Geum.ru

Социальная политика: принципы и методы реализации в контексте мирового опыта /Материалы международной научно-практической конференции 27 мая 2011 г. Судак

Вид материалаДокументы
Проблеми та перспективи безперервної освіти в інноваційній моделі розвитку економіки україни
Влияние прожиточного минимума на качество жизни
Напрями вдосконалення державного управління в сфері захисту прав жінок
Інформаційні пастки у телевізійному просторі
Предмет дослідження ми вбачаємо у «інформаційних пастках» як факторі деструкції моелей поведінки суспільства. Мета
Соціальний захист дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування в україні як один з найпріоритетніших напрямків фор
Правове регулювання відносин із надання персоналу у користування
Моделі державної молодіжної політики в контексті соціальної безпеки
Первинна ДМП
Початкова ДМП
Динамічна ДМП
Трансформаційна модель
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Література:
  1. Гутман Г. В. Управление региональной экономикой / Г. В. Гутман, А. А. Мироедов, С. В. Федин ; под ред. Г. В. Гутмана. – М. : Финансы и статистика, 2001. – 176 с.
  2. Гранберг А. Г. Основы региональной экономики : [учеб. для вузов] / А.Г. Гранберг. – [3-е изд.]. – М. : ГУ ВШЭ, 2003. – 495 с.
  3. Гоффе Н. Социальная составляющая экономического развития: региональный аспект / Н. Гоффе // Мировая экономика и международные отношения. – 2006. – № 5. – С. 53–61.
  4. Економічна енциклопедія : в 3 т. / [Редкол.: Мочерний С. В. (відп. ред.) та ін.]. – К. : Видавничий центр “Академія”, 2002– .– Т. 3. – 2002. – 952 с.
  5. Методологічні засади формування політики сталого економічного зростання в регіоні: . дис... д-ра екон. наук: 08.00.03 [Електронний ресурс] / Я.В. Хоменко; Н.-д. екон. ін-т М-ва економіки України. — К., 2009. — 225 с.



Исмаилова Нурана Раизи

Высшая Военная Школа Азербайджана им. Г.Алиева, г. Баку


НЕКОТОРЫЕ АСПЕКТЫ правового регулирования социальной защиты военнослужащих, граждан, уволенных с военной службы, и членов их семей


Социальная защита, являясь структурообразующим элементом социальной политики, включают в себя меры материального, правового и иного характера, направленные на смягчение последствий воздействия социальной среды на социальные группы. За последние несколько лет в Азербайджане можно наблюдать улучшение социально-экономического положения военнослужащих: в 2006 году оклады по званию и по должности военнослужащих были повышены вдвое, выдано 1188 квартир военнослужащим, сданы в эксплуатацию Центральный Клинический госпиталь Министерства Обороны и Дом отдыха в Горадил, обеспечены новым медицинским оборудованием Центральная Стоматологическая клиника, Поликлиника ВМФ и т.д. [1]. В 2010 году Распоряжением Президента Азербайджана поручено выделить из бюджета 5 миллионов манатов для строительства служебных жилых домов для военнослужащих [2]. При этом сохраняется тенденция усиления социально-правовой защиты военнослужащих, лиц, уволенных с военной службы, и членов их семей. Особую актуальность в связи с этим приобретает выявление недостатков, негативно влияющих на качество правового регулирования социальной защиты и социального обеспечения указанной категории лиц.

Основным законодательным актом, регулирующим правовое обеспечение социальной защиты военнослужащих, является Закон Азербайджанской Республики «О статусе военнослужащих» (25 декабря 1991, №36).

Анализ его содержания (по состоянию на 1 января 2011г.) выявил, во-первых, ряд несогласованностей с другими законодательными актами. Требуется внесение изменений и дополнений в следующие законодательные акты, в частности в Трудовой Кодекс АР:

а) о преимущественном праве членов семей военнослужащих при приеме на работу (пп.а п.1 ст.21 Закона «О статусе военнослужащих»);

б) о преимущественном праве членов семей прапорщиков и мичманов при приеме на работу и на оставление на работе при сокращении штатов (пп.а п.1 ст.21 Закона «О статусе военнослужащих»);

в) о зачислении в страховой стаж всего периода нахождения супруги рядом с мужем в случае невозможности трудоустройства по специальности (пп.f п.1 ст.21 Закона «О статусе военнослужащих»);

в Закон «Об образовании» АР:

а) о праве первоочередного направления членов семей военнослужащих в учебные заведения по подготовке, переподготовке, повышению квалификации с отрывом от производства с выплатой средней заработной платы по подготавливаемой должности (пп.b п.1 ст.21 Закона «О статусе военнослужащих»);

б) первоочередное направление работников из числа офицеров и военнослужащих сверхсрочной службы, уволенных с действительной военной службы, в учебные заведения системы подготовки, переподготовки и повышения квалификации кадров (абзац 2 п.4 ст.9 Закона «О статусе военнослужащих»);

в) организация обучения увольняемых военнослужащих гражданским специальностям в воинских частях и учреждениях, или соответствующих государственных учреждениях, управлениях и организациях данного региона в свободное от исполнения обязанностей военной службы время с целью обеспечения специальной подготовки для работы в сельском хозяйстве (п.5 ст.9 Закона «О статусе военнослужащих»);

г) о преимущественном праве военнослужащих, уволенных с действительной военной службы и получивших положительную характеристику, при поступлении в высшие и средние специальные школы, а также приеме в подготовительные отделы высших учебных заведений (п.4 ст.14 Закона «О статусе военнослужащих»);

д) о праве призывников по увольнении с военной службы на восстановление в то образовательное учреждение и курс, в котором они обучались до призыва.

в Жилищный и Земельный Кодекс АР:

а) о праве на внеочередное получение в выбранном месте квартиры или земельного участка для строительства частного дома военнослужащими, ставшими инвалидами во время исполнения воинских обязанностей и уволившимися в связи с этим (абзац 5 п.2 ст.12 Закона «О статусе военнослужащих»);

б) о праве военнослужащих на вступление в жилищно-строительные кооперативы, покупку и строительство частных жилищ на льготных основаниях (п.5 ст.12 Закона «О статусе военнослужащих»);

в Закон «Охране здоровья населения» АР:

а) о праве получения военнослужащими бесплатной помощи в гражданских учреждениях здравоохранения в случае отсутствия военно-медицинских учреждений по месту военной службы и необходимости предоставления безотлагательной медицинской помощи (п.3 ст.13 Закона «О статусе военнослужащих»).

К недостаткам Закона «О статусе военнослужащих», во-вторых, относится отсутствие определения порядка реализации следующих правовых норм:
  1. обучения увольняемых военнослужащих гражданским специальностям в воинских частях и учреждениях, или соответствующих государственных учреждениях, управлениях и организациях данного региона в свободное от исполнения обязанностей военной службы время с целью обеспечения специальной подготовки для работы в сельском хозяйстве;
  2. реализации права военнослужащих из числа офицеров и военнослужащих сверхсрочной службы, уволенных с действительной военной службы, на первоочередное направление в учебные заведения системы подготовки, переподготовки и повышения квалификации кадров;
  3. реализации преимущественного права военнослужащих, уволенных с действительной военной службы и получивших положительную характеристику, при поступлении в высшие и средние специальные школы, а также приеме в подготовительные отделы высших учебных заведений;
  4. реализации права лиц, призванных на военную службу в период обучения в образовательных учреждениях, при увольнении с военной службы на восстановление в то образовательное учреждение и курс, в котором они обучались до призыва;
  5. реализации льгот военнослужащих и членов их семей в сфере железнодорожных, воздушных, морских и автомобильных перевозок;
  6. выплаты денежной компенсации взамен вещевого имущества и продовольственного пайка;
  7. выплаты денежной компенсации за все неиспользованные отпуска военнослужащим;
  8. отсутствие правовых норм, регулирующих статус курсантов, отчисленных из высших военных учебных заведений.

Порядок реализации некоторых из указанных прав и льгот определены в актах нормативного характера, например, порядок выплаты денежной компенсации взамен вещевого имущества и продовольственного пайка содержится в соответствующем подзаконном акте, однако нем определяется порядок выплаты компенсации лишь для государственной пограничной службы Азербайджанской Республики.

Таким образом, проведенный анализ Закона «О статусе военнослужащих» показывает, что:
  • за последние годы наблюдается возрастание внимания к социальной защите военнослужащих, лиц, уволенных с военной службы, и членов их семей, предпринят ряд мер по улучшению их социально-экономического положения;
  • в Законе АР «О статусе военнослужащих» существует ряд недостатков, в частности, несогласованности с другими законодательными актами, что делает необходимым приведение соответствующих законодательных актов в соответствие с положениями Закона «О статусе военнослужащих»;
  • отсутствуют нормы, устанавливающие порядок реализации некоторых прав военнослужащих, что требует принятия нормативно-правовых актов, способных дополнить Закон «О статусе военнослужащих» и устанавливающих соответствующие правовые процедуры.

Список использованной литературы:
  1. “APA” İnformasiya Agentliyi [электронный ресурс].­­ - Режим доступа: ссылка скрыта (дата обращения: 30.04.2011).
  2. Azərbaycan Respublikasının Qanunvericilik Toplusu, 2010-cu il, №06, maddə 536.



Кашуба Ольга Михайлівна

асистент кафедри економіки підприємства та інвестицій Інституту економіки і менеджменту Національного університету «Львівська політехніка»

м. Львів


Проблеми та перспективи безперервної освіти в інноваційній моделі розвитку економіки україни


Входження України в Європейський освітній простір супроводжується гострою дискусією серед науковців та практиків. Її мета – знайти найбільш ефективну модель поєднання переваг вітчизняної освітньої системи із новими елементами зарубіжного досвіду системи безперервної освіти, які доцільні й цінні для України в контексті постіндустріального розвитку та становлення нової економіки.

Аналізуючи ситуацію України в контексті світової економічної кризи, доцільно відзначити, що комплексна дія низки чинників розвитку безперервної освіти породжує як новий виток її якісного оновлення щодо змісту, принципів, практики організації, форм й методів, так і спричиняє ряд проблем та перешкод для впровадження ефективних механізмів її реалізації.

Серед перешкод розвитку безперервної освіти в Україні, посилених кризовими явищами, слід відзначити такі:
  • відсутність єдиної нормативно-правової бази конкретизації безперервної освіти та чіткої регламентації механізмів її реалізації, що тривалий час продовжує гальмувати справжнє входження української освіти у європейський освітній простір;
  • посилення незбалансованості між професійно-кваліфікаційною структурою випускників освітніх закладів та сучасними потребами ринку праці; наявність розбіжностей між отриманою професійною підготовкою й потребами економіки, невідповідність вакантних робочих місць, посад фаховій підготовці молоді, що обумовлено як інертністю реагування освітніх закладів на зміну структури попиту на ринку праці, так і появою нових типів освітніх закладів, що готують кадри на комерційній основі незалежно від попиту на них;
  • низька участь працедавців у системі безперервної освіти внаслідок зростання рівня безробіття, зменшення витрат на освіту та підвищення кваліфікації, слабкий розвиток соціального партнерства, збільшення розриву між ринком праці та ринком освітніх послуг;
  • зменшення обсягів бюджетного фінансування безперервної освіти, нестача навиків й професійних знань викладачів, спричинена браком фінансових ресурсів для підвищення їхньої кваліфікації, оновлення спеціальних вітчизняних та зарубіжних фахових видань у бібліотеках освітніх закладів;
  • гальмування здійснення докорінних змін в освіті та економіці на засадах інтеграційних та інноваційних чинників, зокрема суттєва деградація інтелектуально містких секторів національної економіки, відсутність чітких стратегій успішної діяльності освітніх закладів в єдиному європейському освітньому просторі, виникнення ризиків стихійної їхньої комерціалізації;
  • зниження стимулів у студентів та працюючого населення до набуття нових знань, а також посилення тенденцій нерівного доступу до належного рівня освіти, першочергово через фінансові чинники та неврегульованість поширення практики оплати за освітні послуги адресними механізмами фінансової допомоги;
  • відсутність координації й технологічної взаємодії між підприємствами, органами освіти, плановими органами та аналітичними відділами центрів зайнятості різних рівнів з чітко виділеними функціями і налагодженими каналами зв’язку, відсутність повної та достовірної інформації про обсяги випуску молодих фахівців, їх подальше працевлаштування (не варто брати до уваги фіктивні довідки про працевлаштування, які студенти на останньому курсі подають у деканати);
  • використання переважно пасивної політики на ринку праці зумовлює концентрацію зусиль та фінансових ресурсів на наданні допомоги з безробіття, що не є далекоглядними мірами,
  • відсутність сприятливих умов для ефективного використання знань і здобутків в інноваційному процесі.

Отже, як бачимо, безперервна освіта має розгортатися через розв’язання цих протиріч, які характеризують сучасний стан нашого суспільства, тенденції і перспективи його розвитку.

Вирішуючи ці питання, можна запропонувати конкретні заходи для сприяння розвитку безперервної освіти в Україні, зокрема:
    • формування єдиної нормативно-правової бази з метою універсалізації соціально-економічного, педагогічного та культурологічного змісту безперервної освіти, а також чіткої регламентації механізмів її реалізації, зокрема щодо надання дистанційних освітніх послуг;
    • розвиток сучасних економічних відносин у сфері безперервної освіти через покращання її якості та доступності, підвищення академічної мобільності педагогічних кадрів, забезпечення національних освітніх пріоритетів при входженні вітчизняних освітніх закладів до міжнародних структур;
    • здобуття власної ніші у системи транснаціональної освіти, яка може бути реалізована за рахунок дистанційних освітніх програм, а також інтеграції національної освітньої системи у європейський освітній простір та ринок праці;
    • формування конкурентного середовища – необхідної умови підтримки якості ресурсів, як заходу задоволення потреб споживачів освітніх послуг, а також диверсифікація форм та методів безперервної освіти, які мають бути зорієнтовані на різні верстви споживачів і клієнтів, активне впровадження системи управління якістю підготовки кадрів, використовуючи досвід інших країн;
    • організація освітнього процесу відповідно до динаміки кон’юнктури ринку праці, оскільки у ситуації високої невизначеності у запитах на зміст освіти й обсяги підготовки фахівців того чи іншого профілю вищі навчальні заклади готуються спеціалістів, бакалаврів, магістрів; забезпечення збалансованості попиту і пропозиції робочої сили на ринку праці;
    • формування політики здійснення активних заходів, спрямованих на розширення можливостей зайнятості та протидію зростанню безробіття, підвищення конкурентоспроможності населення, реабілітацію громадян, які мали тривалу перерву в роботі через механізми безперервної освіти;
    • створення університетських комплексів та впровадження сучасних моделей надання освітніх послуг на базі новітніх інформаційно-комунікаційних систем, які б забезпечували повноцінний розвиток особистості на всіх ланках системи безперервної освіти із залученням до цього процесу потенційних працедавців, асоціацій, державних структур, наукових організацій, підприємців;
    • забезпечення розвитку інформаційних технологій в освітньому процесі на основі створення єдиної інформаційної бази для реалізації інтегрованих та інноваційних комплексів у всіх регіонах України для розвитку прогресивних форм і методів ведення освітнього процесу, проведення випереджальної підготовки висококваліфікованих фахівців;
    • розроблення механізмів фінансування безперервної освіти через впровадження практики надання освітніх кредитів, укладання довгострокових угод між освітніми закладами, державою, корпораціями про фінансування спеціальних навчальних програм на засадах соціального партнерства, оптимізації державного замовлення та бюджетних дотацій, вивчення можливостей залучення система грантів і знижок в оплаті навчання для обдарованих; субсидії для малозабезпечених сімей, інвалідів, покращання контролю за ефективністю державних освітніх програм;
    • координування напрямів подальшої інтеграції науки та освіти за рахунок часткового перенесення процесу навчання до академічного сектору, організації філій кафедр на виробництвах та практичних установах;
    • створення сприятливих організаційних, економічних та правових умов розвитку бізнес-освіти, основним завданням якої є підготовка висококваліфікованих фахівців, здатних вирішувати нестандартні завдання та приймати правильні управлінські рішення в умовах складних ринкових трансформацій для забезпечення стратегічного розвитку бізнесу;
    • посилення роботи регіональних центрів занятості щодо удосконалення системи перекваліфікації працездатного населення для розвитку гнучкого ринку робочої сили.

Пропонований шлях урегулювання взаємопов’язаних складових системи безперервної освіти вимагає розроблення та ухвалення ефективного соціально-економічного механізму реалізації системи безперервної освіти. Він би міг сприяти не лише поступальному нарощуванню людського капіталу в національному чи регіональному вимірі, підготовці нової генерації фахівців, децентралізації системи управління безперервною освітою. Якісна діяльність у сфері безперервної освіти надала б імпульс створенню нової освітньої парадигми, зміни освітньої філософії, усунення об’єктивних і суб’єктивних чинників гальмування справжнього розвитку безперервної освіти.


Ковтун Александр Игоревич

Криворожский факультет

Национальный университет

«Одесская юридическая академия»

г.Кривой Рог

alexanderkovtun@yandex.ua


ВЛИЯНИЕ ПРОЖИТОЧНОГО МИНИМУМА НА КАЧЕСТВО ЖИЗНИ


Актуальность темы исследования обусловлена острой социальной проблемой в области уровня жизни населения современной Украины, связанной с чрезмерным доходно-имущественным расслоением общества, значительными масштабами бедности, государственными гарантиями в социальной защите граждан.

Социально-экономические преобразования в Украине с начала 90-х годов сопровождались такими явлениями как высокая инфляция, усиление дифференциации денежных доходов населения, рост безработицы и т.п. В этих условиях прожиточный минимум как социальный стандарт приобрел особую значимость в социальной политике.

Многие из нас неоднократно слышали это слово «прожиточный минимум». В то же время, почти неизвестным остаётся то, что это есть базовый показатель во всей системе социального обеспечения. Этот показатель лежит в основе общей оценки уровня жизни в Украине, определения критериев бедности, установления размеров минимальной заработной платы и минимальной пенсии по возрасту, определения размеров социальной помощи, помощи семьям с детьми, помощи по безработице, а также стипендий и других социальных выплат. Как видим, проведение всей социальной политики связано с использованием прожиточного минимума.

В соответствии с Законом Украины от 15.07.1999 № 966-XIV "О прожиточном минимуме", прожиточный минимум — это стоимостная величина набора продуктов питания, а также минимального набора непродовольственных товаров и минимального набора услуг, которые необходимы для нормального функционирования организма человека и для удовлетворения основных социальных и культурных нужд личности.

Прожиточный минимум определяется в расчете на месяц на одно лицо. Отдельно прожиточный минимум рассчитывается для тех, кто относится к основным социальным и демографическим группам населения:
  • детей в возрасте до 6 лет;
  • детей в возрасте от 6 до 18 лет;
  • трудоспособных лиц;
  • лиц, которые утратили трудоспособность.

Прожиточный минимум устанавливается Кабинетом министров Украины после проведения научно-общественной экспертизы сформированных набора продуктов питания, набора непродовольственных товаров и набора услуг.

Прожиточный минимум ежегодно утверждается Верховной Радой Украины в законе о Государственном бюджете Украины на соответствующий год.

Важность показателя прожиточного минимума связана также с тем, что с помощью этого стандарта устанавливается количество бедного населения, у которого доходы меньше величины прожиточного минимума. Поэтому во многих странах мира правительства вынуждены рассчитывать этот показатель и устанавливать работающему населению минимальную заработную плату, не ниже этого показателя.

Например, в США для расчетов показателя прожиточного минимума используются не средние цены, а минимальные. Если принять во внимание этот факт, то в Украине прожиточный минимум, рассчитанный по минимальным ценам, являлся бы значительно низшим. Поэтому у нас расчеты прожиточного минимума объективнее.

И от сюда выплывает наиболее существенный недостаток применения прожиточного минимума в нашем государстве на сегодняшний момент и заключается это вот в чем.

По Закону "О Прожиточном минимуме", состав потребительской корзины, т.е. набора товаров и услуг, необходимых для удовлетворения первоочередных потребностей человека. должен меняться не реже, чем раз в пять лет. Следовательно, основой прожиточного минимума должен быть определенный минимальный набор продуктов питания, непродовольственных товаров и услуг и методика, в соответствии с которой прожиточный минимум рассчитывается. Однако не все знают, что до сих пор при расчете прожиточного минимума используется и методика, и минимальный набор продуктов питания, непродовольственных товаров и услуг, утвержденные правительством еще в 2000 году.

Таким образом, набор продуктов питания, набор непродовольственных товаров и набор услуг, который составляет нынешняя потребительская корзина, вообще можно считать нелегитимными.

Величина прожиточного минимума не учитывает ряд жизненно необходимых расходов: на строительство или покупку жилья или получения его в найм, на образование, оздоровление, содержание детей в дошкольных учебных заведениях, платные медицинские услуги и тому подобное. Также стоит отметить, что при расчетах общего показателя по Украине не учитываются региональные отличия цен на продовольственные и непродовольственные товары.

Прожиточный минимум есть, в сущности, уровнем физиологического выживания человека (детей, подростков, трудоспособных, нетрудоспособных). Поэтому одна из условий стабилизации уровня жизни населения состоит в повышении минимальных государственных гарантий, прежде всего оплаты труда.

Итак, прожиточный минимум - это стоимостная оценка потребительской корзины, которая используется каждым гражданином. Прожиточный минимум официально обозначает границу бедности и на его основе, как правило, устанавливается минимальный размер оплаты труда и минимальный размер трудовой пенсии. Величина прожиточного минимума определяется по основным социально-демографическим группам населения: для трудоспособных граждан, пенсионеров, детей, а также средняя - в расчете на душу населения. Следует отметить, что прожиточный минимум в целом достаточно объективно отражает динамику цен и уровень благосостояния населения. Прожиточный минимум - это экономическое выражение права человека на жизнь. Таким образом, прожиточный минимум, с одной стороны, является минимальным социальным стандартом (нижней ступенью в системе потребительских бюджетов), а с другой стороны, эффективным инструментом оценки уровня жизни населения.


Кочубаєва Марина Геннадіївна

Класичний приватний університет, м. Запоріжжя


НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В СФЕРІ ЗАХИСТУ ПРАВ ЖІНОК


Правовий механізм державного управління у сфері захисту прав жінок у межах становлення ґендерної рівності в Україні має певні здобутки у напрямку формування відповідної законодавчої бази, однак вагомих змін у ґендерній ситуації та подоланні дискримінації щодо ґендерних груп в Україні не відбувається. В Україні створено певний інституційний механізм державного управління у сфері захисту прав жінок, на який покладено повноваження щодо розробки та реалізації політики поліпшення становища жінок, захисту їх прав. Цим повноважним органом визначено Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту. Однак, проведення ґендерної політики не здійснюється у повній мірі.

Недоліками у впровадженні механізмів державного управління у сфері захисту прав жінок є такі: по-перше, статус і саме впровадження механізмів, залежать від політичних змін, змін в уряді України; по-друге, вирішення прав жінок розглядається у площині лише захисту матерів і дітей, жіночої зайнятості й тільки під кутом поліпшення статусу жінок, тобто відокремлено від загального ракурсу ґендерної політики; по-третє, політична роль жінок не усвідомлена на рівні суспільства і не виявлена у механізмах державного управління як необхідна реальність.

Різні галузі українського законодавства захищають певні права вагітної жінки та жінки–матері. Наприклад, трудове законодавство забороняє відмовляти у прийомі на роботу вагітної жінки, надає право вагітній жінці перевестися на легшу роботу із збереженням попередньої заробітної плати. Їй надається відпустка за вагітністю та пологами. Вагітну жінку не можна відправляти у відрядження, залучати до нічних та понаднормових робіт. Непрацездатна жінка має право на аліменти від свого чоловіка незалежно від того, працює вона чи ні. У разі народження дитини жінка отримує одноразову грошову допомогу. Жінка має право на збереження місця роботи у зв'язку з відпусткою по догляду за дитиною до досягнення нею 3–річного віку. Згідно зі ст. 24 Кримінального кодексу України вчинення злочину вагітною жінкою визнається обставиною, яка пом'якшує її відповідальність.

Однак, не дивлячись на сприятливе нормативно-правове середовище, проблеми низької народжуваності є характерною ознакою останніх років. Демографічна ситуація в Україні відрізняється від ситуації в інших країнах Європи тим, що різке падіння рівня народжуваності розпочалося тільки 20 років тому одночасно з початком економічної та політичної кризи. Це свідчить про тісний зв'язок між рівнем народжуваності та економічними і політичними потрясіннями. Політична нестабільність держави, недотримання нормативно-правових актів у сфері материнства супроводжуються духовним занепадом і негативно впливають на рівень народжуваності. Важливе значення має морально-культурне вдосконалення суспільства, підвищення рівня його освіти і духовності. Тому надзвичайно важливим є проведення державою політики підтримки української культури, відродження традиційних українських цінностей, в яких сім'я завжди відігравала головну роль. На цей час ця політика не проводиться.

Першочерговими заходами урядової політики в сфері гарантування соціальних прав жінок повинні стати: санітарно-освітня робота з питань здорового способу життя, планування сім'ї, репродуктивного здоров'я, ранньої діагностики онкологічної патології; здійснення заходів щодо підвищення свідомості жінок у напрямку збереження стану здоров'я; удосконалення роботи центрів і кабінетів планування сім'ї та дитячої й підліткової гінекології, що передаються статевим шляхом; розширення мережі з питань репродуктивного здоров'я та поліпшення їх забезпечення сучасним обладнанням. Забезпечення та гарантування найважливіших соціальних прав жінок в Україні не можливе без створення ефективної системи державного управління, передусім законодавчої діяльності Верховної Ради України та діяльності органів виконавчої влади. Гарантії які стоять на захисті жінки в Україні, повинні бути реальними, а не потенціальними.


Кравченко Н. О.

( м. Дніпропетровськ, Україна)


ІНФОРМАЦІЙНІ ПАСТКИ У ТЕЛЕВІЗІЙНОМУ ПРОСТОРІ

ЯК ЧИННИК ДЕФОРМАЦІЇ ПОВЕДІНКИ СУСПІЛЬСТВА


Актуальність дослідження можна викласти у декількох положеннях.

  1. Сьогодення несе надзвичайно багато небезпек, головною з яких є інформація, що подається у повідомленнях засобів масової інформації (далі – ЗМІ). Кожної хвилини теле-радіопростір, друковані вісники, передають нам надзвичайно багато інформації, яка до того ж несе в собі певну мету, здійснює маніпулювання реципієнтами. Ми вважаємо, що життєво необхідно досліджувати і розкривати ті методи, способи та прийоми, якими користуються працівники мас-медіа для створення повідомлень. Ми повинні знати, коли нами намагаються керувати, коли - обманути.
  2. Для запобігання негативного впливу інформації слід дослідити як специфіку самого процесу, так і інструментів, завдяки яким він досягається.
  3. Знання специфіки інструментарію негативного впливу дозволить протистояти так званим «інформаційним пасткам», які досліджуються у нашій роботі.

Обۥєктом дослідження є інструментарій телевізійного простору та його вплив на суспільство.

Предмет дослідження ми вбачаємо у «інформаційних пастках» як факторі деструкції моелей поведінки суспільства.

Мета нашої робти полягає у дослідженні «інформаційних пасток» та доведенні їх суспільно-деструкційної функції.

У першому розділі нашого дослідження ми розглядали такі питання:

  1. Специфіка інструментарію телевізійного простору;
  2. Основні процеси впливу телевізійного простору на суспільство;
  3. Кореляція інформації телевізійного простору та деструкція суспільства.

Віддавна людство намагалось передати інформацію багатьма шляхами. Протягом віків виникали нові способи доведення інформації до соціуму. Початок XX ст. характерезується науково-технічним прогресом. Відповідно і шляхи передачі інформації стали більш вдосконаленими. Так, наприклад, зۥявились такі галузі як: кінематограф, телебачення, радіо, аудіо- та відеопродукція на магнітних і згодом, цифрових носіях. З часом також виникає надзвичайно потужна ланка масової комунікації − інтернет. Проте навіть з появою інтернету, що обіймає всі раніше утворені медіуми. Таким медіумом залишається телебачення як головний «прожектор», що висвітлює всі сторони нашого життя у формі шоу. Частіш за все ми дивимось ті телепрограми, які здаються веселими, розважальними, саме через це телебачення і має на нас такий неймовірно великий вплив. Ми вже не можемо зменшити чи тим паче викорінити вплив телебачення на суспільство. Зі слів Бориса Потятиника, покласти край згаданій всемогутності цього медіуму спроможний лише інший медіум, який витіснить телебачення й посяде домінуючу роль [2, c. 22].

Сьогодні не є відкриттям, що існує вплив телебачення на суспільство, проте не всі знають перелік методів та способів, якими користуються працівники мас-медіа для досягнення такого впливу. На нашу думку, потреба знати специфіку інструментарію телевізійного простору надзвичайно велика. Тому ми вивчали найбільш ефективні методи впливу, обману та маніпуляції суспільством, а саме:

  1. комунікативні девіаці;
  2. іміджування політиків;
  3. пропаганда насилля, нездорового способу життя;
  4. інші методи [3, c. 23].

Специфіка телевізійного простору полягає у різнобічності методів та прийомів, що використовуються праціниками мас-медіа для досягнення мети: чи то впливу, чи то обману, чи інших цілей.

Дослідивши наукові роботи О.М. Холода, ми виокремили основні процеси впливу телевізійного простору на суспільство. Ми визначили, існування трьох функцій мас-медіа:

  1. розвага;
  2. загальні знання;
  3. інші загальні функції [3, c. 30].

Дані функції впливють на різні сфери життя людей, відповідно до цього існують також три функції мас-медіа, що характерезують сферу впливу. А саме: соціпльна, політична та економічна функції.

Третій підрозділ предбачав пошук кореляційних звۥязків між інформацією телевізійного простору та деструкцією моделей поведінки суспільства. Ми підтримуємо думку значної кількості науковців, про взаємозалежність інформації телепростору та її дію на реципієнтів. Так професор Ала Лобанова стверджує, що «розвиток інформаційно-комунікативних технологій з одного боку розширює можливості та умови для розвитку організацій та асоціацій, сприяє розвитку таких комунікативних практик, а з іншої − обмежує свободу та таємничість комунікації і взаємодії громадян між собою, оскільки удосконалюються іструменти контролю над нами зі сторони різноманітних органів та структур [1, c. 294]. У наступній частині роботи ми проводимо верефікацію нашого передбачення

Оскільки наша гіпотеза двостороння (передбачає пошук інформації та доведення факту того, що саме певна інформація є пасткою та має деструктивний характер), остільки і практична частина складалась із двох частин. Перша частина передбачала класифікацію інформаційних пасток, а друга − верифікацію ІП як фактору деструкції суспільства.

У першому підрозділі другого розділу ми класифікували випадки ІП у телевізійному просторі. Ми керувалися певними особливостями повідомлень, які відповідно і стали визначальними для класифікації ІП. Спостерігаючи різноманітні ток-шоу, новини та інші телепередачі, намагалися відшукати у надзвичайно великому потоці інформації саме ІП. Орієнтувалися на те, що пастки мають спричинити певні негативні наслідки, негативну дію щодо суспільства. Критерієм, за яким формулюються назви ІП, є оцінка якості повідомлень журналістів з позиції наявності деструктивних тенденцій у суспільстві. Встановили певний перелік ІП та встановили типи інформаційних пасток.

Тип 1. Формування ставлення реципієнтів до актуальних подій у суспільстві:

  1. формування негативного ставлення реципієнтів до актуальних подій у суспільстві;
  2. формування позитивного ставлення реципієнтів до актуальних подій у суспільстві.

Тип 2. Стимуляція реакції громадян:

  1. стимуляція журналістами реакції громадян на обман;
  2. стимуляція журналістами реакції громадян;
  3. стимуляція сумнівів;
  4. попередження про зміни.

Тип 3. Ефект натовпу:

  1. «розсіювання» паніки;
  2. навۥязування думки журналіста суспільству, суб’єктивізм журналіста;
  3. залякування реципієнтів.

Тип 4. Притягування уваги:

1) притягування загальної уваги;

2) тематичне збудження.

Тип 5. Популяризація дій:

  1. реклама;
  2. навернення .

Тип 6. Вигородження - «вигородження» або – «самовигородження».

Тип 7. Ефект спокою - заспокоювання реципієнтів; намагання «приспати» суспільство.

Тип 8. Ефект афоризму - «зв’язування рук» постраждалим від афер.

Ми проаналізували частотність того чи іншого типу впливу на реципієнтів. Найчастіше журналісти застосовували тип 2 «Стимуляція реакції громадян» і тип 3 «Ефект натовпу». Пояснення такому результату вбачаємо саме у головній функції ІП, тобто зміні моделей поведінки у суспільстві. Відповідно журналісти стимулюють громадян до реакції на повідомлення, залучають їх до проблеми, висвітленої у повідомленні. Підтвердження частого застосування типу «Ефект натовпу», вбачаємо у специфіці самого суспільства, адже натовп пригноблює будь-яку індивідуальність, обєднуючи людей під одним гаслом. Натовпом набагато простіше керувати, ніж кожним окремо, відповідно і створюються такі способи та методи, за допомогою яких суспільство перетворюють у натовп, для ефективнішого маніпулювання народом.

Перша частина нашого практичного дослідження, а саме утворення та опис типів ІП, допоможе перевірити ефективність дії ІП на суспільство як фактору деструкції моделей поведінки суспільства. Перевірку дієвості ІП та ознак усвідомлення їх наявності як явища у суспільстві ми вирішили виконати у формі анкетування. У ролі опитуваних виступили студенти ІІІ курсу Одеської національної юридичної академії (ОНЮА). Вік опитуваних дорівнював 19-20 рокам, під час анкетування були присутні представники обох статей. Обиравши опитуваних, керувалися досвідом людей вказаного віку та тим, що вони досить швидко зможуть зрозуміти ситуацію, осмислити її, пов`язавши з іншими актуальними проблемами суспільства. Анкета складалася на базі частотності вживання тих чи іниших типів ІП. Нами було визначено, що найбільш уживаними є тип 2 «Стимуляція реакції громадян» і тип 3 «Ефект натовпу».

Структура анкети відповідала традиційним правилам укладання такого роду бланку опитування (а саме, наявність питань «входу» - «уведення» респондентів у тему, основної частини – «безпосереднє розпитування про тему дослідження» та «виходу» - поступового завершення питань та «виведення» респондентів з теми опитування).

В основній частині до розгляду пропонувалися ситуації та твердження до них, при цьому опитувані мали обрати лише одну, на їх думку, правильну відповідь. У подальшому ми проаналізували результати анкет та підтвердили ефективність ІП як явищ, що несуть деструкцію моделей поведінки суспільства. На базі анкети ми склали діаграми рейтингів каналів, на яких найчастіше застосовують явища, котрі змінюють моделі поведінки суспільства. Також у додатках подано поради опитуваних студентів, котрі намагаються запобігти потраплянню суспільства в інформаційні пастки. Загальним висновком після аналізу анкет було твердження про те, що рівні ефективності ІП суттєво не відрізняються між собою за критерієм «Частотність», тому що сучасний телевізійний простір насичений більшою мірою тими пастками, які влучно та непомітно впливають на реципієнтів.

Отже, ми класифікували інформаційні пастки та довели деструктивний характер ІП. Висунуте припущення було підтверджене повністю.

Специфічною рисою інформаційних пасток є їх деструктивна функція. Ефективність дії ІП ми підтвердили за допомогою опитування студентів ІІІ курсу ОНЮА, що також є суттєєвим аргументом під час верифікації дослідження.

Література:

  1. Лобанова А.С. Гражданское общество и масс-медиа: векторы взаимовлияния / Освітянські обрії та перспективи // Збірник наукових праць / Н. Т. Тверезовська (голова) та ін. / А.С. Лобанова. − К.: ПІТО, 2008. - № 1 (4). − С. 294.
  2. Потятиник Б.В. Медіа: ключі до розуміння. / Б.В. Потятиник − Львів: ПАІС, 2004. − С. 22.
  3. Холод О.М. Інструментарій засобів масової інформації у процесі формування іміджу: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра. філол. наук за спец. 10.01.08 «Журналістика» / О.М. Холод. – Київ, 2007. – С. 30.



Криса Галина Петрівна

Львівська державна фінансова академія, м. Львів


СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ ДІТЕЙ-СИРІТ ТА ДІТЕЙ, ПОЗБАВЛЕНИХ БАТЬКІВСЬКОГО ПІКЛУВАННЯ В УКРАЇНІ ЯК ОДИН З НАЙПРІОРИТЕТНІШИХ НАПРЯМКІВ ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ


Актуальність теми дослідження полягає в тому, що складна соціально-економічна ситуація, яка склалася в українському суспільстві безпосередньо впливає на один з найбільш важливих його елементів – української сім'ї (їх норми, цінності), відображається на загальному соціальному контексті, формуючи середовище, в якому ці сім'ї існують. Сімейні проблеми та батьківська безвідповідальність спричиняють значну кількість негативних явищ, з яких найшвидше зростає явище соціального сирітства.

Здобутком України є приведення в цілому національного законодавства стосовно дітей до міжнародних норм Конвенції ООН про права дитини. Згідно з Декларацією про права дитини, проголошеною Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, одним із принципів захисту прав дитини на повноцінний та гармонійний розвиток є перебування її у сім'ї. Особливого піклування з боку суспільства та публічної влади потребують діти, які через виняткові обставини розлучаються із сім'єю і не мають достатніх засобів для існування. У Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка набула чинності для України 27 вересня 1991 року, ці принципи відображені у статті 20: «дитина, яка тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення або яка в її власних якнайкращих інтересах не може залишатися в такому оточенні, має право на особливий захист і допомогою, що надається державою» [1]. Відповідно до частини третьої статті 52 Конституції України «утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу» [2]. Зокрема статтею 25 Закону України «Про охорону дитинства» встановлено, що діти, які внаслідок смерті батьків, позбавлення батьків батьківських прав, хвороби батьків чи інших причин залишилися без батьківського піклування, мають право на особливий захист і допомогу з боку держави [3].

Законодавство України гарантує цілу низку пільг на допомоги дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування. Разом з тим соціальне сирітство, як явище, продовжує поширюватися.

В Україні законодавчо передбачено соціальний захист дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Такі заходи передбачено Конституцією України, Сімейним кодексом України, законами України: «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» від 21.06.2001 року №2558-ІІІ, «Про охорону дитинства» від 03.02.2005 року №2414-ІV, «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» від 13.01.2005 року №2342- ІV, «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» від 02.06.2005 року №2623- ІV; Указами Президента: «Про першочергові заходи щодо захисту прав дітей» від 11.07.2005 року №1086, «Про додаткові заходи щодо захисту прав та законних інтересів дітей» від 04.05.2007 року №376; постановами Кабінету Міністрів України: «Питання діяльності органів опіки та піклування, пов'язаної із захистом прав дитини» від 01 жовтня 2008 року №866, «Про поліпшення виховання, навчання, соціального захисту та матеріального забезпечення дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування» від 05.04.1994 року №226 (із змінами), «Про затвердження Положення про дитячий будинок сімейного типу» від 26.04.2002 року № 564, «Про затвердження Положення про прийомну сім'ю» від 26.04.2002 року №565 тощо, які регулюють правовідносини, пов'язані з наданням матеріальної, соціальної та правової допомоги дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування.

Основними засадами державної політики щодо соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, є: створення умов для реалізації права кожної дитини на виховання в сім'ї; виховання та утримання за принципом родинності; сприяння усиновленню дітей, створення системи заохочення та підтримки усиновлювачів; забезпечення пріоритету форм влаштування; захист майнових, житлових та інших прав та інтересів таких дітей; створення належних умов для їх фізичного, інтелектуального і духовного розвитку, підготовки дітей до самостійного життя; забезпечення права на здоровий розвиток; забезпечення соціально-правових гарантій; створення умов для надання психологічної, медичної та педагогічної допомоги; формування системи соціальної адаптації; забезпечення вільним вибором сфери професійної діяльності, яка б оптимально відповідала потребам та бажанням особистості цих дітей та запитом ринку праці; належне матеріально-технічне забезпечення незалежно від форми влаштування та утримання таких дітей, сприяння в наданні реальної допомоги і підтримки підприємствами, установами та організаціями різних форм власності, банківськими установами, культурно-освітніми, громадськими, спортивними та іншими організаціями [4].

Заходи соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, гарантуються, забезпечуються та охороняються державою. Державні соціальні стандарти для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, встановлюються незалежно від того, де така дитина перебуває на утриманні та вихованні, на рівні, не меншому за встановлений прожитковий мінімум для осіб відповідного віку.

Основним інструментом соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування є застосування мінімальних соціальних стандартів. Державні соціальні стандарти і нормативи встановлюються щодо: мінімального матеріального забезпечення, витрат на харчування, одяг та взуття; житлового забезпечення до досягнення повноліття та після; мінімального стандарту щодо забезпечення першим робочим місцем; мінімального стандарту по забезпеченню компенсацій роботодавцю, яких надає перше робоче місце; мінімального стандарту разової державної фінансової допомоги при закінченні такими дітьми виховного, навчального закладу чи при закінченні перебування таких дітей у різних формах влаштування після досягнення ними 18-річного віку; мінімального стандарту щомісячного утримання таких дітей та осіб із їх числа за умови навчання їх у вищих навчальних закладах до досягнення ними 23-річного віку; мінімального стандарту медичного обслуговування; забезпечення необхідним обладнанням та літературою; мінімального стандарту забезпечення дитини до надання їй статусу дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування; мінімального стандарту грошового забезпечення батьків-вихователів, прийомних батьків.

Кабінет Міністрів України може встановлювати інші додаткові мінімальні соціальні стандарти, нормативи споживання та нормативи забезпечення [4].

Соціальний захист дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування є одним з найважливіших напрямків формування соціальної політики держави, який здійснюється державними органами виконавчої влади, на яких покладено обов’язок піклуватися про дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Система заходів щодо соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування передбачає: забезпечення навчання, виховання та всебічного розвитку дітей, підвищення гарантій щодо працевлаштування неповнолітніх, забезпечення дітей харчуванням та утриманням, безоплатним медичним обслуговуванням та охороною здоров'я дітей, а також підтримку функціонування сімейних форм влаштування дітей в прийомні сім'ї, дитячі будинки, взяття їх під опіку (піклування) та усиновлення дітей. В свою чергу державою здійснюється підтримка призначення та своєчасної виплати державної соціальної допомоги на таких дітей та грошового забезпечення прийомним батькам та батькам-вихователям, своєчасної виплати державної соціальної допомоги опікунам (піклувальникам), своєчасної виплати одноразової допомоги при усиновленні дітей.

Отже, соціальний захист дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування в Україні, дійсно, є одним з найпріоритетніших напрямків формування соціальної політики держави, яка спрямована забезпечувати усі права та свободи дітей згідно чинного законодавства. Законодавство щодо соціального захисту даної категорії дітей, не є цілком досконалим, що виявляється у заплутаності та складності, термінологічній невизначеності й неузгодженості. Потребують вдосконалення основні засади державної політики у сфері соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування: система контролю за дотриманням житлових та майнових прав дітей, законодавства у сфері попередження насильства в сім'ї, матеріально-технічного забезпечення інтернатних закладів, матеріально-технічного та фінансового забезпечення дитячих будинків сімейного типу, фінансування певних соціальних програм, спрямованих на подолання дитячої безпритульності та бездоглядності тощо. Хоча деякі напрямки соціальної політики щодо дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування потребують удосконалення та суттєвих змін, про те в Україні спостерігається динаміка до зростання створення прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу, усиновлення та взяття дітей під опіку (піклування) в порівнянні з минулими роками. Це в свою чергу свідчить проте, що у вирішенні цих завдань державна політика йде правильним шляхом.


Література:

1. Конвенція ООН про права дитини від 20.11.1989 року (набуття чинності 27.09.1991 року);

2. Конституція України. – К. Юрінком інтер, 1999 р.;

3. Закон України «Про охорону дитинства» від 03.02.2005 року №2414-ІV;

4. Закон України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» від 13.01.2005 року №2342- ІV.


Кудрявцев Геннадій Вікторович

НЮАУ ім.Я.Мудрого, ІПЮК для СБУ,ІІІкурс,4група


ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН ІЗ НАДАННЯ ПЕРСОНАЛУ У КОРИСТУВАННЯ


Актуальність теми полягає у необхідності правового врегулювання відносин, пов’язаних з наданням персоналу у користування. Принцип свободи договору передбачає, що особи можуть укладати між собою будь-який правочин, в тому числі не передбачений Цивільним кодексом, якщо він не суперечить чинному законодавству. Виходячи із цього принципу компанія-провайдер, у штаті якої перебуває працівник, може надавати такого працівника у тимчасове користування компанії – замовнику; при цьому формально працівник перебуває у трудових відносинах тільки з провайдером послуги, хоча фактично працює у замовника та виконує завдання, отримані безпосередньо від нього. У даному випадку прослідковується зовнішня схожість із договором підряду. Договори відрізняються функцією, яку повинна виконати особа, яка знаходиться у трудових відносинах з компанією-підрядником. Наприклад, до такої «оренди персоналу» можуть звертатися у разі необхідності залучення кваліфікованих профільних спеціалістів у таких сферах як бухгалтерський облік, аудит, маркетинг, юриспруденція тощо не на постійній основі, а на короткий строк або в рамках конкретного проекту. Спрямованість на результат, на відміну від договору підряду, є необов’язковою.

Подібні відносини виникають також у випадку коли наприклад футбольна команда надає у «оренду» свого гравця іншій команді. Або надання актора для зйомок у рекламі чи телесеріалі.

Як і за договором підряду у випадку розірвання цього договору замовник не переймається виконанням взаємних прав і обов’язків, які виникають після укладення трудового договору. Така «оренда персоналу» вигідна і провайдеру, який, залучаючи нових замовників, може регулювати завантаженість своїх штатних працівників, не допускаючи простоїв у їхній роботі.

Таким чином, оренда персоналу зачіпає, з однієї сторони, цивільно-правові відносини між провайдером та замовником, а з іншої сторони, трудові відносини за участю працівника. Відповідно, оренда персоналу передбачає наявність двох договорів: цивільно-правового та трудового.

Необхідно наголосити на недоцільності подібні відносини називати «договором оренди персоналу», оскільки предметом договору оренди може бути тільки майно, тобто річ або майнові права.

Врахувавши все вище приведене можемо визначити головні особливості договору, який може бути як реальний так і консенсуальний, оплатний, кваліфікований спеціаліст «передається» для виконання певної функції, учасниками є як провайдер послуги і замовник, так і працівник. Необхідно акцентувати увагу на тому, що у законодавстві не окреслено кола правових норм, які застосовувалися б до цих відносин.

Формально при реалізації цього договору трудові відносини існують лише між провайдером і працівником, фактичним роботодавцем у даному випадку є замовник. Працівник може вимагати визнання фактичних відносин як трудові між працівником та замовником.

На міжнародному ринку праці є практика застосування подібного договору, де передбачено надання персоналу у користування.

Оскільки, на нашу думку, діяльність з надання підприємствам та організаціям персоналу у найм здійснюється на підрядній основі, то ми пропонуємо включити до Цивільного кодексу України статтю, яка б передбачала, що до даного договору необхідно застосовувати положення договору підряду.


Кулініч Олег Васильович,

Харківський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України, м. Харків

E-mail: mpho@ukr.net


МОДЕЛІ ДЕРЖАВНОЇ МОЛОДІЖНОЇ ПОЛІТИКИ В КОНТЕКСТІ СОЦІАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ


Українські держава і суспільство перебувають на етапі суттєвих демократичних зрушень, які зумовлюють необхідність інтенсивних змін в усіх галузях життя. Історичний досвід переконує, що перехід суспільства на якісно новий ступінь розвитку можливий лише за умови активного залучення до трансформаційних процесів молоді як найбільш динамічної частини населення.

Реалізація суспільного призначення молоді пов’язана з цілеспрямованою політикою держави щодо участі у процесах соціально-економічного розвитку країни. Ефективна державна молодіжна політика (далі - ДМП) – не тільки фактор соціальної стабільності, але й гарант соціальної безпеки держави в цілому. Недостатня увага органів влади до потреб молодого покоління може призвести до перетворення молоді з інноваційного ресурсу у джерело дестабілізації суспільства.

Державна молодіжна політика в Україні визнається пріоритетним і специфічним напрямом діяльності держави і здійснюється: в інтересах молодої людини, суспільства, держави; з урахуванням можливостей України, її економічного, соціального, історичного, культурного розвитку і світового досвіду державної підтримки молоді [2] ». Основною метою державної молодіжної політики проголошено створення соціально-економічних, політичних, організаційних, правових умов та гарантій для життєвого самовизначення, інтелектуального, морального, фізичного розвитку молоді, реалізації її творчого потенціалу як у власних інтересах, так і в інтересах України.

Дана мета визначає дві взаємозалежні цілі: створення об'єктивних умов для цивілізованого соціального становлення й розвитку підростаючого покоління (як об'єкта молодіжної політики) та створення сприятливих умов для інноваційної, самостійної діяльності молодих людей в різних сферах суспільства, практичного відпрацьовування нових суспільних відносин і форм життєдіяльності молоді (як суб'єктів політики).

ДМП виникає на певному етапі державного будівництва. Характерними ознаками, які свідчать про наявність в країні державної молодіжної політики, згідно з автором «Соціології молоді» М. Головатим, є   наявність у суспільстві чітко та об’єктивно визначених, законодавчо закріплених ідей стосовно місця і ролі молоді в поступальному розвитку суспільства, а також системи різноманітних заходів, що сприяють реалізації цих ідей [1]. Конкретизуємо це визначення наступним чином:
  • виділення в місцевому законодавстві молоді в окрему соціально-демографічну групу (щонайменше, формулювання вікових меж молоді), наявність виключних прав молодих людей та їх об’єднань, у порівнянні з іншими категоріями громадян;
  • закріплення за визначеними органами державного управління обов’язків щодо вирішення проблем молоді та ін., надання їм відповідних прав та забезпечення певними ресурсами;
  • наявність стратегічних (визначення мети, довгострокових пріоритетів, принципів молодіжної політики) і оперативно-тактичних документів (цільові або комплексні програми та проекти), що регламентуюють роботу з молоддю.

Молодіжна політика як комплексна сфера державного управління має певні загальні особливості, що обумовлені специфікою молоді як об’єкту політики. Вивчення міжнародної практики свідчить що, за умов окреслення наддержавними інституціями принципів молодіжної стратегії, питання формування молодіжної політики та розвиток молодіжного середовища – справа внутрішньодержавна. Вони зумовлюється особливостями історичного розвитку країн, національними звичаями, традиціями культури та побуту народу, а також рівнем економічного та соціального розвитку держав.

Українська дослідниця молодіжної політики Р. Сторожук наводить типологію молодіжної політики європейських країн, розроблену нею на основі відомої класифікації моделей соціальної політики Д. Галлі та С. Паугама: універсалістська модель країн Скандинавії, громадівська модель Великобританії, протекційна модель країн Центральної Європи, централізована модель країн Середземномор’я [3].

Проте вітчизняна ситуація не повною відповідає жодному із зазначених типів соціальної політики і, відповідно, жодній з наведених вище моделей молодіжної політики. Отже використання даного підходу для вирішення завдань вдосконалення державної молодіжної політики в Україні з метою забезпечення соціальної безпеки на основі порівняння процесів у вітчизняному молодіжному середовищі із зарубіжним досвідом є мало прийнятним.

За результатами дослідження світового досвіду роботи з молоддю [4, 5, 8, 9], ґрунтуючись на розвиненості механізмів державного управління молодіжною політикою та ролі недержавних організацій у вирішенні проблем молоді, можна виявити певні тенденції, які можуть бути відправними моментами для наступної класифікації моделей ДМП:

1. Первинна ДМП. Влада тільки усвідомила необхідність молодіжної політики та здійснила перші спроби системної роботи з молоддю. Модель характерна для країн з низьким рівнем соціальної безпеки та мінімальним індексом людського розвитку (Буркіна-Фасо, Сомалі, Гвінея-Бісау, Нігер, Малі, Ефіопія та ін.).

2. Початкова ДМП. Визначено органи влади, відповідальні за роботу з молоддю, розробляються основи молодіжного законодавства та стратегія молодіжної політики. Положення молоді залишається доволі складним і вона може виступити фактором дестабілізації суспільства. Ця модель найбільш поширена серед мусульманських країн Близького сходу та провідних держав Африканського континенту (Бахрейн, Ботсвана, Намібія, Єгипет, Іран, Іорданія, Йемен, Катар, Ліван, Нігерія, Турція, ЮАР).

3. Динамічна ДМП. Уточнюються підходи, принципи, методи і механізми формування та реалізації молодіжної політики. Модель реалізована в Індії, Бразилії, Республіці Корея тощо.

4. Стабільна модель характеризується значною увагою з боку держави до молодого покоління. Проте існують два протилежні різновиди цієї моделі:

4.1. Стабільна демократична модель розглядає молодь, переважно, як головний інноваційний ресурс суспільного розвитку і базується принципах «ефективного врядування» (Good Governance) Європейської комісії, а саме: відкритості, залученню громадськості, відповідальності, ефективності та консолідації. Властива найбільш економічно розвиненим країнам світу з високим рівнем соціальної безпеки та потужним громадянським суспільством, таким, як старі члени ЄС, Австралія, Канада, США, Японія.

4.2. Стабільна недемократична модель описує молодіжну політику в умовах мілітократії, теократії, авторитарно-олігархічних режимів (Венесуела, КНР, КНДР, Куба, Мьянма, Узбекистан, Туркменістан). Пильна увага до молоді пояснюється побоюванням владної еліти протестного потенціалу підростаючого покоління.

5. Трансформаційна модель молодіжної політики відповідає країнам, в яких нещодавно відбулися кардинальні зміни державного режиму та здійснюється формування ринкової економіки і демократичних суспільних відносин (Україна, Арменія, Білорусь, Грузія, Латвія, Литва, Молдова, Російська Федерація, Естонія і т.д.). До них також можна віднести країни колишнього соцтабору, які стали членами ЄС (Польща, Словаків, Угорщина, Чехія і т.д.).

Трансформаційні процеси супроводжуються не тільки демократизацією державного управління та активізацією громадянського суспільства, але й погіршенням соціально-економічної ситуації, що неминуче призводить до загострення проблем молодого покоління та, відповідно, до погіршення соціальної безпеки. Словацькому соціологу Л. Махачеку належить вислів, що «молодь стала жертвою переходу до ринку, який перетворив трансформаційні суспільства в «пост молодіжні [6, с. 40] ».

Таким чином, можна зробити висновок, що при дослідженні державної молодіжної політики в Україні найбільш актуальним є вивчення, по-перше, стабільної демократичної моделі ДМП як певного орієнтира подальшого розвитку, а по-друге   досвіду країн трансформаційної моделі, які знаходяться на тому ж щаблі соціально-економічних перетворень, що й Україна, і мають спільні історичні витоки молодіжної політики, або дещо випереджають її, завдяки входу до складу Євроспільноти.