Консульське право

Вид материала

Диплом

Содержание Дипломатичні функції і засоби їх забезпечення 4.1. Еволюція дипломатичних функцій 4.2. Найважливіші дипломатичні функції 4.3. Представництво інтересів третьої держави та Дипломатичні привілеї та імунітети 5.1. Теоретичне обґрунтування дипломатичних привілеїв та імунітетів 5.2. Класифікація дипломатичних привілеїв та імунітетів

Подобный материал:

• Право собственности на полезные ископаемые, 305.21kb.
• Программа кандидатского экзамена по специальности 12. 00. 02 Конституционное право;, 412.26kb.
• Основной образовательной программы подготовки аспирантов по отрасли юридические науки, 949.09kb.
• Правовая модель доверительной собственности (траста) и использование ее в наследственном, 745.07kb.
• Е. В. Соломонов предпринимательское право учебно-методический комплекс, 10090.2kb.
• Авторские права на музыкальные произведения и их защита по гражданскому праву российской, 825.72kb.
• Г. В. Плеханова Факультет политологии и права Дисциплина: Юридическая ответственность, 63.45kb.
• Учебно-методический комплекс по дисциплине «страховое право» Для направления/специальности, 660.09kb.
• Исключительное право: правовая природа и роль в гражданском обороте 12. 00. 03 гражданское, 801.98kb.
• Планы семинарских занятий по дисциплине «Международное частное право», 47.81kb.

— це документ, який повідомляє про відкликання дипломатичного представника із займаної ним посади. Вони адресовані главі держави, при якій акреди­тований дипломатичний представник, і підписані главою держави, яка призначила дипломатичного представника. Відкличні грамоти складаються в урочистій формі, де у пре­амбулі коротко повідомляється про факт та причину від­кликання глави дипломатичного представництва. При цьо­му висловлюється надія, що дипломатичний представник належним чином сприяв підтримці та розвитку диплома­тичних відносин між державами. Водночас зі своїми вірчи­ми грамотами новопризначений глава дипломатичного пред­ставництва вручає відкличні грамоти главі приймаючої держави щодо свого попередника. Раніше у дипломатичній практиці застосовувались т. зв. відпускні грамоти, в яких виражалося "задоволення" з "належного" виконання гла­вою дипломатичного представництва своїх функцій.

Серед інших найбільш поширених підстав припинення дипломатичних функцій треба виділити такі: завершення або призупинення дипломатичних зносин; збройний конфлікт між державами; втрата міжнародної правосуб'єк-тності, а також розпад або об'єднання держав (НДР і ФРН, СФРЮ, ЧССР).

Завершення дипломатичних відносин як підстава при­пинення дипломатичних функцій може настати як з еконо­мічних, так і з політичних причин. Така ситуація виникає при певному загостренні відносин між двома державами і є проявом політичної демонстрації з боку однієї з них. Однак такий крок значно "м'якший" порівняно із розірванням дипломатичних відносин, що в кінцевому підсумку призво­дить до згортання торговельних, економічних та інших зв'язків. Крім цього, така форма усунення розбіжностей між сторонами дає змогу через деякий час поновити диплома­тичні відносини за взаємною згодою сторін. При цьому мож­ливе також повернення попереднього глави дипломатично­го представництва, що неможливо зробити після розірван­ня дипломатичних відносин.

Дещо по-іншому виглядає ситуація, при якій диплома­тичні відносини припиняються на підставі фінансових труд­нощів однієї з держав. У таких випадках фактично настає не "завершення" дипломатичних відносин, а лише припи­нення діяльності представництва. Причому такі випадки у практиці дипломатичної діяльності трапляються досить часто. Дипломатичні відносини між цими державами мо­жуть підтримуватись через дипломатичне представництво цієї країни у сусідній державі.

Розірвання дипломатичних відносин настає, зазвичай, при суттєвому погіршенні політичних стосунків між двома державами, а також напередодні і під час збройного конф­лікту між ними. Існує два способи розірвання дипломатич­них відносин: індивідуальний та колективний. У першому випадку будь-яка держава діє на власний розсуд, якщо вона вважає, що має на це право. Після Другої світової війни за період з 1945 по 1971 рр. було зафіксовано 213 випадків розірвання дипломатичних відносин [19, с. 232]. Причому не всі вони були зумовлені збройними конфліктами між сторонами. Багато держав розірвали дипломатичні відно­сини з Південно-Африканською Республікою у зв'язку з проведенням останньою політики апартеїду, значна час­тина довший час не відновлювала з нею дипломатичні відно­сини. В іншому випадку це колективне застосування санк­ції.

Згідно зі ст. 41 Статуту ООН, Рада Безпеки уповноваже­на вирішувати, які заходи, що не пов'язані з використан­ням збройних сил, треба застосовувати для здійснення її рішень, і вона може вимагати від членів Організації засто­сування цих заходів. Деякі заходи можуть передбачати повне або часткове припинення економічних відносин, заліз­ничних, морських, повітряних, телеграфних, радіо- та ін­ших засобів сполучення, а також розірвання дипломатич­них відносин. У 1946 р. ГА ООН прийняла резолюцію 39 (4), в якій рекомендувала державам-членам розірвати свої відно­сини з Іспанією через те, що її режим суперечить принци­пам, проголошеним у Статуті ООН.

Колективне розірвання дипломатичних відносин засто­совувала також Організація африканської єдності. У 1963 р. на конференції ОАЄ в Аддис-Абебі було прийнято рішення про колективне розірвання дипломатичних відносин з Пор­тугалією через її колоніальну політику в Африці, а також ПАР. З приводу цього рішення, прийнятого у 1965 р., всі члени ОАЄ повинні були розірвати дипломатичні відноси­ни з Англією через її політику стосовно расистського режи­му в Родезії. У 1972 р. африканські країни вирішили розір­вати дипломатичні відносини з Ізраїлем через його відмову вивести свої війська з окупованих арабських територій згід­но з рішенням ООН.

Повідомлення про розірвання дипломатичних відносин здійснюється через надсилання Міністерством закордонних справ ноти главі дипломатичного представництва відповід­ної держави, з якою розриваються дипломатичні відноси­ни, або ноти, яка надсилається послом чи посланником Міністерству закордонних справ. Про цей факт циркуляр­ною нотою повідомляється дипломатичний корпус і дають­ся вказівки своїм дипломатичним представникам за кордо­ном повідомити про нього відповідні уряди.

При розірванні дипломатичних відносин перестають функціонувати дипломатичні представництва в обох держа­вах. Про причини розірвання дипломатичних відносин дер­жави повідомляють у ноті або офіційному комюніке, які пуб­лікують у пресі. Але це не є обов'язковою вимогою, оскіль­ки, відповідно до принципу суверенної рівності, держава має право у будь-який час розірвати дипломатичні відноси­ни, не пояснюючи мотиви таких дій.

В історії дипломатичних відносин були непоодинокі ви­падки, коли конфліктуючі сторони не розривали диплома­тичні відносини, а навпаки, скористалися ними для нала­годження нормальних стосунків і прийняття рішень, що задовольняють обидві сторони (Китай і В'єтнам у 1979 р.; Іран та Ірак у 1980 р.).

З моменту розірвання дипломатичних відносин припи­няються функції дипломатичного представника. Його іму­нітет зберігається впродовж розумного терміну, який потріб­ний для перетину ним кордону. Якщо дипломатичний пред­ставник зумисно зволікає із відбуттям, йому може бути повідомлено, що з відповідного часу його будуть трактува­ти як приватну особу.

Навіть у випадку збройного конфлікту держава перебу­вання зобов'язана надати сприяння для невідкладного від'їзду осіб, що користуються привілеями та імунітетами і не є громадянами країни перебування, та членів їх сімей незалежно від їх громадянства (норми ст. 45 Віденської кон­венції про дипломатичні відносини). Це загальна вимога, яка випливає зі змісту норм дипломатичного права.

Однак після розірвання дипломатичних відносин юри­дичні та фізичні особи акредитуючої держави втрачають пра­во на дипломатичний захист, за винятком випадків, коли таке розірвання не супроводжується розірванням консуль­ських відносин. Але це не означає, що такі особи не мають жодного правового захисту. Таке твердження було б непра­вильним, оскільки на них поширюється дія загальних норм міжнародного права й особливо Пактів про права людини, які гарантують мінімальний стандарт захисту прав і свобод людини.

Розірвання дипломатичних відносин не тягне за собою автоматичне розірвання торговельних, культурних, еконо­мічних та інших відносин, зокрема й консульських. Відпо­відно до ст. 63 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, "розірвання дипломатичних або консульських відносин між учасниками договору не впливає на правові відносини, які встановлені між ними договором, за винят­ком випадків, коли наявність дипломатичних або консуль­ських відносин необхідна для виконання договору". Ана­логічні положення закріплені у ст. 74 цієї Конвенції, яка стверджує, що "розірвання чи відсутність дипломатичних або консульських відносин між двома або декількома дер­жавами не є перешкодою для укладання договорів між цими державами. Укладення договору само по собі не впливає на становище у сфері дипломатичних або консульських відно­син".

У процесі міжнародних відносин можуть виникати фак­ти розірвання дипломатичних відносин між двома держа­вами в їх двосторонніх відносинах і одночасне їх членство в міжнародних організаціях, через які реалізується багато­стороння дипломатія. Така ситуація можлива лише в тих випадках, коли функціонування відповідної міжнародної організації не зобов'язує до офіційних відносин між цими державами-членами для розв'язання спільних завдань.

Ще однією підставою для припинення дипломатичних відносин є втрата міжнародної правосуб'єктності держа­ви. Такий юридичний факт з огляду міжнародного права буде правомірний лише в тому випадку, якщо всі дії, що передували його виникненню, відбувалися відповідно до норм внутрішньодержавного і міжнародного права при доб­ровільному волевиявленні народу. Припинення міжнарод­ної правосуб'єктності відбулося при об'єднанні Північного і Південного В'єтнаму, Західної і Східної Німеччини в єдину державу. В протилежному напрямі розвивалися події в ко­лишньому Радянському Союзі, в Югославії та Чехословач-чині, де замість єдиної федеративної держави утворилося декілька незалежних суверенних держав — повноправних суб'єктів міжнародного права. Об'єднання НДР і ФРН обу­мовило припинення діяльності дипломатичних представ­ництв Східної Німеччини в усіх країнах, з якими вона під­тримувала дипломатичні відносини, і передачу цих функцій дипломатичним представництвам об'єднаної Німеччини.

Припинення дипломатичних відносин відбувається та­кож при докорінній зміні державного ладу в державі, яка акредитувала своїх дипломатичних представників або яка їх приймає. Для цього існує відповідний термін, упродовж якого держава, в якій відбулися докорінні зміни, має під­твердити повноваження своїх дипломатичних представників або зробити запит агреману щодо новопризначених із цього приводу осіб. Суттєві зміни конституційного ладу формаль­но можуть призвести до розірвання дипломатичних відно­син, якщо їх продовження залежить від акта визнання но­вих органів (уряду, парламенту) акредитуючою державою, яка їх відрядила. Новостворені вищі державні органи при суттєвих змінах конституційного ладу, зазвичай, не визна­ють попередніх вірчих грамот і вказують відповідний тер­мін, упродовж якого вони повинні бути представлені. На прак­тиці вручення вірчих грамот для таких держав означає визнання їх de jure. Наприклад, при суттєвих змінах у Пів­денному В'єтнамі наприкінці 1975 р. відповідні компетентні органи видали розпорядження, згідно з яким дипломатичні представники попереднього режиму були зобов'язані при­пинити свою діяльність і функціонування дипломатичної місії загалом, а на керівників цих місій було покладено завдання зберегти все належне їм майно і передати його новопризначеним главам дипломатичних представництв. Наближеною до цього була ситуація в Камбоджі після вій­ськового перевороту 1970 р.

У всіх наведених вище прикладах йдеться про формаль­не, а не практичне припинення існуючих дипломатичних відносин. При цьому варто зазначити, що з часу втрати юри­дичної сили старих вірчих грамот до часу вручення нових глава дипломатичного представництва, власне саме пред­ставництво і весь персонал продовжують функціонувати і на них поширюються відповідні привілеї та імунітети, перед­бачені нормами міжнародного права та двосторонніми уго­дами. Факт залишення на посаді попереднього керівника дипломатичного представництва і всього персоналу у випад­ку докорінних змін конституційного ладу свідчить про го­товність акредитуючої держави, яка їх відрядила, визнати новий режим de jure ще до отримання вірчих грамот з боку нового уряду.

У разі розриву дипломатичних відносин між двома дер­жавами або остаточного чи тимчасового відкликання пред­ставництв:

а) держава перебування повинна, навіть у разі збройного конфлікту, поважати й охороняти приміщення представництва разом з майном та архівами;

б) акредитуюча держава може довірити охорону приміщень свого представництва разом з його майном та архівами третій державі, прийнятній для держави перебування;

в) акредитуюча держава може ввірити захист своїх інтересів та інтересів своїх громадян третій державі, прийнятнійдля держави перебування (ст. 45 Віденської конвенції 1961 p.).

Прикладом цього є події, які відбувалися у 1967 p., коли після нападу Ізраїлю на арабські держави Ірак розірвав дип­ломатичні відносини з Англією і СІЛА й оголосив їм торго­вельно-економічний бойкот через їх підтримку політики Ізраїлю. За згодою Іраку захист англійських інтересів у цій країні здійснювала Швеція, а американських — Бельгія.

У день від'їзду співробітників англійського посольства на його будівлі був піднятий шведський прапор. Архіви та майно посольства були опечатані англійцями в присутності співробітників посольства Швеції. Через деякий час зі Сток­гольма прибула і розташувалася у приміщенні англійсько­го посольства група шведських дипломатів із шести осіб спеціально для здійснення функції захисту англійських інтересів в Іраку. Оскільки після розірвання дипломатич­них відносин в Іраку залишилося багато англійців (рад­ників, впливових бізнесменів), англійський уряд не бачив потреби використати шведів як посередників для підтриман­ня політичних контактів з Іраком. Діяльність шведських дипломатів виявлялась у звичних консульських функціях із захисту прав і охорони майна англійських громадян.


Контрольні запитання

1. Які питання має розв'язувати глава дипломатично­го представництва особисто?
   

2.Що таке "агреман"?

3.Які дипломатичні ранги передбачені законодавством України?

4.Хто такий дуайен і які функції він виконує?

5.Які існують підстави припинення функцій диплома­тичного представництва?

6.Які вимоги висуваються до осіб, що вступають на дипломатичну службу?

7.Які існують класи дипломатичного представництва і хто їх очолює?


РОЗДІЛ 4


ДИПЛОМАТИЧНІ ФУНКЦІЇ І ЗАСОБИ ЇХ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

4.1 Еволюція дипломатичних функцій

4.2 Найважливіші дипломатичні функції

4.3 Представництво інтересів третьої держави та їі громадян


4.1. ЕВОЛЮЦІЯ ДИПЛОМАТИЧНИХ ФУНКЦІЙ

Сьогодні діяльність дипломатичних представництв уре­гульована на міжнародному рівні Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 p., яка ввібрала все те раціо­нальне, що містилось у документах, які їй передували і ре­гулювали відносини між державами в минулому, а також правила і звичаї, що утвердились у міжнародній взаємодії як результат багатовікової дипломатичної практики.

Функції дипломатичних представництв формувалися історично під впливом багатьох чинників, які виражали потреби держав та їх підданих. Цей процес був досить три­валий, оскільки супроводжувався більшою мірою проти­стояннями, ніж компромісами.

Відомий англійський учений-теоретик міжнародного права Л. Оппенгейм зазначив, що діяльність кожного по­сольства (місії) тримається на "трьох китах" — "перегово­рах, спостереженні та захисті". Власне функція ведення переговорів була однією з перших, коли дипломатія ще не мала постійного характеру, а виконувалась у формі тимча­сових представництв, або дипломатичних місій ad hoc. Зде­більшого це були переговори з питань війни і миру, торгівлі, територій тощо.

Водночас дипломатичні представництва певною мірою виконували і функцію спостереження. Вона стосувалась економічного та політичного життя держави перебування, її намірів у відносинах з третіми державами, можливостей її використання як потенційного партнера у питаннях вій­ськового союзу тощо.

Ідея політичної рівноваги, яка була у центрі уваги дип­ломатичних переговорів, конгресів та війн, що відбувались упродовж XVII—XVIII ст., наочно підтвердила, що держа­ви відчували невідкладну потребу в забезпеченні міжнарод­ного порядку, який би зміг гарантувати національну неза­лежність і їх законні права та інтереси. У цьому ж напрямі простежується спроба захищати свою власність, державну територію та своїх підданих на міжнародному рівні. Отже, функція захисту з великими труднощами торує собі шлях поряд з іншими функціями дипломатичних представництв.

Функція захисту ніколи не була відірвана від переліче­них вище функцій, тому що формувалась одночасно з ними, але вона, за своєю природою, не могла їх випереджувати. Це пояснюється тим, що функція захисту в діяльності дип­ломатичних представництв може бути реалізована передусім через переговори та за наявності достовірної інформації про реальний стан справ. А така інформація може бути досто­вірна і переконлива лише при належному спостереженні за політичними, економічними, соціальними та іншими про­цесами, які відбуваються у державі перебування.

У XX ст. на передньому плані опиняється представниць­ка функція, якій відводиться основна роль у діяльності постійних дипломатичних представництв і місій. Одночас­но змінюється її головний зміст, зумовлений значним роз­ширенням суб'єктного складу дипломатичного процесу, важ­ливістю завдань дипломатичних представництв і їх персо­налу.

Таким чином, можна стверджувати, що історичний роз­виток суспільства загалом знаходив адекватне відображен­ня у дипломатії та її основних функціях. Причому змінюва­лися не лише відносини реалізації цих функцій, але й знач­но розширювалася їх сфера застосування. Серед основних факторів, що вплинули на ці зміни, варто виділити такі:

— по-перше, середина й, особливо, друга половина XX ст. характеризується бурхливим розвитком науково-технічного прогресу, передусім у галузі зв'язку, інформації тощо;

• по-друге, після Другої світової війни кількість суве­ренних держав у світі збільшилась майже втричі порівняно з початком століття;
  
• по-третє, поступово відбувається демократизація міжнародних відносин, створення нових форм, методів і спо­собів дипломатії, на цій основі формується т. зв. народна дипломатія.
  

Нова дипломатія звільнилася від "старої" дипломатії, яка приділяла головну увагу церемоніально-протокольній функції, аристократизму. Сьогодні дипломатія вже не ви­значається як мистецтво проведення інтриг, шпигунства, як діяльність, у якій дозволені всі способи для досягнення мети.

Сучасна дипломатія як певна сукупність засобів і методів реалізації зовнішньої політики концентрує досить практич­ні і часто важкі та складні завдання, які віддзеркалюють динамічний розвиток відносин між державами у сфері дво­сторонніх і багатосторонніх відносин. Ця обставина зумов­лена поступовим демократизмом і всебічним розвитком від­носин, а отже, змінами як мети, так і способів реалізації зовнішньої політики.

Особливого значення набуває функція дружніх відносин між акредитуючою державою та державою перебування згідно з метою і принципами Статуту ООН щодо суверенної рівності держав, підтримання міжнародного миру і безпеки та сприяння розвиткові дружніх відносин між державами. А тому більш вагомою, порівняно з минулим, є функція під­тримки розвитку торговельних, економічних, культурних і наукових відносин, а також взаємного інформування дер­жав про їх внутрішнє становище і зовнішню політику, про досягнення та існуючі проблеми, про можливість подаль­шого розширення співробітництва між ними тощо. Напри­клад, раніше дипломатичні представництва зазвичай не зай­малися торговельно-економічними питаннями, тому що для цього не було належних економічних та політичних перед­умов (насамперед, у країнах, які сповідували соціалістич­ний спосіб розвитку).

Сьогодні діяльність у цьому напрямі є пріоритетною. Значно зросли оперативність та ефективність діяльності дипломатичного представництва. У сучасних державах гла­ва дипломатичного представництва наділений правом без­посередньо розв'язувати питання, що раніше належали до компетенції вищих посадових осіб держави (глави уряду, міністра закордонних справ).

Постійне збільшення обсягу функцій та завдань, які стоять перед державами, а також поглиблення процесу спе­ціалізації міжнародного життя та існуючих проблем вима­гають присутності спеціалістів із різних галузей та залу­чення фахівців з інших державних органів та установ (зок­рема, науковців) з метою формування відповідного складу делегації для ведення переговорів, для участі в конференці­ях та інших міжнародних зустрічах. Прикладом є залучен­ня до переговорного процесу між Україною і Румунією по­сла України з окремих доручень проф. В. А. Василенка для розв'язання проблеми щодо острова Зміїного. Власне його наукові публікації, які ґрунтуються на сучасній доктрині української науки міжнародного права, були переконливи­ми не лише для дипломатичних представників, але й для широкої громадськості обох держав.

Поряд з такими традиційними функціями, як функція представництва і ведення переговорів, які й надалі зберіга­ють свою актуальність, з'явилися нові, що виражають рі­вень співробітництва між державами. Такий розвиток зу­мовив певні зміни в організаційній структурі дипломатично­го представництва та самого відомства закордонних справ. Існуючі структурні підрозділи більш спеціалізовані для виконання конкретних функцій і завдань у сфері міжна­родних відносин і одночасно виражають інтереси акредито­ваних держав.

Залежно від характеру цих інтересів сьогодні в органі­заційній структурі дипломатичних представництв та міністерств закордонних справ більшу увагу звернено на розширення господарських, торговельних, консульських, науково-технічних та інших відносин. Привертає увагу і ба­гатостороння дипломатія, яка потребує відповідних нових форм і методів її реалізації, що в кінцевому підсумку впли­ває на розширення існуючих функцій дипломатичних пред­ставництв.

Треба також виокремити факт створення такої форми дипломатії як колективна, що виражає спільні інтереси окремих груп держав, об'єднаних у військово-політичних, економічних союзах, регіональних організаціях тощо.

Таким чином, дипломатичні функції являють собою пев­ну категорію, яка постійно розвивається і враховує всі зміни та реалії міжнародного життя.

4.2. НАЙВАЖЛИВІШІ ДИПЛОМАТИЧНІ ФУНКЦІЇ

Поняття "дипломатична функція" охоплює комплекс питань, пов'язаних з процесом реалізації дипломатичних відносин між державами. Виходячи з того, що неможливо в одному правовому акті перелічити всі функції сучасної дипломатії, ст. З Віденської конвенції про дипломатичні зно­сини 1961 р. виділила лише основні з них. Функції дипло­матичного представництва полягають, зокрема:

а) у представництві акредитуючої держави в державіперебування;

б) у захисті в державі перебування інтересів акредитую-чої держави та її громадян у межах, що допускаютьсяміжнародним правом; в)у веденні переговорів з урядом держави перебування;

г) у з'ясуванні всіма законними способами умов і подій у державі перебування і повідомленні про них уряду акредитуючої держави;

д) у заохоченні дружніх відносин між акредитуючою дер­жавою і державою перебування та в розвиткові їх взаємо­відносин у галузі економіки, культури і науки.

Важливе значення Віденської конвенції 1961 р. полягає в тому, що наполеглива робота над її текстом дозволила на­дати багатьом її положенням універсального характеру і ви­користати деякі з них при створенні аналогічних докумен­тів, що регламентують інші форми міждержавних відносин (участь у міжнародних організаціях, здійснення консуль­ської діяльності тощо).

Водночас сьогодні акредитуючі держави досить часто покладають на свої дипломатичні представництва певну кількість завдань, які віддзеркалюють їх специфічні про­блеми, що виникають у двосторонніх відносинах. Згідно зі ст. 5 Закону України "Про дипломатичну службу" виділено 15 основних функцій дипломатичної служби України, які на практиці виступають однією із форм імплементації по­ложень Віденської конвенції на національному рівні.

Однак виокремлення у тексті Конвенції лише найваж­ливіших дипломатичних функцій має суттєве значення, ос­кільки, з одного боку, вона окреслила такі позитивні аспек­ти дипломатичної діяльності, як "заохочення дружніх відно­син" і розвиток зв'язків у галузі економіки, культури та науки, а з іншого — особливо наголошує на тому, що ці дипломатичні функції мають бути реалізовані "у межах, що допускаються міжнародним правом", тобто легальними спо­собами. Керуючись положеннями Конвенції, варто зазна­чити, що сучасна практика і доктрина дипломатичного права відкидають існуючі в минулому поняття і теорії, згід­но з якими дипломат не був зв'язаний, фактично, ні право­вими, ні моральними нормами й у своїй діяльності міг ке­руватися принципом максималізму про те, що "мета виправ­довує засоби".

Функція представництва. Серед найважливіших функ­цій сучасної дипломатії у тексті Віденської конвенції на пер­ше місце поставлена функція представництва акредитую­чої держави у державі перебування. Ця функція є однією з найдавніших і, водночас, найбільш характерних для дип­ломатії як такої. "По суті, як зазначає проф. К. К. Санд-ровський, — із цієї основної функції випливають і всі реш­та, названі вище" [11].

Основна її мета — створення сприятливого клімату для розвитку двосторонніх відносин, особливо завдяки безпосе­реднім контактам глави дипломатичного представництва і дипломатичного персоналу з урядовими колами та інши­ми впливовими особами держави перебування, а також із представниками дипломатичного корпусу. Відповідно до змісту цієї функції глава дипломатичного представництва як орган акредитуючої держави представляє її як певну цілісність, як суб'єкта міжнародного права. Він виконує цю функцію як офіційна особа свого уряду, представляє його повноваження у різних справах стосовно владних органів приймаючої держави.

Діючи на підставі вірчих грамот, глава дипломатичного представництва уповноважений від імені акредитуючої дер­жави здійснювати відповідні дії та виявляти ініціативу з розвитку двосторонніх відносин між державами.

Згідно зі ст. 7 Віденської конвенції про право міжнарод­них договорів від 23 травня 1969 р., глава дипломатичного представництва належить до кола осіб (поряд з главою дер­жави, главою уряду і міністром закордонних справ), які з огляду на їх функції і без необхідності пред'явлення повно­важень є уповноваженими від імені держави з метою прий­няття тексту договору між акредитуючою державою і дер­жавою перебування. На відміну від глави держави, глави уряду і міністра закордонних справ, які уповноважені вчи­няти будь-які дії, що стосуються укладання міжнародного договору, посол наділений лише правом приймати текст договору між власною державою і державою перебування.

Так, Надзвичайний і Повноважний Посол України в іно­земній державі є вищим офіційним представником Украї­ни, який акредитований у державі перебування. Він пред­ставляє Україну у державі перебування, забезпечує дипло­матичними засобами проведення зовнішньополітичного курсу України, захист національних інтересів, сувереніте­ту, безпеки, територіальної цілісності нашої держави, прав та інтересів її громадян і українських юридичних осіб у дер­жаві перебування.

Крім цього, постійний дипломатичний представник мо­же презентувати свою державу в кожній міжнародній ор­ганізації, а також від її імені брати участь у міжнародних конференціях і зустрічах. Він зобов'язаний виконувати цілу низку церемоніальних дій, пов'язаних із візитами, розпо­рядженнями і, відповідно, стежити за національними свя­тами країни перебування.

Отже, підсумовуючи викладене вище, можна стверджу­вати, що функція представництва своєї держави має знач­но ширше значення. Фактично все, що говорить і робить дипломат, навіть у неформальній ситуації, входить у широ­ку сферу представництва своєї держави. Водночас виконан­ня дипломатичних функцій від імені акредитуючої держа­ви не завжди поєднується із "захистом", який обумовлений представництвом, оскільки налагодження відносин у різних сферах, часто важких і складних, інколи супроводжується виникненням певної небезпеки, замахами на представників держави.

Функція дипломатичного захисту. Вона передбачає за­хист у державі перебування законних інтересів акредитую­чої держави, її фізичних та юридичних осіб, що є на тери­торії країни перебування дипломатичного представництва. Це положення Конвенції відображене у ст. 25 Конституції України: "Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами". Ця норма має вищу юридичну силу стосовно інших нормативно-правових актів України, в яких вона деталізується.

Згідно зі ст. 25 Закону України "Про громадянство Укра­їни", Міністерство закордонних справ України, диплома­тичні представництва і консульські установи України здій­снюють повноваження щодо осіб, які проживають за кор­доном.

Роль цієї функції суттєво зросла в сучасних умовах із формуванням відносин у різних сферах, особливо міграцій­них процесів, розвитком туризму тощо. Практичний захист прав та інтересів громадян власної держави сьогодні майже повністю здійснюється через консульські відділи посольств або самостійними консульськими установами держави.

Лише в особливих випадках, що мають вагоме політичне значення, цей захист здійснюється через дипломатичне представництво.

Аналізуючи цю функцію, проф. К. К. Сандровський виділяє чотири основні умови, які роблять дипломатичний захист правомірним. Перша умова, на його думку, полягає в тому, що "при здійсненні дипломатичного захисту... не має бути ніякого втручання у справи, які, по суті, нале­жать до внутрішньої компетенції держави перебування" [11, с. 111]. Це означає, що дипломатичне представництво, бе­ручи на себе обов'язки щодо дипломатичного захисту фізич­них чи юридичних осіб своєї держави, має переконатися, чи не зачіпаються при цьому національні інтереси держави перебування, тобто, чи не належать ці питання винятково до юрисдикції цієї держави.

Другою вимогою є те, що "перш ніж вдатися до засобів дипломатичного захисту, посольство має переконатися в то­му, що громадянам або органам його держави або відмовле­но у мірах судового чи іншого захисту за законодавством країни перебування, або всі засоби, що передбачені цим законодавством для відновлення порушених прав, уже ви­черпані і не дали результату" [11, с. 114].

Крім цього, дипломатичний захист може надаватися лише громадянам та юридичним особам власної держави. Ця правова вимога має відповідне закріплення у Законі України "Про громадянство України" та інших норматив­них актах. Вона означає, що іноземці та особи без грома­дянства не можуть розраховувати на дипломатичний захист із боку посольств інших держав. Винятком із цього прави­ла є ст. 45—46 Віденської конвенції, які передбачають, що акредитуюча держава може одночасно за попередньою зго­дою приймаючої держави на прохання третьої держави, яка не акредитована у приймаючій державі, взяти під захист інтереси цієї держави та її громадян. Випадки довіреності охорони своїх інтересів іншій державі також виникають між деякими державами, які пов'язані спеціальними відносинами (Швейцарія і Ліхтенштейн, держави Бенілюксу, сканди­навські держави тощо).

І, нарешті, четвертою умовою є те, що право на диплома­тичний захист "є винятковим правом власної держави" в осо­бі її посольства, яке склалося на основі міжнародного зви­чаю, а не як право індивідів. З цього приводу К. К. Сандров-ський стверджує, що "акредитуюча держава, і лише вона, вирішує, чи вдаватись їй (в особі посольства чи місії, а та­кож консульства) до будь-яких акцій перед органами держа­ви перебування і, якщо так, то в якому обсязі та в якій фор­мі" [11, с. 115].

Однак, якщо брати до уваги існуючу реальність суспіль­ного розвитку, особливо коли значна група держав прого­лосила на конституційному рівні побудову правової держа­ви, остання вимога щодо дипломатичного захисту є диску­сійною. Зокрема, ст. 25 Конституції України закріплює, що наша держава "гарантує піклування та захист своїм грома­дянам, які перебувають за її межами". Отже, звідси можна зробити висновок, що дипломатичний захист громадян своєї держави — це обов'язок, а не лише право дипломатичного представництва.

Конкретні обов'язки дипломатичних представництв із захисту прав громадян України, що перебувають за кордо­ном, визначені також іншими нормами деяких законів України. У ст. 282 Сімейного кодексу України передбаче­но, що всиновлення дитини, яка є громадянином України, але проживає за межами України, здійснюється в кон­сульській установі та дипломатичному представництві Укра­їни. Згідно зі ст. 2 і 4 Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян" від 21 січня 1994 р., дипломатичні представники і консульські установи Украї­ни за кордоном у разі втрати громадянином України пас­порта для виїзду за кордон або іншого документа, що посвід­чує особу громадянина України під час перебування за її межами, видають посвідчення особи на повернення в Укра­їну, а також здійснюють оформлення паспорта і проїзного документа на дитину громадянам України, які постійно проживають за кордоном.

Враховуючи ту обставину, що держава перебування здійснює територіальну юрисдикцію стосовно іноземних громадян, держава громадянства залишає за собою особи­сту юрисдикцію щодо своїх громадян, які проживають за кордоном. Першочергово тут має місце певний конфлікт між приймаючою державою та іноземним громадянином, яко­му було відмовлено у визнанні його прав і, нарешті, у пра­восудді, коли він зажадав відшкодування матеріальної чи моральної шкоди. Здійснюючи дипломатичний захист, дер­жава діє як агент від імені особи, котрій завдано шкоду, і відстоює її права, а не свої. Таким чином, матеріальне пра­во на дипломатичний захист належить особі, а держава лише здійснює процесуальне право на забезпечення мате­ріального права. Держава, що надає дипломатичний захист своєму громадянину, заявляє іншій державі претензію або протест з вимогою відшкодування нанесених збитків, по­новлення або забезпечення прав громадянина.

Прямий обов'язок здійснювати дипломатичний захист закріплено в конституціях ряду держав, а саме: Албанії, Болгарії, Китаю, Хорватії, Естонії, Грузії, Угорщини, Італії, Латвії, Литви, Польщі, Російської Федерації тощо.

Безумовно, реалізація функції дипломатичного захисту є однією з найскладніших у діяльності дипломатичного пред­ставництва. Вона потребує відповідної юридичної підго­товки, знання міжнародного права, законодавства держави перебування та практики її застосування. Функція дипло­матичного захисту чи забезпечення її виконання має обме­ження, передбачені національним законодавством прийма­ючої держави. Вони зводяться до того, що дипломатичний захист "спрацьовує" лише тоді, коли вичерпані законні підстави врегулювання спірної ситуації за допомогою зако­нодавства і практики діяльності відповідних органів прий­маючої держави.

Ведення переговорів. Віденська конвенція закріплює одну з найстаріших дипломатичних функцій, а саме веден­ня переговорів з урядом країни перебування. У межах цієї функції глава дипломатичного представництва має широкі можливості для виявлення ініціативи у справі розвитку відносин у відповідних сферах, проведення попередніх пе­реговорів тощо. За існуючою дипломатичною практикою держав при веденні переговорів, висловлюванні поглядів і позицій, проголошенні ініціатив від імені акредитуючої держави щодо держави перебування постійний дипломатич­ний представник не потребує для цього спеціальних повно­важень, оскільки вони виникають з його вірчих грамот. Однак для підписання договору, якщо це доручено послу, потрібні вже належно оформлені повноваження (ст. 7 Ві­денської конвенції про право міжнародних договорів).

Безпосередні дипломатичні переговори є найбільш по­ширеним у міжнародній практиці, ефективним і гнучким способом вирішення будь-яких справ та спорів між держа­вами. За допомогою цього способу держави прагнуть розв'я­зати конкретні питання і проблеми, що не мають спірного характеру, хоча інколи вони містять спірні елементи і навіть ознаки конфлікту. Такі переговори можуть бути двосторонні і багатосторонні або відбуватися у формі міжнародної кон­ференції. За своїм предметом безпосередні дипломатичні переговори відбуваються у двох формах: у першому випад­ку — як урядові (офіційні) переговори з представниками акредитуючої держави, третьої держави, міжнародних ор­ганізацій з різних питань, що становлять взаємну зацікав­леність сторін, особливо з питань міжнародного договору; у другому — як спосіб і метод мирного вирішення міжна­родних спорів між зацікавленими сторонами.

Під час безпосередніх дипломатичних переговорів сто­рони користуються повною свободою і самостійністю сто­совно вираження свого ставлення до реального стану речей. У своїх діях вони керуються принципами суверенної рів­ності та компромісу. Вирішальним елементом при цьому є добра воля сторін та узгодження їх взаємного інтересу.

Сучасне мистецтво ведення переговорів вимагає спеці­альної кваліфікації і досвіду, а також досконалого знання мови, якою ведуться переговори. Саме на такі аспекти по­трібно звертати особливу увагу у підготовці молодих спеці­алістів-міжнародників. Кінцевим підсумком при цьому є втілення обраної стратегії та елементів тактики переговорів під кутом досягнення закладеної мети.

Що стосується консультацій, які мають назву "бесіди", "діалоги", "обмін думок", особливо між міністрами закор­донних справ, вони часто втілюються у міжнародних уго­дах. У підготовці та проведенні консультацій активну участь бере глава дипломатичного представництва, розташованого у цій державі.

Інформаційна функція. Сьогодні особливо зросла роль інформаційної функції дипломатичних представництв. Вона не має нічого спільного з усім тим, що іменується "шпигун­ством". Треба зазначити, що посольства і місії завжди були важливим каналом для одержання достовірної інформації, яка стосується різних сфер суспільного і державного життя країни перебування.

Сьогодні значно збільшився обсяг інформації з міжна­родних проблем у засобах масової інформації. Фактично перші відомості про ці події керівництво держав найчасті­ше отримує через радіо, телебачення, з газет. З огляду на це керівники держав вимагають не лише розширення інфор­мації від посольств, але й якісної її зміни. А тому вимоги до здійснення аналітичних оцінок у сучасній дипломатії доко­рінно відрізняються від тих дипломатичних документів, які готувалися в минулому. Це зумовлено, передусім, самою складністю існуючих проблем. Водночас виникло багато нових факторів, які може враховувати сучасна дипломатія. Значно складнішим стало внутрішнє становище в багатьох країнах; у зв'язку зі зростанням демократичних процесів утворились десятки нових політичних партій та їх лідерів майже в кожній другій державі. Особливо посилилась роль фінансового капіталу у внутрішній і зовнішній політиці. Створено сотні міжнародних організацій світового та регіо­нального характеру.

Отже, сучасна інформація повинна бути не поверхневою, а мати науковий характер і ґрунтуватися на глибокому аналізі всіх факторів, що стосуються тієї чи іншої пробле­ми. Вона має формуватись не на поодиноких, а на числен­них різноманітних і найбільш достовірних джерелах.

Оскільки дипломатичне представництво цікавить, пере­дусім, політика уряду, відповідно й інформація має випли­вати із урядових документів, законів та розпоряджень, ви­словлювань членів парламенту. Для того, щоб інформація була більш точна й вірогідна, дипломатичний агент, який її готує, мусить знати країну перебування, зокрема політику та економіку, її конституційний лад, політичні партії та їх лідерів, характер народів, що населяють цю державу. Безумов­но, така інформація мусить мати також елементи прогнозо­ваного характеру.

Необхідно підкреслити, що практично всі дипломатичні співробітники посольства беруть участь у складанні інфор­маційних документів для МЗС або з метою використання у власній оперативній роботі. Залежно від важливості до­кумента, його підготовка доручається співробітникам відпо­відно до їх знань та досвіду. Віденська конвенція акцентує особливу увагу на виконанні цієї функції "легальними спо­собами", які передбачають обов'язок неухильного дотриман­ня відповідних правових норм держави перебування, пова­ги до її суверенітету та невтручання в її внутрішні справи. Дипломатичне представництво має широкі можливості що­до отримання двосторонньої інформації легальним шляхом, зокрема через офіційний контакт із представниками дер­жавних органів приймаючої держави, періодичні видання, матеріали, що передаються через засоби масової інформації, а також зустрічі в дипломатичному корпусі.

Крім цього, в деяких країнах створюються об'єднання, головна мета яких — ознайомлення іноземних дипломатів з економічним потенціалом реґіонів, промислових і сіль­ськогосподарських підприємств різних форм власності, сприяння налагодженню ділових контактів між представ­никами різних форм підприємництва, а також залучення іноземних інвестицій. Зокрема, з 1992 р. у Києві діє Трейд-клуб, який станом на 1 грудня 2005 р. об'єднував понад 60 іноземних посольств та організацій. Перебування дипло­матів у різних областях України впродовж п'яти років сти­мулювало місцевих підприємців до підготовки обґрунтова­них інформаційно-довідкових матеріалів про свою діяль­ність та інвестиційні проекти, що дало змогу обговорити перспективи реалізації конкретних спільних розробок під час особистих контактів. Після перебування клубу в За­порізькій області відкрито представництва компаній США, Туреччини, Македонії, Індії, Росії, Швеції, Словенії, зокре­ма, всесвітньо відомі ІВМ та Іскрател. Іноземні дипломати отримують від Трейд-клубу найповнішу і найзмістовнішу інформацію про стан і напрями розвитку української еко­номіки, краще пізнають нашу державу та її людей, що, безумовно, сприяє створенню позитивного іміджу України у світі.

Інформаційна функція передбачає також інформування відповідних органів приймаючої держави і суспільства про розвиток внутрішньої та зовнішньої політики акредитую­чої держави. За участю дипломатичних представників ак­редитуюча держава передає інформацію державним орга­нам приймаючої держави, проводить конференції для пре­си, виставок та днів культури.

Функція заохочення дружніх відносин між акредитую­чою державою і державою перебування та розвитку їх взає­мовідносин у сфері економіки, культури і науки. Важко було б уявити діяльність дипломатичного представництва, якби воно не приділяло уваги цій сфері. У кінцевому підсум­ку все залежить від інтересів акредитуючої держави, а саме: залучення інвестицій, нових технологій, обміну спеціалі­стами у відповідних галузях, спільних проектів тощо.

Упродовж XX ст. дипломатична служба стала знаряд­дям торгової дипломатії (разом із розвитком міжнародного ринку, а також із ростом та поглибленням кризових явищ, коли держава в особі її дипломатії виявилась найбільш на­дійним засобом забезпечення національних інтересів).

Одним з головних завдань сучасної дипломатії є розви­ток економічних відносин. Це новий напрям у сучасному праві та дипломатичній діяльності. Зростання зацікавле­ності у розвитку торговельно-економічних відносин вира­жається, зокрема, певними змінами у структурі організації дипломатичних представництв, у запровадженні відділів, правовому статусі радників, секретарів, аташе, що займа­ються торговельно-економічними питаннями.

У межах цієї функції економічний відділ дипломатич­ного представництва збирає всю потрібну інформацію щодо можливостей розвитку торгівлі з фірмами приймаючої дер­жави і надання допомоги вітчизняним підприємствам у на­лагодженні контактів з ними.

Відповідно зростають роль і значення МЗС України як важливого інструменту сприяння підприємництву у виході та закріпленні на зовнішніх ринках як експортерів і прак­тично єдиного засобу подолання перекосів у зовнішній тор­гівлі, фінансових прорахунках, які завдали і продовжують завдавати великої економічної і політичної шкоди нашій державі.

Досить важливим напрямом сучасної дипломатії є роз­виток культурних, наукових і науково-технічних відносин.

Крім перелічених функцій, ч. 2 ст. З Віденської конвенції встановлює, що "жодне із положень даної Конвенції не по­винно тлумачитись як таке, що перешкоджає виконанню дипломатичним представництвом консульських функцій". Підтвердження цієї функції у Конвенції є вираженням існу­ючої з давніх-давен у діяльності дипломатичного представ­ництва функції опіки над громадянами та інтересами влас­ної держави. Вона є відображенням процесу інтеґрації дип­ломатичної та консульської служби як закордонної служби загалом.

Однак не варто розцінювати перелік основних функцій дипломатичного представництва, закріплений у ст. З Ві­денської конвенції про дипломатичні відносини, як вичерп­ний. Таке твердження було б неправильне, оскільки міжна­родні відносини розвиваються, що в кінцевому підсумку призводить до виникнення нових дипломатичних функцій.


4.3. ПРЕДСТАВНИЦТВО ІНТЕРЕСІВ ТРЕТЬОЇ ДЕРЖАВИ ТА її ГРОМАДЯН


Представництво інтересів третьої держави та її грома­дян належить до тих функцій, які щораз частіше трапля­ються у дипломатичній практиці держав. Згідно з нормами дипломатичного права, дипломатичне представництво після відповідної нотифікації приймаючій державі та за її згодою може виконувати в державі перебування функцію захисту третьої держави та її громадян. Віденська конвенція 1961 р. також передбачає можливість виконання таких дій у ви­падку розірвання дипломатичних відносин, а також коли дипломатичне представництво третьої держави за певних обставин тимчасово відкликане. Зокрема, це стосується під­став "припинення" дипломатичних відносин. Отже, поло­ження Віденської конвенції створюють сприятливі можли­вості для тих держав, які переважно не мають власних представництв в інших державах з економічних причин. Насамперед це стосується держав "третього світу".

У випадку розірвання або завершення дипломатичних відносин представництво інтересів третьої держави може включати, крім захисту інтересів держави та її громадян, також опіку над приміщеннями колишнього дипломатич­ного представництва, майном та архівами, що є в них. Вико­нання цієї функції на користь третьої держави має здійсню­ватись у межах норм міжнародного права і за згодою дер­жави перебування. Остання, до речі, може в будь-який час відмовити акредитуючій державі у випадку неналежного виконання з її боку вказаної функції.

Приймаюча держава може дати згоду на використання приміщення та автомобілів для членів дипломатичного пред­ставництва, яке здійснює опіку. Вона може погодитись на відкриття "Секції з питань інтересів" держави, яка користу­ється таким заступництвом. У таких секціях нерідко пра­цюють представники МЗС держави, інтереси якої вони пред­ставляють. Вони виконують деякі консульські функції, наприклад, видачу візи. Згідно з існуючою практикою, ви­трати на виконання опіки здійснюються за рахунок держа­ви, інтереси якої представляють.


Контрольні запитання

1. Що означає термін "основні дипломатичні функції"?
   
2. В яких правових актах закріплені дипломатичні функції?
   
3. Хто реалізує представницьку функцію на практиці?
   
4. Що включає функція дипломатичного захисту?
   

^{РОЗДІЛ 5}


ДИПЛОМАТИЧНІ ПРИВІЛЕЇ ТА ІМУНІТЕТИ

1. Теоретичне обґрунтування дипломатичних привілеїв та імунітетів
   
2. Класифікація дипломатичних привілеїв та імунітетів
   
3. Особиста недоторканність
   

1. Недоторканність приміщень дипломатичного представництва та їх майна
   
2. Імунітет від юрисдикції
   

4. Свобода зносин та правовий статус дипломатичної пошти
   

і дипломатичного кур'єра

7. Митні та податкові імунітети
   

5.1. ТЕОРЕТИЧНЕ ОБҐРУНТУВАННЯ ДИПЛОМАТИЧНИХ ПРИВІЛЕЇВ ТА ІМУНІТЕТІВ


Одним із найскладніших питань, що безпосередньо по­в'язані з дипломатичними імунітетами та привілеями, є проблема їх теоретичного обґрунтування та необхідності надання. Теоретичне обґрунтування значною мірою відби­вається на статусі дипломатичних представництв у будь-якій державі, оскільки суттєво впливає на державно-пра­вове регулювання статусу, на реалізацію імунітетів та при­вілеїв. Потреба в цьому існувала давно, а тому, залежно від укладення існуючих міжнародних відносин, вона вимагала щораз ширшого правового закріплення.

У стародавні часи, коли дипломатичні привілеї стосува­лися головним чином особистої недоторканності посла, роз­в'язання цієї проблеми забезпечувалося за допомогою релі­гійних уявлень про святість послів, яким відводилося чільне місце поряд з державницьким підходом до цього питання. Але існуюча тоді практика міждержавних відносин вима­гала, щоб привілеї отримали своє юридичне закріплення. Особливо це стало актуальним, коли посольства перетвори­лись із тимчасових (ad hoc) на постійно діючі представниц­тва держав. Для успішного виконання своїх функцій послу було явно недостатньо лише особистої недоторканності. Такий правовий режим мав поширюватись і на приміщен­ня та осіб, які його супроводжували, пошту, засоби пересу­вання тощо. Використовуючи готові правові конструкції, закладені ще у нормах класичного римського права, відомі юристи прагнули будь-яким чином обґрунтувати правовий статус, привілеї та імунітети посольства і його персоналу.

Наприкінці XVI і впродовж XVII—XVIII ст. з'явились три класичні теорії дипломатичного імунітету, які не завж­ди однаково трактувалися різними авторами, часто пере­пліталися між собою, але водночас являли собою цілісні юридичні конструкції, що були домінуючими в дотриманні в практиці більшості держав у минулому і збереглися muta­tis mutandis також у доктрині й у практиці надалі. Сюди належать теорія екстериторіальності, теорія представниць­кого характеру посла і теорія дипломатичних функцій. Під впливом часу всі вони зазнали певних змін, але основні по­стулати, закладені в їх основі, залишились незмінними.

Зазначимо, що це питання має не лише теоретичне, але й практичне значення, оскільки між привілеями та імуні­тетами існує певна відмінність. З цього приводу у міжна­родно-правовій літературі існували різні погляди і тлума­чення. Хоча у Віденській конвенції про дипломатичні зно­сини 1961 р. не містяться визначення імунітету і привілею, можна провести між ними досить чітку різницю.

Привілеї та імунітети тісно взаємозв'язані з імунітетом держави, який виникає на основі принципу суверенної рівності держав та їх взаємної незалежності. Юрисдикцій-ний імунітет з боку приймаючої держави є важливим прин­ципом міждержавних відносин та інститутом міжнародно­го права.

Зі змісту Віденської конвенції про дипломатичні зноси­ни випливає, що акредитуючій державі надаються імуніте­ти та привілеї, якими користуються дипломатичні представ­ництва, що виражають її інтереси в державі перебування. Цей принцип відображає еволюційний процес у своєму роз­витку від теорії екстериторіальності до представницької теорії і завершується теорією функціональної необхідності.

Теорія екстериторіальності висунута і до певної міри розвинута голландським ученим Г. Гроцієм. Через деякий період стала широко застосовуватися в юридичній літера­турі та у практиці держав. Ця теорія виникла в період бурх­ливого розвитку абсолютизму і мала на меті захист влади монарха (як глави держави) у його внутрішньодержавних і зовнішніх відносинах. Монарх у цей історичний період уособлював суверенітет держави. А тому вважалось, що посли представляли особу монарха, підпорядковувались лише його владі (суверену) і, таким чином, вилучались з-під юрисдикції приймаючої держави.

Г. Гроцій розглядав поняття екстериторіальності радше як спосіб юридичного вираження дипломатичних привілеїв, а не як їх безпосереднє обґрунтування. Дещо пізніше по­няття екстериторіальності перетворюється із допоміжної юридичної формули на самостійний правовий принцип, який деякі автори (X. Вольф, Ф. Ф. Мартене) використову­ють для безпосереднього обґрунтування дипломатичних при­вілеїв. У своїй основі ця теорія не раз була виправданням при наданні права притулку в дипломатичних приміщеннях та здійснення юрисдикції послом над своїм персоналом.

Термін "екстериторіальність" був введений у науковий обіг дещо пізніше. Вперше слово exterritoriatitas було вжи­те 1749 p. X. Вольфом, який писав свої дослідження ла­тинською мовою, а в кінці XVIII ст. Ф. Ф. Мартене викори­стовує французькою (l'exterritorialité) і (die Exterritorialitdt) німецькою мовами.

У другій половині XIX ст. відбувається своєрідний "пе­регляд" цієї теорії під впливом двох обставин: по-перше, на Віденському конгресі 1815 р. був прийнятий регламент, у якому закріплювалися основні привілеї, імунітети дипло­матичного представництва загалом та його персоналу (вклю­чаючи його главу); по-друге, підвпливом революційних зрушень у Європі розширюється законодавча регламента­ція особистих і майнових прав громадян.

На початку XX ст. поняття екстериторіальності вже не розглядалося судами та іншими правозастосовними орга­нами як основний юридичний принцип, що використовуєть­ся для обґрунтування дипломатичних імунітетів та при­вілеїв. Сьогодні переважна більшість юристів-міжнарод-ників відмовилась від теорії екстериторіальності. Відомий дослідник цієї проблеми Д. Б. Левін у своїй праці "Дипло­матичний імунітет" узагальнив усі критичні погляди, на­явні в спеціальній літературі з цього питання, і дійшов та­ких висновків:

1. Поняття екстериторіальності є фікцією, а фікція не може бути основою чинного права.
   
2. Поняття екстериторіальності — це лише символ відо­мого юридичного положення, але воно не може бути його основою, оскільки потребує обґрунтування, на підставі яко­го це юридичне положення надається. Спроба юридично обґрунтувати дипломатичний імунітет за допомогою понят­тя екстериторіальності є, з позиції логіки, реШіо ргепсіріі.
   
3. Теорія екстериторіальності мала деякі розумні підста­ви в минулому, але вона віджила свій вік і суперечить прин­ципам сучасного права. Тому на практиці вона призводить до помилкових висновків і породжує непорозуміння.
   
4. Теорія екстериторіальності зайва і марна, оскільки для юридичного обґрунтування прав і привілеїв дипломатично­го представника немає потреби вдаватись до фікції, що він продовжує перебувати у власній державі, тому що є значно більш вагомі та досить позитивні обґрунтування. Крім цьо­го, фікція не охоплює всі види імунітету і залишає необґрун-тованою цілу низку незаперечних дипломатичних привілеїв.
   
5. Теорія екстериторіальності шкідлива й небезпечна, оскільки дає підстави для зазіхань на надмірно широкі привілеї, що виходять далеко за межі визнаного на прак­тиці дипломатичного імунітету, і є виправданням для зло­вживання імунітетом з боку дипломатичного представника проти держави, в якій він акредитований [6, с. 238].
   

Незважаючи на переконливість усіх аргументів, наведе­них у спеціальній літературі, термін "екстериторіальність" досить часто застосовується для позначення кола диплома­тичних і консульських привілеїв та імунітетів завдяки його всеохоплюючому термінологічному значенню.

Представницька теорія виникла в той період, коли ідея міжнародної ієрархії була замінена появою нового принци­пу міжнародного права — принципу суверенітету. Вираза­ми цього суверенітету виступали володарі держав, які вва­жались суб'єктами міжнародного права, а відносини між ними відповідно трактувались як міжнародні (міждержав­ні). Існуючий на той час реальний стан відносин був закла­дений у формулюванні, зробленому королем Франції Людо-віком XIV: "Держава — це я". У взаємовідносинах між ними застосовувався ще старий принцип періоду Середньовіччя par in parem imperium non habet (рівний перед рівним не має переваги). Паралельно ще більше зміцнювалось уявлення про те, що посол уособлює своєю персоною і престиж свого володаря. Саме поєднання цих двох переконань і були по­кладені в основу представницької теорії дипломатичного імунітету, а точніше теорії представницького характеру посла, яка мала доводити не лише суто церемоніальні при­вілеї послів, але й їх імунітет від дій місцевої влади та юрис­дикції.

Упродовж XVII—XVIII ст., а також на початку XIX ст., переважна більшість авторів, які досліджували питання посольського права, розглядали представницький характер посла як необхідну підставу дипломатичних привілеїв. Цю теорію свого часу, в різних модифікаціях, підтримували Г. Гроцій, К. Бінкерсгук, Е. Ваттель та ін. При цьому варто зазначити, що теорія представницького характеру не за­знавала жодних заперечень з приводу церемоніальних при­вілеїв посла і, водночас, потребувала ще додаткової юридич­ної аргументації для застосування її на практиці. Особливо це стосувалося адміністративної та кримінальної юрис­дикції.

З виникненням республік посол почав представляти вже не особу глави держави, а суверенну державу. Членів дип­ломатичної місії відповідно перестали розглядати як особи­стий супровід глави місії; вони перетворились на держав­них службовців, що працюють в одному з центральних органів державного управління.

Отже, в цей період право на свободу дипломатичних зносин належить суверенній державі та реалізується через її органи. По суті, в основі імунітетів та привілеїв лежить право на міжнародне представництво, яке випливає із суве­ренітету держав, що є стрижнем представницької теорії. Відповідно дипломатичні представники не могли перебува­ти під суверенітетом іншої держави і вилучалися з-під юрис­дикції держави перебування. Це положення закріплене в низці міжнародних документів, прийнятих державами у плані кодифікації дипломатичного та консульського пра­ва. Зокрема, у тексті Гаванської конвенції про дипломатич­них чиновників 1928 р. зазначено: "Дипломатичні чинов­ники у жодному випадку не представляють главу держави, а лише свої уряди".

Як і кожна теорія, представницька теорія мала свої не­доліки, які не зовсім відповідали реальному стану речей. По-перше, історично імунітет володаря був запроваджений значно пізніше, ніж імунітет посла, а тому він не може бути для нього основою; по-друге, згідно з Віденським регламен­том 1815 р. "представницьким характером" наділяються ли­ше посли, легати і нунції, відповідно ця теорія не дає об­ґрунтування імунітету дипломатичних представників інших рангів; по-третє, за своїм змістом вона поширювалась лише на ті дії дипломатичного представника, які мали офіційний характер, хоча дуже багато спірних питань завжди виника­ло зі сфери відносин і дій, що стосувалися неофіційного характеру.

Функціональна теорія. У завершальній формі вона опи­сана в дослідженнях С. Пуфендорфа, Б. Ваттеля та інших відомих юристів-міжнародників і є дзеркальним відобра­женням тих тенденцій, що позначилися на той час у систе­мі дипломатичних відносин, а саме тенденцій до обмежен­ня привілеїв та імунітетів. У другій половині XIX ст. ця теорія утримує першість порівняно з іншими теоріями, які обґрунтовували дипломатичні привілеї та імунітети. Відо­мий російський учений П. Казанський, проводячи обґрун­тування щодо дипломатичних привілеїв, зазначав: "Пере­ваги, якими наділяється посланник, викликані одним пе­реконанням: пе ітресііакіг 1е§аі;іо. Далі забезпечення за посланником вільного представництва його держави вони, власне, не повинні поширюватися, а тлумачити їх потрібно звідси обмежено". До таких прав він зараховував: а) поси­лену особисту охорону; б) неземельність; в) почесні права [5, с. 204].

Автори, які підтримують функціональну теорію, вважа­ють підставою дипломатичного імунітету його необхідність для виконання дипломатичних функцій. Інші автори, пого­джуючись із теорією дипломатичних функцій, водночас не відмовляються від поняття екстериторіальності. До останніх зараховуємо П. Казанського, Ф. Мартенса, Л. Оппенгейма, Ф. Ліста та ін.

Крім цього, одні представники теорії дипломатичних функцій вважали, що імунітет від юрисдикції має поширю­ватися лише на офіційні дії дипломатичних представників, оскільки повна незалежність у сфері офіційних дій необхід­на для виконання ними своїх функцій. Інші вважали, що підпорядкування місцевій юрисдикції навіть стосовно при­ватних дій може зашкодити виконанню дипломатом своїх функцій. При цьому суть полягала навіть не в тому, чи є ці дії дипломатичного агента офіційними, чи приватними, а в то­му, чи підпорядкування місцевій юрисдикції не завадить виконанню ним дипломатичних функцій.

Отже, функціональна теорія сама по собі не в змозі дати беззаперечне юридичне обґрунтування підстав для дипло­матичного імунітету, оскільки її завданням є теоретичне доведення поняття дипломатичного імунітету та необхід­ності його надання.

У преамбулі Віденської конвенції 1961 р. зазначено, що "привілеї та імунітети надаються не для вигод окремих осіб, а для забезпечення ефективного здійснення функцій дип­ломатичних представництв як органів, що представляють держави".

Під час дискусії з питань про обґрунтування диплома­тичних привілеїв та імунітетів представники багатьох країн, особливо невеликих, домагалися того, щоб функціональна теорія була визнана єдиним обґрунтуванням. Зокрема, де­легація Мексики запропонувала статтю, в якій було сказа­но: "Дипломатичні привілеї та імунітети надаються в інте­ресах функцій, що здійснюються особами, які ними кори­стуються, а не в інтересах самих цих осіб". Таку ж позицію відстоювали представники Бразилії, Іспанії, Японії, Нор­вегії, Великобританії, Туреччини, Індії, США, Колумбії, Пакистану тощо.

Представники делегації колишнього СРСР на Віденській конференції 1961 р. виступили проти того, щоб як обґрун­тування дипломатичних привілеїв та імунітетів у Конвенції був закріплений лише принцип функціональної необхід­ності. Вони вважали, що немає потреби включати у Кон­венцію аналогічні положення, але оскільки більшість ви­словлюється за його включення, відповідно не можна обме­жуватися принципом функціональної необхідності, позаяк цього недостатньо для повного обґрунтування привілеїв та імунітетів. Із цим запереченням варто погодитись, якщо вважати, що факт надання дипломатичних привілеїв та імунітетів і їх обсяг зумовлений специфікою виконання дипломатичних функцій. Інакше важко пояснити, чому такі ж привілеї та імунітети визнаються за вищими посадовими особами міжнародних організацій, хоча насправді їх функції дещо відрізняються від функцій дипломатів.

Принцип залежності обсягу привілеїв та імунітетів від характеру виконуваних функцій (the principle of functional immunity) відображений у підготовчих роботах у Комісії ООН з міжнародного права при виробленні статусу кур'єра і дипломатичної пошти.

Треба зазначити, що на функціональній необхідності ґрунтується досить обмежене коло імунітетів співробітників міжнародних організацій. При цьому імунітет від юрис­дикції держави перебування надається таким співробітни­кам лише стосовно їх дій, що вчиняються при виконанні службових обов'язків (розділ 18 Конвенції про привілеї та імунітети ООН, розділ 18 Угоди про привілеї та імунітети МАГАТЕ). Що стосується таких важливих імунітетів, як недоторканність особи і недоторканність житла, вони їм уза­галі не надаються.

Дискусії під час Віденської конференції завершились тим, що прихильникам принципу функціональної необхід­ності не вдалося домогтися його закріплення в Конвенції як єдиного принципу, що є в основі дипломатичних при­вілеїв імунітетів. Як обґрунтування дипломатичних приві­леїв імунітетів у Віденській конвенції про дипломатичні зно­сини закріплені два принципи: принцип функціональної необхідності та принцип представницького характеру по­сольств і місій.

Висновки, що випливають зі змісту перелічених вище теорій дипломатичних імунітетів та привілеїв, допускають широку можливість суб'єктивних тлумачень і не можуть бути чітко пов'язані з існуючими нормами дипломатичного права, що регламентують правовий статус дипломатичних представництв за кордоном.

Сьогодні, з позицій більш ніж 40-річної давності з часу прийняття Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 p., положення якої чітко визначають правовий статус як дипломатичного представництва, так і його персоналу, ці теорії дипломатичного імунітету, в яких простежуються етапи розвитку міжнародного права загалом та його основ­ної галузі — дипломатичного права, зокрема, мають зде­більшого історичне значення.

Треба зазначити, що еволюція інституту дипломатичних привілеїв та імунітетів, який уособлює одну з найдавніших галузей сучасного міжнародного права, проходила надто повільно. Порівняно з іншими міжнародно-правовими інсти­тутами він найменше піддавався впливу різних соціальних формацій, державних форм правління, правових систем і те­оретичних концепцій, які перебували у постійному "рево­люційному" обновленні. Навіть ті суттєві зміни, що від­булися в системі сучасного міжнародного права і були зу­мовлені появою нових, раніше не відомих йому галузей (космічне, атомне, екологічне, повітряне, митне, криміналь­не право тощо), суттєво не похитнули основ інституту дип­ломатичних привілеїв та імунітетів.

Але, тим не менше, не можна не бачити змін, які все-таки відбулися у цій галузі. Зокрема, відокремлення при­вілеїв та імунітетів дипломатичного представництва як орга­ну держави від привілеїв та імунітетів її дипломатичних працівників, які перебувають і виконують свої функції у приймаючій державі не лише як агенти представництва, але й як фізичні особи. Причому сьогодні фактор особисто­сті дипломатичного агента в уявленні переважної більшості людей постає на першому місці.

Віденська конвенція про дипломатичні зносини розгля­дає існуючі привілеї та імунітети посольств і місій відок­ремлено від привілеїв та імунітетів їх дипломатичних пра­цівників. Зокрема, про недоторканність приміщень дипло­матичного представництва йдеться у ст. 22 Конвенції, а про недоторканність особистих житлових приміщень дипло­матів — у ст. 30. За своїм змістом ці обидва імунітети дещо подібні, оскільки вони передбачають, що приватна резиден­ція дипломата користується такою ж недоторканністю і захистом, як і приміщення представництва. Але при цьо­му правова природа цих імунітетів неоднакова. Це зумов­лено тим, що недоторканність приватної резиденції випли­ває з недоторканності особи дипломатичного агента, а не­доторканність приміщень представництва не є наслідком недоторканності глави представництва, а є атрибутом ак­редитуючої держави.

Ще одним важливим моментом у розвитку цього інсти­туту є поява нових суб'єктів, що користуються привілеями та імунітетами. Як наслідок бурхливого розвитку права міжнародних організацій у середині XX ст. привілеї та іму­нітети перестали бути прерогативою дипломатів, тепер вони даються також вищим посадовим особам міжнародних організацій. Згідно з Конвенцією про привілеї та імунітети ООН від 10 лютого 1946 р., Генеральний секретар ООН і його помічники користуються повними дипломатичними при­вілеями та імунітетами.

Аналогічне становище існує і в інших міжнародних ор­ганізаціях. Це закріплено, зокрема, у ст. 7—8 Конвенції про привілеї та імунітети спеціалізованих установ, які передба­чають їх у повному обсязі для службових осіб та представ­ників членів спеціалізованих установ. Конвенція про режим судноплавства на р. Дунай від 18 серпня 1948 р. також на­дає дипломатичні імунітети для членів Дунайської комісії й уповноважених нею службових осіб.

Отже, з викладеного вище можна зробити висновок, що визначення кола й обсягу дипломатичних привілеїв та іму­нітетів, передбачених у Віденській конвенції, стосується не лише відповідної категорії співробітників посольств та мі­сій, але й вищих службових осіб міжнародних організацій (особливо це стосується сфери особистого імунітету).

З часу виникнення постійних дипломатичних представ­ництв перелік дипломатичних привілеїв та імунітетів не зазнав істотних змін. У сфері особистих привілеїв та іму­нітетів досить новою є норма про вилучення співробітників дипломатичних представництв з-під дії законів держави перебування про соціальне забезпечення. Однак, варто за­значити, що цю норму стали застосовувати у дипломатичній практиці ще до прийняття Віденської конвенції 1961 р.

Безумовно, науково-технічний прогрес не міг не впли­нути на подальший розвиток дипломатичного права та його найскладнішого інституту — привілеїв та імунітетів. Як на­слідок, у Віденську конвенцію ввійшло положення, згідно з яким для зносин з урядом та іншими дипломатичними представництвами і консульськими установами акредиту­ючої держави дипломатичне представництво "може встанов­лювати та експлуатувати радіопередавач". У тексті Кон­венції обумовлено, що це може бути зроблено "лише зі зго­ди держави перебування" (ст. 27). Принагідно зазначимо, що ці положення були включені до Конвенції після трива­лої дискусії, під час якої представники більшості малих країн наполягали на тому, щоб використання дипломатич­ним представництвом радіопередавача значною мірою зале­жало від рішення приймаючої держави.

До розряду нових привілеїв, які також зумовлені роз­витком науково-технічного прогресу, треба зарахувати на­дання для дипломатичних представництв у певних межах права на першочерговість при відправленні службових теле­грам та користуванні телефонним зв'язком. Це нововведен­ня підтверджено у Міжнародній конвенції електрозв'язку.

Деякі публікації вітчизняних та зарубіжних авторів містять окремі положення, що засвідчують виникнення нового підходу до інституту дипломатичних імунітетів та привілеїв. При відповідному аналізі цих думок можна зро­бити такий висновок: в основу імунітетів та привілеїв за­кладено принцип суверенної рівності держав, з огляду на це дипломатичне представництво як орган держави звільня­ється від юрисдикції держави перебування. Ця теорія отри­мала умовну назву "теорія суверенного імунітету держав".

Одним із загальновизнаних принципів сучасного міжна­родного права є принцип суверенної рівності держав. Він покладений в основу норми дипломатичного права щодо імунітету держави від іноземної юрисдикції. А імунітет держави поширюється як на саму державу, так і на її орга­ни, власність тощо.

Очевидно, саме імунітетом акредитуючої держави мож­на пояснити об'єктивну необхідність надання всіх імунітетів та привілеїв, якими наділене дипломатичне представниц­тво. Доцільно стверджувати, що це основне обґрунтування, яке передбачає однаковий обсяг імунітетів у всіх закордон­них органів зовнішніх зносин і відповідає сучасній тема­тичній практиці.

Таким чином, підводячи підсумок екскурсу в історію пи­тання про теоретичне обґрунтування дипломатичних при­вілеїв та імунітетів, їх становлення і розвиток, треба зазна­чити, що у Віденській конвенції відображений весь еволю­ційний процес названого інституту аж до завершення основного етапу кодифікації норм міжнародного права у цій галузі.


5.2. КЛАСИФІКАЦІЯ ДИПЛОМАТИЧНИХ ПРИВІЛЕЇВ ТА ІМУНІТЕТІВ


Дипломатичні привілеї та імунітети становлять надзви­чайно важливу частину дипломатичного права. Саме тому у Віденській конвенції 1961 р. більшість статей присвячена цьому питанню. Із 53 статей 28 (з 20-ї по 47-му) стосуються дипломатичних привілеїв та імунітетів. Ці норми Віденської конвенції можна умовно поділити на три категорії:

1. Статті з 20 по 28 стосуються дипломатичних привілеїв та імунітетів, що надаються дипломатичному представниц­тву. Сюди входять: право на використання прапора і дер­жавної символіки; сприяння акредитуючій державі у забез­печенні її приміщеннями та необхідною допомогою з метою виконання дипломатичним представником своїх функцій; недоторканність приміщень представництва і забезпечення його безпеки; звільнення від усіх державних, районних та муніципальних податків, зборів і мита; недоторканність архівів та документів представництва; свобода пересування територією приймаючої держави; недоторканність офіцій­ного листування і дипломатичної документації; свобода зно­син дипломатичного представництва з урядом та іншими представництвами і консульськими установами акредиту­ючої держави; право використовувати засоби зв'язку, вклю­чаючи дипломатичних кур'єрів і закодовані або зашифрова­ні повідомлення.
   

Перелічені вище дипломатичні привілеї та імунітети іменуються як матеріальні.

2. Статті з 28 по 38 стосуються дипломатичних приві­леїв та імунітетів особистого характеру, що надаються дипломатичним агентам, членам їхніх сімей, членам адміні­стративно-технічного та обслуговуючого персоналу. До цієї категорії привілеїв та імунітетів належать: недоторканність особи дипломатичного агента; недоторканність приватної ре­зиденції дипломатичного агента, його кореспонденції, папе­рів і документів; імунітет від кримінальної юрисдикції дер­жави перебування, а також від цивільної та адміністратив­ної юрисдикції, крім випадків, передбачених Віденською конвенцією (ч. 1 ст. 31); звільнення від обов'язків, пов'яза­них зі службою соціального страхування в цій країні; звіль­нення від усіх податків, зборів і мита (особистих та майно­вих, державних, районних і муніципальних); звільнення від усіх трудових і державних повинностей.
   

3. Статті з 39 по 47 стосуються питань, пов'язаних з по­чатком і завершенням дипломатичних привілеїв та імуні­тетів; обов'язків цієї держави у випадку порушення дипло­матичних зносин; дипломатичних привілеїв та імунітетів у випадку збройного конфлікту; захисту інтересів третіх держав та їх громадян, а також недискримінації між держа­вами.

Треба зазначити, що кодифікація дипломатичних при­вілеїв та імунітетів, здійснена через Віденську конвенцію 1961 р., стала значним кроком у розвитку дипломатичного права. Одне з головних завдань, що покладалося на неї, — забезпечити охорону інтересів держави і створити оптималь­ні умови для активного виконання дипломатичних функцій з боку акредитуючої держави. Безумовно, значна кількість привілеїв та імунітетів, закріплених у Віденській конвенції, траплялася у дипломатичній практиці. Але ці правила інко­ли мали характер міжнародної ввічливості, міжнародного звичаю і не мали договірної основи. Крім цього, Конвенція стала значним поштовхом до подальшої кодифікації як дип­ломатичного, так і консульського права.

Наявність у держави суверенітету виступає юридичною основою надання її органам зовнішніх зносин імунітетів та привілеїв, покликаних створити умови для нормального функціонування цих органів. їх обсяг має бути достатній для того, щоб забезпечити права, які має надати приймаю­ча держава дипломатичним агентам інших держав (а також для членів їх сімей, адміністративно-технічного й обслуго­вуючого персоналу).

Отже, Віденська конвенція передбачає, що приймаюча держава повинна докласти всіх зусиль для забезпечення ефективної діяльності іноземного дипломатичного представ­ництва, що перебуває на її території, і гарантувати обов'яз­ковий мінімум привілеїв та імунітетів.

У міжнародно-правовій літературі не завжди чітко про­водиться розмежування між