Міністерство освіти І науки України Львівський національний університет імені Івана Франка духовність. Культура. Нація. Збірник наукових статей Випуск 4 Львів 2008 Духовність. Культура. Нація

Вид материала

Документы

Содержание Педагогическая этика: проблема институализации морали в высшей школе Pedagogical ethics: problem of morality instutionalisation in high school Пастки сучасного трактування толерантності – прийняття чи витерплювання? Западня современного понимания толерантности – принятие или претерпевание? Traps in modern understanding of tolerance – adoption or toleration? Модернізація системи вищої освіти україни Модернизация системы Modernization of ukrainian higher education system in the context of national priorities in xxi century

Подобный материал:

• Міністерство освіти І науки україни львівський національний університет імені івана, 926.17kb.
• Міністерство науки І освіти україни львівський національний університет імені івана, 8214.57kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни львівський національний університет, 69.32kb.
• Кость історія української журналістики, 4185.92kb.
• Львівський національний університет імені Івана Франка ватаманюк остап Зіновійович, 565.2kb.
• Консульське право, 4328.16kb.
• Міністерство освіти І науки України Львівський національний університет імені Івана, 603.97kb.
• Міністерство освіти І науки України Львівський національний університет імені Івана, 142.27kb.
• Міністерство науки І освіти україни львівський національний університет імені івана, 106.69kb.
• Міністерство освіти І науки України Львівський національний університет імені Івана, 596.31kb.

ПЕДАГОГИЧЕСКАЯ ЭТИКА: ПРОБЛЕМА ИНСТИТУАЛИЗАЦИИ МОРАЛИ В ВЫСШЕЙ ШКОЛЕ


Голубкова Анна


Статья посвящена исследованиям актуальной проблемы институализации социальной морали в высшей школе в контексте педагогической этики. Аргументация осуществляется на основе методологического голизма В. Декомба и принципов аналитической этики. Значительное внимание уделено выявлению особенностей авторитарной и гуманистической моделей педагогической этики.

Ключевые слова: педагогическая этика, институализация морали, социальная мораль, авторитарная этика, гуманистическая этика, социальность, институции, моральное обучение, воспитание, ответственность, профессионализм.


PEDAGOGICAL ETHICS: PROBLEM OF MORALITY INSTUTIONALISATION IN HIGH SCHOOL


Golubkowa Anna


The article is devoted to the investigation of an important problem of the institutalization of the social morality in the context of the pedagogical ethics. The argumentation is carried out on the basis of the methodological holism and analytical ethics. A significant attention is paid to the revelation of the peculiarities of the authoritarian and humanistic models of the pedagogical ethics.

Key-words: pedagogical ethics, institutalization of morality, authoritarian ethics, humanistic ethics, sociality, institutions, moral education, moral upbringing, responsibility, professionalism.


Стаття надійшла до редколегії 16.05.2008.

Прийнята до друку 19.09.2008.


УДК 316.344.7


ПАСТКИ СУЧАСНОГО ТРАКТУВАННЯ ТОЛЕРАНТНОСТІ – ПРИЙНЯТТЯ ЧИ ВИТЕРПЛЮВАННЯ?


Довгополова Оксана


Одеський національний університет імені І.І. Мечникова

пр-т М. Жукова, б. 10-г, кв. 45

м. Одеса, 65121, Україна.

doaod@ukr.net


В статті розглянуто сучасний стан розуміння поняття толерантності в повсякденній, науковій та політико-правовій свідомості. Автор робить спробу окреслити поняття толерантності у „чистому вигляді”, орієнтуючись між двома полюсами його розуміння – прийняття та витерплювання. Здійснено спробу проаналізувати загальні контури сучасного розуміння Толерантності, віднайти приховано небезпечні моменти його розуміння та вказати на принципово значущі характеристики феномену Терпимості.

Ключові слова: толерантність, прийняття, витерплювання, етноцентризм.


Толерантність в сучасній парадигмі мислення постає одною з однозначно позитивних чеснот, щодо сутності якою, здається, нема про що сперечатися. Але чомусь на рівні повсякденного мислення подекуди ми бачимо скепсис чи навіть агресивне ставлення до цього принципу. Чому це стає можливим? На думку автора, розповсюджене нині розглядання Терпимості виключно як корелята цивілізованості, консенсусу, визнання прав людини, уводить проблему від її сутності. В даному тексті здійснено спробу проаналізувати загальні контури сучасного розуміння Толерантності, віднайти приховано небезпечні його (розуміння) моменти та вказати на принципово значущі характеристики феномену Терпимості.

Будь-яке сучасне дослідження, присвячене сутності Терпимості, обов’язково виділяє декілька форм розгляданого феномену, визнаючи неможливим підвести під єдине визначення все, що позначається в буденній мові терміном Терпимість. Спільною складовою визначень Толерантності постає тільки визначення Толерантності як відмови від агресивних дій щодо чогось, що є відмінним від Свого.

Перша та найбільш очевидна проблема, що постає перед дослідником Толерантності, що він використовує конотації поняття в слов’янських мовах, це розмежування термінів Толерантність та Терпимість. Загалом синонімічні поняття саме внаслідок наявності різних форм існування феномену Терпимості „спокушають” до спроби їх розведення. Досвід буденного слововживання підштовхує нас до думки про різні смисли двох понять. Наприклад, нікого не введе в оману словосполучення „дім терпимості”. Тут шуканий „дім” постає як втілення розпусти, з якою внаслідок якихось причин примирилися. Коли ж ми говоримо про відношення до інших культур чи релігій, логічно використати термін „Толерантність”. Отже, на рівні буденного слововживання ми достатньо чітко бачимо межу. Англомовна традиція також не позбавлена подібних моментів. Наявність в англійській двох форм названого феномену – Tolerance та Toleration – породжує намагання розвести поняття. Так, відомий представник англійської аналітичної філософії Майкл Дамміт підкреслює, що поняття Toleration має відтінок зневаги та зверхності. Навпаки, Tolerance – це чеснота, близька до поваги до Іншого [9, с. 17].

Отже, Толерантність та Терпимість в даному трактуванні розводиться по умовно позитивному та негативному ціннісних полюсах. Подібне розведення смислів поняття Толерантності характерно й для дослідників, що створюють власні визначення. Так, сучасний ізраїльський дослідник Й. Йовель розмежовує поняття Толерантності-як-права (tolerance-as-right) та Толерантності-як-милості (tolerance-as-grace) [13]. Аналогічно відомий німецький історик релігії Густав Меншинг розділяв так звану формальну та справжню Толерантність. Формальна Толерантність означає просте невтручання у справи іншої віри [11, с. 11], а справжня Толерантність передбачає визнання різних форм пошані істинним способом спілкування з Богом [11, с. 67].

Таким чином, „позитивні” варіанти поняття Толерантності зосереджуються на пошуках визнання, прийняття та розуміння іншого способу ідентифікації. Водночас „негативні” варіанти інтерпретації відсилають нас до ситуацій зверхності чи запобігання більшому злу. Другий варіант зазвичай визнається застарілим поняттям, на зміну якому в історичній перспективі неминуче прийде поняття „Толерантності-як-права”. Так, за думкою П.К. Гречко, „першим в семантиці толерантності є шар віротерпіння. Він увібрав у себе явний дискомфорт від присутності чогось чужого... Але пройшов час, змінилися барви історії, та у проблемі толерантності визрів новий смисловий шар. В ньому на першому плані опинилися усвідомлення цінності культурного різноманіття...” [3, с. 175]. Отже, Терпимість на відміну від Толерантності в даній стратегії трактується як історично віджилий, несумісний с теперішніми вимогами.

Здавалося б, все чудово зрозуміле, був негативний сенс поняття, потім сформувався позитивний; для зручності можна навіть розвести ці сенси між різними словами – застаріла „терпимість” та прогресивна „толерантність”. Але чомусь саме „позитивний” варіант трактування згаданого поняття (прийняття, консенсус) у останні роки часто-густо постає наділеним різко негативними характеристиками. Так, популярним є варіант пояснення смислу Толерантності як „маскувального” поняття, покликаного сховати злочинні плани могутніх сил сучасного світу щодо підкорення всіх єдиному стандарту, позбавлення коренів з метою полегшення керування обмакогоненими масами. Ось один з прикладів такого обвинувачення з російської „Литературной газеты” (залишаю мовою оригіналу): „В либеральном мире даже возникла своя риторика, в которой святая троица диалог, компромисс, толерантность предстаёт такой же панацеей, как обобществление в марксизме-ленинизме. Но, увы: толерантными и прагматичными бывают только победители, желающие спокойно наслаждаться плодами своего успеха” (ЛГ, 25–31 червня 2007, № 30). А ось ще показове трактування, пов’язане з „антихристиянською” сутністю толерантності: „Терпіння, одна з головних християнських чеснот, підмінюється терпимістю до гріха” [5]. Автори цього напрямку стверджують, що слово „толерантність” спочатку функціонувало тільки в сфері імунології та екології [2; 5]. Можна було б сказати, що подібні квазінаукові міркування самі є плодом невігластва та нерозуміння сутності різнобарвності світу. Проте ми не можемо визнати подібні трактування неіснуючими – внаслідок практичного характеру принципу Толерантності його дослідника повинні цікавити саме „популярні” інтерпретації. Трактування ці, як на мене, дуже показові. Здається, впевненість у виникненні терміну „Толерантність” в сфері імунології пояснюється бажанням знайти найбільш слушні теоретичні підвалини для спростування неприйнятного для них поняття. Доведення запозичення терміну „Толерантність” з наук „не про людину” може стати символом його поза-гуманітарності та застосовності тільки в аналізі феноменів, що не керуються духом.

Якщо на рівні повсякденного мислення ми можемо зустріти різко негативні характеристики Толерантності, то на рівні офіційної науки та міжнародно-правових документів Терпимість отримує виключно позитивну інтерпретацію. До цього рівня теж доцільно придивитись, бо право дійсно є головною сферою, в якій принцип Толерантності може знайти свою реалізацію. Слідом за П. Рикером можна повторити: „Толерантність не може не бути пов’язаною з законом, якщо вона виводить своє понятті з взаємовідносин між правдою та справедливістю” [12, с. 51].

Міжнародне співтовариство, схвильоване ростом агресивності наприкінці ХХ ст., заходилося створенням документу, що він чітко окреслив би сенс та практичні можливості Толерантності, результатом чого було прийняття ЮНЕСКО 16 листопада 1995 „Декларації принципів толерантності”. Першій підхід до аналізу тексту документу демонструє, що сучасний міжнародно-правовий смисл поняття Терпимості передбачає синонімічність понять Толерантності, прийняття, консенсусу. Так, перша стаття Декларації постулює: „Толерантність означає повагу, прийняття та правильне розуміння багатої різноманітності культур нашого світу, наших форм самовираження та способів проявлення людської індивідуальності...” [8, 1.1]. Крім того, „толерантність – це не поступка, поблажливість чи потурання (is not concession, condescension or indulgence). Толерантність – це насамперед активне ставлення, що формується на основі визнання універсальних прав та основних свобод людини” [8, 1.2].

Неможливо не помітити, що вказаний смисл поняття Толерантності виявляється настільки абстрактним, що виникають сумніви у можливості його практичного застосування. В теоретико-правовому плані розробка поняття Толерантності навряд чи вносить дещо принципово нове в проблемне поле прав людини. Всі ти моменти, що їх торкається Декларація принципів Толерантності, вже знаходили втілення в численних документах з прав людини (тільки в преамбулі до розгляданої Декларації таких документів згадано вісімнадцять!). Так що ж виходить – що в цілому не дуже вдалий досвід реалізації основних принципів прав людини в рамках користування існуючими документами підштовхує до впровадження в правову практику нових понять? Рекомендації до впровадження принципу Толерантності зводяться тут до захисту вразливих верств населення та виховання школярів у дусі Толерантності. Не дуже переконує в дійовості заходів. Дозволю собі, крім того, в цьому зв’язку послатися на слова Майкла Дамміта щодо утопічності уявлень про майбутнє царство Толерантності, що неминуче виникне в епоху загальної правової рівності. В людині настільки жива потреба ідентифікувати себе з групою, що навіть повна гомогенізація людства не вирішила б проблеми Толерантності – на місце знищених традиційних опозиціонерів приходять групи, створені штучно. Сутички футбольних уболівальників – найкраще тому підтвердження [9, с. 16]. Виключити можливість сегрегації можливо було б тільки за допомогою фантастичної операції, ціллю якої була б повна уніфікація людей.

Корисне та необхідне поняття Толерантності в сучасному його трактуванні перетворюється на дещо непридатне до використання та навіть здатне викликати агресивні реакції на свою адресу. На мій погляд, складнощі виникають завдяки змішуванню смислів понять Толерантності та прийняття. В цій ситуації на одне й теж поняття „навішуються” додаткові сенси, особливої потреби в яких просто немає. Дозволю собі слідом за головою інституту Спінози в Єрусалимі Й. Йовелем повторити, що в сучасному понятті Толерантності приховується особливий різновид сліпоти, якій дозволяє об’єднатися в його критиці як радикальним лібералам, так і різного роду фундаменталістам та фанатикам [14]. Перші надто вірять в права людини та визнають недостатнім рівень Толерантності, другі не вірять в них зовсім та визнають границі Терпимості надто широкими. Сліпими Йовель називає тих, хто вважає самоочевидним визнання рівних прав рас, релігій та образів життя. Кому це очевидно? Вузенькому прошарку академічних лібералів? Історичні реалії та сучасна картина відносин між різними системами переконань не дозволяє угніздитись оптимістичному погляду на це питання. Гранично гостро Й. Йовель ставить питання про можливості визнання базисом Толерантності ідею універсального розуміння людини. Цей різновид Терпимості руйнує сам себе, бо в пошуках „універсальної людини” зневажаємо реальну людську істоту, відкидаючи все, що робить її такою, якою вона є. У своїй прив’язці до ідеї універсальності, розмірковує Йовель, Толерантність набуває характеру етноцентризму – все, що відрізняється, необхідно асимілювати, зробивши частиною „універсального” [14]. Справді, про які пошуки універсальної природи переконань можна говорити, якщо ми намагаємось підвести загальну основу під ідеї, скажемо, прибічників та противників смертної кари? Чи вегетаріанців та „м’ясоїдів”? Тих, хто підтримає чи спростовує ідею можливості абортів? Вони можуть посилатись на одні й ти самі норми (та ж сама свобода особистості), але чого варті ці норми, якщо на їхній основі будуються непримиримі системи? Наївне переконання в тому, що якщо ми добряче пошкрябаємо будь-яку думку, то знайдемо спільну основу, гарно виглядало у теорії епохи Просвітництва, але ніяк не вписується в практику.

Дозволю собі у цьому зв’язку послатися на ситуацію, що може стати визнаною справжнім тестом сучасного розуміння Толерантності. Четвертого вересня 1987 сімнадцятирічна студентка Руп Канвар з Раджастану піднялася на поховальне багаття свого чоловіка, виконавши звичай саті. Те, що сталося, викликало миттєвий протест збоку правозахисних організацій, що звинуватили родину загиблої жінки у варварстві та порушенні прав людини. На що протилежна сторона невідкладно відповіла звинуваченням в нечесті та знову ж таки в варварстві – Руп ніхто не примушував. Саті, стверджували члени сім’ї Руп, є частиною нашої етнічної культури, тому заборонити звичай є неприпустимим насильством. Індія розкололася на два табори – обвинувачів та адвокатів сім’ї загиблої. Обидві сторони спиралися, власне, на одні й ті ж самі норми – право людини вільно розпоряджатись своїм життям та право на збереження своєї культурної своєрідності [6 , с. 75]. Чи мали вони можливість знайти істину у спорі? Ніколи. Противникам звичаю саті потворна сама думка про цей звичай – це безглуздий пережиток, захищати якій є злочином. Прихильників саті дратує насильство над ними збоку західної цивілізації, що не розуміє істинної релігійності.

Ніщо не об’єднає супротивників в цій суперечці – їхні позиції непримиримі. Де ж шукати те універсальне, що його необхідно віднайти в процесі пошуку консенсусу? Його немає й бути не може. Нагадаю, йдеться про питання Толерантності, суто практичне питання, спрямоване на вирішення конкретних проблем, а не про філософську спекуляцію. На онтологічному рівні шукатиме скільки завгодно та побачимо насправді універсалії людського існування, але на рівні конкретно втілених ідентифікацій суперечки не вирішуватимуться зверненням до загального.

А якщо немає прозорості універсального, немає й можливості руху від висхідного конфлікту до розуміння та прийняття. Що є прийняття? Повернуся в цьому зв’язку до міркувань Йовеля. Прийняття, розмірковує він, це ж певний ступінь поваги. А якщо людина, яку я приймаю, дотримується поглядів, що радикально відрізняються від моїх? Що тоді? Війна до переможного кінця? Йовель змушений констатувати, що в даному випадку перевірка тези про можливість Толерантності може бути з’ясована виключно емпірично. Ані філософія, ані право, ані політична теорія не дадуть нам відповіді на питання, як діяти у конкретних випадках [14]. Ось конкретна ситуація з Руп Канвар – як знайти рішення?

В цьому контексті хотілося б нагадати слова з книги Делеза і Гваттарі „Що таке філософія”: „І тільки дуже наївною чи дуже безпринципною може бути філософія комунікації, що домагається відтворення суспільства друзів чи навіть мудреців, сформувавши загальну думку як „консенсус”, нібито здатний зробити моральними народи, державу та ринок. Права людини нічого не кажуть про іманентні способи існування наділеної правами людини” [4, с. 139–140]. Важливо, що автори промовляють ці слова в контексті зізнання у можливості соромитись бути людиною, причому не тільки в екстремальних ситуаціях, але й у цілком буденних обставинах, „перед лицем екзистенціальної низькості та вульгарності, що переслідують демократію” [4 , с. 140]. Приналежність до роду людського, приналежність до власної епохи – невід’ємний атрибут людського існування. Причому важливо усвідомити, що „ми не відчуваємо себе поза власною епохою – навпаки, ми постійно йдемо на ганебні компроміси з нею” [4 , с. 140].

Отже, ми йдемо на компроміси з тим, що нам не подобається, що нам огидно, що змушує нас гарчати подібно звірові, щоб позбутись приниження [4 , с. 140]. Ми не бачимо іншого виходу. Та (повертаючись до думки Й. Йовеля) повинні визнати, що певні дії та прояви постають нетерпимими, не будучи нестерпними („We must allow that certain acts and manifestations are intolerant without being intolerable”). Що саме мається на увазі? Ми не повинні приймати абсолютно все, що зустрічаємо в цьому світі, ми можемо ненавидіти те, що знаходиться перед нами – і ця ситуація сама по собі не є Нетерпимою. Всеприйняття – позиція не менш злочинна, ніж Нетерпимість сама по собі. Не хочу наводити радикальних прикладів на кшталт – чи маю я визнавати свободу вибору Іншого, якщо цей Іншій переді мною вбиває третього (таки ситуації прописані правом). Актом Нетерпимості, власне, є й декларація неприйнятності для мене певного переконання чи образу життя. Адже ось питання – чи повинен з утримуватись від декларації неприйнятного для мене образу життя, керуючись ідеалом Толерантності? Чи це постає злочинним потуранням?

Те, що ми не можемо зрозуміти чи прийняти чужий образ життя чи переконання – нормально. Питання ж полягає в тому, чи можна піти на компроміс з власними уявленнями про правильне життя? Як влучно завважив англійський дослідник Дж. Грей, „коли ми терпимо практику, переконання чи особливість характеру, ми надаємо право на існування тому, що оцінюємо як небажане, хибне, чи, принаймні, зовнішнє; наша Толерантність означає затвердження того факту, що, незважаючи на свою дурну природу, об’єкт Терпимості буде залишений у спокої” [10]. В цьому контексті запитаю – чи може, наприклад, ортодоксальний християнин бути толерантним до гомосексуаліста? Насмілюсь стверджувати, що може. Прийняти не може, а бути толерантним може. За словами того ж Дж. Грея, „ми можемо жити один з одним в глибокій незгоді щодо абортів, наприклад, але не в тому випадку, якщо ми не находимо згоди з приводу допустимості насильства щодо наших опонентів” [10].

В цьому контексті хотілося б завважити, що Толерантність навряд чи сумісна з байдужістю. Толерантність виникає саме в ситуації усвідомлено негативного відношення до деякого явища. Спробую зробити цей момент більш прозорим за допомогою міркувань Умберто Еко стосовно зовнішніх проявів приналежності релігії. В одному зі своїх есе Еко згадує, яке відчуття здригання викликало в нього видовище формального підходу до таїнств, що він спостерігав в одному католицькому університеті. До університету запрошували „професорів, далеких від релігії, очікуючи від них не більш ніж формально-шанобливого ставлення до релігійно-академічних ритуалів”. Ситуація, в якій запрошені професори „підходять до таїнства без віри у Прісного, та звісно без попередньої сповіді та спокутування гріхів”, викликала у Еко огиду. „Зі здриганням, незважаючи на багаторічну поза-релігійність, відчував я жах перед цим видовищем святотатства” [7, с. 10]. Толерантність тут демонстрували зовсім не ті, хто байдуже підходив до неіснуючого для них таїнства, а вкрай обурений „поза-релігійний”. Дії були неприйнятними для нього, і він не соромився говорити про цю неприйнятність, але не убачав можливості втрутитись. Активне неприйняття та відмова від протистояння дією – ось сутність Толерантності, а зовсім не байдужість.

Толерантність – принцип сугубо практичний, такий, що дозволяє будувати відносини з відторгненим, калькулюючи за допомогою розуму міру його неприйнятності для власної ідентичності. Толерантність – принцип інструментальний. Ми пристосовуємось до незручного світу, в якому живемо, за допомогою раціональних побудов, що надають нам можливість прорахувати наслідки боротьби чи її відсутності щодо явища, сприйнятого як непридатне. Дуже дивний, але влучний та показовий приклад цього наводить В. Вільчек, роз’ясняючи, чому СРСР був менш страшний Заходу, ніж Росія дев’яностих – СРСР був передбачуваним. „Можливо, – пише В. Вільчек, – що поліцейським це більш зрозуміло, ніж політологам. Всі поліції світу не чіпають без граничної потреби авторитетів злочинного світу. З „вором в законі” можна домовитись, обмежити його активність, нарешті, ізолювати, але якщо зовсім його усунути, то на зміну приходять „беспредельщики”, „відморозки”, ліквідувати яких стократ важче” [1]. Іншими словами, треба розмовляти з Відторгненим однією мовою, щоб мати можливість його контролювати. Як тільки переривається можливість комунікації, виникає хаос. Толерантність постає в цьому смислі спробою запобігти хаосу, зберегти можливість розмовляти з Відторгненим, щоб воно не перетворилося на згусток неконтрольованої (саме завдяки відсутності комунікації) агресії.

Прикладом такого інструментального втілення принципу Толерантності в законодавчій сфері можна вважати відношення до смертної кари на рівні міжнародного співтовариства. Бажання домогтись якщо не скасування, то, принаймні, мораторію на смертну кару, обертається згодою принципових противників смертної кари бути толерантними до наявності її прихільників. Повідомити про власне небажання розмовляти з супротивниками – чудовий спосіб закрити можливість рішення проблеми в принципі. Тут інструментальний аспект Толерантності являє себе в найбільш чистому вигляді – як згода терпіти неприйнятне заради того, щоб взагалі зберегти шлях до досягнення ідеалу. Саме цей аспект яскравіше всього розкриває „основне питання” Толерантності – де проходить границя Терпимості, до якої межі має сенс терпіти несумісне з нашим ідеалом? До якої межі має сенс миритись з присутністю неприйнятного в „інструментальних” цілях? Та з якого моменту така позиція перетворюється на зраду власних ідеалів чи навіть потуранням злу та злочину?

В наш час, в епоху глобалізації, Толерантність постає особливо затребуваним внаслідок змінюваності та катастрофічної швидкості розвитку змін, що актуалізує питання про адаптаційні механізми культури. Адаптація в даному випадку постає синонімом Толерантності. Саме це виводить Толерантність до розряду найбільш затребуваних механізмів регуляції руху соціуму. Та він може бути використаний, якщо тільки на обтяжувати його невластивими йому додатками з розряду прийняття, консенсусу тощо. Нажаль, тягар пошуків відповіді на питання „що терпіти?” в остаточному підсумку лягає виключно на „окремо взятого” індивіда – загального правила немає. Навряд чи від Терпимості можна відчути задоволення, навіть у формі спокою від збереження „чистої совісті”. Тому не треба теоретизувати на тему створення окремого проблемного поля для понять Терпимість та Толерантність, це одне й те саме. Корисно зосередитись на проблемі Зустрічі, передумов та можливостей співіснування. Болісна та дратуюча проблематика зіткнення з неприйнятним – це насправді перспектива виживання. Пошуки ж консенсусу, універсального, єдиного (в їхньому практичному втіленні) надто легко перекидаються на агресивну „ностальгію” по тому, чого не існувало та ніколи не існуватиме.

_____________________________________

1. Вильчек В. Алгоритмы истории / Вильчек В. – М.: Аспект-Пресс, 2004. – 219 с.
   
2. Галимова Е.Ш. „…Дурно пахнут мертвые слова”: что такое „гуманізм”, „толерантность”, „плюралізм”? [Електронний ресурс] – Режим доступу: es.ru/articles/shalimova.php. – Заголовок з екрану.
   
3. Гречко П.К. О границах толерантности  / Гречко П.К. // Свободная мысль – XXI, №10, 2005. – С. 173–182.
   
4. Делёз Ж. Что такое философия? / Делёз Ж., Гваттари Ф. – СПб: Алетейя, 1998. – 286 с.
   
5. Медведева И.Я., Башня терпимості [Електронний ресурс] / Медведева И.Я., Шишова Т.Л. – Режим доступу: doxy.ru/semia/00060.php. – Заголовок з екрану.
   
6. Уолцер М. О терпимости / Уолцер М. – М.: Идея-Пресс, Дом интеллектуальной книги, 2000. – 160 с.
   
7. Эко У. Пять эссе на тему этики / Эко У. – СПб: Symposium, 2002. – 158 с.
   
8. Declaration of principles on Tolerance, adopted by the General Conference of UNESCO at its twenty-eight session. – Paris, UNESCO, 1995.
   
9. Dummet M. Tolerance / Dummet M. // La tolérance aujourd’hui. – P. 15–24.
   
10. Gray J. The virtues of toleration. (acceptance versus approval as liberal political concepts) / Gray J. // National Review. – October 5, 1992.
    
11. Mensching G. Tolerance and Truth in Religion / Mensching G.  – The University of Alabama Press, 1976. – 219 p.
    
12. Ricœur P. Tolerance, Rights and the Law  / Ricœur P. // Diogenes – 1996. – № 176. – Vol. 44/4. – P. 51–52.
    
13. Yovel Y. Tolerance as grace and as right / Yovel Y. // La tolérance aujourd’hui. – P. 113–126.
    
14. Yovel Y. Tolerance as Grace and as Rightful Recognition / Yovel Y. // Social Research. – Volume 65. – № 4 (Winter 1998).
    

ЗАПАДНЯ СОВРЕМЕННОГО ПОНИМАНИЯ ТОЛЕРАНТНОСТИ – ПРИНЯТИЕ ИЛИ ПРЕТЕРПЕВАНИЕ?


Довгополова Оксана


В статье рассмотрено современное состояние понимания понятия Толерантности в повседневном, научном и политико-правовом сознании. Автор делает попытку очертить понятие Толерантности в „чистом виде”, ориентируясь между двумя полюсами его понимания – принятия и претерпевания.

Ключевые слова: толерантность, принятие, претерпевание, этноцентризм.


TRAPS IN MODERN UNDERSTANDING OF TOLERANCE – ADOPTION OR TOLERATION?


Dovgopolova Oksana


The article deals with the contemporary condition of tolerance’s notion in everyday, scientific and legal conscience. The author makes an attempt to outline the notion of tolerance in its clear view, orienting between two poles of its understanding – adoption and toleration. The author tries to find dangers in understanding of tolerance and analyses modern features of understanding this phenomenon.

Key-words: Tolerance, adoption, toleration, ethnocentrism.


Стаття надійшла до редколегії 22.05.2008.

Прийнята до друку 19.09.2008.


УДК 378


МОДЕРНІЗАЦІЯ СИСТЕМИ ВИЩОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ

В КОНТЕКСТІ НАЦІОНАЛЬНИХ ПРІОРИТЕТІВ ХХІ СТОЛІТТЯ


Калінічева Галина


Інститут підготовки кадрів державної служби зайнятості України,

вул. Нововокзальна, 17,

м. Київ, 03038, Україна

kaligali@ukr.net


Проаналізовано системні реформації в галузі вищої освіти та основні напрями її модернізації в контексті національних пріоритетів на початку ХХІ століття.

Ключові слова: вища освіта, конкурентоспроможність, модернізація, національні пріоритети.


Початок ХХІ століття яскраво засвідчив, що динамічні зміни у сучасному глобалізованому світі детермінували нові вимоги до рівня освіти та фахової підготовки випускника вищого навчального закладу. В суспільстві знань, де провідними орієнтирами є гуманізація та інтелектуалізація соціальних відносин, першочергового значення набувають знання й інформація. На вищу освіту покладено завдання відтворення та розвитку інноваційного потенціалу економіки і демократизації суспільства, а також формування сучасної національної еліти.

Актуальність проблеми зумовлена перетворенням освіти на один з вирішальних соціокультурних чинників інформаційного суспільства. Визначення Україною євроінтеграційної стратегії розвитку зумовлює необхідність виваженої адаптації національної системи вищої освіти до сучасних потреб глобалізованого світу в цілому і вимог європейського освітнього простору зокрема. Прагнення молодої Української держави зайняти чільне місце у сонмі європейських держав актуалізує потребу проведення низки системних реформ у багатьох галузях суспільного життя, зокрема в галузі вищої освіти. Оскільки від освітнього і наукового потенціалу країни залежить суспільний прогрес, соціальна рівновага і гармонійний розвиток особистості, то у національній стратегії розвитку України освіта в цілому і вища освіта зокрема розглядаються сьогодні як вищий пріоритет.

Концептуальні засади глобальних змін репрезентовані в працях Ф. Фукуями, З. Бжезинського, Г. Кессінджера, І. Валлерстайна, Дж. Белла, Е. Тоффлера, В. Іноземцева, Й. Масуди, Т. Куна, Ж.-Ф. Ліотара, Р. Рортрі, П. Фейєрабенда, М. Фуко, Ф. Хіггса, П. Штомпки. Розробці методології аналізу сучасної освіти як детермінанти розвитку постіндустріального суспільства присвятили свої дослідження такі західні вчені: К. Нора, М. Мінк, Е. Тоффлер, Тейяр де Шарден, А. Швейцер, М. Шеллер, Ф. фон Хайєк.

Різноманітні аспекти формування сучасної філософсько-освітньої парадигми з огляду на становлення інформаційного суспільства, культурно-цивілізаційні засади функціонування освіти, світові тенденції в її реформуванні, а також актуальні проблеми модернізаційних зрушень у системі вищої освіти в контексті входження України до європейського освітнього простору розглянуто в працях В. Андрущенка, В. Астахової, К. Астахової, В. Вікторова, Б. Гершунського, Д. Дзвінчука, А. Джуринського, М. Згуровського, І. Зязюна, І. Каленюк, С. Клепка, К. Корсака, В. Кременя, В. Кудіна, В. Кушерця, В. Лугового, М. Лукашевича, В. Лутая, М. Михальченка, О. Навроцького, С. Ніколаєнка, В. Огаренка, В. Огнев’юка, Л. Рижак, М. Розова, М. Романенка, П. Таланчука, В. Шинкарука та інших вітчизняних науковців.

Попри достатньо потужний масив наукових публікацій з різноманітних аспектів реформаційного поступу національної вищої освіти за роки незалежності України, сьогодні чітко окреслено коло питань, які потребують подальшого осмислення й аналізу, зокрема – філософія вищої освіти за нових соціально-економічних і політичних реалій. Подальшого аналізу потребують питання, пов’язані з регуляторною функцією системи вищої освіти, яка перебуває на стадії змістовного оновлення, на ринок праці. Потребують дослідження й проблеми створення дієвого механізму підготовки та становлення в системі вищої освіти конкурентоспроможних високоінтелектуальних фахівців.

Мета нашої праці – аналіз системних реформацій у галузі вищої освіти та основних напрямів її модернізації в контексті національних пріоритетів на початку ХХІ ст.

Динамізм сучасних реалій об’єктивно зумовлює змінність як надзвичайно важливу рису способу життя людини в ХХІ ст. та детермінує направленість освіти, зокрема вищої, на необхідність формування особистості, налаштованої на сприйняття зміни як природної норми. У наш час суспільство, як і окрема людина, може бути стабільно успішним та ефективним лише постійно змінюючись, тобто перебувати у динамічному розвитку. Характерною ознакою глобалізованого світу є постійне змагання людей, організацій і країн за оволодіння інформацією та операційними знаннями. Країни-лідери інформаційної цивілізації змагаються за „інноваційний ресурс”, який забезпечує випереджаючий розвиток.

Інформаційне суспільство – „суспільство знань” – потребує якісно іншої освіти, тому зумовлює перебудову освітніх систем, модернізацію їх відповідно до глобалізаційних потреб часу. Зокрема, нагальним питанням в умовах сьогодення для більшості країн світу постає необхідність переходу від усталеної адаптаційної освітньої моделі, притаманної індустріальному та постіндустріальному суспільствам, до моделі інноваційної, мета якої, на думку Е. Тоффлера, полягає у розвитку здібностей людини швидко й раціонально адаптуватися до мінливих умов [5, с. 449].

Показником глобальної мобільності людини стає універсальна освіта і здатність мобілізуватись і вчитись все життя. Зрозуміло, що освіта не може розв’язати „проблему змін”, однак вона може навчити людину, як опанувати зміни, використовуючи новітні технології та інформаційні мережі, які розширюють сферу соціальних практик освіти. За таких умов постає необхідність поглибленого осмислення сутності національної безпеки, зокрема – об’єктом національних інтересів повинна бути людина як головна продуктивна суспільна сила, людина як особистість і носій високого інтелекту, як творець і громадянин. Якість людської особистості повинна стати головною і вищою метою в системі національних пріоритетів сучасного розвитку України.

Глобальні динамічні зміни в суспільно-економічному та політичному розвитку держави зумовлюють стратегічні завдання і визначають головні напрями оновлення і модернізації системи вищої освіти в Україні, підвищення її якості та приведення у відповідність до структури потреб ринку праці. Головним соціально-економічним пріоритетом ХХІ ст. має стати розвиток інноваційної моделі вищої освіти, оскільки, по-перше, саме фахівці з вищою освітою роблять основний внесок у зростання продуктивності праці; по-друге, все більш помітним стає вплив рівня та якості освіти на підвищення доходів населення, його життєвого рівня в цілому.

Концептуальні засади економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки були визначені у щорічному Посланні Президента України до Верховної Ради „Європейський вибір” [3]. У нормативно-правових документах останнього п’ятиріччя дедалі наполегливіше наголошується на національних пріоритетах в контексті євроінтеграційного поступу [2, с. 6]. На початку ХХІ ст. стратегічними визначено такі цілі: всебічний розвиток освіти, посилення її впливу на економічне зростання і рівень життя населення, сприяння прискореному розвитку НТП, насамперед фундаментальної науки, забезпечення соціальної функції держави через оптимізацію соціальних програм. Вища освіта є фундаментом людського розвитку та прогресу суспільства. Вона також виступає гарантом індивідуального розвитку, створює інтелектуальний, духовний і виробничий потенціали суспільства. У Національній доктрині розвитку освіти пріоритетним розвитком визначено впровадження новітніх інформаційно-комунікативних технологій, а поєднання освіти і науки розглядається як умова модернізації системи освіти, головне джерело її подальшого розвитку [4].

Характерною ознакою українського сьогодення, на жаль, є поступова втрата освітнього потенціалу й деінтелектуалізація праці, що є результатом непродуманої соціально-економічної політики 90-х років. Це виявляється у приниженні статусу інтелектуальної праці (насамперед творчої й гуманітарної), еміграції найкращих спеціалістів, руйнації наукових шкіл, зниженні рівня освіченості населення, трудової та навчальної мотивації, кризі трудової етики, деформованій структурі зайнятості населення, зниженні моральності тощо. Ускладнює ситуацію і той факт, що система вищої освіти занадто повільно реагує на зміну суспільних потреб.

Оскільки освіта відіграє вирішальну роль у соціальному та економічному розвитку країни, а також є запорукою життєвого та кар’єрного успіху громадян, то стратегічним завданням держави постає обґрунтоване визначення нових, виважених структурних змін в інституційній системі з метою розв’язання соціальних та економічних проблем шляхом реформування всієї системи освіти. Це потребує вирішення широкого кола питань: від змісту освіти до доступу до якісної освіти, від професії вчителя до управління, фінансування та інституційного менеджменту.

Загальна ідеологія модернізації освіти, на думку В. Андрущенка, повинна бути спрямована на підвищення її ефективності і конкурентоздатності, її сутність полягає в „…збереженні минулого, його очищенні від деформацій і осучасненні у відповідності зі світовим досвідом” [1, с. 372].

Реорганізація вищої освіти відповідно до вимог ринкової економіки – комплексне завдання. Воно охоплює інноваційні підходи до проблем фінансування та самофінансування освітніх закладів; модернізацію управління всієї системи вищої освіти та окремими її закладами; постійне підвищення кваліфікації професорсько-викладацького складу; забезпечення академічної і трудової мобільності студентства; зміну форм, методів і підвищення якості навчання студентів; перегляд кількості напрямів підготовки бакалаврів та професійної структури підготовки спеціалістів тощо.

Поділяючи думку вітчизняних фахівців [6, с. 2-3], вважаємо, що нагальна потреба у модернізаційних зрушеннях у вищій школі вимагає концептуального удосконалення системи освіти і професійної підготовки фахівців у таких напрямах:

• формування ставлення до людини як мети соціального прогресу, а не засобу;
  
• формування складових людського капіталу у системі вищої освіти, що ґрунтується на концепції гармонійного розвитку людини та засадах якості надання освітніх послуг;
  
• продукування в процесі підготовки спеціаліста глибокої професійної компетентності та соціальної відповідальності при вирішенні завдань науково-технічного прогресу, соціального і культурного розвитку.
  

Ключовими питаннями, які потребують розв’язання у сфері вищої освіти, є забезпечення відповідної законодавчої бази, необхідність розробки низки нормативно-правових документів, актуальних для сьогодення, з урахуванням проведених реформацій перших років незалежності та нинішнього модернізаційного поступу; розширення доступу до вищої освіти; забезпечення прозорості та належної якості надання освітніх послуг, що повинні слугувати досягненню її більшої конкурентоспроможності і значущості на ринку праці, зрештою, створення дієвих механізмів підвищення якості людського капіталу в системі вищої освіти.

Світовий досвід переконує в тому, що в умовах конкурентного середовища стратегія підвищення конкурентоспроможності сучасного підприємства чи організації буде успішною лише за умов достатніх обсягів інвестицій у людський капітал, стимулювання розвитку творчих здібностей персоналу, гідної оцінки праці. Практика країн із розвинутою ринковою економікою беззаперечно доводить, що інвестиції в освіту, професійну підготовку та мобільність працівника відчутно підвищують вартість і ціну робочої сили і приносять суттєвий прибуток. Одним із напрямів інвестицій у людину є інвестування вищої освіти. Інвестиційний ефект від освіти має потенціальний характер, оскільки цей вид діяльності у будь-якому випадку сприятиме розвиткові людських ресурсів. Сьогодні особливого значення набуває підвищення ступеня пріоритетності в соціальному бюджеті держави інвестиційних вкладень у людський капітал, тобто забезпечення належного асигнування освіти, професійної підготовки і перепідготовки, а також охорони здоров’я.

Віддача від освіти завжди залежить від багатьох чинників – внутрішніх і зовнішніх. До внутрішніх належать особливості педагогічного процесу, традиції навчання, психолого-педагогічні характеристики, національно-етичні моменти тощо. Зовнішніми є політика держави щодо управління системою освіти і здатність суспільства використати свій потенціал випускників. Зазначимо, що ефективність цієї групи факторів значною мірою залежить від стратегічних орієнтирів, згідно з якими визначаються головні підходи до внутрішньої організації освітньої діяльності та політики держави щодо управління нею.

В умовах формування інформаційного суспільства функціональними особливостями вищої освіти є не тільки здатність передачі нагромадженого в попередні роки обсягу знань і навичок, а й спроможність фахівців з вищою освітою сприймати наукові ідеї, технічні новації та методи виробництва, використовувати на практиці інноваційні, креативні підходи до вирішення конкретних виробничих завдань і проблем, розвивати у майбутніх працівників новаторські здібності, ініціативність, підприємливість. Завдання вищої школи як соціального інституту полягає в тому, щоб сприяти професійній самореалізації індивіда, навчаючи його професійно спрямованій взаємодії з навколишнім природним і соціальним середовищем.

В українському соціумі актуальним є необхідність піднесення інтелектуальної діяльності, підвищення рівня інформатизації суспільства та створення конкурентоспроможної системи освіти. Отож, зазначені заходи могли б прислужитися становленню національної соціально-орієнтованої економіки, правової держави та інформаційного суспільства – суспільства знань на засадах загальноцивілізаційних цінностей, піднесення творчого та інтелектуального потенціалу людини.

Фактично йдеться про створення модернізованої моделі вищої освіти, здатної адекватно реагувати на глобалізаційні виклики часу, зокрема на кон’юнктуру попиту та пропозиції на світових ринках праці, які вимагають забезпечення підготовки робочої сили, професійно-кваліфікаційні параметри якої відповідають потребам соціально-економічного розвитку суспільства, виступають як визначальні чинники росту конкурентоспроможності людських ресурсів.

Структурне реформування національної системи вищої освіти, зміна освітніх програм і проведення необхідних інституційних перетворень у вищих навчальних закладах України відбувається в рамках Болонського процесу. У багатьох документах Болонського процесу зазначено, що він не передбачає уніфікації змісту освіти, натомість кожна країна-учасниця повинна зберегти національну палітру, самобутність та надбання у змісті освіти і підготовці фахівців з вищою освітою, а далі запровадити інноваційні прогресивні підходи до організації вищої освіти.

Реформування вищої освіти на сучасному етапі має на меті формувати в процесі навчання самостійного аналітичного мислення студентів, активізацію індивідуально-орієнтованого навчання, орієнтацію на особистісний підхід до розвитку творчих здібностей студентів, вдосконалення професійної підготовки спеціалістів, здатних працювати в умовах глобалізованої економіки. Від цього багато в чому залежить, як майбутні спеціалісти зможуть поєднувати сучасні знання, професіоналізм із соціальною активністю і високою моральністю. Кінцевий результат діяльності усіх рівнів освіти – всебічно освічена особистість, яка повинна адекватно сприймати реальність, мати системний світогляд і спроможна ухвалювати оптимальні рішення відповідно до профілю своєї діяльності.

На думку В. Шинкарука, стратегія розвитку вищої освіти України в умовах Болонського процесу передбачає створення інфраструктури, яка допоможе вищим навчальним закладам максимально реалізувати свій індивідуальний потенціал щодо задоволення високих вимог європейської системи знань та адаптувати систему вищої освіти України до принципів, норм, стандартів і основних положень Європейського простору вищої освіти, прийнятних і ефективних для нашої держави і суспільства [6, с. 6].

Останніми роками у розвитку вищої освіти України простежується зростання прогресивних тенденцій, які, зокрема, виявляються у збільшенні обсягів та вдосконаленні структури підготовки студентів. Водночас, значні проблеми спричиняє недостатність фінансових ресурсів, нерівномірність розвитку вищої освіти в регіональному вимірі, нерівність громадян у доступі до безоплатної вищої освіти, складнощі працевлаштування випускників ВНЗ, а також те, що значна частина їх працює не за спеціальністю або перенавчається (здобувають другу вищу освіту) одразу після закінчення основного навчання.

Модернізація системи вищої освіти зумовлена необхідністю проведення низки інституційних реформ. Задля збереження національних надбань та унеможливлення руйнації національної системи вищої освіти, проводити їх треба виважено, поступово, заздалегідь підготувавшись організаційно і фінансово. Серед складових модернізації вищої освіти України, які набувають особливої значущості в контексті національних пріоритетів ХХІ ст., ми можемо виділити такі:

1) Внесення змін у систему законодавчого і нормативно-правового регулювання вищої освіти з урахуванням вимог європейської системи стандартів і сертифікації та приведення національної законодавчо-правової бази в освітній галузі у відповідність до міжнародних стандартів. У Проекті Закону „Про внесення змін до Закону України “Про вищу освіту”, винесеного на громадське обговорення, запропоновано часткове унормування існуючих неузгодженостей.

2) Вдосконалення законодавства в напрямі запровадження прямих і непрямих пільг роботодавцям, які інвестують кошти в систему вищої освіти, надають робочі місця для виробничої практики і працевлаштовують випускників.

3) Оптимізація мережі вищих навчальних закладів з урахуванням потреб ринку праці на загальнодержавному і на регіональному рівнях; укрупнення напрямів і спеціальностей вищої освіти; створення умов для забезпечення рівного доступу до вищої освіти.

4) Забезпечення високої якості освітніх послуг, відповідність світовим стандартам: безперервність процесу освіти та професійного вдосконалення, інформатизація освіти, модернізація її методів та освітніх технологій, перехід до відкритої моделі освіти.

5) Скерованість на особистісно-орієнтовану освіту, сприяння гармонійному розвитку особистості студента, здатності самостійно здобувати і розвивати знання, формувати інформаційні та соціальні навички.

6) Оновлення змісту фахової підготовки, поглиблення фундаменталізації навчального процесу поряд з гуманізацією освітнього процесу; активізація діяльності в напрямі розвитку творчих та інтелектуальних здібностей студентів, виховання у них аналітичного мислення, громадянської культури та патріотизму, всебічного світогляду і високої моральності.

7) Запровадження в навчальний процес інноваційних і креативних елементів, новітніх досягнень освіти і науки.

8) Забезпечення і підтримка належної якості науково-педагогічних кадрів, від якої вирішальною мірою залежить якість вищої освіти.

9) Забезпечення соціального захисту випускникам вищих навчальних закладів через активізацію взаємодії з соціальними партнерами. Соціальний діалог між вузами та замовниками повинен забезпечити реальний прогноз потреб у фахівцях певних професій, активізувати роботу з удосконалення змісту професійних програм відповідно до вимог сучасного виробництва, контролювати якість підготовки спеціалістів, сприяти вирішенню проблеми з працевлаштуванням випускників закладів системи вищої освіти.

10) Підтримка подальшої інтеграції вищої освіти України в міжнародну освітню систему: розробка і практична реалізація міждержавних угод про академічну мобільність студентів, обмін передовим досвідом між національними і зарубіжними вузами тощо;

Підсумовуючи, зазначимо, що серед головних завдань вищої освіти в контексті забезпечення національних пріоритетів у ХХІ ст. варто наголосити на необхідності досягнення нею більшої конкурентоспроможності, прозорості та значущості на ринку праці України і на міжнародному рівні.

За умов інтернаціоналізації та глобалізації соціально-економічного розвитку пріоритетного значення набуває належне організаційне і фінансове забезпечення випереджального розвитку наукомістких освітніх галузей. Обґрунтоване й виважене впровадження інноваційних підходів у ході модернізаційного процесу повинно слугувати подальшій інтеграції вищої освіти України в міжнародну освітню систему і зокрема – до європейського освітнього простору на підставі вимог Болонського процесу.

Отже, глобальний характер сучасної освіти в умовах становлення інформаційного суспільства, який характеризується підвищенням вимог до якості освіти, а також внутрішній соціально-економічний імператив зумовлюють необхідність оптимальної модернізації національної системи вищої освіти. З огляду на стратегічні пріоритети розвитку держави (ефективність соціально-економічного реформування, конкурентоспроможність національної економіки, розбудова соціально-правової держави, міжнародне визнання тощо), модернізаційні зрушення в системі національної вищої освіти стають стратегічно зумовленими та закономірними, а реформування її структури – нагальною необхідністю.

_____________________________________

1. Андрущенко В.П. Роздуми про освіту: Статті, нариси, інтерв’ю / Андрущенко В.П. – К.: Знання України, 2004. – 804 с.
   
2. Закон України „Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 р. № 964-ІV. [Електронний ресурс]. Режим доступу: ov.ua – Заголовок з екрану. – gov.ua/law/03_nbu.phpl/ – Заголовок з екрану.
   
3. Послання Президента України до Верховної Ради України. „Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки” // Урядовий кур’єр. – 2002. – 4 червня.
   
4. Про національну доктрину розвитку освіти: Указ Президента України від 17.04.2002 року № 347 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 16. – С. 11-14. – Бібліогр.: 14 с.
   
5. Тоффлер Е. Шок будущого / Тоффлер Е. – М.: ООО “Издательство АСТ”, 2002. – 557с.
   
6. Шинкарук В. Основні напрями модернізації структури вищої освіти України. – [Електронний ресурс]. Офіційний сайт Міністерства освіти і науки України. Режим доступу: ov.ua – Заголовок з екрану.
   

МОДЕРНИЗАЦИЯ СИСТЕМЫ

ВЫСШЕГО ОБРАЗОВАНИЯ УКРАИНЫ В КОНТЕКСТЕ

НАЦИОНАЛЬНЫХ ПРИОРИТЕТОВ ХХІ ВЕКА


Калиничева Галина


Проанализированы системные реформации в области высшего образования и основные направления его модернизации в контексте национальных приоритетов в начале ХХІ века.

Ключевые слова: высшее образование, конкурентоспособность, модернизация, национальные приоритеты.


MODERNIZATION OF UKRAINIAN HIGHER EDUCATION SYSTEM IN THE CONTEXT OF NATIONAL PRIORITIES IN XXI CENTURY


Kalinicheva Galyna


The article deals with the analysis of system reformations in higher education and main directions of its modernization in the context of national priorities in ХХІ century.

Key-words: higher education, competition ability, modernization, national priorities.


Стаття надійшла до редколегії 6.06.2008.

Прийнята до друку 19.09.2008.


УДК 1(477)