Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти, науки та інновацій українська культура та ментальність: самобутність в умовах глобалізації

Вид материала

Документы

Содержание Туристичні центри в контексті економічної культури українського народу Виклад основного матеріалу. Українська культура у персоналізмі олександра кульчицького Винар Світлана Мирославівна Іфігенія в тавріді” Живут или выживают музеи украины Поняття вміння у психолого-педагогічній літературі Метою нашої статті А.Алексюк, С.Гончаренко, І.Зязюн, М.Кларін, В.Монахов, Т.Назарова, В.Паламарчук, О.Пєхота, В.Різун, С.Сисоєва, Г.Селевко, Д.Черн О.Арделян, Ю.Бабанський, С.Гончаренко, Т.Ільїна, О.Савченко, М.Ярмаченко Список використаних джерел

Подобный материал:

• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 3522.45kb.
• Інформаційний лист Кримський інститут бізнесу та Університет економіки та управління, 33.12kb.
• Самарський інститут бізнесу та управління вища школа менеджменту центр розвитку освіти,, 48.35kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3379.13kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3659.85kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3615.59kb.
• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 2681.19kb.
• Самарський інститут бізнесу та управління центр розвитку освіти, науки та інновацій, 46.93kb.
• Кримський інститут бізнесу центр розвитку освіти, науки та інновацій, 2767.5kb.
• Міністерство освіти та науки автономної республіки крим центр розвитку освіти, науки, 3640.99kb.

ТУРИСТИЧНІ ЦЕНТРИ В КОНТЕКСТІ ЕКОНОМІЧНОЇ КУЛЬТУРИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Актуальність теми дослідження. Сучасна економічна культура українського народу знаходиться на висхідному етапі свого розвитку. Попри усі негаразди, притаманні сьогоденню, вона містить у собі великий потенціал розвитку, який спирається на такі риси ментальності нашого народу, як гостинність, вміння налагоджувати ділові стосунки з сусідами, прагнення до розвитку торгових відносин з іншими країнами. Вміння зберігати культурну і духовну спадщину поєднується з умінням переймати найцінніші здобутки інших культур. Однією з галузей економіки, в якій показники економічної ефективності найбільше залежать від соціально-демографічних і культурно-освітніх показників, а також від рівня духовно-ментального розвитку суспільства, є туризм. На нашу думку, розвиток цієї галузі спирається не лише на міцний ментальний фундамент українців, а й на сприятливі для туризму умови, що склалися в України. До них можна віднести добросусідську зовнішню політику держави, відсутність будь-яких конфліктів всередині країни, різноманітні кліматичні зони, величезну кількість пам’яток різних епох, гостинність населення, зручне географічне розташування, наявність теплих морів, а також велику кількість природно-рекреаційних територій. З метою забезпечення сталого розвитку туризму, вкрай необхідне усвідомлення ролі туристичних центрів як центрів її прибутковості, яку вони здатні відігравати при умові діяльності з врахуванням таких рис ментальності як прагнення втілювати новітні здобутки в усі сфери життя та зберігати при цьому екологічну чистоту оточуючого середовища.

Виклад основного матеріалу. Забезпечення сталого розвитку туризму та підвищення його інвестиційно-інноваційної привабливості можливі лише при умові здатності кожного туристичного центру до управління своїми конкурентними перевагами, раціонального й ефективного розміщення фахівців, забезпечення стійкого фінансового й економічного становища. На можливість такого розвитку вказують певні особливості України та країн, які її оточують, зокрема: усталена розгалужена мережа туристичних маршрутів; формування «середнього» класу в суспільстві; високий рівень розвитку промисловості; наявність певних категорій заможних громадян, які бажають відпочивати недалеко від місць постійного проживання невеликими групами і одночасно вирішувати бізнесові питання.

Перераховані особливості України, які, на нашу думку, сприяють вибудовуванню прибуткової туристичної галузі, неодмінно мають спиратися на мережу туристичних центрів, діяльність яких визначатиметься місією, стратегією і цілями, гармонізованими з культурними особливостями українського народу, його етнографічним, соціально-історичним і природним середовищем. Такі стратегічні цілі повинні спрямовувати їх діяльність в напрямку підвищення інноваційно-інвестиційної привабливості, оскільки лише інвестиційно привабливі туристичні центри матимуть перспективи під’єднатися до світової мережі туристичних підприємств, а отже і скористатися перевагами, які нададуть ємні туристичні ринки розвинутих країн. Ми пропонуємо в якості елементів формування стратегічних цілей розвитку туристичних центрів обрати:

• їх фінансову стратегію;
  
• планування іміджбілдингу;
  
• інвестування переважно інноваційних проектів;
  
• врахування сфери розваг як складової маркетингової стратегії туристичного бізнесу;
  
• інноваційний підхід до екологізації туристичної сфери;
  
• покращення якості ландшафтів з метою збільшення їх споживчої корисності.
  

Фінансова стратегія спрямована на прогнозування фінансових показників стратегічних планів, визначення прибутковості інвестиційних проектів, розподіл і контроль фінансових потоків. Ми вважаємо, що найважливішою складовою фінансової стратегії є вибір раціональної для туристичних центрів структури капіталів. По-перше це стосується збільшення основного капіталу в порівнянні з оборотним та власного капіталом в порівнянні з залученим. По-друге, в структурі майна туристичних центрів має бути збільшена частка саме власного майна шляхом передачі у власність природних дестинацій.

Ми пропонуємо зробити іміджбілдинг основним інструментом досягнення конкурентних переваг на ринку. Іміджбілдинг туристичних центрів як підприємств, здатних надавати туристичні послуги цілорічно, без перерви на «мертвий сезон», значно підніме їхній імідж в очах потенційних клієнтів, зніме проблему вибору пори року для відпусток у багатьох бажаючих відпочити та розважитись.

На нашу думку, до джерел фінансування інноваційних проектів, які найзручніше використовувати, відносяться кошти, що формуються під час створення туристичних центрів. Вони можуть бути використані у якості інвестицій і у випадках, коли інвестування продовжується після закінчення кожного попереднього етапу розвитку туристичних центрів. У цьому разі інвестування включає прибуток і амортизацію основних фондів підприємств, які є учасниками створення туристичних центрів.

Виходячи із вимог до вітчизняних туристичних центрів, які, крім іншого, повинні працювати цілорічно, бути швидкоокупними та екологічними, нами вбачається необхідність доповнення асортименту туристичних послуг, які задовольняючи перерахованим умовам, одночасно б розвивали у туристів потребу в самоствердженні. Такими туристичними послугами можуть стати підводне полювання, катання на лижах та ковзанах з використанням штучного снігового покриття, болдерінг.

Використання сфери розваг як системоутворюючої складової маркетингової стратегії туристичних центрів необхідне для встановлення взаємозв’язку між компонентами комплексу маркетингу і сфери розваг. Перспективним для України варіантом може стати маркетингова стратегія, за якої на існуючому ринку здійснюватиметься переорієнтація туристичних центрів на надання такого асортименту туристичних послуг який би вирівняв сезонність вітчизняного туризму.

Невід’ємною складовою підвищення рівня самоокупності туристичних центрів, які обрали інноваційний підхід до екологізації туристичної сфери і до складу яких входять території природно-заповідного фонду, є стимулювання розвитку їхньої діяльності з пріоритетною орієнтацією на екологічний, у тому числі сільський зелений туризм. Тому ми пропонуємо для туристичних центрів, які обиратимуть інноваційний підхід до екологізації туристичної сфери у якості своєї місії, особливу увагу приділяти вирішенню таких питань як: нешкідливість процесів надання туристичних послуг для живої природи; створення диверсифікованих структур з підприємствами-постачальниками очисного обладнання; розведення з метою збереження рідкісних видів тварин, риб, рослин і співпраця щодо цих питань з зоопарками та ботанічними садами.

Необхідність покращення якості ландшафтів з метою максимізації споживчої корисності та задоволення виникає через те, що вони задовольняють такі потреби як: рекреаційні, естетичні, збереження культурної спадщини. Тому ми пропонуємо вжиття на державному рівні дієвих заходів щодо обмеження виділення територій мисливських угідь у відомче та комерційне користування та збільшення заповідних територій. Доцільним було б створення централізованого комп’ютерного кадастру територій туристично-рекреаційного призначення.

Висновки. Для вирішення проблеми забезпечення сталого розвитку туризму в Україні пропонується усвідомити роль туристичних центрів як центрів прибутковості туристичної галузі. Вони здатні відігравати її при умові діяльності з врахуванням тих рис ментальності, які притаманні українцям, тобто гостинність, вміння налагоджувати ділові стосунки з сусідами, прагнення до розвитку торгових відносин з іншими країнами, прагнення втілювати новітні здобутки в усі сфери життя та зберігати при цьому екологічну чистоту оточуючого середовища. Показано, що необхідною умовою для цього є чітке бачення місії вітчизняних туристичних центрів як таких, що спроможні надавати туристичні послуги цілорічно, тобто шляхом формування такого набору туристичних послуг, який би вирівнював надходження коштів в літній та зимовий періоди.

Означено перелік спільних першочергових питань для всіх туристичних центрів, які обиратимуть інноваційний підхід до екологізації туристичної сфери у якості місії, що дозволить чіткіше спрямувати розвиток туристичних центрів в інноваційному напрямку.

Література

1. Гринькевич О.С. Про систему показників стратегічного аналізу середовища туристичної організації / О.С. Гринькевич, М.М. Біль, Б.Б. Уманців // Вісник ДІТБ. – 2008. – №12. – с.177-183.
   
2. Древицкая И.Ю. Сфера развлечений как составляющая качества жизни / И.Ю. Древицкая // Вісник ДІТБ. – 2007. – №11. – с.205-208.
   
3. Матюхін В.О. Сфера розваг як складова маркетингової стратегії туристичного бізнесу / В.О.Матюхін, О.В.Кобзєва // Вісник ДІТБ. – 2007. - №11. – с.182-186.
   
4. Павліха Н.В. Екологізація туристичної сфери: інноваційний підхід / Н.В. Павліха, І.С.Скороход // Вісник ДІТБ. – 2005. - №9. – с.185-189.
   
5. Хатикова З.В. План имиджбилдинга как условие обеспечения узнаваемости туристского предприятия / З.В.Хатикова // Экономика Крыма. – 2005. – № 14. – С.84-86.
   

Вербова Роксолана Миколаївна

Львівський національний університет імені Івана Франка, м.Львів,

r.verbova@yandex.ru


УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА У ПЕРСОНАЛІЗМІ ОЛЕКСАНДРА КУЛЬЧИЦЬКОГО


Олександр Кульчицький належить до тих осіб, персональність яких залиша­ється духовним доробком для нащадків і кличе до діалогу й бесіди. Тим більше, що його філософська творчість розкривалася поза ідеологічним тоталітаризмом радянської України і водночас є органічно пов’язана з питаннями українського культурного виживання. Саме в його філософських ідеях проблема людини, особистості, її духовний світ посідають центральне місце. Творчість О. Кульчицького, а особливо його візії стосовно особи і особистості, культурного розвитку українського народу, ще донедавна були невідомими для широкого українського загалу і тому потребують наукового розгляду. Цим і обґрунтовується актуальність теми даного дослідження.

Філософські засади творчості О. Кульчицького складалися під впливом двох основних факторів: глибокого вивчення західноєвропейської культурної спадщини і перейнятості призначенням людини. У центрі його зацікавлень – проблеми філософської антропології в аспекті власне української духовно-культурної дійсності. Він прагнув тлумачити суть людської особи з огляду на її походження, прагнення й самоствердження, що дає підстави ква­ліфікувати його погляди як український персоналізм [1, с. 224 – 225].

До основної філософської концепції людини Кульчицький долучив аналіз українських етнопсихоло­гічних та історично-культурних складників, що й вело його до розуміння специфіки української культурної традиції та до плекання традиційних українських вартостей в боротьбі за збереження української людини та української духової спільноти. Ці складники знаходив він у дуже оригінальному аналізі етнопсихологічних умовин створення ук­раїнської духовості, починаючи від географічних умов, че­рез соматичні стимули, історичні політичні й куль­турні умови, в яких формувалась українська душа. Ці досліди з’ясовує він у студіях поглядів Г. Сковороди, І. Франка, Т. Шевченка, як віддзеркалення свідомости й сумління українського народу в самоідентифікації у модерну добу. Своєю філософською і громадянською позицією Олександр Кульчицький “підкреслював потребу ясного розуміння совєтського духо­вного геноциду в філософсько-марксівському та історич­ному-колективістичному розумінні протиставляючи йому вимоги українського персоналізму” [2, c. 8].

Праця “Геопсихічний аспект в характерології ук­раїнської людини” задумана як частина спроби характеро­логії українського народу, про що дуже стисло йдеться у нарисі про “риси характерології українського народу” [2, c. 8]

Головна проблема характероло­гії народів лежить у вирізненні національних рис із-поміж особливих прикметностей, що їх має людина як індивід, тобто тих, що вроджені, тих, що випливають з його віку і соціальної прииалежності до певних груп (впливів виховання і т. і.). Природний і, здавалося б, найлегший шлях до розв’язання цієї проблеми, а саме порівняння великого розмаїття різних людей, приналежних до якогось на­роду, щоб на основі повторення деяких психічних ознак, встановити типові психічні «на­ціональні» ознаки, при теперішньому стані методики психоло­гічних дослідів і в теперішніх обставинах, неможливий. Тому варто використати інший мето­дичний підхід, який потрібно назвати “ме­тодом генетичного досліду чинників формування української психіки” [2, c. 88].

Наголошуючи на тому, що “національна психіка”, формувалася віками під впливом різних обставин і чинників, О. Кульчицький розглядає її “з точки зору її формування”. Оцінюючи психічний вплив різних чинників у генезі національної душі, вчений прагне “усталити їх оформлюючий національну психіку вплив, їх напрямок і ступінь” [2, c. 88].

Згідно з запропонованою методикою дослідження чинників формування української психіки О. Кульчицький пропонує, роз­глянути українську людину “в її соматичних даностях, на­скільки вони мають зв’язок із психічними особливостями (тобто расові чинники) – в її кон­кретному географічному просторі, у виповненому історич­ними подіями часі її історичного буття, в притаманних для неї формах суспільного життя, в її культурному бутті, – беручи одночасно до уваги не тільки впливи всіх цих оформлюючих чинників на свідоме психічне життя й сві­дому психіку українця, але, згідно з розвитком сучасної загальної психології, втягаючи в коло міркувань ще й не­свідому, так звану “глибинну” психіку української людини [1, с. 229].

Таким чином, на нашу думку, потрібно провести спроби про­яснення генези психіки української людини наступним чином:

1) Українська людина в своїй соматопсихічній обумов­леності. Соматично-расові чинники і соматопсихічні аспек­ти української психіки.

2) Українська людина в своєму географічному просторі. Географічне середовище, що оформлювало українську пси­хіку, та геопсихічні чинники й геопсихічний аспект україн­ської психіки.

3) Українська людина в своєму історичному бутті. Влив історичних подій і історичної дійсності на форму­вання української людини. Історичні чинники й історіософічний аспект української психіки.

4) Українська людина в її суспільному житті. Вплив притаманних для української дійсності форм групового життя на українську психіку. Соціопсихічний чинник і соціопсихічний аспект української психіки.

5) Українська людина в її культурному бутті, – впливи окреслених постатей культур на українську пси­хіку. Культуро-морфічні чинники і культуро-морфічніїй ас­пект української психіки.

6) Українська людина в своєму глибинно-несвідомому психічному житті. Глибинно-психічний аспект української психіки” [2, c. 89 – 90].

О. Кульчицький добре розумів безперспективність втрати людиною можливостей свого природного самоздійснення і серцем сприйняв дух гідності й національної гордості. Крізь усю відому його творчість проходить занепокоєння причинами української політичної поразки і вболівання за майбутнє звичайної людини, народженої у світі такою, якою вона є. Для нього почуття національної гордості – „корінь і основа всього”, що визначає можливості особи здійснитися, будучи собою [1, с. 228].

Реалії XX століття заново зактуалізували гасло самопізнання і втілення природи антропологічних концептів розуміння людини і світу. Рефлексії Олександра Кульчицького засновані на розумінні безпорадності марксистського тлумачення людини і на виясненні ролі метафізичних канонів бачення світу. Не сприймаючи гегельянського панлогізму, О. Кульчицький прагне уникнути намагання осягати людину крізь канони єдиної для всіх культур метафізичної теорії, оскільки в її рамках неможливо забезпечити об’єктивно-філософське осягнення конкретної людини. “ Філософія більше проявляється у своїх георетичних прагненнях і намаганнях, аніж у своїх висновках ”, – вважає він [3, c. 10].

У поєднанні персональної потреби самотворення з політичним змістом виникає трагічна суперечність епохи в цілому і, зокрема, української дійсності. Йшлося, власне, про умови збереження природного українського самобуття з принаявними в ньому мовою, естетикою, культурою, моделлю бачення тощо. О. Кульчицький у своїй творчості послідовно навернений до осмислення буття саме “української людини”. Це осмислення він здійснює у контексті сучасної європейської історіософії особи і найбільше наближається до персоналістського напрямку. Він, зокрема, пише, що “остаточне визначення сучасного “персоналізму”, як напрямку філософії, неможливе, бо, як правильно твердить, Е. Муньє, “немає одного одноцільного напрямку персоналізму – існують тільки доволі різні “персоналізми” різних мислителів.... Їхньою спільною рисою є зосередженність уваги на дослідженні “людської особи” [2, c. 38].

Творення культури зумовлює глибинний сенс розвитку людства, а в здійсненні вартостей полягає внутрішній зміст культури. О. Кульчицький розглядав культуру як відповідь людини на виклик і заклик природи. Слідом за західноєвропейськими філософами й куль­турологами розвиток культури пов’язував з її кризовими ста­нами. Особливість кризи сучасної культури вбачав у зміні ієрархії вартостей, де на перше місце виходять економічні й технічні вартості, які, непомірно розростаючись, прикривають собою інші вартості – релігійні, етичні, естетичні, теоретичні. До згубних наслідків цієї стехнізованої культури відносив вну­трішнє спустошення людини, її механізацію, автоматизацію, деперсоналізацію. Спираючись на методологію феноменологіч­ного підходу, прагнув до розкриття суті етичних, естетичних вартостей, соціальної аксіології, під якою розумів філософію релігії. О. Кульчицький постійно наголошував, що вартості можуть проявлятися лише в особистостей, яким притаманна абсолютна сила обов’язку (оскільки вартості належать не до “ладу розуму”, а до “ладу серця” через різні форми переживання).

Отже, формування філософського знання людини він пов’язував із виявленням особливостей українського національного характеру, призначення україн­ського народу, здиференційованого від людства в інтегративній системі власних культурних вартостей, де загальнолюдське іс­нує тільки в конкретних постатях національних чи епохальних типів, формування яких зумовлене національними та епохаль­ними психічними структурами.

1. Вербова Р. М. Філософія як знання у персоналізмі Олександра Кульчицького / Роксолана Миколаївна Вербова // Філософські науки: збірник наукових праць. – Суми: СумДПУ ім. А. С. Макаренка, 2009. – 234 с. – С. 223 – 231.
   
2. Кульчицький Ол. Український персоналізм. Філософська і етнопсихологічна синтеза / Олександр Кульчицький. – Мюнхен – Париж, 1985. – 192с.
   
3. Кульчицький Ол. Основи філософії і філософічних наук / Олександр Кульчицький. – Львів – Мюнхен, 1995.
   

Винар Світлана Мирославівна

Дрогобицький державний педагогічний університет

імені Івана Франка м.Дрогобич


ПРИРОДА У КОМУНІКАТИВНІЙ СИСТЕМІ ДРАМАТИЧНОЇ ПОЕМИ ЛЕСІ УКРАЇНКИ „ ІФІГЕНІЯ В ТАВРІДІ”


Інтерпретація творчості Лесі Українки, рецепція українською поетесою античних образів та мотивів викликає постійний інтерес у сучасному літературознавстві. Цим проблемам присвячені праці таких дослідників, як М.Жулинського, В.Сулими, Г.Сивоконя, Т.Гундорової, І.Бетко, В.Погребенника, Л.Мороз, О.Турган, Я.Поліщука, С.Павличко. Літературознавці відзначають, що Леся Українка, шукаючи відповіді на питання, які висувала тогочасна дійсність та які, зрештою, не втратили актуальності й у наш час, використовує міфологічні образи-символи, надаючи їм коли узагальненого світового звучання, а коли й виразно національного.

„Іфігенія в Тавріді” навіть серед драм, написаних на античні сюжети, займає особливе місце. Думки про історичну Тавриду поєднались в ній з почуттям туги за батьківщиною, історичний символізм переплівся із символізмом античним. У наших тезах звернемо увагу на такий фактор своєрідної авторської інтерпретації Лесі Українки як змалювання природи (як у ремарках, так і в мові героїні) та його роль у комунікативній системі драми.

Написання цього твору має безсумнівний зв’язок з перебуванням Лесі Українки протягом січня – травня 1898 року на ялтинській віллі, яка мала поетичну назву „Іфігенія”. Ця назва викликала в поетеси постійні асоціації з авлідською героїнею. Подібно Іфігенії, Леся Українка змушена була проживати самотою в Криму, далеко від друзів і рідних. Посилання на ці обставини знаходимо у листах поетеси до І.Франка та до матері [3]. Але не тільки назва вілли, чи подібність обставин схилили поетесу до думки про твір. У міфічному образі героїчної еллінки було в зародку те, що найбільше імпонувало Лесі Українці і що вона хотіла втілити у своєму творі – це безмежна любов до рідного краю.

Вся система художніх засобів драми комунікативно спрямована на актуалізацію античного образу Іфігенії та пов’язаного з ним мотиву жертовності й вибору, наближенню його до тогочасної дійсності. Виняткового значення набуває монолог, який, напевне, щонайменше обмежував свободу героїні і відкривав широкі можливості для ліричного самовираження, коли слово, крім своїх звичайних об’єктивно-комунікативних функцій, створює особливу емоціональну атмосферу повіствування.

Не менш важливими виступають ремарки, з допомогою яких передаються жести, рухи, деякі виразні деталі, що мають безпосереднє значення для розкриття образу Іфігенії. Слід зазначити, що протягом історії драми ремарка майже не розвивалася, була сталою, оскільки її призначення уявлялося по суті як службове, функція ремарки полягала в тому, щоб подати опис обставин і місця подій, об’єктивно зафіксувати ті чи інші її моменти. І лише європейська драматургія кінця XIX – початку XX ст. внесла істотні зміни у структуру п’єс, підвищивши, зокрема, й роль ремарки як додаткового комунікативного засобу. Ремарки драматургічного твору Лесі Українки, як і, наприклад, у Чехова, Ібсена, Гауптмана та інших, виходять за межі тільки допоміжного, службового елементу і стають засобом розкриття ідеї драми, внутрішнього світу героїв. Інколи ремарки обмежені і доведені до кількох слів, але здебільшого вони розгорнуті, широкі, мають свій стиль, а не тільки службове значення і в такий спосіб розширюють свої функціонально комунікативні можливості.

Як відомо, одне з основних місць в образній системі творів Лесі Українки займає природа – жива і невід’ємна частина твору. Вона виступає і в ремарках, і в мові героїв поетеси. Внутрішньо виправданий і конче потрібний, скажімо, опис місця дії у драматичній поемі „Іфігенія в Тавріді”, де зображено не лише статую Артеміди Таврійської перед її храмом „з дорійською колонадою і широкими сходами” (тут і дальше цит. за [4]) , але й дуже мальовничо відтворено навколишній кримський пейзаж: місце над морем, „голі, дикі, сіро-червоні скелі, далі узгір’я, поросле буйними зеленощами: лаврів, магнолій, олив, кипарисів”. Створений тут авторською ремаркою опис місця дії зберігається протягом усієї сцени і створює особливий емоційно-зоровий ефект.

Важлива роль у ремарках належить тим деталям, які оточують героїню. Так, в уяві поетеси вимальовується навіть така, здавалось би, незначна деталь: „стежка від храму до моря, виложена мармуром”. Ця ремарка виступає не лише об’єктивною зарисовкою, що допомагає відтворити в уяві розкішну обстановку Таврійського храму, але й свідчить про любов людей до своєї богині, жрицею якої є Іфігенія, про їхнє поклоніння перед Артемідою, а отже, і про їхню шану до жриці.

Такі вказівки, які ми зустрічаємо у ремарках Лесі Українки (особливо це стосується пейзажів), іноді навіть важко відтворити на сцені. Вони, здається, призначені скоріше для читання, ніж для постановки на сцені. У цьому випадку Леся Українка наслідує не стільки старогрецький театр, скільки римський, римських трагіків, твори яких писались для читача, а не для сцени.

Зрозуміло, що подібні ремарки не можна обмежити рамками авторських приміток, які відіграють інертну, суто службову роль. Це необхідний, психологічно вмотивований компонент, порушення якого привело б до композиційного та ідейно-естетичного розладу. З цього приводу згадаймо ще один твір поетеси – „Лісову пісню”. У композиції жодної української драми природа не відігравала такої вагомої ролі, як у „Лісовій пісні”. Природа тут виходить далеко за межі декорації, її функція не в тому, щоб бути тлом дії. У драмі природа живе у символічних образах і персонажах як дійова особа.

Звернення до пейзажу як необхідного елементу художнього твору спостерігається у багатьох письменників XIX ст., зокрема у І.Нечуя - Левицького, П.Мирного. Але організація пейзажних малюнків у них створюється в основному на зорових образах (згадаймо відому пейзажну картину – початок повісті „Микола Джеря” І.Нечуя-Левицького), безвідносно до позиції конкретного героя, його бачення світу. Зображається те, що сприймається людиною взагалі, її зором, слухом, а не якоюсь конкретною особистістю відповідно до її душевного стану саме в цей час.

Для Лесі Українки характерне взаємопроникнення двох рівнів зображення пейзажу – і того, що сприймається людиною взагалі, і того, що сприймається і як сприймається конкретною людиною, але з перевагою останнього і з підкресленим взаємозв’язком з душевним тонусом персонажа. Пейзажні малюнки у ремарках Лесі Українки вводяться з психологічною спрямованістю, вони перебувають у повній гармонії з подіями, що розгортаються слідом за ними в тексті драми, весь час за принципом психологічного паралелізму супроводжують історію кохання Мавки і Лукаша: наприклад, як процвітає їхнє кохання – так і пейзажі сповнені розкішним весняним буянням. Втрачає Лукаш почуття любові до Мавки – губить свої життєрадісні тони і природа, у другій дії вже озеро змаліло, „очерет сухо шелестить скупим листом”. З останніми квітами зів’яло й кохання Лукаша до Мавки. Пейзажний паралелізм не тільки чітко підкреслює душевний стан героїв, а й служить засобом посилення ліричної ситуації. Отже, стає важливою комунікативною особливістю, характерною рисою поетичного стилю Лесі Українки.

Природа, розкрита у ремарках, продовжує жити в усій п’єсі, зокрема, у мові героїв. Своєрідний діалог з природою прослідковується і в мові Іфігенії. Вона у безнадії згадує рідну Елладу, золотокудрого Ореста, сестру Електру. А їй вторить осінній вітер та шум „смутних кипарисів”. Рідний край, далека Арголіда у неї асоціюється із „вічною весною” тоді, коли тут „на сій чужій чужині”: ... Хутко вже й зимовий (вітер)/По сій діброві звіром зареве,/Закрутиться на морі сніговиця,/І море з небом зіллється в хаос... [4, 167].

Врятування Іфігенії від смерті на жертовнику стало початком її повільного згасання у Тавриді. Як жриця вона старанно виконує обряди, воздає хвалу богині Артеміді. Та для неї це – обов’язок, тяжкий спадок, бо серцем вона тільки в рідному краї. Лише спогади про рідний край, близьких та рідних, навіть, „вічную весну”, яка „цвіте в далекій Арголіді”, зігрівають душу дівчини. Її погляд звернений на море, вдалину, туди, де Греція, де Еллада, і з тугою у голосі вона промовляє: А в серці тільки ти,/Єдиний мій, коханий рідний краю! [4, 168]. У цих словах Лесиної Іфігенії Ліна Костенко вбачає українську модель ностальгії: „У кожного народу свій тип ностальгії, зв’язаний з ментальністю саме цього народу, зумовлений багатьма факторами його політичного, історичного, звичаєвого буття. Древні греки, мабуть, якось інакше відчували батьківщину… Для них і небо було батьківщиною, бо дехто з них і за походженням був звідти” [2, 7].

Підсумовуючи, можемо сказати, що Леся Українка, звертаючись у пошуку образу до античної спадщини, збагачує його національними особливостями, рисами, притаманними їй, дочці свого народу. Тут, з одного боку, відображено менталітет українців, а з другого – простежується індивідуально-стильова манера поетеси. На думку Т.Гундорової [1, 244], письменниця вводить в українську літературу твори, в яких переважає свобода інтерпретації в обробках традиційних сюжетів, сполучає пласти традиційних сюжетів і національної дійсності. Інтерпретація традиційних сюжетів (образів, мотивів) у плані національного світобачення та світорозуміння сприяє перезасвоєнню їх українським читачем, розширенню рецепційних горизонтів нашої літератури.

Література

1. Гундорова Т. ПроЯвлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. – Львів: Літопис, 1997. – 300с.

2. Костенко Л. Поет, що йшов сходами гігантів// Леся Українка. Драматичні твори. – К.: Дніпро, 1989. – С.5 – 58.

3. Українка Л. Публікації. Статті. Дослідження. Т. 2. – К.: АН УРСР, 1956. – 338 с.

4. Українка Л. Іфігенія в Тавріді //Українка Л. Зібрання творів: У 12 т. – Т.1.: Поезії. – К.: Наукова думка, 1975. – С.165 – 170.


Волик Екатерина Сергеевна

Харьковская государственная академия дизайна и искусств, г. Харьков

volikkatya@rambler.ru


ЖИВУТ ИЛИ ВЫЖИВАЮТ МУЗЕИ УКРАИНЫ


В современном «компъютерном» обществе 21 века, отношение к музеям изменилось, все чаще они ассоциируются с вещью, которая обветшала и утратила свое предназначение. Тем не менее, данные учреждения не собираются уходить в небытие, хотя украинские музеи только начинают осваивать всевозможные приемы, чтобы привлечь посетителей и снова войти в моду. Определение наиболее «болевых» моментов музейной деятельности в Украине представляется нам весьма актуальным.

Сам термин «музей» помогает понять его предназначение. Музеи – некоммерческие постоянные институты, служащие обществу и целям его развития, открытые для публики, приобретающие, хранящие, исследующие, передающие и демонстрирующие материальное и нематериальное наследие человечества и окружающей его среды в целях образования, изучения и развлечения. Сюда входят и музеи под открытым небом [1].

Что касается хранения, то в запасниках давно не хватает места для экспонатов, и уникальные коллекции нередко «болеют» и гибнут, поскольку стены покрыты грибком, а здания просто трещат по швам. Такая ситуация не имеет отношения к следующему высказыванию директора Киевского музея русского искусства, Ю. Вакуленко: «Вы не поверите, но для произведения искусства на самом деле… губительны идеальные условия хранения. Ибо молекулы веществ, связанные между собой, как мышцы у человека, должны расслабляться и сокращаться, дабы быть в тонусе. Наш дом-музей сохраняет картины своей энергетикой» [2]. Известно, что вышеназванный музей выделяется среди своих «коллег» относительной стабильностью как раз благодаря тому, что его руководство пытается создавать и проводить проекты, интересные отечественным меценатам и международным организациям. Подобных шагов делается в Украине пока немного.

Упадок музейного дела обозначился еще во времена перестройки, но на данном этапе развития Украины, положение дел кардинально не поменялось. В экспозициях посетителям демонстрируют лишь незначительную часть коллекции, примерно 2 % от общего музейного собрания, в то время как в Европе экспонируют до 15 % всей коллекции.

Музейные работники, как правило, фанатики своего дела, работающие за мизерную зарплату, увы, музеи несут убытки больше, чем успевают зарабатывать.

При выделении средств на украинские музеи, рассчитывается только оплата коммунальных услуг, а иногда и охрана, при этом выделяемые государством суммы не включают закупку оборудования, условия хранения экспонатов, а о пополнении коллекции, и говорить не стоит. В то время как европейские музеи тратят десятки миллионов долларов в год и производят пополнение фондов коллекции приблизительно раз в месяц, чтобы в музей шли люди.

В таких условиях пополнение украинских музейных собраний происходит почти исключительно за счет подарков. Об этом, в частности, свидетельствует директор Киевского музея русского искусства, Ю. Вакуленко: «Эта тема для нас актуальна, как и для многих других учреждений культуры. В советское время утверждался план пополнения фондов. Выделялись на это средства. Сейчас закупки не финансируются вообще уже много лет. Пополняем свои фонды примерно пятью-десятью работами в год благодаря художникам, которые дарят нам свои картины» [2].

Украинские музеи все время надеются, что их содержание полностью компенсируется госбюджетом, а так не должно происходить. На западе музеи – это самоокупаемые учреждения, чтобы выживать, они давно модифицировались в небольшие предприятия. По словам А. Копытько, координатора программ Фонда «Украина-3000»: «Европейские музеи получают из госбюджета до 70% средств. А крупнейшие музеи Америки финансируются городом, штатом либо федеральными органами не более чем на 18%. Параллельно многие музеи «живут» только за счет частных взносов и того, что им удается заработать самостоятельно».

Но у Ю. Вакуленко, другое мнение: «Я убежден: музей не должен зарабатывать деньги. Это нормальная общеевропейская, общемировая позиция. Ведь мы не собственники этих раритетов, мы храним национальное достояние. Было бы смешно, если бы музей зарабатывал для этого деньги. Естественно, государство нас содержит» [2].

Снова обратимся к сравнениям. Выставка «Слава Византии», состоявшаяся в музее Metropolitan (Нью-Йорк), на которой было представлено 350 экспонатов из разных стран, обошлась музею около $2 млн, собранных среди меценатов. Тем не менее, эта выставка принесла музею $6 млн. прибыли, из которых $3 млн. составила продажа каталогов выставки в мягкой обложке по цене $45 каждый (всего выпущено три тиража по 17 тыс. экземпляров). Много людей специально приезжали на эту выставку за новейшей научной информацией, которая была отражена в каталогах. Городу эта выставка принесла $182 млн. прибыли.

В Украине до сих пор не существует закона о меценатстве. Спонсорская поддержка – случайность, а не закономерность. В остальном цивилизованном мире, это дело не только престижное, но и выгодное, поскольку предприятиям существенно уменьшают налоги, если они финансово помогают открыть или содержать музей. У нас же думают о меценатах таким образом, что придет богатый «господин» и даст много денег музею. Но музейные работники даже и не задумываются над тем, что любому благотворительному фонду нужно обосновано доказать, что запрашиваемые суммы действительно необходимы, и какой «пиар» взамен или льготы от музея или от государственных органов получит фонд.

Законодательство Украины построено таким образом, что при ввозе, например, картины стоимостью $100 млн., необходимо уплатить таможенный сбор в размере 49% от ее оценочной стоимости. Исходя из этого закона, у частных коллекционеров намного больше шансов пополнять свои коллекции, чем у музеев, существующих на дотации государства. Кстати, в России данная проблема уже решена. Там вообще убрали пошлину на ввоз антикварных предметов, а на вывоз поставили очень большую.

Отметим еще один важный момент, тормозящий развитие украинских музеев. Наши чиновники еще не осознали, что между музеем и его коммерческой деятельностью нет никакого противоречия. К тому же многие музеи морально не готовы к тому, чтобы проводить в своих стенах благотворительные вечера, аукционы, балы, конференции, круглые столы, конкурсы или другие мероприятия, которые спонсоры могли бы хорошо оплачивать. Размещение кафе или ресторана на территории музея или в самом здании также сталкивается с огромными трудностями: неповоротливым законодательством, равнодушием чиновников, а иногда и консерватизмом музейщиков. Именно последнее, не вполне понятно, а обратные примеры пока единичны. Например, проведение презентации облигаций «Укрзалiзницi» в Национальном художественном музее, транслировалось почти по всем телеканалам страны, такие мероприятия должны поднимать престиж заведений культуры, как показывает мировой опыт.

Не хочется завершать негативом, поэтому отметим позитивные изменения в музейном деле западных регионов Украины. Так, с 2004 года стартовал проект Регионального туристического информационного центра совместно с Советом туризма Карпатского региона. В результате реализации проекта, открыты кафе при музеях, информационные центры, предоставляющие научную информацию за плату, разработан тур по музеям региона, который предоставляют турфирмы, а для частных лиц проводят платную атрибуцию предметов из личных коллекций. Всё возможно, если в развитии музеев заинтересованы и государственные органы власти, и частные коммерческие структуры.


Литература

1. Система статистики культуры ЮНЕСКО // ссылка скрыта. pdf
   
2. Медиа-центр Первого экскурсионного бюро // tour.ua
   

Гінкевич Оксана Валентинівна

Миколаївський національний університет

імені В.О.Сухомлинського (м.Миколаїв)

gin_nka@mail.ru


ПОНЯТТЯ ВМІННЯ У ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ


Одним із джерел літературної майстерності є урок літератури, де читачі-учні не лише ознайомлюються з кращими художніми творами, з їх змістовими та формовими елементами, а й самі пишуть твори як за вимогами навчальних програм, так і в позакласній та у позашкільній роботі: різних творчих гуртках та об’єднаннях. Для розвитку літературно-творчих здібностей школярів важливе формування в них не лише літературних знань, а й читацьких інтересів і вмінь. Модернізація сучасної школи, пов’язана з орієнтацією освіти на засвоєння учнем певної суми знань, і розвиток його пізнавальних можливостей та інтелектуальних здібностей.

Метою нашої статті є аналіз напрацювань психолого-педагогічної науки щодо визначення поняття вмінь.

У дослідженні актуалізуються теоретичні засади педагогічних технологій ( А.Алексюк, С.Гончаренко, І.Зязюн, М.Кларін, В.Монахов, Т.Назарова, В.Паламарчук, О.Пєхота, В.Різун, С.Сисоєва, Г.Селевко, Д.Чернилевський).

Однак ідеї, висунуті вченими, більше стосуються вмінь загалом і недостатньо пояснюють такий педагогічний феномен як читацькі вміння. Проблема залишається не вирішеною. Унаслідок цього виникає нагальна потреба дослідження шляхів підвищення якості й ефективності знань, умінь аналізу художніх творів.

Питання про вміння не нове в педагогічній літературі й традиційно розглядається як результат оволодіння новою дією (або способом діяльності), що базується на певному знанні та використанні його у процесі вирішення певних завдань [18, 203]. Уміння – це дії, пов’язані з мисленням, бо відображають здатність, готовність людини до виконання певної діяльності. В основі вмінь лежать знання теоретичних основ дій (поняття, теорії, закону), способів виконання дій, їх змісту й послідовності [18, 210].

В історичному контексті розвитку терміна «вміння» спостерігаємо неоднозначність трактування цього поняття. Деякі вчені вважають, що вміння – це початковий етап володіння дією, завершена навичка, один з етапів вироблення. Це твердження підтримує Є.М.Кабанова-Меллер: уміння – це можливість виконувати дію відповідно до цілей і умов, в яких доводиться діяти [7].

Сучасні дослідники пояснюють «уміння» як завершальну стадію оволодіння дією, що спирається на певні знання та навички (В.О.Онищук [9], Д.Ф.Ніколенко [8]).

У педагогічній енциклопедії за редакцією І.А.Каїрова подається таке тлумачення терміна «вміння»: «Уміння – це можливість ефективно виконувати дії відповідно до цілей та умов, у яких доводиться діяти. Уміння щільно пов’язані з навичками як способами виконання дій… Набуті людиною уміння не тільки визначають якість її діяльності і збагачують досвід, але й можуть стати свідченням рівня загального розумового розвитку людини, якості її розуму. Легкість і швидкість оволодіння умінням, а також знаннями і навичками свідчать про високий рівень здібностей певної людини» [12, 338 - 362]. Інше визначення: «уміння – здатність належно виконувати певні дії, заснована на доцільному використанні людиною набутих знань і навичок. Утворення уміння є складним процесом аналітико-синтетичної діяльності кори великих півкуль головного мозку, в ході якого створюються й закріплюються асоціації між завданням, необхідними для його виконання знаннями та застосуванням знань на практиці» [12, 338 - 362].

Є й інші визначення цього поняття. Уміння (вміння) – здобуте на основі досвіду, знання, здатність належно робити що-небудь [3].

Вчені О.Арделян, Ю.Бабанський, С.Гончаренко, Т.Ільїна, О.Савченко, М.Ярмаченко визначають уміння як властивість особистості й умову набуття нових умінь та навичок, тобто показник інтелектуального розвитку особистості [10, 94]; як сукупність прийомів і способів діяльності та свідоме володіння ним [6, 32]; як підготовленість до практичних і теоретичних дій, що виконуються швидко, точно і свідомо, на основі набутих знань і життєвого досвіду [1]. Зважаємо на думку вчених про те, що вміння – це здатність належно виконувати дії, заснована на доцільному використанні людиною набутих знань і навичок. Уміння передбачає використання раніше набутого досвіду, певних знань. Утворення уміння є складним процесом аналітико-синтетичної діяльності кори великих півкуль головного мозку, в ході якого створюються й закріплюються асоціації між завданнями та рішеннями, необхідними для його виконання [3, 338]. Уміння – це засвоєний суб’єктом спосіб виконання практичних і теоретичних дій на основі знань і життєвого досвіду; формується вправлянням, передбачає застосування у звичних та змінених умовах і формуються у дві групи: розумові і практичні [13, 412].

Поняття вміння в різних тлумаченнях науковців об’єднує в собі спільну думку, що його домінантою є осмислене виконання дії, а знання і навички –необхідна його складова. Дотримуємося того, що вміння – це здатність виконувати певні дії, заснована на доцільному використанні ссылка скрыта набутих ссылка скрыта і ссылка скрыта. Уміння передбачає використання раніше набутого досвіду, певних знань.

Існують неоднозначні трактування визначення поняття вміння та його складових. Дотримуємося думки В.А.Онищука про те, що знання та навички складають основу вміння, яке завжди передбачає усвідомлення мети, а також умов, в яких воно буде здійснюватись, формування завдань діяльності, планування і вибір способів виконання дії, необхідної для досягнення мети, контроль і самоконтроль за процесом діяльності тощо. Уміння містять в собі не лише інтелектуальні якості особистості, але й вольові, емоційні, чуттєві [9, 76].

Відповідно до цього визначимо вміння як складний процес аналітико-синтетичної діяльності суб’єкта, в процесі якої створюються й закріплюються асоціації між завданнями та прийомами, необхідними для його виконання; здатність особистості належно виконувати дії, заснована на доцільному використанні раніше набутих знань і навичок.

Ряд дослідників (Ю.Бабанський, А.Боброва, Т.Ільїна, Н.Лошкарьова, А.Смірнов, Н.Тализіна, А.Усова, Л.Фрідман) поділяє вміння на спеціальні (або специфічні, конкретні, предметні) та загальні (або загальнонавчальні, інтелектуальні). Спеціальні вміння формуються на матеріалі конкретного предмету (літератури): це здатність виділяти пейзажі, монологи у творі; встановлювати часові та причиново-наслідкові зв’язки між подіями у творі; знаходити в тексті епітети, порівняння; правильно, швидко виразно читати художні тексти різних родів та жанрів; правильно, свідомо, швидко опрацьовувати літературно-критичні матеріали, включаючи підручник; готувати повідомлення, реферати або доповіді на літературну тему за одним або кількома джерелами та виголошувати їх. Під загальними, на відміну від спеціальних, розуміють ті навчальні вміння й навички, основу яких складають знання про способи діяльності в рамках, властивих процесу вивчення декількох навчальних дисциплін, до засвоєння яких учні приходять завдяки опануванню предметних дій [2, 83]. Вміння аналізувати художні твори необхідно формувати на всіх етапах літературної освіти, що забезпечить школі освічених, грамотних, готових до дорослого життя випускників.

Відповідно до цього визначимо уміння як складний процес аналітико-синтетичної діяльності суб’єкта, в процесі якої створюються й закріплюються асоціації між завданнями та прийомами, необхідними для його виконання; здатність особистості належно виконувати дії, заснована на доцільному використанні раніше набутих знань і навичок.

Таким чином, вміння як базові компоненти особистості виражають провідні характеристики процесу творчого її становлення, відображають універсальність її зв’язків з оточуючим світом, ініціюють здатність до творчої самореалізації, визначають ефективність пізнавальної діяльності, сприяють перенесенню знань, умінь і навичок аналітичної діяльності в будь-яку галузь пізнавальної і практичної діяльності.


Список використаних джерел