Консульське право

Вид материала

Диплом

Содержание 5.3. Особиста недоторканність 5.4. Недоторканність приміщень дипломатичного представництва та їх майна 5.5. Імунітет від юрисдикції 5.6. Свобода зносин та правовий статус дипломатичної пошти і дипломатичного кур'єра 5.7. Митні та податкові імунітети Право спеціальних місій 6.1. Основні етапи розвитку інституту спеціальних місій

Подобный материал:

• Право собственности на полезные ископаемые, 305.21kb.
• Программа кандидатского экзамена по специальности 12. 00. 02 Конституционное право;, 412.26kb.
• Основной образовательной программы подготовки аспирантов по отрасли юридические науки, 949.09kb.
• Правовая модель доверительной собственности (траста) и использование ее в наследственном, 745.07kb.
• Е. В. Соломонов предпринимательское право учебно-методический комплекс, 10090.2kb.
• Авторские права на музыкальные произведения и их защита по гражданскому праву российской, 825.72kb.
• Г. В. Плеханова Факультет политологии и права Дисциплина: Юридическая ответственность, 63.45kb.
• Учебно-методический комплекс по дисциплине «страховое право» Для направления/специальности, 660.09kb.
• Исключительное право: правовая природа и роль в гражданском обороте 12. 00. 03 гражданское, 801.98kb.
• Планы семинарских занятий по дисциплине «Международное частное право», 47.81kb.

імунітетами та привілеями. Різницю між ними потрібно провести для правильного з'я­сування правової природи та змісту інституту свободи дип­ломатичних зносин.

Аналіз спеціальної літератури та практики дає вагому підставу стверджувати, що під імунітетом треба розуміти вилучення з-під юрисдикції держави перебування офіцій­них представництв іноземної держави, їх персоналу та інших осіб, які користуються міжнародним захистом, і до­тримання стосовно них принципу недоторканності. Імуні­тет, таким чином, виступає як інструмент, потрібний для безперешкодного виконання органами зовнішніх зносин держави та їх співробітниками покладених на них функцій.

На відміну від імунітетів, привілеї — це певні пільги та переваги, які надаються державою перебування органам зов­нішніх зносин інших держав і співробітникам цих органів з метою створення найсприятливіших умов для їх функціо­нування. Дипломатичні привілеї діють у більш вузькій сфері існуючого правопорядку країни перебування, а не всього правопорядку, як це стосується імунітетів.

Крім цього, надання дипломатичних привілеїв не пов'я­зане для держави перебування із зобов'язанням вживати будь-яких спеціальних заходів, оскільки для того, щоб звільнити дипломатичних агентів від сплати податків або митного огляду такі заходи не потрібні.

Під час розробки проекту Віденської конвенції про дип­ломатичні зносини ще 1960 р. прозвучала пропозиція про те, що особисті дипломатичні привілеї "будуть надаватись на основі взаємності". Цей принцип, на думку авторів про­екту, виступав надійною основою для надання привілеїв. Однак при цьому не варто забувати, що взаємність може бути виражена не лише у формі надання дипломатичних привілеїв, але й у їх відсутності або у наданні в мінімально­му обсязі.

У міжнародній практиці відомі випадки надання при­вілеїв, які насправді є факультативними. У Фінляндії для членів дипломатичного корпусу було передбачено можли­вість купувати в державній монополії вина та інші спиртні напої за нижчими цінами. В Англії дипломатів звільняли від збору за ліцензію на право утримувати собак. Отже, такі привілеї можуть впроваджуватись у дипломатичну практи­ку на принципі взаємності. Але концепція факультативності дипломатичних привілеїв, які мають надаватися на основі принципу взаємності, була відкинута учасниками Віден­ської конференції. А тому податкові та митні привілеї ба­жано розглядати як імперативні.

Однак у Конвенцію все-таки була включена норма, яка надає право державі перебування обмежено застосовувати будь-яке її положення, включаючи статті про дипломатичні привілеї, "через обмежувальне застосування цього положен­ня до її представництва в акредитуючій державі" (ст. 47). Пропозиції Чехословаччини та Болгарії щодо вилучення цієї частини ст. 47 Конвенції не набрали потрібної кількості голосів держав-учасниць конференції у Відні. Але при цьо­му ст. 47 не може трактуватись однобічно, позаяк йдеться про обмеження, що стосуються лише обсягу привілеїв та імунітетів, але не самого факту їх надання. Звідси можна зробити висновок, що ст. 47 Віденської конвенції про дип­ломатичні зносини 1961 р. не забезпечує права державі вза­галі не надавати передбачені Конвенцією привілеї та іму­нітети. А це означає, що Конвенція розглядає привілеї як обов'язкові.

Аналіз теорії і практики дипломатичних відносин під­тверджує, що з метою зміцнення інституту дипломатичних привілеїв та імунітетів застосування принципу взаємності варто допускати лише в тому випадку, якщо йдеться про застосування більш широких, а не більш обмежених при­вілеїв та імунітетів, ніж ті, що передбачені у тексті Кон­венції.

У міжнародно-правовій доктрині існувала думка про те, що надання привілеїв — це своєрідний прояв дипломатич­ної ввічливості. Однак після прийняття Віденської конвенції 1961 р. зі ст. 28, 34, 36 і 37 привілеї треба розглядати не як міру ввічливості, а як відповідне правове зобов'язання.

Наведена вище класифікація дипломатичних привілеїв та імунітетів передбачає як теоретичне, так і практичне зна­чення. Вона має здебільшого методологічне застосування, оскільки дає змогу провести їх аналіз у груповому, матері­альному та особистому вираженні, а також розглядати ко­жен елемент наведеної класифікації окремо.


5.3. ОСОБИСТА НЕДОТОРКАННІСТЬ


Серед привілеїв та імунітетів найважливішим і, водно­час, найдавнішим є особиста недоторканність. Згідно зі ст. 29 і 37 Віденської конвенції 1961 р., особиста недотор­канність стосується як дипломатичного, так і адміністра­тивно-технічного персоналу, членів їх сімей, які живуть разом із ними, коли вони не є громадянами приймаючої держави.

Зі ст. 37 випливає, що члени сімей адміністративно-тех­нічного персоналу користуються особистою недоторканні­стю (окрім вказаного вище, коли вони не проживають у цій країні постійно). Члени обслуговуючого персоналу представ­ництва, які не є громадянами держави перебування або не проживають у ній постійно, відповідно користуються іму­нітетом лише щодо дій, вчинених ними під час виконання службових обов'язків. Але цей імунітет жодним чином не поширюється на членів їх сімей. Не користуються правом недоторканності також приватні працівники представниц­тва, навіть коли вони не є громадянами акредитуючої дер­жави, за винятком, коли приймаюча держава сама визнає за ними такий імунітет.

Особиста недоторканність в обмеженому вигляді поши­рюється на дипломатичних представників, які є громадя­нами приймаючої держави або постійно проживають у ній. Згідно зі ст. 38 Конвенції, якщо приймаюча держава не надала додаткові привілеї та імунітети, вони користуються лише імунітетом від юрисдикції та недоторканністю щодо офіційних дій, вчинених ними під час виконання своїх функ­цій. Водночас інші члени персоналу представництва і до­машні робітники, які є громадянами держави перебування або постійно в ній проживають, користуються привілеями та імунітетами лише тією мірою, якою це допускає держа­ва перебування.

З давніх часів недоторканність посла була загальнови­знаною звичаєвою нормою права. На початку XVIII ст. за­роджується принцип імунітету посла від кримінальної юрисдикції держави перебування. У Віденській конвенції 1961 р. особиста недоторканність не лише знайшла підтвер­дження, але, водночас, посіла в ній найважливіше місце. Згідно зі ст. 29 Конвенції, особа дипломатичного агента не­доторканна, не підлягає арешту або затриманню ні в якій формі. При цьому держава перебування зобов'язана стави­тись до нього з належною повагою і вжити всіх заходів з ме­тою запобігти будь-яким посяганням на його особу, свободу або гідність.

Викладена вище норма не є формальним приписом для держави, а виступає імперативним зобов'язанням для прий­маючої держави, відхилення від якого не допускається. Щоб уникнути подібних випадків, приймаюча держава повинна мати відповідні правові акти для своїх правоохоронних органів (поліції, служби безпеки тощо) і розробити ефек­тивні заходи, спрямовані на те, щоб запобігти можливим замахам проти особистої недоторканності членів диплома­тичного представництва. За останні роки досить часто трап­лялися випадки замахів на дипломатичних представників. Найчастіше — стосовно дипломатів Туреччини, Ізраїлю, США, ФРН та Ірану. Широкий резонанс мав напад на по­сольство Ізраїлю в Буенос-Айресі у березні 1992 р., під час якого був майже повністю знищений 3-поверховий будинок ізраїльського посольства, 10 осіб було вбито і 130 поранено. У березні 1993 р. троє озброєних терористів захопили по­сольство Нікарагуа в столиці Коста-Ріки й утримували як заручників 18 осіб, серед них і посла.

Позаяк ці події набули систематичного характеру, в рам­ках ООН було порушено питання про розробку міжнарод­ного правового документа, який був би спрямований проти таких злочинів. Підсумком цього стала резолюція Генераль­ної Асамблеї ООН від 14 грудня 1973 р., яка схвалила Кон­венцію про запобігання і покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, включаючи і дип­ломатичних агентів.

У ст. 2 Конвенції передбачені дії, які повинні кваліфіку­ватися кожною державою-учасницею згідно з її внутрішнім законодавством як злочин: а) вбивства, викрадення або інші напади проти особи чи свободи особи, яка користується міжнародним захистом; б) насильницький напад на офіцій­не приміщення, житлове приміщення чи транспортні засо­би особи, що користуються міжнародним захистом, який може загрожувати особі або свободі останньої; в) загрози будь-якого нападу; г) спроби будь-якого нападу; ґ) дії як співучасника будь-якого нападу.

Держава-учасниця, в межах території якої був вчине­ний будь-який зі злочинів, що передбачені в ст. 2, якщо вона має підстави вважати, що передбачуваний злочинець поки­нув її територію, повідомляє всім іншим зацікавленим дер­жавам безпосередньо або через Генерального секретаря ООН усі факти, що стосуються вчиненого злочину, а також усі відомості стосовно встановлення особи злочинця.

Прийняття Конвенції 1973 р. стало важливим кроком у забезпеченні повної безпеки осіб, які користуються міжна­родним захистом, хоча й не зняло з порядку денного цієї проблеми. Водночас Конвенція не визначила рівень відпові­дальності держав з приводу перелічених вище діянь, не пе­редбачила у конкретній формі способи попередження і при­мусу. Наприклад, не встановила мінімальний міжнародний стандарт міри покарання, не визначила пріоритети у справі судочинства і покарання злочинів для держав, на території яких було вчинено такі злочини. Крім цього, вона допускає певні винятки щодо екстрадиції, а отже, розгляд та пока­рання у випадку надання державою т. зв. дипломатичного притулку.

Дипломатична практика і міжнародно-правова літерату­ра з цього питання зазначають, що у виняткових випадках принцип особистої недоторканності може зазнати певних обмежень, головним чином у рамках т. зв. необхідної обо­рони та застосування інших способів, спрямованих на запо­бігання чи призупинення дій, що мають ознаки злочину як проти власних громадян, так і проти приймаючої держави. Таке обмеження може бути застосоване щодо особи, яка ко­ристується міжнародним захистом, у випадку, якщо вона діє зі зброєю в руках, під впливом зловживання алкоголю, наркотиків, психічної хвороби, коли в її діях є замах на шпигунство, насильне проникнення на територію, вхід на яку заборонено тощо.

У таких випадках місцева влада може затримати цю особу. Затримання має бути тимчасовим, тобто до передан-ня особи у розпорядження глави дипломатичного представ­ництва або відповідних владних органів акредитуючої дер­жави. Навіть під час тимчасового затримання стосовно цієї особи треба дотримуватись вимог, що випливають із її дип­ломатичного статусу. В жодному випадку до неї не можуть бути виявлені неповага, примус щодо підписання пояснень, протоколів тощо. Вона не повинна бути піддана особистому огляду та огляду документів чи кореспонденції, що є при ній. Вплив владних органів обмежується вилученням осо­бистої зброї чи інших знарядь, за допомогою яких вона погрожувала навколишнім вчиненням злочину.

Критерії необхідної оборони передбачені, зазвичай, у кри­мінальному законодавстві держав. За об'єктивними дани­ми під час виникнення необхідної оборони посягання має досягти відповідного ступеня суспільної небезпеки злочи­ну. Причому посягання має бути наявним, тобто відбувати­ся в межах певного часу. Воно починається з безпосеред­ньої реальної загрози його виконання і завершується у той момент, коли перерване захистом або припинене тим, хто посягає. Із зникненням небезпечного посягання відпадає і право на необхідну оборону. До неї прирівнюються дії по­терпілого та інших осіб безпосередньо і після вчинення по­сягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила напад, і доставлення її відповідним органам влади. Треба зважати на те, що мають бути беззаперечні докази, а також підстави затримання дипломатичного агента, інакше прий­маюча держава буде нести міжнародну правову відпові­дальність.

Однак відповідальність приймаючої держави не настає у випадку, якщо особа, яка користується особистою недо­торканністю, сама добровільно, без належних підстав, підда­ла себе небезпеці чи певному ризику, тобто такій ситуації, при якій гарантування її необхідної охорони неможливе або значною мірою ускладнене. До таких ситуацій зараховують, наприклад, участь у бійці, вуличних маніфестаціях, заво­рушеннях, відвідання територій, захоплених антиурядови­ми силами. Це може бути також фотографування об'єктів, що мають військово-стратегічне значення. Особа, яка кори­стується особистою недоторканністю, може бути затримана до з'ясування обставин порушення конкретних норм дип­ломатичного права або у неї можуть бути вилучені засоби фотографування. З цього приводу приймаюча держава може ставити питання про видворення дипломата з країни.

Особиста недоторканність, як і інші привілеї та імуніте­ти, виражаються в охоронній функції норм дипломатично­го права, однак їх беззастережне виконання не може супро­воджуватися порушенням дипломатичними представни­ками основних прав приймаючої держави і, тим більше, загрожувати її безпеці чи безпеці її громадян. А тому тим­часове обмеження особистої недоторканності, спричинене обставинами стихійного лиха чи необхідної оборони, не змінює правового статусу дипломатичного агента і не спря­моване на створення перешкод у здійсненні ним основних функцій, а продиктоване природним правом приймаючої держави щодо охорони власної безпеки та існуючого право­порядку.

Із правової та політичної точки зору затримання з пору­шенням особистої недоторканності у виняткових ситуаціях є однією з найделікатніших проблем дипломатичного пра­ва. Окрім цього, у Віденській конвенції 1961 р. загалом не передбачено таких можливостей, як і не передбачено мож­ливості відмови від імунітету особистої недоторканності, але водночас передбачено єдину відмову від юрисдикційного імунітету. Переважно уряди акредитуючої держави нада­ють перевагу відправленню дипломатичних агентів у їх державу, мотивуючи це тим, що її судові органи зможуть краще розглянути справу, оскільки іноземні суди в подібних випадках часто перебувають під впливом громадської дум­ки країни перебування.

Але трапляються й інші випадки, коли дипломати, яких звинувачують у злочині, позбавляються імунітету, а інко­ли й самі вимагають, щоб їх позбавили його. Зазвичай, це буває тоді, коли дипломатичний агент цілком впевнений у своїй невинності та спроможності довести це іноземному суду.

Існує правова процедура відмови акредитуючої держави від імунітету дипломатичного агента. Згідно з інститутом відмови від юрисдикційного імунітету, ніхто з членів дип­ломатичного представництва не може розв'язати таке пи­тання, оскільки воно може бути здійснене у виразній формі з боку відряджаючої держави. Наприклад, уряд Грузії відмовився від імунітету щодо кримінальної відповідально­сті стосовно свого дипломатичного агента у СІЛА, який здій­снив наїзд автотранспортом на неповнолітню дівчину. Взяв­ши до уваги цей жест, судові органи США зменшили йому міру покарання, яка була передбачена законодавством США.

Треба зазначити, що дипломатичне право не визнає ін­ституту мовчазної відмови, тобто perfecta concludentia. Зреш­тою, відмова від юрисдикційного імунітету є можливим виміром справедливості у приймаючій державі стосовно чле­на дипломатичного представництва, який уже вчинив зло­чин, а не засобом запобігання чи припинення таких дій.

Безумовно, реагування приймаючої держави на шкідли­ву і небезпечну для неї діяльність має відбуватися відповід­но до положень Віденської конвенції, яка у подібних ситуа­ціях допускає: звернення уваги акредитуючій державі на діяльність її дипломатичного представника; складання офі­ційного протесту; вимогу про відкликання такої особи; ого­лошення її persona non grata або небажаною і визначення терміну, впродовж якого ця особа має покинути територію приймаючої держави. Лише із завершенням терміну, після якого втрачається привілейований статус, владні органи приймаючої держави можуть застосувати до цієї особи за­ходи впливу, що обмежуються видворенням її з території держави. При цьому виключається можливість засуджен­ня такої особи. І, як ultima ratio, приймаюча держава може не лише попередити, але й розірвати дипломатичні відно­сини з акредитуючою державою.

Недоторканність дипломатичного агента полягає не лише в тому, що він не може бути заарештований навіть згідно з постановою суду чи з санкції прокурора, але й у тому, що відповідно до Віденської конвенції держава перебування має "вжити всіх належних заходів для запобігання будь-яким посяганням на його особу, свободу або гідність".

Положення Конвенції не уточнюють питання про те, яких саме спеціальних заходів має вживати влада прийма­ючої держави. І така позиція цілком виправдана, адже тут йдеться не стільки про питання права, скільки про питання факту. Інакше кажучи, це також значною мірою залежить і від самих оперативних дій відповідних силових структур.

Що стосується спеціальних законодавчих заходів, спря­мованих на забезпечення недоторканності дипломатів, то та­кою мірою може бути встановлення або застосування підви­щених кримінальних санкцій за посягання на їх життя.

Згідно зі ст. 443 Кримінального кодексу України, вбивство або замах на вбивство представника іноземної держави або іншої особи, яка має міжнародний захист, з метою впливу на характер їхньої діяльності або на діяльність держав чи організацій, які вони представляють, або з метою провокації війни чи міжнародних ускладнень, карається позбавленням волі на строк від 8 до 15 років або довічним ув'язненням.

Запобігання посяганням на життя дипломатичних аген­тів є обов'язком держави перебування, особливо коли орга­ни виконавчої влади отримують інформацію про підготов­ку до таких актів. У ст. 444 Кримінального кодексу Украї­ни передбачено також відповідальність за напад на службові або житлові приміщення осіб, які мають міжнародний за­хист, а також викрадення або позбавлення волі цих осіб з метою впливу на характер їхньої діяльності. За будь-яке захоплення дипломатів і посягання на їх життя відповідає держава, в якій це відбулося. Вона або не вжила достатніх заходів, щоб запобігти ворожим актам, або потурала їм.

З огляду на збільшення кількості захоплень дипломатів як заручників виникає важливе питання: яка роль уряду країни перебування у попередженні подібних актів і роль урядів акредитуючих держав у визволенні дипломатів?

На жаль, однозначної відповіді немає, тому що сьогодні відсутній відповідний міжнародно-правовий акт, який ре­гулював би це питання. Але за загальними нормами міжна­родного права вважається, що держава, яка акредитувала своїх дипломатів, може висловити власну думку з приводу дій держави перебування у конкретному випадку. Однак во­на не зобов'язана це робити і відповідальність за рятування дипломатів повністю лежить на уряді країни перебування.

Водночас обов'язку держави вживати спеціальних захо­дів для забезпечення недоторканності особи, що користу­ється імунітетом, має кореспондувати обов'язок цієї особи не ставити державу перебування у таке становище, коли вона не може прийняти спеціальні заходи.

Аналізуючи ст. 29 Віденської конвенції 1961 р., в якій закріплений принцип особистої недоторканності диплома­тичного представника, треба зазначити, що її потрібно за будь-яких обставин тлумачити і використовувати у близь­кому спорідненні до умов, передбачених у ст. 41 Конвенції. Остання констатує, що "без шкоди для їх привілеїв та імуні­тетів усі особи, які користуються такими привілеями та іму­нітетами, зобов'язані поважати закони і постанови держави перебування. Вони також зобов'язані не втручатись у вну­трішні справи цієї держави".


5.4. НЕДОТОРКАННІСТЬ ПРИМІЩЕНЬ ДИПЛОМАТИЧНОГО ПРЕДСТАВНИЦТВА ТА ЇХ МАЙНА


Недоторканність приміщень — один із найважливіших імунітетів, що забезпечує нормальне функціонування дип­ломатичного представництва.

Під "приміщенням представництва", згідно з Віден­ською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 р., треба розуміти будівлі або частини будівель, які використовують­ся представництвом, включаючи резиденцію глави пред­ставництва, незалежно від того, кому належить право влас­ності на них, а також земельну ділянку, яка обслуговує цю будівлю або частину будівлі.

Конвенція не містить будь-яких обмежень стосовно роз­мірів приміщень представництва, а також кількості буді­вель, що використовуються як приміщення. Приміщення дипломатичних представництв не вважаються "екстериторі­альними" і, відповідно, повністю вилучені з-під юрисдикції приймаючої держави.

Водночас, згідно з функціональною теорією привілеїв та імунітетів, свобода акредитуючої держави при використанні приміщень, що належать їй, все-таки підпадає під певні обме­ження, які передбачені ст. 41 п. З Віденської конвенції. Ця стаття встановлює правило, згідно з яким "приміщення пред­ставництва не можна використовувати з метою, не сумісною з функціями представництва, передбаченими цією Конвен­цією, іншими нормами загального міжнародного права, або ж будь-якими спеціальними угодами між акредитуючою державою і державою перебування". Звідси випливає, що приміщення дипломатичного представництва не можуть бути використані з метою, спрямованою проти безпеки приймаючої держави, для переховування осіб, що розшу­куються відповідними владними органами приймаючої дер­жави, як приміщення для здійснення релігійних обрядів для жителів приймаючої держави, як школа чи публічна бібліотека.

Ст. 1 Віденської конвенції не зобов'язує набувати права власності на будівлі для дипломатичного представництва, хоча на практиці більшість держав, за загальним правилом, набувають його на будівлі та земельні ділянки для диплома­тичних представництв. Це питання розв'язується на підставі двостороннього договору або згідно з законодавством прий­маючої держави.

Крім цього, надана свобода обмежена також тим, що акредитуюча держава не може перенести приміщення пред­ставництва в іншу місцевість на власний розсуд. Це озна­чає, що приміщення дипломатичного представництва ма­ють бути розташовані на території, відведеній під офіційне представництво акредитуючої держави. Поза цими "обме­женнями" скеровуюча держава сама визначає способи та мету використання приміщень і території представництва. За загальноприйнятим у дипломатичній практиці правилом приміщення постійного дипломатичного представництва розташоване у місцевості, де перебувають глава держави і глава уряду приймаючої держави. Навіть у випадку еваку­ації уряду дипломатичний корпус також евакуюється ра­зом з ним (зокрема, у Польщі в 1939 р., в СРСР у 1942 р., у Бельгії під час Першої світової війни).

Недоторканність приміщень дипломатичного представ­ництва належить до найважливіших дипломатичних при­вілеїв та імунітетів, є природним продовженням імунітету особистої недоторканності та відіграє важливу роль у забез­печенні виконання дипломатичних функцій. Саме тому за­борона заходити до приміщення представництва без згоди його глави має абсолютний характер. Із цієї норми немає жодних винятків, а тому вона має бути виконана навіть у випадку пожежі в дипломатичному представництві або за­хоплення його терористами. Згідно з положеннями Кон­венції, місцева влада може ввійти до приміщення представ­ництва лише за згодою його глави. Якщо глава представ­ництва відсутній або з певних причин фізично позбавлений можливості розв'язати це питання, держава перебування має зробити відповідний запит на згоду від уряду акредиту­ючої держави.

Позаяк місцева влада не може ввійти до приміщення представництва без згоди його глави, фактично виключаєть­ся можливість здійснення таких примусових дій, як обшук, арешт, реквізиція та виконавчі дії. Відповідно до Віденської конвенції 1961 р., на державі перебування лежить спеціаль­ний обов'язок вживати всіх належних заходів для захисту приміщень представництв від усякого вторгнення або шко­ди та для запобігання будь-якому порушенню спокою пред­ставництва або образі його гідності. Треба зазначити, що останнім часом частішають випадки порушення цієї нор­ми. Перед посольствами організовуються вуличні маніфе­стації, пікети, зокрема, з формального дозволу компетент­них органів приймаючої держави. Трапляються випадки ви­користання вибухових пристроїв, застосування телефонних погроз тощо. Усе це порушує встановлений порядок і нор­мальний режим праці дипломатичного представництва.

Обов'язок держави перебування забезпечити захист дип­ломатичного представництва від посягання приватних осіб включає два компоненти: по-перше, організацію місцевою владою в разі потреби фізичної охорони дипломатичного представництва і призупинення будь-яких нападів, проник­нень та інших посягань з боку приватних осіб і, по-друге, у випадку вчиненого посягання, проведення розслідування і покарання винних, а також забезпечення компенсації зав­даної шкоди.

Охорону приміщень дипломатичних представництв за­безпечує держава перебування, переважно використовую­чи спеціальні військові підрозділи або поліцію. Норми міжнародного права не регулюють порядок охорони дипло­матичних представництв, кількість сил і засобів, потрібних для цього. Конвенція лише проголошує забезпечення захи­сту приміщень представництв "спеціальним зв'язком дер­жави перебування". Отже, визначення обсягу та конкрет­ного порядку організації охорони належить до компетенції держави перебування. Дипломатичне представництво, своєю чергою, може висловити прохання про посилення охорони, якщо, на його думку, неналежна діяльність міс­цевих органів реально загрожує настанню шкідливих на­слідків.

У процесі здійснення захисту приймаюча держава від­повідає за безпеку представництва і його нормальну ді­яльність. Забезпечуючи недоторканність приміщень, держа­ва перебування зобов'язана проводити розслідування ви­падків посягання на них і здійснювати покарання винних у порушенні недоторканності. У деяких країнах з метою ви­конання зобов'язань щодо охорони дипломатичних пред­ставництв і покарання осіб, винних у цьому, були прийняті спеціальні закони. Зокрема, у США в 1972 р. прийнято Закон про захист іноземних посадових осіб і офіційних го­стей. В Україні такого закону немає, хоча Конвенція 1973 р. про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що кори­стуються міжнародним захистом, зокрема дипломатичних агентів, зобов'язує держав-учасниць передбачити відпо­відальність за напад на приміщення дипломатичного пред­ставництва: "Кожна держава-учасниця передбачає від­повідні покарання за такі злочини з урахуванням їх тяж­кості та характеру" (п. 2 ст. 2).

Здійснення захисту приміщень дипломатичних представ­ництв від посягань приватних осіб передбачає не лише по­карання винних у цьому, але й забезпечення компенсації завданої шкоди. А тому непоодинокими є випадки, коли, заявляючи протест з приводу порушення недоторканності приміщень, дипломатичні представництва вимагають одно­часно і компенсації завданої матеріальної шкоди. У деяких країнах з цього приводу є відповідні нормативні акти, що передбачають виплату компенсації на основі взаємності. Зокрема, у федеральному бюджеті Німеччини є стаття "Ви­няткові відшкодування", що передбачає відшкодування на основі взаємності шкоди, завданої демонстрантами пред­ставництвам інших країн у ФРН.

Сучасна дипломатична практика переконливо доводить, що питання про відповідальність держави перебування у вигляді відшкодування завданої шкоди виникає у тих ви­падках, коли вона:

а) сама організувала або спровокувала порушення недоторканності приміщень приватними особами;

б) не виявила необхідної пильності, щоб запобігти порушенням;

в) не покарала винних за порушення.

Сьогодні міжнародне право не регулює розв'язання цьо­го питання, хоча договірне закріплення обов'язку держави перебування компенсувати завдану приватними особами шкоду в усіх випадках, крім тих, коли дипломатичне пред­ставництво само спровокувало або допустило її завдання, потребує свого конвенційного оформлення.

Дипломатична теорія і практика, на жаль, не дають од­нозначної відповіді на питання про межі недоторканності приміщень представництв. Це питання на практиці найча­стіше виникає у зв'язку з неправомірним наданням дипло­матичного притулку. Останній обмежується фактично те­риторією приміщення дипломатичного представництва, чим відрізняється від політичного притулку, який ще називаєть­ся територіальним. Основний зміст територіального притул­ку полягає в тому, що іноземцеві надається дозвіл на від'їзд і перебування на території держави, яка надає йому приту­лок за переслідування з політичних переконань і дій.

Згідно з існуючою думкою в науці міжнародного права є обмаль норм загального міжнародного права, які були б під­ставою для надання дипломатичного притулку у приміщен­нях дипломатичного представництва. Такі дії несумісні з функціями представництва і є порушенням суверенітету приймаючої держави. Але це не стосується Латинської Америки, де існує тривала практика надання дипломатич­ного притулку, яка базується на договірних нормах. Прак­тика надання дипломатичного притулку закріплена в та­ких багатосторонніх договорах, як Міжнародний договір, прийнятий у 1889 р. у Монтевідео, Конвенція про приту­лок, підписана 20 лютого 1928 р. у Гавані, Конвенція про політичний притулок, прийнята 26 грудня 1933 р. у Монте­відео, Конвенція про дипломатичний притулок, прийнята 28 лютого 1954 р. у Каракасі.

Договори держав Латинської Америки визначають не лише місце, де може бути наданий дипломатичний приту­лок, але й інші питання. Наприклад, на підставі цих дого­ворів дипломатичний притулок можна надавати лише осо­бам, переслідуваним за політичні погляди. Кваліфікація підстав надання притулку, а також характеру злочину чи мотивів переслідування здійснюється державою, що надає притулок. При цьому існує обов'язок невідкладного повідом­лення компетентних органів приймаючої держави про на­дання притулку.

Надання дипломатичного притулку здійснюється, голов­ним чином, з гуманітарних переконань і лише на певний час. Приймаюча держава має право зажадати від особи, якій надано притулок, покинути її територію. У такому випадку вона зобов'язана безпеку дій особі шляхом надання відпо­відного листа, який би надав особисту недоторканність під час проїзду через її територію. Ця держава також зобов'я­зана прийняти назад цю особу, якщо б вона покинула тери­торію приймаючої держави і жодна з держав не дала б зго­ду на її прийняття на власній території. Усі витрати, пов'я­зані з переїздом такої особи, покриває дипломатичне пред­ставництво, що надало притулок.

Надання дипломатичного притулку є правом держави, а не її обов'язком. Держава (дипломатичне представництво), що надає дипломатичний притулок, має забезпечити відпо­відне перебування особи, що користується притулком, і не дозволити їй дії, що порушують спокій та встановлений суспільний порядок, а також невтручання у внутрішні спра­ви приймаючої держави.


5.5. ІМУНІТЕТ ВІД ЮРИСДИКЦІЇ


Юрисдикція — це суверенне право кожної держави здійснювати свої виняткові владні повноваження у сфері як правотворчості, так і правозастосування у цивільних, кримінальних та адміністративних справах. У теорії права наголошується, що юрисдикція держави, за загальним пра­вилом, обмежується її територією і поширюється на всіх фізичних осіб, що перебувають на ній. Водночас із цього загального правила є винятки. Один із них стосується про­сторової сфери, коли юрисдикція може поширюватись за певних обставин і за межі власної території держави. Йдеть­ся про спеціальну компетенцію прибережної держави у при­леглій зоні. Крім цього, згідно із загальною нормою міжна­родного права, судна держави та інші об'єкти, які перебу­вають у відкритому морі чи в космосі, не підпадають під юрисдикцію жодної із держав за винятком держави прапо­ра. Інший виняток стосується осіб, на яких не поширюєть­ся юрисдикція цієї держави. Отже, у цій ситуації спостері­гається не розширення, а звуження сфери дії національної юрисдикції через вилучення з-під неї цієї категорії іно­земців.

У сучасному міжнародному праві імунітет дипломатич­них представників від юрисдикції країни перебування найбільш закріплений у ст. 31 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. Цей імунітет є абсолютний і означає непідлеглість дипломатичного агента юрисдикції приймаючої держави у сфері її кримінальної, цивільної та адміністративної юрисдикції. Він виступає процесуальною передумовою, яка унеможливлює здійснення провадження стосовно осіб, на яких поширюється цей імунітет. При цьо­му не має значення, чи діяв дипломатичний агент під час виконання службових обов'язків, чи як приватна особа. Єдине, що може зробити у таких випадках держава перебу­вання, — це оголосити дипломата persona non grata і зажа­дати його відкликання з посади, яку він обіймає.

Водночас звільнення дипломатичного агента від юрис­дикції приймаючої держави зовсім не означає, що він звіль­няється від обов'язку дотримання законів та інших право­вих приписів приймаючої держави, які передбачені у ст. 41 Віденської конвенції. Імунітет від юрисдикції приймаючої держави не звільняє агента від юрисдикції акредитуючої держави, громадянином якої він переважно є.

Віденська конвенція 1961 р. не фіксує жодних конкрет­них положень, які стосуються юрисдикційного імунітету дипломатичного представництва. Формально воно не є юри­дичною особою у внутрішньому праві приймаючої держа­ви. Однак на дипломатичне представництво, яке виступає органом акредитуючої держави, поширюється юрисдикцій-ний імунітет, оскільки жодна суверенна держава не може поширювати свою юрисдикцію на іншу державу. Крім цьо­го, на все майно, що належить до сфери функціонування представництва (наприклад, приміщення, архіви), поши­рюється недоторканність. При цьому треба зазначити, що місцеві суди не наділені компетенцією у справах, пов'яза­них із діяльністю та майном дипломатичного представниц­тва, а також його цивільно-правовими зобов'язаннями.

На відміну від дипломатичних представників та членів адміністративно-технічного персоналу, імунітет від кримі­нальної юрисдикції членів обслуговуючого персоналу не по­ширюється на членів їх сімей.

Віденська конвенція 1961 p., на відміну від імунітету від адміністративної і цивільної юрисдикції, не передбачає жодних обмежень і винятків від імунітету від кримінальної юрисдикції. Як і недоторканність, він має інтеґральний ха­рактер і поширюється однаковою мірою як на службову діяльність, так і на приватне життя за винятком обслугову­ючого персоналу. Особи, на яких поширюється цей імуні­тет, не підлягають кримінальному ув'язненню з боку прий­маючої держави і проти них не можуть бути застосовані санкції, передбачені кримінальним законодавством цієї держави. Хоча при цьому варто зазначити, що імунітет від кримінальної юрисдикції відрізняється від особистої недо­торканності, оскільки остання значно ширша за змістом. Про порушення імунітету від кримінальної юрисдикції може йти мова, коли проти особи, на яку поширюється вказаний імунітет, розпочато судове провадження або за­стосовано хоча б один із видів кримінально-процесуальних дій, або коли винесене рішення суду. Тоді як затримання або арешт особи, що користується цим імунітетом, без попе­реднього розпорядження суду може кваліфікуватися як по­рушення недоторканності.

Імунітет від кримінальної юрисдикції на практиці озна­чає повне вилучення цих осіб з-під дії судових і слідчих органів приймаючої держави. Проти них не може бути по­рушено кримінальну справу.

Дипломатичний агент не зобов'язаний давати свідчення як свідок. Однак він може добровільно свідчити усно чи письмово, зокрема у випадку, якщо дипломат є учасником автотранспортної пригоди або якщо стосовно нього вчинено недружній акт.

Акредитуюча держава, якщо у неї є для цього вагомі підстави, може відмовитись від імунітету від юрисдикції дипломатичних агентів і осіб, які користуються ним згідно зі ст. 37 Віденської конвенції. При цьому така відмова має бути завжди чітко виражена у формі офіційного документа, найчастіше дипломатичної ноти.

Однак, як свідчить дипломатична практика, держави рідко відмовляються від юрисдикційного імунітету стосов­но членів своїх дипломатичних представництв у цивільних справах, намагаючись дуже часто розв'язати спірні питання дипломатичним шляхом. Це дає змогу уникнути поширення інформації у засобах масової інформації і зберегти престиж на міжнародній арені. Для цього у розпорядженні держав достатньо засобів:

• вирішення спірної справи шляхом безпосередньої зго­ди між сторонами за допомогою добрих послуг з боку дип­ломатичного протоколу МЗС;
  
• дипломатичне втручання з боку МЗС приймаючої держави до глави дипломатичного представництва акреди­тованої держави або до її МЗС;
  
• оголошення члена персоналу дипломатичного пред­ставництва persona non grata або небажаною особою;
  
• зменшення кількості персоналу дипломатичного пред­ставництва;
  
• відмова в агремані для наступного глави дипломатич­ного представництва до вирішення спірної ситуації;
  
• залежно від важливості справи та її можливих полі­тичних і суспільних наслідків приймаюча держава може застосувати більш суворі засоби аж до розірвання диплома­тичних зносин.
  

Отже, якщо згоди немає, то приймаюча держава може оголосити такого дипломата persona non grata і зажадати його відкликання з посади, яку він обіймає.

Крім цього, дипломатичний агент користується також імунітетом від цивільної та адміністративної юрисдикції, окрім випадків:

а) майнових позовів, що стосуються приватного нерухомого майна на території держави перебування, якщо він не володіє ним від імені акредитуючої держави для потреб представництва;

б) позовів, що стосуються успадкування, відносно яких дипломатичний агент виступає як виконавець заповіту, опікун над спадковим майном (спадкоємець або відказоодержувач), як приватна особа, а не від імені акредитуючої держави;

в) позовів, що стосуються будь-якої професійної або ко­мерційної діяльності, яку здійснює дипломатичний агент у державі перебування за межами офіційних функцій.

Викладені вище положення переконливо свідчать, що всі дії так чи інакше пов'язані з отриманням прибутку.

Під час конференції представники делегації деяких країн висловились за розширення передбачених у проекті ви­нятків з імунітету від цивільної юрисдикції. Делегація Мексики запропонувала закріпити в Конвенції положення про те, що "імунітет від кримінальної юрисдикції, яким користується дипломатичний агент, не звільняє його від цивільної відповідальності за завдану шкоду". Це означа­ло б, що коли дипломат завдасть шкоди, вчинивши злочин, йому може бути висунуто цивільний позов. Найбільш по­ширеним випадком є "автомобільний наїзд", коли дипло­матичний агент під час керування автомобілем завдає шко­ди здоров'ю людей. За пропозицією Голландії та Мексики під час роботи конференції у Відні обговорювалась мож­ливість включення до Конвенції статті про те, що "імунітет від цивільної юрисдикції тією мірою, якою він стосується позовів про відшкодування шкоди, завданої дорожніми ін­цидентами, які сталися у державі перебування з вини дипло­матичного агента, обумовлений тим, що такий позов може бути прямо пред'явлений до страхової компанії в будь-яко­му суді держави перебування".

У випадку включення такої норми до тексту Конвенції у разі виникнення претензій унаслідок автомобільної аварії імунітет від цивільної юрисдикції визнавався б за дипло­матом лише в тому випадку, якщо б якась страхова компа­нія у державі перебування дипломата завчасно взяла на себе відповідальність за завдану ним шкоду.

Такі пропозиції не мали на конференції широкої під­тримки. Але була прийнята спеціальна резолюція з цього питання. Вона рекомендувала, щоб у випадках, коли поси­лання на дипломатичний імунітет позбавляє зацікавлених осіб права домагатись відшкодування збитків, "акредито­вана держава відмовлялась від імунітету співробітників свого дипломатичного представництва стосовно цивільних позовів осіб у державі перебування, якщо це можливо без порушень функцій представництв, і, коли відмов від імуні­тету немає, акредитуюча держава робила все можливе для справедливого задоволення такого роду вимог".

Формально ст. 42 Конвенції констатує, що дипломатич­ний агент не має права займатися в державі перебування професійною або комерційною діяльністю з метою особистої вигоди.

Згідно з п. 1 "с" ст. 31 Конвенції, на членів сімей осіб, які мають привілейоване становище, не поширюються при­вілеї та імунітети стосовно їх підприємницької чи іншої тор­говельної діяльності. Держави інколи укладають угоди між собою, щоб не допускати, таким чином, "комерціалізації" членів сімей персоналу дипломатичного представництва у державі перебування. Водночас треба зазначити, що відпо­відно до міжнародної практики члени сімей персоналу дип­ломатичного представництва можуть займатися гуманітар­ною, філантропічною, культурологічною та освітянською діяльністю, що не передбачає отримання доходів. Але навіть на такі види діяльності потрібна згода як акредитуючої, так і приймаючої держави. Тоді ці особи користуються привіле­ями та імунітетами, які їм надані, у повному обсязі.

Отже, враховуючи особисту недоторканність та імунітет від юрисдикції членів дипломатичного та адміністративно-технічного персоналу, їх приміщення та майна, суди відмов­ляють у позові громадянам приймаючої держави проти іно­земного дипломатичного представництва і його персоналу за винятком, коли існує відмова від імунітету щодо цієї категорії осіб, або коли такі дії вчиняються ними як при­ватними особами.

З огляду на значне збільшення автомобільного парку у всіх країнах світу відбулися також значні зміни у прави­лах дорожнього руху, зокрема у плані паркування та екс­плуатації (США, Великобританія тощо). Останнім часом дипломати мають певні труднощі з паркування транспорт­них засобів, особливо в центрі міста. У Бельгії автомобілі дипломатичних працівників, які припарковані у не відве­дених для цього місцях, за викликом поліції забирають спеціальні фірми й утримують їх на приватних стоянках. За такі "послуги" беруть досить велику плату.


5.6. СВОБОДА ЗНОСИН ТА ПРАВОВИЙ СТАТУС ДИПЛОМАТИЧНОЇ ПОШТИ І ДИПЛОМАТИЧНОГО КУР'ЄРА


Свобода зносин з органами акредитованої держави є не­обхідною умовою для забезпечення нормальної діяльності дипломатичного представництва. З давніх-давен, згідно з нормами міжнародного права, забезпечення іноземному дипломатичному представництву всіх умов для вільного зв'язку зі своїм урядом вважали загальноприйнятим обо­в'язком держави перебування. Питання про свободу зносин закріплене в п. 1 ст. 27 Ві­денської конвенції, яка встановлює, що "при зносинах з уря­дом та іншими представництвами і консульствами акреди­туючої держави, де б вони не перебували, представництво може користуватися всіма прийнятними засобами, вклю­чаючи тематичних кур'єрів і закодовані або шифровані де­пеші". Аналогічний обов'язок дозволяти й охороняти вільні зносини покладається також і на треті держави, через тери­торію яких офіційна кореспонденція прямує транзитом (п. З ст. 40).

Згідно з Конвенцією, приймаюча держава зобов'язана запевнити всіх членів персоналу дипломатичного представ­ництва у забезпеченні нею свободи пересування на своїй території, за винятком тих місць, перебування в яких забо­ронене з огляду на безпеку та встановлений порядок. Такі обмеження існували в період "холодної війни". Зокрема, іно­земні дипломати не могли подорожувати за межі 50 км від Москви. У відносинах між США та Україною такі обмежен­ня були зняті в травні 1992 р. Доктрина сучасного міжнародного права допускає мож­ливість введення таких обмежень. Але для їх обґрунтуван­ня здебільшого робиться посилання на надзвичайні обста­вини, в яких знаходиться держава перебування, на стан крайньої необхідності, який обумовлює неможливість дія­ти будь-яким іншим чином, крім визначеного (наприклад, стан війни, надзвичайний стан, стихійне лихо, громадян­ська війна).

Обмеження на пересування може мати лише тимчасо­вий характер, після нормалізації становища в країні воно має бути скасоване. Звідси неправомірним видається вве­дення спеціального порядку пересування для дипломатів, оскільки під час розробки проекту Конвенції малось на увазі, що "закони і правила про зони", про які йдеться у ст. 26, по­винні прийматися з огляду на широку громадськість, а не винятково на дипломатів.

Дипломатична пошта є одним із видів зв'язку між дер­жавою, її дипломатичними, консульськими та іншими пред­ставництвами за кордоном і має забезпечити нормальне їх функціонування відповідно до норм сучасного міжнародно­го права. Згідно зі ст. 27 Віденської конвенції, вона є відпо­відним "сховищем", яке не підлягає ні розпакуванню, ні затриманню. При цьому "всі місця дипломатичної пошти повинні мати видимі зовнішні ознаки, які вказують на їх характер, вони можуть містити лише дипломатичні доку­менти та предмети, призначені для офіційного користування".

У практиці різних держав "сховище" має неоднакову назву. У деяких європейських країнах — bag, у країнах Америки — pouch, у Франції — valise, в Україні — дипло­матична валіза або дипломатична пошта. Кожна диплома­тична валіза є місцем дипломатичної пошти.

Визначення дипломатичної пошти має дві основні особ­ливості: функція пошти, тобто передавання офіційної ко­респонденції, документів або предметів, призначених винят­ково для офіційного користування, як інструменту зносин між акредитуючою державою та її місіями за кордоном; зов­нішні знаки, що свідчать про офіційний характер пошти. Ці дві особливості відрізняють дипломатичну пошту від інших місць, які перевозять або пересилають як особистий багаж дипломатичного агента або звичайну поштову посил­ку чи інший вантаж. Суттєвою характеристикою диплома­тичної пошти є наявність видимих зовнішніх ознак, що вказують на її характер дипломатичної пошти, оскільки на­віть якщо вона буде складатися з тих місць, які не вміщу­ють офіційної кореспонденції, документів чи предметів, які призначені для офіційного користування, вона все ж є дип­ломатичною поштою, тому має користуватися міжнародно-правовим захистом.

Способи досТавлення пошти бувають різні, її може су­проводжувати дипломатичний кур'єр. Вона може бути дору­чена командирові екіпажу цивільного літака, капітанові торговельного судна. Методи доставлення відрізняються залежно від способів відправлення і транспортування. Су­часне міжнародне право не передбачає жодних правових норм, які б обмежували масу та кількість місць диплома­тичної пошти. Однак це не означає, що такі питання розв'я­зуються на власний розсуд. За загальним правилом такі обмеження можуть бути визначені двосторонніми домовле­ностями між державами.

Крім цього, встановлюються відповідні вимоги до від­правлення дипломатичної пошти, які є загальноприйняти­ми з боку держав. На всі місця дипломатичної пошти за­повнюється документ встановленої форми. Переважно — кур'єрський лист, у якому вказується статус особи, що су­проводжує пошту, кількість місць дипломатичної пошти, підпис відправника, завірений печаткою. Дипломатична по­шта, відправлена без супроводу, має бути забезпечена су­провідним листом, у якому зазначено адресу відправника та одержувача, масу валізи, кількість місць дипломатичної пошти. Але в будь-якому випадку всі місця дипломатичної пошти мусять мати видимі зовнішні ознаки, які вказують на їх характер, і при цьому можуть містити лише дипло­матичні документи та предмети, призначені для офіційного користування. Згідно з положенням Віденської конвенції 1961 р., держава, яка надсилає дипломатичну пошту, бере на себе відповідальність у визначенні того, з дипломатичної валізи, що, на її думку, вимагає захисту, та які документи і предмети належать до офіційного користування. Як зазна­чалося вище, у тексті Конвенції досить чітко і недвозначно зафіксована неприпустимість затримання чи розпакування дипломатичної пошти. Але на практиці деякі держави здійс­нюють спроби перекрутити ці положення, використовують сучасні технічні засоби з метою огляду дипломатичної пошти.

Зрозуміло, що кожна акредитуюча держава зацікавлена у захисті своїх дипломатичних кур'єрів і дипломатичної пошти з боку приймаючої держави. Цей захист нормативно закріплений у п. 5 ст. 27 та в п. З ст. 40 Віденської кон­венції 1961 р. і повинен надаватись приймаючою державою шляхом прийняття різних заходів як законодавчого, так і ад­міністративного характеру у внутрішньодержавній сфері.

Отже, принцип свободи зносин отримав всезагальне ви­знання як правова норма сучасного дипломатичного права і його варто також розглядати як ядро правового режиму дипломатичних кур'єрів і дипломатичної пошти. Найбільш важливий практичний аспект цього принципу — безпечне, безперешкодне і швидке доставлення дипломатичної депеші та повага до її конфіденційного характеру; він є правовою підставою для захисту дипломатичної пошти і, відповідно, на приймаючу державу покладається зобов'язання надава­ти кур'єрові і пошті, коли вони перебувають на території держави, відповідні можливості, привілеї та імунітети, щоб забезпечити належне досягнення поставленої мети.

Ефективне застосування норми про свободу дипломатич­них зносин вимагає не лише, щоб приймаюча держава доз­воляла і захищала в межах дії своєї юрисдикції вільні зноси­ни, які здійснюються за допомогою дипломатичних кур'єрів та дипломатичної пошти, але й щоб аналогічний обов'язок покладався також на державу або держави транзиту.

Переважна більшість держав доручає доставлення дип­ломатичної пошти за призначенням професійним дипкур'є­рам, які, зазвичай, є співробітниками МЗС. Отже, таке при­значення є актом, що належить до внутрішньої юрисдикції акредитуючої держави.

Водночас призначення дипломатичного кур'єра акреди­туючою державою має деякі міжнародні наслідки, які за­чіпають державу перебування і державу транзиту.

Свої функції дипломатичний кур'єр виконує лише за дорученням держави і від її імені. Він особисто відповідає перед своєю державою за передачу дипломатичної валізи або усного повідомлення. Дипломатичному кур'єру надаєть­ся офіційний документ, у якому вказуються його статус і ос­новні особисті дані, включаючи прізвище, в разі потреби — офіційне становище чи ранг, а також кількість місць дип­ломатичної пошти, яку він супроводжує, їх ідентифікацій­не маркування і пункт призначення. Незалежно від того, як називається цей документ ("кур'єрський лист", "по­свідчення", "посвідчення кур'єра" чи "спеціальне посвідчен­ня"), його правовий характер і мета залишаються загалом однакові, тобто він є офіційним документом, що підтвер­джує статус дипломатичного кур'єра. Деякі держави вида­ють своїм професійним кур'єрам навіть дипломатичні або службові паспорти.

Згідно з п. 5 ст. 27 Віденської конвенції 1961 р., диплома­тичний кур'єр під час виконання своїх обов'язків кори­стується захистом держави перебування, особистою недо­торканністю і не підлягає арешту або затриманню у будь-якій формі. Крім цього, держава, територією якої здійснює транзитний проїзд дипломатичний кур'єр, зобов'язана вжи­ти всіх необхідних заходів від будь-яких посягань щодо ньо­го. Інакше це може призвести до небажаних ускладнень у від­носинах між державами.

Такі привілеї, як позачергове придбання проїзних квитків для проїзду дипломатичних кур'єрів за призначен­ням, спрощення процедури проходження прикордонного та

митного контролю, що надаються приймаючими держава­ми, є не що інше як конкретизація і реалізація відповідних положень Конвенції про дипломатичні зносини.

Дуже важко визначити ті можливості, які можуть бути надані дипломатичному кур'єрові, оскільки все залежить від обставин у кожному конкретному випадку. Однак варто зазначити, що обов'язок держав у наданні таких можливо­стей обмежується за конкретних обставин.


5.7. МИТНІ ТА ПОДАТКОВІ ІМУНІТЕТИ


До прийняття Віденської конвенції 1961 р. митний іму­нітет дипломатів подавався згідно з нормами міжнародного звичаєвого права. Він включає три основні елементи: свобо­ду ввезення та вивезення предметів, призначених для осо­бистого користування; звільнення цих предметів від мит­них зборів; звільнення у вигляді загального правила особи­стого багажу дипломатів від митного огляду.

Відповідно до п. 1 ст. 36 Конвенції, держава перебуван­ня, згідно з прийнятими нею законами і правилами, дозво­ляє ввозити "предмети, призначені для особистого користу­вання дипломатичного агента або членів його сім'ї, які жи­вуть разом з ним, включаючи предмети, призначені для його улаштування". Але, як випливає зі змісту цієї статті, вка­зана свобода не є абсолютною, оскільки приймаюча держа­ва має право вводити необхідні обмеження і регулювати порядок ввезення та вивезення тих чи інших товарів. Отже, приймаюча держава, керуючись положеннями Віденської конвенції, конкретизує свої вимоги щодо певної групи това­рів і вводить обмеження. Такі обмеження здебільшого сто­суються автомобілів, алкоголю, цигарок тощо.

Згідно зі ст. 287 Митного кодексу України, глава дип­ломатичного представництва іноземної держави та члени дипломатичного персоналу представництва, а також члени їхніх сімей, які проживають разом з ними, за умови, що вони не є громадянами України та не проживають в Украї­ні постійно, можуть ввозити в Україну товари, призначені для особистого користування, включаючи предмети почат­кового облаштування, та вивозити з України товари, при­значені для особистого користування, включаючи придбані на митній території України, з дотриманням встановленого порядку їх переміщення через митний кордон України. Такі товари звільняються від сплати платежів, за винятком мит­ного збору за зберігання на складах митних органів, а та­кож плати за їх митне оформлення, якщо воно здійснюєть­ся поза місцем розташування митних органів або поза робо­чим часом, встановленим для митних органів.

Особистий багаж глави дипломатичного представництва іноземної держави, членів дипломатичного персоналу пред­ставництва, членів їхніх сімей, які проживають разом з ним, звільняється від митного огляду, якщо немає достатніх підстав вважати, що він містить товари, не призначені для особистого користування, або товари, ввезення (вивезення) яких заборонене законодавством України чи регулюється карантинними та іншими спеціальними правилами.

Огляд повинен здійснюватися тільки в присутності на­званих у ст. 287 Митного кодексу України осіб або їх упов­новажених представників та за письмовим розпорядженням керівника чи заступника керівника відповідного митного органу. Згідно із законодавством України, на митному по­сту допускається також проведення огляду за письмовим розпорядженням начальника посту або його заступника.

Члени адміністративно-технічного персоналу представ­ництва і члени їх сімей, які проживають разом з ними, якщо вони не є громадянами держави перебування або не прожи­вають в ній постійно, користуються привілеями, зазначе­ними у п. 1 ст. 36 Конвенції щодо предметів початкового облаштування. Співробітники адміністративно-технічного персоналу дипломатичного представництва іноземної дер­жави та члени їхніх сімей, які проживають разом з ними, якщо ці співробітники та члени їхніх сімей не є громадяна­ми України та не проживають в Україні постійно, можуть ввозити в Україну товари, призначені для початкового об­лаштування, зі звільненням від сплати податків і зборів за винятком плати за їх митне оформлення, якщо воно здій­снюється поза місцями розташування митних органів або поза робочим часом, встановленим для митних органів (ст. 288 Митного кодексу України). Норми Конвенції про дипломатичні зносини не передбачають звільнення від мит­них платежів товарів, придбаних у державі перебування, і вивозяться за кордон. Законодавством багатьох країн пе­редбачена сплата мита стосовно окремих категорій товарів. Зазвичай, передбачається стягнення мита під час продажу дипломатами раніше встановленого терміну ввезених без мита автомобілів.

У п. 2 ст. 36 Конвенції передбачено, що "особистий ба­гаж дипломатичного агента звільняється від огляду, якщо немає серйозних підстав припускати, що він містить пред­мети, на які не поширюються винятки, згадані в п. 1 статті, або предмети, ввезення і вивезення яких заборонено зако­ном чи регулюється карантинними правилами держави пе­ребування. Такий огляд повинен проводитись лише в при­сутності дипломатичного агента або його уповноваженого представника".

Дипломатична практика засвідчує, що інколи особи, які користуються митними пільгами, серед них і дипломатичні агенти, зловживають наданими їм привілеями та імуніте­тами у митних справах і займаються контрабандним прове-зенням товарів і цінностей, ввезення і вивезення яких рег­ламентується митним законодавством. А тому багато дер­жав вважають за можливе і необхідне закріплювати у своєму законодавстві заходи, спрямовані на дотримання встанов­леного порядку їх пропускання через кордон. Це стосуєть­ся, насамперед, творів мистецтва, що мають високу худож­ню та історичну цінність, предметів контрабанди, зброї, нар­котичних засобів і навіть домашніх тварин, що вивозяться без належного дозволу. Але дипломат не підлягає особисто­му огляду.

Згідно зі ст. 34 Віденської конвенції 1961 р., на членів дипломатичного представництва не поширюється дія подат­кового законодавства приймаючої держави. Це звільнення стосується всіх податків, зборів і мит (особистих і майнових, державних, районних і муніципальних). Таке звільнення підтверджується внутрішнім законодавством держави пе­ребування. Водночас Конвенція передбачає деякі винятки, які стосуються непрямих податків, включених у ціну то­варів або обслуговування, зборів і податків на приватне нерухоме майно, що є на території держави перебування, якщо дипломатичний регент не володіє ним від імені акре­дитуючої держави для потреб представництва. Це стосуєть­ся також податків на спадщину й оплат на успадкування, що стягуються державою перебування, з винятками, перед­баченими в п. 4 ст. 39, згідно з якими, в разі смерті співро­бітника представництва, який не був громадянином держа­ви перебування або не проживав у ній постійно, або члена його сім'ї, який проживав разом із ним, держава перебу­вання повинна дозволити вивезення рухомого майна помер­лого, за винятком майна, придбаного у цій країні, вивезен­ня якого було заборонене на час його смерті. Крім цього, Конвенція встановлює, що податок на спадщину і мито на успадкування не стягуються з рухомого майна, знаходжен­ня якого в державі перебування зумовлене винятково пере­буванням тут померлого як співробітника представництва або члена сім'ї співробітника представництва.

Незважаючи на те, що ст. 34 Конвенції не звільняє членів персоналу дипломатичного представництва від сплати не­прямих податків, згідно з практикою держав, у яких ці податки передбачені, їх зазвичай повертають на принципах взаємності залежно від визначеної суми закуплених товарів. В угоді між державами визначається коло осіб, які кори­стуються цим правом.

До винятків із правил звільнення члена дипломатично­го представництва від різного роду фіскальних платежів належать збори і податки на приватний дохід, джерело якого міститься в державі перебування, та податки на ка­піталовкладення у комерційні підприємства в державі пе­ребування, а також збори, що стягуються за конкретні види обслуговування (плата за воду, вивезення сміття, освітлен­ня, газ тощо).

Члени дипломатичного представництва не звільняються також від оплати за реєстрацію транспортних засобів, за номерні знаки, а в деяких державах — від оплати за доро­ги, мости тощо. Наприклад, коли 1985 р. Швейцарія ввела оплату за користування автострадами, французькі, австрій­ські та люксембурзькі дипломати, керуючись інструкція­ми своїх урядів, відмовились від неї. Це стало не лише при­чиною непорозумінь між країнами, але й, фактично, в усьо­му дипломатичному корпусі у Швейцарії.

Згідно зі звичаями та міжнародною практикою члени дипломатичного представництва користуються також інши­ми податковими пільгами на підставі внутрішнього права держав.


Контрольні запитання

1. Хто має право ставити питання про звільнення від юрисдикційного імунітету?
   
2. Забезпечення привілеїв та імунітетів для диплома­тичного представництва іноземної держави — це право чи обов'язок приймаючої держави?
   
3. Які підрозділи силових структур держави перебуван­ня мають забезпечувати недоторканність приміщень дип­ломатичних представництв?
   
4. Якими нормами, права регулюється порядок набут­тя земельної ділянки і будівель для дипломатичного пред­ставництва?
   
5. Що включає спеціальний обов'язок держави перебу­вання забезпечити захист дипломатичного представництва акредитуючої держави?
   
6. У чому відмінність між дипломатичним і політичним притулком?
   

РОЗДІЛ 6


ПРАВО СПЕЦІАЛЬНИХ МІСІЙ

1. Основні етапи розвитку інституту спеціальних місій
   
2. Поняття спеціальних дипломатичних місій та їх класифікація
   
3. Міжнародно-правові основи організації та діяльності спеціальних місій
   
4. Привілеї та імунітети спеціальних місій
   

Сучасний етап розвитку міжнародних відносин харак­теризується розширенням і поглибленням взаємовідносин між державами, їх еволюцією в політичній, військовій, економічній та культурній сферах. Цей процес супроводжу­ється трансформацією та вдосконаленням форм і засобів за­безпечення розвитку співробітництва між основними суб'єк­тами міжнародних відносин, серед яких чільне місце нале­жить дипломатії. Така тенденція не раз підтверджувалась у ході роботи Комісії міжнародного права, спеціалізованих органів та установ ООН, інших міжнародних організацій та дипломатичних конференцій.

Незважаючи на те, що в сучасних умовах центр дипло­матичної діяльності змістився в бік постійних дипломатич­них представництв, така форма дипломатії, як спеціальні дипломатичні місії, що є одним з найстаріших інститутів міжнародного права і водночас найдревнішим інститутом дипломатичного права, продовжує відігравати важливу роль у реалізації суб'єктами міжнародного права свого права на участь у міжнародному спілкуванні. Завдяки гнучкості та мобільності вони не лише доповнюють діяльність постійних дипломатичних представництв, але й іноді вдало заміщу­ють їх. В умовах невизнання або відсутності дипломатич­них чи консульських відносин та в періоди особливого заго­стрення взаємовідносин між державами така форма дипло­матії фактично стає найбільш ефективним та єдиним можливим засобом підтримки контактів між державами.

У міжнародно-правовій літературі цій проблемі приділя­лося недостатньо уваги. У недалекому минулому як радян­ські, так і зарубіжні автори акцентували увагу на аналізі історії, місця, ролі та правовій регламентації постійних дипломатичних представництв, тоді як спеціальні дипло­матичні місії залишились поза увагою. Серед авторів, які тією чи іншою мірою зверталися до питання про спеціальні дипломатичні місії, варто назвати К. К. Сандровського, І. П. Бліщенка, 3. Петрася тощо.


6.1. ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ІНСТИТУТУ СПЕЦІАЛЬНИХ МІСІЙ

Історичні джерела стародавніх часів містять широку інформацію, яка стосується розвитку дипломатії в різних формах її прояву.

Найдавнішою документальною згадкою стосовно діяль­ності спеціальних місій, що дійшла до наших днів, є до­говір між двома месопотамськими містами-державами Ла-гаш та Умма, датований 100 роком до Р. X.

У процесі становлення та подальшого розвитку рабо­власницьких держав і розширення зовнішніх зв'язків між ними функції дипломатії значно розширюються та вдоско­налюються, що, своєю чергою, дає поштовх до подальшої еволюції інституту спеціальних дипломатичних місій. Це стосується, передусім, держав античного світу з більш роз­винутим рабовласницьким ладом, пов'язаних між собою близькістю географічного положення, спільністю моралі, культури та релігійними віруваннями. В окремі періоди зносини у цих міжнародних групах могли бути настільки інтенсивні, що відбувався регулярний обмін спеціальними дипломатичними місіями, який наближався до системи постійних дипломатичних представництв. Спеціальні місії в цей час мали епізодичний характер, перед ними стави­лись конкретні завдання, але вони не мали на меті підтри­мання загальних тривалих дипломатичних зносин між дер­жавами, оскільки сфера їх діяльності залишалася ще досить вузькою, а членський склад не завжди був чітко визначений.

У Середні віки виникають якісно нові умови державного та міжнародного життя, а інститут спеціальних диплома­тичних місій набуває свого подальшого розвитку. Однак традиції попередньої епохи суттєво вплинули на диплома­тичну практику використання інституту, що виявилося впродовж майже всього періоду Середньовіччя. Найбільши­ми центрами міжнародного життя в цей період були Візан­тія, Каролінгська монархія та Арабський халіфат, а в X—XI ст. до них приєдналась Київська Русь.

Після падіння Римської імперії носіями її впливу на процес дипломатії були римські державні особи, що пере­бували на службі у варварських королів і втілювали в жит­тя порядки та традиції Риму. Водночас дипломатичний церемоніал і детально розроблені форми дипломатичних актів Візантії були перейняті різними державами, які всту­пали з нею в зносини. Зокрема, в договорах перших київ­ських князів з Візантією досить докладно регламентуються правила прийому та перебування спеціальних місій.

Важливим джерелом римського впливу на дипломатич­ну практику Західної Європи була католицька церква. Папський престол утримував постійних резидентів у Кон­стантинопольському дворі, а також досить часто відряджав послів зі спеціальними дорученнями до Візантії та варвар­ських королівств. При відправленні та прийнятті спеціаль­них місій вони дотримувались більшості традицій і звичаїв, які існували в дипломатичній етиці Римської імперії. Потім ці звичаї були перейняті варварськими державами. Спеці­альні місії цих держав складались переважно з представ­ників католицького духовенства, особливо вищого, яке було на той час найбільш освіченою частиною суспільства. Вони володіли рисами, необхідними для ведення дипломатичних справ: ерудицією, риторикою, знанням латини, яка тоді стала дипломатичною мовою Європи, історії, юридичних і дипломатичних формальностей. У кінцевому підсумку окремі форми та звичаї римської дипломатичної практики, такі, як церемоніал приймання та відправлення спеціаль­них дипломатичних місій, обмін дарами, вірчі грамоти тощо, стали загальними для багатьох держав епохи Середньовіччя.

У Київській Русі досить інтенсивними були відносини між князями, що дало значний поштовх для розвитку інсти­туту спеціальних місій. Здебільшого дипломатичні зноси­ни здійснювались у формі переговорів при особистих зу­стрічах, на князівських з'їздах. Зустрічі князів можна до деякої міри розглядати як прототип сучасного виду спеці­альних дипломатичних місій, зокрема, як зустрічі глав дер­жав на найвищому рівні.

Упродовж XIII—XV ст. на тлі феодальної роздробленості простежується тенденція до утворення великих феодальних монархій, які ставлять перед собою складні завдання у сфері як внутрішньої, так і зовнішньої політики. У ході боротьби за об'єднання та розширення державних територій, полі­тичне і торговельне лідерство створюються численні союзи та коаліції. З огляду на це суттєво пожвавлюються дипло­матичні зносини і водночас набуває подальшого розвитку інститут спеціальних дипломатичних місій.

Поряд з інтенсивним обміном спеціальними дипломатич­ними місіями починають скликатись дипломатичні конгре­си, які, на відміну від духовних соборів, мають світський характер. Це т. зв. journess та tag, на яких присутні дипло­мати і посли володарів, а іноді й самі володарі. Такі конгре­си відбулися, зокрема, в Танасконі (1291 p.), Данцігу (1366 p.), Луцьку (1429 р.) та Авросі (1439 p.).

Починаючи з XVI ст., кількість постійних дипломатич­них місій швидко зростає, хоча цей процес стикається з пев­ними перешкодами. З огляду на те, що багато дипломатів займались шпигунством, часто втручались у внутрішні спра­ви приймаючих держав, організовували повстання та фі­нансували політичну опозицію, деякі держави відмовлялись від обміну постійними дипломатичними представництвами.

Деякі країни, маючи у приймаючій державі постійного дипломата, організовували додаткову спеціальну диплома­тичну місію, очолювану надзвичайним послом (зокрема, якщо виникала потреба проведення важливих переговорів). Надзвичайні посли, які очолювали спеціальні дипломатичні місії, були вищі за рангом та часто володіли правом відкли­кати звичайних послів, якщо ті не хотіли виконувати їх вказівок.

В історичному плані в жодній країні не існувало пра­вил, які б визначали строки виклику на аудієнцію спеці­альної місії, яка прибула. Проте досить часто траплялось, що її члени змушені були чекати довгий час, якщо вона не була бажаною.

Під час зустрічі та ведення переговорів спеціальні місії користувалися переважно латинською мовою. Однак досить часто дипломати стикалися з певними труднощами у тих державах, де внаслідок певних історичних і культурних особливостей латинську мову не вивчали. До таких держав належали Персія, Туреччина та Росія.

На відміну від спеціальних місій, які скеровували для ведення переговорів, церемоніальні місії не мали на меті виконання політичних доручень. Вони представляли свого володаря на різних урочистостях або здійснювали те, про що домовились попередні місії.

Формування класу професійних дипломатів (як членів спеціальних дипломатичних місій, так і постійних дипло­матичних представництв) було зумовлено активізацією дип­ломатичних зносин у XVI ст. До цих осіб ставились певні вимоги, що стосувались стану здоров'я, зовнішності, манер та освіти. Було бажано, якщо не сказати необхідно, щоб члени спеціальних дипломатичних місій мали добрий ви­гляд та задовільний стан здоров'я.

Якщо не брати до уваги персонал спеціальних диплома­тичних місій того періоду, то можна виділити такі два ос­новні види місій:

1. спеціальні дипломатичні місії, які складалися з одно­го дипломата, або одноосібні місії;
   
2. спеціальні дипломатичні місії, до складу яких входи­ло декілька осіб, або колегіальні місії.
   

У період Середньовіччя одноосібні місії не використову­вались, а вже починаючи з XVI ст. для здійснення особливо важливих і таємних доручень держави майже завжди за­стосовували місії з одним дипломатом. Зокрема, проведен­ня шлюбних переговорів довіряли окремим особам. В інших випадках перевагу надавали колегіальним місіям, особли­во в Австрії та Східній Європі.

На той час у дипломатичній практиці держав існували три форми спеціальних дипломатичних місій.

Звичайна колективна місія складалася з особи, якій довіряли виконання доручення, та 2—4-х дипломатів, які її супроводжували. Така форма існувала в Австрії, Валахії, Москві, німецьких державах. Іншими формами спеціаль­них дипломатичних місій були церемоніальні місії з нагоди укладення шлюбу або місії при конгресових зустрічах. На­приклад, у 1530 р. в Познані з метою взаємопорозуміння між Фердинандом І і Заполем зустрілись 6 австрійських та 7 польських дипломатів.

Зазвичай, місії складались із глави та інших членів, стар­шинство яких визначалось загальною інструкцією, що вра­ховувала посадовий і суспільний статус цих осіб. Найча­стіше місію очолювала особа, яка перебувала на найвищо­му щаблі ієрархічної драбини серед посланців, хоча могла знаходитись й на другому чи третьому місці. Іншого спосо­бу визнання старшинства не існувало, оскільки диплома­тичні ранги сформувались дещо пізніше. Лише в папській дипломатії існували ранги легатів і нунціїв. Загалом вико­ристовувались різні назви дипломатів: оратор, актор, бот-шафт, інтернунцій, прокуратор, гестор, нунцій та комісарій. Часто дипломати могли мати декілька таких титулів одно­часно. Перевага надавалась колективним місіям і тоді, коли проводились переговори, оскільки декілька дипломатів могли краще обміркувати свої дії, їх важче було обдурити або захопити зненацька. Крім цього, у колективних місіях можна було більш чітко забезпечити розподіл завдань.

Крім колективних місій, існували місії, які складались із представників кількох держав. Таку дипломатичну прак­тику найчастіше використовували Габсбурги. Однак такі місії могли завершитись успішно лише за умови єдності порозуміння між державами. Місію такого типу було наба­гато важче сформувати, ніж звичайну.

Поряд із звичайними та багатодержавними місіями існу­вали ще й колективні місії для подорожі. Вони складались із декількох осіб і представляли інтереси декількох воло­дарів. Але в них не було спільної мети, оскільки вони лише подорожували разом заради особистої безпеки та зручності.

Місії складались не лише зі звичайних дипломатів, але й членів супроводу. Зокрема, серед супроводу австрійських місій того періоду виділяли чотири групи осіб. До першої, яку можна назвати вищим персоналом місії, входили досвід­чені особи, часто серед них були родичі послів. Ці особи не здійснювали в місії чітко визначеної діяльності, часто залу­чались до різних справ як довірені особи. Друга група — це особи, які обіймали чітко визначені посади. Важливе місце належало секретарю, який виконував значний обсяг поточ­ної роботи, підписував депеші посланців, заносив перегово­ри та складав проекти договорів. Нижчий персонал місій, який підпорядковувався двом попереднім групам, складав­ся із озброєних осіб, які мали охороняти дипломатів, спри­яти полегшенню подорожі та справляти відповідне вражен­ня. Часто були також особисті слуги дипломатів та кухарі, але під час проведення переговорів ці особи не були при­сутні.

Якщо в Австрії володар призначав членів вищого персо­налу місій, а дипломат — охоронців та обслугу, відповідно в інших західних державах право на призначення всього складу персоналу місій повністю належало дипломату.

У багатьох державах до складу місії залучалися й інші особи. Найчастіше це були купці, які хотіли використати можливість безмитного проїзду, що було привілеєм місій. У московських дипломатичних зносинах часто доходило до того, що за рахунок купців місія налічувала від