Социальная политика: принципы и методы реализации в контексте мирового опыта /Материалы международной научно-практической конференции 27 мая 2011 г. Судак

Вид материала

Список використаних джерел
Сутність та значення соціальної політики держави
Розвиток інституту сім’ї як складова державної політики розвитку репродуктивного здоров'я населення
Вплив капіталізації на трансформування соціально-трудових відносин
Сучасні тенденції в системі соціально-трудових відносин

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 12

Список використаних джерел

Головатый Н.Ф. Социология молодежи: Курс лекций / Н.Ф. Головатый. – К. : МАУП, 1999. – 224 с.
Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні : Декларація від 15.12.1992 р. № 2859-ХІІ // ВВР України. – 1993. – N 16. – ст. 166.
Сторожук Р.П. Державна молодіжна політика в контексті європейського вибору України: механізми реалізації: автореф. дис... канд. наук з держ. упр. : спец. 25.00.02 «Механізми державного управління» / Р.П. Сторожук. – Одеса, 2007. – 20 с.
«Infoyouth» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.infoyouth.org-rubrique274.php
African Youth Policy. DPI Weblog empowering young people involved in social change and development initiatives in Africa [Електронний ресурс]. Режим доступу : ссылка скрыта
Масhаcеk L. Youth in Slovakia and european identity / L. Масhаcеk. Bratislava: Institute for sociology of Slovak Academy of Sciences, 2004. –108 p.
Report of Policy Action Team 12: Young People. – London, 2000. – 110 р.
Study on the State of Young People and Youth Policy in Europe 9 (Final report). – UN, 2001. – 147 p.

Микитась Вікторія Володимирівна

Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна,

м. Харків

СУТНІСТЬ ТА ЗНАЧЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ

Соціальна політика – один з найважливіших напрямів державного регулювання економіки, частина внутрішньої політики держави, спрямованої на забезпечення добробуту й усебічного розвитку його громадян і суспільства в цілому.

Еволюція суспільних відносин зумовила збільшення значення соціальних факторів у державах з ринковою економікою демократизація суспільства та прагнення до загального економічного благополуччя посилило дану тенденцію. В свою чергу соціальні потреби пов’язані з закономірностями розвитку економічної системи. Забезпечення гідного рівня життя та економічного добробуту населення – мета кожної сучасної держави.

В сучасній економічній літературі за ступенем втручання держави в соціально-економічну сферу суспільства та ступенем соціальної захищеності громадян розрізняють декілька моделей соціальної політики.

Основними характеристиками патерналістської моделі є усебічна відповідальність держави за соціально-економічне становище своїх громадян, державна монополія в галузі виробництва, розподілі суспільних товарів і послуг, необхідних, населенню, виховання почуття соціальної захищеності, соціальної стабільності, лояльності громадян до своєї держави. При всіх позитивних якостях ця система, володіючи низькою економічною ефективністю, не в змозі забезпечити високий рівень добробуту всіх громадян , тому для неї характерна також система соціальних пільг і привілеїв для бюрократичної літи і низький рівень забезпеченості й ліміти соціальних благ для основної маси населення. За такої моделі дуже висока залежність індивіда від держави.

Шведська модель соціальної політики характеризується дуже великою відповідальністю й високим рівнем регулювання державою соціальної сфери. Вона забезпечує високий рівень соціальної захищеності громадян. Для шведської моделі характерний високий податковий тиск на підприємництво та населення.

Модель соціально-орієнованої держави (так званої, «держави добробуту») – типово ринкова модель з високим рівнем регулювання соціальної сфери. Держава, маючи за пріоритет ринкове господарство, бере на себе функцію забезпечення соціальної стабільності, забезпечує широкий спектр соціальних послуг, які ринок забезпечити не може.

Соціальна політика покликана пом’якшувати крайні прояви результатів дії ринкових сил. З цією метою держава проводить політику підтримування незахищених соціальних груп.

Основні напрямки соціальної політики:

гарантування мінімальної заробітної плати і регулювання доходів в цілому;
забезпечення зайнятості населення та надання допомоги на випадок безробіття;
індексація фіксованих доходів і захист грошових заощаджень населення (вклади в банках, державні облігації, страхові поліси);
надання допомоги найбіднішим верствам населення;
створення умов для самореалізації людини (вільний вибір професії, сфери і місця праці, отримання бажаного рівня загальної і спеціальної освіти, матеріальна підтримка і перекваліфікація тимчасово непрацюючих осіб);
забезпечення охорони здоров’я населення.

Головною метою соціальної політики виступає підвищення рівня та якості життя громадян за рахунок стимулювання трудової та господарської активності населення, надання кожному працездатному громадянину умов, які дозволяють за рахунок власних зусиль та власною працею забезпечувати власний добробут. При цьому держава повинна зберігати свої соціальні забов’язання серед пенсіонерів, інвалідів, багатодітних родин.

Зміст та направленість соціальної політики, перш за все, повинні розкриватися та реалізовуватися через систему принципів, а саме:

принцип соціальної справедливості – межа рівності чи нерівності в добробуті населення, який зумовлений рівнем матеріального та духовного розвитку суспільства.
Принцип соціальних гарантій – гарантування суспільством право на забезпечення робочими місцями, доступніть освіти, культури, медичного обслуговування тощо.
Принцип розвитку соціальної активності суспільства, розкриття та використання всіх здібностей людини, поєднання споживання матеріальних благ з духовним життям, розвиток науки та інноваційних технологій.

Найважливішими пріоритетами соціальної політики держави є:

створення оптимальної соціальної структури та її розвитку;
політика розподілу доходів суспільства;
соціальна-демографічна політика;
питання занятості та соціального захисту населення;
питання охорони та захисту навколишнього середовища.

Саме людина повинна бути кінцевою метою економічної політики. Однак, людина – важливий активний ресурс економічного зростання. Твердження щодо соціальної направленості економічної політик досить логічно витікаєзі взаємодії двох важливих системних частин будь-якого суспільства – економічної та соціальної.

Таким чином, соціальна політика – це діяльність держави по забезпеченню добробуту населення, створення умов розвитку громадян, яка повинна враховувати інтереси різних соціальних груп населення та створення умов розвитку наступних поколінь.

Мокрецов Сергій Євгенович

Національна академія державного управління
при Президентові України, м. Київ

РОЗВИТОК ІНСТИТУТУ СІМ’Ї ЯК СКЛАДОВА ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ РОЗВИТКУ РЕПРОДУКТИВНОГО ЗДОРОВ'Я НАСЕЛЕННЯ

Державна сімейна політика виступає основним механізмом впливу держави на сім’ю, його засадничою основою, що передбачає чітке визначення її суті, мети, завдань, системи принципів. На нашу думку, державною сімейною політикою слід вважати напрям дій (або утримання від них), обраних органами державної влади для забезпечення оптимального розвитку інституту сім’ї, вирішення суперечностей та проблем його функціонування. Стратегічною метою сімейної політики в Україні має бути зміцнення інституту сім’ї та прискорення виходу з демографічної кризи шляхом підтримки моделі середньодітної, економічно, соціально та духовно самодостатньої сім’ї, побудованої на добровільній основі, паритетних засадах, рівних можливостях особистісної самореалізації кожного члена сім’ї.

Досягнення цієї мети потребує:

– збереження сімейних цінностей у суспільстві, формування системи особистих і суспільних ціннісних орієнтацій на створення середньодітної сім’ї;

– утвердження гендерної культури в сім’ї та суспільстві, подолання стереотипів щодо розподілу соціальних та, перш за все, сімейних ролей;

– забезпечення кожній особистості, незалежно від статі, можливостей як для професійної самореалізації, так і задоволення потреб у сім’ї, шлюбному партнерстві та батьківстві;

– посилення економічного та виховного потенціалу сімей, поліпшення рівня та якості їх життя, забезпечення рівних можливостей для усіх категорій сімей, відповідного соціального захисту їх добробуту;

– забезпечення умов для народження, належного утримання та виховання бажаної й суспільної необхідної кількості дітей у сім’ї з одночасним захистом від ризиків особистої самореалізації батьків;

– збереження репродуктивного здоров’я населення, охорона материнства, батьківства та дитинства, утвердження здорового способу життя окремих осіб та сім’ї в цілому;

– забезпечення підтримки сімей, які перебувають у складних життєвих обставинах або у зоні ризику потрапити в такі ситуації;

– мінімізація асоціальних проявів у процесі функціонування сім’ї, передусім жорстокості та насильства, наслідком яких є соціальне сирітство, бездоглядність та безпритульність частини дітей.

Виконання цих завдань неможливе без узгодження з потребами сім’ї політики зайнятості, доходів населення, охорони дитинства, охорони здоров’я, молодіжної, гендерної, освітньої та культурної політики. При цьому необхідно дотримуватися таких принципів: пріоритетності потреб сім’ї; забезпечення рівних можливостей; гармонізації сфер праці та сім’ї.

Пріоритетність потреб сім’ї у структурі суспільних та державних інтересів передбачає переорієнтацію всієї політики держави, діяльності усіх державних інституцій на максимальне врахування та задоволення сімейних потреб, недопущення ієрархічного підпорядкування соціальних інтересів сім’ї державним.

Держава є соціальним інститутом, який регулює взаємодію інших інститутів суспільства і тим самим безпосередньо впливає на їх функціонування і розвиток. Відповідним чином держава впливає і на інститут сім’ї, регулюючи інституціональне середовище, в якому функціонує сім’я, трансформуючи його у просімейному, тобто сприятливому для розвитку сім’ї напрямі, чи, навпаки, унеможливлюючи повноцінне виконання основних функцій сім’ї.

Підсумовуючи, зазначимо, державна сімейна політика неможлива без організаційного механізму її здійснення, тобто без системи інститутів влади та управління у взаємодії з органами місцевого самоврядування, інститутами громадянського суспільства, діяльність яких спрямована на вирішення проблем функціонування та розвитку сім’ї. Складовими елементами цього організаційного механізму також виступають: інфраструктура послуг, що надаються сім’ям з метою вирішення їх проблем; цільові програми, направлені на підтримку інституту сім’ї; інформаційні механізми.

Якщо держава, здійснюючи це управління, враховує інтереси інституту сім’ї, його проблеми і протиріччя, можна вести мову про цілеспрямовану державну сімейну політику, в основі якої лежить розвиток репродуктивного здоров'я населення.

Література:

1. Демографічна криза в Україні. Проблеми дослідження, витоки, складові, напрями протидії. – К.: Інститут економіки НАН України, 2001. – 368 с.

2. Сім’я та сімейні відносини в Україні: сучасний стан і тенденції розвитку. - К. : ТОВ «Основа-Принт», 2009. – 248 с.

3. Becker G. S. Human Capital: A Teoretical and Empirical Analysis. – Chicago: Univ. оf Chic. press, 1983. – 268 p.

Монастирська Галина Віленівна

ДУ «Інститут економіки та прогнозування НАН України», Київ

gvm-post@ukr.net

СоцІальнІ ПРІОРИТЕТИ полІтики ОплатИ ПРАЦІ

Безкризовий розвиток соціального комплексу неможливий без вирішення проблем у сфері оплати праці. Обґрунтування адекватного існуючим реаліям механізму регулювання оплати праці є наріжним соціальним питанням, передусім – ключовим питанням розподілу доходів. А відносини розподілу - одна з найбільш гострих соціально-економічних проблем, пов'язаних як з формуванням соціальної політики в загальнодержавному масштабі, так і з рішенням проблем організації оплати праці українських громадян.

Сьогочасна ситуація у сфері оплати праці відображає основні особливості переходу економіки до ринкового типу господарювання. Водночас питання реформування системи оплати праці є складним і відповідальним завданням, у рамках якого фокусується чимало проблем, пов’язаних із подальшою соціальною політикою української держави.

Саме заробітна плата є системоутворюючим елементом механізму функціонування ринку праці, одним з головних його чинників, що регулює його рух і розвиток у професійному, галузевому й регіональному аспектах. Саме вона є основною складовою доходів населення, підґрунтям життєдіяльності працюючих та їх сімей, й звідси - найбільш потужним стимулом підвищення продуктивності праці.

Тому все більш актуальним стає дослідження аспектів оплати праці, а також безпосередньо зв’язок функціонування даної сфери з точки зору підвищення її соціальної ефективності, щоб з одного боку, забезпечити економічну ефективність заробітної плати для держави, а з іншого - задовольнити соціальні потреби населення.

Специфіка перехідного періоду полягає в тому, що в умовах лібералізації соціально-трудових відносин держава лише частково контролює організацію оплати праці, а ринкові регулятори ще не вступили на повну силу. У результаті склалися необґрунтовані механізми і методи й непропорційні рівні заробітної плати.

По-перше, слід констатувати, що в Україні сформований дуже низький рівень заробітної плати. Стандарти оплати праці в Україні все ще надто низькі, а на державному рівні не створений такій механізм господарювання, який не дозволяв би підприємствам процвітати за рахунок необґрунтовано низької заробітної плати. Аналіз заробітної плати як економічної категорії свідчить про суттєву різницю між ціною робочої сили, вартістю робочої сили і заробітною платою.

Негативні наслідки низького рівня заробітної плати полягають передусім у низькій якості життя українських громадян і, відповідному зниженні рівня людського потенціалу України. По-перше, низький абсолютний рівень заробітної плати, її надмірна диференціація не дозволяють ефективно виконувати зарплаті свої основні функції: стимулюючу, відтворювальну, регулюючу та статусну. Значний відрив державних гарантій в оплаті праці від ринкової ціни робочої сили у країнах із розвинутою економікою разом з іншими соціальними негараздами в Україні створює ґрунт:

для перманентної еміграції до цих країн українських працівників, у тому числі висококваліфікованих;
для внутрішньої міграції кваліфікованих працівників до приватного бізнесу;
для демотивації як працюючих, так і безробітних до праці.

Показники, передбачені Законом про державний бюджет на 2011 рік, означають практично «заморожування» реальної зарплати, оскільки прогноз інфляції у ньому (108,9%), скоріше, занижений (у 2011 році продовжують швидко зростати ціни на житлово-комунальні послуги, продовольство, енергоносії тощо, і до цього додадуться наслідки гривневої емісії), а середньозважена мінімальна заробітна плата зросте на 748 грн. (лише на 8,4 %). Якщо врахувати обіцянку, дану МВФ, не підвищувати зарплати у державному секторі більше, ніж на рівень інфляції, у бюджетному секторі, де поки не передбачено суттєвих зрушень, може відбутися навіть зниження реальної зарплати, як і для переважної більшості низькооплачуваних найманих працівників, для яких показник інфляції насправді є значно вищим при значному зростанні цін на продукти харчування.

Така динаміка росту заробітної плати, як мінімальної, так і номінальної, а тим більше - реальної, не дозволить суттєво ані скоротити рівень бідності, ані підняти заробітні плати до нормального рівня, а також не забезпечить у 2011 році відновлення докризового рівня заробітної плати. А судячи з прогнозів Мінекономіки, у 2015 році українці будуть, як і раніше, одержувати заробітну плату на рівні, дуже далекому від європейських зарплат (при стабільному валютному курсі – 548 доларів США) .

Але не можна заперечувати той очевидний факт, що макроекономічні обставини не дозволяють суттєво підвищити рівень заробітних плат і рівень життя українських громадян у цілому.

Огляд проблем, пов'язаних з заробітною платою, показує, що численні накопичені в цій сфері проблеми вимагають не окремих, навіть тактичних кроків, а обґрунтованих стратегічних рішень. Потрібна оптимізація соціальної політики в Україні в цілому, наріжним каменем якої має стати реформа заробітної плати.

Складність формування соціальної політики держави зумовлює необхідність дотримання певних вимог, яким повинний задовольняти даний процес. Порушення зазначених вимог з великою імовірністю веде до розробки неякісної соціальної політики і відповідним негативним соціально-економічним наслідкам.

Будь-які зміни в соціальній політиці зв'язані з втратами суспільства. Кожному зрушенню політики має відповідати своя компенсована рівновага у суспільстві (між джерелами й споживачами, втратами й компенсаціями тощо), а результати початих кроків мають корелювати між собою. Тому необхідно чітко відстежувати можливі соціально-економічні наслідки, як позитивні, так і негативні щодо кожного кроку у реформуванні оплати праці й застосування кожного конкретного з інструментів цього реформування.

На нашу думку, реформа заробітної плати повинно відбуватися у рамках загальної реформи соціальної сфери, що має містити такі елементи:

- перерозподіл - перенесення до фондів заробітних плат частини коштів, дотепер акумульованих в державному бюджеті і позабюджетних фондах, щоб надати можливість населенню безпосередньо оплачувати деякі соціально - значимі послуги;

- вживання заходів щодо відповідності динаміки заробітної плати рівневі і динаміці продуктивності праці;

- регулювання регіональних, галузевих розходжень у рівні заробітної плати, професійну стандартизацію основних груп професій.

Передусім даний варіант передбачає підвищення рівня заробітних плат, що базуватиметься на перерозподілі каналів фінансування кінцевого споживання населення на користь оплати праці, за рахунок відносного зменшення ролі соціальних трансфертів у натуральній формі (безкоштовних або пільгових послуг соціальної сфери й ЖКГ). При цьому зростання фонду оплати праці має бути збалансоване зі зниженням податкових платежів на роботодавців. Тобто необхідно "спонукати" приватний бізнес до істотного росту зарплати своїх працівників в обмін на зниження податкового тягаря.

Сенс реформування заробітної плати - у тому, що значну частину соціальних витрат пропонується перекласти на доходи самих громадян, насамперед, на їхню зарплату:

відрахування на майбутні пенсії (перехід до накопичувальної пенсійної системи);
відрахування на медичну страховку;
збільшення тарифів (перехід на ринкові ціни) на житлово-комунальні, медичні та, можливо, інші послуги.

Такий „розмін” податків на зростання зарплат може забезпечити суттєве підвищення останніх вже у найближчому майбутньому, не маючи негативного впливу на макроекономічні показники і не потребуючи значних фінансових ресурсів. Інфляції при цьому варіанті можна буде уникнути, по-перше, за рахунок поступовості і контролювання цього процесу, а по-друге, завдяки тому, що держава зможе все менше видатків спрямовувати на вирішення соціальних проблем (зменшення бюджетних розходів).

Для запровадження цього варіанту, безперечно, необхідно відповідне ретельне обґрунтування і врахування можливих наслідків, для чого будуть потрібні спеціальні, ретельно виконані розрахунки. Обґрунтування повинно базуватиметься на системі макроекономічних оцінок: оцінці масштабів підвищення рівня оплати праці, що необхідне для раціонального заміщення частини соціальних трансфертів у натуральній формі на платні послуги охорони здоров’я і ЖКГ; оцінці адекватного зниження норм податкових відрахувань підприємств ринкового сектору, що дозволять підвищити заробітну плату працівникам у режимі розміну приросту фонду оплати праці на скорочення податків тощо. Також у рамках генеральних угод соціальним партнерам доцільно буде розрахувати граничний ріст цін на кожний відсоток підвищення заробітної плати й розробити програми підвищення оплати праці по галузях.

Поетапно реалізуючи такий „розмін”, необхідно, щоб кожний із заходів щодо зміни структури видатків супроводжувався відповідним підвищенням заробітної плати синхронно, забезпечуючи підвищення реальних доходів населення.

Отже, соціальна політика в сучасних умовах вимагає впровадження нових підходів та механізмів, висуває вимоги модернізації інститутів, що є підґрунтям цієї політики, потребуючи, зокрема, суттєвих змін у сфері оплати праці, здатних забезпечити розвиток всього комплексу соціальної сфери та ефективно вирішити численні соціальні питання, що накопичилися у ході ринкових перетворень української економіки.

Нечитайло Тетяна Юріївна

Інститут демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи НАН України м. Київ

ВПЛИВ КАПІТАЛІЗАЦІЇ НА ТРАНСФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНО-ТРУДОВИХ ВІДНОСИН

Сучасна система ринкової економіки нерозривно пов’язана з процесом капіталізації. Показники капіталізації є одними із головних факторів у визначенні конкурентоспроможності національної економіки, темпів економічного розвитку, рівня якості життя та благоустрою населення держави.

Розглядаючи процес капіталізації у розрізі розвитку соціально-трудових відносин, зазначимо, що формування тіньового або неформального сектору економіки сприяло розподілу трудових ресурсів між формальним і неформальним сектором економіки, трансформаційним змінам в соціально-класовій структурі суспільства та залученню до неформального сектору усіх соціальних груп економічно активного населення.

В сучасній соціально-економічній системі капіталізаційні процеси сприяли формуванню тенденцій розвитку сфери соціально-трудових відносин як позитивного, так і негативного характеру (табл.).

В сучасних соціально-економічних умовах триває процес роздержавлення та ліквідації державної монополії на залучення й використання робочої сили, в результаті чого ринок праці став більш гнучким щодо мобільності робочої сили. Відбулося формування різних форм власності і господарювання, з’явилися нові умови щодо вибору сфери трудової діяльності, їх форм та видів, а також прогресивні форми зайнятості. Процес роздержавлення та приватизації зумовили трансформаційні перетворення економічної структури і значне скорочення загальної чисельності організацій і підприємств державної форми власності.

Таблиця

Сучасні тенденції в системі соціально-трудових відносин,

викликані капіталізацією національної економіки

Позитивні	Негативні
• поява нових форм та видів трудової діяльності	• значні масштаби тіньового сектору економіки та відсутність контролю за дотриманням трудового законодавства
• зростання матеріальних потреб населення	• формування соціально-трудових відносин без дотримання належного державного регулювання
• формування підвищеної зацікавленості з боку найманих працівників щодо конкурентоспроможності на ринку праці	• низький рівень соціального захисту та механізму регулювання оплати праці
• підвищення рівня інтенсивності та активності праці робітників та підвищення рівня конкурентності за робочі місця	• поширення значної диференціації рівня заробітної плати

Сучасні структурні зміни в соціально-економічній системі України проявилися у переорієнтації найманої робочої сили з вузької спеціалізації та кваліфікації на поступову універсалізацію та професійне удосконалення.

Процес залучення працівника до соціально-трудової діяльності та зацікавленість в ефективних результатах праці диктується в першу чергу власними матеріальними потребами найманого працівника. Працівник бажає отримати винагороду за свою трудову діяльність та покращити якісні характеристики свого життя. Це визначає його мотиваційний рівень ставлення до роботи, виробничі і фінансові результати. Підвищення рівня матеріальних потреб провокує зростання темпів виробництва продукції та благ, покращення їх кількісних та якісних характеристик.

В сучасній системі зайнятості та соціально-трудових відносин спостерігається конкурентоспроможність робочої сили: зростання рівня потреб роботодавців у використанні робочої сили, яка забезпечить ефективну продуктивність. Розвиток приватного сектора економіки, впровадження новітніх технологій, розгортання нових видів виробництва потребують залучення висококваліфікованих працівників з професійною підготовкою широкого профілю, здатних до постійного самовдосконалення.

Конкурентоспроможність робочої сили та вимоги роботодавців часто потребують перекваліфікацію, компенсування чи відновлення втрачених навичок, підвищення кваліфікації кадрів, а отже, підвищення інвестування в людський капітал. Сучасні організації та підприємства часто скорочують або ліквідують систему підготовки та перепідготовки кадрів через брак коштів, або через недооцінку майбутніх перспектив. Адже вони не мають зобов’язань, підкріплених законодавчою базою, щодо здійснення обов’язкового функціонування системи заходів, які направлені на підвищення якості робочої сили.

Зайнятість в сучасній сфері трудової діяльності в умовах капіталізації економіки вимагає покращення та модернізацію професійної структури. Відбувається формування конкурентних відносин між попитом та пропозицією праці. Тобто спостерігаються підвищені вимоги з боку роботодавців до найманого працівника щодо якості освітнього рівня, кваліфікації, досвіду, здатності творчо працювати. Активна конкуренція за право займати робочі місця, а організацій та підприємств – залучати висококваліфіковану робочу силу, створює умови для ефективного функціонування соціально-трудової сфери.

На сучасну систему соціально-трудових відносин негативно впливає тіньовий сектор економіки. Відсутність прозорих механізмів регулювання та використання робочої сили призвела до:

- ненадходження коштів в державний бюджет;

- неспроможність повною мірою дослідити сучасний стан ринку праці та зафіксувати реальні показники;

- відсутність контролю за дотриманням норм трудового законодавства.

Тіньовий сектор економіки є привабливим для найманих працівників через пропонування вищої заробітної платні, спрощення або відсутність оподаткування заробітку. Але негативним є відсутність офіційного оформлення, соціальних відрахувань та соціального захисту.

З одного боку тіньова форма зайнятості сприяє зростанню доходів найманих працівників. Але з іншого – відбувається орієнтація на недовготривалі соціально-трудові відносини, зниження трудової активності, розвиток деформацій соціально-економічної системи. Працівник опиняється в умовах покращення показників рівня отримуваних доходів й задоволення власних потреб, але повної незахищеності з боку держави, відсутності механізмів контролю за дотриманням норм трудового законодавства, відсутності стабільності та впевненості у майбутньому.

Державне регулювання системи соціально-трудових відносин має на меті створити гарантії та правовий захист як найманому працівнику, так і роботодавцю. Зараз триває розробка програм щодо посилення регулювання соціально-трудових відносин на законодавчому рівні та посилення механізмів відповідальності роботодавців за порушення норм трудового права.

Сучасні капіталізаційні процеси сприяли зниженню дієвості організаційно-економічного механізму регулювання оплати праці, яка є основою соціально-трудових відносин. Особливо в організаціях з приватною формою власності відбувається розширення сфери договірного регулювання. Тобто відносини між працівником і роботодавцем формуються без застосування правових засобів щодо розміру зарплати, премій, компенсаційних виплат.

Соціально-трудові відносини опинилися в умовах диференціації заробітної плати. Майже всі галузі формального сектора економіки мають значно нижчі показники в порівнянні з галузями неформального економічного сектору. Працівники провідних галузей в сфері промисловості та сільського господарства мають значно нижчий рівень заробітної платні, ніж працівники задіяні, наприклад, у сфері торгівлі. Звичайно, що таке явище призводить до зниження престижності праці в галузях національного господарства, та зменшує зацікавленість найманих працівників.

Отже, розвиток соціально-трудових відносини в сучасних умовах ринкової економіки перебуває під впливом капіталізаційних перетворень. Відбувається поділ трудового потенціалу між різними секторами економіки, що мають кардинально різні умови праці та взаємодії, метаморфози робочої сили, трансформації в системі соціально-трудових відносин. Наразі в суспільстві приділяється велика увага проблемам розвитку малого та середнього бізнесу та сприймаються негативно аспекти розвитку великого капіталу. Але саме великий приватний капітал дасть країні нові можливості економічного розвитку та є важелем активного розвитку людського капіталу.

Література:

1. Вольська О.М. Перспективи розвитку соціально-трудових відносин в Україні / О.М. Вольська // Економіка будівництва і міського господарства. – Макіївка: ДонНАБА, 2010. – Т. 6, №1. – С. 17-32;

2. Гриценко А.А. Капитализация и социализация экономики в ретроспективе и перспективе / А.А. Гриценко // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства. – 2009 – Вип. 15. – С. 191-195;

3. Колот А.М. Соціально-трудові відносини: теорія і практика регулювання: [монографія] / А.М. Колот. – К.: КНЕУ, - 2005. – 230 с.;

4. Малый И.И. Капитализация экономики: проблемы и перспективы / И.И. Малый // Экономическая теория. – 2006. - № 2. – С. 91-112.

Новікова Ольга Федорівна

Інститут економіки промисловості

НАН України, м. Донецьк

novikovaof@mail.ru

Blog

Социальная политика: принципы и методы реализации в контексте мирового опыта /Материалы международной научно-практической конференции 27 мая 2011 г. Судак

Список використаних джерел