Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти, науки та інновацій українська культура та ментальність: самобутність в умовах глобалізації

Вид материала

Документы

Содержание Самобутність української агіографії в контексті вітчизняної духовної культури Козацька система виховання: традиції та сучасність

Подобный материал:

• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 3522.45kb.
• Інформаційний лист Кримський інститут бізнесу та Університет економіки та управління, 33.12kb.
• Самарський інститут бізнесу та управління вища школа менеджменту центр розвитку освіти,, 48.35kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3379.13kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3659.85kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3615.59kb.
• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 2681.19kb.
• Самарський інститут бізнесу та управління центр розвитку освіти, науки та інновацій, 46.93kb.
• Кримський інститут бізнесу центр розвитку освіти, науки та інновацій, 2767.5kb.
• Міністерство освіти та науки автономної республіки крим центр розвитку освіти, науки, 3640.99kb.

САМОБУТНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ АГІОГРАФІЇ В КОНТЕКСТІ ВІТЧИЗНЯНОЇ ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ


Провідне місце у духовному житті европейського суспільства здавна посідає агіографічна література, що являє собою багатовіковий пласт культурно-історичної і духовно-етичної спадщини. Агіографічна література об'єднує в собі твори двох жанрів: «житія святих», в яких описано життя і діяльність людей, визнаних святими і святозавітна спадщина – духовно-етичні повчання Вчителів Церкви [3;с.39].

Тривалий час житійна література залишалась поза увагою науковців. Лише наприкінці ХІХ сторіччя у своїх наукових пошуках до «житій» почали звертатись історики (В.Ключевський), літературознавці (Д.Ліхачов), етнографи (І.Огієнко). В період пануючого атеїзму «житія», як різновид стародавної літератури були, якщо і не повністю знищені, то нещадно критиковані тогочасними вченими. Тепер, коли українське суспільство звернулось до відродження національної культури та утвердження християнских вартостей, постала потреба визначення самобутності української агіографії як феномену духовних надбань українського народу. Особливої актуальності означена проблема набуває й тому, що канонізація святих українською Церквою відбуваеться й по сьогодні, а отже пишуться їх житія. Відтак необхідно визначити оптимаьні шляхи поєднання загальнохристиянскої агіографічної традиції з національною культурною самобутністю.

Поняття про святість як стан духовної довершеності сформувався вже на перших етапах становлення релігійно-аксіоологічного світогляду людини. У процесі виокремлення і становлення спочатку національних, а згодом і світових релігій, поняття святості отримало статус загальнорелігійної категорії, яка є сутнісною характеристикою повноти Божественного буття. Щодо визначення поняття «святий» стосовно певної людини, то воно утворилося набагато пізніше, і кожна релігія надавала даному поняттю самобутні властивості, які притаманні саме цьому релігійному віровченню. Хоча всі релігійні течії погоджувались в одному – святий це особлива людина, яка через духовний досвід та удосконалення у вірі досягла Божої благодаті.

Християнство визначило критерії святості людини на основі Святого Письма. Вже у Старому Заповіті чітко сказано про те, що людина, яка неустанно перебуває у пошуках Богопізнання і живе згідно Божих Заповідей, прилучається до Божественної Святості, і тому з повним правом може називатися святою (Втор.33:2-3; Пс.31:24; Прип.2:6-9). Таке тлумачення змісту старозавітних книг сприяло пошануванню в іудаїзмі тих біблійних осіб, котрі пройшли складний шлях випробувань Господніх та отримали привілей Богоспілкування, а також дари чудотворіння і пророцтва. Новозавітня частина Біблії більш виразно окреслює елементи святості у людському житті. Хоча в Евангеліях не вживається слово «святий» щодо людини, але Христос закликає: «Отож будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний!» (Мт.5:48). Цим самим заохочує до вдосконалення, як вірного способу освячення Божою благодаттю. Разом з тим Євангеліє навчає про вшанування тих, хто провадить праведне життя. (Мт.10:40; Ів.15:14).

Протягом всього Середньовіччя богослови розробляли концепцію цілісності Церкви, об'єднуючи її земну і небесну субстанції. З цього випливає, що існує надприродний зв'язок між усіма членами Церкви, яка охоплює як християн у життєвій дорозі до Божого Царства, так і тих, які вже в ньому перебувають. Окрім небесного заступництва святим надається почесна роль бути зразками християнського життя [4;с.108]. Така доктринальна система визнання певної людини святою була схвалена на сьомому Вселенському Соборі у 787 році і отримала назву «канонізація» [1;c.12].

На момент канонізації потрібно представити результати проведеної роботи, що узагальнювалась у «житії» з докладним описанням прижиттєвих і посмертних чудес, яких у Католицтві має бути як мінімум два, а у Православії три (з врахуванням чуд, що творились на місці упокоєння святого). Практичну цінність «житій» святих вбачаємо у тому, що кожен свідомий християнин, має змогу усвідомити власну недосконалість та вбогість духу, повинен прагнути орієнтувати своє життя відповідно до життя святих, намагатися хоча б подібно діяти так, як описано в житійній літературі. Лише таким чином, а саме через реалізацію моральних вартостей, відображених житійною літературою, можна уникнути певного відриву морального ідеалу від практичного життя суспільства.

Українцями морально-етичні вартості християнських святих були прийняли у давньоруську добу. Водночас під дією доволі потужного впливу незжитих міфологічних уявлень давньоукраїнський світогляд здійснює певну переакцентацію образу святості. В християнському витлумаченні святість мислиться як порив до позаземного, «горнього» світу, а в давньоруській культурі увагу привертає прагнення встановити Царство Боже тут на землі. Разом з тим, давньоруській добі є притаманним сподівання на те, що цей святий стан буде гранично наближений у просторі і часі до «тут» і «тепер». Щодо цього феномену світосприйняття, то тут актуалізується закладене в Євангельській традиції розуміння того, що Царство Боже вже серед віруючих і, що воно освячує кожного, хто сповнюється щирою вірою та самозреченою любов'ю. Ось на чому формується один із фундаментальних принципів давньоруської свідомості - уявлення про святість як вищий моральний ідеал поведінки, як особливу життєву позицію. ЇЇ розуміють як жертовність, яку надихають вартості «не від світу цього», але місце здійснення її тут, на землі [2].

До цього періоду належать твори, в яких автори оспівують активну життєдіяльність видатних подвижників християнської віри, змальовуючи життєвий шлях святого від дня його народження аж до смерті. Так сформувався один з літературних жанрів – «житіє». Зазначимо, що автори християнських «житій» використовували досвід греко-римської біографічної літератури [7;c.170-171].

Переклади «житій» були знані в Київський Русі, починаючи з ХІ-ХІІ століття. На цей час припадає поширення на києворуських теренах «житія» Миколи Чудотворця, Антонія Великого, Юрія Звитяжця, Івана Золотоуста, Сави Освяченого, Олексія - чоловіка Божого та ін. І вже згодом написанням «житій» перейнялись представники києворуського духовенства [8;c.129].

При уважному дослідженні можна виявити сліди неминучих перетворень, що зумовили своєрідність тогочасного вітчизняного варіанту. Адже «житія» адресувались широкій аудиторії, тож вивчення їх дає змогу відтворити образ світосприймання притаманний давньоруській суспільності. Житійна література становить особливий інтерес з огляду на завдання - відтворити аксіологічну парадигму Київський Русі. Бо головною метою, в ім'я якої творив автор «житія», було не описання історичних подій чи біографії видатних діячів, а спрямування на моральність життєдіяльності й шлях духовного самовдосконалення.

Головним героєм був образ святості як довершений зразок духовної культури. Позаяк в «житії» здійснювалось ідеальне перетворення життя, бо саме в ньому стверджувався ясний, чистий, довершений світ, що підноситься над повсякденністю і визначає ті граничні підстави, на які мусить орієнтуватись в своєму буденному житті людина. У зв'язку з цим можна згадати слова видатного філософа Г.Федотова, «так встановлювався шлях для всіх, позначений дороговказами героїчного подвижництва небагатьох» [6;c.13].

Жанру житійної літератури властиве прагнення позбавити героя всіх індивідуальних рис характеру, вивільнити його образ від усього тимчасового, всього часткового та випадкового, надати узагальнене втілення добра і святості. Таке абстрагування використовується для з'єднання всього багатомаїття дійсності. Власне через це можемо твердити, що «житія» святих наслідують літургійні, а не історичні зразки. Адже в них вимальовується не портрет, а образ - ікона. Водночас унікальність давньоруської літератури полягає не лише в схильності до абстрагування, а й в глибинному прагматичному змісті. Саме таке гармонійне поєднання вирізняє українську житійну літературу від грецької та латиномовної. Вже при першому ознайомленні читач помічає, що давньоруський автор «житія» бажає не лише визначити вищий моральний ідеал, а й відповісти на питання - як повинна прямувати до нього недосконала людська природа? За для цієї мети він поміщає зображуване ним людське життя у ширший контекст, протиставляючи йому правду Духа, котрий має свою сферу могутності, осередддям котрого є жива святість. Але святість на землі є боротьбою, яка тільки частково увінчується перемогою. Бо у цій боротьбі є спокуси і навіть падіння. При цьому зауважимо, що житійна література передбачила більш реалістичне висвітлення даної проблеми. Адже в «житіях» і легендах змальоване життя вже вславлених святих, а от «патерики» оповідають про боротьбу, про спокушення і падіння тих подвижників, що все ж таки змогли повернутись на праведну дорогу і після смерті бути прилученими до лику святих. Це зумовлено тим, що аскетика бажає бути школою праведного життя, показати шлях спасіння, і не може приховувати всіх труднощів цього шляху. Автори таких творів дотримувались правила - «лише цілковита правда може бути надійним і мудрим наставником у вдосконаленні життя» [2;c.16].

Вітчизняна житійна література утверджувала не лише моральний ідеал, але й намагалась збагнути внутрішній духовний світ людини, передусім досліджуючи шлях досягнення і наслідування цього ідеалу. Тут увага зосереджується на внутрішньму світові людини, на змаганні різних поривань, що стаються в душі зображуваного героя. Цей факт дозволяє зробити надзвичайно важливий висновок - вперше у вітчизняній духовності через образ святого утверджуються почуття сумління, ідеал духовної любови, милосердя, співчуття, готовності до самопожертви во ім'я щастя свого ближнього.

Українська житійна література вже на початку її формування вирізнялась багатоманітністю. Про це можна довідатись з того, що «житіє» одного і того ж святого писалось у різний час, і в декількох варіантах, наприклад «житія» Володимира, Ольги, Бориса і Гліба. Окрім цього українські агіографи перейняли традицію укладання патериків, найвідомішим з яких є Києво-Печерський патерик.

Форма укладання і оформлення «житій» в так звані «Четі-Мінеї», або «Місяцеслови», дозволяє стверджувати, що вони створювались для широкого кола читачів. Для тієї ж мети, паралельно з «житіями», вітчизняні письменники почали творити ще один різновид житійної літератури - «сказання». На відміну від «житій», що були спрямовані на висвітлення морального змісту життя святого, «сказання» акцентували свою увагу на той історичний період, у якому жив подвижник. І це невипадково, адже гіпотетично можна припустити, що культ того, чи іншого святого, визначався у певних історичних обставинах. Д.Степовик, характеризуючи добу Київської Русі, відзначає, що на той період, відповідно до історичних умов, український народ вшановував спочатку просвітителів, а згодом, при татаро-монгольському нашесті, києворусичі почали прославляти своїх ревних героїв та мучеників за христову віру [5;c.37-39].

На жаль ми нічого, або майже нічого, не знаємо про авторів української житійної літератури, бо здебільшого вони зберігали анонімність. Це зумовлено тим, що авторами «житій» були переважно ченці і, власне перебуваючи у чернечому стані, вони не розголошували свого імені, що вважалось складовою самозречення. Бували поодинокі випадки, коли агіограф (автор «житія») підписувався своїм чернечим ім'ям. І навіть така лаконічна.презентація дозволяє літературознавцям досліджувати хронологічні рамки написання того, чи іншого «житія».

На завершення висвітлення питання про особливості української житійної літератури, хочемо відзначити такий суттєвий чинник, що впливає на самобутність українського культу святих. Цим чинником виступає історико-географічне положення України. Знаходячись на перетині Сходу і Заходу, наша країна сприймала усе найкраще, найцінніше, найкорисніше для свого духовного розвитку, залишаючись при цьому унікальною у своїй ментальності – здатною творити власні неповторні, витончені культурні вартості, як «житія» українських святих. Саме в них гармонійно поєднані такі, на перший погляд непоєднювані, аспекти духовної направленості як раціоналізм і ірраціоналізм, інтраверсія і екстраверсія, діяння і споглядання.

Література

1. Гордієнко М. Православні святі, хто вони? – К: Радянський письменник, 1983.– 295 с.
   
2. Горський В. Святі Київської Русі. – К: Абріс, 1994. – 176 с.
   
3. О вере и нравственности по учению Православной Церкви.– М., 2000.– 368 с.
   
4. Обер Ж-М. Моральне богослов'я. – Львів: Свічадо, 1997. – 295 с.
   
5. Степовик Д. Києво-Печерська Лавра. – К: Либідь, 1993. – 80 с.
   
6. Федотов Г.Святые Древней Руси. – Нью-Йорк; 1959. Репринтное издание.– М: Просвещение, 2000.– 273 с.
   
7. Чижевський Д. Історія української літератури. – Тернопіль: Вільне слово,1994 – 480 с.
   
8. Чубатий М. Історія християнства на Руси-Украні.– Нью-Йорк; 1965 – 627 с..
   

Лукановська Аліна Вікентіївна,

Кам’янець-Подільський національний університет

імені Івана Огієнка


КОЗАЦЬКА СИСТЕМА ВИХОВАННЯ: ТРАДИЦІЇ ТА СУЧАСНІСТЬ


В українців, як і в інших народів світу, існує своя система фізичного виховання, що завжди була органічною частиною національної культури. Кожен народ залежно від соціально-економічних умов свого розвитку, психічного складу, географічного положення країни історично виробляв самобутні види ігор та окремі фізичні вправи, способи їх використання, які потім і складали своєрідні системи національного тіловиховання, що ставило за мету загальне самовдосконалення, розвиток творчого потенціалу особистості. Це стосується й традицій української національної фізичної культури.

Попри посилені процеси інтеграції характерних ознак культур народів світу, особливо наприкінці ХХ ст., національно-своєрідні форми, відтінки віковічних культурних надбань не втрачають свого значення і сьогодні. Вони продовжують зберігатись у народній пам’яті навіть після того, як зникають умови, які спричинились до їх утворення. Фізична культура суспільства не може бути позбавлена загальнонаціонального змісту. Жодна система фізичного виховання як частина фізичної культури народу не виникає із нічого чи шляхом простого запозичення. Нові системи створюються, використовуючи спадок минулого.

Окрім власне фізичного виховання, що підпорядковується загальній меті гармонійного розвитку людини, фізична культура народу включає засоби військової підготовки, гігієнічні та лікувальні рухливі вправи, ігри та традиційні змагання як елемент дозвілля чи обряду. Всі ці складові впливали на національну систему виховання, її творчо-розвивальні цілі.

Фізична культура українців почала формуватися в надрах загальнослов’янської фізичної культури. Предки українського народу жили на шляху, який з’єднував Європу з Азією, Південь і Північ. Саме таке геополітичне розташування спричинилося до вироблення своєрідної системи фізичного виховання, яке відігравало чи не найголовнішу роль у військовій підготовці слов’ян-воїнів.

Господарські заняття зумовлювали тісну єдність стародавніх українців з природою. Пошанування природи, злиття з нею, культивування зв’язку з землею породжували ритуали, в яких велике місце посідали танці, пісні, ігрища. Ці дохристиянські звичаї довго зберігались у народному побуті.

В іграх, піснях, танках, змаганнях людина виявляє свої природні сили і вдосконалює їх. Гра на саморобних музичних інструментах теж вдосконалює фізичні сили людини. Гра на духових інструментах (сопілка, флояра, трембіта) розвиває її органи дихання. Стародавні літописи доносять до нас відомості про так звану тризну – обряд пошанування загиблого воїна або померлого родича, – яка також супроводжувалася співами, танцями, дужанням (сучасна боротьба), іграми та забавами. Фізична культура наших пращурів включала й рухливі ігри та забави, що супроводжували календарну обрядовість – Русалії, Коляду та ін.

За умов радянської дійсності національним традиціям фізичного виховання не надавалось ніякого значення. Народні ігри або їх елементи мали місце лише в роботі з дошкільниками та молодшими школярами, але їх здебільшого використовували безсистемно, для розваг, а їх призначення як засобів фізичного та загального вдосконалення ігнорувалось. Лише поза школою, у піонерських та спортивних таборах, окремі педагоги-ентузіасти робили спроби ввести традиційно-народні засоби до системи фізичного вдосконалення підлітків.

Особливу цінність у фізичному розвитку підлітків та юнацтва відіграють ігри та забави, що беруть свій початок у козацькій системі виховання. У кінці 80-х – на початку 90-х років ХХ ст. був відроджений і введений до системи фізичного виховання бойовий гопак. Побутує думка, що танець гопак виник у запорозькому війську.

Як і в Древній Греції, танці східних слов’ян входили до програми гімнастичних вправ, які використовувались при підготовці воїнів. Древні греки називали танцем кожний ритмічний рух, навіть марширування, а серед багаточисельних тілесних вправ, визначених для юнаків-спартанців, танцям було відведене чільне місце.

У Древній Греції лікарі призначали танці як ліки, тобто вони виконували ефективну роль спеціального засобу оздоровлення. Танці у древніх народів мали інше і більш важливе значення, як у нас, і наближались своїм походженням до рухів природних.

У сучасній теорії українського народного танцю виділяється три основні жанри: хороводи, побутові та сюжетні танці. У побутових танцях віддзеркалені характеристичні риси українців, що складались упродовж історії: волелюбність, героїзм, завзяття, винахідливість, дотепність, нестримність, веселість. Одним із різновидів побутових танців є так звані військові танці, які можуть виконувати без зброї чи зі зброєю (шаблі, списи, бойові топірці тощо).

Провідне місце серед бойових танців українців справедливо відводиться гопаку. Як психофізична система вдосконалення українців гопак, сягаючи своїм корінням в пласти української історії, викристалізовувався і досягнув найвищого ступеня розвитку саме на Запорозькій Січі. Гопак за своєю духовною наповненістю і фізичною складністю відповідав способові життя Запорозьких козаків. Без цілеспрямованого вишколу досягнути такого високого стану фізичної готовності, вершин військового мистецтва було б неможливо. Широке розповсюдження серед молоді елементів фізичної культури (а саме ігор, боротьби, боїв навкулачки та ін.) сприяло розвитку фізичних якостей і формуванню на цій основі міцного покоління захисників Вітчизни. Найголовнішу роль відігравали віковічні традиції передачі від батька синам уміння їздити на коні та володіти зброєю до досягнення юнаками повноліття.

Козацька система фізичного вдосконалення базувалась на народній системі фізичного розвитку людини. Високий рівень розвитку фізичної культури як важливого компоненту всієї культури українського народу сприяв вихованню здорового, міцного покоління людей.

Українські науковці рекомендують до впровадження в сучасному фізичному вихованні для розвитку потенційних творчих можливостей і самореалізації особи такі основні компоненти фізичної культури запорожців: «вишкіл» старшими юнаками «новаків»; побратимство: естетичне, духовне, морально-патріотичне виховання, що здійснюється в комплексі з фізичним розвитком; самоврядність; участь у традиційній обрядовості; знання народної медицини та загартування і уміння поводитись на воді – плавати, пірнати, веслувати на човні; розважатися танцями, піснями, стрільбою з лука чи попадання в ціль; бій навкулачки, «навхрест», «на ременях», «спас»; знання елементів бойового гопака і виконання його; гра на народних музичних інструментах (кобзах, скрипках, ваганах, лірах, басах, цимбалах, козах, сопілках); гартування волі, виховання стриманості, при потребі – аскетизму; проходження своєрідного стажування джури («чури») для отримання статусу козака; пошанування народних традицій; присвоєння почесного прізвища Підкова, Вернидуб, Підіпригора тощо. Це своєрідна програма самовдосконалення підлітків та юнацтва засобами традиційно-народної фізичної культури особистості, де фізичний розвиток тісно пов’язаний з цілісним гармонійним розвитком та гуманітарною освітою. Необхідно пам’ятати, що тільки в гармонійному поєднанні душі і тіла, єднанні людини і суспільства, яке є частиною тієї ж природи, можливий позитивний кінцевий результат.

Не заглиблюючись у суто фахові деталі фізичного вдосконалення юнацтва засобом гопака, можна констатувати, що традиційно народні засоби фізичного вдосконалення відкривають перед педагогами нові й нові можливості у розвитку природного потенціалу людини в напрямі її вдосконалення.

Засадничі ідеї та засоби традиційно-народної системи фізичного вдосконалення не втрачають свого значення в сучасному глобалізованому, мультикультурному середовищі. І в теорії, і на практиці доведено, що гармонійний фізичний розвиток передбачає як біологічні, фізіологічні чинники (генотип, структура нервової системи), так і соціальні та духовні чинники (світогляд, система цінностей, релігія), які є природовідповідними, культуровідповідними для людини. Чим ближчою є дитина до своєї природи і культури, тим плідніше розвивається її внутрішній потенціал, спрямований на творчість. Молодь, що пройшла через традиційно-народну систему фізичного виховання, виявляє наполегливість у подоланні труднощів, у досягненні мети, ініціативність, активно долучається до боротьби за утвердження української державності. Суспільство дедалі більше усвідомлює розвивально-творчий потенціал національних традицій тіловиховання, і це усвідомлення буде зростати в міру його гуманізації й демократизації, в міру зростання національної самосвідомості українців, у міру потреби в етносоціальному вираженні молоді.

Традиційно-народні засоби тіловиховання, що базуються на нерозривній єдності фізичного розвитку з духовним самовдосконаленням, збагаченням надбаннями національної культури, є великою спонукальною силою для подальшого самовдосконалення і продукуючо-творчого впливу на навколишнє середовище. Адже за сучасних умов у формуванні цінностей етносоціальної культури наголос має робитись на внутрішні риси етнічної індивідуальності молодої людини: самоосвіту, самодисципліну, самоорганізацію, етнічну самоідентифікацію. Найефективніший процес формування етносоціальної культури (а фізична культура – одна з її складових) можливий тоді, коли він органічно включає в себе механізми внутрішнього саморегулювання, що ґрунтуються на таких видах самовідношення етнічної індивідуальності, як самопізнання, самоконтроль, творчість, спрямована на створення цінностей, які становлять сутність такої культури.

Таким чином, відродження національних традицій у галузі фізичного виховання нашої учнівської молоді – це не лише спосіб урізноманітнення його форм, а й потужний засіб формування соціальної активності, залучення молоді до творчості свого народу, тобто творення його етносоціальної культури.


Мазур Лариса Василівна

Національний авіаційний університет, Київ