Консульське право

Вид материала

Диплом

Содержание Про дипломатію і дипломатичне Дипломатичної діяльності 59 Їх забезпечення 139 Та імунітети 161 Міжнародних організацій 249 Загальнотеоретичні питання про дипломатію і дипломатичне право 1.1. Дипломатія і міжнародне право 1.2. Основні етапи розвитку дипломатії 1.3 Українська дипломатія 1.4. Поняття дипломатичного права 1.5. Джерела дипломатичного права та його кодифікація Контрольні запитання 2.1. Внутрішньодержавні органи у сфері дипломатичної діяльності 2.2. Органи держави, які здійснюють дипломатичні функції за кордоном 3.3. Порядок призначення глави та членів дипломатичного представництва 3.4. Персонал дипломатичного представництва 3.5. Припинення дипломатичної місії Дипломатичні функції і засоби їх забезпечення 4.1. Еволюція дипломатичних функцій 4.2. Найважливіші дипломатичні функції ... Полное содержание

Подобный материал:

• Право собственности на полезные ископаемые, 305.21kb.
• Программа кандидатского экзамена по специальности 12. 00. 02 Конституционное право;, 412.26kb.
• Основной образовательной программы подготовки аспирантов по отрасли юридические науки, 949.09kb.
• Правовая модель доверительной собственности (траста) и использование ее в наследственном, 745.07kb.
• Е. В. Соломонов предпринимательское право учебно-методический комплекс, 10090.2kb.
• Авторские права на музыкальные произведения и их защита по гражданскому праву российской, 825.72kb.
• Г. В. Плеханова Факультет политологии и права Дисциплина: Юридическая ответственность, 63.45kb.
• Учебно-методический комплекс по дисциплине «страховое право» Для направления/специальности, 660.09kb.
• Исключительное право: правовая природа и роль в гражданском обороте 12. 00. 03 гражданское, 801.98kb.
• Планы семинарских занятий по дисциплине «Международное частное право», 47.81kb.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА ФАКУЛЬТЕТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН


В. М. РЕПЕЦЬКИЙ

ДИПЛОМАТИЧНЕ І КОНСУЛЬСЬКЕ ПРАВО


Підручник


2-ге видання, перероблене і доповнене


УДК [341.7+341.8](075.8) ББК 67.5я73 Р41


Затверджено Міністерством освіти і науки України (протокол №1 /11-1030 від 28 березня 2002 р.)


Рецензенти:

В. Н. Денисов — доктор юридичних наук, член-кореспондент Академії правових наук України (Інститут держави і права імені В. М. Корецького HAH України), професор;

М. В. Буроменсъкий — доктор юридичних наук, член-кореспон­дент Академії правових наук України (Національна юридична ака­демія України імені Ярослава Мудрого, м. Харків);

В. К. Грищук — доктор юридичних наук (Львівський держав­ний університет внутрішніх справ), професор

Репецький В. М.

Р41 Дипломатичне і консульське право: Підручник. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К.: Знання, 2006. — 372 с. ISBN 966-346-204-3

У підручнику розкрито поняття і зміст дипломатії, розглянуто основні форми її реалізації та систему органів, через які вона здійснюється, а також взаємозв'язок з дипломатичним правом. Головну увагу приділено дипломатичному представництву, його функціям і засобам їх забезпечення. Висвітлено особливості діяль­ності спеціальних місій і прояву дипломатії в рамках міжнародних організацій. Важливе місце відведено консульському праву.

Для студентів, які навчаються за спеціальностями "Міжнарод­не право" та "Міжнародні відносини", працівників державних органів, котрі здійснюють свої функції у сфері зовнішньополітичної діяльності.

УДК [341.7+341.8] (075.8) ББК 67.5я73


© В. М. Репецький, 2002 © В. М. Репецький, зі змінами, 2006

ISBN 966-346-204-3 © Видавництво "Знання", 2006


ЗМІСТ


Передмова 6

Розділ 1. ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ

ПРО ДИПЛОМАТІЮ І ДИПЛОМАТИЧНЕ
ПРАВО 9

1. Дипломатія і міжнародне право 10
   
2. Основні етапи розвитку дипломатії 20
   
3. Українська дипломатія 33
   
4. Поняття дипломатичного права 41
   
5. Джерела дипломатичного права та його
   кодифікація 47
   

Контрольні запитання 58

Розділ 2. ВНУТРІШНЬОДЕРЖАВНА ОРГАНІЗАЦІЯ

ДИПЛОМАТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ 59

1. Внутрішньодержавні органи у сфері
   дипломатичної діяльності 62
   
2. Органи держави, які здійснюють дипломатичні
   

функції за кордоном 76

Контрольні запитання 88

Розділ 3. ВСТАНОВЛЕННЯ ДИПЛОМАТИЧНИХ

ВІДНОСИН 89

1. Юридичні підстави встановлення
   дипломатичних відносин 90
   
2. Відкриття дипломатичного
   представництва 97
   
3. Порядок призначення глави та членів
   дипломатичного представництва 102
   
4. Персонал дипломатичного представництва 112
   
5. Припинення дипломатичної місії 127
   

Контрольні запитання 138

Розділ 4. ДИПЛОМАТИЧНІ ФУНКЦІЇ І ЗАСОБИ

ЇХ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ 139

1. Еволюція дипломатичних функцій 140
   
2. Найважливіші дипломатичні функції 145
   
3. Представництво інтересів третьої держави
   

та її громадян 158

Контрольні запитання 160

Розділ 5. ДИПЛОМАТИЧНІ ПРИВІЛЕЇ

ТА ІМУНІТЕТИ 161

1. Теоретичне обґрунтування дипломатичних
   привілеїв та імунітетів 162
   
2. Класифікація дипломатичних привілеїв
   

та імунітетів 175

3. Особиста недоторканність 180
   
4. Недоторканність приміщень дипломатичного
   представництва та їх майна 189
   
5. Імунітет від юрисдикції 196
   
6. Свобода зносин та правовий статус
   дипломатичної пошти і дипломатичного
   кур'єра 203
   

5.7. Митні та податкові імунітети 209

Контрольні запитання 214

Розділ 6. ПРАВО СПЕЦІАЛЬНИХ МІСІЙ 215

1. Основні етапи розвитку інституту спеціальних місій 217
   
2. Поняття спеціальних дипломатичних місій
   

та їх класифікація 227

3. Міжнародно-правові основи організації
   

та діяльності спеціальних місій 233

6.4. Привілеї та імунітети спеціальних місій .... 239
Контрольні запитання 248

Розділ 7. ДИПЛОМАТИЧНЕ ПРАВО

МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ 249

1. Поняття та особливості прояву дипломатії
   

в межах міжнародних організацій 250

2. Розвиток і кодифікація дипломатичного
   права міжнародних організацій 254
   
3. Постійні представництва держав
   

при міжнародних організаціях 259

4. Делегації та спостерігачі держав в органах
   міжнародних організацій і на міжнародних
   конференціях 265
   

7.5. Привілеї та імунітети 268

Контрольні запитання 278

Розділ 8. КОНСУЛЬСЬКЕ ПРАВО 279

1. Історія становлення і розвитку інституту
   консульства 280
   
2. Поняття консульського права, його джерела
   та кодифікація 295
   
3. Встановлення консульських зносин 304
   
4. Припинення консульських зносин 309
   
5. Персонал консульських установ і порядок
   його призначення 312
   
6. Функції консульських установ і засоби
   

їх здійснення 323

7. Основні імунітети та привілеї консульських
   

установ 342

7. Привілеї та імунітети працівників консульських
   

установ 349

Контрольні запитання 358

Список використаної літератури 359

Латинські терміни, найчастіше вживані у дипломатичній

і консульській практиці 361

Brief contents 365


ПЕРЕДМОВА


Дипломатичне і консульське право — одна з найдавні­ших галузей права. її основи були закладені ще на початку людської цивілізації, але розквіт припав на етап формуван­ня централізованих держав як основних суб'єктів міжна­родного права.

Дипломатичне і консульське право — один із головних інструментів реалізації зовнішньої політики держави. За­лежно від існуючих міжнародних відносин змінювалися форми, методи і характер прояву: від застосування сили та заповнення прогалин у міжнародно-правовому регулюванні, нерівноправних відносин між високорозвиненими і слабо-розвиненими державами до принципів мирного розв'язан­ня спорів, поваги, суверенної рівності й незалежності дер­жав, відмови від застосування сили, широкого використан­ня дипломатичних методів.

Сьогодні зросла не лише спрямованість зовнішньої полі­тики держав, але й складність міжнародних проблем, що вимагають безпосередньої участі в дипломатичному процесі глав держав, глав урядів і міністрів закордонних справ. Сучасна дипломатія потребує належної міжнародно-право­вої регламентації, яка б враховувала інтереси всіх держав, незалежно від їх економічного, військового і політичного потенціалу та місця в системі міжнародного співтовариства.

Широкого застосування набула багатостороння конвен­ційна дипломатія. З'явились організаційні форми дипло­матії, зокрема постійні представництва держав при міжна­родних організаціях. Значно зросла роль дипломатії ad hoc, спеціальної місії, "народної дипломатії".

Відповідні зміни відбулися в консульській службі. Роз­ширилась географія розташування консульських установ, збільшилась кількість почесних консулів, невпинно зростає чисельність двосторонніх консульських конвенцій тощо. Значну увагу в сучасній дипломатичній і консульській ді­яльності приділяють торговельно-економічним та науково-технічним питанням.

Важливу роль у колективній дипломатії відіграють між­народні організації, серед яких чільне місце посідає ООН. Реалізація багатосторонньої дипломатії передбачає широкі можливості для розв'язання найважливіших питань сього­дення.

Усе це вимагає особливої правової регламентації. Роз­робці міжнародно-правових норм, які відповідають сучас­ному обсягу міжнародної взаємодії, присвячена ціла низка спеціальних конвенцій. Зокрема, Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. охоплює май­же всі аспекти діяльності дипломатичних представництв: їх класифікацію, функції, порядок акредитування, права, привілеї, імунітети, а також деякі протокольні норми. її прийняття заклало надійну основу процесу кодифікації дип­ломатичного і консульського права та прогресивного розвит­ку цієї галузі. Беручи до уваги існуючі тенденції стосовно інтеґрації закордонної служби держав, автор намагається показати тісний зв'язок між дипломатичним і консульським правом та розкрити механізм реалізації їх норм. У підручнику ви­світлено процес подальшого розвитку кодифікації дипло­матичного права як на універсальному, так і на регіональ­ному рівні, а також удосконалення вітчизняного законодав­ства, норми якого покликані забезпечити виконання норм міжнародного права.

Значну увагу приділено аналізу дипломатичних приві­леїв та імунітетів, правовій природі й теоретичному обґрун­туванню їх виникнення.

Розкриваючи зміст дипломатичної діяльності, яку реа­лізують через спеціальні місії та представництва при міжна­родних організаціях, автор наголошує на тому, що останні є формами прояву дипломатії.

У розділі, присвяченому консульському праву, викори­стано нове законодавство України й показано практику його застосування.

Особливу увагу приділено міжнародному праву як особ­ливому кодексу правових норм, дотримання яких забезпе­чує мирний і взаємовигідний характер розвитку відносин між державами та їх плідне співробітництво.

Кожен розділ завершує перелік питань, що дають змогу студентові провести відповідну самоперевірку після опра­цювання матеріалу.


^{Розділ 1}


ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ ПРО ДИПЛОМАТІЮ І ДИПЛОМАТИЧНЕ ПРАВО

1. Дипломатія і міжнародне право
   
2. Основні етапи розвитку дипломатії
   
3. Українська дипломатія
   
4. Поняття дипломатичного права
   
5. Джерела дипломатичного права та його кодифікація
   

1.1. ДИПЛОМАТІЯ І МІЖНАРОДНЕ ПРАВО


Функціонування та розвиток будь-якої держави як суб'єк­та міжнародного права і міжнародних відносин не може відбуватись без зовнішніх зв'язків з іншими суб'єктами міжнародного права. Це об'єктивна необхідність існуючого суспільного розвитку. А тому наявність зовнішніх зв'язків вимагає відповідної організації апарату для забезпечення цих зв'язків та їх регулювання за допомогою норм міжна­родного права. Таким чином, дипломатія і міжнародне пра­во є невід'ємною складовою забезпечення рівноправних відносин між суб'єктами сучасного міжнародного права.

У повсякденному житті термін "дипломатія" вживаєть­ся в політологічному, правовому, філологічному та інших значеннях. Відповідно його зміст і призначення розкрива­ються різними авторами неоднозначно.

Слово "дипломат" походить від старогрецького "diplo­ma", що означало "лист", "документ" (зокрема, вживаючи сучасну термінологію, такі поняття, як посвідчення, ін­струкція, вірчі грамоти).

Історія походження цього терміна пояснюється тим, що в Стародавній Греції посли, яких скеровували для ведення переговорів, отримували відповідні інструкції, грамоти, що засвідчували їх повноваження. Ці документи, дощечки, що складалися вдвоє, вручали посадовій особі міста, яка віда­ла дипломатичними справами. їх називали "diploma". Звідси й виник термін "дипломатія" [4, с. 36]. Хоча при цьому варто зазначити, що на практиці термін "диплома­тія" стали вживати пізніше — на початку XVII ст. Напри­клад, в Англії перший випадок вживання поняття "дипло­матія" належить до 1645 р. [12, с. 12]. Однак через деякий час цей термін, отримавши широке застосування у міжна­родних відносинах, втрачає первинне значення і набуває нового змісту.

У міжнародно-правовій літературі з цього приводу існу­ють різні визначення, які використовували впродовж ос­танніх півтора століть. У деяких випадках термін "дипло­матія" ототожнювали з міжнародним правом загалом або із зовнішньою політикою. Деякі автори розглядали диплома­тію як певний засіб застосування особистих здібностей дип­ломатів. Інші ж не вбачали різниці між дипломатією і нау­кою про зовнішні відносини. Така різноманітність визна­чень цього терміна дає змогу всебічно охопити його зміст.

Інколи слово "дипломатія" вживають на позначення зов­нішньої політики держави. Цілком слушним є зауваження одного з дипломатів про те, що цим словом користуються безпідставно, а тому його часто вживають для характери­стики дуже різних, інколи суперечливих, понять, які не ма­ють нічого спільного зі справжньою дипломатією.

У розмовній мові слово "дипломатія" вживають для ви­значення цілої низки понять, зокрема, для пояснення зов­нішньої політики, коли, наприклад, кажуть: "Українська дипломатія щодо Чорного моря була недостатньо твердою". В інших випадках йдеться про переговори, наприклад: "Це питання може бути розв'язане дипломатично". Крім цього, ним часто називають процедуру й апарат, за допомогою яких проводять переговори. Його також вживають для позначен­ня закордонної частини відомства закордонних справ. І на­решті, це слово нерідко розуміють як особливу здатність, що виявляється у спритності (у хорошому розумінні), у під­ступності, лукавстві (у поганому розумінні) під час ведення міжнародних переговорів.

На зміст поняття "дипломатія" впливають три значен­ня, які, будучи разом узятими, в основному розкривають усі найважливіші аспекти цього терміна.

У першому, основному, значенні "дипломатія" виступає як офіційна діяльність державних органів з компетенцією у сфері міжнародних відносин, що є головними дипломатич­ними представниками, які реалізують зовнішню функцію держави зі встановлення і підтримки міжнародних відно­син між державами, забезпечують охорону прав та інтересів держави, її юридичних і фізичних осіб за кордоном.

У другому значенні, "дипломатія" — це сукупність нау­ково обґрунтованих засобів і методів, а також мистецтво досягнення мети держави у сфері зовнішньої політики, вста­новлення і підтримання відносин між державами і, особли­во, ведення переговорів та укладання договорів.

Роль дипломатії як знаряддя зовнішньої політики дер­жави завжди була винятково важлива. Як і зовнішня по­літика, вона була зумовлена безпосередньо інтересами дер­жави. У різні періоди історичного розвитку дипломатія значною мірою впливала на долі держав, а при вмілому користуванні цим знаряддям відповідні держави досягали високих результатів. Багато міжнародних конфліктів, війн і протистоянь супроводжувались невмілою, невиваженою і навіть поганою, з різних причин, дипломатією.

"Дипломатія, — за визначенням Ернеста Сатоу, — це застосування розуму і такту у веденні офіційних відносин між урядами різних незалежних держав, а ще коротше — ведення справ між державами за допомогою мирних засобів" [12, с. 11]. Необхідність розуму для всіх очевидна, але не менш потрібним є такт, який досить часто не береться до уваги у міжнародних відносинах, що в кінцевому підсумку призводить до непередбачуваних наслідків.

У третьому значенні термін "дипломатія" охоплює пев­ну категорію кваліфікованих осіб (дипломатична та кон­сульська служба), а також відповідний організаційний апа­рат (Міністерство закордонних справ, постійні і тимчасові (ad hoc)¹ дипломатичні місії), які реалізують мету і завдан­ня зовнішньої політики держави та утворюють окрему дер­жавну службу, що є складовою частиною апарату органів центральної виконавчої влади.

Дипломатія як головний інструмент реалізації зовніш­ньої політики держави є дещо вужчим поняттям від зовніш­ньої політики як напряму діяльності держави у сфері її зов­нішньої функції. Зовнішня політика і дипломатія перебу­вають у такому ж взаємозв'язку, як стратегія і тактика. Через дипломатію реалізують зовнішню функцію держави, охорону інтересів держави та її громадян на основі загаль­новизнаних норм міжнародного права, особливо диплома­тичного і консульського. Виступаючи головним інструмен­том реалізації зовнішньої політики держави й одночасно продовженням її внутрішньої політики, дипломатію, як і зовнішню політику, здійснюють не лише через міністра закордонних справ і його виконавчий апарат, але й через парламент, президента, прем'єр-міністра та уряд.

Дипломатію потрібно розглядати у широкому і вузько­му розумінні слова.

У широкому розумінні дипломатію можна охарактери­зувати як офіційну діяльність органів зовнішніх відносин з метою представництва суб'єкта міжнародного права, захи­сту мирним шляхом прав та інтересів суб'єкта міжнародно­го права і реалізації зовнішньополітичних функцій держа­ви. У специфічній формі здійснюють дипломатичну діяль­ність міжнародні організації. Таке визначення охоплює діяльність будь-якого органу зовнішніх відносин як суб'єкта міжнародного права. Сюди входять: дипломатичне пред­ставництво, консульська установа, торгове представництво тощо.

У вузькому розумінні, дипломатія — це мистецтво ве­дення переговорів та укладення договорів, що ґрунтується на вивченні міжнародних відносин, історії держав, міжна­родного права, існуючих традицій, конституційного права окремих держав.

В основі реалізації дипломатії лежать зовнішні функції держави, що залежать від розвитку економіки і суспільства загалом.

Зовнішні функції визначають зміст зовнішньої політи­ки держави. А тому міжнародні відносини розвиваються під впливом як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів.

Ця обставина повною мірою стосується як дипломатії, так і міжнародного права. Тобто об'єктивні та суб'єктивні фактори є своєрідними регуляторами міжнародних відно­син стосовно економічних потреб держави і виступають формою вираження її внутрішньої та зовнішньої політики. Однак міра вираження інтересів і потреб держави (суспіль­ства) у цьому випадку неповна, оскільки вона обмежена рамками узгодження волі різних держав. Таке узгодження неминуче, оскільки передбачає взаємні поступки, компро­міси (у розумних межах) у сфері зовнішньої політики дер­жав.

Важливо зазначити, що дипломатія відіграє вирішаль­ну роль у процесі створення норм міжнародного права, при­чому це стосується формування норм як договірного, так і звичаєвого права.

Процес утворення норм міжнародного права шляхом договору, незалежно від того, які питання цей договір за­кріплює, є, по суті, результатом дипломатичного процесу. Він починається з переговорів між державами, в органах міжнародних організацій, на конференціях тощо. Саме під час переговорів щодо укладення міжнародного договору, у процесі дипломатичної діяльності, зумовленої такими пе­реговорами, узгоджують взаємні компроміси та позиції різних держав і їх волі. Таке узгодження виражається в нор­мах міжнародного договору.

Отже, дипломатична діяльність — це форма здійснення зовнішніх функцій держави, яка визначає їх зміст, один з напрямів зовнішньої політики держави.

За допомогою дипломатії встановлюють і підтримують нормальні відносини між державами, а за допомогою між­народного права ці відносини регулюють відповідною систе­мою його норм та інститутів.

Визначення дипломатії, подане відомим французьким юристом Ш. Дюпюї на початку 20-х років XX ст., на нашу думку, актуальне і сьогодні. Зокрема, він підкреслює, що "дипломатія діє в межах міжнародного права, але вона може переступити через ці межі та розірвати їх. Вона чинить ве­ликий і часто вирішальний вплив на формування, розви­ток, прогрес та регрес, на здійснення і порушення міжна­родного права... Дипломатія чинить вплив радше політич­ний, ніж юридичний, оскільки покликана регулювати передусім політичні питання. Політика може розвиватися в рамках позитивного права..." [16, с. 304].

Водночас варто зазначити, що міжнародне право, незва­жаючи на його функції регулятора існуючих міжнародних відносин, також є результатом їх розвитку. Для цього треба коротко згадати історію зародження таких інститутів між­народного права, як посольське, морське, повітряне та кос­мічне.

Отже, відображаючи процеси, які характеризують сьо­годнішній стан міжнародних відносин, міжнародне право чинить на них зворотний, регулятивний вплив. Цей вплив здійснюється через нормативне регулювання поведінки суб'єктів міжнародного права. Існуючі принципи і норми міжнародного права визначають права й обов'язки держав та інших суб'єктів міжнародного права. Відповідно можна простежити два види зв'язків між зовнішньою політикою і дипломатією та міжнародним правом:

1. у площині зобов'язань держав міжнародне право ви­ступає як обмежувальний засіб стосовно зовнішньої політи­ки і дипломатії;
   
2. у площині прав воно, навпаки, є засобом реалізації зовнішньої політики і дипломатії.
   

При цьому, очевидно, варто застерегти, що таке проти­стояння не є абсолютним, оскільки елемент обмеження сто­сується не лише обов'язків, але й відповідних прав.

Розміри і характер впливу міжнародного права на від­носини між державами, а також на зовнішню політику окремих держав, на їх дипломатію, визначаються особли­вістю міжнародного права на конкретному етапі суспільно­го розвитку.

Закономірності розвитку міжнародного права загалом відповідають закономірностям міжнародних відносин. А то­му, будучи сформульованим під впливом міжнародних відносин, міжнародне право безпосередньо чинить на них активний вплив. Воно визначає рамки дипломатичної діяль­ності держав.

Дипломатія і міжнародне право часто збігаються у по­нятійному значенні, але, водночас, між ними існує суттєва відмінність: міжнародне право функціонує як цілісна си­стема з притаманними йому ознаками, тоді як єдиної дип­ломатії не існує. Є лише дипломатія кожної країни, і тут єдиних стандартів бути не може.

Норми дипломатичного права регламентують офіційну діяльність суб'єктів міжнародного права у сфері зовнішніх відносин. Зокрема, вони визначають форму представництв держав за кордоном, питання організації дипломатичної служби, дипломатичного протоколу, підготовки та створен­ня дипломатичних актів.

Чітке дотримання державами норм міжнародного права у сфері зовнішніх відносин, потреба визначити відповідні форми взаємовідносин для кожного окремого суб'єкта між­народного права зумовили появу у внутрішньодержавному праві комплексу норм, що регулюють дипломатичні та кон­сульські відносини, організацію органів зовнішніх відносин.

Аналізуючи поняття "дипломатія", його нерідко плута­ють з терміном "зовнішня політика". А відтак між ними існують суттєві відмінності, які полягають у тому, що дип­ломатія є одним із найважливіших засобів зовнішньої полі­тики, але не єдиним, оскільки у розпорядженні держави в процесі здійснення нею зовнішньої політики є ще такі ва­желі, як збройні сили, контррозвідка, економічні та куль­турні зв'язки. Водночас практика сучасних міжнародних відносин засвідчує, що недооцінка міжнародного права, тобто ігнорування обмежень, передбачених міжнародним правом для зовнішньої політики і дипломатії, була прита­манна лише тим державам, які дотримувалися політики "з позиції сили", що в кінцевому підсумку призводило до загострення міжнародної ситуації, а подекуди й до виник­нення збройних конфліктів.

Дипломатія має такі характерні риси:

• по-перше, вона завжди має офіційний характер у ді­яльності держави (публічність, гласність здійснюються від імені держави);
  
• по-друге, дипломатична діяльність держави здій­снюється не будь-якими органами, а лише спеціально ство­реними для цього органами зовнішніх відносин;
  
• по-третє, в усіх випадках дипломатія має здійснюва­тись винятково мирними засобами.
  

Відомо, що сучасне міжнародне право закріпило своїми нормами все те прогресивне, що створило людство впродовж свого історичного розвитку. Норми міжнародного права є результатом угоди між державами, а тому жодна держава не має права змінювати їх на свій розсуд.

Відповідно і зовнішньополітична, і дипломатична ді­яльність держави також набуває сьогодні нових рис. Основ­ною з них є та, що дипломатія щораз більше наближається до існуючих загальновизнаних принципів і норм міжнарод­ного публічного права.

Головне завдання при цьому полягає у тому, щоб дипло­матична діяльність держав здійснювалась з урахуванням загальновизнаних норм міжнародного права і не виходила за рамки, врегульовані цим правом. Це означає, що дії, які суперечать змісту норм міжнародного права, не можуть бути виправдані у процесі здійснення дипломатичної діяльності. Отже, тут не може бути розриву між дипломатією і міжна­родним правом. Зокрема, забороні агресивних війн, згідно з нормами міжнародного права, має передувати заборона проведення агресивних за своєю спрямованістю диплома­тичних акцій, пов'язаних із виявленням неправомірного тиску або з погрозою силою. Негативним прикладом цього є пакт Молотова — Ріббентропа.

У міжнародному праві відображається не вся зовнішня політика держав, а лише результат угоди їх різних зовніш­ньополітичних напрямів, підсумок узгодження волі держав, виражений відповідними нормами міжнародного права. А тому цей результат не завжди повністю виражає міжна­родно-правову позицію держав на міжнародній арені. Це зумовлено тим, що значну частину зовнішньополітичних на­прямів змінюють через взаємні компроміси та поступки.

Однак не лише політика чинить відповідний вплив на право, але й право, у свою чергу, впливає на визначення меж і форм реалізації зовнішньої політики. Воно забезпе­чує її стабільність і передбачуваність. Таким чином, міжна­родне право, не визначаючи конкретних рішень держав, встановлює рамки можливих або належних рішень шляхом надання прав і обов'язків державам.

Дипломатію як одну із зовнішньополітичних функцій держави реалізують у відповідних формах. Форми дипло­матії — це відповідні державно-правові та міжнародно-пра­вові інститути, за допомогою яких реалізують дипломатію. Вони визначають організаційно-правові рамки, в яких здій­снюють дипломатію, а також ті зовнішні канали, в яких вона виявляється.

До основних форм реалізації дипломатії треба зараху­вати:

1. Дипломатичні конференції, наради, конгреси, які періодично проводять на двосторонній та багатосторонній основі на рівні глав держав, глав урядів, міністрів закор­донних справ та спеціальних уповноважених.
   

Безпосередній контакт, розмова tete-a-tete створює спри­ятливі умови для розв'язання досить складних міжнарод­них проблем, обходячи давно встановлені для цього канали дипломатичного зв'язку (пошта, кур'єри, посли з особли­вих доручень тощо).

2. Дипломатичне листування у формі заяв, листів, нот, меморандумів, декларацій тощо.
   
3. Підготовка й укладення міжнародних договорів та угод з різних питань міжнародного співробітництва.
   
4. Постійне представництво держави за кордоном, яке здійснюють посольства і місії.
   
5. Участь представників держави у діяльності міжнарод­них організацій та установ.
   
6. Висвітлення у пресі позиції держави та уряду, Мі­ністерства закордонних справ з приводу подій міжнародно­го життя.
   
7. Офіційне видання міжнародних актів і документів, згідно з якими держава взяла на себе відповідні зобов'я­зання.
   

Методи реалізації дипломатії треба розуміти як певні способи впливу на уряди, дипломатичних представників та знаних осіб іноземних держав, що використовуються дип­ломатією тієї чи іншої держави для досягнення поставле­них перед нею завдань.

На відміну від форм, немає і не може бути чітко визна­чених методів дипломатії, оскільки кожна держава ство­рює власне мистецтво дипломатії. Вони залежать від рівня підготовки кадрів, їх уміння орієнтуватися в усіх трудно­щах переговорного процесу, їх гнучкості, толерантності тощо. Методи дипломатії формують упродовж тривалого історичного розвитку, доповнюють і змінюють залежно від ситуації, яка складається в кожному конкретному випадку.

Зазначимо, що єдиного "стандарту" при здійсненні дип­ломатичної діяльності від імені держави немає і, очевидно, не може бути, оскільки вона виступає своєрідним мистец­твом ведення переговорів держави, правила якого форму­люються на основі науки і практики. Однак не на основі якоїсь однієї навчальної дисципліни, а на широкому спектрі знань, які акумулюють досягнення історії, психології, філо­софії, права тощо.


1.2. ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ДИПЛОМАТІЇ


Про дипломатію, у справжньому розумінні цього термі­на, можна говорити лише з появою держави, хоча її витоки сягають часів родових общин. Ще в античний період вожді общин були обізнані з практикою ведення дипломатичних переговорів перед розв'язанням війни. Тож виникає потре­ба забезпечити певну недоторканність осіб переговорного процесу. Особиста недоторканність вісників та посередників поклала початок розвитку інституту недоторканності, який став одним з головних принципів дипломатичного права в майбутньому.

Отже, інститут дипломатії є одним із найстаріших у від­носинах між державами. Він виник з розвитком стосунків між державами стародавнього світу, такими, як Ассирія, Вавилон, Єгипет, Індія, Греція і Рим. Особливо активно розвивався інститут переговорів та обмін посольствами в Єгипті. Дипломатичним листуванням у Єгипті займалася особлива державна канцелярія з іноземних справ.

Серед відомих пам'яток стародавньої дипломатії особли­вий інтерес, як за об'єктом, так і за змістом, становлять ельамаринське листування і договір єгипетського фараона Рамзеса II з царем хетів Хаттушилем ПІ, укладений 1296 р. до Р. X. Зберігся не лише договір, але й згадки про існуючі раніше договори та переговори, які передували його укла­денню. Цей договір відповідає всім основним вимогам дип­ломатичного мистецтва і має важливе значення для історії дипломатії та міжнародного права. Норми договору перед­бачали обов'язок надавати допомогу один одному, зокрема у діях проти внутрішнього ворога. Варто зазначити, що така стаття досить рідко трапляється в договорах навіть сучас­ної дипломатії. Це засвідчує, що єгипетська дипломатія досягла високого рівня вже тоді.

Цікавим джерелом історії дипломатії цього періоду є закони Ману. Незважаючи на те, що закони Ману є збірни­ком законів стародавньої Індії, вони приділяють багато ува­ги особистим якостям дипломатів, від яких залежить успіх дипломатичних місій. Дипломатичне мистецтво, за закона­ми Ману, полягає в умінні запобігти війні та зміцнити мир. Мир і його протилежність (війна) залежать від послів, оскіль­ки лише вони створюють і сварять союзників. У їхній владі перебувають ті справи, через які встановлюється мир або розпочинається війна між царями. А тому, за законами Ману, дипломат має бути людиною передбачливою, всебічно освіченою і здатною приваблювати до себе людей. Він му­сить вміти розпізнавати плани іноземних володарів не лише за їх словами чи справами, але й жестами та виразом об­личчя. Відповідно, дипломат має бути людиною зрілого ві­ку, представницьким, сміливим, оратором, відданим справі, чесним, мати добру пам'ять. Найбільш складні питання міжнародного життя потрібно розв'язувати дипломатичним шляхом. Сила стоїть на другому місці. Такими є основні положення законів Ману, які трактують роль дипломата і дипломатії.

Найдавнішою формою мирних міжнародних відносин і міжнародного права у Греції була "проксенія", тобто гос­тинність. Конфлікти, що виникали між общинами і по­лісами, вирішували за допомогою спеціально уповноваже­них, або послів. Зокрема, в епоху Гомера їх називали вісни­ками (керюкс, ангелос), а в класичну — старійшинами (пребейс). Такі основні міста-держави, як Афіни, Спарта і Коринф, обирали послів на народних зборах серед багатих жителів, які відповідали певним вимогам (мали належні ораторські здібності, навіть акторські, яким виповнилося 50 років). Звідси і походить термін "старійшини". Часто посольські доручення отримували вищі посадові особи міст.

Ранги і кількісний склад посольства значною мірою зале­жали від характеру і значення місії. Усі посли вважалися рівноправними. Дещо пізніше з'явився звичай обирати го­ловного посла. Для забезпечення функціонування посоль­ства призначали певний штат прислуги.

При відряджанні посольства послам видавали рекомен­даційні листи (сімболи) до проксенів міст, куди воно пря­мувало. Мету і завдання посольства визначали відповідні інструкції, які вручали послам. Ці інструкції являли собою грамоту, яка складалася із двох воскових дощечок (diploma). Одним з головних обов'язків послів Греції було укладення союзу з іншими державами і підписання договорів, які су­проводжувалися певними формальностями.

У стародавні часи не існувало якихось певних юридич­них правил ні стосовно ведення переговорів, ні стосовно статусу послів. Права й обов'язки дипломатичних агентів не були визначені ще й тому, що посольства не були по­стійні. Ведення переговорів і укладання договорів, переваж­но, були зумовлені випадковими обставинами, ці обов'язки покладалися на тих чи інших осіб тимчасово. А тому після виконання доручень повноваження таких місій припиня­лися, а агенти поверталися на батьківщину.

Подальшого розвитку інститут посольства набув під час воєн між Грецією і Персією. У період Стародавньої Греції починає формуватися багатостороння дипломатія, яку в те­орії міжнародного права іноді називають "конференційною дипломатією". Прикладом цього є проведення у 482 р. до P. X. у Спарті конгресу делегатів Пелопоннеського Союзу.

У зовнішній політиці грецьких міст-держав (полісів) на перший план висувалася боротьба за розширення територій, за збільшення кількості рабів, за сферу впливу на нових ринках. Здебільшого дипломатія грецьких полісів прагну­ла до укладення оборонних і наступальних союзів. У цей період починає зароджуватися ідея захисту національної не­залежності.

Варто зазначити, що такі відомі представники Стародав­ньої Греції, як Фемістокл, Арістід, Перікл, Філіпп Маке­донський, які боролися за об'єднання Греції, а пізніше й за її розширення, керували військовими діями і вели перего­вори, всіляко використовуючи при цьому мистецтво дипло­матії.

Наприклад, Філіпп Македонський виявив себе визнач­ним дипломатом, який вміло і належним чином застосову­вав дипломатію як знаряддя об'єднання Греції під своєю владою.

У Стародавньому Римі досить широко використовується інститут посольства. Приймати і відряджати посольства зав­жди було прерогативою найвищих органів держави: спочат­ку королів, пізніше Сенату, а потім також імператорів. На­приклад, у період Республіки склад делегації затверджував Сенат. При обговоренні цього питання Сенат щоразу вида­вав спеціальні сенатські постанови (senates consultum). Ви­бір послів здійснював головуючий у Сенаті — консул або претор. Інколи послів обирали жеребкуванням, причому ні­хто не мав права відмовитись від участі в посольстві. Послів називали легатами (legati) й ораторами (oratores).

Мета посольства могла бути різною: оголошення війни й укладення миру, підписання договорів і організація захоп­лення територій, третейське залагодження міжнародних конфліктів і вирішення релігійних спорів.

У період Римської імперії (І—V ст.) докорінно зміню­ються зовнішня політика і дипломатія. Такі питання, як оголошення війни, укладення миру, приймання і скеруван­ня посольств, належали винятково до відання імператора. Дипломатія перетворилася на відповідну службу чиновни­ків. Під час правління Клавдія (середина І ст.) посольськими справами займалася особиста канцелярія імператора, яку очолював імператорський секретар. Перед тим ця ж канце­лярія була вищим адміністративним органом всієї імперії.

Таким чином, епоха Середньовіччя дала значний поштовх для розвитку відповідних норм звичаєвого права: спочатку у відносинах між грецькими державами, а пізніше — з му­сульманськими. Значне місце у розвитку дипломатії посіда­ла Апостольська Церква. Латинська мова визнавалась дип­ломатичною мовою всіх держав.

Форми церковної дипломатії були запозичені нею з ан­тичності. Так, посланники Папи називаються легатами, вікаріями, ораторами, нунціями. Вперше присутність пап­ського легата спостерігається на Нікійському соборі 325 р. Причому якщо у перші століття християнства папські місії мали переважно релігійний характер, то між V і VIII ст. представники понтифіка з'являються і на світських церемо­ніях.

В епоху Середньовіччя в жорстокій боротьбі формують­ся національні держави. Дипломатія Середньовіччя мала італійський, а точніше, візантійський відтінок. При візан­тійському дворі було Відомство іноземних справ, яке підпо­рядковувалось Першому міністру (Magister officiorum) і складалося з великого штату, куди входили перекладачі з усіх мов. Були вироблені певні правила посольської спра­ви, які запозичували всі держави, що мали відносини з Ві­зантією. Посол був представником володаря і міг вести пе­реговори лише в межах наданих йому повноважень. За пере­вищення повноважень послу загрожувало тяжке покарання. Нерідко посольству під виглядом формальних доручень (на­приклад, поздоровлення нового царя із вступом на престол) доручалося дізнатись про відносини і настрій при чужозем­ному дворі. У цей період дипломатія починає поєднуватись з політичною і військовою розвідкою.

Значний і постійно зростаючий вплив на розвиток дип­ломатичного права у період Середньовіччя почала здійсню­вати добре організована Католицька церква. Вже на кінець VI — початок VII ст. вона мала своїх постійних диплома­тичних представників у багатьох країнах і, насамперед, у Франції та Туреччині. Папська дипломатія здійснювала свою місію з використанням того факту, що папство мало не лише релігійну, але й військову владу. Церква володіла власними територіями, поліцією, судами, церковним конг­ресом, на якому розглядались питання міжнародної полі­тики, а також незліченним матеріальним багатством. З XI ст. за ініціативою церкви видавались постанови, якими забо­ронялось вриватися у храми, утискувати й ображати мо­нахів та їх супутників. Ніхто не мав права затримувати купців і грабувати їх. Порушникам цього "божого миру" загрожувало відлучення від церкви.

Враховуючи ту обставину, що італійські міста-держави існували немов поза загальною системою феодалізму, їх об'єднували спільні інтереси і розділяла жорстока ворож­неча. Вони постійно боролися за владу і були зайняті ство­ренням комбінацій і союзів, які б посилювали цю владу. Завдяки цьому в Італії у XIII—XIV ст. виник тип держав­ного діяча — дипломата. Наприклад, Флоренція гордилася такими послами, як Данте, Петрарка, Бокаччо.


Визначний теоретик дипломатії цього періоду Макіавеллі (1469—1527 рр.) підкреслював: "Розумний правитель не може і не повинен бути вірним слову, яке він дав, коли така чесність обертається проти нього і не існує більше причин, які змусили його дати обіцянку. Якщо б усі люди були добрі, таке правило було б поганим, але оскільки вони злі та не будуть дотримувати слова, яке дане тобі, то й тобі нічого дотримувати слова, даного їм" [8, с. 96]. Теорія Макіавел­лі — це узагальнення існуючої практики. Він не фантазу­вав, а брав за основу своїх роздумів матеріал із повсякденно­го життя. На основі власних спостережень він вивів прави­ло, яке зводиться до того, що "треба бути, як лисиця, щоб вміти обійти пастки, і левом, щоб лякати вовків" [8, с. 96].

Феодальна роздробленість, яка переважала в Європі в ті часи, не сприяла ні зростанню дипломатії, ні встановленню і визначенню розвитку дипломатичного права. Цей процес розпочався дещо пізніше, коли на карті Європи з'являють­ся могутні феодальні монархії: Франція, Іспанія, Англія і пізніше Росія. Однак при цьому треба зауважити, що існу­ючий на той час церемоніал та дипломатичний етикет цих великих держав, по суті, не дуже відрізнявся від їх попе­редників, тобто країн раннього Середньовіччя. Вірчі грамо­ти того часу вже мали чітку встановлену форму, до 1740 р. їх писали лише латиною.

Переломним моментом в історії дипломатії і диплома­тичного права стала поява постійних дипломатичних пред­ставників. Необхідність у них породили взаємовідносини міст-держав Північної Італії. Першість у цьому належить Венеції, Мілану, Неаполю і Рагузі (тепер Дубровник), роз­ташованій на березі Адріатичного моря, а також Франції. На кінець XV ст. постійні дипломатичні представники дея­ких держав з'являються також у Парижі та Лондоні.

У цей період послаблюється вплив церкви у дипломатії і в структурі дипломатичних представництв. Головні поса­ди в дипломатії стали обіймати професійні дипломати. Ча­сто постійні посольства відкривають за допомогою трактатів.

Після укладення Вестфальського миру, який зафіксував систему європейської політичної рівноваги, інститут посоль­ства набуває вже стабільної форми. Одночасно формується поняття про дипломатичний корпус як про певну корпора­цію дипломатів іноземних держав, які перебувають при дворі глави держави за місцем перебування. Отже, європей­ські держави починають усвідомлювати, що вони є члена­ми єдиної політичної системи, одного міжнародного співто­вариства.

Дещо інакше відбувається процес дипломатичних відно­син зі східними державами, які не лише не відчувають по­треби у посольських представництвах, але й часто бояться внутрішніх конфліктів від постійної присутності іноземних дипломатичних агентів. Деякі з них хоч і погоджувалися приймати у себе постійні дипломатичні місії іноземних дер­жав, проте, водночас, не наважувалися відряджати їх від себе.

Історичні події засвідчують значну роль дипломатії в житті всіх народів. Наприклад, Англія довший час забез­печувала свою могутність завдяки розгрому флоту Іспанії, після чого її сила і вплив неухильно зміцнювалися, а мо­гутня колись Іспанія щораз більше втрачала свої позиції.

Англія у цей час опиралася на сили, які виступали про­ти пануючого католицизму. Папа Римський усіма доступ­ними йому засобами підтримував короля Іспанії Філіппа проти глави всіх "єретиків" — королеви Єлизавети. При цьому англійська дипломатія дуже спритно використала загальне невдоволення католицизмом у Європі. За допомо­гою вдалої дипломатії Англія отримала сприяння навіть свого конкурента на морі — Голландії.

Філіпп Іспанський тоді явно переоцінював свої сили, і його флот був знищений у липні 1586 р. Але переміг не лише англійський флот, беззаперечну перемогу над феодаль­ною реакцією отримала молода буржуазія, над відсталою і незграбною дипломатією феодалізму взяла гору більш спритна дипломатія.

У XVI ст. у Франції з'являється прототип сучасного Міністерства закордонних справ, а вже у XVII ст. тут ство­рюється Рада Кабінету, або Таємна Рада, і працює секретар із закордонних справ. Пізніше створюється Департамент закордонних справ. У той же час у Великобританії у 1782 р. запроваджується посада головного Секретаря його Королів­ської величності у закордонних справах. Формується Міні­стерство закордонних справ, яке має цю назву і сьогодні (Foreign Office).

Відносини Росії із Західною Європою набули диплома­тичного характеру лише у XVIII ст. Це було зумовлено тим, що у XVI—XVII ст. вони мали випадковий характер і були винятком із того порядку замкнутості, в якому перебувала Московська держава. У Московії в XVI ст. існував Посоль­ський приказ, який займався прийомом послів і зовнішніми відносинами. Посилання уповноважених послів із Москви було спричинене, передусім, тимчасовими потребами москов­ського уряду, а найбільше — необхідністю знайти союзниць­ку допомогу в боротьбі з поляками, шведами і турками. Ці намагання нерідко завершувались невдачею, значною мірою через пихатість московських послів, які у своєму презирстві до європейських порядків доходили до нахабства у звертанні до іноземних володарів. Характерним прикладом є поведін­ка московського посла Дмитра Симоновського 1782 р. на прийомі у Бранденбурзького курфюрста з приводу вступу на престол Петра Олексійовича. Посол півтори години спе­речався з курфюрстом про те, як він повинен вставати під час проголошення царського імені, а також відмовився цілу­вати руку курфюрста і пити за його здоров'я на тій підставі, що він не є коронованою особою.

У Москву прибували посольства з європейських держав, головним чином, з пропозиціями щодо встановлення торго­вих відносин. Але й вони часто не отримували належного розвитку, оскільки московський двір неохоче погоджував­ся допустити у Москву постійних представників чужозем­них держав. Таким чином, московський уряд до XVIII ст. дещо негативно ставився до інституту посольства і лише з приходом на престол Петра І таке становище різко зміни­лося. У 1802 р. в Росії було засновано Міністерство закор­донних справ, яке й зайнялося безпосередньо зовнішніми відносинами Російської імперії з іншими державами.

У XVIII ст. починають виразно формуватися норми дип­ломатичного права, які стосуються, передусім, привілеїв та імунітетів. Ці норми передбачали непоширення криміналь­ної, цивільної та адміністративної юрисдикції держави пе­ребування щодо дипломатичних представників чужоземних держав. Широко застосовується принцип "екстериторіаль­ності" щодо житла послів і, у зв'язку з цим, право диплома­тичного притулку. Одночасно розвивається і вдосконалюєть­ся дипломатична служба.

Особливо відчутний поштовх на шляху розвитку дипло­матичного права мав Віденський конгрес, який відбувся 1815 р. Фактично він провів першу кодифікацію норм цьо­го інституту. У прийнятому Регламенті був підтверджений принцип суверенної рівності держав, якого до цього часу не дотримувались дипломати різних держав.

Принцип суверенної рівності було закріплено у ст. 5, 6 та 7 Віденського протоколу. Згідно зі ст. 5, у всіх державах встановлювався однаковий порядок прийому дипломатич­них агентів кожного класу. Причому ні родинні, ні сімейні зв'язки, ні політичні союзи між Дворами, згідно зі ст. 6 про­токолу, не дають дипломатичним агентам жодних особли­вих переваг. Це ж стосується і політичних союзів. Старшин­ство решти послів встановлюється за хронологічним по­рядком. Цим самим було усунено гострі суперечки про старшинство у дипломатичному корпусі. Водночас потрібно зазначити, що Віденський Регламент не містить жодних положень стосовно дипломатичного корпусу.

Із 1815 р. дипломатична служба стає окремою галуззю державної служби кожної країни.

Документи, прийняті на Віденському й Аахенському кон­гресах, визначили загальноприйняті основи дипломатичної служби і представництва сучасних держав. Були встанов­лені три класи дипломатичних представництв:

1. посли, папські легати і папські нунції;
   
2. надзвичайні посланники та повноважні міністри;
   
3. повірений у справах.
   

Віденський Регламент принципово демократизував від­носини між державами. У кожному класі дипломатичні представники посідали місце згідно зі старшинством, залеж­но від дати урядової нотифікації про їх прибуття. Виняток було зроблено лише для представника Папського престолу.

Майже все XIX — початок XX ст. минули під знаком опору Англії завойовницькій політиці Росії. Прикладом цьо­го можна назвати Віденський конгрес. Основний ворог Англії у цей час, Наполеон, був розбитий за допомогою Росії. Англійська делегація на Віденському конгресі спочатку вичікувала і спостерігала. Пізніше стало зрозуміло, що Олександр І, який особисто з'явився на конгрес, претендує на роль вершителя долі Європи. Англійські дипломати по­бачили в цьому небезпеку для себе і вирішили створити коаліцію проти Росії, об'єднавшись із Австрією та Фран­цією, яка щойно зазнала поразки.

Англійська дипломатія настільки тихо і непомітно роби­ла свою справу, що й досі історики часто забувають наголо­сити, що саме на Віденському конгресі англійські диплома­ти одержали "благословення" на великі придбання, які во­ни зробили під час війни з Францією (Цейлон, Мальта, Іонічні острови у Середземному морі, острів Гельголанд у Пів­нічному морі).

Дещо пізніше Англія не підпускала царську Росію до Дарданеллів. За допомогою Японії вона призупинила екс­пансію Росії на Далекому Сході. Англія зуміла затримати просування Росії у Середній Азії.

Стабілізувавшись після потрясінь періоду Французької революції 1789 р. і наполеонівських воєн, дипломатія Євро­пи перебувала у стані "європейського інтересу", який був позначений численними міжнародними конференціями та договорами. Вона була спрямована на утримання колоні­альних володінь і вихід на нові ринки. Суверенні та рівно­правні держави практикують збалансовану дипломатію. Це означає, що договори, які вони укладають, спрямовані на те, щоб уникнути явного протистояння.

Під впливом різних інтересів, які демонструють дипло­матії різних держав, самі ж держави намагаються створити міжнародні норми та інституції, потрібні для співробітниц­тва та підтримання тривалого миру. Унаслідок цих зусиль з'являються перші міжнародні організації, уповноважені керувати судноплавством на міжнародних річках. Окрім цього, розвиток техніки, зв'язку і торгівлі підготував шлях до утворення міжнародних адміністративних союзів. Серед них можна виділити Геодезичний союз (1864 р.), Міжна­родний телеграфний союз (1865 р.), Всесвітній поштовий союз (1874 р.), Бернське бюро з захисту творів літератури та мистецтв (1886 р.) тощо.

Були також укладені багатосторонні міжнародні догово­ри щодо статусу заток (Босфор і Дарданелли, Балтійська протока) та міжнародних каналів (Суецький, Панамський).

Згадані вище події засвідчили зародження багатосторон­ньої дипломатії, яка, на жаль, не витримала натиску часу. Річ у тому, що різке загострення суперечності суверенітетів і протиріч між державами призвело до розв'язання 1914 р. світової війни. Війна, яка охопила майже всю планету, пе­реконливо показала, наскільки сильна міжнародна взаємо­залежність і наскільки сильною може бути єдність міжна­родного співтовариства.

Кінець Першої світової війни засвідчив суттєві зміни, які відбулися в розвитку дипломатії. Від європейської дип­ломатії першість переходить до прогресивної дипломатії СПІА. Крім цього, стара міжнародна дипломатія певною мі­рою була виведена з рівноваги внаслідок російської рево­люції 1917 р. Радянський Союз заявив про свою незгоду з існуючою на той час системою міжнародного права та дип­ломатією. Радянська дипломатія не визнавала чинності ста­рого звичаєвого права та договорів, укладених царським урядом. Така позиція залишила Радянський Союз осторонь від усіх найважливіших міжнародних справ, доки після Другої світової війни він не набув статусу великої держави.

Відлік нової дипломатії XX ст. потрібно вести від Вер-сальського договору 1919 р. і створення Ліги Націй. Важ­ливим етапом її розвитку був Паризький мирний договір 1928 р., який заборонив війну як знаряддя національної політики, але, на жаль, не став надійною перепоною для розв'язання Другої світової війни.

Статут ООН, створення якого ініціювали СПІА, Велика Британія, СРСР і Китай, мав на меті внести у міжнародні відносини (а отже, і в дипломатію) право і порядок та ефек­тивну систему колективної безпеки.

У післявоєнний період відбувається видиме і невидиме протистояння між дипломатією СПІА та СРСР і їх союз­никами. Ґрунтуючись на силі, таке протистояння стало визначальним у світі та призвело до утворення двох груп у сферах економіки, фінансів і торгівлі.

Тривалий період, для якого характерне особливе на­пруження, у 1945—1952 рр. і в 1975—1987 рр. та відносне

потепління у 1962—1975 рр., який отримав назву "мирне співіснування", не був сприятливий для розвитку диплома­тії і міжнародного права.

На зламі 80—90-х років XX ст. світ зазнав суттєвих змін. "Оксамитові" революції у країнах Європи, об'єднання Ні­мецької Демократичної Республіки і Федеративної Респуб­ліки Німеччини, припинення існування СРСР призвели до розпаду соціалістичної системи. А відтак склалася принци­пово нова соціально-економічна і правова основа у сфері дипломатії, яка тепер зорієнтована на принципи партнер­ства, розумного суперництва, взаємовигідного співробітниц­тва держав у всіх галузях.

Поряд з цим активізувалися певні етнічні групи, які ви­являють своє прагнення до державної самостійності та ви­сувають на передній план складні зовнішньополітичні зав­дання, які неможливо сьогодні розв'язувати методами ста­рої дипломатії. Виникли нові спірні міжнародні проблеми, зумовлені подіями в Азії, зростає небезпека у Перській за­тоці, де до існуючих проблем долучилися нові на Близько­му Сході.

Раніше історія дипломатії не знала такої кількості гло­бальних і регіональних проблем (тероризм, наркобізнес, еко­логічна безпека, збройні конфлікти тощо) та залучення ве­ликої кількості держав для їх розв'язання. Крім цього, значний вплив на міжнародні відносини і безпосередньо на дипломатію мають засоби масової інформації, які щораз більше стають "четвертою" владою, яка, у свою чергу, нічим не поступається законодавчій і виконавчій.

В умовах ядерної небезпеки людство почало розуміти, що війна вже не є ефективним і прийнятним засобом вирі­шення спорів, і що лише переговори, тонка та вміла дипло­матія можуть врятувати світ від загибелі, а існуючі між­народні проблеми настільки ускладнилися, що вимагають участі з боку професіоналів (дипломатів).


1.3 УКРАЇНСЬКА ДИПЛОМАТІЯ


Українська дипломатія бере початок із давньоруських часів. Першим документом, який засвідчує це, був договір, укладений у 840 р. з Візантією. На думку дослідника цього питання проф. А. Сахарова, після походу на Константино­поль у 860 р. відбулось дипломатичне визнання Русі.

Наступним кроком на шляху становлення дипломатич­них відносин треба вважати укладення у 873 р. між імпера­тором Василієм І та давньоруським князем Аскольдом до­говору про умови торгівлі між Руссю та Візантією. Не менш важливим для цих держав був договір 907 р. Відповідно до умов договору були закріплені питання щодо поведінки руських посольських і торгових місій на території Візантії. Він передбачав низку пільг та привілеїв руським купцям, відповідав усім дипломатичним канонам того часу і був визначальним для врегулювання міжнародних відносин між ними.

Найбільшого розвитку дипломатичні відносини давньо­руської держави досягли в період правління Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Коли останній завершував правління, на сході Європи сформувалася велика слов'ян­ська держава, яка своїми кордонами простягалася від Кав­казу до Фінської затоки і від Середньої Волги до Карпат. Київська Русь стала бажаним суб'єктом зовнішньої політи­ки багатьох країн, володарі яких змушені були визнати її могутність.

Дипломатія Галицько-Волинського князівства, завдяки його географічному розташуванню, була, передусім, скерова­на на Захід. Досить активними були дипломатичні стосунки з Угорщиною, Польщею, Римом. Особливо рішучими були дипломатичні кроки у створенні антитатарської коаліції, що виявилось в обміні посольствами між державами і мало на меті створення спільної стратегії повалення татаро-мон-гольської навали. Відчутні дипломатичні відносини нала­годилися між Галицько-Волинським князівством і Римом в особі папи Інокентія IV.

Варто зазначити, що дипломатія галицьких і волинських князів XIII ст. була набагато інтенсивніша і багатогранні-ша, ніж інших руських князів. Вона зазнавала злетів і па­дінь — від цілеспрямованої дипломатії Романа Мстисла­вовича та його сина Данила до хаотичної і, певною мірою, обмеженої політики Льва Даниловича. Однак, незважаючи на це, дипломатія Галицько-Волинської Русі завжди була важливим фактором політичного життя Європи того часу.

Після розпаду Київської Русі її землі, внаслідок феодаль­ної роздробленості, потрапили переважно під владу Вели­кого князя Литовського, а згодом — Польщі. Безумовно, говорити про українську дипломатію в цей історичний пе­ріод не доводилось, оскільки не було реального суб'єкта, який би виражав волю народу цих земель. Хоча поглиблен­ня конфліктів на українських землях значною мірою зумо­вило появу козацтва.

Офіційними представниками Запорізької Січі виступа­ли кошовий отаман, а пізніше — гетьман. Останній вступав у дипломатичні стосунки з сусідніми державами. Саме йому вручали королівські універсали, царські укази, гетьманські ордери. Обов'язки міністра закордонних справ покладали­ся на військового (генерального) писаря. Він здійснював дипломатичне листування, приймав на зберігання універ­сали, укази, листи. Запорізька Січ проводила свою зовніш­ню політику як самостійна і незалежна держава. Багато монархів змушені були рахуватися з цим явищем у Європі.

Особливо активними були дипломатичні відносини Укра­їни під час визвольної війни 1648—1657 рр. Переяславська Рада була одним із чергових політичних союзів Української держави, викликаних необхідністю боротьби проти Речі Посполитої. Найважливішою частиною російсько-україн­ського договору 1654 р. є "Березневі статті", які стали ре­зультатом домовленостей між українською делегацією та ро­сійським урядом у березні-квітні 1654 р. Із найновішого варіанта цього документа, що складається з 23 статей, по-ровуміння було досягнуте по 16, а згідно з іншими кожна сторона залишилася на своїх позиціях, плануючи розв'яза­ти ці проблеми згодом. Спроби російського царя обмежити міжнародні відносини України з Польщею й Туреччиною призвели до того, що Богдан Хмельницький, нехтуючи ст. 5 договору, проводив незалежну зовнішню політику. Висту­паючи як глава держави, він не лише здійснював активне і пасивне право дипломатичних відносин з іншими держа­вами, але й укладав міжнародні договори, які закріплюва­ли відповідні права та обов'язки, не повідомляючи про це царя. На початку 1657 р. в Чигирині були акредитовані пос­ли Швеції, Угорщини, Молдови, Туреччини, Польщі, Воло­щини, що засвідчує активну дипломатичну діяльність Укра­їни.

Характерною рисою української дипломатії кінця 50— 70-х років було формування представницьких посольств для вироблення змісту найважливіших міжнародних договорів, що стосувалися статусу держави чи їх ратифікації. Такі посольства складалися, головним чином, зі старшини та козаків від кожного полку. Інколи такі посольства налічу­вали до 400 осіб [10, с. 128]. Зміст договорів не розголошу­вався, відтак залишався відомим лише обмеженому колу осіб (гетьману, генеральним старшинам і полковникам).

Однак після смерті Богдана Хмельницького Москва гру­бо втручається в українські справи, що призводить у кінце­вому підсумку до укладення у 1659 р. Переяславського договору, який, по суті, поклав кінець незалежній Укра­їнській державі козацької доби і перетворив її на автономне політичне утворення під владою Російської імперії. Але й цю автономію російський уряд поступово обмежував, і напри­кінці XVIII ст. вона була ліквідована.

Упродовж XVII—XVIII ст. українська дипломатія про­йшла складний шлях розвитку, який збігся з формуванням основних елементів української державності, що виникла в результаті Національно-визвольної війни. Попри всі не­вдачі, українській дипломатії вдалося забезпечити реаліза­цію головного напряму Богдана Хмельницького на створен­ня незалежної Української держави.

Події, які розгорнулися в кінці XVIII ст. у Франції, були новим поштовхом для міжнародного життя та політичної самоорганізації народів, які не мали державності. Вони лік­відували владу монарха й старої аристократії та поширили поняття нації на інші суспільні верстви [10, с. 128]. Джере­лом суверенних прав націй став народ.

Усе це стало прикладом для наслідування новими націо­нально-визвольними рухами, що поширювалися на почат­ку XIX ст. по всій Європі.

У період "Весни народів" український народ здобув не­оціненний досвід політичного самовизначення і пошуку со­юзників для свого майбутнього державотворення.

Початок XX ст. ознаменував особливе загострення супе­речностей між багатьма "цивілізованими державами" світу. При цьому Україна виявилася в центрі головних подій, що були пов'язані з Першою світовою війною, оскільки вона займала вигідне геополітичне становище й мала значний воєнно-економічний потенціал та людські ресурси. У дип­ломатичних відносинах принаймні трьох держав — Німеч­чини, Австро-Угорщини та Росії — їй відводилося одне з чільних місць.

Лютий 1917 р. приніс Україні великі надії на третю істо­ричну спробу встановлення власної державності, суверен­ності та незалежності. Але, на жаль, у перші місяці існу­вання Української Народної Республіки її керівництво не вважало Україну самостійним суб'єктом міжнародних від­носин, а розглядало її як автономію Росії.

Після проголошення IV Універсалу УНР отримує статус суверенної держави. А вже з 1 січня 1918 р. делегація Цен­тральної Ради бере участь у мирних переговорах у Брест-Литовську. За Брест-Литовською угодою від 9 лютого 1918 р. Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія та Туреччина визна­ли незалежність УНР. Проте повноцінним суб'єктом міжна­родного права Україні так і не вдалося стати, оскільки вона опинилася в стані окупації Німеччиною та її союзниками.

У період Гетьманату українська дипломатія посилює свою діяльність. Зокрема, Україна намагалася налагодити добрі відносини з нейтральними державами, проводячи переговори з Голландією, Данією, Італією, Іраном, Іспанією, Швейцарією, Швецією. Загалом Українська держава вста­новила дипломатичні відносини з 12 країнами і відкрила за кордоном 50 консульств різного класу. Для прискорення цього процесу навесні 1918 р. почали діяти 10-тижневі кур­си консульських працівників для осіб з вищою юридичною та економічною освітою.

Надалі через погіршення міжнародної ситуації стосовно України її дипломатична діяльність послаблюється і нерідко приносить негативні результати. Із Польщею, яка погоди­лася визнати самостійність УНР, довелося укладати угоду від 21 квітня 1920 p., яка позбавляла нашу державу захід­ноукраїнських земель (Галичини та Волині). Невдалим, зокрема, виявилося клопотання уряду УНР про прийняття України до Ліги Націй, яке остання відхилила 17 грудня 1920 р.

ЗО грудня 1922 р. РСФРР, УРСР, БРСР, ЗСФРР прий­няли декларацію і підписали договір про створення Союзу PCP. Тоді ж був підписаний договір про передання всіма суб'єктами нового Союзу у відання союзного уряду повно­важень представництва в міжнародних відносинах оголо­шення війни та укладення миру, ратифікації міжнародних угод. У серпні 1923 р. консульства і дипломатичні представ­ництва України були злиті з апаратом союзного Наркомату закордонних справ. Не маючи змоги здійснювати власну за­кордонну політику, керівники радянської України вдалися до активізації дозволеної їм міжнародної діяльності на етніч­них землях за межами СРСР, хоча й тут можливості У PCP були обмежені.

Друга світова війна стала серйозним випробуванням для всього українського народу, але разом з тим і значним по­штовхом до створення простору для виявлення демократич­них тенденцій, розширення повноважень України у сфері зовнішньополітичної діяльності. 1 лютого 1944 p. X сесія Верховної Ради СРСР прийняла закон "Про надання союз­ним республікам повноважень у галузі зовнішніх відносин та перетворення у зв'язку з цим Народного Комісаріату Закордонних Справ із загальносоюзного на союзно-респуб­ліканський комісаріат". Розширення суверенітету союзних республік насправді було "паперовим". Проте, незважаючи на незначні функції, які виконував Наркомат Закордонних Справ України у цей час, саме його існування відігравало значну політичну роль на шляху до суверенної української державності.

Починаючи з 6 травня 1945 p., після розв'язання основ­них суперечливих питань, українська делегація прибула до Сан-Франциско і долучилася до роботи конференції ООН як держава-засновниця. У післявоєнний період Україна, як і всі країни, що підписали Статут ООН, стала наполегливо домагатися здійснення основних принципів і напрямів, що закріплені в ньому. Основні зусилля української дипломатії були спрямовані на визнання возз'єднаних західноукраїн­ських земель і західних кордонів. 10 лютого 1947 р. Украї­на взяла участь у підписанні Паризьких мирних договорів з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною і Фінляндією, де було підтверджено включення західноукраїнських земель до УРСР.

У 50-х роках XX ст. дипломати України працювали у 16 міжнародних організаціях, підписали 60 міжнародних договорів, угод та конвенцій. У 1957 р. відкривається по­стійне представництво України при ООН. Трибуна цієї міжнародної організації стала основним полем зовнішньо­політичної діяльності України у післявоєнні роки.

Участь УРСР у створенні ООН мала важливе морально-політичне значення і далекосяжні наслідки. Зокрема, при­четність до створення першої універсальної міжнародної організації підвищувала її авторитет. Це також був своєрід­ний прорив української дипломатії на якісний рівень. Укра­їнська дипломатія пройшла певне "хрещення" в діяльності міжнародної організації, виробила певні методи ведення переговорів із захисту державних інтересів. І найважливі­ший урок, який випливає з цього, полягає в тому, що саме через участь в ООН Україна заклала міцний фундамент майбутній будові — незалежній і самостійній державі.

На першій сесії ООН 1946 р., а також 1984—1985 рр. Україна брала участь у роботі Ради Безпеки ООН. Крім цього, вона обиралася членом Економічної і Соціальної Ради ООН (1946, 1977—1979 рр.), Комісії ООН з прав людини (1946—1971 рр., 1983—1985 рр.), Соціальної Комісії ООН зі становища жінок (1981—1984 рр.), Адміністративної ради Міжнародної організації праці (1963—1966, 1972—1975 та 1981 — 1984 рр.), Виконавчої Ради ЮНЕСКО (1980— 1985 рр.) та інших органів міжнародних організацій.

Зовнішньоекономічні зв'язки України активізувалися із прийняттям Декларації про державний суверенітет Украї­ни. Однак лише з прийняттям Акта проголошення незалеж­ності України українська дипломатія продовжила справж­ню роботу над утвердженням міжнародної правосуб'єктності нашої держави.

Після референдуму 1 грудня 1991 р. розпочалося широ­ке офіційне визнання України державами світу і встанов­лення дипломатичних відносин. Першою 2 грудня 1991 р. незалежність України визнала Польща і вирішила встано­вити дипломатичні відносини, а вже станом на 27 січня 1992 р. 91 держава визнала її незалежність, із 27 було вста­новлено дипломатичні відносини.

За рік незалежності зі 106 державами було встановлено дипломатичні відносини у повному обсязі. Зазначимо, що впродовж XX ст., по суті, було небагато держав, визнання яких світом відбувалося б так швидко, як щодо України.

Особливо важливе значення мав документ, схвалений Верховною Радою України 2 липня 1993 р., — "Про основні напрями зовнішньої політики України". Цей документ чітко визначив фундаментальні загальнонаціональні інтереси нашої держави, відповідно до яких формулювалися принци­пи, напрями, пріоритети та функції її зовнішньої політики.

Одним з головних завдань української дипломатії було утвердження й розвиток України як незалежної демокра­тичної держави. Органічними складовими цього процесу стали: гарантування стабільності міжнародного становища України; збереження цілісності держави та недоторканності її кордонів, забезпечення потреб громадян і підвищення добробуту народу; захист прав та інтересів громадян Украї­ни, її юридичних осіб за кордоном.

У процесі реалізації своєї дипломатії Україна вважає себе, порівняно з усіма колишніми радянськими республі­ками, правонаступницею СРСР і не визнає будь-яких пере­ваг і винятків з цього принципу для жодної з держав-пра-вонаступниць без належним чином оформленої згоди всіх цих держав.

Дипломатія України у другій половині 90-х років XX ст. спрямована на розширення і розвиток інтеграції нашої дер­жави з європейськими структурами та забезпечення ваго­мої підтримки з боку США. А тому цілком очевидно, що саме Україна першою з країн СНД підписала Угоду про парт­нерство і співробітництво з Європейським Союзом.

У процесі здійснення дипломатичної діяльності Україна керується принципами примату права у зовнішній політиці, визнаючи пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами національного права.

Завершуючи питання про основні етапи розвитку україн­ської дипломатії, потрібно зазначити, що за останні 15 років зроблені суттєві зрушення у напрямі виведення української зовнішньої політики за межі протокольно-бюрократичної дипломатії, здатної лише на прийняття порожніх політич­них декларацій, і поставлено її на рейки політичного прак­тицизму та економічної доцільності.


1.4. ПОНЯТТЯ ДИПЛОМАТИЧНОГО ПРАВА


Необхідним регулятором діяльності держав у сфері зов­нішніх відносин виступає міжнародне право, яке функціо­нує як певна цілісна система норм. Але оскільки диплома­тична діяльність не є тотожною зовнішньополітичній діяль­ності, вона, відповідно, регулюється за допомогою норм дипломатичного права. За своїм призначенням ці норми виступають необхідним засобом встановлення, підтриман­ня та зміцнення політичних, економічних і культурних відносин між державами незалежно від їх державного і су­спільного ладу, існуючих відносин, що ґрунтуються на по­вазі суверенної рівності, невтручання у внутрішні справи та взаємній вигоді.

Дипломатичне право є частиною загального міжнарод­ного права, яке складається із системи норм, зокрема і зви­чаєвих норм, що визначають основи представництва дер­жав у міжнародних відносинах, закріплюють статус, орга­нізацію, а також діяльність державних органів і певного кола осіб, уповноважених від імені держави здійснювати дипломатичні функції. Норми цього інституту встановлю­ють правове положення постійних дипломатичних представ­ництв і їх членів, спеціальних місій та представників і де­легацій держав у міжнародних організаціях і на міжнарод­них конференціях. Вони регулюють, зокрема, їх основні функції, привілеї та імунітети, класи і ранги голів місії, а також порядок призначення і відкликання голів і членів дипломатичних представництв. За допомогою норм дипло­матичного права встановлюються форми дипломатичних відносин, дипломатичних переговорів, а також принципи організації і проведення міжнародних конференцій з пи­тань, які охоплюють інтереси значної кількості держав.

Водночас потрібно зазначити, що існуючі форми, мето­ди і принципи організації дипломатичної діяльності кож­ного суб'єкта міжнародного права визначені не лише нор­мами міжнародного (дипломатичного) права, але й норма­ми внутрішньодержавного права, в яких конкретизуються та відображаються загальноприйняті норми дипломатично­го права на території кожної держави.

Термін "дипломатичне право" правильніший, ніж термін "посольське право", який застосовувався в історичному плані раніше. Хоч і незначна, але, все-таки, відмінність між ними виявляється в тому, що "дипломатичне право"- це сукупність норм, які регулюють всю офіційну діяльність держави та її органів у сфері зовнішніх відносин, тоді як "посольське право" охоплювало своїм визначенням лише ту частину норм, що регулювали питання закордонного дипломатичного представництва.

Предмет дипломатичного права охоплює цілу низку пи­тань, що стосуються офіційної діяльності держав та інших суб'єктів міжнародного права у сфері зовнішніх відносин. Сюди належать питання регулювання зовнішніх відносин держав та інших суб'єктів міжнародного права, форми їх представництва за кордоном, форми ведення переговорів, організація дипломатичної служби (як центральної, так і за­кордонної), питання дипломатичного етикету, підготовка дипломатичних кадрів тощо.

Крім цього, дипломатичне право можна розглядати у двох аспектах: як активне і як пасивне дипломатичне право. Такий поділ є дещо умовним, але в теоретичному плані він дає змогу проаналізувати різні аспекти цього правового явища.

Активне дипломатичне право це право держави та інших суб'єктів міжнародного права призначати своїх пред­ставників при іноземних державах та міжнародних органі­заціях з наданням їм відповідних прав і переваг, які визна­ні за такими особами у нормах сучасного міжнародного права, та відповідно приймати їх у себе. Безумовно, основ­ним суб'єктом, який реалізує на практиці активне диплома­тичне право, виступає, передусім, суверенна, незалежна дер­жава. Міжнародне представництво при цьому здійснюєть­ся в різних державах неоднаково.

Гаванська конвенція про дипломатичних чиновників від 20 лютого 1928 р. у ст. 1 зазначає, що держави мають право бути представлені одна в одній дипломатичними посадови­ми особами. Однак правового обов'язку для держави бути представленою в іншій державі чи при міжнародній органі­зації не існує в нормах міжнародного права. З огляду на це, деякі юристи-міжнародники (Л. Уітон, Г. Гейльборн та ін.) стверджували, що питання про відрядження і прийняття посольства є питанням не права, а компетенції.

Насправді норми сучасного міжнародного права не мі­стять положень, які б зобов'язували приймати іноземні дипломатичні представництва та відповідно скеровувати туди своїх представників. Повна відмова від обміну дипло­матичними представниками вважається проявом недобро­зичливості стосовно інших держав, у певний час така відмо­ва у деяких державах призводила до збройного конфлікту.

У сучасних умовах державам невигідно відмовлятися від представництва за кордоном, оскільки це значно ускладнює можливість захищати інтереси юридичних та фізичних осіб на офіційному рівні.

Таким чином, будучи членом світового співтовариства, суб'єкти міжнародного права без представництва в інших державах не зможуть реалізувати свою активну правосуб'єкт-ність. Реалізація цього положення значною мірою залежить від особливостей суб'єкта міжнародного права. Зокрема, від форми правління, державного ладу, а також політичного режиму. Федеративні держави дотримуються правила, за яким правом представництва володіє лише федеративна влада, що наділена суверенними правами і виступає на між­народній арені від імені всіх членів федерації. Прикладом таких федеративних держав є: США — з 1787 p., Мекси­ка — з 1857 p., Канада — з 1867 p., Бразилія — з 1891 p., Австралія — з 1901 p., Індія — з 1947 p., ФРН — з 1949 p., Ефіопія — з 1952 р. та Нігерія — з 1960 р.

У Панамериканській конвенції про права й обов'язки держав закріплено, що у федеративних державах лише фе­дерація виступає як єдиний суб'єкт і користується правом представництва. Це правило застосовується навіть у тих дер­жавах, які формально визнають суверенітет своїх штатів (наприклад, Аргентина, Венесуела і Мексика). У Консти­туції США взагалі немає положення про суверенітет членів федерації, хоча судова практика та окремі законодавчі акти інколи вказують на суверенітет штатів.

В Європі федерації не визнають за своїми членами права посольства. Деякий виняток із правил існував у колишньо­му Радянському Союзі. Як відомо, у 1922—1923 pp. рес­публіки добровільно погодились про централізацію пред­ставництва у зовнішніх відносинах. У 1944 р. їх право засну­вати дипломатичні та консульські представництва було відновлено. Але не всі союзні республіки однаковою мірою скористалися ним. Лише Україна та Білорусія були учас­никами установчої конференції в Сан-Франциско 1945 p., Па­ризької мирної конференції 1946 р. та інших представниць­ких форумів.

Нетрадиційним суб'єктом дипломатичного права потріб­но вважати уряд у вигнанні (в екзилі). Під час Другої світо­вої війни таких урядів було чимало. Варто зазначити, що в Лондоні якийсь час перебувало десять таких урядів: бель­гійський, голландський, люксембурзький, норвезький, ефіоп­ський, грецький, югославський, чеський, польський і фран­цузький комітет національного визволення. З огляду на це уряд Великобританії видав спеціальні закони від 6 березня 1941 р. і 12 листопада 1944 p., у яких підтвердив диплома­тичний статус представників, яких відряджають і прийма­ють ці уряди.

Згідно з теорією міжнародного права, "уряд у вигнанні" може існувати як суб'єкт дипломатичного права лише в то­му випадку, якщо територія цієї держави захоплена іно­земною державою, й уряд унаслідок цього вимушений по­кинути територію.

Якщо в країні існує два уряди, теорія міжнародного права визнає, що законне право на реалізацію дипломатич­ного представництва належить тільки тому уряду, який під час громадянської війни в цій країні ефективно реалізує владу.

Довгий час досить проблематичним було питання про реалізацію активного дипломатичного права нації, яка бо­реться за свою незалежність. Сьогодні, коли стереотипи старого мислення дещо змінилися в кращий бік, реалізація цього права стала реальністю (Організація визволення Па­лестини).

У післявоєнний період інтенсифікувалося активне дип­ломатичне право міжнародних організацій. Сьогодні досить переконливо можна стверджувати, що в структурі дипло­матичного права потрібно виділити інститут дипломатич­ного права міжнародних організацій, який має відповідне міжнародно-правове закріплення (Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах з міжнародними ор­ганізаціями універсального характеру від 14 березня 1975 р.).

Необхідно виділити пасивне дипломатичне право, під яким розуміють можливість приймати дипломатичних пред­ставників, яких призначають до інших держав чи міжна­родних організацій. Але не завжди держави однаковою мі­рою користуються активним і пасивним дипломатичним правом. Реалізація цього права залежить від цілої низки як об'єктивних, так і суб'єктивних причин. В історії дип­ломатії відомі випадки, коли держави тривалий час прийма­ли у себе посланців іноземних держав, але своїх представ­ників не посилали (Китай, Японія). Однак, будучи членом світового співтовариства, суб'єкти міжнародного права без цього не реалізують своєї міжнародної

правосуб'єктності. Інше питання, з якими державами під­тримувати дипломатичні відносини. Це залежить від позиції суб'єкта на міжнародній арені. Відмовляючись від прийо­му послів, суб'єкт міжнародного права поставить себе поза міжнародним спілкуванням, і, відповідно, поза дією норм міжнародного права.


1.5. ДЖЕРЕЛА ДИПЛОМАТИЧНОГО ПРАВА ТА ЙОГО КОДИФІКАЦІЯ


Оскільки дипломатична діяльність нерозривно пов'яза­на з процесом прийняття владних рішень, відповідно й дип­ломатичне право, що регулює цю діяльність, реалізується за допомогою чітко виражених норм, які є його джерель­ною основою.

До основних джерел дипломатичного права треба зараху­вати такі ж положення, які стосуються міжнародного пра­ва загалом. Водночас поняття "джерела дипломатичного права" має певну специфіку. Вона виражається в тому, що у своїй основі ці джерела мають звичаєву природу, яка фор­мувалась упродовж розвитку історії державності. При цьо­му варто зазначити, що весь механізм створення і дії зви­чаєвих норм зазнав радикальних змін з огляду на потреби сучасних міжнародних відносин. Це зумовлено тим, що пев­на стихійність процесу формування звичаєвих норм, недо­статня визначеність їх змісту вже не відповідали новим по­требам. А тому зростання ролі міжнародних відносин та їх ускладнення вимагали нового рівня правового регулюван­ня. Саме в цих умовах звичай продемонстрував унікальну здатність до адаптації за нових умов.

Отже, звичай як джерело дипломатичного права