Міністерство освіти І науки України Львівський національний університет імені Івана Франка духовність. Культура. Нація. Збірник наукових статей Випуск 4 Львів 2008 Духовність. Культура. Нація

Вид материала

Содержание

Співвідношення розсудку і розуму у вимірах розпізнання культури і цивілізації
Навчально-методичний центр кафедри філософії
Духовний зміст
Соотношение рассудка и разума
Correlation of reason and intelligence
Комунікаційні процеси в сучасному інформаційному суспільстві

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 28

К У Л Ь Т У Р А Т А Ц И В І Л І З А Ц І Я:

С У Ч А С Н И Й П О Г Л Я Д

УДК 130.2

СПІВВІДНОШЕННЯ РОЗСУДКУ І РОЗУМУ У ВИМІРАХ РОЗПІЗНАННЯ КУЛЬТУРИ І ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Возняк Володимир

Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка

Навчально-методичний центр кафедри філософії,

вул. Івана Франка, 24,

м. Дрогобич, 82100, Україна.

Зроблено змістовну кореляцію розпізнання понять „культура” і „цивілізація” із співвідношенням категорій „розум” і „розсудок”. Проаргументовано тезу про те, що за умов відчуженої соціальності, уречнення суспільних стосунків цивілізація панує над культурою так само, як розсудок бере гору над розумом.

Ключові слова: розсудок, розум, цивілізація, культура, духовність.

Актуальність реальних проблем відновлення, збереження і розвитку духовності зумовлює необхідність категоріальної рефлексії сутності духовних процесів. Мета даної статті – розглянути співвідношення понять „культура” і „цивілізація”, „розсудок і розум” у контексті завдань формування розумно-діалектичного мислення як дійсного осереддя духовності як такої.

Духовні виміри людського буття пов’язані з орієнтацією людської діяльності на такі абсолюти: Істина, Добро і Краса. Отож, істина, добро і краса іманентні розумному ставленню людини (не втрачаючи при цьому своєї трансцендентності). Розумному, – а не просто „розумовому”. Гносеологізація розуму, обмеження його тільки пізнавальними процедурами – призводить до зрозсудлення. Тоді „розум” є справді „відстороненим” – від інших модусів людського існування, відстороненим від повноти істини. Діалектичний розум не відсторонений („отвлечённый”), а, якщо скористатися образом Г.Д. Гачева, „залучений” („вовлечённый”) – це мислення, занурене в купіль всеповноти буття, живого первинного досвіду до всякого розсічення духу на суб’єкт і об’єкт (М. Бердяєв). Таке мислення не відвернене від споглядання, а перебуває усередині нього, виступаючи мислячим спогляданням (чи – мисленням, що споглядає). Воно не відсторонене і від потягу людини до буття і буття до людини, як і не відірване воно від людських потягів, а сполучне з ними. „Залученому” („вовлечённому”) мисленню не притаманне суто інтелігентське гидливе ставлення до „людського, занадто людського”, для нього насправді – ніщо людське не є чужим. Але таке мислення – і не слуга всіляких „потягів”, у тім числі й „волі до волі”. „Залучене” мислення не „обслуговує людину”, воно є сама людина як суб’єкт, залучений цілісно в „нескінченний рух становлення” (Маркс), в логос і ейдос становленства.

Духовний зміст діалектичного розуму покладений самим характером його ставлення до світу. Якщо для розсудку світ є об’єкт-річ, то для розуму світ виступає в своїй суб’єктності. Якщо розсудок має слабість до моралі і моралізування, то розум несе в собі самому безумовну моральнісну самовизначеність. Якщо розсудок орієнтований на цивілізацію, то розум – на культуру.

Розрізнення цивілізації і культури має таке саме значення, як і розрізнення розсудку і розуму. У першому випадку йдеться про способи існування змісту людського світу; у другому – про форми відношення людини до цього змісту. Як свідчить досвід, нерозрізнення культури і цивілізації приводить до редукції культури до цивілізації, так само як нерозпізнання розсудку і розуму обертається представленням мислення в образі специфічно розсудкової діяльності. Подібне зведення до елементарного, нижчого (редукціонізм) є природним в умовах відчуженої соціальності.

Для розсудку буття зводиться до сукупності позапокладених об’єктів-речей. Тут ми маємо справу зі звичною установкою свідомості („здорового глузду”), коли під „буттям” розуміється те суще, котре протікає в часі і локалізовано в просторі. Світ як суб’єкт для розуму є чимось багаторівневим, не редукованим тільки до зовнішності та речовності. Розум зорієнтований на суб’єктність буття, на щось таке, що „лежить під” безпосередньо сприйманою емпіричною речовністю і сповнене власного життя і власних смислів.

Очевидно, не можна не погодитися з М.О. Бердяєвим у тому, що всяка культура є культурою духу, що всяка культура має духовну основу як „продукт творчої роботи духу над природними стихіями” [2, c. 166]. Незважаючи на те, що субстанцією суспільного буття є предметно-практична діяльність людей, основою культури як культури є дух, якщо, зрозуміло, культуру відрізняти від цивілізації (як системи історично вироблених засобів забезпечення людського життєвого процесу на певній технологічній основі), а дух не зводити лише до науки, мистецтва та релігії.

Культура є „дійсність, світ людини, що відповідає власному поняттю, своєму адекватному місцеві й призначенню в універсумі” [10, c. 14]. Цивілізація – це ніби вироджена культура, яка ґрунтується на так чи інакше буттєво здійснюваному антропоцентризмі. В умовах відчуження саме цивілізація виступає на передній план людської дійсності, загороджуючи собою культуру і відтискуючи її на периферію. Проте культура є первинною, „цивілізація ж похідна від неї; вона лише задубіла і в тій чи іншій степені замкнена на себе культура” [10, c. 14-15]. Цивілізація живиться соками культури, паразитує на ній. Хоча водночас цивілізація, можливо, запобігає суцільній деградації, виродженню в доцивілізаційне варварство.

Для О. Шпенглера культура та цивілізація співвідносяться як „живе тіло душевності та її мумія”. „Людина культури, – стверджував О. Шпенглєр, – живе внутрішнім життям, цивілізована людина – зовнішнім, у просторі, серед тіл і „фактів”. Що одна розуміє як долю, інша розуміє як взаємозв’язок причини та наслідку” [11, c. 539]. Цивілізація йде за становленням як те, що стало, за життям – як смерть, за розвитком – як заціпеніння. „Чиста цивілізація як історичний процес полягає в поступовому вибиранні неорганічних і відмерлих форм, що стали” [11, c. 164 ].

Людська історія протяжна у просторі та часі, вона є необхідною і детермінованою. Культура саме як культура згідно концепції О.В. Босенка позбавлена протяжності і детермінації, існує поза простором і часом як чисте становлення, єдність буття і ніщо [5, c. 56-65]. В такому випадку культура виступає способом безпосереднього синтезу досвіду роду „людина” в людську самість, способом завершення субстанціального змісту людської історії в живому переживанні. Відношення до людського світу як до культури означає зняття розсудкової структурованості та каузальності, просторово-часової дискретності. Кожний історичний феномен як витвір людського духу постає не як об’єкт засвоєння, накопичення, насичення (і пересичення), оцінки і використання, що існує „там” і „тоді”, – а як дзеркало моєї власної сутності і моя власна підстава; він синтезує в мені людське, вічне й абсолютне (отже, і надлюдське); він виступає формою вираження і здійснення мого „тепер” переживання; він продовжує себе і перездійснює себе в моїй діяльності, але в такій, яка іманентно вільна й безкорислива. Культура як культура розкривається і живе в діяльності, позбавленої зовнішньої доцільності. Культура є „людина, узята у всьому потенціалі осмислених здійснень; вона – культ (точніше – культивація) людського буття, болісна і довгострокова „возгонка” цього буття від даності матеріалу до сліпучої художньої форми” [8, c. 228]. Ось чому ставлення до світу як до культури збігається з розумно-діалектичним відношенням.

Розсудкова орієнтація на зміст людського світу пов’язана з розглядом його під кутом зору корисності, – що властиве цивілізації. Розсудок сам по собі є, так би мовити, цивілізаційним моментом, механізмом мислення. Розсудок – це „цивілізоване мислення”. А ще точніше – розсудок є цивілізацією мислення, цивільністю думки. Можна погодитися з Гастоном Башляром, що розсудкові, формально-логічні вимоги є „вимогами ввічливості духу” [1, c. 311]. Але саме „ввічливості”, не більше. Адже у повсякденному житті ми інтуїтивно розрізняємо просто ввічливу людину від культурної, розрізняємо ввічливість, „вихованість” і культурність. Хоча посередині загального хамства нашого життя-буття „цивілізованість” і „культурність” просто нерозпізнавані через найгостріший дефіцит одного та іншого.

Діалектичний розум – це культура мислення й одночасно – загальний спосіб репрезентації, присутності культури саме як культури – у життєдіяльності людини, у суб’єктивному духові. Діалектика – це не культ розуму, а просто – культура розуму. Розуму не „відстороненого”, а – „залученого”. Про це ж читаємо у М.О. Бердяєва: „Розум повинен припинити своє ізольоване, відсічене існування й органічно возз’єднатися з цільним життям духу, тільки тоді можливо у вищому смислі розумне пізнання” [3, c. 54]. Як це можливо „цільне життя духу” без розуму, з яким розуму варто возз’єднатися, прийти на покаяння?... На наш погляд, повернення „блудного сина” у цільне життя, за своєю істотністю, є відтворенням „цілісного життя духу”, його утворенням, знаходженням образу. Чи може „дух” жити цільним життям, якщо ум-розум його залишив?

Буття, за М. Бердяєвим, дано нам у досвіді живому, цільному, не розсудково-раціоналізованому, не розсіченому на суб’єкт і об’єкт. Саме подібний досвід і є умовою, а правильніше, – „ефіром” зустрічі з культурою. У межах розчленовування на „суб’єкт” і „об’єкт” культури як культури – немає. Хоча вона завжди стоїть перед нами як дещо „позазнаходжуване” (М.М. Бахтін), вона не є об’єктом. Інкрустовані в громіздке, таке, що розпухає, тіло сучасної цивілізації „пам’ятки культури”, „пам’ятки минулого”, „твори мистецтва” – ще не культура. Але вони можуть стати нею за певної духовної установки суб’єкта, що вступає в спілкування з ними поза всякою детермінованостю і зовнішньою доцільністю.

Тому культура як сутність є гранично діалектичною: будь-які спроби схопити її як річ приречені на поразку. Річ – зафіксував, а культура – вислизнула. Культура – спілкування культур, форма „діалогу культур”, спілкування особистостей як потенційно різних культур. Предметне поле культури – це не наявне буття анонімних продуктів праці чи предметів споживання, а поле витворів. Культура – це сфера витворів як феноменів культури. Культура – це форма самодетермінації індивіда в горизонті особистості, форма самодетермінації нашого життя, свідомості, мислення. „Буття в культурі, писав В.С. Біблєр, – концепцію культури якого я тільки що відтворив в останніх констатаціях, – спілкування в культурі є спілкування і буття на основі витворі, в ідеї витвору” [4, c. 291].

Отож, досвід розуму діалектичного (діа-логічного, тобто такого, що долає субстанціалізм і монологізм ) і „досвід культури” є тим самим досвідом за „логосом” своїм. Досвідом зустрічі людини зі світом та із самою собою. Якщо розум і культуру розглядати, ігноруючи цей особливий, трансцендентальний і над-раціональний (тобто власне діалектичний) досвід особистісного самобуття, то підстановка-підміна неминуча. Тоді „розум” на перевірку виявиться усього лише розсудком, що облачився в шати розуму (які, зрозуміло, не завжди – білі...), а культура тоді виявиться зведеною до фрагмента („фактора”) цивілізації.

Доля новоєвропейської цивілізації пов’язана з абсолютизацією суб’єкт-об’єктного протистояння. Нам важко усвідомити, зазначив О. Шпенглер, що винятково західний спосіб розгляду світу має минущу значимість. „Затяжний гніт законоприродного мислення” призвів до того, що забобон філософії і науки, що ототожнює новоєвропейський стан духу з людським духом як таким, а його відображення – механічно-каузальну картину навколишнього світу із самим світом, – „навряд чи вже зустрічає опір” [11, c. 255]. Але ж каузальність є „дезорганізованою, заціпенілою у формах розсудку долею” [11, c. 275]. Заціпеніння долі та божевілля розсудку, що зірвався з ланцюга, торжество рішучості, самоствердження спрямованої зовні „фаустівської натури”, „омозковіння” людини, що опинилась один на один з жахливо „безмозкою” дійсністю – усе це не могло не привести до розростання нігілізму. „Ціннісна орієнтація” не рятує, тому що лише підкреслює збідніння і злиденність. Якщо світ вихолощений до об’єктів, то й напористий самотній суб’єкт в такому славному оточенні нівелюється, стирається. Це розплата за логіку: „я – суб’єкт, ти – об’єкт”, „сідай там і слухай – сюди”, „звідси буде виникати!..”

Суб’єкт-об’єктна опозиція не може бути первинною, вирішальною й універсальною хоча б через той найпростіший факт, що будь-яке відношення людини до предмета опосередковано суспільними відносинами. Іншими словами, суб’єкт-об’єктне відношення завжди реальне існує всередині суб’єкт-суб’єктних зв’язків. Вони є онтологічно первинними. Коли ж суспільні відносини уречнюються, деперсоналізуються і починають панувати над індивідами як сила речей, – тоді й можливим стає таке приголомшливе викривлення зору: усе навколишнє – об’єкт для мене. Звідси і „світ як представлення”. Насправді відношення „суб’єкт-об’єкт” – усього лише момент у цілісному людському бутті, абстрагований, від-сторонений та абсолютизований реальною практикою просвітницького „розуму”. „Немає ніколи людини як суб’єкта, – говорить М. Хайдеггер, – який завжди одночасно віднесений до об’єктів так, щоб його сутність полягала в суб’єкт-об’єктному відношенні. Скоріше людина спочатку і заздалегідь у своїй істоті, екзистує, виступає в просвіт буття, чия відкритість уперше тільки і висвітлює те „між”, усередині якого „відношення” суб’єкта до об’єкта може існувати” [9, c. 345].

За концепцією Е.В. Ільєнкова „мислення взагалі” (розсудок) є побудовою свого руху за формою і розташуванням інших тіл, а людське мислення (розум) є здатність діяти з будь-якою річчю по внутрішній мірі культури, що розвивається [7, c. 15]. Так проведене розрізнення дуже плідне і безумовно грамотне. Однак є одне „але”: якщо людський рух по „контурах” культури відбувається так, ніби це була не культура, а просто „контур”, – то перед нами все-таки – розсудок, а не розум. Адже цілком можливо діяти за суспільно-виробленим, культурно-історичним, формально привласненим мірам і нормам, не вникаючи в їхній зміст.

Розум як власне розум (діалектичний) є здатність людини не „відсторонюватись” від чуттєвої даності, – але залучатись у відношення до цієї даності як до суб’єкта, як до культури, рухаючись за її живою мірою. Розум є здатність людини будувати свою активність не за міркою своєї потреби, корисності, а за мірами самого безмірного, тим самим – увесь світ, усе буття брати не в формі об’єкта, а в формі культури (яка є „діалогом культур” як спілкування індивідів в горизонті особистості у своїх витворах).

Отож, діалектичне мислення неможливе поза духовним відношенням. Духовність постає як спосіб переживання індивідом своєї причетності до культурно-історичного процесу, причетності до всезагальних, абсолютних смислів; вона є інтенцією на пошуки й утвердження істини, добра і краси в реальній дійсності, в діяльності і спілкуванні, що не може не бути пов’язаним з подоланням частковості й кінцевості повсякденного існування, його емпіричної обмеженості шляхом трансцендування партикулярних цілей і задач у всезагальну безконечну основу, тобто в безгрунтовне як таке. Іншими словами, духовність не є деякою особливою „духовною сферою” на противагу практичному процесу. Духовність – це здатність людини в повсякденному житті, в самому життєвому процесі утримувати в частковому – всезагальне, в тимчасовому – вічне, у відносному – абсолютне, в собі самому і в своїх зв’язках з світом – історію і культуру, в своєму „Я” відчувати, знаходити, відкривати присутність „не-Я”, як і в тому „не-Я”, що обступає „Я”, бачити його „яйність” (причому – його, а не свою власну). Погодимось з тим, що сама здатність до такого утримання, сама невпинність такого поривання є діалектичним умінням. Саме так бачити світ – означає бачити його діалектично. Тут не лише вираз і виявлення, так би мовити, ще один „приклад” діалектики. Це – реальний, дійсний, істинний прообраз діалектичного мислення як такого, те, звідки воно виростає і для чого воно потрібне.

Звідси випливає: „навчити” діалектичному мисленню поза духовним відношенням неможливо; неможливо поза суто моральнісним ставленням до світу як до суб’єкта і до світів інших „суб’єктів”; неможливо поза естетичним відношенням, – тобто в придушеному, чуттєво затупленому, посередньому, несвобідному стані. До речі, чуттєвою основою діалектичного мислення на боці суб’єкта постає продуктивна уява, яка має естетичний характер.^¹ Саме уява дає змогу суб’єктові бачити світ у людському образі, схоплювати ціле до його частин, вільно – за мірами самого предмета – рухатись за його реальними і можливими визначеннями. Без розвитку такої здатності діалектичні поняття втрачають свій рефлексивний неспокій і освоюються формально, – тобто на розсудковому рівні.

Поза ставленням до світу як до культури дійсна культура мислення не розвивається. Ставлення до предмета як до суб’єкта (через подолання об’єктності) збігається зі сприйняттям його як культури, що і є духовним пізнанням-відношенням, яке і є діалектичним відношенням – мисленням. В розумові діалектичному суб’єктність, духовність і культура збігаються як одне цілісне, „єдине і неподільне” людське відношення. Тому будь-яка спроба „навчити” діалектичному мисленню, ігноруючи духовну змістовність діалектичного розуму, обертається розсудковою редукцією: моральнісності – до моралі, культури – до цивілізації, істини – до правильності, людської правди – до вузько-партійної позиції, чуттєвої безпосередності – до зовнішньої доцільності, безконечної повноти буття – до об’єктності, розуму – до розсудку, а самого розсудку ... А чи можна взагалі редукувати редуковане, тобто розсудок? – Хіба що до забобону (рос. – „пред-рассудку”). Сам розсудок чудово себе почуває серед забобонів: він розпоряджається ними, вибудовує за ранжиром, влаштовує „шмон” час од часу, щоб не забували, „хто в хаті хазяїн”. Розсудок – „авторитет” для забобонів. Критикуючи їх і навіть висміюючи, розсудок не прагне позбавитись їх, тому що їх убозтво – гарант його величі. Іноді розсудок влаштовує підопічним амністію, – „на волю з чистою совістю”. І гуляють світами на свободі. Як сказав К.-Г. Юнг, з часів античності світ не збіднів ані на жоден забобон. Правда, наш шановний розсудок – тут ні при чім. У нього – залізне алібі. На всі випадки життя.

_____________________________________

Башляр Г. Новый рационализм. / Башляр Г. – М.: Прогресс, 1987. – 308 с.
Бердяєв Н.А. Смысл истории. / Бердяєв Н.А. – М.: Высшая школа, 1991. – 173 с.
Бердяєв Н.А. Философия свободы. Смысл творчества. / Бердяєв Н.А.– М.: Правда, 1989. – 607 с. – (Из истории отечественной философской мысли).
Библер В.С. От наукоучения – к логике культуры: Два философских введения в двадцать первый век. / Библер В.С. – М.: Политиздат, 1990. – 413 с.
Босенко А.В. Реквием по нерождённой красоте. / Босенко А.В. – К.: Самватас, 1992.
Лимонченко В.В. К вопросу о чувственном основании диалектического мышления / Лимонченко В.В. // Материализм воинствующий – значит диалектический (Тезисы докладов на конференции). Усть-Каменогорск, 1988. – С. 60-63.
Новохатько А.Г. Феномен Ильенкова // Ильенков Э.В. Философия и культура. – М.: Политизадат, 1991. – С. 5-16.
Свасьян К.А. Философия символических форм Э.Кассирера: Критический очерк. / Свасьян К.А. – Єреван: „Наука” АрмССР, 1989. – 238 с.
Хайдеггер М. Письмо о гуманизме // Хайдеггер М. Проблема человека в западной философии. – М.: Прогресс, 1988. – 547 с.
Хамидов А.А. Категории и культура. / Хамидов А.А. – Алма-Ата: Наука, 1992. – 240 с.
Шпенглер О. Закат Европы: Очерки морфологии мировой истории. / Шпенглер О. – Т.1. – М.: Мысль, 1993. – 663 [1] c.

СООТНОШЕНИЕ РАССУДКА И РАЗУМА

В ИЗМЕРЕНИЯХ РАЗЛИЧЕНИЯ КУЛЬТУРЫ И ЦИВИЛИЗАЦИИ

Возняк Владимир

Проводится содержательное сопоставление понятий „культура” и „цивилизация” соотносительно с категориями „рассудок” и „разум”. Аргументируется тезис, что в условиях отчуждённой социальности и овещевления общественных отношений цивилизация господствует над культурой, как и рассудок берёт верх над разумом.

Ключевые слова: рассудок, разум, цивилизация, культура, духовность.

CORRELATION OF REASON AND INTELLIGENCE

IN THE DIMENSIONS OF RECOGNIZING CULTURE AND CIVILISATION.

Vozniak Volodymyr

The article gives a substantial correlation of notions “culture” and “civilisation” in relation with categories of “intelligence” and “reason”. The author substantiates the thesis that under conditions of alienated sociality, enactment of social relations the civilisation dominates over culture in the same way as reason dominates over intelligence.

Key-words: reason, intelligence, civilisation, culture, spirituality.

Стаття надійшла до редколегії 15.05.2008.

Прийнята до друку 6.06.2008.

УДК 101.1:316:130.2:008

КОМУНІКАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В СУЧАСНОМУ ІНФОРМАЦІЙНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Гаврилюх Надія

Львівський національний університет імені Івана Франка,

вул. Університетська, 1,

м. Львів, 79000, Україна.

kafedra_kultury@mail.ru

Проаналізовано особливості комунікаційних процесів за умов формування інформаційного суспільства. Визначено характерні риси комунікації у сучасній культурі за умов комп’ютеризації та інформатизації. З’ясовано наслідки впливу цих процесів на особистісний і соціокультурний рівні життя людини.

Ключові слова: культура, Інтернет, інформація, інформаційне суспільство, телекомунікація.

Сьогодні у світі відбувається становлення глобального комунікаційного простору, що суттєво впливає на всі сторони життя суспільства, окремої людини та всіх компонентів системи культури. Людина може отримати будь-яку інформацію про події, які відбуваються у світі через глобальну мережу Інтернет. Проте свобода та об’єктивність інформації отриманої з такого джерела може здаватись перебільшеною, оскільки її потоки та об’єми настільки значні, що опрацьовувати та аналізувати старими методами її неможливо. Для різних країн світу ці революційні зміни настільки важливі, що мають чималий вплив на всі елементи соціальної системи та системи комунікації, а отже, це також дає право говорити про новий спосіб життя. Ми увійшли в такий етап власного розвитку, коли інформація стала однією з цінностей у житті людини. На думку дослідника Реймана Л.Д., у зв’язку з такими змінами зростає роль телекомунікації (теле – початкова частина складних слів, яка означає відстань, дію на великих відстанях) – процесу передачі та обміну інформації на відстані між різними суб’єктами [3, с. 4]. Комунікація за своєю суттю є явищем соціальним, яке забезпечує одну з базових потреб людини – потребу у взаємодії, спілкуванні, в ході реалізації якої людина опановує своє буття. В межах телекомунікації найважливішими характеристиками інформації стають обсяг, спосіб кодування та швидкість передачі. Вона відіграє все більше значення у процесах задоволення потреб в інформації та у розвитку суспільства загалом.

Відмовляючись від монологізму, філософія сьогодні акцентує увагу на соціальності суб’єкта культури, який не може існувати як замкнена одиниця, а лише у комунікації, взаємодії з іншими. Людина не є лише наслідком соціальних систем чи об’єктом управління, а й суб’єктом власного життя, в тім числі суспільного та культурного.

Мета нашої праці – розкрити особливості сучасних комунікаційних процесів у суспільстві за умов переходу інформаційних і комунікаційних послуг до послуг першої необхідності, що свідчить про їхню високу соціальну значимість.

Бурхливий ріст обсягів інформації з середини ХХ століття, на думку дослідників, породив інформаційну кризу, в основу якої покладено такі суперечності: відбувається ріст об’ємів інформації, яка задовольняє різноманітні потреби, але циркулює багато непотрібної для користувача інформації; накопичений величезний інформаційний потенціал, але у зв’язку з обмеженими фізичними та технічними можливостями скористатись ним неможливо [3, с. 4]. Це, відповідно, не може бути комунікацією, а навпаки, є не комунікацією, яка не передбачає взаємодію, а отже, інформація швидше ізолює нас. Технологія об’єднує людей як окремі одиниці в електронному ланцюжку, соціально ізолює завдяки тому, що інформація передається через окремі модеми, запам’ятовуючі пристрої, комп’ютери.

Процеси інформатизації суспільства сьогодні скеровані на створення оптимальних умов для задоволення інформаційних потреб кожного, що ґрунтується на формуванні та використанні інформаційних ресурсів. Інформатизація нетотожна комп’ютеризації суспільства, але ці процеси тісно пов’язані між собою. В межах комп’ютеризації розвивається та втілюється технічна база опрацювання та накопичення інформації. Комп’ютер, на думку науковців, став не лише втіленням найсучасніших комунікаційних технологій, а й додатком людини, який доповнює її можливості та допомагає вирішувати різноманітні питання зі сфери побуту та з галузі науки і мистецтва. Інформатизація суспільства пов’язана із забезпеченням зацікавлених суб’єктів достовірними, вичерпними знаннями у всіх видах людської діяльності. Тобто, інформатизація є ширшим поняттям [3, с. 4-5].

У результаті інформатизації виникає інформаційне суспільство, головним об’єктом управління в якому стають не матеріальні об’єкти, а символи, ідеї, образи, інтелект і знання. Поняття інформаційного суспільства було запроваджене наприкінці 60-х – на початку 70-х років ХХ ст. Авторство належить Ю. Хаяші, професорові Токійського технологічного інституту та багатьох інших організацій, які працювали на уряд Японії. У звітах цих організацій інформаційне суспільство визначали як таке, в якому процес комп’ютеризації дає людям доступ до надійних джерел інформації, звільняє від рутинної роботи, забезпечує високий рівень автоматизації виробництва [3, с. 6].

Вплив комп’ютеризації на розвиток суспільства настільки значний, що змушує підлаштовуватись під ці процеси всю соціальну систему. Алгоритмізація природної мови для процесу спілкування з комп’ютером відбувається за рахунок мінімізації змісту використовуваних понять, які повинні бути зрозумілими для більшості людей. Звідси запровадження інтегративних понятійних позначень, які зрозумілі всім, хто постійно спілкується через посередництво комп’ютера, але можуть бути недоступними тим, хто не залучений до цього процесу. Поряд з цим стихія текстів, які виникають спонтанно (електронна пошта, телеконференції, чати), будує певну опозицію до домінуючих у друкованих та електронних медіа добре організованих – „укладених”, як їх називає А. Тофлер, текстів. „Укладене повідомлення прагне стати щільнішим, стисненішим, бути без жодних надлишків. Воно ціленаправлене, перероблене так, щоб уникнути зайвих повторень, і спеціально складене так, щоб максимально збільшити інформаційний об’єм” [5, с. 126]. У зв’язку з все більшою ізольованістю та низьким рівнем комунікації мешканців великих мегаполісів зростає частка інформації, яку приймають через мас-медіа. Про це на початку ХХ століття писав мислитель Хосе Ортега-і-Гассет. Тому значна частка повідомлень, що сприймає людина, становлять „укладені” тексти. Проте йдеться не тільки про зміну слів, а й про зміну самого стилю мислення.

Науковці знаголошують, що простір Інтернет-спілкування змушує і в буденному спілкуванні використовувати спрощену, алгоритмізовану мову, а це останній крок до спрощених, а отже, необдуманих вчинків. З одного боку, це універсальний засіб опрацювання текстів і справжній помічник, який сприяє універсалізації мовних засобів вираження. З іншого, – це, на думку Войскунського, може призвести до комп’ютерної раціоналізації людського мислення [1]. Проявом цього типу раціональності може стати втрата людиною здатності діалектично сприймати світ, знизити її інтуїтивні та творчі здібності. Під час наукової творчості ці здібності допомагають у пошуку правильного вирішення певної задачі серед безлічі можливих.

Інтернет перетворився у надзвичайно важливий чинник індивідуального та суспільного розвитку. Можна побачити, що середовище Інтернет є практичним втіленням деяких теоретичних уявлень піонерів екологічної науки. П. Тейяр де Шарден зауважив: „…Ноосфера прагне стати замкненою системою, де кожен елемент окремо бачить, відчуває, страждає так само як і всі інші, і одночасно з ними” [4, с. 199]. Ця система чи не найбільше підходить для передбаченої Тейяром де Шарденом синхронізації процесів перцептивної, мотиваційної та емоційної регуляції діяльності у багатьох співдіючих суб’єктів.

Розширюючи можливості взаємодії між культурами, сучасні засоби комунікації створюють низку комунікативно-психологічних проблем і передусім проблему адаптації до них людини. Змінюється якість інформації, яка передається не лише на рівні понять, що вимагає її внутрішнього осмисленого опрацювання, але й на рівні образів. Зовні інформація стає доступнішою для сприйняття. Це збільшує швидкість її опрацювання і накопичення. Водночас це призводить до небачених раніше можливостей зміни змісту, навіть до повного викривлення у разі збереження видимої об’єктивності. Пов’язані ці процеси з тим, що візуально-образну інформацію сприймає суб’єкт як об’єктивнішу. Текст як певна система зафіксованих понять надає людині змогу його аналітично опрацювати. Тоді як аудіовізуальні засоби можуть нав’язувати конкретне, образне сприйняття інформації, яке контролює особистість меншою мірою, а це дає підстави маніпулювати свідомістю окремої людини та суспільства в цілому.

Інформація задля інформації і вузький професіоналізм стають субститутами, замінниками світу культури та творчого потенціалу людини. Надзвичайно великий темп інформатизації суспільства створює стійку ілюзію її надзначущості. Дослідники наголошують, що насправді розвиток лише інформаційно-комп’ютерної технології, не пов’язаної з реальними перетвореннями речовини та енергії, сприяє лише вдосконаленню методів перерозподілу вже існуючих благ і становленню поп-науки, спрямованої на беззмістовне ущільнення інформаційного середовища людини та досягнення власних цілей, далеких від здобуття нового знання [1, с. 77-78; 3, с. 8-9]. Відбувається загальна декультуризація соціуму, пов’язана з розвитком (і навіть ренесансом) хибних форм креатосфери, що поширюються і в мистецтві (маскультура), і в освіті (формування обмеженої еліти і маси працівників для універсамів, „макдональдсів” та складальних конвеєрів), і в науці (яка стає дедалі більше позитивістською, зорієнтованою на розвиток „фіктивного” сектора).

Паралельно з деградацією справжньої культури (мистецтва, науки, релігії) розгортається процес технологічного ускладнення матеріальних носіїв псевдокультурних феноменів (примітивні та дорогі відеокліпи, дослідження, зорієнтовані не на результат, а на використання складної техніки, масові богослужіння з видовищними ефектами тощо). Людина-творець перетворюється на „фахівця” та „клієнта”, підпорядкованого розтиражованим стандартам „суспільства споживання”, маскультури і корпоративної ідеології. Процес комп’ютеризації суспільства має великий гуманістичний потенціал. Цей процес перетворює людство в єдину інформаційну систему, що може стати потужним фактором розкриття творчих можливостей особистості, звільнити людину від формальної рутинної роботи, збільшити таким чином час для творчого процесу. У культурі, напевно, вперше виникає можливість великого синтезу між всіма сферами творчої діяльності. Ця інтеграція методів з різних сфер науки (математизація гуманітарних наук і виявлення ролі позалогічних методів у природничонауковій та математичній творчості), на думку дослідників, призводить до збільшення взаєморозуміння „двох культур”, проте не руйнує їхньої специфіки, відмінностей в об’єктах та цілях творчості, що в них розвиваються [5, с. 30]. Інтернет – це найперспективніші сьогодні технічні можливості, які забезпечують міжкультурну взаємодію, співпрацю, чи за висловом П. Тейяра де Шардена, об’єднують всіх суб’єктів, які населяють Землю в „одну замкнену систему” [4].

Усі перелічені процеси пов’язані зі становленням глобального комунікаційного простору, оскільки впливають на систему культури в цілому, що змушує замислитись над перспективою її розвитку. Проблема аналізу стану культури, співвіднесення структурних елементів, виявлення її головних складових набуває особливого значення у ситуації, коли під впливом науково-технічного прогресу відбуваються суттєві зміни у системі комунікації між окремими суб’єктами та між культурами загалом [5, с. 30].

Сьогодні, на думку філософів і науковців, формується нова інформаційна культура, під якою розуміють вміння цілеспрямовано працювати з інформацією, використовувати її, опрацьовувати, зберігати та передавати. У вузькому розумінні інформаційна культура визначає рівень інформаційного спілкування. Нова культура спілкування передбачає цілком нові форми особистих і професійних зв’язків з допомогою електронної пошти, WWW, телеконференцій, тобто без персональної присутності, але в режимі діалогу [3, с. 8-9]. Інформаційна культура пов’язана з інтелектуальними здібностями людини та її технічними навичками. До інтелектуальних здібностей людини належить вміння отримувати інформацію з різних джерел: із періодичних видань, із електронних комунікацій; вміння ефективно використовувати її; володіння основами аналітичного опрацювання інформації; знання особливостей інформаційних потоків у сфері своє діяльності. До технічної складової інформаційної культури належать навички з використання технічних приладів (від телефону до персонального комп’ютера та комп’ютерних мереж), комп’ютерних технологій і програмних продуктів.

До цього часу нові утворення гармонійно вплітались у систему культури, поступово адаптуючись до неї. Сьогодні ж, на думку Міронова В.В., простежується процес необхідної адаптації культури до глобального інформаційного простору, який формується. Активність інформаційних процесів настільки висока, що підпорядковує важливі елементи культури і передусім за все змінює традиційну систему культурної комунікації. Внаслідок чого розпочинається руйнування локального характеру культури [2, с. 36-37]. Сучасний комунікаційний простір сам створює способи спілкування, змушуючи культури розмовляти цією мовою. Розвиток культури у цих умовах стає динамічнішим. Вона втрачає свою головну особливість, яка характерна для епохи локальних культур, – стаціонарність, завершеність, наявність відповідних культурних опозицій. Якщо говорити про „кризу культури”, то, на думку Міронова В.В., треба інтерпретувати її найперше як різку зміну комунікаційного простору, який все більше руйнує кордони між культурами та створює умови для формування нового типу культурної цілісності [2, с. 36]. Інтегративна суперкультура за умов розвитку інформаційного суспільства поглинає різноманітність локальних культур. Ми зможемо зрозуміти будь-яку людину в будь-якій частині світу, але тільки на рівні збігання чи, навіть, тотожності смислів. Це спілкування заради спілкування, спілкування без насичення смислами. Набуття нових культурних цінностей повинно опиратись на традиції для збереження культурного смислу цінностей. Головним із питань при вирішенні зазначених проблем є проблема культурного статусу нових цінностей у сучасній динамічній ситуації, та навпаки виділення псевдокультурних компонентів сучасної культури.

Друга характерна особливість кризи сучасної культури – різке збільшення швидкості руйнування старих цінностей, зменшення часових проміжків цього процесу, що не дає змоги новим символам і знакам адаптуватись до традиційної знакової системи цінностей. Проте культура є гнучкою самоорганізованою системою. Тобто в ній є зв’язки та відношення, які забезпечують її цілість та незнищимість. Порушується синхронізація культури, коли новоутворення у ній формуються настільки швидко, що не встигають адаптуватись до традиційної системи. Таким механізмом може бути поділ культури на високу та низову. Саме у співвідношенні цих рівнів відбуваються найбільші зміни, порушуються пропорції. Низова культура стає масовою не лише у відношенні кількості залучених суб’єктів, але і у спрощенні споживаного продукту [2, с. 37]. Такою культурою є низова культура (поп-культура), яка має цілком інші форми репродукції та поширення. Домінуючим фактором стає не смисл чи якість продукту творчості, а система його поширення (тиражування).

Цікавим феноменом у сучасній поп-культурі є шоу, в якому комунікаційний контакт доведений до межі. Це єдине ціле, в якому панує не індивідуальна творчість, а реалізується принцип співучасті або одночасної участі. Участь сама по собі стає формою комунікації без необхідності передачі якогось смислу. Низова культура починає виступати як офіційна культура у вигляді її перевтіленої форми [2, с. 38].

Диспропорція, яка виникла в культурі, не є нешкідливою, особливо якщо вона набуває постійного характеру. Люди, які народились після таких її змін, не знають іншої культури, а це спричиняє агресію стосовно „інших” форм виявлення культури. Стійкий і тривалий характер такої альтернативи призводить до виривання з основ культури системи загальнолюдських цінностей та інтересів. Це звичайно, не виключає можливості стояти на позиціях високої культури, закриваючи її в елітарних зразках, а, отже, обмежуючи можливості сприйняття її більшою кількістю людей. Сьогодні треба стимулювати внутрікультурний діалог між нижчою та вищою культурою. Це стане імпульсом для розвитку культури в цілому та подолання тих зразків масової культури, які антигуманні за своїм змістом.

Доступність знань спершу через газети, телебачення, радіомовлення, а вже сьогодні через Всесвітню павутину та електронні видання не лише полегшила та пришвидшила комунікаційні процеси, а й навпаки стала загрозою спілкуванню. Внаслідок чого простежується явище примітивізації духовних потреб особистості. Комунікація стала жертвою надмірної інформації та засобом маніпуляції, а, отже, перестала бути справжньою, взаємною, вільною та толерантною стосовно Іншого [6, с. 10-12]. В наслідок суперечності між накопиченими людськими знаннями та можливостями їх сприйняття окремою людиною виникла інформаційна криза. Сьогодні свідомість формується у вигляді інформації, яку одержують у все більших обсягах та з все більшими швидкостями. Оскільки інформація – це лише фіксація чогось з допомогою технологій і вона не містить в собі соціального досвіду, то, отже, не сприяє соціальній інтеграції. Це не відкрита, діалогічна сфера, в якій Я може пізнати себе через Іншого, це не сфера, що може надати відчуття спільності.

Формування сучасного інформаційного суспільства, в якому основними об’єктами управління стали ідеї, образи, інтелект та знання відобразилось і на комунікаційних процесах. Мова як основний засіб спілкування людей стала алгоритмізованою, відбулось мінімізація змісту понять та їхнє спрощення. Це звичайно збільшує швидкість опрацювання та накопичення інформації, проте призводить до зміни змісту або повного його викривлення при збереженні видимої об’єктивності. Нова культура спілкування передбачає нові форми особистісних і культурних зв’язків з допомогою електронної пошти, Інтернет, телеконференцій без особистої присутності в режимі діалогу.

_____________________________________

Войскунский А.Е. Метафоры Интернета / Войскунский А.Е. // Вопросы философии. – 2001, № 11. – С. 64-79. – Библиогр.: с. 78-79.
Миронов В.В. Коммуникационное пространство как фактор трансформации современной культуры и философии / Миронов В.В. // Вопросы философии. – 2006, № 2. – С. 27-43. – Библиогр.: с. 43.
Рейман Л.Д. Информационное общество роль телекоммуникации в его становлении / Рейман Л.Д. // Вопросы философии. – 2001, №3. – С. 3-9. – Библиогр.: с. 9.
Тейяр де Шарден П. Феномен человека. – 2-е изд. / Тейяр де Шарден П. – М.: Наука, 1987. – 240 с.
Тоффлер А. Футурошок. / Тоффлер А. – СПб.: Лань, 1997. – 461 с.
Filipak M. Homo communicans. Wprowadzenie do teorii masowego komunikowania, – Lublin:Wydawnictwo uniwersytetu Marii Curie-Sklodowskiej, 2004. – 216 s.

Blog

Содержание