Короткий курс лекцій з курсу "історія економічних вчень" Склав: ст викладач Бортнікова Л. П. Київ 2001 Лекція №1

Вид материала

Курс лекцій

Содержание Еволюція неокласичних ідей. Неолібералізм. Економічні концепції соціал-демократії Радянська економічна думка. Проблеми теорії перехідної економіки

Подобный материал:

• №1 Предмет І завдання курсу "Історія економічних вчень", 820.53kb.
• Тематичний план з курсу "історія економічних вчень" за спеціальністю "фінанси" Найменування, 271.8kb.
• 1 Предмет І завдання курсу "Історія економічних учень", 918.56kb.
• 1. Предмет та завдання дисципліни „Історія економіки та економічних вчень" Предмет,, 53.68kb.
• Курс «Історія економічних вчень» Економічна думка Древньої Азії. Економічне вчення, 40.06kb.
• Курс "Історія економічних вчень" можна поділити на такі розділи: Економічні вчення, 575.07kb.
• Курс лекцій Київ 2007 зміст, 2399.09kb.
• Предмет І завдання курсу “Історія економічних вчень”, 178.19kb.
• Тематичний план з курсу "історія економічних вчень" за спеціальністю "менеджмент організацій", 213.5kb.
• Конспект лекцій Тема, 658.21kb.

Еволюція неокласичних ідей. Неолібералізм.

План

1. Загальна характеристика неолібералізму, його різні форми.
   
2. Сучасні неокласичні економічні теорії. Монетаризм.
   

Еволюція неокласичної теорії пов’язана з вирішенням проблем економічного розвитку суспільства. Формування неокласичного напряму можна простежити, починаючи з робіт У.Петті, П.Буагільбера, А.Сміта, в яких теорія вартості трактується з урахуванням ролі суб’єктивного та інших факторів, тобто не обмежена догмою про її трудове походження.

Остаточне формування неокласичного напряму в економічній теорії завершується в 70-х роках ХІХ ст., коли незалежно один від одного англієць У.Джевонс, австрієць К.Менгер, швейцарець Л.Вальрас визначили підходи до аналізу проблеми економічної рівноваги в суспільстві з позиції провідної ролі потреб і споживання відносно до виробництва та їх впливу на формування вартості й ціни як основного елементу механізму саморегулювання.

На базі неокласичної економічної теорії виникають нові науки, такі, зокрема, як економетрія, представники якої (найвидатніші з них Л.Вальрас, В.Парето, У.Мітчелл, І.Фішер, Є.Чемберлін, К.Вікссел) математизують та формалізують економічні процеси. Формулюються нові теорії, наприклад, “раціонального вибору”, що відштовхується від проблеми обмеженості ресурсів чи “економічної рівноваги”, коли досліджуються умови становлення врівноважуючих цін.

У 30-х роках економіко-математичний напрям організаційно формується в окрему науку, яка використовує неокласичні підходи до аналізу економічних процесів і займається їх моделюванням. Цю науку відрізняє конкретизація об’єкту дослідження, прогнозування суб’єктивної поведінки в статичних та динамічних умовах. Відомо, що неокласична економічна теорія визначає два основних напрями: неолібералізм та неоконсерватизм. Для них характерне використання підходів до економічного аналізу, що збагатили політичну економію протягом усієї історії її розвитку, основними серед яких є принципи свободи економічної діяльності та невтручання держави в економічну сферу. Політичною доктриною неоліберальної теорії стала ідея сильної держави та стабільної економіки. Неолібералізм та інші “нео” пов’язані з підходами вчених та практиків до державного регулювання економіки. Неолібералізм - це напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки, вільної та економічної свободи.

Головна ідея неолібералізму - вільна конкуренція вільне підприємництво, вільна економіка. Неолібералізм репрезентований багатьма школами, найбільш відомими з яких є: лондонська (Фрідріх Хайєк (1899-1992), чиказька (Мілтон Фрідмен (1912)), фрейбурзька (Вальтер Ойкен (1891-1950) та Людвіг Ерхард (1897-1977)), паризька (Моріс Алле (1911).

В роботах представників неоконсервативного напряму досліджуються проблеми, пов’язані з удосконаленням механізму ринкової економіки на макро- та мікроекономічному рівнях. Для них характерне вивчення окремих сторін, визначення ступеню та наслідків впливу окремих чинників, розробка моделей циклів.

Серед найвидатніших досягнень неоконсервативного напряму - доктрина монетарізму, сформульована Мілтоном Фрідменом (1912), американським економістом, Нобелевським лауреатом (за дослідження в галузі споживання, історії та теорії грошей). Теорії монетаризму властиве поєднання двох функцій економічної науки, використання неокласичних підходів до аналізу, вирішення макроекономічних проблемі на основі тези про невтручання держави в економіку та визнання визначальної ролі грошових факторів. Монетарна теорія циклу стала основою економічної політики багатьох держав.

Значний вплив на формування монетаризму справили теорії американських економістів Генрі Саймонса (1867-1947), Ірвінга Фішера (1867-1947), Френка Найта (1885-1974).

Позитивний внесок монетаризму в економічну теорію, і передусім, в теорію грошей, полягав у ретельному дослідженні механізму зворотного впливу грошового світу на товарний світ, монетарних інструментів і монетарної (грошової, валютної) політики на розвиток економіки. Монетарні концепції стали основою грошово-кредитної політики, яка нині є найважливішим важелем державного регулювання.

Сучасні форми неокласичного напряму в економічній теорії важко розрізнити, оскільки визначення ними ролі ринкового механізму в суспільному житті співпадає, а консервативні неокласичні Ідеї економічного розвитку лежать в основі неоліберальних доктрин. Сучасний консервативний неокласицизм є невід’ємною основою німецького неолібералізму, оскільки вирішує проблеми вільного функціонування економіки, а неоліберальна модель справедливого суспільства поєднує неокласичні теорії, спрямовує їх в єдине русло.

Характерними рисами нових неокласичних теорій є те, що в них узагальнюється ідея рівноваги, враховуються, формалізуються та математизуються всі явища економічного життя, в тому числі, і мотивована поведінка економічного агента (окремого виробника чи фірми), і на їх основі будується модель циклу. Монетаристська теоретична конструкція знайшла відображення в теоріях нового напрямку сучасної економічної думки - "раціональних очікувань" та "економіки пропозицій".

Теорія "раціональних очікувань" базується на наукових прогнозах, що враховують функціонування реальної економічної моделі: динаміку цін, витрат, рівень ставки процента, наслідки конкретної економічної політики, вплив урядових рішень на макроекономічні показники тощо. Основним в теорії "економіки пропозиції" було заперечення маніпулятивної фіскальної політики та існуючої системи прогресивного оподаткування як такої, що негативно впливає на ділову активність, оскільки не стимулює заощаджень та інвестицій.

Нові неокласики пропонують формувати економічну політику держави так, щоб вона забезпечувала стабільність рішень та законів, щоб зміна грошових та фіскальних правил не зв'язувалась з тимчасовими потребами державного бюджету, щоб нові правила набирали чинності через достатній проміжок часу, щоб агенти могли адаптувати і прогнозувати свої дії.

В сучасних західних академічних колах неокласика вважається домінуючим і перспективним напрямом.


Лекція №15

Іституціоналізм

План

1. Загальна характеристика інституціоналізму та основні етапи його розвитку.
   
2. Теорії “трансформації” капіталізму.
   
3. Теорія “індустріального суспільства”.
   

Інституціоналізм, як напрям у політичній економії, почав формуватися наприкінці ХІХ ст. Його ідейні основи були закладені американським економістом і соціологом Т.Вебленом (1857-1929), який не лише очолив напрям соціально-психологічного інституціоналізму, а й виступив засновником інституціоналізму.

Назва напряму походить від латинського слова “institutio” (звичай, настанова) і близького до нього ”іститут” (зовнішнє втілення “інституцій”, закріплення їх у вигляді законів). Дуже часто ці терміни вживаються як синоніми.

У формуванні філософських основ інституціоналізму велику роль відіграли американські філософи Ч.Пірс, Дж.Дьюї та Ж.Леб – засновники прагматизму. Певний вплив на формування і розвиток інституціоналізму мала німецька історична школа з її історичним методом, акцептуванням уваги на правових нормах, політиці держави та їх ролі в суспільному розвитку. В американській економічній літературі навіть проголошувалася думка про інституціоналізм як американський різновид історичної школи.

Американським напрямом історичної школи називає інституціоналізм всесвітньо визнаний авторитет в галузі історії економічної думки японський економіст Такаші Негіші. Але, незважаючи на певні спільні риси, притаманні цим напрямам, їх не слід ототожнювати. Вони склалися за різних історичних обставин і відображають різні історичні реалії.

Інституціоналізм називають специфічно американським явищем. Він не має загальної теоретичної основи. Економісти, яких зараховують до цього напряму, мають суттєві відмінності як у вихідних теоретичних засадах, так і в досліджуваних проблемах. Одні ставили економічні процеси залежно від психології, біології, антропології, інші – від права, кон’юнктури або математичних розрахунків. Об’єднує інституціоналістів методологія і критичний аналіз ортодоксальної неокласичної теорії.

Якщо Т.Веблен був представником напряму соціально -психологічного інституціоналізму, то напрям соціально-правового інституціоналізму очолив Дж.Коммонс (1862-1945), який виклав свої погляди в багатьох працях з цього питання; а учень Веблена У.Мітчелл (1874-1948) став творцем нового напряму в інституціоналізмі - кон’юнктурно-статистичного.

Інституціоналізм, як вже зазначалося, виник (1916 р. нар.) наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. На його формування і еволюцію наклали відбиток особливості історичного розвитку США. Розквіт інституціоналізму припадає на 20-30-ті роки ХХ ст.

В 50-60-х роках американські інституціоналісти Дж.М.Кларк, А.Берлі та Г.Мінз розвивають ідею реформування капіталізму, посилення суспільного контролю над економікою, формування змішаної економіки. В цей же час починає формуватися новий соціально-інституціональний напрям (індустріальний), який будується на ідеалізації ролі науки і техніки в суспільному розвитку. Найбільш повно ці ідеї були розроблені в працях Дж.Гелбрейта (1909 р. нар.) в 60-70-х роках ХХ ст.

У другій половині ХХ ст. широкого розповсюдження набули так звані теорії “трансформації” (перетворення) капіталізму. В основі цих теорій лежали, як правило, реальні соціально-економічні процеси і явища капіталістичного розвитку. Але вони своєрідно тлумачились буржуазними економістами. Крім того, розвиток світової системи соціалізму, зростання її впливу після другої світової війни спричинились до того, що сам термін “капіталізм” став непопулярним. За цим умов і почали формуватися різні теорії перетворення капіталізму в новий суспільний лад.

З обґрунтуванням теорій трансформації капіталізму виступили такі економісти і соціологи, як А.Берлі, М.Надлер, С.Чейз, Дж.М.Кларк, М.Сальвадорі та інші.

Розгортання науково-технічної революції породило новий – технологічний, індустріальний напрям у формуванні теорій трансформації капіталізму.

В 60-х роках теорія “індустріального суспільства” одержала свій розвиток у працях американського соціолога і економіста У.Ростоу, французьких соціологів Ж.Еллюля і Р.Арона.

Концепція же “постіндустріалізму” склалася в 70-х роках і пов’язана з ім’ям професора соціології Гарвардського університету Д.Белла. Концепція є своєрідною проекцією “індустріального суспільства”.

Серед багатьох проблем сучасності є проблема майбутнього. Буржуазна концепція футурології (наука про майбутнє) виникла на протистояння марксистсько-ленінській концепцій майбутнього. Футурологія визначалася як засіб переборення “старих ідеологій” і спробу згладити надзвичайну протилежність між марксистським і буржуазним баченням сучасного і майбутнього. Представники: Г.Кан, А.Вінер, З.Бжезінський, Є.Тоффлер та ін. Зрозуміло, що майбутнє суспільство в характеристиці футурологів має “мозаїчний” характер. Проте деякі тенденції суспільного розвитку футурологи вказують цілком вірно.


Лекція №16

Економічні концепції соціал-демократії

План

1. Суть реформізму і ревізіонізму.
   
2. Соціал-реформістські моделі економічного розвитку.
   
3. Сучасний соціал-реформізм.
   

Ревізіонізм з’явився наприкінці ХІХ століття як ворожа марксизму течія всередині революційних партій робітничого класу, котрі, прикриваючись марксизмом, в дійсності виконують ревізію, перегляд його основних положень.

Як направлення, ревізіонізм сформувався після смерті К.Маркса та Ф.Енгельса, коли в 90-х роках ХІХ ст. Едуард Бернштейн виступив з розгорнутою програмою ревізії марксизму. Реформізм – це така течія в робітничому русі, котра підміняє класову боротьбу проти капіталізму боротьбою за дрібні реформи, які не торкаються основ капіталізму. Соціал-реформізм не тільки на практиці, але і на словах, відмовився від марксизму. Сучасний реформізм по своїй ідейно-політичній сутності практично не відрізняється від буржуазного реформізму.

Соціал-демократичний напрямок був заснуваний у 60-ті роки ХІХ сторіччя. Він пережив складну еволюцію. Говорити про яку-небудь єдину економічну теорію соціал-демократизму не можна. Єдине, що є спільним у різних економічних концепцій соціал-демократизму – критичне ставлення до ринкового господарства, яке засноване на приватній власності, і протиставлення йому планомірно регулюючого господарства, яке засноване на суспільній власності.

На батьківщині соціал-демократизму, в Німеччині, він був представлений двома економічними концепціями – лассальянством та марксизмом. Лассальянство отримало свою назву у зв’язку з тим, що засновником німецької соціал-демократичної партії був Ф.Лассаль (1825-1864).

Наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. в європейському соціал-демократичному русі панував марксизм. Однак всередині марксистського табору все більшу силу набирала така течія, яка вимагала ревізії ряду положень канонічної економічної теорії К.Маркса.

В Німеччині так званий ревізіонізм пов’язаний з ім’ям Е.Бернштейна (1850-1932), а також Р.Гільфердінга (1877-1941) і К.Каутського (1854-1938).

Ідеологічною платформою правих соціал-демократів була оголошена концепція “демократичного соціалізму”. Розглядаючи теорію “демократичного соціалізму”, слід звернути увагу на те, що його економічну сутність відтворюють концепції змішаної і загальної економіки. Це і є теорія примирення класових інтересів пролетаріату та буржуазії, заперечення соціалістичної революції, теорія “вростання” капіталізму в соціалізм.

Термін “демократичний соціалізм” з’явився після першої світової війни 1914-1918 рр. в соціал-демократичній літературі різних країн, зокрема, у Р.Гільфердинга. Після другої світової війни терміном “демократичний соціалізм” стали називати ідеологію соціал-реформізму всіх капіталістичних країн.

Теорія змішаної економіки – буржуазно-реформістська концепція, згідно з якою економіка розвинутих капіталістичних країн в результаті росту господарської діяльності держави перетворилась із системи приватного підприємництва в систему так званої змішаної економіки, яка складається із приватного та державного секторів, які взаємно доповнюють один одного. Об’єктивною основою виникнення теорії змішаної економіки став розвиток державно-монополістичного капіталізму, що привело до значного зросту державного сектора в капіталістичній економіці.

В рамках національних соціал-демократій було створено декілька різновидів моделей змішаного економічного устрою, серед яких умовно виділяють німецьку (і близьку до неї австрійську), скандинавську, французьку, лейбористську.

Активними послідовниками теорії змішаної економіки після другої світової війни виступили економісти Чейз, Хансен, Кларк, Самуельсон та інші, які стверджували, що контроль над сучасною економікою капіталістичних країн відбувається як суспільством, так і приватними інститутами нібито з метою підвищення “соціального добробуту” народів, що економічна та соціальна діяльність буржуазної країни може забезпечити безкризовий розвиток економіки, високі і сталі темпи її зростання.


Лекція №17.

Радянська економічна думка. Проблеми теорії перехідної економіки

План

1. Основні етапи становлення й розвитку економічної науки в СРСР.
   
2. Економічні дискусії 20-30 років.
   
3. Розвиток економічної думки в Росії та Україні в радянський період.
   

Політична економія соціалізму, на відміну від усіх інших теорій, є особливою економічною доктриною не лише завдяки своїй оригінальності, догматичності та чіткій ідеологічній спрямованості, а і розвитку економічної думки у напрямку, що сприяє народженню феномена-суспільства, яке будувалось на основі теорії і відповідно теоретично сформованій моделі.

Своїм джерелом політекономія соціалізму мала ідеї соціалістів-утопістів, що відображали віковічну мрію людства про справедливе суспільство, і класичну доктрину, що була використана К.Марксом та А.Енгельсом для економічного обгрунтування справедливості класової боротьби та об’єктивної обумовленості заміни капіталістичного суспільства на комуністичне.

Характерною рисою для економічної теорії 1918 р. - першої половини 20-х років був справжній плюралізм. Безперечно, у виданнях того часу відображалася класова боротьба, але поки що у формі теоретичних дискусій.

Проте з другої половини 20-х років, особливо з 1929 р. становище різко змінилося. Приналежність автора до більшовицької партії стає переконливим аргументом для визнання його теорій. Науково-аналітичний підхід замінюється класово-партійним та ідеолого-етичним.

В 20-х - на початку 30-х років такі талановиті економісти, як М.Кондратьєв, О.Чаянов, М.Левитський, Є.Слуцький, В.Леонтьєв та багато інших внесли значний вклад в економічну теорію радянського періоду та світову економічну думку.

Наприкінці 20-х років дискусії з приводу визначення головних напрямів розвитку економіки радянської держави та основних принципів побудови соціалістичної системи обмежуються визначеними партією теоретично сформульованими підходами. Економічна думка стає на шлях догматизації основних положень марксистсько-ленінського вчення. Визначаються функції економічної теорії, серед яких основною стає ідеологічна, тобто захист існуючого ладу, обгрунтування правильності обраного партією курсу та критика всіх економічних доктрин, що не відповідають ідеологічним вимогам.

Методологічні дискусії 20-30-х років залишили свій відбиток на розвитку економічної теорії і, перш за все, сприяли визнанню необхідності політичної економії, визначили її структуру.

Відмінності напрямів та шкіл в економічній та історико-економічній науці – найважливіша реальність того часу, але такою ж реальністю була ідеологічна непримеренність більшовизму, що обумовлена наприкінці 30-х років його повну перемогу, досягнену не шляхом теоретичного переконання противників, а шляхом насильницького впровадження бажаних поглядів на закономірності розвитку.

В 30-х роках були майже повністю сформульовані методологічні підходи до визначення основних категорій, предмета та методу політичної економії, які полягали в ідеологізації основних положень економічної теорії.

В 1931 р. в науку вводиться поняття “політична економія соціалізму”, автором якого був М..Вознесеньський. Цю точку зору підтримали і розвинули Л.Гатовський, Г.Дементьєв, які вважали, що політична економія повинна аналізувати конкретні та тривкі закономірності розвитку соціалізму.

В 30-ті роки сталінізм покладає край плюралізму в економічних дослідженнях. Політична економія починає розвиватись у замкненому просторі, поза загальними тенденціями в розвитку світової економічної думки.

Політекономія перетворилася на описову науку, яка доводила правильність економічного курсу партії та уряду, господарських форм, суб’єктивно створюваних ними, як соціалістичних і єдино можливих. Вчені-економісти у своїх дослідженнях опирались на дезінформативні статистичні джерела, були позбавлені можливості користуватись досягненнями зарубіжної наукової думки, що було несумісним з об’єктивним економічним аналізом.

Для післяжовтневого розвитку економічної теорії в Україні характерні ті ж риси, що й для загальнорадянської економічної думки. Це розквіт з 20-х до 30-х років, занепад з 30-х до 60-х, короткий період відродження в 60-ті та криза у 70-80-х р.р. і знову період відродження, що розпочинається у другій половині 80-х років.

Економісти Я.Гамарник, В.Чубарь, Д.Мануільський, О.Шліхтер, М.Туган-Барановський, В.Косинський та інші привнесли великий внесок в розвиток економічної думки в Україні на перших етапах радянського періоду.

Праці українських вчених І.Лукінова, Ю.Пахомова, В.Ланового, В.Корнієнка,В.Черняка, І.Ястремського та інших про шляхи вирішення проблем політекономії сприяли і сприяють подальшому розвиткові української економічної думки.

Повернення української економічної теорії в лоно світової економічної думки тільки розпочинається. Її ставлення до процесів, що відбуваються ще не визначене. Але вже зараз в економічній літературі панує плюралізм поглядів, який сприяє розвитку науки.