної політики служать умови життя і праці людини, суспільні відносини (міжгрупові й міжособові) і соціальна структура в цілому. Досі в Україні державна соціальна політика, орієнтована на соціальну безпеку, не дістала адекватної легалізації в чинних нормативно-правових документах [2, c.64]. У концептуальних програмних розробках, на нашу думку, має передбачатися, що вона повинна ґрунтуватися на таких принципах:

- гарантованості державою її здійснення на користь своїх громадян і за їх активною участю;

- правової легалізації соціальної захищеності особи;

- забезпечення професійно-технічного функціонування системи соціальних інститутів (охорони здоров'я, освіти, соціального захисту, культури, охорони праці, зайнятості тощо);

- легалізації, адекватності, диференційованій стійкості соціальних гарантій;

- правової, інформаційної та фінансової адресності соціальної підтримки населення;

- профілактики соціальних ризиків;

- інтеграції людини в суспільство, орієнтованої на оптимальну реалізацію потенційних здібностей особи до самозабезпечення з урахуванням індивідуальних і суспільних інтересів;

- рівності стартових можливостей у реалізації потенційних здібностей індивідів;

- системності і стабільності заходів, спрямованих на підтримку й позитивний розвиток об'єктів соціальної політики;

- соціальної справедливості та прогресивного розвитку.

У реальній соціальній політиці ці принципи не використовувалися і не використовуються належною мірою досі. Обтяженість держави непомірно великими соціальними зобов'язаннями перед своїми громадянами, орієнтованими на державний рівень виконання, за відсутності ясності в розподілі повноважень між центром і регіонами, а також яких-небудь значущих кроків з управління соціальними процесами, призвели до масштабних змін у якості життя людей, до незадоволеності громадян своїм соціальним становищем і у зв'язку із цим до соціальної напруженості в суспільстві. Соціальна політика держави та суспільства опинилися невідповідними очікуванням людей. Це разом з політичними й економічними процесами, що викликали істотні зміни у звичному устрої життя великої кількості людей, призвело до дисгармонії в соціальному житті населення, соціальної трансформації з тенденціями до регресу, а за оцінкою ряду фахівців, з явною деградацією. Дисбаланс у суспільних відносинах посилений розбіжністю цілепокладання та реалізації заходів соціальної політики. Це багато в чому визначає виражену настороженість населення щодо будь-яких соціальних новацій.

Cтруктурні елементи соціальної політики в період ринкових трансформацій реалізовуються в технологіях, орієнтованих на відвернуті від людини макроекономічні параметри, в якому знеособленому, середньостатистичний розглядаються такі цінності, як: добробут людей; забезпечення матеріальної зацікавленості у високопродуктивній праці; створення необхідних заходів і можливих умов економічної самостійності громадян; створення умов для духовної задоволеності індивідів; поєднання інтересів особистого й суспільного прогресу.

В Україні державна соціальна політика підпорядкована економічним інтересам і є доповненням економічної політики. Вона здійснюється без урахування (або недостатнього врахування) схвалюваної суспільством системи цінностей і взаємозв'язку суспільного прогресу з економічним розвитком [3, c.199]. Вона визначає підпорядкування соціальних інтересів суспільства економічним можливостям держави, незалежно від запитів конкретної людини і її життєвих проблем. Суб'єктом такої політики стає населення, а не людина, предметом – соціальна інфраструктура, метою – збереження конкретної державної влади. Подібна соціальна політика призвела до наростання суперечностей між суспільством і державою, особою й державою, людиною та суспільством, що, у свою чергу, спровокувало соціальну трансформацію, в якій поєднуються кількісні і якісні зміни соціальної структури, зумовлені еволюційними й революційними перетвореннями з регресивними і прогресивними тенденціями розвитку [4, c.54].

Процеси соціальної трансформації, що відбуваються, вимагають адекватного вибору й реалізації пріоритетів соціальної політики, які повинні визначатися, виходячи з конкретних умов життя та рівня розвитку суспільства й держави, історично зумовлених матеріальних, культурних і духовних претензій населення, економічних ресурсів, а також поширеності, масштабності та гостроти соціальних проблем.

У зв'язку із цим соціальна політика, на нашу думку, повинна передбачати продуману систему заходів, за допомогою яких можливий вплив на оздоровлення соціально-економічного становища конкретних груп населення, а також вплив на духовний стан людей. Ситуація соціальної напруженості, що склалася, неясності образу майбутнього країни вимагає вибору й декларування пріоритетів соціального розвитку Україні, якими повинні стати соціальне партнерство, соціальний захист і соціальна інтеграція населення як складові комплексного процесу соціальної безпеки. Ці пріоритети повинні мати чітку програму, включаючи цілі, завдання, механізми й параметри реалізації.

Соціальна політика для забезпечення соціальної безпеки, на нашу думку, має реалізовуватись у таких першочергових напрямах:

1. Прийняття соціальної хартії України. У цьому погоджувальному нормативно-правовому акті мають бути відображені питання, пов'язані з життям людини в суспільстві: праця, її умови й оплата, соціальне забезпечення, відпочинок, духовний розвиток особистості, охорона життя і здоров'я людей, освіта, сім'я й моральності. У ньому повинен міститися комплекс положень, зафіксованих в окремих законодавчих актах Україні, і тих, які можуть стати основою для довгострокових державних програм з вирішення докорінних соціальних проблем, що стоять перед країною, її громадянами, різними суспільними шарами.

2. Організація моніторингу й експертизи соціальних процесів і соціальної трансформації населення Україні має включати: аналіз соціальної структури суспільства; аналіз соціальної структури економіки; оцінку соціально-економічних відносин, зокрема відносин власності, умов, рівня і якості життя соціальних груп, трудової та економічної поведінки населення; оцінку підтримки різними групами економічної й соціальної політики, що проводиться; оцінку трансформації масової свідомості населення.

3. Регулярне заслуховування Радою національної безпеки та оборони при Президенті України питань, що стосуються соціальної безпеки; підготовка аналітичних доповідей з цих проблем.

4. Введення в практику діяльності Уряду України регулярної підготовки доповідей про соціальний розвиток, соціальну безпеку й соціальну політику, регулярне проведення наукових, громадських акцій (конференцій, семінарів, круглих столів тощо) для привертання уваги до проблем соціальної безпеки, що завжди корисно для соціальної розрядки, ініціації діалогу, обміну знаннями і думками з актуальних соціальних проблем між науковими, суспільними колами та органами влади.

Така орієнтована на соціальну безпеку політика держави сприяла б, на нашу думку, виробленню на основі співпраці, якщо не єдиних, то компромісних поглядів на соціальний розвиток країни, і на їх базі розробці конструктивних рішень, націлених на творчі суспільні процеси, в яких пріоритет відданий інтересам Україні.

Література:

1. Золотарьов В.Ф. Форми і методи роботи державних органів по роботі з молоддю щодо сприяння працевлаштуванню та вторинній зайнятості молоді в Україні // Актуальні проблеми державного управління. – Харків, 2001. – Вип.3. – С.99-106.
   
2. Карнух А. Проблеми молодіжної політики в сучасній Україні // Політичний менеджмент. – 2005. – №4. – С .63-69.
   
3. Комарова Н.М. Дитяча праця в Україні // В кн.: “Соціальна політика в Україні та сучасні стратегії адаптації населення”: Зб.наук.статей. – Київ: НВФ “Студцентр”/ Ніка-центр, 1998. – С.198-203.
   
4. Кращі практики в молодіжній політиці: Випуск 2 / Автори-укладачі В.Г. Бульба, О.В. Кулініч, В.В. Нестеренко. – Харків, 2008. – 266 с.
   

Поступна Олена Вікторівна

Харківський регіональний інститут державного управління

Національної академії державного управління

при Президентові України, м. Харків

e-mail: postupnaya_elena@mail.ru


ДЕРЖАВНІ СОЦІАЛЬНІ ГАРАНТІЇ ПРАЦІВНИКІВ ОСВІТИ

В УКРАЇНІ


Соціальна сфера в сучасній Україні визначається економічними зрушеннями та труднощами, які частково є наслідком використання форм і методів директивного управління, невдалими спробами наповнення нових форм менеджменту старим змістом, недооцінки новітніх технологій соціального регулювання та самореалізації, а також дією інших об’єктивних причин [, с. 10-11]. Вирішення цих національних проблем пов’язане, насамперед, з реалізацією гнучкої та зваженої соціальної політики, яка передбачає комплекс заходів, що охоплює різноманітні напрями соціальної сфери суспільства, в тому числі освіту.

Серед основних функцій, що виконує держава, проводячи соціальну політику, є соцiально-захисна, з якою пов’язані соціальні гарантії держави [, с. 657], тобто сукупність матеріальних юридичних засобів, що забезпечують реалізацію конституційних соціально-економічних і соціально-політичних прав членів суспільства. Соціальна політика передбачає такі гарантії:

• соціального захисту – систему законодавчих, економічних, соціально-психологічних заходів, яка охоплює: напрями соціального захисту (забезпечення прожиткового мінімуму населення, забезпечення громадянам заробітку для задоволення власних матеріальних і моральних потреб у межах закону, захист цивільних та політичних прав і свобод тощо); соціальні інститути (держава, що реалізує функції соціального захисту через міністерства, Верховну Раду України, відомства; страхові компанії; молодіжні економічні й політичні організації; Міжнародну організацію праці; профспілки та їхні федерації; ради трудових колективів);
  
• соціальної допомоги – систему соціальних заходів, зазвичай короткочасного характеру, що стосуються всього населення, особливо тих, хто опинився в екстремальній життєвій ситуації, що вимагає додаткових витрат;
  
• соціальної підтримки – систему заходів стосовно економічно активного населення, спрямованої на створення умов, що дозволяють забезпечити соціальну захищеність найманих робітників [, с. 84-86].
  

Соціальні гарантії за своєю суттю є відносинами між населенням і державою з приводу гарантування державою певного рівня задоволення соціальних потреб населення, з одного боку, та згоди населення на участь у фінансуванні необхідного для цього обсягу соціальних благ, а також самостійне забезпечення решти своїх потреб – з другого [, с. 664]. Отже, система соціальних гарантій функціонує завдяки щільній взаємодії органів державної й місцевої виконавчої влади, місцевого самоврядування та недержавних інституцій соціальної політики усіх рівнів. Така взаємодія неможлива без створення, перш за все, достатньої нормативно-правової бази. При чому законодавчі й нормативні акти не лише формують державні органи влади на різних управлінських рівнях і регламентують їхню взаємодію з недержавними організаціями соціального спрямування, а й визначають шляхи утворення й розподілу фінансового забезпечення соціальних програм і заходів.

На основі Конституції України [], яка у ст. 46 проголошує право на соціальний захист, і Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» [] у Національній доктрині розвитку освіти визначено, що одним із пріоритетних напрямів державної політики щодо розвитку освіти є забезпечення економічних і соціальних гарантій для професійної самореалізації педагогічних, науково-педагогічних працівників, підвищення їх соціального статусу [, с. 64]. При цьому держава, виходячи з можливостей бюджету й реальної економічної ситуації, має сприяти забезпеченню для педагогічних і науково-педагогічних працівників:

• ефективного медичного обслуговування:
  
• встановлення і дотримання науково обґрунтованих норм навчального навантаження, тривалості робочого часу та основної щорічної відпустки;
  
• періодичного стажування у наукових центрах, навчальних закладах та на виробництві;
  
• диференціації оплати праці відповідно до рівня професіоналізму, кваліфікаційної категорії та педагогічного звання, наукового ступеня та вченого звання;
  
• встановлення педагогічним працівникам фіксованих доплат для придбання навчальної та науково-методичної літератури;
  
• виплати одноразової допомоги педагогічним працівникам, які призначаються на посаду вперше [, с. 70].
  

Крім того, держава створює умови для встановлення педагогічним працівникам пенсійного забезпечення на рівні 80-90% їхньої заробітної плати.

Також соціальні гарантії, що забезпечує держава, педагогічним, науково-педагогічним працівникам та іншим категоріям працівників навчальних закладів визначені Законом України «Про освіту» у ст. 57 [, с. 35-40] та іншими законодавчими актами у галузі освіти, в яких соціальні гарантії передбачають певний рівень матеріальної забезпеченості.

Отже, в Україні у правовому полі функціонує розвинена модель забезпечення соціальними гарантіями працівників освіти. Однак суттєвою проблемою залишається виконання чинного освітянського законодавства, зокрема держава не здійснює фінансування освітньої сфери в обсягах, передбачених ст. 61 Закону України «Про освіту» (не меншому десяти відсотків національного доходу) [, с. 41]. Саме тому поза увагою залишаються питання забезпечення державних соціальних гарантій в освітній сфері, особливо такі, як: відповідність середніх посадових окладів  педагогічних, науково-педагогічних працівників на рівні не нижчому від середньої заробітної плати працівників промисловості; здійснення оплати праці на основі Єдиної тарифної сітки з установленням мінімальної заробітної плати не нижче прожиткового мінімуму та тарифних коефіцієнтів; забезпечення педагогічних працівників сільської місцевості, селищ міського типу та пенсіонерів з їх числа безплатним житлом з опаленням і освітленням; запровадження дієвого механізму забезпечення житлом працівників освіти, в тому числі у сільській місцевості; створення відповідних умов для професійної реалізації працівників освіти, підвищення їхнього соціального статусу тощо.

Підсумовуючи вище викладене, можна зробити висновок, що сучасний стан працівників освіти вимагає від держави посилення дієвості механізмів реалізації соціальних гарантій у системі освіти.

Література

1. Енциклопедичний словник з державного управління / уклад. : Ю. П. Сурмін, В. Д. Бакуменко, А. М. Михненко та ін. ; за ред. Ю. В. Ковбасюка, В. П. Трощинського, Ю. П. Сурміна. – К. : НАДУ, 2010. – 820 с.
   
2. Іляш О. І. Економіка праці та соціально-трудові відносини : навч. посіб. / О. І. Іляш, С. С. Гринкевич. – К. : Знання, 2010. – 476 с.
   
3. Національна доктрина розвитку освіти : Указ Президента України від 17 квітня 2002 р. № 347/2002 // Вища освіта. Нормативно-правові акти про організацію освіти у вищих навчальних закладах ІІІ-ІV рівнів акредитації : у 2 кн. / [М. І. Панов, Ю. П. Битяк, Г. С. Гончарова та ін.] ; за ред. М. І. Панова. – Х. : Право, 2006. – С.62-71.
   
4. Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії : Закон України від 05 жовтня 2000 р. № 2017-ІІІ // ВВР України. – 2000. – № 48. – С. 409.
   
5. Про освіту : Закон України від 23 травня 1991 р. № 1060-ХІІ // Освіта України. Збірник законів : довідкове видання ; за ред. С. О. Борисенка. – Х. : Вид-во «Бурун Книга», 2007. – С. 3-46.
   
6. Соціальна політика регіону : [монографія] / В. В. Говоруха, В. Г. Бульба, С. О. Горбунова-Рубан та ін. – Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2006. – 272 с.
   
7. Україна. Конституція (1996). Конституція України = Конституція України: [із змін. та допов.] станом на груд. 2004 р. – Одеса : Негоціант, 2005. – 80 с.
   

Свердан Михайло Михайлович Міжгалузевий інститут управління, Київ