Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти, науки та інновацій стратегія розвитку україни у глобальному середовищі

Вид материала

Документы

Содержание Повышение конкурентоспособности предприятия за счет роста эффективности использования оборотного капитала Проблема визначення поняття “національна ідея” в вітчизняній науковій думці в умовах трансформації українського суспільства Стан і особливості розвитку системи маркетингових досліджень на ринку туристичних послуг в україні Деякі аспекти поняття та шляхи підвищення конкурентоспроможності підприємства Управління конкурентоспроможністю машинобудівних підприємств в сучасних умовах Удосконалення комплексних фінансових стратегій управління підприємством Таблиця 1 – Матриця стратегії комплексного управління активами та пасивами підприємства

Подобный материал:

• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3659.85kb.
• Самарський інститут бізнесу та управління вища школа менеджменту центр розвитку освіти,, 48.35kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3379.13kb.
• Інформаційний лист Кримський інститут бізнесу та Університет економіки та управління, 33.12kb.
• Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2382.48kb.
• Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2826.09kb.
• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 3522.45kb.
• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 2681.19kb.
• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 4388.83kb.
• Кримський інститут бізнесу центр розвитку освіти, науки та інновацій, 2767.5kb.

ПОВЫШЕНИЕ КОНКУРЕНТОСПОСОБНОСТИ ПРЕДПРИЯТИЯ ЗА СЧЕТ РОСТА ЭФФЕКТИВНОСТИ ИСПОЛЬЗОВАНИЯ ОБОРОТНОГО КАПИТАЛА


В современных условиях вследствие усиления конкуренции руководители предприятий находятся в постоянном поиске новых (адекватных условиям конкуренции) инструментов управления предприятиями и рычагов повышения конкурентоспособности.

В начале 20 века основным конкурентным преимуществом предприятий являлась минимизация издержек, критериями оценки эффективности производства в это время были в основном показатели соотношения доходов и расходов.

С течением времени, с внедрением новых технологий, ускорением насыщения спроса, интернационализацией и ростом масштабов отдельные оперативные способы и методы управления уже не приводили к увеличению объема продаж и повышению конкурентоспособности предприятий. Критериями оценки деятельности предприятий стали уже не только традиционные показатели соотношения доходов и расходов, но и организационной и управленческой эффективности. Соответственно меняются и подходы к пониманию и методам оценки конкурентоспособности. С точки зрения авторов понятие конкурентоспособности предприятия на сегодняшний день структурно состоит из трех компонент:

• конкурентоспособности продукции;
  
• эффективности организации основных процессов предприятия;
  
• обладания нематериальными активами, повышающими ценность для потребителя.
  

Под конкурентоспособностью продукции авторы подразумевают интегральную оценку таких характеристик как соотношение цены и качества, уровня затрат, функциональности и т.д. Данному аспекту посвящено достаточно большое количество работ. Влияние нематериальных активов на повышение стоимости предприятия и его привлекательности для потребителей в отечественных условиях невелико.

В силу того, что эффективность организации основных процессов на современном этапе является недостаточно исследованным аспектом, отличающимся повышенной значимостью (он непосредственно определяет эффективность деятельности предприятия и оказывает существенное влияние на конкурентоспособность продукции), особое внимание уделено оценке эффективности организации основных процессов предприятия – закупке, производству и сбыту. Под эффективностью этих процессов в первую очередь понимается скорость и качество их осуществления. Поскольку оценка конкурентоспособности предприятия всегда осуществляется в сравнении с другим предприятием или группой лидеров, то основным требованием к наполнению этой составляющей является доступность сбора информации и простота расчетов. Таким образом, для оценки данного аспекта целесообразно использовать систему показателей оборачиваемости различных элементов оборотного капитала и кредиторской задолженности.

При этом оценка эффективности организации деятельности предприятия должна начинаться с оценки снабжения, раскрывающейся в трех основных показателях: длительности реагирования поставщика на заявку предприятия (Дрз), длительности оборачиваемости производственных запасов предприятия до производственной фазы (Д_ПЗдо) и длительности оборачиваемости кредиторской задолженности (Д_КЗ).

Оценка эффективности организации производства осуществляется посредством показателей длительности оборота производственных запасов в производственной фазе (Д_ПЗ) и длительности оборота незавершенного производства (Д_НП).

Оценка эффективности организации сбытовой деятельности осуществляется посредством показателя длительности оборота дебиторской задолженности (Д_ДЗ).

Важно отметить, что стремление предприятия к повышению конкурентоспособности обычно выражается в постановке конкретных целей на период, достижение которых контролируется через мониторинг ключевых показателей (в данном случае предлагаемых показателей по оценке эффективности организации основных процессов предприятия). В результате чего могут возникать ситуации улучшающие значение частного показателя, но негативно влияющие на аспекты создания долгосрочных факторов успеха, например, стремление повысить скорость производства может привести к росту бракованной продукции или получению продукции нижестоящего сорта (класса); стремление сократить финансовый цикл за счет длительности оборачиваемости кредиторской задолженности может привести к ухудшению взаимоотношений с поставщиками и т.д. Для нивелирования таких ситуаций в интегральный показатель эффективности необходимо вводить поправочные показатели, например, коэффициент выхода годной продукции (Квг), коэффициент выполнения договорных обязательств (Кдо) и т.д.

С учетом вышесказанного оценка эффективности организации основных процессов предприятия по группе видов продукции может быть выражена следующей зависимостью:

(1),

где ПЭсн. – показатель эффективности снабжения;

ПЭп – показатель эффективности производства;

ПЭс – показатель эффективности сбыта.

Расчет показателей целесообразно осуществлять индексным методом, сопоставляя значение исследуемого предприятия со значением предприятия-конкурента (средним значением по группе предприятий, по отрасли).

(2),

(3),

(4),

Итоговая оценка основного аспекта конкурентоспособности - эффективности организации основных процессов на предприятии может быть определена следующим образом:

(5),

где d_гр – доля выручки группы продукции в совокупном объеме выручки предприятия.

Таким образом, авторами предложен подход к оценке эффективности организации основных процессов на предприятии, который позволяет учесть скорость «зарабатывания» денег предприятием. С нашей точки зрения именно этому аспекту конкурентоспособности в современных условиях необходимо уделять наибольшее внимание, поскольку конкурентам легче обеспечить продуктовые характеристики (скопировать технологию, функциональные характеристики и т.д.), чем характеристики эффективности организации основных процессов.


Духовна-Кравченко Олеся Сергіївна

Запорізький національний університет


ПРОБЛЕМА ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ “НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ” В ВІТЧИЗНЯНІЙ НАУКОВІЙ ДУМЦІ В УМОВАХ ТРАНСФОРМАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА


Метою написання даних тез є аналіз існуючих визначень поняття “національна ідея” в вітчизняній науковій думці, з метою подальшого формулювання власного визначення та виявлення сутності та змісту даного поняття, закономірності його функціонування в умовах трансформації українського суспільства; та виявлення проблем визначення поняття “національна ідея” в вітчизняній науковій думці в умовах трансформації українського суспільства.

Переходячи до визначення поняття “національної ідеї”, необхідно зазначити, що навколо цього визначення існує багато суперечок, пов’язаних перш за все з відсутністю чіткого фундаментального формулювання цього поняття. Як зауважив В. Лісовий, “це фундаментальне поняття соціальної й політичної філософії перетворилося на “кошик”, куди кожний дослідник складає те, що відповідає його політичним уподобанням та власним уявленням” [5, с. 43]. Дехто з дослідників вказує на неможливість визначення поняття “національна ідея” [15, с. 10; 1, с. 68] у зв’язку з його абстрактністю.

Ті визначення поняття “національної ідеї”, які існують в вітчизняній науковій думці сьогодні, відрізняються різноплановістю та різнозмістовністтю. Медведчук В. дає наступне визначення національної ідеї – “система поглядів, ідей стосовно комплексу питань, пов’язаних з існуванням та розвитком суспільства, нації, всього народу, який живе у даній країні” [8, с. 47]. Таке визначення в своєму формулюванні має деякі недоліки, перш за все пов’язані з ототожненням понять суспільства, нації та громадян тієї чи іншої країни. Харахаш Б. так трактує національну ідею – “це система соціокультурних координат, яка задає нації як етносоціальній спільності цілепокладаючі орієнтири і напрями розгортання цієї спільності в історії” [13, с. 70]. Демчук П. наголошує, що “національна ідея у найширшому розумінні – це ідея закономірності становлення і розвитку націй від їх найпростіших форм до державного самовизначення і державної самореалізації” [1, с. 70]. Черненко А., розглядаючи національну ідею, пов’язує її розвиток з розвитком національної свідомості і практично об’єднує ці поняття [14, с. 37]. Свідзинський А. визначає національну ідею як “комплекс фундаментальних ідей, пов’язаних з розбудовою нації” [11, с. 7]. Свою дефініцію національної ідеї пропонує Л. Лук’яненко, “свідоме утвердження нації у всіх проявах її етнічної сутності” [6, с. 50]. Киричук О. визначає національну ідею як “духовну першооснову, джерело особистісного розвитку людини; соціально-психологічний механізм інтеграції соціальних груп, етносів, релігійних конфесій, партій, рухів; джерело суспільного поступу того чи іншого етносу, його державотворчої енергії; механізм урівноваження та гармонізації життєдіяльності народів, що населяють певний ландшафтно-кліматичний простір і мають спільну історико-політичну долю, орієнтацію на майбутнє” [2, с. 33]. Кремень В.Г. доходить висновку, що національна ідея це “синтетичний погляд на свою національну (етнічну) спільноту як на єдиний, розгорнутий в соціальному часі й соціалізованому просторі континуум і водночас як на суб’єкта всезагального історичного процесу” [3, с. 263].

Найбільш придатним вважається визначення національної ідеї, яке запропонував Попович М., який під національної ідеєю пропонує розуміти “суспільний проект загальнонаціонального масштабу, невід’ємною частиною якого є певне уявлення про об’єктивне становище нації, її цінності і проблеми, а також про загальнонаціональні цілі та шляхи їх досягнення” [9, с. 15].

Аналізуючи існуючі визначення національної ідеї в вітчизняній науковій думці, доходимо висновків, що існують принаймні два фактора, які заважають на шляху філософського визначення та розуміння даного поняття. Першим з них є той факт, що багато дослідників оперують не сутністю даного поняття, а його явищем, описуючи, що має робити національна ідея, з чого складатись, відповіді на які питання містити в межах конкретної нації, не розвиваючи та не використовуючи суто філософське розуміння даного поняття. Як правильно зауважує Л. Лук’яненко, “Що ж до змісту поняття “національна ідея”, то автори уникають праці над дефініцією. Вони йдуть описовим шляхом” [6, с. 47]. Навіть в енциклопедичних виданнях поняття “національна ідея” є дуже розпливчатим та багатомірним, таким, що включає в себе різні, інколи протилежні аспекти. Так, наприклад, дається таке визначення: “збуджуючий фермент оновлення суспільства, стихійний процес за збереження своєї етнічної особи, яку українське населення вело протягом стількох століть свого історичного існування… Концентрований вираз національно-патріотичного фактора. З цієї точки зору, вона є соціально-політичним, морально-етичним та психологічним феноменом народного буття, менталітетом народу, що згуртовує його в єдине ціле” [7, с. 98].

Другий фактор полягає в тому, що досліджуючи національну ідею українського народу, відбувається підміна понять, яка проявляється в наступному: дослідник замість поняття “національна ідея” використовує поняття “українська ідея”, в той час, як співвідношення між цими двома поняттями необхідно розглядати як перехід від абстрактного до конкретного. Така логічна помилка призводить до того, що, намагаючись визначити сутність та зміст поняття “українська ідея” дослідники нехтують загальним поняттям “національна ідея” і не звертають увагу на ті моменти, які є властивими даній філософській категорії. На таку помилку звертає увагу і П. Демчук [1, с. 70].

До вищезгаданих проблем визначення поняття “національна ідея” в вітчизняній науковій думці необхідно також віднести той факт, що сучасні визначення та формулювання національної ідеї в Європейських державах та Америці відбувалось в період власне формування національної держави. І тепер, коли ці держави увійшли в глобалізаційні процеси, їх національні ідеї потребують кореляції в умовах сучасної глобалізації та трансформації суспільства. В той час, як в Україні за незначний проміжок часу відбулося становлення незалежної держави, перехід політичного, економічного та суспільного ладу від адміністративно-командної системи управління державою до демократичної держави. Всі ці процеси проходять одночасно зі спробою будівництва національної держави, якої український народ не мав за всю історію свого існування.

Тому визначення поняття “національна ідея” в вітчизняній науковій думці та формулювання власної національної ідеї проходить під впливом двох процесів, які в історичному розвитку держави мають передувати один одному, але в умовах існування нашої держави вони проходять одночасно. Перший з цих процесів – це формування національної держави Україна, другий – це формування незалежної держави в умовах глобалізаційних змін суспільства.

Для подолання проблеми визначення поняття “національна ідея” в вітчизняній науковій думці в умовах трансформації українського суспільства необхідним вважається перш за все використання законів логіки та принципів діалектичного пізнання для виявлення змісту поняття “національна ідея”, визначення родового поняття по відношенню до поняття “національна ідея”. Таким поняттям виступає поняття “ідея”. Такого ж принципу пропонують дотримуватись такі автори як Сабадуха В. та Харахаш Б., Ситник П.К. та Дербак А.П. в монографії “Проблема формування національної самосвідомості в Україні”, та Лепський М.А. [10, с. 131; 13, с. 69 – 71; 12, с. 179; 4, с. 73].

Такий філософський підхід має враховувати світові дослідження з питання формування та функціонування національної ідеї та історичні особливості становлення української держави. Дослідження поняття “національна ідея” вітчизняними науковцями повинно враховувати і процеси національного становлення України і одночасно глобалізаціні зміни українського суспільства.

Використанні джерела:

1. Демчук П. Творчий дух національної ідеї // Віче. Теоретичний і громадсько-політичний журнал. – 2001. – №9. С. 68 – 73.
   
2. Киричук О. Національна ідея: витоки і шляхи об’єктивізації // Куди йдемо? Матеріали науково-практичної конференції “Ідеологія та ідейно-політичні засади державного будівництва в Україні” / За ред. М.І. Михальченко, Б.І. Корольова. – К., 1993. – С. 33 – 38.
   
3. Кремень В.Г. Філософія національної ідеї: Людина. Освіта. Соціум. – К.: Грамота, 2007. – 576 с.
   
4. Лепський М.А. Взаимосвязь украинской идеи и общественного дела – как проблема полноты бытия Украины // Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії. – 2002. – Вип. 23. – С. 73 – 82.
   
5. Лісовий В. Що таке національна (українська) ідея? // Сучасність. Література, Наука, Мистецтво, Життя суспільства. – 2000. – №4. – С. 43 – 64.
   
6. Лук’яненко Л.Г. Національна ідея і національна воля. – К., 2006. – 288 с.
   
7. Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Інтситут держави і права ім. В.М. Корецького. Редкол.: Ю.І. Римаренко та ін. – К.: Довіра: Генеза, 1996. – 942 с.
   
8. Медведчук В. Сучасна українська національна ідея і питання державотворення. – К.: Україна, 1997. – 170 с.
   
9. Попович М. Українська національна ідея // Вісник Національної академії наук в Україні. – 2005. – №8. – С. 14 – 20.
   
10. Сабадуха В. Проблема визначення змісту поняття “українська національна ідея” // Схід. Аналітико-інформаційний журнал. – 2008. – №4. – С. 131 – 134.
    
11. Свідзинський А. Національна ідея як концепт культури // Розбудова держави. – 2006. – №1 – 6. – С. 6 – 29.
    
12. Ситник П.К., Дербак А.П. Проблема формування національної самосвідомості в Україні: Монографія. – К.: НІСД. – 2004. – 226 с. – (Сер. “Гуманітарна політика і духовна культура”, Вип.4)
    
13. Харахаш Б. Національна ідея як система соціокультурних координат // Українська національна ідея. Науковий збірник. – К.: Українська видавнича спілка. – Бюлетень Всеукраїнського наукового та професійного Товариства імені Миколи Міхновського. – 1998. - №4. – С. 69 – 71.
    
14. Черненко А.М. Українська національна ідея: Монографія – Дніпропетровськ: Вид-во ДДУ, 1994. – 144 с. – Б. – 133 – 137.
    
15. Шморгун О. Основний зміст поняття “українська національна ідея” // Розбудова держави. – 1997. – №6. – С. 10 – 19.
    

Дяченко Людмила Іванівна

Національний лісотехнічний університет України, м. Львів


СТАН І ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ СИСТЕМИ МАРКЕТИНГОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ НА РИНКУ ТУРИСТИЧНИХ ПОСЛУГ В УКРАЇНІ


На сучасному етапі глобалізації, розвитку економічних відносин, збільшення масштабів виробництва, маркетингові дослідження стали важливою складовою управлінської функції маркетингу. Нині маркетингові дослідження набули ознак всеохоплюючої глобальної постійно діючої інформаційної системи, яка проникає в усі сфери людського життя.

У ринкових умовах маркетингові дослідження стали обов'язковим інструментом управління економічними процесами, за допомогою якого досягається основна конкурентна перевага сучасного світу - володіння достовірною в своєчасною інформацією. Тільки маючи у розпорядженні таку інформацію підприємство зможе досягти успіху, завдяки орієнтації на споживачів і конкурентів, гнучкому присто­суванню до мінливої ринкової кон'юнктури, зменшуючи таким чином ризики невизначеності у своїй діяльності.

Маркетинговими дослідженнями займаються самостійно в основ­ному великі фірми, які можуть дозволити собі мати спеціальний під­розділ. Менші фірми звертаються із замовленням провести таке дос­лідження до спеціалізованої організації. Цим займаються рекламні агентства, служби соціологічних досліджень та ін.

При проведенні маркетингових досліджень використовуються комплексні методи – первинні дослідження, інтерв'ювання, аналіз різних баз даних. Обов'язковим етапом підготовки маркетингового дослідження є розробка технічного завдання. Воно включає опис, уточнення і формулювання пробле­ми дослідження, формулювання гіпотез, постановку цілей і завдань маркетингового дослідження, а також уточнення результатів.

Усі маркетингові дослідження здійснюються в двох розрізах: оцінка тих чи інших маркетинго­вих параметрів для даного моменту часу та отримання їхніх прогнозних значень. Як правило, прогноз­ні оцінки використовуються при розробці цілей і стратегії розвитку організації в цілому, та її маркетин­гової діяльності.

Головні цілі, які ставляться замовниками перед маркетинговими дослідженнями, можна диференціювати на чотири легко ідентифі­ковані групи:

Пошукові – передбачають збір додаткової інформації, що репре­зентує проблему і допомагає виробити декілька робочих гіпотез для подальшого вивчення;

Описові - передбачають детальний опис окремих фактів і явищ, а також їхніх взаємозв'язків і взаємовпливу;

Експериментальні – зводяться до перевірки маркетингових гіпо­тез про існування і форми причинно-наслідкових зв'язків між попитом - з одного боку, та істотними характеристиками товару (ціна, імідж і т.п.) й самого споживача (вік, стать, прибутки, та ін.) - з іншого боку;

Верифікаційні (перевірочні) - покликані підкріпити об'єктивною інформацією вже сформовану думку, переконання, позицію керівника (фірми) або точку зору. У процесі здійснення маркетингових дослід­жень проводяться: дослідження зовнішнього (відносно підприємства) середовища, до якого входить не тільки ринок, але й політичні, соціальні, культурні та інші умови. Дослідження дозволяє виявити фактори, що сприяють комерційному успіху або перешкоджають йому. В результаті дослідження формується банк даних для оцінки навколишнього середовища та його можливостей; дослідження й ана­ліз реальних та потенційних споживачів. Йдеться про дослідження демографічних, економічних, соціальних, географічних та інших ха­рактеристик і потреб людей, що ухвалюють рішення про покупку товару чи послуги; вивчення існуючих і планування майбутніх това­рів, тобто розробка концепцій створення нових товарів або модер­нізації старих, включаючи їхній асортимент й параметричні ряди і т.д. Застарілі, такі, що не приносять очікуваного прибутку товари/послуги знімаються з ринку; дослідження і планування товарообороту і збуту, включаючи створення (у випадку необхідності) влас­них збутових мереж зі складами і магазинами та агентських мереж; дослідження попиту і стимулювання збуту шляхом комбінації реклами, особистого продажу, некомерційних престижних заходів ("паблік рілейшнз") та різного роду матеріальних стимулів, спрямованих на покупців, агентів і конкретних продавців; дослідження ринкових цін і забезпечення на основі результатів дослідження цінової політики, що поля­гає в плануванні систем і рівнів цін на товари, що поставляються, визначенні "технології" використання цін, кредитів, знижок і т.п.; управління маркетинговою діяльністю (маркетингом) як системою, тобто планування, виконання і конт­роль маркетингової програми та індивідуальних обов'язків кожного учасника роботи підприємства, оцін­ка ризиків і прибутків, ефективності маркетингових рішень.

Головними етносоціологічними умовами українського соціуму, що впливають на розвиток націо­нальної галузі маркетингових досліджень, є раціоналізм та готовність до відвертого спілкування, толе­рантність, намагання висловити власну позицію та пізнати світ через власний досвід, тобто вищий рівень відкритості до спілкування. Існують також і негативні характеристики, які полягають у бажанні українців прикрасити реальність, особливо в фінансових та класово-соціальних аспектах, а також у небажанні говорити правду, створенні певних ілюзій та видаванні їх за реальність. Психологічна схиль­ність людини до концентрації і відкритість представників українського соціуму дають можливість збіль­шити кількість запитань в анкеті порівняно з класичною традицією — з 10-15 до 18-30, що сприятиме підвищенню загальної ефективності одержаного результату під впливом таких чинників, як складність запитання, кваліфікація інтерв'юера, специфіка респондента (рівень його відкритості).

Характеризуючи сучасний стан галузі маркетингових досліджень в Україні, можливо вирізнити такі її характерні риси: прискореність темпів розвитку, часткова неготовність до них ринку й суспільства, поява відділів маркетингових досліджень, притаманність дослідженням інструментарного характеру інформаційного супроводу управління бізнесом, відсутність інвестицій у розробки дослідницьких технологій та придбання обладнання, наявність випадків шахрайства та відносно низького професій­ного рівня фахівців, практична незадіяність складних та інвестиційно витратних методів досліджень, поява омнібусних та багаторазових панельних досліджень, наявність помилок та неточностей в дер­жавній статистичній базі, відсутність стандартизації та науково-практичної єдності у питанні змісту показників маркетингових досліджень.

На основі аналізу особливостей сучасного стану галузі маркетингових досліджень в Україні, осмислення передумов її зародження та чинників, дія яких спричинила наявний стан, зростає потрібність державної підтримки та регулювання процесу галузевого розвитку.

Політичні, ринкові, економічні, географічні фактори здебільшого були несприйнятливими для природного розвитку вітчизняної галузі маркетингових досліджень. Для розв'язання цієї проблеми і зміни характеру впливу оточення на досліджувану галузь необхідно збільшити рівень державної під­тримки національних дослідників і замовників, а в процесі управління враховувати потреби галузі в цілому. Позитивним моментом для галузі маркетингових досліджень є високий рівень національної статистичної та математичної освітньо-наукової бази і універсальність національної освіти.

Реалії сьогодення світового ринку маркетингових досліджень порівняно з попередніми етапа­ми його розвитку дають підстави стверджувати, що найближчими роками на світовому дослідницько­му ринку відбудуться значні зміни, які характеризуватимуться такими чинниками: розширення рівня використання комп'ютерних інформаційних технологій у процесі організації дослідження, поступове переміщення маркетингових досліджень у мережу Інтернет, скорочення термінів проведення маркети­нгового дослідження та його вартості, до маркетингових досліджень активніше почнуть звертатися представники галузей, які традиційно не були клієнтами дослідницьких агентств. Такі зміни призве­дуть до розширення сфер їх застосування в планово-організаційній системі та інтенсифікації процесу їх використання в управлінні економічними процесами на різних рівнях.

Одним з елементів підвищення ефективності маркетингового дослідження та збільшення достовірності отриманих результатів в умовах глобалізації бізнесу може стати його поєднання з промоакцією (стимулюючими заходами). Результатом стає об'єктивна привабли­вість дослідження для замовника, дослідника та респондента. Така практика не суперечить вимогами кодексу ESOMAR щодо маркетин­гових досліджень та маркетингових заходів і збереження анонімності особистої інфор­мації про респондента.

Таким чином, застосування методів маркетингових досліджень, як частини управлінської функції на туристичному підприємстві України характеризується тенденціями росту, але потребує підтримки зі сторони державних установ та створювання відповідної гнучкої ін­формаційної системи з метою зменшення рівня невизначеності ринку.


Євдокімова О.М., Костолонова Л.В.

Одеська державна академія будівництва та архітектури, м. Одеса


ДЕЯКІ АСПЕКТИ ПОНЯТТЯ ТА ШЛЯХИ ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА


Протягом усієї історії розвитку економічних відносин у центрі уваги дослідників перебувають питання конкуренції і конкурентоспроможності. При цьому конкуренція розглядається як вища спонукальна сила, що змушує виробників продукції підвищувати її якість, знижувати витрати на виробництво, підвищувати продуктивність праці. Більш того, конкуренція формулює нові стандарти господарювання учасників ринку. Це обумовлює необхідність забезпечення високого рівня конкурентоспроможності підприємств, що дозволяє їм ефективно виконувати свої господарські функції в умовах постійного посилення конкурентної боротьби.

Найчастіше конкурентоспроможність розглядається у двох аспектах: по-перше конкурентоспроможність товару тобто ступінь його відповідності на певний момент вимогам цільових груп споживачів або обраного ринку за найважливішими характеристиками: технічними, економічними, екологічними і т.д., по-друге конкурентоспроможність фірми – це рівень її компетенції відносно інших фірм-конкурентів у нагромадженні та використанні виробничого потенціалу.

Цих два аспекти тісно звязані між собою, оскільки конкурентоспроможні товари – це результат функціонування конкурентоспроможної фірми, здатної їх виготовити і забезпечити необхідний рівень споживання у замовників.

Конкуренція в галузі може бути більше або менше інтенсивна. Це залежить як від наявності кількості фірм у галузі, так і від насиченості ринку, особливості функціонування галузі, місця галузі у економіці.

Для характеристики конкурентів можна використати такі фактори як частка ринку, що обслуговується; імідж, досвід, наявність добре відомих торгових марок; фінансовий стан; наявність передової технології та виробничих потужностей; наявність висококваліфікованих кадрів; вид і рівень реклами та інші.

Однак, просте порівняння факторів не дає змоги врахувати всі аспекти конкуренції в галузі. Як правило, порівняння факторів дає змогу лише констатувати кращий чи гірший рівень діяльності фірми. Проте, найважливішим є розуміння, чому конкуруюча фірма досягла кращих результатів та вжити відповідні заходи на своїй фірмі.

Слід розрізняти параметри та показники конкурентоспроможності.

Так параметри конкурентоспроможності – це найчастіше кількісні характеристики властивостей товару, які враховують галузеві особливості оцінки його конкурентоспроможності, а показники конкурентоспроможності – це сукупність системних критеріїв кількісної оцінки рівня конкурентоспроможності, які базуються на параметрах конкурентоспроможності.

Конкурентоспроможність є відносна характеристика споживчих якостей продукції у порівнянні з аналогічною продукцією конкурентів, її оцінюють за певною системою показників на основі порівняльного аналізу параметрів виробів.

Вивчення ринку не обмежується аналізом попиту і конкурентоспроможності продукції. З'ясовуються також інші характеристики: географія ринку і його сегменти, в яких діє підприємство; місткість ринку і можлива частка підприємства у її покритті за сприятливих і несприятливих умов; основні конкуренти підприємства на ринку, особливості їх продукції і стратегії маркетингу; прогнозна оцінка кон'юнктури ринку на найближчий рік і перспективу; місткість ринку, динаміка попиту, гострота конкуренції, цінова політика тощо.

Ринок як сукупність покупців може бути структуризований, тобто розподілений за певними ознаками на групи покупців — сегменти. Той чи інший сегмент ринку складається з покупців, які мають споріднені мотиви купівлі даного товару і приблизно однаково реагують на маркетингові дії підприємства. Сегментація дозволяє вибрати привабливі для підприємства сфери ринку — цільові сегменти і сконцентрувати на них основну увагу.

На основі аналізу сукупності покупців вибираються критерії сегментації, які відрізняються для ринку товарів народного споживання і ринку товарів виробничого призначення. Для предметів народного споживання такі критерії (географічні, демографічні, соціальні, психологічні) встановлюються за результатами мотиваційного аналізу покупців. Критерії сегментації ринку товарів виробничого призначення (географічні, галузеві, вагомість споживача, стабільність клієнтури та інше) вибираються у процесі профільного аналізу підприємств і організацій.

Сегментація дозволяє вибрати стратегію охоплення ринку. До таких стратегій належать: недиференційовании, диференційований і концентрований маркетинг.

Дії підприємства в усіх сферах ринку однакові: продукція, ціна, реклама, канали і його стимулювання. Ця стратегія характерна усім при виробництві однорідної продукції, яка поставляється у великих обсягах на широкий ринок.

Стратегія розширення меж ринку передбачає вихід зі старою продукцією на нові сегменти ринку, на яких вона раніше не продавалася. Ця стратегія потребує додаткових витрат на вивчення нових ринків, рекламу, організацію доставки і продажу продукції на них, які повинні окупатися прибутком від додаткового продажу. Доцільно її застосовувати тоді, коли існуючий ринок насичений товаром, а резерви виробничої потужності та конкурентоспроможність продукції дозволяють збільшити обсяг її виробництва і продажу.

Стратегія удосконалення продукції орієнтує підприємство на її модифікацію або заміну новою на існуючому ринку. Така продукція призначається для тієї ж групи покупців, але більше відповідає потребам споживачів за складом, конструкцією чи формою, досконаліша і відповідно більш конкурентоспроможна. Ця стратегія застосовується тоді, коли продукція, яку виготовляє підприємство, застаріла і попит на неї падає при витісненні її аналогічною продукцією конкурентів. Вона потребує істотних витрат на розробку і освоєння виробництва нової продукції, її рекламу. Позитивним в ній є орієнтація на перспективу і діяльність на добре вивченому ринку.

Стратегія диверсифікації означає, що підприємство розширює номенклатуру своєї продукції і виступає з новими товарами на нових ринках, основою є суміжні галузі виробництва. Диверсифікація може мати різні форми. Широко застосовується така форма диверсифікації як освоєння нової продукції, що стосовно технології виробництва, експлуатаційного призначення обслуговування тісно пов'язана з виготовлюваною продукцією. Іноді диверсифікація приймає конгломеративну форму, коли освоюються нові вироби і галузі діяльності, які не мають зв'язку з діючим виробництвом. Така диверсифікація організаційно складніша. Диверсифікація як стратегія виходу на ринок потребує великих витрат і повинна бути ретельно обгрунтована. Вона під силу фінансово сильним підприємствам і застосовується передусім у тих випадках, коли діяльність у межах однієї галузі виробництва обмежує ріст обсягу продаж і розвиток підприємства. Диверсифікація є також засобом підвищення стійкості підприємства на ринку і зниження ризику банкрутства.

До важливих і ефективних шляхів цілеспрямованого підвищення якості продукції, її конкурентоспроможності на світовому і національному ринках небезпідставно відносять поліпшення стандартизації як головного інструменту фіксації і забезпечення заданого рівня якості. Адже саме стандарти і технічні умови відображають сучасні вимоги споживачів щодо технічного рівня та інших якісних характеристик виробів, тенденції розвитку науки і техніки.

Ринкові умови господарювання передбачають активне і широке використання організаційних чинників підвищення якості продукції на усіх підприємствах. До таких чинників відносяться: запровадження сучасних форм і методів організації виробництва та управління ним, які уможливлюють ефективне застосування високоточної техніки і прогресивної технології; удосконалення методів технічного контролю і розвиток масового самоконтролю на усіх стадіях виготовлення продукції;

розширення прямих господарських зв'язків між продуцентами і споживачами продукції; вивчення і запровадження позитивного досвіду, накопиченого зарубіжними і вітчизняними підприємствами у галузі проектування і виготовлення високоякісних виробів тощо.

Отже нагальною потребою є розробка і використання різноманітних форм і методів дійового соціально-економічного впливу на всю низку процесів формування і забезпечення виробництва високоякісної і конкурентоспроможної продукції. Формами і методами економічного впливу на ці процеси є перш за все узгоджена система прогнозування і планування якості продукції, встановлення прийнятних для продуцентів і споживачів цін на окремі види товарів, достатньо потужна мотивація праці усіх категорій працівників підприємства, а соціального - всебічна активізація людського чинника, проведення чравильної кадрової політики, створення належних умов праці та життєдіяльності.


Журило Руслан Миколайович

Класичний приватний університет м.Запоріжжя


УПРАВЛІННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЮ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ В СУЧАСНИХ УМОВАХ


Розвиток економіки України свідчить про те, що реформи, спрямовані на підтримку конкурентоспроможності вітчизняних підприємств до ринкових умов господарювання, не завжди досягали очікуваних результатів. Це підтверджується негативністю основних показників виробничо-господарської діяльності і надто низьким рівнем стійкості підприємств на внутрішніх та зовнішніх ринках. Одна з основних причин такого стану вітчизняної економіки полягає в тому, що процеси управління на більшості з них не сприяють створенню стійких конкурентних позицій національних виробників.

Конкурентоспроможність підприємства є однією з найважливіших категорій ринкової економіки і характеризує можливість та ефективність адаптації підприємства до умов конкурентного середовища. В практиці діяльності вітчизняних підприємств конкурентоспроможність традиційно зводиться або до вирішення технічних проблем (оцінка технічного та технологічного рівня виробництва, побудова систем управління якістю продукції), або до формування та реалізації відповідної цінової політики. Але ці напрями вирішують окремі аспекти забезпечення конкурентоспроможності промислових підприємств. Тому проблеми підвищення конкурентоспроможності промислових підприємств на внутрішньому і на міжнародних ринках є важливими як у сучасних умовах, так і в майбутньому. Вітчизняні підприємства повинні зосереджувати увагу не тільки на ефективності виробництва, але й на ефективності функціонування в конкурентному середовищі, а тому управління їх конкурентоспроможністю є вкрай необхідним.

Конкурентоспроможність підприємства є об'єктом управління і передбачає вирішення широкого спектру питань - від техніко-економічних до соціальних, від достатньо відомих до нових, які ще потребують дослідження.

Підтримка високої конкурентоспроможності означає, що всі ресурси підприємства використовуються настільки продуктивно, що воно опиняється більш прибутковим, чим його головні конкуренти. Це одночасно передбачає, що підприємство займає стабільне місце на ринку товарів та послуг , та його продукція користується постійним попитом. Однак в житті цей стан не являється незмінним. Тому керівництво підприємства повинно вміти відслідковувати зміни, що відбуваються в умовах господарювання, і проводити відповідні перетворення в політиці ведення виробництва та реалізації товарів. Такими перетвореннями можуть бути: зміна товарної політики, впровадження нових технологій, диверсифікація виробництва, зміна організаційно-правового статусу підприємства, модернізація форм збуту продукції, вихід на нові ринки, створення спільних виробництв тощо.

Розробка вірних управлінських рішень та їх втілення в життя – основна передумова забезпе­чення конкурентоспроможності машинобудівного підприємства, формування ра­ціональних організаційних структур, проведення правильної ка­дрової політики й роботи, регулювання соціально-психологічних відносин на підприємстві та створення його позитивного іміджу. Тому необхідним є визначення специфіки управління конкурентоспроможністю підприємства.

До особливостей процесу управління конкурентоспроможністю підприємств машинобудування може бути віднесено: ієрархію управління; багатофункціональний характер управління; спрямованість на кінцевий результат роботи підприємства; необхідність здійснення різних видів підтримки (організацій­ної, інформаційної, фінансової та ін.) поєднання функціонального та ситуаційного підходів; вплив сукупності різноманітних факторів, які визначають по­водження підприємства в умовах конкуренції.

Реалізація цільової орієнтації прийнятих управлінських рішень з конкурентоспроможності підприємства в більшій мірі проявля­ється за здійснення стратегічного менеджменту. Стратегічні рішен­ня приймаються для реалізації розроблених стратегій досягнення цілей та становить набір правил, що визначають загальні напрямки функціонування й розвитку підприємств. У них утримуються спосо­би реалізації цілей і необхідні для цього ресурси. Вони виконуються за допомогою комплексу тактичних рішень, спрямованих на реалі­зацію стратегії. Успішна реалізація стратегічних завдань припускає їх тісне ув'язування з тактичними рішеннями, які визначають конкретні спо­соби здійснення стратегій.

На процес управління конкурентоспроможністю машинобудівного підприємства впливає сукупність різноманітних факторів. Важливу роль у формуванні поводження підприємства в умовах конкуренції відіграють фактори зовнішнього середовища. Саме під їх впливом, як правило, і складається конкретна ситуація на ринку. Оскільки підприємство є|з'являється| системно утворюючим ядром мікросередовища, то будь-які зміни в його діяльності впливають на всі взаємопов'язані з|із| ним елементи середовища.

Поряд з|поряд із| укрупненою|укрупняти| структурною характеристикою важливе|поважне| значення має вивчення рівневих складових. Залежно від галузевої приналежності, територіального розміщення, участі в міжнародному розподілі праці розрізняють: галузеве; регіональне; загальнонаціональне; міждержавне середовище функціонування підприємства.

У досить складному макросередовищі|середовищі| діє значно більша кількість чинників|факторів|, ніж в мікросередовищі|середовищі|. Цим чинникам|факторам| властивий високий рівень варіантності, невизначеності і непередбачуваності можливих наслідків. Така дія чинників|факторів| макросередовища|середовища| обумовлена тим, що вони впливають на підприємство і суб'єкти його оточення (мікросередовище) не безпосередньо|прямо|, а опосередковано.

Узагальнена схема управління конкурентоспроможністю машинобудівного підприємства з урахуванням дії факторів зовнішнього і внутрішнього середовища наведена на рис. 1.



Рис. 1. Управління конкурентоспроможністю підприємства з урахуванням дії факторів зовнішнього і внутрішнього середовища


Особливо важливо в ринкових умовах здійснювати контроль за можливими змінами витрат на виробництво і реалізацію товару, оскільки від вміння управляти витратами і прогнозувати результати від їх змін, залежить прибутковість діяльності підприємства.

Отже, підприємству для того, щоб бути конкурентоспроможним в умовах ринкових відносин, необхідно уважно реагувати на будь-які зміни, що відбуваються на ринку, на якому воно діє.

Враховуючи вищенаведене, можна стверджувати, що система управління конкурентоспроможністю є складовою частиною системи управління підприємством, а отже забезпечення конкурентоспроможності підприємства можливо тільки за умов створення ефективної системи управління. Система управління конкурентоспроможністю підприємства повинна бути досить різнобічної орієнтації, здатною врахувати інтереси підприємства в різних аспектах його діяльності. Така система враховує, з одного боку, особливості діяльності підприємства, а з іншого – його положення на ринку і стан зовнішнього середовища. Спільна реалізація зазначених вимог може бути забезпечена в рамках стратегічного управління, що дістало в останні десятиліття широкого поширення в країнах, розвинених у промисловому відношенні. Таким чином, ефективне управління конкурентоспроможністю машинобудівного підприємства можливе лише за умови врахування дії факторів його зовнішнього та внутрішнього середовища.


Зарубєєва Наталія Вікторівна

Державний вищий навчальний заклад

“Донецький національний технічний

університет” м. Донецьк


УДОСКОНАЛЕННЯ КОМПЛЕКСНИХ ФІНАНСОВИХ СТРАТЕГІЙ УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ


Одним з найважливіших питань життєздатності підприємства є його конкурентоспроможність на ринку. М. Портер, праці якого в галузі конкуренції дістали визнання у багатьох вчених, довів, що попереджають своїх суперників ті підприємства, які мають міцну конкурентну перевагу. В країнах з ринковою економікою конкурентоспроможність підприємства є результатом переплетіння факторів, які відображають результати політики великих монополій в боротьбі за якість, ринки збуту та отримання прибутку [1]. Одним з цих факторів є раціональна організація фінансів. Фінансове управління – це одна з складових управління підприємством. Саме фінанси забезпечують можливість функціонування господарюючого суб’єкта, а ефективне їх використання дозволяє досягати мети, за для досягнення якої існує підприємство.

Одним з напрямів фінансового менеджменту є визначення моделі управління поточними активами та джерелами їх фінансування. В теорії відокремлюють три основних моделі – агресивну, помірну та консервативну. Їх характеристику наведено в працях Ван Хорна Дж. К., І.А. Бланка, О.С. Стоянової [2,3,4].

Агресивною вважається стратегія управління пасивами, при якої питома вага короткострокових позикових коштів найбільша; консервативною – коли майже повністю діяльність підприємства забезпечується за рахунок власних коштів та деякою мірою довгостроковими позиковими джерелами. Помірна (компромісна) модель передбачає середнє значення між двома крайніми стратегіями Агресивний підхід управління активами характеризується найбільшою питомою вагою поточних активів в їх загальному обсягу. Консервативний підхід є протилежним агресивному.

Для сполучуваності стратегій управління джерелами залучення коштів та напрямами їх вкладення використовують матрицю, наведену в таблиці 1.

Таблиця 1 – Матриця стратегії комплексного управління активами та пасивами підприємства

Управління поточними активами	Політика управління поточними пасивами
	Агресивна	Помірна	Консервативна
Агресивна	Агресивна	Агресивно-помірна	Не існує
Помірна	Помірно-агресивна	Помірна	Помірно-консервативна
Консервативна	Не існує	Консервативно-помірна	Консервативна