Социальная политика: принципы и методы реализации в контексте мирового опыта /Материалы международной научно-практической конференции 27 мая 2011 г. Судак

Вид материала

Документы

Содержание Список використаних джерел Проблема адаптації світового досвіду проведення соціальних політик задля зменшення нерівності в україні Збереження відтворювальної цілісності системи соціальної безпеки крізь призму сталого соціально-економічного розвитку регіону

Подобный материал:

• Международная конференция «Актуальные вопросы акушерства, гинекологии и перинатологии», 95.8kb.
• И общество: проблемы и перспективы развития материалы II международной научно практической, 282.08kb.
• Труды международной научно-практической интернет-конференции, 6066.9kb.
• Рекомендации III международной научно-практической конференции «достойный труд основа, 1591.29kb.
• Сборник статей ежегодной международной студенческой научно-практической конференции, 1058.05kb.
• Пригласительный билет и программа международной научно-практической конференции Барнаул, 99.61kb.
• Материалы Третьей Республиканской научно-практической конференции 28 мая 1997 г. Нальчик,, 580.36kb.
• Международная научно-практическая конференция «современный транзактный анализ: возможности,, 47.67kb.
• Материалы Всероссийской научно-практической конференции Часть I москва Челябинск 2010, 4034.01kb.
• Программа Международной научно-практической конференции «Проблемы и перспективы инновационного, 77.77kb.

Список використаних джерел

1. Бюджетний України вiд 08.07.2010 № 2456-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2011.   № 51-52.   ст. 572.
   
2. Державне фінансування організацій громадянського суспільства. Як запровадити європейські стандарти? / [О.Ю. Вінніков, Д.С. Ковриженко, М.В. Лациба [та ін.] ; Укр. незалеж. центр політ. дослідж. – К. : [Агентство "Україна"], 2010. – 224 с.
   
3. Лациба М. Пріоритети розвитку громадянського суспільства України. / М. Лациба, О. Вінніков, Л. Сідєльнік, Д. Український. – К. : Український незалежний центр політичних досліджень, 2008. – 188 с.
   
4. НУО та протидія корупції: роль, стан, перспективи / Звіт про результати дослідження. К. :БФ «Творчий центр «Каунтерпарт». – 2007. – 80 с.
   
5. Про засади внутрішньої і зовнішньої політики: Закон України вiд 01.07.2010 р. № 2411-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2010.   N 40.   ст. 527.
   
6. Про об’єднання громадян : Закон України вiд 16.06.1992 р. № 2460-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 34. – ст. 504.
   
7. Про схвалення Концепції сприяння органами виконавчої влади розвитку громадянського суспільства : Розпорядження КМУ від 21.11.2007 р. № 1035-р. // Офіц. вісн. України. - 2007. - № 89.
   

Зарапіна Юлія Едуардівна,

Інститут світової економіки та міжнародних відносин

Національної Академії Наук України м. Київ


ПРОБЛЕМА АДАПТАЦІЇ СВІТОВОГО ДОСВІДУ ПРОВЕДЕННЯ СОЦІАЛЬНИХ ПОЛІТИК ЗАДЛЯ ЗМЕНШЕННЯ НЕРІВНОСТІ В УКРАЇНІ


З часів здобуття Україною незалежності серед вчених, політиків та населення ведеться дискусія стосовно вибору моделі розвитку. Найпоширенішою помилкою є змішування понять, цілей та об’єктів впливу. Метою нашого дослідження є аналіз світового досвіду впровадження соціальних політик та їх впливу на подолання нерівності.

Серед основних цілей соціальної політики можна виділити дві основних: надання мінімальних гарантій чи масштабна перерозподільна діяльність, спрямована на зменшення нерівності. Слід зазначити, що перший тип є характерним для української соціальної політики, у той час як розвинуті країни використовують другий. Наступним критерієм класифікації виступає характер взаємозв’язку соціальної політики з економічною (пріоритет економічної політики, перевага соціальних пріоритетів чи рівноправні відносини, коли обом складовим надається рівнозначна увага з боку держави).

Українська вчена Лібанова Е.М. пропонує загально відомі моделі економічного зростання: ліберальна та соціально-орієнтована [1]. Автор наголошує, що перша модель є досить агресивною та на сучасному етапі економічного розвитку нашої країни не може застосовуватися, адже викличе негативний соціальний ефект (на кшталт, збільшення еміграції населення, зростання безробіття, подальше поширення бідності і т.п.). У той же час друга модель при всьому своєму позитивному впливі на соціум вимагає значних ресурсних витрат. Маємо замкнуте коло: задля збільшення витрат на соціальний компонент економічної політики має відбуватися економічне зростання, яке в свою чергу гальмується низькими соціальними показниками.

Дещо більш ґрунтовний висновок робить Дегтярь Л.С., стверджуючи, що ступінь соціальної підтримки населення не є прямою функцією економічного зростання. Звісно, існує пряма залежність між рівнем багатьох соціальних індикаторів розвитку нації та масштабами перерозподільної функції держави [2]. Знову ж таки це твердження породжує нову проблему – діяльність держави по перерозподілу матеріальних ресурсів населення країни. Соціально-орієнтовані моделі про проведення такого перерозподілу мають на меті через акумулювання коштів у спеціальних фондах забезпечити реальне полегшення проблеми нерівності.

Для України проблема збільшення нерівності стає більш значущою через низьку та неефективну перерозподільну функцію держави. Намагання полегшити цю проблему збільшенням податкових ставок погіршує проблему бідності. На цю проблему вказує Галушка З.І.: моделі бідності в Україні відрізняються від широко розповсюджених світових моделей [3], наприклад від бідності в Індії, країнах Африки. Світова спільнота робить практичні кроки задля подолання бідності (програми UNDP по зниженню рівня бідності у світі) та теоретичні розробки вчених (наприклад, запропонований у 2010 році показник MPI – Multidimensional Poverty Index – Багатовимірний індекс бідності) [4], який дозволяє враховувати різні аспекти бідності та перевіряти дієвість програм, політик та заходів, спрямованих на зниження рівня бідності.

Таким чином, передумовою впровадження соціальних політик має бути ґрунтовний аналіз світового досвіду, математичні розрахунки та застосування прогностичних моделей.

Список використаних джерел:

1. Лібанова Е.М. Соціальні аспекти політики економічного зростання в Україні / Е.М. Лібанова. – Україна на порозі 21 століття6 уроки реформ та стратегія розвитку. Матеріали наукової конференції, Київ, 2001. – С.66.
   
2. Дегтярь Л.С. Роль государственной социальной политики в обеспечении гендерного равенства в зарубежных странах / Л.С. Дегтярь.– Труд за рубежом, 2002. – №3. – С.45.
   
3. Галушка З.І. Соціально-економічні чинники стратифікації трансформаційного суспільства / З.І. Галушка. – Економічна теорія, 2009. – №3. – С.55.
   
4. A wealth of Data / The Economist. – July 31st 2010. – P.59.
   

Звонар Віктор Павлович, к.е.н.

Інститут демографії та соціальних досліджень

імені М.В. Птухи НАН України, м. Київ


ЄВРОПЕЙСЬКИЙ досвід адаптації політики зайнятості до змін, пов’язаних зі старінням населення


Старіння населення в останні десятиліття у світі набуло ознак глобальної проблеми. В більшості країн світу сьогодні пенсійні видатки переважають у структурі соціальних видатків. Особливо це проявляється у розвинених країнах, для яких характерне постійне зниження народжуваності й збільшення середньої тривалості життя. За прогнозами ООН, співвідношення працездатного населення до населення пенсійного віку у цих країнах знизиться до 2050 р. в середньому вдвічі [1].

Вплив постаріння робочої сили на зайнятість і ринок праці ЄС входить до порядку денного роботи його керівних органів вже протягом тривалого часу. Вперше визнали необхідність поліпшити можливості працевлаштування для працівників старшого віку ще учасники саміту країн-членів ЄС у 1994 р. [2].

Впровадження заходів політики зайнятості, націленої на трудову інтеграцію працівників старшого віку, у більшості країн «старої» Європи відставало від темпів реформування пенсійної системи. Слабкими у цьому контексті були ініціативи щодо трасформації ринку праці [3]. Уряди цих країн вдалися, насамперед, до: запровадження додаткових фінансових стимулів для роботодавців стосовно найму літніх працівників; дестимуляційних схем щодо раннього виходу на пенсію, і навпаки – заохочення продовження трудової діяльності після досягнення пенсійного віку; надання урядової підтримки різноманітним проектам, спрямованим на поліпшення становища літніх працівників на ринку праці [4, 5]. Було прийнято також рішення про збільшення розміру національних внесків до Європейського соціального фонду з метою підтримки загальноєвропейських заходів політики зайнятості.

Найбільш дієвим способом подолання диспропорцій, зумовлених постарінням робочої сили, у цих країнах вважається інтенсифікація міграційних потоків з метою залучення іноземних працівників. Натомість державні заходи стимуляції зайнятості літніх осіб і протидії деформаціям вікової структури робочої сили носили здебільшого пасивний характер.

Такими були адаптаційні заходи, зокрема, у Бельгії. Так, протягом 2000–2004 рр. у цій країні було запроваджено систему субсидіювання роботодавців, котрі наймають безробітних передпенсійного віку. Одночасно скасовано норму, відповідно до якої такі безробітні звільнялися від зобов’язання пошуку роботи. Крім того, особливу увагу було приділено поліпшенню умов праці літніх працівників через запровадження гнучких умов використання робочого часу. Розроблено систему заходів, відповідно до якої літні працівники, які продовжують працювати після досягнення пенсійного віку, отримують право на грошову премію як компенсацію за відстрочення виходу на пенсію. Працівники, які продовжують працювати, але у зв’язку з досягненням пенсійного віку вимушені перевестися на легшу та менш оплачувану посаду, у повному розмірі отримують компенсацію втраченого заробітку.

Було також дещо лібералізовано умови суміщення трудової діяльності і отримання пенсійних виплат. Запроваджено норму, відповідно до якої літній працівник, що звільняється, реєструється в службі зайнятості і отримує допомогу з фонду безробіття, частину котрої окремо сплачує роботодавець. Вказана норма застосовується лише до тих літніх осіб, які не мають достатніх підстав для призначення дострокової пенсії.

У Німеччині державні програми передбачають навчання і підвищення кваліфікації, підвищення зайнятості осіб старшого віку у секторі малих та середніх підприємств. Безпрецедентним заходом німецького уряду стало звільнення роботодавців, що наймають осіб перед пенсійного та пенсійного віку, від сплати внесків до страхових фондів на випадок безробіття.

Політика зайнятості літніх осіб в Італії особливо характеризується переважанням інструментів пасивного впливу. Серед усіх категорій безробітних саме особи передпенсійного віку в країні отримують найбільші виплати з фонду безробіття.

Заходами активної політики зайнятості у контексті проблеми постаріння робочої сили відзначається Фінляндія, де у 1998–2007 рр. було прийнято ряд спеціальних урядових програм, націлених на підвищення трудової активності літніх працівників [6]. Одна із програм фінського уряду передбачає активізацію діяльності і посилення функцій інспекцій з охорони праці, служб та реабілітаційних інституцій, що спеціалізуються у галузі трудової медицини та геронтології. Інша програма спрямована на підтримку та розвиток трудових і підприємницьких навичок населення і передбачає навчання безробітних, низькокваліфікованих та літніх працівників, формування та розвиток їх професійної компетентності, обізнаності із особливостями використання у роботі сучасних комунікаційних систем («комп’ютерній грамотності»). Функціонують програми фінансування та технічної підтримки розвитку нових підходів, методів, моделей та інструментів управління персоналом у контексті подолання соціального відторгнення за ознакою літнього віку. Особливий наголос урядом країни зроблено на забезпеченні громадян можливістю «плавного переходу від праці до пенсії».

У країнах старої Європи за участю профспілок, організацій роботодавців та некомерційних спілок постійно проводяться інформаційно-просвітницькі заходи з роз’яснення необхідності залучення літніх осіб до ринку праці, популяризації ідеї «активного старіння». Найбільш успішними ці кампанії вважаються у Великобританії та Німеччині.

У контексті реформування вітчизняної пенсійної системи особливий інтерес для України представляє досвід країн Центрально-Східної Європи та інших нових членів ЄС. Уряди цих держав, усвідомлюючи додаткові ризики функціонування національного ринку праці, зумовлені появою нових можливостей зростання мобільності робочої сили через відкритість внутрішніх кордонів ЄС, спрямували свою зусилля у напрямі посилення активної складової політики зайнятості контингенту старіючого населення [7].

Активні заходи політики зайнятості цих країн включають створення мережі служб та організацій (у тому числі, громадських), які надають індивідуальні послуги з планування кар’єри, консультування літніх працівників щодо можливостей і способів продовження трудової діяльності, а також послуги, орієнтовані на роботодавця, щодо підбору працівників з когорти старших осіб для конкретних потреб підприємства. Серед таких служб представлені й установи, які спеціалізуються на консультуванні і працевлаштуванні окремо жінок, осіб віком понад 50 років, осіб з обмеженими можливостями тощо. Деякі з них встановлюють максимальних термін (наприклад, 2 роки), протягом якого літні працівники чи безробітні, можуть користуватися їх послугами та консультаційним супроводом. Такі служби працюють на Кіпрі, у Польщі, Словенії, Угорщині.

Низку заходів передбачено для посилення охорони здоров’я літніх працівників. Було суттєво збільшено обсяг надання консультаційних медичних послуг (наприклад, на Кіпрі протягом 1995–2003 рр. – удвічі). Деякі країни упровадили спеціалізовані урядові програми.

Важливу роль відведено заходам із підтримки рівня кваліфікації старіючих працівників, оновлення їх професійних навичок. У Болгарії Міністерством праці спільно з Агентством зайнятості з цією метою було впроваджено два проекти. Один із них націлений на безробітних жінок віком понад 50 років, інший – на безробітних чоловіків віком понад 55 років. Проекти охоплювали як загальні (знання ЕОМ, іноземні мови), так і вузькопрофесійні аспекти навчання цих осіб. Подібні програми функціонують в Угорщині та Чехії.

У Латвії програми з перекваліфікації осіб передпенсійного віку реалізуються з обов’язковим урахуванням результатів досліджень потреб роботодавців у робочій силі та передбачають комплексне психологічне тестування безробітних, мотиваційні та інші тренінги, уроки самопрезентації тощо.

З 2004 р. у Латвії у рамках урядових програм розгорнуто діяльність зі створення робочих місць для осіб передпенсійного віку. Ці програми, зокрема, зорієнтовані на створення так званих «соціальних підприємств», де знаходять роботу різні категорії літніх осіб.

Вивчення зарубіжного, зокрема європейського, досвіду адаптації державної політики зайнятості до змін, пов’язаних із старінням населення та реалізацією пенсійних реформ, дає підстави стверджувати, що урядові зусилля спрямовані, передусім, на запровадження додаткових фінансових стимулів для роботодавців щодо найму літніх працівників; податкових та інших заохочувальних схем щодо продовження працівниками трудової діяльності після досягнення пенсійного віку; надання урядової підтримки різноманітним проектам, спрямованим на поліпшення становища літніх працівників на ринку праці, удосконалення системи надання літнім особам різноманітних соціальних послуг для полегшення їхнього доступу до ринку праці та підтримки їх конкурентоздатності. При цьому, активні та пасивні заходи політики зайнятості, націлені на контингент старіючих працівників, у різних країнах співвідносяться по-різному. Переважання активних заходів більшою мірою притаманне новим членам, а також країнам, які відомі своєю порівняно більшою зорієнтованістю на розбудову моделі держави загального добробуту.


Список використаних джерел

1. Денисенко М. Тихая революция // Отечественные записки. – 2005. – №3. – С. 16–30.
   
2. Employment initiatives for an ageing workforce in the EU 15 // P. Taylor; European Foundation for the Improvement of Living and Working Conditions. – Luxembourg , 2006. – VIII, 98 pp.
   
3. Taylor, P. Age, labour market conditions and male suicide rates in selected countries / Ageing and Society, vol. 23, 2003. – pp. 25–40.
   
4. Live Longer, Work Longer. Aging and Employment Policies // Keese M.; OECD. – OECD Publishing, 2006. –150 pp.
   
5. The aging population and the size of the welfare state / Working paper. Issue 2930 // National Bureau of Economic Research. // A. Razin, E. Sadka, P. Swagel. – International Monetary Fund, 2002 – 23 pp.
   
6. Heikki R. Employment Policies in Two Aging Society: Japan and Finland Compared. – Helsinki : GIER, 2008. – № 453. – 63 pp.
   
7. Age and employment in the new Member States // I. Mandl, A. Dorr, T. Oberholzner; European Foundation for the Improvement of Living and Working Conditions. – Luxembourg, 2006. – VIII, 72 pp.
   

Іляш Ольга Ігорівна

Львівська комерційна академія

м. Львів


ЗБЕРЕЖЕННЯ ВІДТВОРЮВАЛЬНОЇ ЦІЛІСНОСТІ СИСТЕМИ СОЦІАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ КРІЗЬ ПРИЗМУ СТАЛОГО СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНУ


Сьогодні концепція сталого соціально - економічного розвитку має бути заснована на принципах ефективної взаємодії з зовнішнім середовищем, враховувати нові цільові орієнтири національної безпеки суспільства і забезпечувати використання довгострокових стратегій соціального розвитку регіонів. Вирішення завдань по забезпеченню стійкого економічного і соціального росту неможливе без визначення пріоритетних напрямів просторового розвитку держави, врахування його географічних характеристик і особливостей адміністративно-територіального устрою. Політика держави у даному контексті повинна враховувати просторові і регіональні аспекти соціально-економічного розвитку. Іншими словами, вона повинна бути, передусім, орієнтована на вирішення регіональних соціально-економічних проблем та формування цілісної системи соціальної безпеки.

Досягнення вказаної мети передбачає функціонування єдиної системи моніторингу соціально-економічного розвитку регіонів, створення системи поширення і обміну даних про показники регіонального соціально-економічного розвитку. Така система моніторингу дозволить на практиці отримувати інформацію про результативність функціонування даної системи на регіональному рівні і сприятиме прийняттю ефективних управлінських рішень по регіональному соціально-економічному розвитку.

При цьому, важливо визначити роль і місце регіону в національній економіці та системі соціальної безпеки. Так, з одного боку, це самостійна соціально-економічна система, з властивими їй особливостями і характеристиками, а з іншої – це один з елементів соціально-економічної системи держави, якій притаманний ряд системних відмінностей, таких як єдність, самостійність, багатофункціональність, взаємозалежність та ін.. Відповідно, якщо регіон визнавати складним соціально-економічним утворенням, то за законами відтворення сталість його розвитку забезпечується завдяки збереженню відтворювальної цілісності системи соціальної безпеки.

Останнім часом у західній науковій літературі визначилась нова тенденція в інтерпретації поняття “регіон”. Так, російський вчений у сфері досліджень регіоналістики А. Гранберг стверджує, що “регіон – це територія, яка відрізняється від інших низкою ознак і має певну цілісність та взаємозв’язок складових елементів” [2, с.16].

Дещо по-іншому підходять до визначення регіону Г. Гутман, О. Міроєдов і С. Федін. Вони визначають регіон як “територіальне утворення, що має чітко окреслені адміністративні кордони, в межах яких відтворюються соціальні та економічні процеси з забезпечення життєдіяльності населення, які обумовлені його місцем в системі територіального і суспільного розподілу праці” [1, с.12].

Н. Гоффе у визначенні терміну «регіон» основну увагу приділяє його соціальній складовій, говорячи, що “це не стільки, адміністративно-територіальна одиниця. Перш за все – це люди, що мешкають на його території і утворюють певну історико-культурну спільноту з притаманними лише їй складом характеру, укладом життя, власними уявленнями про те, як мають вирішуватись ті чи інші проблеми” [3, c.56]. Власне тому ми вважаємо, що соціальний аспект, на якому робить наголос науковець, є надзвичайно важливим в методології сучасних регіональних досліджень соціальної безпеки.

У вітчизняній науковій літературі також існує багато підходів до визначення змісту поняття “регіон”. Найбільш узагальненим у даному контексті є трактування його, як території зі специфічними природнокліматичними та економічними умовами та характерною спрямованістю розвитку продуктивних сил, що враховує демографічні, історичні та соціальні особливості, розвиток якої здійснюється на основі економічних законів, у результаті чого формуються специфічні економічні відносини [4, с.164].

Враховуючи сучасні погляди вітчизняних науковців на проблеми регіону, а також характер і основні завдання нашого дослідження, ми вважаємо за доцільно застосувати надалі системне визначення регіону Я.В. Хоменко, яка розглядає його як “соціоекономічну систему”, під якою пропонує розуміти засновану на здатності до саморозвитку та відтворення сукупність певним чином взаємопов’язаних інституціональної, економічної та соціальної компонент, що перебувають у постійній взаємодії[5, с.49-50].

Зважаючи на попереднє трактування, дослідження регіону крізь призму його безпеки, дозволяє перейти до нової парадигми в теорії регіонального розвитку, у якій змінюється як фокус дослідження, так і його методичне забезпечення сприятливого, прозорого та передбачуваного правового і економічного поля для реалізації громадянами права на безпеку, що є невід’ємною компонентою належного соціально-економічного розвитку держави та її національної безпеки, пріоритетною функцією органів державного управління в умовах ринкової економіки, реалізація якої необхідна для зміцнення соціальної безпеки суспільства, забезпечення добробуту громадян, а його соціальна безпека відіграватиме визначальну роль у зміцненні соціальної безпеки держави і буде передумовою стабільного розвитку регіонів. 5, с.52].

Усвідомлення місця регіону, як соціально - економічної системи у контексті забезпечення соціальної безпеки дозволяє більш детально підійти до обґрунтування змісту цієї категорії (рис.1.3. ).

Таким чином, основними складовими безпеки регіону, як соціально - економічної системи, у контексті забезпечення соціальної безпеки, на наш погляд, виступають інституціональна, економічна та соціальна компоненти. Під компонентою слід розуміти складові системи, яка безпосередньо залучені до всіх процесів її життєдіяльності, забезпечують їх розвиток і характеризується певним ресурсним потенціалом, необхідним системі для розширеного відтворення.

Так, інституціональна компонента включає низку управлінських, регуляторних, саморегуляторних способів і форм діяльності суб'єктів, сукупність принципів, рішень і дій, які утілюються в соціально-економічних програмах і соціальній практиці з метою задоволення соціальних потреб, балансування соціальних інтересів людини, соціальних груп суспільства, досягнення соціальних цілей, рішення соціальних задач, формування соціальних цінностей, що безпеку власності та влади, ринкової інфраструктури та її формальних і неформальних інститутів. Основні параметри функціонування інституціональної компоненти задає зовнішнє середовище і тому результат її діяльності знаходиться поза межами контролю системи.

У свою чергу, економічна компонента представлена сукупністю продуктивних сил суспільства, поєднаних відповідним чином завдяки системі виробничих і соціально-економічних відносин з метою забезпечення розширеного відтворення. Її основними елементами є суб’єкти господарювання та обслуговуючі їх установи, діяльність яких спрямована на створення соціально-


Інституціональна компонента
Рис. 1.3. Функціональні компоненти соціально-економічного розвитку регіону в системі соціальної безпеки


економічних умов для розвитку суспільства та задоволення його потреб[5, с.43-44].

Соціальної компонента, представляє для нас найбільший інтерес, тому, насамперед, йдеться про сукупність державних і недержавних установ, організацій, інститутів та агенцій, які визначають умови відтворення соціуму, забезпечують науково-технічний, гуманітарний і соціальний розвиток суспільства та створюють необхідну для всебічного розвитку особистості безпеку життєдіяльності та навколишнього середовища.

Приведені компоненти знаходяться у постійній взаємодії між собою, обумовлюючи, таким чином специфіку регіонального розвитку при якому відбувається перерозподіл соціально - економічної системи на користь соціальної компоненти. При ефективному і раціональному перерозподілі соціальна безпека системи не порушується, а її соціальна компонента може своєчасно відтворювати свої втрачені властивості. Якщо ж припустимі межі порушуються, то не зберігається баланс системи, вона втрачає свою сталість, що обумовлює необхідність забезпечення умов для зміцнення соціальної безпеки регіону.