Міжнародний День рідної мови (21 лютого)
| Вид материала | Документы |
СодержаниеВірші про українську мову Іларіон грабович Володимир самійленко Дмитро третяк Микола чернявський Корнило устиянович Олександр олесь Григорій чупринка Спиридон черкасенко Павло тичина Володимир сосюра Леонід вишеславський Володимир сосюра Дмитро павличко Максим рильський Борислав степанюк Василь симоненко Андрій малишко Володимир підпалий Пилип вакуленко ... Напишімо диктант національної єдності, 75.13kb. Вірші про українську мовуСИДІР ВОРОБКЕВИЧ РІДНА МОВА Мово рідна, слово рідне, Хто вас забуває, Той у грудях не серденько. Тілько камінь має. Як ту мову мож забути, Котрою учила Нас всіх ненька говорити, Ненька наша мила? Як ту мову мож забути? Таж звуками тими Ми до Бога мольби слали Ще дітьми малими; У тій мові ми співали, В ній казки казали, У тій мові нам минувшість Нашу відкривали. Мово рідна, слово рідне, Хто ся вас стидає, Хто горнеться до чужого, Того Бог карає; Свої його цураються, В хату не пускають, А чужії, як заразу, Чуму, обминають. Ой тому плекайте, діти. Рідну руську мову, Вчіться складно говорити Своїм рідним словом! — Мово рідна, слово рідне, Хто вас забуває, Той у грудях не серденько, Але камінь має! 1869 ІЛАРІОН ГРАБОВИЧ РІДНА МОВА 0 рідна мово ти моя, Як любо ти звучиш! Аж серце б'єсь, аж кров ґуля,— Надії додаєш!.. Твій гарний, чародійний звук І думні чола гне, Мов сила теплих неньки рук, І так, мов жар, пливе... Я так пишаюся тобов, Мов пан усіх світів,— Ти і життя моє, й любов, І спомин ранніх снів!.. Ні звук струни, ні солов'я Так любо не пливуть: Як рідне слово вчую я, З очей аж сльози йдуть... І думкою літаю там, Де ще малим гуляв, Де гнавсь до щастя райських брам, В рожевім сні витав... І так здаєсь мені, немов Знов ненечка пестить, А батько гладить мя руков І чесно жити вчить... 1880 ВОЛОДИМИР САМІЙЛЕНКО УКРАЇНСЬКА МОВА Пам'яті Т. Г. Шевченка Діамант дорогий на дорозі лежав,— Тим великим шляхом люд усякий минав, І ніхто не впізнав діаманта того. Йшли багато людей і топтали його, Але раз тим шляхом хтось чудовий ішов, І в пилу на шляху діамант він найшов. Камінець дорогий він одразу пізнав, І додому приніс, і гарненько, як знав, Обробив, обточив дикий той камінець, І уставив його у коштовний вінець. Сталось диво тоді: камінець засіяв, І промінням ясним всіх людей здивував, І палючим вогнем кольористо блищить, І проміння його усім очі сліпить. Так в пилу на шляху наша мова була, І мислива рука її з пилу взяла. Полюбила її, обробила її, Положила на ню усі сили свої, І в народний вінець, як в оправу, ввела, І, як зорю ясну, вище хмар піднесла. І, на злість ворогам, засіяла вона, Як алмаз дорогий, як та зоря ясна. І сіятиме вік, поки сонце стоїть, І лихим ворогам буде очі сліпить. Хай же ті вороги поніміють скоріш, Наша ж мова сія щогодини ясніш! Хай коштовним добром вона буде у нас, Щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас, Щоб, поглянувши сам на створіння своє, Він побожно сказав: «Відкіля нам сіє?!» Київ, 12 листопада 1885 р. ДМИТРО ТРЕТЯК РІДНА МОВА Як же любо, як же мило в ріднім краю жити, Рідним словом, в рідних піснях Господа хвалити! Рідне слово мені любе, як отець і мати, Рідна мова — найдорожчі золоті дукати. Рідним словом я горджуся, ним говорю, пишу, І ні мови, ані пісні рідної не лишу. В ріднім селі добрі люди, там моя хатина, Там говорить рідним словом і мала дитина. В рідній хаті — рідний тато, душі веселенько, Рідним словом Бога чтити як же то любенько! В рідній хаті — рідна мати, там щасна година, Рідне слово мені любе, як моя дівчина. Я дівчину посватаю, з нею оженюся, Рідну пісню заспіваю та й розвеселюся. 1888 МИКОЛА ЧЕРНЯВСЬКИЙ * * * Ти не загинеш, Україно! І мова прадідна твоя, Що кожне слово в їй перлина, Не вмре повік. І світ-зоря, Твоя свята зоря засяє. Поглянь — слов'янство оживає І сили пробує свої: Ганебні ярма розбиває, Докупи всіх синів скликає... А то ж усе брати твої!.. Ні, не умре ніколи мова, Якою син співає твій, Якою люд скликав Підкова, Богдан славетний і Палій, Якою Січ буйна пишала, Якою наш Кобзар співав, Яка степи опанувала І міліони об'єднала Людей-братів!.. Хто не чував Пісень по селах вечорами — І жартівливих, і сумних?.. То долю рідними словами Народ виспівує у їх. О ні, Вкраїна не загине! Коли народний океан Співа, неначе той орган, Є сила в нім — душа єдина. 1889  КОРНИЛО УСТИЯНОВИЧ ДО РІДНОЇ МОВИ Рости, наша мово, рости, розвивайся У силі та славі, рости в красоту ж, І хлопської свити не пряч, не встидайся — Народная свита нам наче кунтуш! Рости, рідна мово, і будь нам щитом На вражі, на люті затруєні стріли! Сталися, гострися і будь нам мечом Побідним — на підлі тиранськії сили! І генії руські тебе підіймуть Високо на світлі престоли науки, І слави тобі діадему сплетуть, Булаву законів дадуть тобі в руки. Рости ж, наша мово, ми не принесем Тебе із-за панства у жертву нікому — З тобою мем жити, з тобою умрем На волі, під волі гримучим псаломом! Самбір, 29.Х. 1898 ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ * * * О слово рідне! Орле скутий! Чужинцям кинуте на сміх! Співочий грім батьків моїх, Дітьми базпам'ятно забутий. О слово рідне! Шум дерев! Музика зір блакитнооких, Шовковий спів степів широких, Дніпра між ними левій рев... О слово! Будь мечем моїм! Ні, сонцем стань! Вгорі спинися, Осяй мій край і розлетися Дощами судними над ним. 1907 ГРИГОРІЙ ЧУПРИНКА НАЙВИЩИЙ ДАР Як веселонька блискуча, Переливна, миготюча, По моїй країні милій Мова дивная дзвенить, В казці, в пісні легкокрилій, В юних спогадах ідилій, Мов струмочок, стугонить. Сонцем ясним, холодочком, Камінцями, корінцями Поміж ніжних пишних трав Ллється, котиться струмочком І в своїм огнистім плесі, Ніби в світлім піднебессі, Одбиває, одпливає Міліонами прояв. Знову мову колискову Вчує страдник і бідар, Як до неї шану має, Як повік її приймає За найвищий божий дар. 1911 СПИРИДОН ЧЕРКАСЕНКО НАША ТВЕРДИНЯ 0 рідна мово, скарбе мій! В мертвотних напастях чужини Ти — мій цілющий, мій єдиний Душі підбитої напій... Нехай гнобить за роком рік Надій нездійснених наруга,— В тобі міцна моя потуга, На всі скорботи певний лік. І в краї рідному терпінь — Путі недовідомі божі! Стоїш ти гордо на сторожі Народних прагнень і святинь. Плюндрує все хижак лихий: Мій рідний край — сумна пустиня... Лиш ти стоїш, як та твердиня, О рідна мово, скарбе мій. 17.XII.1934 ПАВЛО ТИЧИНА СЛОВО Слово наше рідне! Ти сьогодні зазвучало як початок, як начало, як озброєння всім видне, слово наше рідне! Тож цвілась калина, червоніла, достигала, всьому світу заявляла: я — країна Україна — на горі калина! А Вкраїни ж мова — мов те сонце дзвінкотюче, мов те золото котюче, вся і давність, і обнова,— українська мова. Та раптом з Берліна дикі орди налетіли, Україну вбить хотіли й нашу мову солов'їну дикуни з Берліна. Слово ж наше рідне! Ти німоті не далося, озернилось, як колосся, стало бойове і гідне — слово наше рідне! Ти в тяжкі хвилини у підпіллі жить звикало, проти фріца закликало, промовляло до людини і в тяжкі хвилини. Гарне ж ти на вроду! Бо ти єсть не всепрощення: ти в боях пройшло хрещення — слово мужнього народу,— що не дрогне зроду. Ми в тобі знаходим: блиски гроз і цвіт задуми, пісні дзвін, моральність думи, ми в похід з тобою ходим — все в тобі знаходим. Розцвітай же, слово, і в родині, і у школі, й на заводі, і у полі пречудесно, пречудово — розцвітай же, слово! Хай ізнов калина червоніє, достигає, всьому світу заявляє: я — країна Україна — на горі калина! 16 грудня 1943 р. ВОЛОДИМИР СОСЮРА ЛЮБІТЬ УКРАЇНУ Любіть Україну, як сонце, любіть, як вітер, і трави, і води... В годину щасливу і в радості мить, любіть у годину негоди. Любіть Україну у сні й наяву, вишневу свою Україну, красу її, вічно живу і нову, і мову її солов'їну. Між братніх народів, мов садом рясним, сіяє вона над віками... Любіть Україну всім серцем своїм і всіми своїми ділами. Для нас вона в світі єдина, одна в просторів солодкому чарі... Вона у зірках, і у вербах вона, і в кожному серця ударі, у квітці, в пташині, в електровогнях, у пісні у кожній, у думі, в дитячій усмішці, в дівочих очах і в стягів багряному шумі... Як та купина, що горить — не згора, живе у стежках, у дібровах, у зойкав гудків, і у хвилях Дніпра, і в хмарах отих пурпурових, в грому канонад, що розвіяли в прах чужинців в зелених мундирах, в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях до весен і світлих, і щирих. Юначе! Хай буде для неї твій сміх, і сльози, і все до загину... Не можна любити народів других, коли ти не любиш Вкраїну!.. Дівчино! Як небо її голубе, люби її кожну хвилину. Коханий любить не захоче тебе, коли ти не любиш Вкраїну... Любіть у труді, у коханні, в бою, як пісню, що лине зорею... Всім серцем любіть Україну свою — і вічні ми будемо з нею! 1944 ЛЕОНІД ВИШЕСЛАВСЬКИЙ МОВА Дрімає соняшник. Смачніше пахне м'ята. Гусине на луці біліється перо. Співають, ідучи в вечірній млі, дівчата. Широкі їх пісні, як степ наш, як Дніпро. В піснях тих, що люблю і знаю я з колиски, я — росіянин — чув биття народних дум, зойк чайки на Дніпрі і скрип ялин бескидських, шабель козацьких дзвін і Ненаситця шум. Краси земної зміст у слові був розкритий, співучі звуки ті, і ніжні, й голосні, допомогли мені минуле зрозуміти і глибше полюбить прекрасні наші дні... В кривбаських рудниках, при вишках Борислава, в розоранім степу край юного ліска прийдешнє славить нам і проста, й величава ця мова осяйна Шевченка і Франка. Вона підпорою була мені в походах, я чути звик її на життьовій весні. І хочеться сказать на весь російський подих, чим українська була і є мені. (1950) Переклав з російської Максим Рильський ВОЛОДИМИР СОСЮРА РІДНА МОВА Вивчайте, любіть свою мову, як світлу Вітчизну любіть, як стягів красу малинову, як рідного неба блакить. Нехай в твоїм серці любові не згасне священний вогонь, як вперше промовлене слово на мові народу свого. Як сонця безсмертного коло, що креслить у небі путі, любіть свою мову й ніколи її не забудьте в житті. Ми з нею відомі усюди, усе в ній, що треба нам, є, а хто свою мову забуде, той серце забуде своє. Вона, як зоря пурпурова, що сяє з небесних висот. І там, де звучить рідна мова, живе український народ. Народ наш, трудар наш і воїн, що тьму подолав у бою. І той лиш пошани достоїн, хто мову шанує свою. Ми з нею прокляті закови зірвали в Жовтневім бою. Любіть же, любіть свою мову, вкраїнськую мову свою! 1955 ДМИТРО ПАВЛИЧКО ТИ ЗРІКСЯ МОВИ РІДНОЇ Ти зрікся мови рідної. Тобі Твоя земля родити перестане, Зелена гілка в лузі на вербі Від доторку твого зів'яне! Ти зрікся мови рідної. Твій дух На милицях жадає танцювати. Від ласк твоїх закаменіє друг І посивіє рідна мати! Ти зрікся мови рідної. Віки Ти йтимеш темний, як сльота осіння. Від погляду твого серця й зірки Обернуться в сліпе каміння. Ти зрікся мови рідної. Ганьба Тебе зустріне на шляху вузькому... Впаде на тебе, наче сніг, журба — її не понесеш нікому! Ти зрікся мови рідної. Нема Тепер у тебе роду, ні народу. Чужинця шани ждатимеш дарма — В твій слід він кине сміх-погорду! Ти зрікся мови рідної... 1955 МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ МОВА Треба доглядати наш сад. Вольтер Як парость виноградної лози, Плекайте мову. Пильно й ненастанно Політь бур'ян. Чистіша від сльози Вона хай буде. Вірно і слухняно Нехай вона щоразу служить вам, Хоч і живе своїм живим життям. Прислухайтесь, як океан співає — Народ говорить. І любов, і гнів У тому гомоні морськім. Немає Мудріших, ніж народ, учителів; У нього кожне слово — це перлина, Це праця, це натхнення, це людина. Не бійтесь заглядати у словник: Це пишний яр, а не сумне провалля; Збирайте, як розумний садівник, Достиглий овоч у Грінченка й Даля, Не майте гніву до моїх порад І не лінуйтесь доглядать свій сад. Квітень 1956 р.,Київ БОРИСЛАВ СТЕПАНЮК МАТЕРИНА МОВА З-під Гомеля, за пам'ятних років, Де луг і ліс у весняному цвіті, Дівчину молоду, найкращу в світі, Один боєць із Щорсових полків Переписав на рід Степанюків. Привіз в недальній, але інший край! Вона гнітилась трохи чужиною І, низько нахилившись наді мною, По-своєму співала: «Баю-бай!..» Що, хоч-не-хоч, покірно засинай. Ніколи не читала ні книжини По-білоруськи (де ж узять було?), Лиш серце, мов криштальне джерело, Нанизувало краплю до краплини – Вінок пісень сплітало для дитини. Бувало, язики плескали злі, Незнане перекривлюючи слово… Але на захист – ні, не випадково – Ставали люди в нашому селі І я, хоч два вершки був од землі. З матусею і я не раз бував У тих краях, де скільки хоч горіхів, Куди я часто в розповідях їхав Купався в річці, засинав між трав, Вірніше – коло мами засинав. Це все до плоті входить і до крові, Як кажуть, з материнським молоком. Дружині, що схилилась над синком У найсвітлішій ніжності й любові, Розказую в години вечорові. Розказую, бо є ще і такі, Що гребують не тільки отчим домом, А й рідне слово роблять невідомим, Хоча пройшло те слово крізь віки І їм самим передали батьки. 1959 ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО МОЯ МОВА Все в тобі з'єдналося, злилося — Як і поміститися в одній! — Шепіт зачарований колосся, Поклик із катами на двобій. Ти даєш поету дужі крила, Що підносять правду в вишину, Вченому ти лагідно відкрила Мудрості людської глибину. І тобі рости й не в'януть зроду; Квітувать в поемах і віршах, Бо в тобі — великого народу Ніжна і замріяна душа. 1962 АНДРІЙ МАЛИШКО БУДУ Я НАВЧАТИСЬ МОВИ ЗОЛОТОЇ Буду я навчатись мови золотої У трави-веснянки, у гори крутої, В потічка веселого, що постане річкою, В пагінця зеленого, що зросте смерічкою. Буду я навчатись мови-блискавиці В клекоті гарячім кованої криці, В корневищі пружному ниви колоскової, В леготі шовковому пісні колискової; Щоб людському щастю дбанок свій надбати, Щоб раділа з нами Україна-мати; Щоб не знався з кривдою, не хиливсь під скрутою, В гніві бився блисками, а в любові — рутою! 1965 ВОЛОДИМИР ПІДПАЛИЙ РІДНА МОВА О мово рідна! В рідній хаті, як джерело із глибини, в голодні дні, у дні багаті, і на вогні, і при багатті ти від колиски до труни. Хоч не чужою чужиною чужі були і є мені, немов луною голосною твої лунають г о л о с н і! Озвуться чистими тонами їм п р и г о л о с н и х сто рядів, басами і напівбасами — м' я к і, с о н о р н і і т в е р д і! Не посоромлять ні на йоту Й о т о в а н і могутній плин пісень великого народу із краю сонця і калин. Лише у пору листопаду шумлять ш у м л и в і у журбі... Моя заступнице й порадо, Безсмертя суджене тобі. Бо ти — як мати в рідній хаті, як джерело із глибини, в голодні дні, у дні багаті, і на вогні, і при багатті, ти — від колиски до труни. 1968 ПИЛИП ВАКУЛЕНКО МОЯ ТИ РІДНА, ГОРДА МОВО! Як не любить ту мову нашу? Мені вона найкраща в світі, Гарніша, ніж весняні квіти... І, як найпершої любови, Не заміню тієї мови! Її ніколи не віддам В поталу недругам. Не дам Над нею кпити і сміятись, Щоб легкодухим не страхатись, Скажу за тебе гнівне слово, Моя ти рідна, горда мово! 1973, Австралія ЛЮБОВ ЗАБАШТА РІДНА МОВА Пролетіли роки, ніби білі лелеки Від того озеречка, від моєї ріки, І дитинство далеко, і юність далеко, А вони все у небо летять з-під руки. Білокрилі мої, ви лелеки чи, може, Мені суджені, мабуть, іще з пелюшок Мого серця вкраїнського дикії рожі, Що засіяли стільки життя сторінок? Прийняла я дарунок від нені — то мова, Тому скарбу ніколи не скласти ціни, Моє серце вона осява барвінково, Будьте вдячні матусі, і дочки й сини! Будьте вдячні народу, бережіть теє слово, Що гранилось віками у битвах, в трудах, Воно визріло вже і співа колисково — Синя птиця народу — на буйних вітрах. 1981 |