Міністерство освіти І науки України Львівський національний університет імені Івана Франка духовність. Культура. Нація. Збірник наукових статей Випуск 4 Львів 2008 Духовність. Культура. Нація

Вид материала

Содержание

Феномен конфесиональной идентичности в украинском обществе
The phenomen of the confessional identity in the ukrainian society
Національно-релігійний аспект діяльності львівського братства

Подобный материал:

1 ... 15 16 17 18 19 20 21 22 ... 28

ФЕНОМЕН КОНФЕСИОНАЛЬНОЙ ИДЕНТИЧНОСТИ В УКРАИНСКОМ ОБЩЕСТВЕ

Мадей Наталия

Досліджено проблему невідповідності статистичних даних щодо конфесійної ідентичності українців даним соціологічних досліджень. Встановлено, що причиною такої конфесійної невизначеності є сучасний перехідний стан суспільства, який зумовлює поліваріантність самоідентифікацій людини; релігійна ідентифікація не диференціюється від національно-державної. У межах соціологічного підходу парадокс конфесійної ідентичності доцільно тлумачити крізь призму класифікації віруючих.

Ключові слова: конфесійна ідентичність, національна ідентичність, самоідентифікація.

THE PHENOMEN OF THE CONFESSIONAL IDENTITY IN THE UKRAINIAN SOCIETY

Madey Natalia

The article deals with the problem of the discrepancy between the statistical facts as to confessional identity of Ukrainians and data of sociological investigations. The author determines that the reason of such a confessional vagueness can be supposed as a current transitional condition of the society which causes polyvariance of self-identifications of a person. The religious identification is not differentiates from that of national-state. If to come to nothing more than the limits of sociological approach, it reasonably to interpret the paradox of the confessional identity in the light of believers classification.

Key-words: confessional identity, national identity, self-identification.

Стаття надійшла до редколегії 26.11.2008.

Прийнята до друку 1.12.2008.

УДК 271.2 – 842 – 726.6 (477.83-25) “15/16”

НАЦІОНАЛЬНО-РЕЛІГІЙНИЙ АСПЕКТ ДІЯЛЬНОСТІ ЛЬВІВСЬКОГО БРАТСТВА

Мальчевський Олег

Львівський національний університет імені Івана Франка,

вул. Університетська 1,

м. Львів, 79000, Україна.

kafedra_kultury@mail.ru

Розглянуто розвиток ідей громадянського гуманізму в середовищі братського руху у Львові. Проаналізовано головну проблематику полемічної творчості ідеологів Львівського братства. Розкрито взаємовплив релігійного та національного факторів у формуванні національної свідомості львівських братчиків.

Ключові слова: братства, громадянський гуманізм, релігійна і національна свідомість, православ’я, католицизм.

У кінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. етико-політична концепція громадянського гуманізму активно проникає у суспільне життя тогочасної України. Згідно з цією концепцією цінність людського буття стверджується через особисту діяльність, спрямовану на благо суспільства. Етика громадянського гуманізму виникла в Західній Європі як результат ідеї громадянства та політичної свободи.

Громадянський гуманізм, поставивши на перше місце принцип спільного блага, оцінював будь-яку доброчесність, людську діяльність, здобуту людиною славу і навіть отримані нею знання й освіту. В його межах осмислювалися ідеї справедливості, свободи, патріотизму, формувалися республіканські ідеали та етнічна, а згодом і національна самосвідомість [8, c. 327].

У цьому комплексі ідей важливе значення мала ідея патріотизму, яка в Україні, що входила тоді до польсько-литовської держави Речі Посполитої, набула свого специфічного розуміння й інтерпретації. Вона пов’язувалась з усвідомленням тогочасним українцем своєї не тільки релігійної, а й етнічної, національної окремішності. У розглядуваний період національна свідомість в українців тільки починала формуватися. Вона виявлялася як етнічна, конфесійна, політична самоідентифікація (на рівні протистояння „ми” – „вони”, „свої” – „чужі”) [8, c. 329].

Ідеї громадянського гуманізму мали підтримку серед широких верств української громадськості. Зокрема, це стосувалося міщанських братств передусім Львівського.

Перші згадки про існування православних братств, які функціонували при церквах Львова, припадають на 1463, 1540, 1542 рр. Завдяки діяльності міщан у Львові в 1538-1539 рр. була відновлена православна єпископська кафедра, а єпископом став „безрідний” міщанин Макар Рафаїлович Тучапський [9, c. 241]. Це був безпрецедентний випадок, адже тоді високі ієрархічні посади здебільшого займали шляхтичі.

Завдяки сприянню міщан у Львові в 70-х роках ХVІ ст. розпочав видавати книги Іван Федоров. У 80-х роках було організовано (чи скоріше – реорганізовано) братство при Успенській церкві Львова. У 1586 р. антіохійський патріарх Іоаким надав йому право ставропігії установчою грамотою, що стало юридичною основою діяльності братства [5, c.45]. При братстві почали діяти школа й друкарня [3, c. 509-522]. М. Грушевський відзначав, що у львівському міщанстві „починають концентруватися… культурно-релігійні й національні змагання галицької Русі. Зріст матеріальних сил львівського українського міщанства, помітний на протягу ХVІ ст., ішов в парі з ростом національної й горожанської свідомості…” [3, c. 499].

За прикладом львів’ян подібні братства створювалися в інших містах Галичини, а також Побужжя й Поділля. Братства виникали як традиційні інституції мирян, що мали на меті утримувати православні храми. З 80-х роках ХVІ ст. вони все більше й більше отримують антикатолицьку спрямованість. Українських православних міщан почали активно витісняти міщани-католики. Хоча ця боротьба мала економічні фактори, пов’язані з посиленням конкуренції в умовах активізації торгівлі, все-таки вона велася під релігійними гаслами, часто виражалася в протистоянні православних і католиків. Особливо ця боротьба загострилася в середині 80-х років, після введення в католицькій церкві нового григоріанського календаря.

Братства не зводили свою діяльність до діяльності лише релігійної, що декларували як головне завдання. Вони також представляли українських православних міщан на сеймах, відстоювали їхні політичні, культурні й майнові інтереси [7, c. 32-34].

Братства намагались впливати на українське суспільне життя, захищали вільності українців, їхнє право на торгівлю, ремісничу діяльність, посідання державних посад і т.д. Братчики мали власний суд, скарбницю, спільну власність; вони також утримували школи, друкарні, шпиталі [6, c. 31]. За власним розсудом, часто ігноруючи церковну владу, обирали проповідників та священнослужителів, наймали вчителів, друкарів [7, c. 38-40]. Варто погодитися з думкою, що в житті українського міщанства „братський рух як з одного боку мав характер національної оборони від чужих замахів, так з другого мав тенденцію до утворення правлячого українського осередку” [4, c. 35]. Хоча це було лише в тенденції, все ж українське міщанство, принаймні його верхівка, в багатьох моментах заявляли про свої претензії на національне лідерство.

Є всі підстави розглядати братства як осередки національної самоорганізації, які, поряд з релігійними, виконували також політичні, юридичні та інші суспільні функції. Тому братчики демонстрували високі зразки української національної свідомості. З Львівським Успенським братством була пов’язана діяльність багатьох видатних діячів української культури кінця ХVІ – початку ХVІІ ст., зокрема братів Стефана й Лаврентія Зизаніїв, Кирила-Транквіліона Ставровецького, Іова Борецького, Памво Беринди, Гаврила Дорофієвича, Захарії Копистенського, Сильвестра Косова, Ісайї Трофимовича-Козловського. У Львівській братській школі навчався також Петро Могила [9, c. 243].

Рівень розуміння братчиками національних проблем, специфіку їхньої національної свідомості можна простежити в офіційних і напівофіційних документах братств. У 1591 р. до Львова приїхав київський митрополит Михайло Рогоза. Йому від імені учнів братської школи присвятили панегірик „Просфонима” [13, c. 503-510]. Автором цього твору був, імовірно, хтось із вчителів. Як вважає М. Возняк. він належав перу К.-Т. Ставровецького [2, c. 355]. Фактично це був офіційний твір, в якому було відображено розуміння братчиками релігійних, національних та інших проблем.

Початок панегірика і вступ до підручника граматики „Адельфотес”, який видали братчики в 1591 р. [13, c. 511], майже ідентичні. Вони дають підстави зробити висновки щодо специфіки національної свідомості братчиків. По-перше, їм був притаманний місцевий патріотизм, що, зокрема, виражалося в гордості за своє місто. Воно розглядалося як „роське”. Під роським народом автори розуміли передусім українців,а ширше – православних представників східних слов’ян. По-друге, цей місцевий патріотизм, гордість за Львів пов’язувалися з історичною пам’яттю, з іменем князя Лева. По-третє, братчики розглядали себе, українців, частиною „многоплемінного роського народу”. І, по-четверте, сила цього народу пов’язувалася з вірою (малося на увазі православ’я).

Водночас у національній свідомості братчиків поряд із релігійним був також розвинутий світський, зокрема правовий, аспект. У проекті промови до короля („Лямент”), складеної для послів Львівського братства на сейм 1609 р., акцентувалася увага на тому, що народи польський та руський мають однакові права. Далі йшлося про порушення прав „народу руського” [10, c. 34]. Зрозуміло, що маються на увазі тут не всі українці, а лише певна частина – українське міщанське населення Львова. Це дуже важливий момент у національному самоусвідомленні.

І в Речі Посполитій, і в інших європейських країнах під народом переважно розуміли шляхетський стан. У цьому випадку народом називають ремісників, міщан. Вони й виступали від імені „народу руського”. Отже, на рівні суспільної свідомості розширювалась соціальна база нації, до народу вводили представників різних станів. Звичайно, розуміли, що народ має певні права, які поширюються на всіх його репрезентантів.

Ще один дуже важливий аспект національної свідомості братчиків – пов’язаність національної (передусім національно-релігійної) справи зі справами освіти. На подібні погляди натрапляємо в білоруса Василя Тяпинського. Проте вони з особливою силою прозвучали саме в братчиків, зокрема в такому полемічному творі, як „Пересторога”, що вийшов із їхнього середовища в 1607 р.

Тут викладаємо своєрідну концепцію денаціоналізації українців. Анонімний автор говорить, що в часи Київської Русі були ревнителі віри, які побудували багато церков і наділили їх багатством. Але вони не робили найпотрібнішого – не закладали шкіл. Тому через певний час серед руських можновладців запанували хтивість, розбрат. Автор „Перестороги” пояснює занепад Давньоруської держави, зокрема уособиці, захоплення руських земель іноземцями, відсутністю належної освіти [12, c. 27]. Далі, вважає він, через низький рівень освіти руські землі захопили поляки, в яких наука та освіта були поставлені на якісно вищий рівень. В результаті цього прийшло в занепад православ’я [12, c. 27].

Відродження православ’я, відповідно, й пов’язаного з ним руського народу в „Пересторозі” пов’язується з культурно-освітньою діяльністю князя Василя-Костянтина Острозького. В цьому творі простежується пієтет перед князівською владою, а також поєднано релігійні справи із національними, що було явищем загальнопоширеним, традиційним. Яскрава апологія освіти, розгляд її як першооснови для успішної діяльності, в тім числі у сфері національній, було явищем принципово новим. Адже життєвий успіх міщанина передусім ремісника значною мірою залежав від того, яку освіту він мав.

Подібні погляди на значення освіти знаходимо у творі „Про виховання дітей”, яке видала друкарня Львівського братства в 1609 р. Автор віршів, вміщених у ньому, стверджував, що завдяки науці, тобто освіті й вихованню, формується людина, яка піклуватиметься про загальнонародні інтереси. Поширення освіти подано як одну з передумов розвитку руського народу. Автор застерігав, що недостатня увага до освітніх справ може привести до занепаду цього народу [2, c. 357].

Тому братчики так багато уваги приділяли питанням освіти. Становлення Львівського Успенського братства нового типу в середині 80-х років ХVІ ст. почалося з культурно-освітніх справ, зокрема викупу друкарні І. Федорова та закладення школи. Згадувані діячі культури кінця ХVІ – першої половини ХVІІ ст., які були тісно пов’язані з братствами, здебільшого були освітніми діячами – педагогами, авторами підручників тощо. Вся їхня освітня діяльність була практичним вираженням національної та пов’язаної з нею релігійної свідомості.

Як слушно зазначила М. Кашуба, львівська братська школа була на Україні першим популяризатором гуманістичної ідеї світської освіти. Ця реформаційна ідея підривала монополію духовенства на духовне життя українського народу [6, c. 32].

Освітня позиція братчиків знайшла відображення у творах письменників, які були пов’язані з братським рухом. Зокрема, це стосується Мелетія Смотрицького. Не випадково йому належить класична граматика церковнослов’янської мови, котру тривалий час (понад сто років) використовували як підручник у православних слов’янських землях. У багатьох творах М. Смотрицького, особливо пізнього періоду, простежується відверта апологія освіти.

Значне місце у згадуваній „Пересторозі” займають питання релігійної боротьби, зокрема боротьби православних з католиками й уніатами. Цій темі присвячена промова В.-К. Острозького та львівського братчика, які виступали на варшавському сеймі 1600 р. Автор промови, трактуючи ці питання, акцентує увагу на суто релігійні, богословські, а не світські моменти. У тексті наголошувалось, що насадження унії, переслідування православних – це порушення прав руських людей, їхніх вільностей. У „Пересторозі” також висловлено протест з приводу того, що православним русинам король не хоче надавати не лише духовних, а й світських посад, віддаючи їх католикам та уніатам. Таку позицію автора можна трактувати як захист національних інтересів.

Відстоювання думки про необхідність освіти для розвитку українського народу, а також захист православної церкви й православ’я взагалі – все це є свідченням високого рівня національної свідомості автора „Перестороги”.

До яскравих ідеологічних представників братського руху належав Стефан Зизаній. Походив він із галицької міщанської родини [11, c. 15]. У 1586-1593 рр. був дидаскалом (вчителем), а згодом і ректором Львівської братської школи. У 1591 р. київський митрополит М. Рогоза своєю грамотою дозволив йому проповідувати в церквах [10, c. 24-25]. Це був винятковий випадок, оскільки С. Зизаній не належав до духовного стану. Водночас згаданий факт свідчить про авторитет С. Зизанія як ідеолога та проповідника. Вища церковна влада відкрила йому доступ до широкої аудиторії.

Проповіді С. Зизанія мали відверто антиуніатський та антикатолицький зміст. Про їхній зміст так писав Щ. Жебровський, сучасник та опонент С. Зизанія: „Не досить тобі того, що на зверхників своїх як духовних, так і світських, з мовами поганими виступаєш. Короля, володаря нашого, негарно в своїх проповідях згадуєш. Митрополита лаєш. Латинників проклинаєш. Русь до бунту і незгоди під’юджуєш…” [11, c. 29].

Тому вищі православні ієрархи, які вели підготовку до унії, вирішили знешкодити небезпечного опонента. На соборі у Новогрудку 23 січня 1596 р. його відлучили від церкви [1, c.125]. Король Сігізмунд ІІІ тоді оголосив С. Зизанія банітом, тобто людиною, яка позбавлена державного захисту і всіх прав. Але на антиуніатському православному соборі в Бресті (жовтень 1596 р.) його виправдали [11, c. 6].

У 1595 р., перебуваючи у Вільно, С. Зизаній видав „Катехизис”. На жаль, цей твір не дійшов до нас. Вкрай суб’єктивні та тенденційні відгуки знаходимо в брошурі того ж таки Щ. Жебровського „Кукіль, який розсіває Стефанек Зизанія в церквах руських у Вільно”. Отож, „Катехизис” С. Зизанія містив низку положень, які суперечили католицькій догматиці. Та й загалом цей твір був спрямований проти католиків [11, c. 15-30].

Згаданий твір засвідчив цікаву тенденцію. У братському середовищі простежувалася спроба систематизувати, а в багатьох моментах і доповнити догматичні положення православ’я. Це видно з діяльності брата С. Зизанія Лаврентія, який теж написав „Катехизис”. Готував „Катехизис” і згадуваний М. Смотрицький.

Ще один діяч, який був пов’язаний із братським рухом, К.-Т. Ставровецький видав „Дзеркало богослов’я” – книгу, де було намагання систематизувати православну догматику. Така діяльність, незважаючи на релігійну спрямованість, мала й національний аспект. Щоб протистояти наступу католицизму й частково супроводжуваній йому полонізації, треба було виробити свою богословську систему, яка могла б конкурувати з католицькою.

У 1599 р. С.Зизаній став ченцем віленського Святотроїцького монастиря й фактично його керівником. Про популярність С. Зизанія і підтримку його вчення свідчить грамота від 24 вересня 1599 р., в якій київський митрополит Іпатій Потій наказав своєму намісникові закрити церкву віленського монастиря, де проповідує С. Зизаній [1, c. 197]. Переслідування змусили його в жовтні цього ж року покинути Вільно й перебратися до Молдови, де він і загинув.

С. Зизаній відомий передусім як автор антикатолицького полемічного твору „Казання святого Кирила, патріарха єрусалимського”, виданого у Вільні в 1596 р. У певному сенсі цей твір є відповіддю на трактат І. Потія „Унія греків з костелом римським”, де заперечувалася думка протестантів, що Римський Папа антихрист. С. Зизаній, навпаки, намагався довести цю думку, опираючись на авторитет святого Кирила.

Варто зазначити, що богословські погляди С. Зизанія багато в чому нетрадиційні, в багатьох моментах – єретичні для православ’я. Однак цей єретизм імпонував українським міщанам. Їм подобалось протиставлення бідного Христа багатому антихристу [11, c. 42-43]. Де бідного Христа фактично ототожнювали з бідною православною церквою. Їм протиставляється антихрист, тобто багатий Папа Римський й заможна католицька церква, які хочуть панувати на землі. Це своєрідна теологічна інтерпретація національно-релігійної боротьби стосовно бідного православного українського міщанства Львова з багатими й потужними у цьому місті католицькими силами.

Можемо зауважити, що ідея папи-антихриста раніше була поширена серед протестантів, а в Україні її чи не вперше використав антитринітарій Мотовило. Ідея протиставлення бідного Христа багатому антихристу, якого ототожнювали з Римським Папою, а то й з усією католицькою церквою, теж була характерна для протестантів-антитринітаріїв. Цій темі спеціально присвятив твір антитринітарій Георгій Бландрата під назвою „Протиставлення фальшивого Христа і того правдивого, народженого від Марії” [7, с. 54-58]. Між цим твором та „Казанням…” простежуються вражаючі паралелі.

Якщо протестант–антитринітарій під бідним Христом та його послідовниками розумів своїх адептів, які принципово ігнорували земні блага, то С. Зизаній пов’язував „убоге православ’я” з українським міщанським середовищем. Тут також простежується національно месіанський аспект. Пов’язуючи справжнього Христа з „убогим православ’ям”, С. Зизаній намагався утвердити думку, що незважаючи на біди, нещастя, які, до речі, є закономірними, все ж переможе праведна віра, саме українці. Тому він постійно закликав у творі до твердості духу у боротьбі за віру.

Заклик захищати православ’я пронизує й передмову книги, яка присвячена В.-К. Острозькому. У ній ідеться про життєві цінності, зокрема, – побожність. Проте не будь-яка побожність має цінність, а лише та, яка в „православній вірі людини є завжди міцною” [11, c. 32].

С. Зизаній зазначає шляхи набуття правдивої віри. Це можуть бути шляхи пасивні – піст, молитва, милостиня тощо. Проте він надає перевагу шляхам активним, які виражаються в сміливості визнавати й захищати православну віру. Саме цим шляхом, вважав С. Зизаній, йшли „пророки, апостоли, мученики святі”. Цим шляхом йшов і Костянтин Острозький – батько В.-К. Острозького, якому присвячена ця книга. Автор прославляє дім князів Острозьких за те, що вони виступили й виступають на захист православ’я.

У контексті тогочасної національно-релігійної боротьби антиуніатська позиція С. Зизанія, його заклики до активного захисту православ’я, яке трактували як справжнє породження бідного Христа, водночас було захистом інтересів не лише українського міщанства, а й фактично усієї православної Русі–України.

Братський рух, набравши сили в кінці ХVІ ст., вже на початку ХVІІ ст. поступово почав занепадати. Головним промотором цього руху було Львівське Успенське братство, яке, переживши в кінці ХVІ ст. період піднесення, вступило у фазу стабілізації без особливих ознак розвитку. Фундатори Львівського братства – брати Юрій та Іван Рогатинці, Іван Красовський, які відзначалися енергійністю, ініціативністю, на початку ХVІІ ст. постаріли, відійшли від життя. На їхнє місце не прийшла рівноцінна заміна. До того ж соціальна база братства – православне міщанство Львова – була досить обмеженою. Ці міщани не відзначалися економічною потужністю. Згодом виникли Київське та Луцьке братства. Але вони не стали суто міщанськими організаціями.

Як бачимо, українське міщанство, зокрема львівське, організоване в братства продукувало конструктивні для українського націогенезу ідеї, які поширювалися серед різних верств українського населення. Завдяки Львівському Успенському братству український національний рух, відповідно, й національна свідомість почали набувати вираженого антикатолицького й антиуніатського характеру з одночасною апеляцією до православного благочестя. Братчики також сприяли наданню українському національному рухові просвітительського характеру. Орієнтація на просвітництво, віра в те, що воно допоможе відродитися православній церкві, а також українському народові ініціювали саме міщани. Ця орієнтація фактично стала загальнонаціональною. Братські ідеологи також демократизували розуміння нації. До її складу вони зараховували не лише шляхту, а й простонародні верстви, зокрема міщанство. Просвітництво, вироблення нового демократичного стереотипу нації, а також антикатолицькі й антиуніатські моменти в українському національному русі отримали свій подальший розвиток у козацький період.

_____________________________________

Акты, относящиеся к истории Западной России. – СПб., 1851. – Т. 4: 1588-1632. – VІІІ + 529+26+20 с.
Возняк М.С. Історія української літератури / Возняк М.С. – Львів: Світ, 1992. – Кн.І. – 696 с.
Грушевський М.С. Історія України-Руси / Грушевський М.С. – К.: Наук. думка, 1995. – Т.УІ. – 680 с.
Грушевський М.С. Історія української літератури / Грушевський М.С. – К.: Либідь, 1995. – Т.5. – Кн.2. – 352 с.
Ісаєвич Я.Д. Братства та їх роль в розвитку української культури ХVІ-ХVІІІ ст. / Ісаєвич Я.Д. – К.: Наук. думка, 1966. – 252 с.
Кашуба М.В. Реформаційні ідеї в діяльності братств на Україні (ХVІ-ХVІІ ст.) / Кашуба М.В. // Секуляризація духовного життя на Україні в епоху гуманізму і Реформації. – К.: Наук. думка, 1991. – С. 26-51.
Кралюк П.М. Особливості вияву національної свідомості в українській суспільній думці ХVІ – першої половини ХVІІ ст. / Кралюк П.М. – Луцьк: Надстир’я, 1996. – 132 с.
Литвинов В. Ренесансний гуманізм в Україні / Литвинов В. – К.: Основи, 2000. – 472 с.
Нічик В.М. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні (ХVІ-початок ХVІІ ст.) / Нічик В.М., Литвинов В.Д., Стратій Я.М. – К.: Наук. думка, 1990. – 384 с.
Пам’ятки братських шкіл на Україні (кінець ХVІ-початок ХVІІ ст.). – К.: Наук. думка, 1988. – 568 с.
Пам’ятки україно-руської мови і літератури. – Львів, 1906. – Т.У. – 314 с.
Українська література ХУІІ ст. – К.: Наук. думка, 1987. – 608 с.
Українська література ХІУ-ХУІ ст. – К.: Наук. думка, 1988. – 600 с.

Blog

Содержание

ФЕНОМЕН КОНФЕСИОНАЛЬНОЙ ИДЕНТИЧНОСТИ В УКРАИНСКОМ ОБЩЕСТВЕ