Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти, науки та інновацій українська культура та ментальність: самобутність в умовах глобалізації

Вид материала

Содержание

Основні проблеми розвитку української мови
Музеї просто неба як туристичні об’єкти
Онтологія фізичної економії та історичний метод
Соціально-економічне буття = Світова Монада / Ноосфера → Принцип / Цивілізація

Подобный материал:

1 ... 5 6 7 8 9 10 11 12 13

ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

Не секрет, що всім відома давня істина: все тече, все змінюється. Світ не стоїть на місці, людство рухається вперед по дорозі життя. Процеси глобалізації торкаються кожної держави, кожної нації. Але дуже важливо, щоб в цьому процесі нація, будучи частиною єдиного цілого – цивілізації, зберегла свою самобутність. З розвитком суспільства розвивається і мова будь-якого народу. Кожен історичний етап вносить свої корективи, тому питання розвитку української мови, як не дивно, але в усі часи є актуальним.

Мова та історія тісно пов’язані між собою. Адже саме ті події, які відбувалися в історії України певним чином впливали на розвиток нашої мови. Протягом тривалого часу різні народи намагалися знищити українську мову та культуру. Українська мова зазнала русифікації на Сході, полонізації та мадяризації на Заході. Всі ці примусові заходи негативно вплинули на розвиток нашої мови та сприяли її частковому відмиранню на визначеній території нашої країни.

Найбільших утисків зазнала українська мова в період, коли перебувала у складі Російської імперії. Досить лише пригадати Валуєвський циркуляр (1863) та Емський указ (1876). Ці два законодавчих акти залишили глибокий слід в історії України, як спроби придушити національну свідомість українського народу. В роки правління більшовиків українська культура зазнала величезних втрат.

Коли ж Україна отримала статус незалежної демократичної держави, здавалося б, нарешті настав момент для відродження української мови та її вільного розвитку. Спочатку так і було. Все частіше можна було побачити людей, які не лише вдома, в сім’ї спілкувалися українською мовою, але й в транспорті, на роботі і т.д. Володіння державною мовою знову почало набувати статусу престижності. Чому знову? А тому, що існують історичні факти, які підтверджують це. Так, у великому Литовському князівстві українська мова була державною мовою; як актова мова використовувалася в Молдавському князівстві; бахчисарайські хани листувалися нею з турецькими султанами.

Та ось вже минуло 19 років з дня проголошення незалежності України і мимоволі починаємо задумуватися над тим, скільки ж кроків вперед зробила наша мова за цей час і чи взагалі зробила? Питання спірне. Як відомо, мова – це душа народу. Розвиток мови залежить від соціальних, економічних, політичних факторів.

Проголошена державною (Закон “Про мови”, 1989) та юридично закріплена в цьому статусі (Конституція України, 1996), українська мова сприяла поширенню кола тих, хто користується нею. Маємо на увазі державних діячів, спеціалістів різних галузей і т.ін. Проте часто виникає невідповідність між високим професійним рівнем і низьким рівнем культури мовлення носіїв української мови. Тож про який розвиток української мови можна говорити, коли самі українці не дбають про неї?

Аби рідна мова українського народу існувала і вільно розвивалася, потрібно вирішити певний ряд нагальних проблем. По-перше, кожен громадянин нашої держави повинен усвідомити і виконувати свій моральний і мовний обов’язок: захищати і берегти рідну мову, полюбити її всім серцем і душею, не нехтувати нею, не вважати її непрестижною мовою сільського населення. Бо дуже боляче спостерігати за українцями, які демонструють свої знання з російської, англійської та інших мов світу, забуваючи про свою рідну. Хочеться запитати у таких «поліглотів», чому тоді представники інших націй, що жили і живуть на теренах нашої держави, не соромляться знати українську мову? Чому татари Криму володіють нею краще, ніж українці? Чому Марко Вовчок, росіянка за походженням, писала свої твори українською, збагачуючи культурну скарбницю України? Чому перший міністр оборони України Костянтин Морозов, теж росіянин за походженням, досконало опанував українську мову за якихось три місяці? Чому Президент Грузії Михайло Саакашвілі, багато років тому навчаючись в Україні, опанував нашу мову і до сьогоднішнього дня чудово нею володіє? А все тому, що таким людям притаманне глибоке почуття справедливості. І мені дуже боляче і прикро чути слова деяких своїх студентів, які, сидячи на заняттях з української мови, пояснюють своє небажання говорити державною мовою тим, що українська мова, нібито, дуже складна у вивченні на відміну від інших мов, зокрема, тієї ж англійської. І це говорять українці!..

По-друге, великою проблемою є суржик. Мовне явище, що одержало назву суржик, належить до специфічної форми побутування мови в Україні. Його національну і соціальну природу відображає сам термін, запозичений із сільськогосподарської лексики. Тлумачний словник української мови фіксує слово суржик у двох значеннях: 1. «Суміш зерна пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса і т. ін.; борошно з такої суміші; 2. (перен., розм.) Елементи двох або кількох мов, об’єднані штучно, без додержання норм літературної мови; нечиста мова». Таким чином, семантичне ядро слова «суржик» поєднує два елементи значення — змішування двох різних субстанцій і пониження якості утвореного внаслідок змішування продукту. Вважається, що суржиком говорить людина, яка не володіє мовами літературними, нормованими — російською, українською або принаймні володіє лише однією з них, а замість іншої послуговується суржиком. Соціальне середовище, в якому виникає суржик, — це сільські жителі, що пристосовуються до російськомовних мешканців міста. Утворюється він шляхом стихійного засвоєння російської мови при безпосередніх контактах з її носіями, а не шляхом поступового опанування другої мови в процесі організованого навчання. Для української мови це дуже небезпечне явище, оскільки воно загрожує внутрішньою руйнацією усіх її рівнів. Тому наше завдання полягає в тому, щоб постійно і активно боротися з цим хворобливим явищем і заблокувати його розростання і вплив. А ця боротьба знову ж таки залежить від почуття совісті, морального обов’язку кожного українця.

По-третє, поряд із проблемою суржику на сучасному етапі стоїть питання надмірної засміченості рідної мови іноземними словами. Процес глобалізації та інтеграції народів і держав світу, безумовно, має позитивне значення. Це, окрім усього іншого, спонукає людей до знання якомога більше мов. На цьому наголошував Володимир Мономах у своєму «Повчанні». Але в процесі взаємодії різних мов не повинно відбуватия домінування однієї мови над іншою, домінування іноземних слів у рідній мові, коли є свої відповідники. Достатньо зараз подивитися хоча б на сучасну рекламу, сферу бізнесу та прислухатися до мовлення української молоді, щоб зрозуміти масштаби цієї небезпеки для української мови: суцільні бренди, тренди, менеджери, лузери, провайдери, вау, ок, хеллоу і т.д., і т.п. А як зрозуміти старенькій бабусі, що то таке «бренд»? Тому завдання носіїв української мови - не бігти за модою, не прагнути виділитися серед натовпу своїм знанням іноземних слів, а використовувати українські відповідники, адже наша мова така багата і неповторна. А іноземні слова використовувати лише тоді, коли українського відповідника немає.

По-четверте, зараз знову гостро стоїть питання двомовності. Ось уже два столiття ведеться свiдома боротьба за мову в Українi. Чого тiльки не застосовували губителi нашої мови! І офiцiйно забороняли, i оголошували неiснуючою чи придуманою нiмцями, i вважали дiалектом росiйської чи, вiдповiдно, польської мови, i тримали в мовних гетто, i оцiнювали як "хлопську", "колхозну" чи навiть "курдупельну", i пiдлаштовували її пiд iншу мову з метою прискорення їх злиття в iм'я свiтлого майбутнього всього людства, i прославляли її "небувалий розквiт" завдяки дружнiм впливам, – а вона таки живе. "Не вмирає душа наша!" Не вмирає. Тому що не в той бiк дмуть вiтри iсторiї, не туди спрямована дiя об'єтивних законiв розвитку людства. Поступ суcпiльства забезпечується всебiчним розвитком його членiв, поступ людства – розвитком нацiй i народностей.

Однак суспiльнi закони дiють не самi собою, а через вчинки людей. Майбутнє належить тим, хто здатний усвiдомити об'єктивний хiд iсторiї й органiзувати вiдповiдно до нього свою дiяльнiсть. Це стосується як окремих людей чи їх груп, так i нацiй у цiлому.

7 вересня 2010 року у Верховній раді зареєстровано проект закону про мови в Україні. Автори цього закону передбачають закріпити за українською мовою статус державної, а російській надати вільне функціонування практично в усіх сферах діяльності. Одразу ж виникає питання: в разі прийняття цього закону, яка мова стане домінуючою? Звичайно, що російська. Бо це швидше не правовий аспект, а моральний. Наші люди звикли сприймати мовне питання за принципом «Яка різниця, якою мовою говорити?», "А яка мені і моїм дітям з цього користь?". Тобто, якщо, припустимо, німецька, польська чи японська мови менш багаті та "солов'їні", то чому зрадити свою мову для респектабельного німця, поляка, японця, росіянина і т. д. є аморально, тобто, неможливо?!

Ігнорування мови свого народу не було і зараз не є критерієм моралі в жодній із людських цивілізацій. І інтелекту, і культури, до речі, також… "Ми не можемо ігнорувати і зраджувати мільйони найкращих, що віддали своє життя для того, щоб наш народ був самим собою", - приблизно так звучить моральна заповідь кожного цивілізованого народу, що дбає про власну спадкоємність. Зазначений моральний аспект мовної проблеми і у нас в Україні міг би досягти багато, якби відповідні суспільні інститути прагнули працювати в цьому напрямку. Але що можна сказати про державу, влада якої забороняє дублювання іноземних фільмів українською?.. Тому питання двомовності в нашій державі не повинно стояти і його взагалі не повинно бути. Є український народ і є його мова – українська!

Отже, в питанні розвитку української мови перелічені вище проблеми є найболючішими і вимагають негайного вирішення. А цьому може посприяти усвідомлення кожного з нас як представника української нації, не байдужого до долі свого народу і своєї мови, розумна та послідовна мовна і національна політика, що сприятиме реалізації Закону про мови і реукраїнізації України, не порушуючи права національних меншин, які проживають на теренах нашої держави.

Цуркан Ігор Миколайович

Херсонський державний університет

МУЗЕЇ ПРОСТО НЕБА ЯК ТУРИСТИЧНІ ОБ’ЄКТИ

Етнічний (етнографічний) туризм – одне із найпоширеніших направлень культурно-пізнавального туризму у багатьох країнах. Світова практика доводить, що подібний вид туризму здатен задовольнити цілий ряд духовних потреб людини. Найбільш важливим в організації етнічного туризму є ознайомлення учасників із традиціями і культурою різних етносів.

Етнічний туризм може бути представлений двома основними видами. По-перше, це відвідування існуючих поселень, що до сьогодні зберегли особливості традиційної культури та побуту певних народів. Вказані населення можна назвати демонстраційними або показовими, і вони бувають як постійними, так і тимчасовими (наприклад, стоянки кочівників-скотоводів). Туристичні маршрути, що проходять через дані поселення, існують у багатьох країнах. Так популярним видом відпочинку у Єгипті є сафарі по пустелі на джипах, під час яких туристи відвідують стоянки бедуїнів і знайомляться з їх кочовим укладом життям [1, с.137]. Досить часто в різних регіонах світу туристи стають учасниками яскравих традиційних свят і фестивалів. Відвідуючи традиційні поселення, туристи із задоволенням купують в якості сувенірів різноманітні вироби місцевих умільців, смакують блюда національної кухні, тощо.

По-друге, етнічний туризм включає в себе знайомство із музеями народного побуту. Особливий інтерес викликають етнографічні музеї просто неба, в яких знаходяться зразки традиційної архітектури, предмети побуту і проводяться національні свята. Перший такий музей було створено 1891р. у Швеції, що отримав назву Скансен. У ньому були зібрані окремі будівлі з різних кінців країни і, навіть, цілі комплекси (наприклад, гута скла чи пекарня). Для свого дітища засновник музею А.Хазеліус обрав девіз «Пізнай себе», зробивши таким чином Скансен місцем паломництва для всіх шведів.

Популярність Скансена спричинилась до виникнення «скансенівських» музеїв по всьому світові. «Ідея Хазеліуса про взаємодію культури та природи,– на слушну думку Є.Нардесон,– сьогодні також складає концептуальну основу Скансена» [3, с.25.]. У Європі їх понад 2000, правда, більшість — у Скандинавії. Невеличка Японія пишається сотнею. Загалом у світі 600 великих і дуже багато малих скасенів. А ось в Україні близько десятка великих і середніх за площею музеїв просто неба і декілька менших; більшість — у західних областях.

Українські скансени (музеї народної архітектури і побуту) значно відрізняються один від одного за масштабом і формою представлення експонатів. Київський музей біля селища Пирогів має столичний розмах; він найбільший у Європі за площею (133,5 гектарів). Тут відразу можна побачити всю Україну. Другим великим скансеном є львівський, відомий як «Шевченківський гай», який знайомить із архітектурою та побутом західних областей України. Музей народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини знаходиться у Переяслав-Хмельницькому. Ужгородський і Чернівецький музеї просто неба, а також скансени у селі Крилос (Прикарпаття), у селі Рокині біля Луцька можна назвати «обласними». У Рокинях пізнаєте красу і багатство Волині. В Ужгороді представлене рівнинне (долиняни) та гірське Закарпаття (верховинці, гуцули). У Крилосі, у невеликому скансені, що є частиною заповідника «Древній Галич», можна побачити чотири етнорегіони Івано-Франківської області: рівнинні Опілля й Покуття та гірські Бойківщина й Гуцульщина. А у Чернівцях можна пізнати Буковину: Західне Подністров’я, Хотинщину, Прикарпаття та Гуцульщину.

Основна мета і завдання які переслідуються при створенні та функціонуванні музеїв просто неба полягає у збереженні найбільш цікавих автентичних пам’яток архітектури; створенні умов для вільного доступу до цих будівель відвідувачами, підвищення загального культурного рівня; показі у комплексі національної народної культури і архітектури, предметів побуту, знарядь праці, ужиткового мистецтва; допомозі відродження народних ремесел і проведенню фольклорних свят; сприянні індустрії туризму. Таким чином, скансени виконують низку функцій, а саме рекреаційно-оздоровчу, культурно-просвітницьку, комунікативну, екологічну, соціальну, економічну.

У музеях просто неба туристів приваблюють не лише окремі споруди, предмети старовини, а й професійні працівники-аніматори, які своїми заняттями відтворюють побут, поведінку, матеріальну і духовну культуру попередніх епох, розкривають традиційні ремесла і види діяльності, наприклад, роботу мірошника, ткача, коваля, гончара, тесляра, винокура, пасічника. Специфіка скансенів полягає в тому, що в них існують широкі можливості безпосереднього неформального спілкування (під час організації змагань, обрядів, вистав, ярмарок, виступів фольклорних колективів), що, водночас, складає одну з причин популярності цих музеїв серед різноманітних верств населення. Наявність видовищного елементу одна із головних ознак, що вирізняє скансени з-поміж інших музейних установ.

Перспективним напрямком розвитку етнографічного туризму є створення так званих локальних (місцевих) скансенів. Чисельність типологічний склад пам’яток, що зберігаються таким чином, досить обмежені. Це – хати, дзвіниці, зрідка господарські та промислові об’єкти. В Україні найбільшого успіху у цій справі досягли на Закарпатті. З етнографічними музеями-хатами можна ознайомитися у с. Антонівка Ужгородського, Горинчеве Хустського, Вільниця Іршавського районів та ін. Комплекс млинарських споруд знаходиться в с. Монастирець Хустського району. Аналогічні музеї є і в інших областях України.

Оригінальний музей лісообробки і лісосплаву створено на Чорній Річці і біля озера Синевір у Міжгірському районі. Тут реставровано в первинних формах дерев’яну греблю середини ХІХ ст., по якій транспортували ліс. Даний об’єкт став «своєрідним культурно-освітнім осередком для численних туристів, що бажають ознайомитися з особливостями гірського краю, життям, працею, побутом, історичним минулим [2, с.111].

Сьогодні в Україні розробляються проекти, ціль яких стимулювання економічного розвитку сільського населення шляхом їх залучення до етнографічного туризму, адже одна добре відтворена сільська хата – це також скансен. Останнім часом таких «хат» починає з’являтись все більше. Приватні власники намагаються задовольнити зростаючий попит на культурний зелений відпочинок, сполучити пізнавальну складову з фінансовою вигодою. Тому приклад унікальні лемківська та ромська (циганська) садиби у Зарічевому Перечинського р-ну Закарпатської області, «Зелені хутора» на Херсонщині. Слобожанську садибу з пасікою, кузнею та вітряком можна побачити у селі Прелесне Слов’янського району на Донеччині.

Одним із актуальних напрямків організації обслуговування туристів є т.зв. анімація. В Україні перспективною формою анімації може стати організація сільських анімаційних шоу-музеїв, в яких туристів зустрічатимуть «живі» історичні персонажі (князі, козаки, чумаки).Об’єкти туризму з колоритними етнографічними анімаційним програмами є найпопулярнішими осередками масового внутрішнього і міжнародного туризму (ярмарка у с. Сорочинцях, Музей народної архітектури у с. Пирогово та ін.).

Нині Україні вкрай необхідні музеї нового типу – історико-анімаційні скансени, які б репрезентували тисячолітню історію та культуру нашого народу. На всю Європу славиться заповідне музейно-анімаційне середовище козацької доби на о. Хортиця, київський музей під відкритим небом «Мамаєва Слобода». Поруч із господарськими, адміністративними, сакральними та житловими спорудами (садиба гончара, титаря, військова канцелярія, садиба козаків, джур, шинок та ін.) тут відбуваються традиційні свята, конкурси, кінні змагання, можна зварити куліш, опанувати козацькі ремесла, набути ратні навики, уявляючи себе серед братчиків війська Запорозького на Хортиці.

Відкритий нещодавно анімаційний музейний комплекс трипільської культури «Прадавня Аратта – Україна», знаходиться у селі Трипілля, поблизу якого більше ста років тому київський краєзнавець В. Хвойка відкрив трипільську археологічну культуру – комплекс речових залишків апофеозу Аратти. Трипільське промісто-скансен відразу стало наймасовішим об’єктом туристичного інтересу України, особливо серед школярів та студентської молоді. Відвідувач може не лише оглянути археологічні знахідки, а й «зануритися» в реконструйовану атмосферу трипільської доби.

Завдяки даному виду туризму відвідувач має можливість побачити традиційне житло і господарські забудови, місцевих мешканців у національному одязі, а також взяти участь у традиційних святах, купити у якості сувенірів предмети традиційного побуту. Усе це сприяє толерантному відношенню між представниками різних етносів і соціальних прошарків.

Що ж до попередніх історичних епох формування українського етносу, проблема їх адекватної туристичної репрезентації стоїть набагато гостріше. Існує потреба в організації «Давньоруського» та «Скіфського» скансена, що репрезентуватиме яскраву сторінку історії нашого народу як іноземним, так і українським туристам.

Більшість відвідувачів таких музеїв, беззаперечно, сприймають їх приналежність до рекреаційної сфери, сфери розваг. Можна цілком обґрунтовано стверджувати, що музеї просто неба – це перспективний напрямок розвитку музейної справи, спрямований на реалізацію рекреаційного, розвиваючого, естетичного потенціалу дозвілля, формуванню духовної особистості, який дає можливість сучасній людині доторкнутися до історичної минувшини, традицій наших предків та «пізнати себе».

Література:

Воскресенський В.Ю. Международный туризм. – М.: Юнити-Дана, 2006. – 255с.
Гудченко З.С. Музеї народної архітектури України.– К.: Будівельник, 1981.– 120с.
Норденсон Эва Вначале был Скансен // Museum ЮНЕСКО.– 1993.– №175.– С.25–26.

Шевчик Богдан Михайлович

Львівська комерційна академія, м. Львів

ОНТОЛОГІЯ ФІЗИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ ТА ІСТОРИЧНИЙ МЕТОД

Керівник Центру політичних досліджень ім. Реймона Арона Пʼєр Розанвалон [1] називає Франсуа Кене основоположником антиісторичного методу в економічній теорії. Це, мабуть, тому, що в «Економічній таблиці» Ф.Кене цикл виробництва і розподілу вартості чистого продукту становить рік часу, чи, від сили – два-три, коли мати на увазі сировину і матеріали, отримані безплідним класом ремісників від фермерів. Проблематично говорити і про історичний вимір фізичної економії, виходячи із «Енергії Прогресу», хоча Микола Руденко [2,3] і згадує Піфагора, Платона, Спінозу, фізіократів. Адже завдання історичного методу полягає у виявленні причинно-наслідкових зв’язків між явищами минулого і сучасного.

Однак, чи дійсно недоцільним є використання історичного методу у фізичній економії, адже природні закони є універсальні, незмінні в часі, а, ніби-то лінійний розвиток цивілізації на основі інноваційного техногенезу робить актуалізацію досвіду минулого безглуздою справою. Тобто, використання техніки підвищує продуктивність праці, внаслідок чого збільшується, як писав С.Подолинський «енергетичний бюджет» планети і примарі Кліо тут не місце.

Один з лідерів неоавстрійської школи лібералізму Л. фон Мізес [4] писав, що наука – це спроба досягнути розумового пізнання шляхом систематичного впорядкування усього наявного знання. Знання обмежуються конечною даністю, що являє собою явище, недоступне подальшому аналізу. Конечна даність – це межа раціонального знання. Конечною даністю для економічної теорії є субстанція вартості, і власне за цим принципом відрізняються одна від одної школи і течії економічної теорії: меркантилізм, фізіократизм, класична політекономія, марксизм, історична школа, маржиналізм, інституціоналізм та ін. Микола Руденко у пошуку субстанції вартості відсунув конечну даність економіки із антропосфери у Космос. У пошуках субстанції вартості український мислитель дійшов до інтерпретації матерії як суб’єкта: «Оскільки матерія є спільною основою всіх речей, організмів і явищ, то вона, звичайно, нічим, окрім Субʼєкта, бути не може» [2, с.22]. Солідаризуючись із Барухом Спінозою, М.Руденко трактує матерію як субстанцію, а не атоми, планети чи будь-які тіла. Матерія для нього – це сам простір. Відшукати матерію – це те саме, що пояснити світ: атом у свою глибину – згущена променева субстанція, а не лише комбінація елементарних часток. Людині годі віднайти «цеглинку світу» - першоелемент. М.Руденко пише, що «в природі існує лише матерія як субстанція і речовина як форма, якої вона набуває у видимому, доступному для людських відчуттів світі» [3, с.23]. Форма – це образ матерії, відтворюваний людською свідомістю, а речовина – це голографія природи. Таким чином, речовинний світ, на думку мислителя, є система образів (форм, ідей), які за допомогою відповідних рецепторів відбиваються у людській свідомості, а самі образи формуються в глибинах субстанції. Сама ж Субстанція є Субʼєктом Творення, виконуючи роботу, яку Руденко називає енергією. Кінцевим енергетичним продуктом є маса, що є ознакою речовинності. Посилаючись на російського фізика Лєбєдєва, М.Руденко доводить, що маса – це законсервоване світло, а отже світло і є Субʼєктом Творення. Таким чином, люди – це світло, яке відчуває. Відчуття накопичують досвід, а досвід розвиває думку. Отже, люди – це світлові образи, що виринають з лона Субстанції. Солідаризуючись із Іоаном Богословом, М.Руденко пише, що «під Богом мається на увазі світло як субстанція, тобто одухотворена матерія … Світло є вічний носій Логосу, тобто інформації, знань, науки» [3, с.29], узагальнено кажучи – ноосфери.

І тут приходить на думку ідея Первозданного Принципу Рене Генона [5], який проявляється на різних рівнях буття і символізується в різних культурах людства. Культура, за Р.Геноном, – це інформаційна і духовна енергія, заключена у символах. Традиційні історичні культури є варіантами локального прояву в історичному часі та різних етносах єдиної Примордіальної (відпочаткової) традиції, яка трансцендентна емпіричному світу і несе в собі знання про Принцип. Для підтримки і прояву Традиції в історії існують носії, інтелектуальні еліти посвячених, які отримують знання шляхом Одкровення. Ці знання перебувають у латентному стані і дозволяють тим, хто здатний на це, заново опанувати смисл Традиції, хоча б у даний час цей смисл не усвідомлювався ніким. Інтелект, за Р.Геноном, – це зв'язок із Принципом, виходячи з якого будується усе універсальне існування, увесь проявлений світ. Універсальне існування – це інтегральний прояв Буття, або реалізація у проявленому модусі усіх можливостей, які Буття субстанціонально містить у своєму Моносі. Символізм ґрунтується на законі відповідності значеника і позначуваного. Природа, за Р.Геноном, являє собою символ трансцендентної реальності. Символами Принципу є хрест і сварга. Причому, сварга – це хрест, що відображає момент руху. Сам термін походить від санскритського «су-васті», що означає «благословення», а символ зображує не Всесвіт, а дію Принципа у Всесвіті, обертовий рух довкола непорушного центу, або осі Всесвіту. Цей «Полюс» являє собою непорушну точку, довкола якої обертається Всесвіт, але сам він є еманацією із центра. Центр хреста є точка, у якій розв’язуються усі опозиції. Перебувати у точці означає перебувати у зв’язку із Принципом, який одночасно є і перше начало і кінцева мета всякого буття, тобто стан спокою, який символічно в усіх традиціях зображується як серце. А тому Бог, за Климентом Александрійським – це «Серце Всесвіту», що розділяє безмежні протилежності, завершуючи світ, тому Христос – альфа і омега. Точка або Полюс, за Р.Геноном, є символ єдності, принцип протяжності на основі променистості. Еманація світла, що дарує реальність простору, є експансія, яка слідує за концентрацією. Звідси простір, що символізується хрестом, – це ансамбль усіх можливостей як конкретного, так і універсального буття. У символіці хреста горизонтальна експансія відповідає безмежності можливих модальностей одного і того ж стану буття, вираженого інтегрально, а вертикальна субординація – це безконечна серія станів всезагального буття.

Український дослідник Олександр Сінкевич [6] пише, що другий закон термодинаміки є природний закон історії. Адже і біологічні, і соціальні спільноти приречені на загибель від розпаду. З огляду на термодинамічний вектор, чим складніша система, тим менший строк її існування, бо складне більш схильне до виродження. Справжній онтологічний зміст еволюції, наголошує О.Сінкевич, – це створення форм, стійких до подальших змін. «Стріла життя має напрямок, протилежний розширенню універсуму – до Центру, з якого усе почалося. – пише О.Сінкевич. – Опиратися загибелі живе може лише одним способом – зберігати «висхідну інформацію» про свій вид. Мутації … є руйнівним фактором. … Накопичення змін призводить до вразливості виду і його повного усунення» [6, с.66-67]. Практична господарська діяльність постала як символ і ритуальне відтворення космічних процесів і метакосмічного принципу. У своїй ґенезі, стверджує О.Сінкевич, землеробство постає не як практична діяльність, а як міфоритуальна практика. У її циклічних ритуалах якнайістотніше відобразилася метакосмічна динаміка пульсації Єдиного: есхатологічне передчуття вичерпності життя і переможна містерія його відтворення-воскресіння. «Рільничу революцію» годі пояснити геокліматичними, біосоціальним чи економічними факторами – рільництво є культово-ритуальним феноменом. Помираючи у землі, зернина не просто відтворює себе, примножуючись у власному воскресінні. Через смерть вона повертається до себе самої, несучи у собі вічність як абсолютне злиття кінця і початку в одній точці. Тому пшениця – символ Полюса, а хліб – тіло Христа. Р.Генон наголошує, що у семітських мовах слово «легем» означає і тіло, і хліб. Тому парадигмально правий Микола Руденко, наголошуючи, що цивілізація проростає із пшеничного зерна і то в прямому розумінні. «Земне життя виробляється тільки в хліборобстві» - пише співець Світової Монади, а додаткова вартість – це додаток сонячної енергії від нового врожаю. У формулі енергії прогресу поет показує взаємозалежність структури суспільства від продуктивних зернових одиниць. Занепад починається тоді, коли держава втручається у процес розподілу енергії прогресу. Але якщо сучасна ліберально-демократична держава є здебільшого інструментом панування зденаціоналізованої фінансово-спекулятивної олігархії над ресурсами тієї чи іншої країни, то це означає, що енергія прогресу поглинається, а отже народ прямує до загибелі, через паразитичну діяльність цих субпасіонаріїв, які найбільше зневажають хліборобську працю, а свій псевдобогемний спосіб життя маніфестують, за словами французького дослідника Жана-Марі Кʼюбільє [7], як порногламур. Порногламур – це граничний рівень чуттєвої культури, який можна трактувати як симулякр. Автором теорії симулякрів є французький філософ Жан Бодріяр [8]. Симулякри – це порожні знаки суспільного буття, котрі не мають нічого спільного не лише із трансцендентною моделлю певного явища, але і з її копією. Симулякр виникає як розрив еквівалентності між значеником і позначником, між Принципом і символом, між ідеєю і системою, внаслідок чого наростає ентропія. Наприклад, сучасні гроші емансипувалися від статусу знака споживної вартості, перетворившись у симулякр, а відрив грошового знака від будь-якого суспільного виробництва перетворює його у предмет спекуляції та необмеженої інфляції. Грошовий дохід все менше виступає еквівалентом робочої сили. Симулякр – це, передусім, інфляція значущості, розрив відношення між елементом і тим, що він позначає, позначника до його значеника, як між кожною грошовою одиницею і тим, що можна за неї отримати. Симулякр – це розрив між часткою і цілим, а Карл Ясперс писав, що субстанціонально частка є ціле. Таким чином, симулякр – це формула занепаду, причому керованого хаосу. Як діяльність із репродукції порожнечі на основі індивідуального знеособлення (граничне знеособлення Ж.Бодріяр називає соціальною смертю), задекларованого як цінність, як етична норма, як код культури, як біомімезис, симулякр є функцією антисистеми. Антисистема, за Л.Гумільовим [9,10], – це ідеологічно і ментально структурована спільнота із негативним заперечувальним світосприйняттям. Рефлексією такої спільноти, за Р.Геноном, є контртрадиція – свідома протидія всякому нормальному традиційному порядку. Тому антисистема завжди намагається зламати традиційний спосіб життя, зруйнувати тисячолітню антропосукцесію, викликати встид до своєї крові і спровокувати розрив з етнічною традицією, яка є формою зв’язку людності із Богом, подана у пізнання і відтворення через сакральні символи. Викинувши принцип як значеник, антисистема натомість, за Р.Геноном, повністю звертає увагу індивіда на зовнішні чуттєві речі, запираючи його не лише у просторі антропосфери, а в одному лише плотському вимірі. Антисистема, переміщуючи, за словами Еріха Фромма [11], ілюзію абсолютної свободи у сферу матеріального споживання, нівелює людину як творця, як продукт світла, покликаний жити у відповідності із Принципом. Отець Сергій Булгаков [12] писав, що образ Божий у людині – це свобода, а подоба Божа – це творчість. Усуваючи Бога як Принцип, цивілізація-симулякр плодить люциферичне намагання осягнути безсмертя без участі Бога, а отже – без обітниці Воскресіння.

Чи існує у цій ситуації вихід? Український дослідник Павло Штепа писав: «кров – це успадкована духовність» [13, с.137]. Якщо опиратися загибелі живе може лише зберігаючи висхідну інформацію про свій вид, набуваючи імунітету до руйнівних змін, то збереження етнічної традиції, як закодованої у символах інформації про мету життя як причетність до вічності, є надійним заслоном деградації, соціоентропії. А фізична економія – це наука про негентропійні принципи соціально-економічного буття, це наука про субстанцію вартості як вічності, іншими словами кажучи, – це новітній лик Примордіальної традиції, а С.Подолинський, В.Вернадський і М.Руденко – це ті сучасні посвячені, які отримали універсальні знання про Принцип через Логос-Одкровення. Р.Генон писав, що коли із наукового дослідження витікає доктринальна істина, то воно має історичний вимір. Фізична економія не лише висуває доктринальну істину, а подає цілісну модель зв’язку Принципу із Буттям як метапраксеологію – людську діяльність на основі енергії прогресу, і тому вона – історична наука. Вочевидь, помилявся Пʼєр Розанвалон.

Вітчизняний дослідник Анатолій Свідзинський [14] визначає культуру як: а) процес самоорганізації ноосфери; б) процес подолання зла творчістю. Можемо сказати, що культура опосередковує соціальне буття, проявляючи у ньому дію Принципу. А, оскільки універсальною формою соціального буття, за визначенням лідера Фрайбурзької школи ордолібералізму Вальтера Ойкена [15] є ринок, тобто економіка, то ми можемо змоделювати синергетичний принцип соціально-економічного буття, який реалізується культурою, як процесом, сформульованим вище проф. А.Свідзинським:

Соціально-економічне буття = Світова Монада / Ноосфера → Принцип / Цивілізація;

Ноосферний принцип соціально-економічного буття = фізична економія / метапраксеологія → метапраксеологія / економічна система → хліб / праця → праця / вартість → вартість / гроші → гроші / розподіл → розподіл / споживання і відтворення,

де фізична економія – це наука про енергію прогресу. Метапраксеологія – це наука про людську діяльність на засадах фізичної економії. Економічна система – це сукупність механізмів та інституцій акумуляції, розподілу і використання енергії прогресу. Традиція (/) – це форма зв’язку (лігатури) діяльності у часі із метафізичним Принципом для актуалізації універсального досвіду в локальних умовах необхідності засобами середовища, уявленими як символи. Традиція завжди глибоко символічна.

Отже, фізична економія – це новітнє явище української науки і культури, яка на онтологічному рівні вирішує проблему сенсу людського буття, вибудовує ідеал структури, еквівалентної Принципу, і вказує шлях самоорганізації, негентропійний у Принципі.

Список використаної літератури

Розанвалон П. Утопічний капіталізм. Історія ідеї ринку. – К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2006. – 246с.
Руденко М. Гнозис і сучасність (Архітектура Всесвіту). – Тернопіль: Джура, 2001. – 248с.
Руденко М. Енергія прогресу. Нариси фізичної економії. – Тернопіль: Джура, 2005. – 412с.
Мизес Людвиг фон. Человеческая деятельность: трактат по экономической теории. – Челябинск: Социум, 2005. – 878с.
Генон Рене. Символизм креста. – М.: Беловодье, 2008. – 224с.
Сінкевич О. Берег безсмертя. Дванадцять передчуттів апокаліпсису. – Луцьк: ВМА «Терен», 2010. – 128с.
Кʼюбільє Ж.-М. Порногламур. – К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2009. – 175с.
Бодріяр Ж. Символічний обмін і смерть. – Львів: Кальварія, 2004. – 376с.
Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. М.: ООО «Издательство АСТ», 2001. – 560с.
Гумилев Л.Н. Этносфера: история людей и история природы. – СПб.: “Издательский дом “Кристалл”, 2002. – 576с.
Фромм Е. Мати чи бути? – К.: Укр. письменник, 2010. – 222с. – (Світло світогляду).
С.Булгаков. Розмисли. Творча спадщина у контексті ХХІ століття / За ред. В.Д.Базилевича. – К.: Знання, 2006. – 903с. – (Славетні постаті).
Штепа П. Українець і москвин: дві протилежності. – Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 2008. – 686с.
Свідзинський А.В. Синерґетична концепція культури. – Луцьк: ВАТ «Волинська обласна друкарня», 2009. – 696с.
Ойкен В. Основные принципы экономической политики. М.: Прогресс, 1995. – 496с.

УДК 821.161.2-94.09

Шеховцова Ольга Володимирівна

Луганський національний університет імені Тараса Шевченка, м. Луганськ

e-mail: vivre1807@rambler.ru

Blog

Содержание