Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти, науки та інновацій українська культура та ментальність: самобутність в умовах глобалізації

Вид материала

Документы

Содержание Трилог” закоханих у шкіці х. алчевської “асан і зейнеп” Міжнародне економічне співробітництво як транслятор західних норм соціальної поведінки в українське бізнес-середовище Тип спільної діяльності Кількісне відбиття морфонологічних явищ Мета дослідження Вокалічні чергування Консонантні чергування Ментальні та структурні проблеми освітніх реформ в україні

Подобный материал:

• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 3522.45kb.
• Інформаційний лист Кримський інститут бізнесу та Університет економіки та управління, 33.12kb.
• Самарський інститут бізнесу та управління вища школа менеджменту центр розвитку освіти,, 48.35kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3379.13kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3659.85kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3615.59kb.
• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 2681.19kb.
• Самарський інститут бізнесу та управління центр розвитку освіти, науки та інновацій, 46.93kb.
• Кримський інститут бізнесу центр розвитку освіти, науки та інновацій, 2767.5kb.
• Міністерство освіти та науки автономної республіки крим центр розвитку освіти, науки, 3640.99kb.

Літературa

1. Андрущенко В.П. Роздуми про освіту: Статті, нариси, інтерв’ю. - К.: Знання України, 2005. - 804 с.
   
2. Бех І.Д. Особистісно зорієнтоване виховання: Науково-методичний посібник. – К.: ІЗМН, 1998. – 204 с.
   
3. Блюмкин В.А. , Гумницкий В.Н. , Цырлина Т.В. Нравственное воспитание ( философско – этические основы ). – Воронеж: Изд-во Воронежского университета, 1990. – 144 с.
   
4. Волинська Л.В. Вікова та педагогічна психологія. – К.: Просвіта, 2001 – 416 с.
   
5. Волошина Н.Й. Естетичне виховання учнів в процесі вивчення літератури. – К.: Рад. Школа, 1985. – 102 с.
   
6. Державна національна програма «Освіта» (Україна 21 ст.) // Середня освіта в Україні. Нормативно – правове регулювання. За заг. ред. Журавського В. С. – К.: Форум, 2004. – 1074 с.
   
7. Державні стандарти базової та повної середньої освіти // Середня освіта в Україні. Нормативно – правове регулювання. За заг. ред. Тесленка В.В., Горбунової Л.М. – К.: Форум, 2007. – 1522 с.
   
8. Закон України «Про освіту» // Середня освіта в Україні. Нормативно – правове регулювання. За заг. ред. Тесленка В.В., Горбунової Л.М. – К.: Форум, 2007. – 1522 с.
   
9. Кремінь В. Г. Освіта і наука в Україні – інноваційні аспекти. Стратегії. Реалізація. Результати. – К.: Грамота, 2005. - 448 с.
   
10. Концепція літературної освіти в 11- річній загальноосвітній школі (Проект). Підг. Ніколенко О., Мірошниченко Л., Сулима М., Кавун Л. /Всесвітня література. - 2010. - № 7-8. – с. 2 – 7.
    
11. Лісовський А.М. Морфологія художності твору і вивчення літератури в школі. Житомир: Полісся, 2005. – 132 с.
    
12. Лутай В.С. Філософія сучасної освіти: Навч. посіб. – К.: Центр «Магістр - S» Творчої спілки вчителів України, 1996. – 256 с.
    
13. Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ столітті // Середня освіта в Україні. Нормативно – правове регулювання. За заг. ред. Тесленка В.В., Горбунової Л.М. – К.: Форум, 2007. – 1522 с.
    
14. Сафонова А.М. Воспитание читательских навыков: Пособие для учителя. – К.: Рад. шк., 1983. – 167 с.
    
15. Ситченко А.Л. Навчально – технологічна концепція літературного аналізу: Монографія. – Київ: Ленвіт, 2004. – 304 с.
    

Останіна Ганна Георгіївна

Національний педагогічний

університет імені М.П. Драгоманова

м. Київ


“ ТРИЛОГ” ЗАКОХАНИХ У ШКІЦІ Х. АЛЧЕВСЬКОЇ “АСАН І ЗЕЙНЕП”


Українське письменство кінця ХІХ – початку ХХ століття ознаменувало якісний перехід від реалістичної традиції письма до її модернізації. Проблема поєднання традицій і зв’язаного з ним новаторства турбує дослідників постійно, бо це одне з актуальним питань літературознавства. Творчість Х. Алчевської цікавила літературознавців у різні часи. Вона не була позбавлена увагою сучасних їй критиків, таких як І. Франко, М. Вороний, С. Єфремов, М. Мочулинський, Г. Шерстюк та ін. Сергій Єфремов навіть закидав письменниці “… відстороненість від власне літературного процесу в Україні” [5, с. 592].

Модерне забарвлення прозової творчості Христі Алчевської помітили уже дослідники кінця ХХ століття: І. Бондар, В. Бурмака, Л. Грузинська, В. Костенко, С. Наумов, О. Неживий, Н. Шумило та інші. Так, Л. Грузинська доводить, що прозова творчість письменниці поєднує в собі як традиційну манеру письма, так і модерну: “Складена з оповідань, замальовок, ескізів, етюдів, жанрова палітра Алчевської-прозаїка вже сама по собі засвідчує тяжіння авторки до “нової” літературної школи, що орієнтувалась насамперед на поглиблення психологізму в художньому відтворенні життя” [1, с. 15].

Наталя Шумило наводить таку ознаку рубежу століть: “Стихія ліризму в цей час виявилася такою сильною, що викликала перебудову всієї жанрової системи. Виникають різні форми новелістичних нарисів-фрагментів – етюдів, образків, ескізів, поезій у прозі” [7, с. 252]. Окрім того актуальними стають нові теми: життя інших націй і народностей. Між полюсами “реалістичного” і “модерного”, “свого” і “чужого” перебуває і прозова творчість Христі Алчевської.

В. Будний у статті “Розгадка чарів Цірцеї: національні образи та стереотипи в освітленні літературної етноімагології стверджує, що шкіц Х. Алчевської “Асан і Зейнеп” наповнений як новими літературними етнообразами, так і інонаціональними мотивами [2, с. 58]. Тобто дослідник порушує проблему національних стереотипів із будівельним матеріалом етнічних етнообразів.

О. Капліна у розвідці “Проблема самовизначення письменника в епістолярній спадщині Христі Алчевської” так характеризує майстерність письменниці: “надзвичайна простота викладу, деяка декларативність в одних творах і надмірна “чуттєвість” в інших…” [6, с. 108].

Мета дослідження: з'ясувати ідейно-естетичну природу шкіца Христі Алчевської “Асан і Зейнеп” у контексті української літератури ХІХ – ХХ століття.

Коротенький образок з людського життя Х. Алчевська починає констатацією з елементами опису з метою акцентувати увагу реципієнта на вічному природному житті: “Гарячий кримський полудень. Море синє-синє; воно все тремтить і переливається, грає тисячами барв…” [3, с. 290].

Авторка констатує повсякденну працю молодих і старих татар і наче ненароком описує одного молодого турка: “Голова в нього мальовничо запнута хусткою, на ногах – шкурятані черевики, стягнуті мотузком, а весь він – у білому, – в якомусь полотняному дрантю з матнею і в холошнях, що з колін аж до п’ят обтягують його й роблять струнким, мов кипарис” [3, с. 291]. Тобто вона акцентує увагу на правильних рисах молодого чоловічого тіла, будову якого не спотворює навіть негарний одяг. Усе це надає образу впевненості та неабиякої чоловічої сили.

У формі внутрішнього монологу Х. Алчевська передає його захоплення іншою статтю: “Чому Зейнеп боїться його? Така хороша, швидка і моторна, з очима, переляканими, мов у сарни, але горда, що й не підступишся!..” [3, c. 291]. Найбільше, як стверджує письменниця, його ваблять її очі. Короткий авторський психоаналіз визначає темперамент іноземця: “Він і сам не знає, що з ним робиться, як він їх бачить; здається, підхопив би її на руки і поніс би в гори її, жінкою статись для нього …” [3, с. 291]. Однак соціальне становище в дійсності “остужує” його гарячий східний темперамент: “Та як згадає, що він убогий каменяр …” [3, с. 291]. Тобто Асан усвідомлював не лише неминучість поділу суспільства на групи за станом матеріального забезпечення, але й передбачав наслідки “гармонії” різних людей, бо батько коханої був саме заможним господарем.

Зейнеп, на жаль, зовсім не цікавив Асан, “… вона тільки страшенно боїться його” – констатує авторка [3, с. 291]. Дівчина з самого дитинства “любить море” [3, с. 292]. Вона ставиться до моря як до об’єкта вічного існування та спокою.

У шкіці простежуємо такий підтекст: турок не пара молодій дівчині. Саме тому поява іншого чоловіка є закономірною, зумовлена потребою виправити цю невідповідність (опозицію): “Він попросив у неї ласкаво напитися. А вона – задивилась на його одежу, на кучеряве волосся, що вибивалося з-під шапки, на чорні брови … Його прозивали Урсин” [3, с. 292].

Таке захоплення називають “любов’ю з першого погляду”, яке може стати основою великого кохання або причиною любовної трагедії: “втратила вона з того часу свій спокій, свою волю, свою дівочу безжурність…” [3, с. 292].

Переплетеність інонаціональних характерів творить основу художнього твору. Ескізність вибудовує модерну образність, що розгортається завдяки зіткненню різних людських “душ”. Авторка вибудовує любовний трикутник: “А тут впоперек дороги став Асан …” [3, с. 292]. Розгортається цей трикутник досить традиційно: “На винограднику порався коло чубуків Асан. Він побачив, що дві тіні, – Зейнеп і Урсин, – крадькома пройшли в глибінь саду. Але промовчав …” [3, c. 293].

Письменниця не зображує динаміку внутрішнього стану героїні. Настрої у шкіці передаються за допомогою пластично-зорових образів: “А сьогодні – як навмисне, видалась чудова, напрочуд ясна, місячна ніч!..” [3, с. 293]. Авторка лише констатує внутрішній стан Зейнеп: “Далеко-далеко в глибині душі ховає вона таємницю щастя” [3, c. 293].

Не зміг Асан вгамувати свою природну чоловічу лютість: “Ходім, ходім подивимось!... – І він вхопив її за руки і силоміць тяг її кудись, затуливши їй рота рукою” [3, с. 293]. Мотив несподіванки суттєво змінює ситуацію, “перевертає” плановий перебіг подій: “Зейнеп злякано глянула. Саме проти місяця, на отаманці сидів Урсин, а в нього, немолода, але ще гарна пані …” [3, с. 293 – 294]. Дівчина, побачивши коханого з іншою, вирішує покінчити життя самогубством: “Вона тікала так, ніби за нею стежили й ловили її тисячі рук … Нарешті вона зникла за поворотом гір, і повна тиша й самотність запанувала на верхів’ях” [3, с. 294].

Про жахливу річ (загибель молодої татарки) авторка говорить “спокійно”, без зайвих слів, знову використовуючи пластично-зорові образи: “Далеко-далеко, там, на краю світа, вузенькою ниточкою засвітилось море … В нестямі вона мала тільки одну думку, – стратити собі життя!..” [3, с. 294]. В основі твору лежить природно-музична гармонія: смерть дівчини та заспокоєння у морських хвилях чи навпаки отримання вічного життя. Тобто психічний стан героїні поглиблює її нерозривний зв'язок із природою. Саме таким чином утворилось гармонійне ціле: розбурхане море і людські пристрасті.

Отже, у цьому маленькому малюнку Х. Алчевська порушує глобальні проблеми людської екзистенції. Діапазон переданих нею відчуттів значний: від ідилічних до драматично-трагічних. Ця ситуація трактується двозначно: з однієї сторони вона зумовлена слабким жіночим духом молодої дівчини, а з іншої – авторка майстерно зобразила маленький жіночий образ, який був ще не забруднений “болотом” земного існування. Емоційні стани у творі певним чином пов’язані з елементами навколишнього середовища. Тобто через сприйняття природних явищ розкривається душевний стан дівчини або навпаки (як наприкінці твору) гарна природа протиставляється майбутнім жахливим подіям. Зображена у шкіці колізія переконує, що жінка емоційна істота, а у стані “сліпого” кохання інколи діє несвідомо. Чужинець же навпаки діяв упевнено, керуючись принципами справедливості та гармонії тіл і душ.


Література

1. Алчевська Х. Твори / Упоряд., перед. та приміт. Л. М. Грузинської. – К.: Дніпро, 1990. – 558 с.
   
2. Будний В. Розгадка чарів Цірцеї: національні образи та стереотипи в освітленні літературної етноімагології // Слово і час. – 2007. – № 3. – С. 52 – 63.
   
3. Бурмака В. “Яблуко від яблуні”: до 100-річчя від дня народження Х. О. Алчевської // Березіль. – 1992. – № 2 – 3 . – С. 155 – 158.
   
4. Весняна прорість / Упоряд., перед. та приміт. В. Півторадні. – К.: Видавництво ЦК ЛКСМУ “Молодь”, 1969. – 318 с.
   
5. Єфремов С. О. Історія українського письменства. – К.: Феміна, 1995. – 688 с.
   
6. Капліна О. Проблема самовизначення письменника в епістолярній спадщині Христі Алчевської // Вісник луганського національного університету імені Тараса Шевченка. – Філологічні науки. – 2010. – № 11. – С. 107 – 111.
   
7. Шумило Н. До проблеми “ліризації” української прози кінця ХІХ – початку ХХ століття // Проблеми історії та теорії української літератури ХІХ – початку ХХ століття. – К.: Наукова думка, 1991. – С. 250 – 265.
   

Петрушенко Юрій Миколайович

Кузнєцова Тетяна Василівна

Сумський державний університет, м. Суми

yuriy_petrushenko@ukr.net


Міжнародне економічне співробітництво як транслятор західних норм соціальної поведінки в українське бізнес-середовище


Міжнародні економічні відносини характеризується не тільки трансакційними витратами від складності ведення переговорів, але і трансакційними вигодами від взаємного обміну культурно зумовленими знаннями, цінностями, нормами, досвідом тощо. Нерозуміння можливостей використання потенціалу соціокультурної взаємодії може призвести до помилок у визначенні пріоритетів міжнародного співробітництва та втрати економічної ефективності в майбутньому.

Згідно з когнітивною концепцією культури, економічні відносини України з іншими країнами несуть у собі потенційну можливість отримання додаткових трансакційних вигод від міжнародного співробітництва за рахунок збагачення культурними цінностями більш успішних ділових культур світу.

Відповідно до основної гіпотези нашого дослідження міжнародні економічні відносини (міжнародний бізнес, міжнародні програми, діяльність спільних підприємств, міжнародні стандарти якості та менеджменту та ін.) виступають дієвим транслятором міжнародних цінностей і норм, які змінюють стандарти поведінки в українському бізнес-середовищі.

Ми вирішили перевірити цю гіпотезу на основі результатів реалізації Програми розвитку ООН «Місцевий розвиток, орієнтований на громади» (МРГ/ПРООН – веб-сторінка: cba.org.ua), яку було започатковано в Україні у вересні 2007 року. Програма фінансується Європейською Комісією в рамках технічної допомоги ЄС та співфінансується і впроваджується Програмою розвитку ООН в Україні за підтримки Уряду України. Бюджет проекту складає €13,3 млн. Орієнтовна кількість коштів на фінансування проектів громад кожної області – $400.000. Проект діє у всіх областях України та Автономній республіці Крим.

Метою даної Програми є створення сприятливого середовища для сталого соціально-економічного розвитку на місцевому рівні шляхом сприяння самоорганізації громад, розроблення та впровадження невеликих за обсягом громадських ініціатив у всіх областях України.

На місцевому рівні проект співпрацює з громадами-учасницями (самоврядні організації громад, активісти та безпосередні мешканці громад) та місцевими органами влади (сільські, селищні, міські голови та ради, районні ради, районні державні адміністрації).

На національному рівні проект співпрацює з усіма зацікавленими центральними органами виконавчої влади (міністерства економіки, регіонального розвитку та будівництва, з питань житлово-комунального господарства, транспорту та зв’язку, охорони здоров’я, соціальної політики, охорони навколишнього середовища, аграрної політики) та іншими зацікавленими сторонами.

Проект уже 3 роки підтримує громади з усіх областей України у вирішенні найважливіших потреб їх розвитку, допомагаючи їм у самоорганізації, розбудові їх потенціалу та впровадженні невеликих за обсягом громадських ініціатив (міні-проектів).

Методологічною основою дослідження стала модель нідерландського вченого, засновника етнометрії Г. Хофстеда, що ґрунтується на визначенні 5 культурних вимірників, за допомогою яких можна охарактеризувати й описати домінуючі ціннісні системи представників різних країн та етнічних груп:

1) дистанція влади (PDI) – готовність позитивно сприймати нерівність у розподілі влади і статусу в групі, організації чи суспільстві;

2) уникнення невпевненості (UAI) – готовність приймати нестабільність життєвих і виробничих умов, з одного боку, і потреба в захисті від непередбачуваних обставин, з іншого;

3) індивідуалізм / колективізм (IND) – баланс між «я» та «ми», межа, до якої кожна особа готова відмовитися від особистих потреб або прав на користь групи, організації чи суспільства, до якого вона належить;

4) чоловіче / жіноче начало (MAS) – баланс між так званими «чоловічими цінностями» (гроші, власність, успіх) і «жіночими цінностями» (якість життя, турбота про слабших);

5) «довгострокова орієнтація» (LTO) – показник того, наскільки суспільство схиляється до прагматизму й стратегічно орієнтується на майбутнє, на відміну від традиціоналізму та короткострокової (тактичної) орієнтації.

Використовуючи методику Г.Хофстеда ми провели порівняльний аналіз ціннісних показників лідерів громад, що брали участь у міжнародному проекті МРГ/ПРООН та громад, що участь у міжнародній програмі не брали (див. таб. 1).

Результати таблиці 1 засвідчують зміну соціокультурних характеристик представників громади в бік європейських цінностей. Дані таблиці демонструють значний успіх програми розвитку ООН «Місцевий розвиток, орієнтований на громади» у подоланні розриву між владою і громадянами (показник дистанції влади знизився з 85 до 50).

Таблиця 1

Результати порівняльного дослідження соціокультурних цінностей лідерів громад, що брали участь у міжнародній програмі розвитку ООН «Місцевий розвиток, орієнтований на громади»

Характеристики соціокультурних цінностей представників громад	(PDI)	(UAI)	(IDV)	(MAS)	(LTO)
Середньоєвропейські значення (для країн Європейського Союзу)*	40	56	74	43	36
Для представників громад, що брали участь у міжнародній програмі МРГ/ПРООН	50	80	45	56	25
Для представників громад, що не брали участь у міжнародній програмі МРГ/ПРООН	85	90	40	60	22

*Розраховано за даними досліджень Г.Хофстеда // geert-hofstede.com/ hofstede_dimensions.php


Інші показники змінилися не настільки суттєво, проте не слід забувати, що проект започатковано тільки 3 роки тому, але навіть за такий короткий термін міжнародні механізми координації економічної діяльності змогли змінити погляд на життя людей у досить зрілому віці.

Аналіз результатів діяльності цієї програми дозволив висунути додаткову гіпотезу, що саме спосіб надання фінансових коштів найбільш ефективно впливає на зміну ціннісних орієнтацій та норм поведінки.

Саме фінансова підтримка проекту Європейським Союзом зробила можливим поширення значного позитивного досвіду Програми розвитку ООН у впровадженні проектів, орієнтованих на соціальну мобілізацію громад.

Проект надавав невеликі гранти для впровадження мікропроектів громад на основі принципу самодопомоги та в рамках співпраці приватно-державного сектору, де кожен партнер має внести свою частку для розвитку. Механізм фінансування за Програмою проекту передбачав, що частку вартості мікропроектів фінансується за рахунок членів громад (не менше 5%), інші витрати фінансувались за рахунок центрального та місцевих бюджетів (45%), а також участь МРГ/ПРООН, що становив приблизно половину усіх внесків (50%).

Проте головним результатом реалізації міпропроектів стали не стільки реальні вирішені нагальні проблем розвитку громад, скільки напрацьовані за міжнародними стандартами механізми самоорганізації громад та взаємодії громади та влади.

Приймаючі участь у проекті громада брала на себе зобов’язання, за сприяння місцевої влади, підтримувати сталість процесу, щоб надалі отримувати позитивний результат. Уже сьогодні аналіз розвитку громад у Сумській області показав, що після закінчення реалізації мікропроектів, громади продовжили проектну діяльність орієнтуючись уже не стільки на допомогу донорів, скільки на власні сили. Як приклад, громада с. Буймер Тростянецького району, після реалізації мікропроекту будівництва нового водогону за сприяння міжнародної програми МРГ/ПРООН уже самостійно, орієнтуючись на власні сили, зібрала кошти й успішно реалізувала проект енергозбереження та освітлення вулиць на території громади.

Участь в міжнародній програмі дій фактично змінила механізми самоорганізації і господарювання всіх громад, що брали участь у Програмі розвитку ООН «Місцевий розвиток, орієнтований на громади». Мова йде перш за все про інституційні зміни у суспільстві шляхом імплантації міжнародних стандартів соціальної поведінки.


Романовський Олександр Олексійович,

Романовська Юлія Юріївна,

Романовська Олександра Олександрівна,

Ель Махді Мохамед

Українсько-американський гуманітарний інститут ”Вісконсінський Міжнародний Університет (США) в Україні”, м. Київ

e-mail: wiuu@wiuu.kiev.ua

ПРО корпоративнУ підприємницькУ культурУ ВНЗ


Зарубіжний досвід формування й використання корпоративної підприємницької культури ВНЗ може бути корисним в Україні для: подальшого згуртування колективів ВНЗ, оптимізації управління, підвищення ефективності діяльності, та конкурентоспроможності вітчизняних ВНЗ на світовому ринку освітніх послуг. Корпоративна (організаційна) культура ВНЗ є интегрально-регламентованою і такою, що дана на мові певної типології, характеристикою закладу. Вона, як правило, включає такі аспекти, як: прийняті і ті, що поділяються (розділяються) всіма працівниками, норми; принципи, способи розподілу влади; прийнятий у ВНЗ стиль керівництва, згуртованість і зв'язаність працівників закладу; характерні способи організації протікання взаємодії (тобто процесів — координації, комунікації, діяльності по вирішенню конфліктів і ухваленню рішень, налагодженню|налагоджуванню| зовнішніх зв'язків); організація ролевого розподілу; система цінностей, зразки|взірці| поведінки, способи оцінки результатів, типи управління.

В основі корпоративної (організаційною) культури ВНЗ лежать ті ідеї, погляди, основоположні цінності, які поділяються (розділяються) чле­нами| закладу. Вони можуть бути абсолютно різними, у тому числі і в залежності| від того, що лежить в основі: інтереси ВНЗ в цілому|загалом| або інтереси його окремих членів (співробітників, керівництва, власників, засновників). Це є ядром, що визначає все інше. З|із| цінностей витікають стилі поведінки, спілкування, діяльності. Окремими компонентами корпоративної культури ВНЗ є: Ділова етика в широкому сенсі — сукупність етичних норм і принципів, якими керується працівники ВНЗ у сфері управління закладом, організації статутної діяльності, виконання своїх посадових повноважень і освітньо-наукового підприємництва. Діловий етикет – це порядок поведінки співробітників ВНЗ у сфері управління закладом, організації статутної діяльності, виконання своїх посадових повноважень і освітньо-наукового підприємництва. Включає систему детально відпрацьованих і регламентованих правил поведінки в різних ділових ситуаціях: при прийомі на роботу; зверненні до керівництва; діловому листуванні; діловому спілкуванні тощо.

Тип спільної діяльності — спосіб взаємодії в рамках колективної праці, спосіб організації колективної праці. Виділяються такі типи спільної діяльності. 1). Тип спільної взаємодії (спільної діяльності). Характеризується обов'язковістю участі кожного у вирішенні спільної|загальної| задачі. При цьому інтенсивність праці виконавців є|виконувачів| приблизно однаковою, особливості їхньої діяльності визначаються керівником і, як правило, є мало мінливими (мало змінними). Ефективність спільної|загальної| діяльності в рівній мірі залежить від праці кожного з учасників. Є характерним для навчальних ВНЗ з бюджетною формою фінансування і слабко розвинутою системою морального і матеріального заохочення. 2). Спільно-індивідуальний тип діяльності. Відрізняється тим, що взаємодія між учасниками діяльності з виконання спільного завдання (проекту) окремими виконавцями мінімізується. Кожен з виконавців виконує свій об'єм (обсяг) роботи, специфіка діяльності задається індивідуальними особливостями і професійною позицією кожного виконавця. Кожен з учасників процесу представляє результат праці в обумовленому вигляді і в певне місце. Є характерним для проектно-конструкторських організацій, науково-дослідницьких або навчальних закладів з переважно бюджетним джерелом фінансування. 3). Тип спільно-послідовної взаємодії. Відрізняється від спільно-індивідуального типу взаємодії тимчасовим розподілом, а також порядком участі кожного у роботі. Послідовність передбачає, що спочатку в роботу включається один учасник, потім другий, третій і так далі. Особливості діяльності кожного учасника задаються специфікою цілей перетворення засобу в результат, характерних саме для цієї ділянки технологічного процесу. Характеризується конвеєрним способом досягнення результатів, є притаманним для виробничих процесів, виконання проектно-конструкторських робіт за вже отриманими результатами наукових досліджень. В сфері освіти прикладом може бути навчання в середній школі. 4). Тип особистої|особова| безпосередньої взаємодії. Характеризується тим, що особиста безпосередня (фізична) взаємодія може бути практично відсутньою і здійснюватися в непрямій| формі (наприклад, через сучасні засоби|кошти| зв'язку — телефон, комп'ютерні мережі|сіті| і так далі). Об'єднує різних виконавців|виконувачів| лише предмет праці, який кожен із учасників обробляє специфічним чином. Цей тип, як правило, може використовуватися при селекторному управлінні (конференціях, нарадах тощо) і дистанційному типі навчання у ВНЗ різних типів. 5). Особливий тип спільної діяльності — спільно-творчий. Подібний тип організації колективної діяльності зародився в сферах науки і мистецтва, де учасники наукового або творчого проекту створювали щось абсолютно нове, часто – унікальне, що не можна було створити за наявними правилами і технологіями. У цих колективах утворюється особливий тип діяльності — співтворчість, коли кожен учасник процесу є рівноправним творцем нового. Цей тип характеризується особливою активністю кожного з учасників процесу взаємодії, а саме активністю в плані підвищення власної професійної компетентності за рахунок участі в колективній діяльності. Є притаманним ВНЗ науково-дослідницького типу, творчо-мистецьким колективам, конструкторським бюро, а також підприємницьким ВНЗ. Особливість участі кожного в спільно-творчому |типові|типі| діяльності полягає ще і в тому, що члени такого колективу отримують (дістають) можливість дотримуватися абсолютно|цілком| різних професійних| позицій і виконувати різні колективні ролі у залежності| від того, яке завдання|задача| зараз стоїть перед групою. Тому такі групи зазвичай|звично| володіють високою гнучкістю, мінливістю і складу, і внутрішньої структури залежно від поставлених завдань|задач| і умов їх виконання.

Учасникам спільно-творчого типу діяльності властивою є орієнтація на професійний розвиток. Їм (учасникам спільно-творчого типу діяльності) властива яскраво виражена орієнтація на співпрацю з фахівцями різних областей, характерною для них є гнучкість у зміні позицій та орієнтація на індивідуальний розвиток. Для колективів, що працюють в такому типові діяльності, основною цінністю стає досягнення нового знання, створення умов для індивідуального розвитку, пошана одним одного і поважання прав кожного. Вочевидь, освітня, наукова й виховна діяльність ВНЗ може бути віднесеною до спільно-творчого типу діяльності, у тому числі – до підприємництва.

Підприємницькі університети, так само як і будь-яка компанія, розвивають свою робочу культуру, яка вітає, сприймає й підтримує зміни. Така нова культура може початися з навіть невеликої інституційної ідеї про зміну. Надалі ця первинна|початкова| ідея може й повинна розвиватися для того, щоб на її основі розвинулася нова (інноваційна) університетська культура. Сильна культура тримається корінням в сильній практиці. При змішуванні ідей і практики питання культури університету стає більш важливим, бо|тому що| інституційна культура допомагає культивувати інституційну приналежність і певну репутацію. При трансформації університетів цінності і етичні переконання навчального закладу можуть вести до розвитку інших важливих|поважних| елементів [1, с. 7-8]. Досвід відомих підприємницьких ВНЗ США свідчить про визначальну роль корпоративної підприємницької культури [1; 2]. Також, аналізуючи виникнення і розвиток підприємницької культури у європейських університетах, Дж. Девіс [3, с. 25-26] зазначає, що протягом двох десятиліть діяльність ВНЗ Європи стала відмінною від традиційної академічної діяльності – навчання, наукові дослідження, культурне обслуговування суспільства. На перший план вийшли такі проблеми, як: економічна складова діяльності ВНЗ; фінансування; шляхи ”заробляння коштів”. Ці проблеми, що виникають майже перед усіма університетами і коледжами Європи, корінним чином відрізняються від проблем класичних університетів у минулому. Значне місце в діяльності будь-якого ВНЗ тепер займають такі складові підприємництва, як консалтинг; франчайзинг; маркетинг і менеджмент; кредитування навчання тощо. Крім того, перевага надається прикладним дослідженням на замовлення (і таким, які можна вигідно продати); широкій інтернаціоналізації освіти і запрошенню на навчання великої кількості іноземних студентів; комерціалізації усіх видів діяльності ВНЗ (у тому числі – використанні на комерційній основі кампусів, наданні приміщень ВНЗ, спортивних залів і майданчиків в оренду не студентам і нерезидентам тощо). Масштаби і обсяги комерційних послуг, які надаються зараз університетами і коледжами, залежать від їхніх особливостей і місця розташування, а ефективність підприємницької діяльності ВНЗ залежить від їхньої ринкової орієнтації і тих технологій, що ними застосовуються.

Перетворення університетів у підприємницькі відбувається завдяки правильнім: інноваційній політиці ВНЗ; підприємницьким перетворенням, що можуть відбуватися лише під безпосереднім впливом інноваційних відносини в колективі співробітників ВНЗ з корпоративною підприємницькою культурою. Характер цих відносин сприяє або протидіє впровадженню підприємницьких ідей у ВНЗ. Українським ВНЗ при утворенні корпоративної підприємницької культури необхідно брати до уваги, що тільки бажання займатися підприємницькою діяльністю є недостатнім, необхідним є наявність ознак підприємців у керівників і співробітників ВНЗ: підприємницькі риси характеру, навички, типи поведінки [4, с.7-9].


Література

1. Clark, Burton R. Creating Entrepreneurial Universities: Organizational Pathways of Transformation. IAU PRESS. Issues in higher education / Wagon Lane, Bingley BD16 1WA. – UK: Emerald Group Publishing Limited. Howard House, 2008. – 164 p.

2. Clark, Burton R. Sustaining Change in Universities. Continuities in Case Studies and Concepts. The Society for Research into Higher Education & Open University Press / England: McGraw-Hill, 2004.–212 p.

3. Davies, John L. The Emergence of Entrepreneurial Cultures in European Universities // High. Educ. Management, 13 (2), 2001, pp. 25-43.

4. Романовський О.О. Теорія і практика зарубіжного досвіду в підприємницькій освіті України: Моногр. – К.: Деміур, 2002. – 400 с.


Русаченко Наталя Павлівна

Київський славістичний університет


КІЛЬКІСНЕ ВІДБИТТЯ МОРФОНОЛОГІЧНИХ ЯВИЩ
У ТЕКСТАХ СТАРОУКРАЇНСЬКОЇ МОВИ XVIII ст.


Важливість вивчення історичної морфонології української мови зумовлена не тільки недостатньою розробленістю її основних понять, а й значною роллю, яку відігравали морфонологічні процеси в історії формування мовної системи, виступаючи регуляторами фонологічного розмаїття у граматиці; потребою розкрити причини розвитку фонемних модифікацій морфем, завдяки чому з’являться нові можливості для аналізу внутрішніх взаємозв’язків між елементами граматичної структури; необхідністю простежити роль морфонологічних засобів в організації словозмінних та словотворчих парадигм, дослідити проблеми поширення і функціонування морфонологічних процесів у староукраїнському літературному мовленні.

Для об’єктивного оцінювання закономірностей того чи іншого явища важливим є вибір шляхів дослідження, способів та засобів досягнення певної мети. Якісний бік досліджуваного об’єкта нерозривно пов’язаний з його кількісною характеристикою.

Мета дослідження – простежити кількісне відбиття морфонологічних явищ у староукраїнській мові XVIII ст. Цю добу можна розглядати як завершальну у тривалому процесі переходу до національної літературної мови. Вона представлена писемними пам’ятками різних стилів. Для аналізу дібрано тексти ділового (ДН), художнього (КЗ) та науково-популярного стилів (АД), у яких найповніше відбилося тогочасне живе народне мовлення.

Вокалічні чергування у староукраїнській мові – явище більш пізнє, аніж чергування приголосних. Основні типи чергування голосних являють собою подальший розвиток чергувань давніх епох – східнослов’янської, спільнослов’янської і навіть індоєвропейської , а тому характеризуються непередбачуваністю та лексичною обмеженістю. Змінюючись у процесі розвитку, чергування голосних у староукраїнській мові відразу виступають носіями різних граматичних значень .

Особливістю системи голосних є те, що їх альтернування відбувається не на міжморфемному шві, а у складі перед ним. Проте воно завжди викликане взаємодією морфем у процесі формо- та словотворення.

Чергування голосних найактивніше фіксується у словозмінних парадигмах іменників (АД – 144, ДН – 48, КЗ – 58), значно рідше – у словозміні дієслів (АД – 15, ДН – 19, КЗ – 12).

Проаналізовані пам’ятки у сфері морфонологічних змін засвідчують тенденцію до протиставлення прямих і непрямих відмінків у парадигмі однини, тобто до морфонологічного виділення форми наз. відмінка.

Вокалічні чергування більшою мірою характеризують іменники II відміни (АД – 126 випадків, ДН – 48, КЗ – 46), в іменниках I та III відмін трапляються зрідка (АД – 18, КЗ – 3), а в іменниках IV відміни не засвідчені. Можна відзначити три відмінки у словозмінних парадигмах іменників, які найчастіше використовують чергування: род. одн. (АД – 73, КЗ – 13, ДН – 30), род. відмінок множ. (АД – 37, КЗ – 5, ДН – 5), оруд. відмінок одн. (АД – 21, КЗ – 4, ДН – 2). У формах інших відмінків частотність вокалічних чергувань значно нижча.

У дієслівній словозміні альтернації голосних представлені окремими прикладами у формах 2 ос. наказ. способу (АД –4), 1ос. майб. (ДН – 1) і тепер. часу (КЗ – 3), 3 ос. дійсн. спос. майб. часу (КЗ – 1) і теп. (АД – 1, КЗ – 1), 1 ос. мин. часу (ДН – 4), 3 ос. мин. часу дійсн. спос. (ДН – 13, КЗ – 1).

При творенні нових слів вокалічні чергування трапляються зрідка і характеризують більшою мірою іменниковий (разом у контрольних текстах – 40 випадків) та прикметниковий (42) словотвір, значно меншою мірою – дієслівний (25). Найчастіше альтернації голосних супроводжують відіменні та віддієслівні утворення.

Консонантні чергування, які вже у праслов’янський період виступали носіями різних граматичних значень, морфологізувалися пізніше. Характерним є те, що альтернації приголосних, на відміну від вокалічних, відбувалися не в середині морфеми, а на морфемному шві. Крім того, консонантні чергування мають значно ширшу сферу використання, аніж вокалічні, і представлені більшою кількістю альтернаційних рядів.

Консонантні чергування виявляють більшу активність в іменниковій (АД – 96, ДН – 105, КЗ – 103), меншу – в дієслівній (АД – 75, ДН – 132, КЗ – 60) парадигмах; із них найпоширенішими є чергування твердих із парними м’якими звуками.

У словозміні іменника чергування приголосних охоплюють більшою мірою іменники ІІ відміни і найчастіше трапляються у формах місц. відм. одн. (АД – 26, ДН – 29, КЗ – 28) та род. одн. (АД – 8, ДН – 10, КЗ – 2). В іменниках I відміни консонантні чергування допомагають утворювати форми місц. одн. (АД – 36, ДН – 19, КЗ – 14), оруд. одн. (АД – 1, ДН – 6, КЗ – 2) і дав. одн. (ДН – 6, КЗ – 3). В іменниках III відміни тексти пам’яток засвідчують чергування приголосних у род. одн. (АД – 2, ДН – 12) та множ. (АД – 10, ДН – 18, КЗ – 13).

Дієслівні парадигми найбільшу кількість консонантних чергувань засвідчують у 3 ос. одн. та множ. теп. часу (АД – 13, ДН – 6, КЗ – 43) і 2 ос. одн. і множ. наказ. способу (АД – 50, ДН – 4, КЗ – 7).

В іменниковому словотворі найбільша кількість морфонологічних явищ засвідчена під час творення іменників від іменних основ (АД – 16, ДН – 63, КЗ – 23), менша – під час творення іменників від дієслів (АД – 12, ДН – 9, КЗ – 19). У творенні прикметників вони виявляють активність у відіменних похідних (АД – 48, ДН – 27, КЗ –55), у дієслівному словотворі – відприкметникових (АД – 15, КЗ – 3) та відіменних (АД – 9, ДН – 30, КЗ – 2). Альтернації супроводжують утворення прислівників від іменників (24 фіксації), прикметників (10) та прислівникове ступенювання (58).

Специфіка лінійних модифікацій основи залежить від частиномовної належності слів, а їхня загальна активність набагато нижча, ніж чергувань. Серед них накладання має найобмеженішу сферу дії, активізуючись тільки у прикметниковому словотворі, рідше – іменниковому. Усічення та нарощення продуктивні в дієслівних парадигмах, тоді як в іменних трапляються зрідка, а у словотворі виявляють різний ступінь активності (усічені форми переважають). Характерним є також використання усічення, накладання та нарощення в комплексі з іншими видами морфонологічних явищ. Загалом, морфонологічні модифікації найчастіше супроводжують творення дієслівних форм, де виявляють продуктивний характер і засвідчують найбільшу кількість альтернаційних рядів.

Лінійні модифікації основ виявляють продуктивність у дієслівній словозміні (АД – 375, ДН – 143, КЗ – 383); особливо активними є нарощення.

Найчастіше усічення та нарощення служать для утворення особових форм дієслів теп. та майб. часів дійсн. способу (АД – 90, ДН – 67, КЗ – 227), наказ. способу в художніх та науково-популярних текстах та стилів (АД – 219, КЗ – 93, ДН – 8), дієприкметників (АД – 50, ДН – 43, КЗ – 53), дієприслівників (АД – 10, ДН – 25, КЗ – 10).

В іменникових парадигмах зазначені модифікації представлені обмеженою кількістю прикладів (АД – 9, ВН – 7, ДН – 6, КЗ – 12). Форми з усіченнями характеризують іменники чол. роду II відміни, які позначають осіб за національною, соціальною та географічною належністю; нарощення маємо в парадигмах іменників III і IV відмін; форми з накладанням у відмінкових парадигмах іменних частин мови в досліджуваних текстах відсутні.

У словотворі найактивнішими виявляються усічення, що супроводжують творення віддієслівних іменників (АД – 63, ДН – 90, КЗ – 53). Нарощення виявляє більшу продуктивність у відіменних дієслівних утвореннях (АД – 12, ДН – 30, КЗ – 67). Накладання охоплює віддієслівні іменники (АД – 9, ДН – 13, КЗ – 4).

У загальному підсумку констатуємо, що морфонологічні явища найчастіше реалізуються в текстах художнього та науково – популярного стилів, рідше – ділового.

Альтернації та лінійні модифікації основи набагато продуктивніші у словозмінних парадигмах , аніж при творенні слів. Серед чергувань активнішими у формо- та словотворенні виявляються чергування приголосних, аніж голосних; серед лінійних модифікацій основи – нарощення, ніж усічення та накладання.

Кількісні підрахунки дозволяють встановити загальні закономірності розвитку морфонологічної системи староукраїнської мови XVIII ст., виявити регулярність, продуктивність та поширеність окремих морфонологічних явищ, встановити закономірності функціонування альтернацій та лінійних модифікацій основи у процесах словозміни і словотвору, простежити активність морфонологічних явищ у текстах різних стилів.

Джерела

ДН – Ділова і народно-розмовна мова XVII ст.: (Акти сотенних канцелярій і ратуш Лівобережної України) / Упоряд. В.А.Передрієнко. – К., 1986.– С. 171-177.

КЗ – Зиновіїв Кл. Вірші. Приповісті посполиті / Упоряд. В. Колосова, І. Чепіга. – К., 1971.– С. 39-45, 184 -199.

АД – Лікарські та господарські порадники XVIII ст. / Упоряд. В.А.Передрієнко. – К., 1984.– С. 76 – 89.


Савич Анжеліка Вікторівна

Савченко Сергій Володимирович

Підлісна Людмила Станіславівна

Національна металургійна академія України, Дніпропетровськ

МЕНТАЛЬНІ ТА СТРУКТУРНІ ПРОБЛЕМИ ОСВІТНІХ РЕФОРМ В УКРАЇНІ


Явище, яке називають перманентним реформаторством або реформаторською лихоманкою, вкорінене у ментальність пострадянської адміністративної еліти. Складовими цієї ментальності є такі елементи як: глибоко вкорінений орієнталізм, синдром вічного будівництва ідеального світу (комунізму, Європи) та інтуїтивний страх перед справжніми змінами.

За визначеннями Едварда Саїда, орієнталізм – це «знак європейсько-атлантичної влади над Сходом», «загальна сукупність ідей, пронизаних відчуттям європейської зверхності». Український реформатор усвідомлює себе в ролі медіатора: з одного боку, він частина Орієнту (інерційного, консервативного, заскорузлого, недорозвинутого, нездатного на саморефлексію); але з другого боку, він зумів піднятися на рівень рефлексії за допомогою західних інтелектуальних категорій, і в цьому сенсі він репрезентує прогресивний Захід на консервативному Сході.

Медіатор думає, що він знає Захід, ототожнюючи поняття «розвиток» з поняттям «західний цивілізаційний шлях». Однак насправді відбувається річ, добре відома історикам культури: те, що вважається «Заходом» є лише оберненим планом власної культури з протилежною системою оцінки (Б.Успенський). При цьому відбувається «відокремлення поверхового культурного шару, який змінюють, від глибинних форм», які лишаються незмінними. Власне тому більшість освітніх реформ відбуваються за принципом найменшого спротив – через переіменування, переозначування радянських реалій за допомогою західних категорій («освітні технології», «кредитно-модульна система», «бакалаврат», «магістратура», «доктор філософії», «докторат» та ін.) Замінивши екзаменаційну систему перевірки знань всеохоплюючим тестуванням, ми намагаємося показати Заходу, що у нас відбуваються зміни. Однак, схоже на те, що Захід в наші прагнення до змін вже не дуже вірить.

Сутнісні, структурні аспекти освіти і науки в Україні лишаються далеко за межами реформаторських планів.

1. Перша проблема – це усвідомлення мети реформування, точніше, мотиву. Одна справа, коли йдеться про рух у Європу, інша – підвищення якості освіти, боротьбу з корупцією чи банальну економію бюджетних коштів. Ці речі не є взаємопов’язаними. Рух в Європу не завжди означає підвищення якості освіти, а це, в свою чергу, мало стосується боротьби з корупцією. Наприклад, ЗНО як антикорупційний захід на якомусь етапі ефективний, але він зорієнтовує освіту на репродуктивний рівень, не враховує творчі здібності людини, які неможливо побачити при тестовій перевірці знань. Трьохрічний бакалаврат, який планується запровадити за новою редакцією Закону України ”Про вищу освіту” обгрунтовується європеїзацією і підвищенням якості освіти. Однак він не враховує таких реалій як несприйняття бакалаврів ринком праці, а також того, що одного іншомовного слова бакалавр замало для переконання працедавців у тому, що трьохрічна вища освіта краща за п’ятирічну.

2. Друга проблема – це гіперцентралізація управління освітою. Хоча озахіднення освіти якраз вимагає протилежного. Вдосконалювати освіту шляхом видання наказів ”Про вдосконалення…” – це те саме, що боротися з бюрократією шляхом створення нових бюрократичних структур, які боротимуться з бюрократією. Віра в магічну силу указу як інструменту перетворення – слабке місце усіх реформаторських заходів. Нереалістичність нормативного акту породжує лавину фіктивних звітів. Тримати під централізованим контролем усі зміни в освіті означає не допускати найголовнішої зміни, яка передбачена поняттям європеїзація: формування незалежного від держави соціуму науковців – республіки вчених, яка й вирішуватиме, кому і за що надавати науковий титул, матиме свої критерії оцінки діяльності вченого. На думку Вільгельма Гумбольдта, втручання держави у життя університету, адміністративна регламентація «послаблює потенціал університету як джерела знань та інновацій».

3. Проблема третя – це еклектизм усіх заходів, які проводяться у справі реформування освіти. Реформа не враховує того, що нинішня система – це структура, яка складалася десятиліттями. Кожен її елемент не є випадковим, він пов’язаний з іншими. Ігнорування цієї обставини призводить до розбалансування. Наприклад, автономізація ВНЗ передбачає, що контроль за якістю наукової продукції здійснюють учені ради ВНЗ. Однак на практиці звання і ступені в кінцевому підсумку присвоюються центральними установами МОН і ВАК. Система надання міністерських грифів підручникам (без яких нещодавно неможливо було стати доцентом чи професором), як і самі підручники для ВНЗ – є далеко не європейською практикою, однак вона дивовижно поєднана з європеїзаторською риторикою про автономізацію ВНЗ. Вимога посилити наукову роботу ВНЗ ніяк не поєднується з обсягом навчального навантаження 900 годин, яке було встановлене Сталіним ще 1940 року. Здається, цю норму ніхто переглядати не збирається, а якщо хтось і перегляне, то, скоріше за все, не в бік зменшення. Звідси не раз відзначений факт, що в українських умовах «не можна бути одночасно добрим викладачем і добрим науковцем» (Ярослав Грицак). Тенденція скасування або максимального обмеження кількості здобувачів ступеня доктор наук якось узгоджується у свідомості реформаторів з вимогою, щоб кожну випускаючу кафедру очолював саме доктор наук. Антиінтелектуальна практика тотального тестування, маючи на мету боротьбу з корупцією, жодним чином цю корупцію не перемагає, натомість призводить до втрати цілого покоління фахівців, яких тести відучують креативно та інноваційно мислити.

4. Окрема проблема – це система підготовки наукових кадрів. Назвати аспірантуру докторатом не означає, що кандидати наук матимуть науковий рівень західних докторів, оскільки засадничо відрізняється зміст та якість підготовки, мотивація, фінансове забезпечення і т.д. Український науковець не має іншого стимулу для роботи, окрім голого ентузіазму та надії підвищити платню на 15-20 %, яка навіть при цьому буде не більшою, ніж у прибиральниці офісу чи продавця пиріжків на вокзалі. Він не має пільг на проїзд у залізничному транспорті, він не може жити в готелі чужого міста, він не може купувати книжки, йому ніхто не оплачує не лише закордонних, але й місцевих відряджень. Наукова праця вкрай знецінена, а на шляху нормальної кар’єри науковця виникає щодалі більше бюрократичних перешкод у вигляді посилення вимог. Чомусь вважається, що якість наукової праці залежить від кількості інстанцій, які треба обійти та кількості зібраних підписів, які схвалюють. Фаховою вважається не та стаття, на яку покликаються провідні учені світу, а та, що написана в рамках нормативних вимог. А фаховість видання залежить не від визнання його міжнародною науковою спільнотою, а від кількості докторів наук, формально приписаних до редколегії. Тотальна орієнтація на виконання букви інструкцій призводить до бюрократизації науки і зниження її продуктивності. Як зауважив з цього приводу Євген Торчинов, «учені ніколи не діють за правилами, оскільки репродуктивне слідування за методом виключало б творчість, і тому наукова раціональність і наукова ефективність суперечать одне одному». Дріб’язкова регламентація наукової праці канонізує застарілу наукову парадигму, унеможливлює революційні зміни у науці, сприймає інновацію як загрозу і перешкоду (Томас Кун).

Проведення успішних реформ освіти та науки передбачає предусім зміну системи мотивацій (суб’єктивно сприйнята європеїзація не може бути основним мотивом), відкидання орієнталістичного комплексу (Україна – об’єкт цивілізаторських зусиль) та відмову від радянських методів адміністрування науково-освітнього простору.