Geum.ru

Короткий курс лекцій з курсу "історія економічних вчень" Склав: ст викладач Бортнікова Л. П. Київ 2001 Лекція №1

Вид материалаКурс лекцій

Содержание


Маржиналізм. Становлення неокласичної традиції в економічній теорії
Подобный материал:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

Маржиналізм. Становлення неокласичної традиції в економічній теорії



План
  1. Маржиналізм як переосмислення цінностей класичної політичної економії.
  2. Австрійська школа граничної корисності.
  3. Формування неокласичної теорії.



В останній третині ХІХ ст.. класичну політекономію змінила маржиналістська економічна теорія. Основна ідея маржиналізму – дослідження граничних (маржинальних) економічних величин як взаємопов’язаних явищ економічної системи на рівні фірм, галузі (мікроекономіка), а також і всього національного господарства (макроекономіка). Виникнення теорії граничних величин було названо “маржинальною революцією” в економічній науці.

Маржиналізм (від слова ”marginal“, що означає межа) ґрунтується на принципово нових методах економічного аналізу, що дозволяє застосувати граничні величини для характеристики змін у явищах, що відбуваються. У цьому його відмінність від класичної політекономії, автори якої користувалися лише характеристикою суті економічних явищ, виражених у середніх або сумарних величинах. Класики також поділяли економічні явища тенденційно, вважаючи зокрема сферу виробництва первинною щодо сфери обігу, а вартість – вихідною категорією всього економічного аналізу, а маржиналісти економіку розглядають як систему взаємозалежних господарюючих суб’єктів. Крім того, порівняно з класичною, маржиналістська теорія широко застосовує математичні методи, у тому числі і диференційне обчислення.

Піонерами у формуванні категорії “граничної корисності” були німецькі дослідники Йоган фон Тюнен (1783-1850) і Герман Госсен (1810-1858), а також французькі вчені Антуан Огюстен Курно (1801-1877) і Жюль Дюпюї (1804-1866). Англійський економіст Стенлі Джевонс (1835-1882) незалежно від інших авторів розробив теорію, згідно з якою співвідношення між товарами, що обмінюються, дорівнює оберненому відношенню їхніх (граничних) корисностей.

Найбільш відомий внесок у розробок ідей маржиналістів зробила австрійська школа політекономії, яка формувалась у 70-ті роки ХІХ ст.. Представниками цієї школи були Карл Менгер (1840-1921), Фрідріх фон Візер (1851-1926) та Ейген Бем-Баверк (1851-1919). Її теоретичними принципами були суб’єктивний ідеалізм та теорія граничної корисності. Внесок у науку і впливовість їх теорії ставлять цих економістів на головне місце після класичної школи. Жодна інша група не внесла стільки нового в теорію економіки, як австрійська школа. Не випадково її ідеї набули великого поширення також в Англії, Німеччині, США, Росії та інших країнах.

Основні праці К.Мегера – “Основи політичної економії” (1871), “Дослідження про методи соціальних наук” і політичної економії зокрема” (1833), в яких вчений розвинув ідею попередників маржиналізму про “граничну корисність” у головну теорію суб’єктивно-психологічної школи.

Ф.Візер розвивав ідеї К.Менгера у працях “Походження й основні закони господарської цінності” (1884), “Природна цінність” (1889), “Закон влади” (1926), використовуючи принцип граничної корисності для оцінки вартості витрат виробництва.

Е.Бем-Баверк у працях “Основи теорії цінності господарських благ” (1886), “Капітал і прибуток” (1889), “Теорія Карла Маркса та її критики” (1896), а також в інших своїх дослідженнях дав ширший вариант нової теорії, доповнивши її, зокрема, суб’єктивістською теорією проценту.

Найхарактерніші методологічні особливості австрійської школи такі: (1) ідеалістичне відображення економічних процесів і явищ; (2) використання в якості головного об’єкта дослідження не суспільного виробництва, а індивідуального господарства; (3) визнання примату споживання над виробництвом.

У 90-х роках ХХ ст. в Англії сформувалася так звана кембріджська економічна школа, засновником якої був відомий економіст Альфред Маршалл (1842-1924). Ця школа за своїм впливом на економічну думку не поступалася австрійській і поклала початок новому напряму в економічній теорії під назвою неокласичного. Наукові заслуги А.Маршалла в галузі економіки на Заході порівнюють з відкриттями Коперніка в астрономії.

Книга А.Маршалла “Принципи політичної економії” (1890) – один з найвизначніших творів з економічної теорії за останні 100 років. А.Маршалл намагався розробити універсальну економічну концепцію, об’єднавши різні економічні теорії. Найбільшою його заслугою є створення синтетичної теорії, яка поєднала елементи трудової теорії вартості і теорії “граничної корисності”, що збагатило науку більш глибоким аналізом взаємозв’язку виробництва й обміну на підставі функціонального методу дослідження. А. Маршалл запропонував замість поняття “політична економія” інше поняття – “економікс” і дав власне визначення цієї науки: політична економія, або економікс, - це наука, що вивчає людство в його повсякденному житті.

Один з послідовників і учнів А.Маршалла, представник кембріджської економічної школи Артур Пігу (1877-1959) – автор концепції економіки добробуту, що розглядає соціальний добробут як суму окремих індивідів. У книзі “Економічна теорія добробуту” (1924) А.Пігу розвинув принцип “найбільшого блага для найбільшої кількості людей”.

Наприкінці ХІХ ст.. з’являється своєрідний американський варіант теорії граничної корисності, засновником якого був професор колумбійського університету Джон Гейтс Кларк (1847-1938). Основні його праці – “Філософія багатства” (1889), “Розподіл багатства” (1899), “Проблеми монополій” (1901), “Сутність економічної теорії” (1907) справили великий вплив на розвиток американської світової економічної думки. Головною проблемою Кларк називав проблему розподілу. Вчений поділив економічну науку на три розділи: універсальну економіку; економічну статику; економічну динаміку. Перша вивчає загальні універсальні закони розвитку економічних явищ. Економічна статика аналізує їхню дію за умов перебування організованого господарства у нерухомому стані, в якому виключаються будь-які зміни, тобто є постійними кількість і соціальний склад населення, маса капіталу, соціальна організація і т.п. Статичний стан, згідно з теорією Кларка – це уявна модель для з’ясування умов рівноваги в “чистому вигляді”. Динамку він трактував як результат дії зовнішніх сил, що ускладнюють розвиток і порушують рівновагу. Кларку належить авторство так званого закону спадаючої продуктивності праці і капіталу, який покладено в основу його теорії граничної продуктивності.

Значний внесок у розвиток світової економічної науки зробили шведські вчені, представники стокгольмської школи: Кнут Вікссель (1851-1926) і Густав Кассель (1866-1945). Праці Віксселя заклали основи багатьох нових напрямків у західній економічній думці, зокрема, вчення про “недосконалу конкуренцію”, теорію кредитно-грошового регулювання циклу, теорію ціни та ін. Найбільш відомі в науковому світі дослідження Віксселя “Цінність, капітал і рента” (1893) та “Проценти на капітал і ціна товарів” (1898). Головна проблема, яку досліджував Вікссель, це проблема динаміки цін.

Г.Кассель розглядав економічні коливання й кризи як процеси, зумовлені явищами економічної історії. Основні праці Касселя – “Природа і необхідність процента” (1903), “Теорія соціальної економіки”- були визнані важливішими віхами в розвитку економічної теорії.

Перші спроби застосування математики в економіці були зроблені багатьма економістами, але засновником математичної економіки є француз Антуан Курно (1801-1877). У своїй праці “Дослідження математичних принципів теорії багатства” він підняв рівень економічного аналізу, ввів математичний аналіз і деякі оригінальні поняття, зокрема функцію попиту, яка і зараз широко використовується. Крім того, його аналіз ринку, ринкових відносин привів до уточнення визначення конкуренції, монополії і олігополії.

Самостійність й конструктивність математичного методу полягає в тому, що це не тільки метод описування, а й метод дослідження, причому не лише кількісного, а і якісного.

Основоположником теорії загальної економічної рівноваги вважається Леон Вальрас (1834-1910), який є засновником Лозаннської школи, а також фактичним засновником і представником математичної школи в політичній економіці. У повному вигляді математична теорія економічної рівноваги представлена у працях цього видатного економіста. В 1874 р. він опублікував книгу “Елементи чистої політичної економії”. Деякі дослідники вважають цю роботу “біблією” сучасної неокласичної економічної теорії. Вальрас створив загальну економіко-математичну модель національного господарства, відому за назвою “Система загальної економічної рівноваги”. Іноді її називають схемою відтворення. Модель Вальраса виходить з умов досконалої конкуренції. Задача цієї моделі – вивести загальні закони дії системи цін при наявності багатьох ринків.

Ідеї Вальраса розвинув Вільфредо Парето (1848-1923) – видатний італійський представник неокласичної економічної теорії, соціаліст, продовжувач традиції “лозаннської школи” маржиналізму. Головна ідея, яку він пропагував, полягала у створенні економічної теорії, “очищеної” від понять цінності й корисності. До основних праць В.Парето належать двотомний “Курс політичної економії” (1898), “Вчення політекономії” (1906), “Трактат із загальної соціології” (1916). Вчений продовжив дослідження ринкової рівноваги Вальраса. Але Парето визначив оптимум, котрий увійшов в економічну науку під назвою “Парето-ефективність”. Сутність її в тому, що економічна ефективність господарської системи – це становище, при якому неможливо збільшити ступінь задовлення потреб хоча б однієї люини, не погіршуючи при цьому положення іншої людини. Криві байдужості зараз широко використовуються неокласичною школою при дослідженні мікроекономічних процесів, пов’язаних з проблемою вибору.

Входячи до складу неокласичної теорії, “теорія загальної рівноваги” Вальраса і Парето, перекладена ними на сувору математичну мову, є стержнем сучасної економічної освіти.


Лекція №11