Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти, науки та інновацій українська культура та ментальність: самобутність в умовах глобалізації

Вид материала

Содержание

Святенко Вікторія Миколаївна
Український рушник
Репрезентація процесу становлення інформаційного суспільства в автобіографічному наративі кінця хх – початку ххі століття
Туристичні чудеса україни в етнографічному туризмі

Подобный материал:

1 ... 5 6 7 8 9 10 11 12 13

Святенко Вікторія Миколаївна

НПУ імені М.П. Драгоманова, м. Київ

auserkoren@gmail.com

НАРОДНІ РЕМЕСЛА ЯК ЧИННИК РОЗВИТКУ ЕТНОГРАФІЧНОГО ТУРИЗМУ В УКРАЇНІ. ПИСАНКАРСТВО ТА ВИШИВАННЯ РУШНИКІВ

Україна дуже багата на традиції, багата своєю культурою, особливостями побуту, обрядів, звичаїв. Кожен куточок нашої країни осяяний своїми місцевими традиціями, які переходять з покоління в покоління. Ці традиції пращури передають своїм нащадкам, а останні, в свою чергу, намагаються зберегти їх, дещо вдосконаливши.

У своїй статті бажаю звернути увагу безпосередньо на збереження та розвиток українських народних ремесел, а саме: писанкарство та вишивання рушників.

Подорожуючи Україною, ми помічаємо відмінності у вишиванні рушників на Західній Україні та в Центральній частині, які розписи переважають на Сході, а які більш вподобаються в Криму.

Насамперед давайте трішки ознайомимся з українською енокультурою.

Гуцули – мешканці південно-східної частини Карпат. Проживання у гірській місцевості визначило спосіб життя, заняття скотарством, народними промислами (різьба по дереву, художня обробка металу, кераміка, вишивка, ткацтво, килимарство, художня обробка шкіри), деревообробкою, писанковим розписом. Оригінальна архітектура дерев'яних церков XVI-XX століття є доказом високої майстерності гуцулів у роботі з деревом. Гуцули спокон віків були волелюбними та невгамовними людьми, які впродовж довгого часу боролися за збереження самобутності своєї культури. У ній ми можемо відстежити вплив християнства та язичницьких вірувань, які відображають глибокі душевні зв’язки гуцулів із силами природи.

Покутяни заселяють найродючіші землі у регіоні, які розташовані північніше Гуцульщини. Особливу увагу привертає декоративно-прикладне мистецтво – вироби з глини, колоритні вишиванки, писанкарство, килимарство.

Бойки – жителі середньої частини Карпат. Особливістю цієї групи є розвинуте ковальство та унікальні архітектурні ансамблі з дерева.

Розвиток етнографії в Україні проходив у постійних зв'язках з російською та білоруською етнографією. Перші свідчення про українців як окремий народ відносяться до XVI — першої половини XVII ст. Вони містяться в різних світських і церковних актах, творах Івана Вишенського, Климентія Зіновіїва, літописах Самовидця, Самійла Величка та інших [4].

У XIX — на початку XX ст. центрами етнографії в Україні стають Харківський, Київський, Одеський та Львівський університети.

Отже, дещо ближче про писанкарство. Як культурно-художній феномен, українська писанка походить з надзвичайно давніх культурних епох. Витоки цього мистецтва лежать у художній творчості первісного суспільства, коли ця символіка сформувалась та закріпилась у свідомості. Через писанку можна було передавати повідомлення, попередження, поради та ін. Колір мав часове значення: чорний – минуле, червоний –сьогодення, білий – майбутнє. Яйце мало охоронні функції, і сприймалося як символ певних космогонічних уявлень про Світове яйце. У різних народів в обрядах вживались культові яйця або справжні, або їх імітація в камені та глині.

Через століття до нашого покоління дійшли основні писанкові етносимволи давніх племен і народів, які жили на території сучасної України. Наприклад: спіраль, завинута в коло, означає, що Світ повстав з яйця, як людина народилася із зародку, завинутого спіраллю. Коло з хрестом означає світло Сонця, що розливається на всі чотири сторони світу. Лінія, хвиля, безкінечник означають небесну воду, а квадрат, ромб, трикутник, з хрестиками, або крапочками — це обриси засіяного поля. А рослинні символи – це знаки-послання для майбутніх поколінь: треба звернути увагу на ту чи іншу рослину, закодовану в орнаменті, бо вона має цілющі властивості. Особлива увага приділялась зображенню Праматері – Богині-Берегині, яке передалося нам на писанках. Берегиня була символом життя і родючості всього існуючого Світу [1].

Головним для нації є відчуття свого божественного етнічного походження, а писанки, створені вмілими руками майстринь, допоможуть оживити наше національне буття та утвердити українців як європейську націю – вільну, багату, красиву, творчу.

В давнину (приблизно до поч. ХХ ст.) при виготовленні писанки використовувалися природні барвники. Скажімо, для виготовлення жовтої фарби готували відвар лушпиння цибулі (міцний відвар давав рудо-коричневий колір), або ж відварювали кору дикої яблуні. Червону фарбу отримували з комах (червець). Чорну фарбу робили з сажі.

На жаль, починаючи з 20-30 р.р. минулого сторіччя, дедалі частіше почали використовуватися хімічні барвники, а, приблизно, з 50-х років використання хімічних барвників стало звичайним явищем (лише подекуди, в деяких селах Покуття, дотепер використовують барвники, виготовлені за старовинними рецептами).

Iнструменти, які використовуються при виготовленні писанок, називають по-різному - "писачок", "писальце", "кистка", "гестка".

Віск використовується тільки бджолиний (іноді до нього додають незначну кількість парафіну).

Традицiї українського писанкарства надзвичайно розманітнi. Рiзнi мiсцевостi України мали свої особливi орнаменти й кольори, так само, як говiрки й дiалекти, хоча загалом мова українських писанок спiльна. Найбiльше iнформацiї збереглося про традицiї писанкарства в Центральнiй та Захiднiй Українi. На Сходi воно було майже знищене. Але знаки i символи на писанках по всiй Українi були однi й тi ж, i по всьому свiтi вони однаковi. Кожен регiон вiдрiзняється хiба що фарбою i способом та частотою зображення цих символiв.

Дослiдник, К. В. Больсуновський, пропонував прийняти в основу класифiкацiї писанок такi назви, якi подають самi писанчарки, а саме: «трав'янки», «голубцi», «гребiнчик», «хрестик», «безконечник». Ще iншi подiляють орнаменти писанок на такi групи:

а) iсторичнi, що мають зв'язок з старовинним орнаментом;

б) самобутньо-новi;

в) випадковi орнаменти, що свiдчать про багатство фантазiї та високi мистецькi здiбностi нашого народу.

Ця класифiкацiя, здається, є найзручнiшою для вивчення писанок, i нею тепер користуються найширше.

Сьогоднi в складному i багатограному процесi розвитку української писанки працюють народнi i самодiяльнi митцi. Їхня дiяльнiсть спрямована на дбайливе збереження i розвиток традицiй художньо-образної мови української писанки. Сучасна писанка зберiгає свiй духовний свiт, поглиблює образну змiстовнiсть i доводить, що народне мистецтво - це велике надбання нашої культури.

Український рушник

Вишитий рушник в Україні посідає особливе місце. Рушники — це символ України, відбиття культурної пам'яті народу, в їх узорах збереглися прадавні магічні знаки, образи «дерева життя», символіка червоного кольору.

На Київському та Чернігівському Поліссі рушники оздоблювали горизонтальними смугами в техніці «лиштва», «вирізування», «занизування». В центральних районах України — на Полтавщині, Київщині, Черкащині, Чернігівщині — вишивка рушників має значне поширення. Тут стала популярною орнаментація з пишних рослинних форм [3].

Розвиток мистецтва вишивки в останнє десятиліття характерний якісними зрушеннями в процесі осмислення його спадщини.

Іде активний процес розширення потенціалу народних майстрів, поглиблення їхніх індивідуальних пошуків, розширення діапазону застосування творів у громадському інтер'єрі, в сучасному одязі.

Особливості художньо-образної мови народної вишивки західних областей, її інтерпретація і сучасне оновлення стали висхідними моментами в творчості майстрів зі Львівщини Софії Коцюбас, Оксани Сатурської, Ольги Возниці, Марії Калиняк та інших майстринь [2].

Сьогодні в складному і багатогранному процесі розвитку української вишивки працюють народні і самодіяльні майстри, вишивальниці і художники системи промислів. Їхня діяльність спрямована на дбайливе збереження і розвиток традицій художньо-образної мови української вишивки.

Водночас для художників-професіоналів головним і визначальним є творчий пошук, новаторство. Так, твори Михайла Біласа в галузі вишивки відзначаються свіжим, оригінальним вирішенням. Художник звертається до традицій української вишивки, але пропускає їх крізь своє світобачення.

Головне те, що сучасна вишивка зберігає свій духовний світ, поглиблює образну змістовність і доводить, що народне мистецтво, як і народна пісня,— це велике надбання нашої культури.

Рушники — це віддзеркалення культурної пам'яті народу, в їхніх узорах збереглися прадавні магічні знаки-символи: «дерево-життя», жіночі зображення, символіка червоного кольору, що знайшли своєрідне подальше осмислення та оновлення в сучасності.

Висновок: українське народне мистецтво набуло широкого визнання у нашій країні та за кордоном. У кожному регіоні є свій стиль, техніка вишивання. Майже кожному регіону притаманні свої кольори вишивки. По кольору ниток ми можемо узнати де вишито той чи інший рушник.

Список використаної літератури:

Загайська Роксоляна. ПИСАНКА: Традиції та модерний дискурс. – Львів: Апріорі, 2009. – 164 с.
Краковецька З. «Український рушник. Семантика», - Народне Мистецтво № 1-2, 2006.
Мельничук Ю. «Семантика українських рушників», Х., 2000.
Макарчик С.А. Етнографія України.- Львів: Видавництво “Світ”, 2004.

Сіверська Світлана Федорівна

Луганський національний університет

імені Тараса Шевченка, м. Луганськ

РЕПРЕЗЕНТАЦІЯ ПРОЦЕСУ СТАНОВЛЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА В АВТОБІОГРАФІЧНОМУ НАРАТИВІ КІНЦЯ ХХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

Матеріалом для написання автобіографічного твору є реальне життя окремої особистості в культурно-історичному просторі. Різноманітність подій життя, які автор може взяти як фабулу для написання автобіографії, широка: від незначного епізоду до події, яка знаменує епохальне зрушення. Схожість формальної організації творів зумовлена схожістю мотивів, використаних письменниками під час написання автобіографій. Вживання певного мотиву для організації сюжету художнього твору здійснюється з огляду на актуальність зображуваної теми. Для сучасного світу є досить актуальними явища глобалізації та урбанізації, та, як наслідок, формування інформаційного суспільства. Глобальні зрушення суспільного життя привернули увагу низки авторів автобіографічних творів, які на сторінках власних книг подають творче осмислення дійсності. Отже, метою нашої статті є дослідження репрезентації явища становлення інформаційного суспільства в автобіографічному наративі кінця ХХ – початку ХХІ століття. Мета передбачає розв’язання низки завдань: розгляд окремих історій, в яких життя автора пов’язане з процесами урбанізації, відображення фактів глобалізації світу в автобіографічних творах кінця ХХ – початку ХХІ століття, вплив всесвітньо важливих зрушень на свідомість автора. Зважаючи на окреслені завдання, об’єктом дослідження є автобіографія як жанровий різновид документально-художньої літератури. Матеріалом дослідження слугують автобіографічні твори українських і зарубіжних письменників: фрагменти книги американського письменника К. Вонегута „Людина без країни”, автобіографічна повість В. Дрозда „Музей живого письменника, або Моя дорога в ринок”, роман Є. Євтушенко „Шестидесантник”, роман І. Жиленко „Homo fеriens”, фрагменти роману С. Мрожека „Валтасар. Автобіографія”.

Сьогодні автобіографічна проза користується надзвичайною популярністю з огляду на розповсюдження та попит, все більшу увагу на неї звертають літературознавці, досліджуючи ті чи інші аспекти її існування. Поширення ареалу розповсюдження автобіографії пояснюється психологічною потребою особистості до переймання „чужого” індивідуального досвіду, бо людина – істота соціальна, яка з давніх-давен розповідала історії про власне життя, намагаючись поділитися набутим досвідом зі своїм ближнім. Крім такої споконвічної цікавості життям іншої людини, неабияке значення має розповсюдження в повсякденному житті пересічної людини різних засобів комунікацій. „Додайте до цього популярність поширюваної психоаналітичної думки, – пише Ф. Лежен, – все більш часте звучання автобіографічного слова по радіо (після 1945 року) та по телебаченню (після 1960-го), розвиток „усної історії” (вихідна точка – початок широкого продажу касетних магнітофонів, (1966 рік). Нічого дивного, що в кінці 60-х, на гребені революції, яка в першу чергу звільнила слово, сплеск самовираження захопив всіх нас” [1]. Тобто підвищення інтересу до автобіографії зумовлене глибинними культурно-соціальними зрушеннями сучасного суспільства. На тлі урбанізованого світу в умовах глобалізації, прискореного темпу життя зростає непідробний, живий інтерес пересічної людини до особистого життя автора, його внутрішнього світу, індивідуального світогляду, набутого досвіду, особистісної думки тощо.

Слід сказати, що автобіографія дуже яскраво висвітлює „часовий план” з огляду на ретроспективність зображуваних події. Відбувається аналіз та переоцінка власного життя з висоти прожитих років. Автор виступає як живий свідок змін у суспільстві, які відбулися протягом певного часу. Наприклад, І. Жиленко в автобіографічному романі „Homo feriens”, згадуючи подію свята 23 лютого, яке так і не відбулося у школі, де навчався її син пише: „Це було 18 років тому. Скільки часу спливло! Скільки подій відбулося! Люди пройшли крізь трагедію Чорнобиля й крізь свято Незалежності України. Та чи стали вони іншими? Зміни суспільні не торкають глибин homo sapiens. І так само (як і за радянської влади) триває тиранія середньої людини, нав’язування світобачення й ідеалів маси. Так само кіно- й телефільми мають рівень мислення розумово неповноцінних підлітків. І це подається як норма” [2, с. 62]. Письменниця помічає і констатує факт прискорення ритму життя: „І хоча Київ активно американізується й знеособлюється в холодному модерні – на мій вік вистачить іще архаїчних куточків із романтичним відсвітом старого, доброго Києва” [2, с. 64]. Крім того, І. Жиленко констатує факт змін у свідомості кожної людини з огляду на розповсюдження телерадіокомунікацій: „Єдине вбиває, що люди розучилися співчувати й співпереживати. Телепристрасті, як щоденні ін’єкції (співчуття крихітними дозами, бо все ж екран – це екран) виробило в людини імунітет до справжнього страждання за долі планети й людства” [2, с. 104]. Ми бачимо негативне ставлення письменниці до факту розповсюдження телерадіокомунікацій в сучасному світі у зв’язку з процесами глобалізації, бо більшість членів суспільства не здатна критично ставитися до того, що апелює до їхньої уваги з джерел масової інформації. Багато в чому погляди на життя І. Жиленко перегукуються з поглядами її чоловіка В. Дрозда, українського письменника, який є автором художньої автобіографії „Музей живого письменника, або Моя довга дорога в ринок”. У тексті автобіографічної повісті В. Дрозда оповідь побудована навколо уявлюваного музею, який утворився за життя самого автора з тих речей, які оточували його протягом тривалого часу, і тепер мають не просто матеріальну цінність, але містять в собі важливу інформацію про автора. Під час визначення жанру свого твору як повісті-шоу, автор констатує факт розповсюдження іноземних слів, які повсякчас вживаються різними членами суспільства: „Насамперед, чому повість-ШОУ? Бо іноземні слова – у моді; вони обсідають нашу свідомість, як тіла наші у часи дефіциту мила і прального порошку – нужа; біржа, бартер, рокер, рекетир, гомосексуаліст, лесбіянка, мафія… Бо стає своєрідним ШОУ – естрадною розважальною програмою усе наше життя” [3, с.14].

Американський письменник К. Воннегут в автобіографічному творі „Людина без країни” із сумною посмішкою, а подекуди і з сатиричною гостротою констатує зміну часів та свідомості людей у сучасному суспільстві: „Наші діти успадкували технології, побічні продукти яких, чи то воєнні часи, чи то мирні, стрімко руйнують нашу планету – систему, яка забезпечує людину життєво необхідним водою для пиття та повітрям для дихання” [4, с. 234]. К. Вонегут, не зважаючи на навмисне показову веселість, безтурботність, гумористичну імпровізацію, переходить на серйозну манеру письма. Автор, звертаючись до читача, зазначає: „Я приношу свої вибачення тим із вас, хто є однолітками моїх онуків. Багато з тих, хто читає ці рядки, напевно, і є їх однолітками. Всіма вами найпрекраснішим чином керують наші корпорації і керівництво покоління „бебі-бумерів” [4, с. 235]. Розповідь К. Вонегута звернена до кожного з читачів із пропозицією переглянути власний спосіб життя та особисті погляди на глобальні зрушення, які повсякчас відбуваються у суспільстві.

Є. Євтушенко висловлює наступну думку: „Якщо б у 1837 році існував телеграф, то вірш Лермонтова на смерть Пушкіна було б передруковане всіма видатнішими газетами світу” [5, с. 15]. Інформація швидко розповсюджується завдяки розвитку засобів зв’язку. „Через них також, але чимало віршів зараз друкується в світі, і буває більш кращих, ніж мої, а засоби зв’язку все розвиваються – ось уже E-Mail з’явився, та Інтернет” [5, с. 15]. Факт розповсюдження масових комунікації сьогодні констатується не тільки науковими джерелами, а вбачається неозброєним оком письменника – укладача автобіографічного наративу з позиції свідка своєї історичної епохи.

Польський письменник С. Мрожек в одному з розділів автобіографії, згадуючи своє рідне місто Краків, констатує той факт, що сьогодні в результаті глобалізації менше простежується різниця між містом та селом, вона вбачається в таких суттєвих деталях, як асфальт, електрика, багатоповерхові будинки. Автор пише: „Різниця між містом та селом відчувалася тоді набагато більше, ніж у наші дні. Відчувати під ногами мостову абу асфальт, а не польову дорогу – вже тільки це стало для мене незабутнім відкриттям. Додам, що в часи мого дитинства в селі ще не було електрики” [6, с. 160]. Сьогодні ж таки досягнення цивілізації, як асфальт, електрика, телебачення, телефонний зв'язок, інтернет використовуються і в містах, і в більш віддалених населених пунктах.

Отже, з усього вищезазначеного можна зробити наступні висновки. В автобіографічному наративі кінця ХХ – початку ХХІ століття поруч з темами, в яких висвітлюються особливості життєвого шляху автора, посідає окреме місце тема становлення та розвитку інформаційного суспільства. Для декого з письменників поширення та використання засобів комунікацій має позитивний характер з огляду на швидкість та легкість передачі та поширення інформації, а відтак, і можливість для кожного члена суспільства скористатися досягненнями цивілізації. Проте, дехто з митців ставиться негативно до цих процесів, з огляду на некритичне ставлення більшості представників сучасного суспільства до оточуючої інформації.

Література

1. Лежён Ф. В защиту автобиографии [электронный ресурс] / Лежён Ф.; [пер. с фр. и вступ. Б. Дубинина] // Иностранная литература. – 2000. – № 4. – Режим доступу: ссылка скрыта. 2. Жиленко І. Homo feriens / Ірина Жиленко // Сучасність. – 2009. – № 1 – 2. – С. 61 – 117. 3. Дрозд В. Г. Музей живого письменника, або Моя довга дорога в ринок: Повість-шоу / Дрозд В. Г. – К. Укр. письменник, 1994. – 203 с. 4. Воннегут К. Человек без страны. Фрагменты книги / Курт Воннегут / Перевод с английского Анны Парра // Иностранная литература. – 2008. – № 7. – С. 227 – 236. 5. Евтушенко Е. Шестидесантник. Мемуарная проза / Евгений Евтушенко. – М.: АСТ: Зебра Е, 2008. – 832 с. 6. Мрожек С. Валтасар. Автобиография. Фрагменты / Славомир Мрожек; [Пер. В. Климовского] // Иностранная литература. – 2008. – № 6. – С. 159 – 231.

Смирнов І.Г., доктор геогр. наук, професор

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

smyrnov_ig@ukr.net

ТУРИСТИЧНІ ЧУДЕСА УКРАЇНИ В ЕТНОГРАФІЧНОМУ ТУРИЗМІ:

ЗАПОВІДНИК «КАМ’ЯНЕЦЬ» (ТРАНСПОРТНО-ЛОГІСТИЧНИЙ АСПЕКТ)

Постановка наукової проблеми. При характеристиці туристичних чудес України звичайно недостатньо уваги приділяється транспортно-логістичним аспектам їхнього розвитку та функціонування. Це особливо відноситься до одного з найбільш цікавих, на наш погляд, туристичних чудес України – заповідника «Кам’янець», де майже вся увага концентрується на Кам’янецькому замку. Між тим, замок – лише один з складових елементів складної системи комплексу середньовічних оборонних споруд міста, метою яких був захист найбільшого адміністративного, релігійного, господарського, торговельно-складського та транспортного центру Поділля протягом XV-XVII ст. від нападників, передусім турецько-татарських військ.

Про заповідник «Кам’янець» з його унікальним комплексом величних та грізних споруд середньовічного європейського міста-фортеці з XV-XVIIІ ст. написано чимало в українських та закордонних (особливо польських, вірменських та турецьких) джерелах. Це пов’язане, зокрема, з включенням Кам’янця-Подільського до списку «Семи чудес України», складеного в 2007 р. Однак при цьому недостатньо уваги приділено транспортним, торгівельно-складським та митним функціям цього на ті часи найбільшого оборонного, міського, господарського та релігійного осередку Поділля. В сучасній термінології транспортні, торгівельно-складські та митні функції об’єднуються поняттям «логістичні функції» (або логістичний аспект). Між іншим, саме вигідному транспортно-географічному (або геологістичному) розташуванні на перетині суходольних та водних (рр. Дністер та Смотрич) шляхів у Південно-Східній Європі завдячує місто Кам’янець-Подільський своєму виникненню та наступному швидкому розвиткові та розбудові. Недарма на старовинних картах-портоланах англійського, італійського та турецького походження (XV-XVII ст.), де були зображені береги Середземного та Чорного морів, назва Podolia (Поділля, Пониззя) регулярно виступає нарівні з, приміром, Romania (Румунія), Natolia (Анатолія) чи Egiptus (Єгипет).

Початки створення на місці сучасного Кам’янця стародавнього міського осередка сягають, за деякими даними, ще часів Давнього Риму. Недарма на карті давньогрецького географа Птоломея в районі сучасного Поділля було позначене давньоримське місто Клепідава. Кам’янець ще раз з’являється у давньоримських джерелах, вже як Петридава (Подільська «Петра»?) – «місто-камень на воді», на цей раз з точною вказівкою не тільки місце знаходження міста, але й часу заснування – 100 рік н.е. Саме тоді на початку ІІ ст. імператор Марк Траян захопив Гето-Дакію (територію сучасної Румунії), отримавши контроль і над Подністров’ям. Римські легіони розташувалися біля Кам’янця, а на острові розміщувалася канаба – поселення, де мешкали родини воїнів, торгівці та ремісники, що постачали легіонерам необхідні товари. Місто так багато важило для Римської Імперії, що з материка на острів був перекинутий міст, верхня частина якого складалася з дерев’яних аркових форм, а на мисі зведено замок. З занепадом Риму не стало і Петридави. Що ж залишилося в Кам’янці на згадку про ті часи? А досить багато: по-перше, ще класична давньоримська аркова архітектура кам’яного Замкового мосту; по-друге, знайдені в околицях багаті скарби давньоримських монет; по-третє, середньовічні друковані дороги на в’їзді до міста і в самому місті, споруджені в найкращих давньоримських традиціях наприклад, головна в’їзна дорога до міста-фортеці з боку тзв. Польських фільварків (у т.ч. пряма лінія дороги на схилі, використання броду на р. Смотрич – для його захисту та контролю навіть була зведена спеціальна оборонна вежа – Башта на броді (її це називають Турецька, Захаржевська); по-четверте, традиція мостити подвір’я міських кам’яниць кам’яними плитами в мозаїчний спосіб (саме так мостили шляхи в Давньоримській державі, залишки такої дороги можна подивитись нині в Криму, це стокілометрова пряма траса, що пов’язувала фортецю Гаракс біля Ялти з Херсонесом).

Давньоруські гради Поділля не оминули руйнації внаслідок монголо-татарської навали 1241 р. Очевидно, дерев’яні укріплення Кам’янця були розібрані воєводами Данила Галицького в 1259 р. на вимогу золотоординського полководця Бурундая. Відтак, Поділля майже на сто років потрапило під владу татарських баскаків Золотої Орди. І тільки після того, як у 1362 р. в битві під Синіми Водами Великий князь литовський Ольгерд здобув перемогу над доти непереможними монголо-татарами, Поділля відходить під захист Литовської держави.

Як відомо, літопис приписує будівництво кам’яної фортеці в Кам’янці литовським князям-братам Коріатовичам (небожам Великого князя Ольгерда), які після перемоги під Синіми водами успадкували Поділля. Згідно легенди литовський князь на ловах погнався за оленем, загнав його на острів, зусебіч оточений проваллям, і тут вирішив закласти фортецю. Однак, давньоруська фортеця і багатолюдний посад при ній на час приходу Коріатовичів мусили вже існувати, або вже за декілька років після документальної згадки про будову князьми Коріатовичами нової фортеці (у 1374 р.), місту Кам’янцю було надане магдебурське право. Очевидно, упродовж 1360-1370-х рр. Коріатовичі лише позміцнювали низку давньоруських фортець Поділля, і серед них – Кам’янця. В 1434 р. Поділля було загарбане Польськім королівством і Кам’янець до 1793 р. став центром воєводства і ключовим пунктом оборони Речі Посполитої на її неспокійних південно-східних кордонах. Усвідомлюючи значення Кам’янецької твердині на східних обводах західноєвропейської цивілізації, Папа Римський Юлій ІІ називав це місто-фортецю «antemurale hristianum» (оплот християнства). Історики підрахували, що Поділля й Кам’янець у ХV ст. 28 разів піддавалися нападу турецьких і татарських військ, у ХVІ ст. – 18 разів, у перший половині ХVІІ ст. – 5 разів.

Але одночасно це був «золотий вік» Кам’янця-Подільського, який не тільки хоробро боронився від ворогів (за довгу середньовічну історію міста тільки тричі супротивникові вдалося його захопити: у 1393 р. – литовському князю Вітовту, який відібрав Кам’янець у Коріатовичів; у 1430 р. – полякам братам Бучацьким; у 1672 р. – туркам на чолі з султаном Мехмедом ІV; значно довшим є список тих, хто так і не зміг оволодіти містом), але й зростав як європейське місто, що змагалося в красі з Києвом та Львовом, займаючи чільне місце в східній торгівлі. В Стамбулі, Карсі, Криму кам’янецькі купці-вірмени закупляли килими, оксамит, шовк, зброю, вина, дорогі пахощі, прянощі – все те, що складало комфорт тодішнього побуту. Товар переправлявся транзитом через Молдову до Хотина, а далі – галерами по річках Дністер та Смотрич безпосередньо доставлявся у Кам’янець-Подільський. Остання річка на ті часи була значно повноводнішою ніж нині, та була судноплавною (зокрема, в межах Кам’янця – на ділянці між Руською брамою і водоспадом на північному сході). Отже, Кам’янець тоді був значним річковим портом, мав пристань, на якій галери прив’язували до кнехтів – кам’яних стовпів у вигляді грибу (саме такий «гриб» було знайдено на березі р. Смотрич в Кам’янці в 1960-х рр.) і розвантажували. Підводи з товарами заїжджали до широкого тунелю (галереї), що простягався вздовж східного боку Старого міста. В середині ХХ ст. під час будівельних робіт у місті були знайдені рештки цієї галереї, зі слів старожилів вона нагадувала станцію київського метро. Звідти коридорами товари розвозилися до льохів-сховищ, власниками яких були кам’янецькі купці. Підземний Кам’янець не поступався розмірами надземному, тільки був більш утаємниченим. У дво, триповерхових сховищах зберігалися предмети східної розкоші, вино, паливо, зброя. Тут навіть були свої крамниці - «темні склепи» (sklep польською – магазин, крамниця, а magazyn – склад). Входи до підземного міста захищала сторожа. Пізніше ця підземна галерея була засипана землею та сміттям, нині про неї немає й згадки. Однак у місті її досі живуть легенди про численні скарби, що надійно приховані під ним (які в Петрі, що в Йорданії). Скарби іноді «показуються» людям, особливо після дощу або весняного танення снігів. Ось чому туристам радять пильно дивитися під ноги, коли вони блукатимуть Кам’янцем, і не лише в Старому місті. Понад 350 років (з 1434 до 1793, коли Поділля в результаті Другого поділу Польщі відійшло до Росії) Кам’янець успішно функціонував не тільки як найважливіший та найпотужніший оборонний осередок на південно-східному кордоні Речі Посполитої (про що досить детально викладене в літературі), але й як адміністративний центр Подільського воєводства та найбільший господарський торговельно-складський, транспортний та митний осередок краю (про що в літературних джерелах згадується значно рідше). Відповідно, місто не тільки імпортувало значні обсяги різноманітних товарів (про що було вище), але й виробляло та «експортувало» (тобто відправляло на вивіз). Про високий рівень розвитку різноманітних ремесел в середньовічному Кам’янці свідчать хоча б назви вулиць Реміснича, Ковальська (де жили не тільки ковалі, але й склодуви, гончарі-кахельники), оборонних башт (Гончарна, Кравецька, Різницька – їх збудували та підтримували в належному стані за кошти цих кам’янецьких ремісничих цехів) та бастіонів (М’ясний) тощо. Що стосується торговельно-складського сектору господарства середньовічного Кам’янця, то він повністю контролювався вірменами. Хоча нині поляків часто називають торгівельною нацією, у XV-XVIII ст. польська шляхта гребувала займатися торгівлею (її справою було добре володіти шаблею та мушкетом), тому торгівельну діяльність в Кам’янці, Львові (тобто вздовж Галицького шляху) здійснювали вірмени. Вони були християнами, а в XVII ст. навіть увійшли до унії з римсько-католицькою церквою, тому вірменам дозволялося жити і торгувати в Кам’янці (а, наприклад, українцям православної віри це заборонялося з 1699 р.). Недарма у Львові та Кам’янці і нині існують вулиці під назвою «Вірменська», вірменські церкви (в Кам’янці – дві, а також монастир) та хачкари (зображення хреста на гладкому чи різьбленому камені, на якому вміщували також імена архітекторів, камнерізів або фундаторів храму). Вірмени контролювали, зокрема, східну торгівлю, тобто з турецькими купцями. Для цього їм не завжди треба було їхати до Стамбулу, оскільки турецькі володіння починалися поруч – у Хотині (перейшов під контроль Росії у 1812 р.). Поговорюють, що з Кам’янця в Хотин (під Дністром) був прокладений підземний хід завдовжки 20 км, яким користувалися контрабандисти, таємні агенти і військові. Кам’янецька частина цієї підземної комунікації розпочиналася з галереї перед замком. Хоча з боку Хотина підземний хід був добре замаскований, турки його все ж виявили та підірвали в ділянці Дністра, в результаті чого багато людей захлиснулися у воді. Про це відомо з досліджень ХІХ ст. Для молдовського князівства, яке знаходилося у васальній залежності від Туреччини, митні збори від торгівлі з Поділлям мали велике значення, про що свідчить будинок середньовічної митниці, що зберігся донині в Хотинському замку. Річ Посполита теж мала розвинуту та складну митну систему, яка на її кордонах, зокрема в Кам’янці, була представлена митними коморами (митницями) та митниками – целовальниками (від польського clo – мито). Основні обсяги «східної» торгівлі здійснювалася вірменськими купцями через південну – Руську в’їзну браму де і проходив митний догляд. Далі товари доставлялися або водним шляхом річкою Смотрич (про що було вище), або суходольним – стрімкою Вірменською вулицею прямісінько на Вірменський ринок, де відбувалася торгівля.

Література

1. Будзей О.В. Вулицями Кам’янця-Подільського / Серія «Історичні місця України / О.Будзей. – Львів: Світ, 2005. – 272 с.

2. Вінюкова-Волкова В. Легенди старого Кам’янця / В. Вінюкова-Волкова. - Кам’янець-Подільський: ПП «Медобори-2006», 2009. – 48 с.

3. Смирнов І.Г. Логістика туризму: Навч. пос. / І.Г. Смирнов. – К.: Знання, 2009. – 444 с.

УДК 37.015.311

Степанов Віктор Юрійович, канд. техн. наук,

доцент, декан факультету менеджменту,

доцент кафедри філософії та політології,

Харківська державна академія культури.

Blog

Содержание

Святенко Вікторія Миколаївна