Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти, науки та інновацій українська культура та ментальність: самобутність в умовах глобалізації

Вид материала

Содержание

Типи ідентичності та їх характер
Мова – найважливіший засіб спілкування, основа, на якій вибудовуються міжлюдські стосунки й соціальна структура суспільства
Роль літературної освіти

Подобный материал:

1 ... 5 6 7 8 9 10 11 12 13

ТИПИ ІДЕНТИЧНОСТІ ТА ЇХ ХАРАКТЕР

Однією з важливих і цікавих проблем в сучасному соціогуманітарному знанні є соціальна ідентифікація особистості, яка обумовлена звичайною потребою особистості у визнанні з боку інших, в груповому захисті, в самореалізації . Склалось 3 дисціплінарно різних і автономних , хоча і таких, що співвідноситься між собою , розуміння ідентичності: 1.в логіці 2.філософії 3.соціогуманітарному знанні. В логічному ракурсі розгляду ідентичність пов’язана з розумінням тотожності і передбачає не тільки операції абстракції, ототожнення, але і абстракції нерозрізнення. Зв'язок понять ідентичності і тотожності простежуються і в контексті їх використання в межах філософії. В структурі ідентичності можна виділити індивідуальний і соціальний рівні. Персональна ідентичність являє собою сукупність характеристик, повідомляючих індивіду якість унікальності, соціальна – результат ідентифікації індивіда з нормами його соціального середовища. В соціології виділяються 2 сфери соціальної ідентифікації . Перша, домінуюча, відноситься до ідентифікації індивіда з найближчим оточенням – перш за все сім’єю, родичами, потім з професією, друзями, колегами по роботі. Інша сфера ідентифікації знаходиться за межами найближчого оточення і відноситься до взаємин з більшими, вторинними групами – класами, родичами, конфесіями, етносом, нацією. І все ж таки, не дивлячись на всю гнучкість,яку набули ідентичності в сучасних суспільствах, деякі ідентичності стабільні і дійсно мають велике значення для людей. Найближче оточення – сім”я, друзі, колеги - утворюють стійкий базовий комплекс соціального самовизначення. Стійкість чи стабільність проявляється в тому, що деякі типи ідентичності не підлягають частим змінам її носіями. Можна виділити 3 типи відносно стабільної ідентичності: сімейну, релігійну,етнічну, їх стійкість обумовлена тим, що по-перше, ідентичності розумілись як самототожні інстанції, які не підлягають ніяким змінам, по-друге, ідентичність характеризувалась ієрархічністю, що вимагало більшої відданості від носіїв, по-третє, в основі цих типів ідентичності лежить повага до традиції минулого, по-четверте, статичність тих суспільств, в яких ці типи ідентичності виникли. Розуміння ідентичності як субстанції продовжує існування в сучасному суспільстві, однак в той же час з”являється нове його розуміння . З’явились нові типи ідентичності, які не відрізнялись стійкістю. Це ,перш за все, класова, політична,національна, професійна. Вибір тієї чи іншої ідентичності став залежати від бажання індивіда і одобрення суспільства. В соціогуманітарному знанні довго вже ведеться дискусія про природу етнічної і національної ідентичності.Національна ідентичність не є продуктом розвитку етнічних спільнот .Вона має свою власну основу ідентифікації у вигляді політичних спільнот громадян. Етнічна і національна ідентичність має різну ступінь стійкості. Вибір національної ідентичності обумовлений етнічними і політичними перевагами індивідів, що робить його ситуаційним.

Мальована Ніна Володимирівна,

викладач Сумського педагогічного університету; м. Суми

МОВА – НАЙВАЖЛИВІШИЙ ЗАСІБ СПІЛКУВАННЯ, ОСНОВА, НА ЯКІЙ ВИБУДОВУЮТЬСЯ МІЖЛЮДСЬКІ СТОСУНКИ Й СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА СУСПІЛЬСТВА

Мова перебуває в центрі сучасних гуманітарних наук, розуміння сутності й природи живої людської мови, її духовно формувальної функції, усвідомлення неможливості елімінування (лат. еіітіпаге - виносити за поріг; виключати) мови із щоденного життя суспільства, робить вкрай необхідним її філософське осмислення. У цьому сенсі філософія мови постає як досить широка сфера гуманітарних досліджень, спрямованих на вивчення сутності й природи живої людської мови, її взаємозв'язків з буттям (реальністю, дійсністю, світом), свідомістю, мисленням, а також сфера власне теоретико-методологічного знання, що охоплює й інтерпретує ці взаємозв'язки. При цьому сфери буття і свідомості (мислення) розглядаються філософією мови лише в їх співвідношенні з мовою.

Мова, як відомо, це не суто лінгвістична, а лінгво – політична категорія, крім внутрішніх процесів, що їх можна лише описати, а не пояснити, відбуваються в ній також процеси, спричинені зовнішніми – культурними чи політичними факторами. До ’’культурних’’ явищ належить нинішня американізація мови, але це явище не тільки українське, а й загальноєвропейське.

Однак саме американська культура з її раціональністю й гедоністичним ставленням до життя, яка насаджується за допомогою сучасних засобів телекомунікацій, дістала нині широке поширення у всьому світі. Так, 70% усіх сайтів '' всесвітньої павутини” знаходиться в Америці, а англійська мова є найпоширенішою для спілкування в Інтернеті. Саме Інтернет забезпечує швидкий, прямий і неформальний зв'язок і створює тісніше глобальне інформаційне середовище. За словами одного зі стратегів американської світової гегемонії З. Бжезінського, Америка стала “джерелом культурної спокуси”, яка “ поширюється не за рахунок нав’язування, а за рахунок наслідування, це є свідченням того, що масам подобається ця культурна революція”.

Метою наших тез є спроба показати залежність мови від мислення за В.Гумбольдтом та О.Потебні. Відповідно до поставленої мети автор даної статті вирішує, зокрема такі завдання:

а) досліджуються джерела лінгвіністичного аналізу мови у творчості видатних вчених ;

б) з’ясовується значення суті мови як специфічної структури.

Але в деяких країнах при здобутті незалежності наново придумали на мовній основі всі терміни, та так, щоб вони нічим не були схожі на іноземні. У Франції, наприклад, діє закон, за яким використання в публічній сфері англійських слів замість існуючих французьких карається штрафом від 1000 до 20000 євро. Мовна самостійність,це перш за все,- питання національної гідності, глибинні пласти духовного життя народу, його історична пам'ять та найцінніше надбання віків.

Мова має свої обмеження й логіку в семантичних елементах і синтаксичних зв’язках, але вони не є грубими. Як і всі символічні форми, мова є ресурсом для соціальної побудови або деконструкції культури.

Перші спроби осмислення комунікативної функції мови належать античним філософам: це діалоги Платона й «логос» Геракліта, праці Аристотеля й «лектон» стоїків. У знаменитій суперечці середньовічних номіналістів та реалістів також відбувався пошук істини щодо комунікативної природи мови. Однак, лише Новий час розкриває мову як феномен людської культури, зокрема, діяльнісно – енергетичну концепцію

В. фон Гумбольдта. Учений вважав мову посередником між людиною й безкінечною природою, між окремих індивідів. За Гумбольдтом, мова є системою символів, яка у власному бутті знімає протилежності «індивідуального» й «загального», «об’єктивного» та «суб’єктивного». «Ідея, з одного боку, й чуттєве утворення індивідів будь – якого виду, з іншого, можуть привести до відкриття одного через інше – одна в якості причини утворення, інше в якості символу. Суперечка свободи та природної необхідності не може бути задовільно розв’язана ні за допомогою досвіду, ні за допомогою розуму» [5;c.85], а, отже, лише через символ.

Розуміючи мову як орган утворення думки, Гумбольдт підкреслює залежність мови від мислення, а також те, що мова є засобом не зобразити вже відому істину, а швидше відкрити ще невідому. Причому ця відмінність не є відмінністю звуків і знаків, а власне поглядів на світ.

Друге відкриття Гумбольдта пов’язане з тим, що кожна мова має свою «внутрішню форму», специфічну структуру (граматичний лад і притаманні йому способи словотворення, які обумовлені «самобутністю народного духу». На думку Гумбольдта, мислення обумовлене кожною конкретною мовою, що містить у собі власну національну класифікаційну систему. Оволодіваючи іншими мовами, людина, за Гумбольдтом, розширює «діапазон людського існування», розвиває здатність осягати за допомогою мови – через «мовне світобачення» – картини світу іншого народу. «Людина переважно живе з предметами так, як їх йому подає мова,- писав Гумбольдт.–Кожна мова описує навколо народу, якому вона належить, коло, звідки людині дано вийти лише остільки, оскільки вона вступає в коло іншої мови»[6].

А признання своєї “народності”, себто усвідомлення своєї національної приналежності, тримається на вродженому націоналізмі. Саме вроджений, притаманний даному народові, націоналізм – це не шовінізм, бо він не прагне поглинути інші нації. Якщо якась народність розчиняється в іншій, - цей процес збіднює тим самим усе людство. Отож, народність, що зникла чи підупала в середині більшої, переможної, поранила й ту, у якій розчинилася. Вона, по суті, стала переможцем її. Явище денаціоналізації доводить до економічної й інтелектуальної залежності від інших і є джерелом страждань. Так, із психологічним притиском . оцінив це актуальне в наш час явище більше як сто років тому Олександр Потебня [3;c.56].

Відправною точкою для О.Потебні стала ідея В.Гумбольдта про те, що мова є органом утворення думки. Усебічне й конструктивне дослідження в цьому напрямку підводить О.Потебню до розв’язання питань щодо походження мови, до констатації того, що спроба усвідомити початок людської мови неможлива без з’ясування значення слова думки й рівня його взаємозв’язку і взаємозалежності як з духовним життям взагалі, так і нації зокрема. Учений писав: «Відомо, що істина, здобута працею багатьох поколінь, потім легко дається навіть дітям, у чому й полягає сутність прогресу: але менш відомо, що цим прогресом людина зобов’язана мові. Мова є тому ж умовою прогресу народів, чому вона орган думки окремої особи. Легко переконатися, що широке підґрунтя діяльності нащадків, що готується предками, – не в спадковості й фізіологічних розташуваннях тіла і не в матеріальних пам’ятках попереднього попереднього життя. Без слова людина залишалася б дикуном…»[2;c.182 – 183].

О.Потебня ввів до наукового обігу такі поняття, як «мова культури», «мова мистецтва», «мова поетичної творчості» тощо. Задовго до ХХІ сторіччя О.Потебня вказував на першочергове значення символів і знаків у людському житті й культурі.

Небезпечний момент перехідного суспільства – вакуум духовних та куль– турних цінностей. Сьогодні народ України ще не відчуває себе нацією. У його свідомості співіснують поруч ностальгія за минулим, ідеали радянських часів та прагнення до імітації зовнішньої соціальної атрибутики іноземних країн.

З останнім поєднало і втрату культурно – мовних традицій. З точки зору соціолінгвістики виділяються дві групи мовних ситуацій: екзогласні–сукуп – ності різних мов та ендогласні – сукупності підсистем однієї мови, які можуть бути як збалансованими, так і незбалансованими. Збалансовані ситуації характеризуються функціонально рівнозначними компонентами, а незбалансовані – розподіленням компонентів за рівними сферами спілкування та соціальними угрупуваннями.

Проблема чистоти мовлення не випадково є предметом систематичних досліджень учених – лінгвістів, методистів, учителів – практиків. Адже це одночасно показник розвитку особистості людини, її духовних здібностей – інтелекту, мислення, моральних якостей. К.Д.Ушинський вважав рідну мову головним предметом, основою духовного розвитку, пізнання світу взагалі: «Дитя, яке не звикло заглиблюватися в смисл слова, темно розуміє або зовсім не розуміє його справжнього значення,…завжди страждатиме від цього ко –рінного недоліку в процесі вивчення всякого іншого предмета» [4;c.137 – 138].

Тема дотримання норм літературної мови знайшла відбиття в працях учених: О. Біляєва, М.Пентилюк, В.Мельничайка, Н.Пашковської, Г. Іва –ницької, Л.Скуратівського, Г.Шелехової (Україна), К.Бархіна, М.Рибникової, М.Абакумова, Л.Федоренко, М.Львова (Росія) та ін. Актуальність дослідження зумовлена увагою до проблем дотримання норм літературної мови як основи розвитку особистості громадянина держави. Метою роботи є спроба визначити основні причини наявних недоліків мовлення жителів нашої країни та умови формування й розвитку літературного українського мовлення.

В Україні ми маємо незбалансовану мовну ситуацію. З одного боку, укра– їнська мова набула статусу єдиної державної мови, з іншого боку, – при-близно 60% населення не володіють українською мовою належним чином. Причини цього криються як в об’єктивному становищі, у якому знаходилась українська мова понад 70 років (єдину функцію, яку вона виконувала фактично в ці роки – це побутове внутріетнічне спілкування і фахове спілкування україністів, у всіх інших сферах панувала російська мова), так і в сучасній мовній політиці, яка недостатньо враховує особливості перехідного періоду, а саме, повільно йде робота щодо стандартизації української наукової термінології, практична відмінність власної лексографічної бази. Як наслідок, володіння українською мовою здебільшого є штучним, воно не поєднується з історією, культурними традиціями нації.

Незважаючи на те, що ця проблема не є новою, у запропонованому нами варіанті вона практично не досліджується, окремі аспекти її вивчали як українські, так і зарубіжні вчені, зокрема В. Андрущенко, І.Білодід, Т.Бур –да, У.Вайнрайх, І.Дзюба, І.Дік, О.Дугін, Ю.Жлуктенко, І.Залізняк, В.Кожев –ников, В.Лісовий, Л.Масенко, А.Мейє, Л. Нагорна, А.Погрібний, В.Скляр, Д.Табачник, П.Толочко , Є. Тукенхате, Шубка Тадеуш тощо.

Здобутки вчених аналітичного та постаналітичного напряму у філософії так чи інакше торкнулися важливих аспектів сутності мови, проте не сформували цілісний предмет дослідження, який міг свідчити про окремий науковий напрям дослідження мови.

Таким чином ,як відмітив у свій час Панас Мирний: «Найбільше і найдо –рожче добро кожного народу – це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування» [1;c.278].

Література

1.Панас Мирний. (Рудченко). Рідна мова. Зб. творів у семи томах. К.: 1971 Т.7 .

2.Потебня А. Мысль и язик. –К.:СИТНТО, 1993. –191 с.

3.Потебня А.Эстетика и поэтика. – М.:Искусство, 1976. –614 с.

4.Ушинский К.Д. Избранные педагогические сочинения: (в 2-х т.) – Т.2, – Проблемы русской школы. – М.: Педагогика, 1974.

5.Философия культуры. Становление и развитие. /Под ред. М.С.Когана,

Ю.В.Перова, В.В.Прозерского,Э.П.Юровской. – СПб: Изд–во «Лань», 1998. –448 с.

6.Цит. за: http: //www. csu.ru/Lingvo/part4/lingvocard.5.php

Нечитайло Оксана Валентинівна

аспірантка Миколаївського національного

університету ім. В.О. Сухомлинського

м. Миколаїв

ura11@mksat.net

РОЛЬ ЛІТЕРАТУРНОЇ ОСВІТИ

У ФОРМУВАННІ МОРАЛЬНО – ЕТИЧНОЇ СВІДОМОСТІ УЧНІВ

Національна система освіти нині переживає етап свого становлення. Основні завдання й напрями модернізації школи, визначені Конституцією України, Законом України «Про освіту», Національною доктриною розвитку освіти в Україні, Державним стандартом базової та повної середньої освіти, вказують на необхідність поліпшення якості освіти як у теоретико – методологічному, так і в практичному планах з метою « створення умов для виховання покоління людей, здатних оберігати й примножувати цінності національної культури та громадянського суспільства»[6,10]. Державна національна програма «Освіта» (Україна 21ст.) визначає принципи реформування освітньої системи, серед яких провідними є гуманізація освіти, що полягає в утвердженні людини як найвищої цінності, та гуманітаризація освіти, покликана формувати у свідомості учнів цілісну картину світу, розвивати їхню духовність, загальну культуру.

Гуманітарна політика в сфері освіти в Україні, за твердженням В. Андрущенка, повинна ««олюднити» всі сфери і галузі суспільного буття, створити можливості та умови для максимальної самореалізації кожної особистості»[1,88]. Державний стандарт базової та повної середньої освіти визначає гуманітарний напрям провідним серед навчальних дисциплін. Він є основою навчально – виховної роботи і має залучити учнів до фундаментальних цінностей : віри, надії, дружби, традицій, культури.

Проблема цінностей життя людини, ціннісних ідей та ідеалів завжди була предметом вивчення філософської науки, про що свідчать праці Аристотеля, Платона, Г. Гегеля, Г. Лейбніца. Аналіз тенденцій розвитку сучасного суспільства, здійснений В. Андрущенком, В. Кременем, В. Лутаєм, показав, що становлення високотехнологічного суспільства привело до моральної кризи, яка спричинила духовну деградацію суспільства, розмивання ціннісних орієнтирів. Формування нової системи морально - етичних цінностей є пріоритетним завданням прогресивного розвитку нашої держави.

Поняття «морально – етичний» складається з двох термінів: "етика" (від грец. - звичай) - філософська наука, об'єктом вивчення якої є мораль та "мораль" (від лат. - вдача, звичаї) - форма суспільної свідомості, система уявлень, поглядів, норм, що регулюють діяльність людей. Теоретично етика призначена вирішувати моральні проблеми, які виникають перед людиною у житті - як слід поводитися, що є добром, а що вважається злом, а мораль виконує функцію соціального регулятора поведінки особистості в суспільстві (взаємовідносин індивідуума і суспільства, особистісних і суспільних інтересів). Отже, морально – етичні цінності – це певні загальні норми та принципи, які визначають направленість людської діяльності, мотивацію людських вчинків.

На основі морально – етичних цінностей формуються ціннісні орієнтації, які є важливим елементом структури особистості, внутрішнім компонентом свідомості й самосвідомості людини. Система ціннісних орієнтацій нестабільна. На її мобільність впливають умови життєдіяльності, пов’язані з трансформацією соціально – економічної, політичної організації суспільства; моральні норми поведінки, що визначаються змінами соціальних умов суспільства; умови мікро- та макрооточення; міжособистісний вплив; вікові й індивідуально – психологічні особливості; характер і система виховання.

Проблема формування морально – етичної свідомості привертає увагу вчених, про що свідчать праці філософів В. Блюмкіна (моральне виховання може бути успішним лише як свідомий, організований процес)[3,5], В. Андрущенка (гуманітарна освіта має залучити учнів до фундаментальних загальнолюдських і національних цінностей)[1,88], літературознавців А. Лісовського (літературна освіта не тільки прилучає до загальнолюдських духовних цінностей, а й сама є незамінною духовною цінністю і окремої людини, і нації, і людства в цілому )[11,5], Н. Волошиної (в художній літературі висвітлюється чимало моральних питань, які усвідомлюються учнями, сприяють формуванню естетичних поглядів, етичних переконань)[5,7], А. Сафонової (під час вивчення твору в школі необхідно відкривати загальнолюдський зміст художнього образу, ставити моральні проблеми)[14,8], А. Ситченка (у процесі аналізу художнього твору учні освоюють не лише методологію художнього пізнання, а й одержують поняття про духовні цінності й орієнтири, здобувають на основі особистої реакції на досвід життя і діяльності окремих літературних героїв загальні суспільно вироблені способи моральної орієнтації)[15,15], психологів І. Беха (особистісно орієнтоване виховання - це утвердження людини як найвищої цінності, навколо якої ґрунтуються всі інші суспільні пріоритети) [2,29] , Л. Волинської (виникнення морально - етичних орієнтирів, позицій, установок і поглядів пов’язане з процесом навчання)[4,217].

Питанню вироблення морально – етичних цінностей засобами літератури присвячено ряд дисертаційних досліджень. Дисертації Разумцевої Г.І. «Морально-етичні погляди українського народу за фольклорними джерелами», Захарової В.А. «Формування моральних якостей старшокласників у процесі вивчення життєвого і творчого шляху письменника», Драчук Л.І. «Морально-етичне виховання учнів на традиціях українського народу в процесі вивчення літератури» розкривають сутність і структуру морально-етичних цінностей, розробляють критерії і показники їх сформованості, наголошують на застосуванні новітніх ефективних форм і методів організації навчальної діяльності, моделюванні виховних ситуацій за допомогою системи поетапного формування моральності з метою підвищення рівня морально-етичної вихованості учнів, формування їх морально-етичних ідеалів, естетичних смаків, моральних норм поведінки.

Художня література, як мистецтво слова, наділена такими можливостями впливу на особистість, яких не має жоден інший вид мистецтва. Сам по собі зміст літературного твору, його емоційність, наочність є потужними чинниками формування системи моральних цінностей. Художній твір є джерелом поповнення знань про навколишній світ, історію, побут, культуру та звичаї зображених у ньому людей; виконує роль популяризатора наукових ідей, філософських учень і концепцій людського буття. Зміст літературного твору підсвідомо задовольняє моральні запити читача. Досвід, отриманий із твору, перетворюється на власний життєвий досвід, активну життєву позицію, допомагає пізнати не лише об’єктивну дійсність, а й власну особистість, що сприяє розвитку морального виховання учнів, формуючи етичні норми та гуманістичні ціннісні орієнтації.

Емоційність художнього твору, як елемент змісту, збуджує уяву читача і спонукає його до емпатії. Емоційність здатна зняти сильні пристрасті, або схвилювати почуття, допомогти відчути їхню особистісну або суспільну цінність. Розуміння змісту емоційної мови художнього твору, на думку А.Лісовського, «несе необхідні морально – етичні цінності»[11,29], розкриває сенс людського буття.

Виховний вплив на формування морально – етичної свідомості чинить наочність літературного твору - живі образи й картини, які створюються за допомогою специфічного підбору мовних засобів (тропів, прислів'їв, приказок, афоризмів), творення слів і форм їх синтаксичного сполучення. Художня мова здатна відтворити рухи, пластику, звуки, зовнішність і психологію героя, його філософське світобачення. Сприйняття читачем наочності художнього твору базується, в першу чергу, на зорових і слухових аналізаторах. Посередництвом зорово – звукових картин письменник показує життя, розкриває його сутність, закономірності.

Художня література як вид мистецтва слова стверджує високі гуманістичні цінності, здатна спонукати особистість до пошуку високого морального змісту в житті, до осмислення себе в оточуючому світі. Духовні почуття і прагнення, відображені в художніх образах, є основою тих етичних цінностей, які формують систему поглядів, що визначають внутрішній світ людини. Виховний потенціал художньої літератури треба ефективно використовувати для формування особистісних якостей учнів, які у складний період зростання переймаються моральними (стосунки з батьками, однолітками, ставлення до суспільних обставин, внутрішні суперечності й пошуки) й світоглядними проблемами (місце людини у світі, вибір життєвого шляху, усвідомлення свого покликання, суспільної позиції тощо).

Питання ролі літературної освіти особливо актуально постає в наш час, коли криза духовності призвела до «перекосу» системи цінностей в суспільстві, коли засоби масової інформації відкрито пропагують насилля, індивідуалізм, майнове розшарування, знецінення людської гідності й життя. Завдання літературної освіти – формувати ціннісні орієнтації школярів на кращих прикладах загальнолюдської моралі, на основі національно – патріотичних і релігійних цінностей, сприяти усвідомленню цінності України як складової європейської та світової цивілізації.

Blog

Содержание