Міністерство освіти І науки України Львівський національний університет імені Івана Франка духовність. Культура. Нація. Збірник наукових статей Випуск 4 Львів 2008 Духовність. Культура. Нація

Вид материала

Содержание

Удк 167:165.63 науково-раціоналістичні виміри цивілізаційного поступу

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 28

УДК 167:165.63

НАУКОВО-РАЦІОНАЛІСТИЧНІ ВИМІРИ ЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО ПОСТУПУ

Мельник Володимир

Львівський національний університет імені Івана Франка,

вул. Університетська, 1,

м. Львів, 79000, Україна.

kafedra_kultury@mail.ru

Досліджено витоки процесу становлення та розвитку науки, що відносяться до сфери логіко-гносеологічного та методологічного характеру. Обґрунтовано теоретичний та практичний інтерес до науки як соціального інституту та епістемного феномену. Виявлено філософські основи науки, що дають відповіді на питання про механізми розвитку науки та докорінні зміни її гносеологічних можливостей.

Ключові слова: наука, філософія науки, цивілізаційний процес, пізнання, науковий раціоналізм, знання, технології, сталий розвиток, „екологія культури”.

Більше півстоліття назад напередодні грандіозних змін в технологічному базисі європейської цивілізації Філіп Франк справедливо зауважив, що радикальні зміни в поясненні світу з точки зору буденного здорового глузду відбулися під впливом визначних наукових досягнень – неевклідової геометрії, теорії Ньютона та теорії відносності. Наукові досягнення не тільки кардинальним чином змінювали теоретико-концептуальний сутнісний вимір світу, але й одночасно виступили предметним чинником технологічного прогресу. Прогрес трансформує не тільки світ буття людини, але й внутрішній світ самої людини. Інакше кажучи, наука якщо не визначає сутність, то задає виміри, архітектонічну сучасність цивілізації. Експлікація сутнісних характеристик природи науки може стати ключем розуміння проблемних ситуацій цивілізаційного процесу. У свою чергу кожен, “хто прагне досягнути задовільного розуміння науки ХХ століття, має добре засвоїти філософську думку. Але він скоро переконається, що це стосується і всестороннього розуміння науки, яка існує в будь-який період історії” [14, с. 42].

Звернення до історії філософії та історії науки розкриває цікаву і драматичну історію “стосунків” філософії і науки. Постійно прагнучи вирватись з обійм матері-філософії і стати дорослим і визначальним культурницьким феноменом, наука з такою ж постійністю демонструє і іншу тенденцію – щоразу на крутих поворотах історії науки, коли змінюються парадигмальні засади її розвитку, вона не просто звертається до філософії як своєї підойми історичного джерела та основи розвитку, але сама породжує значні, нерідко смисложиттєві філософські питання.

Достатньо повний образ науки може бути експлікованим на перехресті двох планів її аналізу – філософсько-методологічного аналізу науки як епістемного феномену та філософсько-гуманітарного дослідження науки як системотворюючого чинника європейської цивілізації. Передусім необхідно звернути увагу не тільки на парадигмальну роль науки й науково-технічної раціональності у визначенні сутнісних вимірів європейської цивілізації, – важливо виявити атрибутивний характер наукового знання щодо європейської цивілізації загалом.

Особливий інтерес викликає аналіз антропологічних вимірів гносеологічної проблематики. Серед визначальних рис і характеристик людської природи, які фундаментальним чином визначають зміст та цінності людської діяльності, присутнє незнищиме і непереборне прагнення людини до творення нового. Людина не просто “рухається” за законами, “мірками” природи – інакше вона завжди залишалась би в “обіймах” природи і відносилась виключно до біологічного виду. Суть людини, яка відрізняє її від усіх інших живих істот, – віднайти зразки та норми, які складають ціннісно-смислову парадигму людського буття. Творчість і творення нового, з одного боку, націлені на конструювання певних нових смислів, з іншого – така діяльність неможлива без опертя на певні об’єктивні закономірності. Цікаво, що такий пошук зовнішніх чинників, які складають об’єктивну основу суб’єктивного освоєння світу, далеко не завжди носить прагматичний характер. Як слушно зазначає К. Кримський – людина має об’єктивно зумовлену “абсолютну потребу в істині, в яких би примарних формах вона не відбувалася. Істина завжди була найбільш збуджуючим “мутагенним” чинником людської історії, під гаслом якої проходили радикальні зрушення історичного процесу, повстання, реформи, революції. Якась незбагненна сила підводила криваві, злокаверзні та свавільні діяння людей під, нехай примарний, але неодмінно привабливий ідеал істини. Раціональною формою цього ідеалу і виступає наука з усіма корисними та бентежними наслідками свого впливу на людську цивілізацію. Наука має свою “малу батьківщину” в Європі, але з самого початку заявляє про себе як про універсальну силу, ареною якої може бути увесь світ” [7, с. 148].

Природу людини можна розкрити і зрозуміти, якщо з’ясовано її корінні інтереси та потреби. Власне вони є рушійною силою цілепокладаючої активності людини. Тобто, можна сказати “яка людина – такі і потреби”. І навпаки: які потреби – така й людина. Серед базових потреб людини – вітальних, соціальних та ідеальних, останні виражають внутрішню незгасну, до кінця не зрозумілу, немеркантильну потребу пізнання – пізнання світу і сенсу буття. Найважчий тягар і гріх людського існування – нерозуміння: світу, себе, інших. Потреба в пізнанні веде до розуміння світу та власних можливостей його освоєння. Г. Башляр справедливо зауважив: “Доки ми не визнаємо, що в глибинах людської душі наявне прагнення до пізнання, яке розуміється як обов’язок, ми завжди будемо схильні розчиняти це прагнення в ніцшеанській волі до влади” [1, с. 328].

Пізнання є атрибутивно-визначальною рисою природи людини; наукове пізнання стало чинником, який визначає можливості буття людини та його межі. “В людині дійсно присутнє те, що ми могли би назвати істинним прагненням до знання. Знання саме є фактором життя” [1, с. 334-335].

Наукова раціональність як укорінена субстанційна характеристика людини стала потужним чинником пізнавального осягнення світу та конструювання нової цивілізаційної реальності – європейської спільноти. Окрім того, евристичні можливості наукової теорії полягають у тому, що вона має здатність до передбачення ще не встановлених досвідом явищ, спонукає до їх дослідження, прогнозує події, які з певною ймовірністю можуть відбутися. Тобто в природі людини закладена здатність не тільки творити нову штучну реальність, але й залежно від потенціалу раціональності (у поєднанні з ірраціонально-персоналістськими чинниками) “бачити” реальність завтрашнього дня. Наукове освоєння світу відкриває горизонт людського буття, робить реальною дійсність майбутнього.

В соціальному плані з розвитком науки пов’язане формування своєрідного феномену – міфу про рятівну і визначальну місію науки в історії європейської цивілізації. Віра в науку як вище благо та вищу цінність щодо перетворення природи та модернізації соціальних відносин виникла не випадково. Це скоріш за все прагнення секуляризованої суспільної свідомості віднайти та утвердити новий ціннісний центр та опору людської життєдіяльності, сконструювати надійні основи цілепокладання та керівництва людською діяльністю.

Оцінка науки та заснованого на науковому раціоналізмі певного типу світосприйняття і соціальної організації суспільного життя як визначальних системоутворюючих чинників має на те об’єктивні підстави. Незважаючи на важливу роль правової культури та християнських цінностей у розвитку європейської культури, саме наука як соціальний інститут і продукований нею технологічний прогрес визначають суспільні виміри та тенденції еволюції європейської цивілізації впродовж останніх двох століть.

Проблема культурної цінності науки і техніки для сучасного суспільства – частина важливого завдання вибору свого історичного шляху, становлення і розвитку національної самосвідомості у реаліях динамічно змінюваного світу. В наукових дослідженнях, присвячених цій проблемі, домінуючим є погляд про визначально-важливу роль науки і техніки у становленні та розвитку основних тенденцій західної цивілізації. Проте здебільшого такий аналіз недостатньо ґрунтовний, оскільки не з’ясовує природу науки і техніки, їх атрибутивно-укорінений характер та визначальну роль у формуванні нових смисложиттєвих цінностей техногенної цивілізації.

Утилітарно-прагматичний образ науки, проти якого здебільшого скерована сучасна критика раціоналізму, суттєво відрізняється від образу, створеного класичною наукою. Сучасні критики науки нерідко прагнуть виокремлювати породжені техногенною цивілізацією характеристики науки із самої її сутності. Джерело дегуманізуючого впливу науки вбачають передусім у настанові на панування над природою, яка нібито визначально притаманна науковому раціоналізму. Варто зазначити, що інтенцію на таку парадигму освоєння світу заклала не наука як соціальний інститут, а виплеканий епохою Відродження ідеал людини-творця. Утвердилася світоглядна настанова на можливість не просто опановувати обставини, а панувати над світом, перетворюючи його. Відомий Беконівський лозунг “Знання – це сила” нині нерідко інтерпретують як укорінений у сутності науки імпульс до нічим не обмеженого підкорення природи за допомогою наукових знань.

Цілком логічно поставити питання – чи мислився фундаторами нового часу такий прагматичний образ науки та виключно техно-практична перспектива історичного процесу? Звертання до робіт фундаторів науки Нового часу, які сформулювали цілі та ідеали науки, породжує сумнів у справедливості твердження про неспівмірність та несумісність ідеалів науки з гуманістичними цінностями.

Так ще Роджер Бекон просто не міг розуміти та інтерпретувати науку в прагматично-техніцистському ключі, оскільки це несумісно з духовною атмосферою пізнього Середньовіччя та соціально-економічними реаліями того часу. Цей період християнського філософування органічно пов’язаний з платонівсько-сократівською традицією, для якої пізнання і любов до істини – умова доброчесного життя людини, а не інструмент влади й панування. Зокрема, Р. Бекон ще не відділяв знання від мудрості і силу знання – власне мудрість – вбачав у його впливові на моральність людини. Розум, на думку Р. Бекона, є вказівником праведної волі; його завдання – скеровувати волю до спасіння. Для того, щоб творити добро, його необхідно знати, а щоб уникати зла, потрібно його розрізняти. Немає нічого більш гідного, ніж осягнення мудрості, яка відганяє темряву невігластва.

Науковий раціоналізм виявився одним з визначальних системоутворюючих чинників європейської цивілізації. Саме завдяки йому романтичне переконання про необмежені перетворювальні потенції людини, яке утвердилося в епоху Відродження, стало домінуючою соціально-технократичною теорією у ХХ столітті. З одного боку, нині ми розплачуємося за високомірну впевненість у необмеженості нашого панування над природою і можливості ідеального переоблаштування соціального світу, з іншого – діяльність, у якій розгортається буття людини європейської культури все більше визначається наукою.

Розвиток природознавства, а згодом і технологічний поступ на його основі заклали базис інтенсифікації соціальних процесів. Вплив технології на соціальний розвиток виявився вже в наслідках наукової революції ХVІІ ст. „У загальному ході історії людської культури, – зазначав В. Вернадський, – немає рівноцінного за впливом перелому, який здійснено в європейській цивілізації, як наслідок входження точного знання в її життя. Власне використання науки та науково-практичних технологій вперше привело в “багатотисячній її історії до нових, нечуваних раніше форм та укладів буття і суспільного ладу. ХVІІ сторіччя відкрило початок нового часу – входження в історію людства нової сили – наук про природу та математику” [7, с. 215].

Становлення і розвиток природознавства виявило тотально-детермінуючий вплив практично на всі основні сторони розвитку суспільства. Особливий інтерес представляє передусім зміна базових форм організації життя суспільства. Вагоме соціокультурне значення наукових революцій, зокрема і ХVII сторіччі, підкреслив Б. Рассел: ”все, чим відрізняється новітній світ від попередніх сторіч постало завдяки науці, що у сімнадцятому сторіччі мала найнаочніше досягнення…Новітній світ – принаймні там, де йдеться про розумові обрії, – зародився саме в сімнадцятому сторіччі” [11, с. 441]. Тому і кризові явища в культурі небезпідставно пов’язують із науковим розвитком, розчарування в культурі усвідомлюється як недовіра до науки та її можливостей вирішувати проблеми, що стоять нині перед людиною.

Характерною особливістю кризи сучасної європейської цивілізації є і те, що в її орбіту втягнуті усі сфери життєдіяльності людини, за масштабами вона охоплює увесь світ. Оскільки джерела кризи походять із іншої, штучно створеної людиною природи, то цілком логічно вістря невдоволення та недовіри обернене саме до неї, до того типу культури, яка спричинилася до формування сучасної техногенної цивілізації. Щодо цього Р. Гвардіні справедливо підкреслює, що „нині сумніви і критика ідуть зсередини самої культури: ми їй більше не довіряємо. Ми не можемо більше, як це робив Новий час, сприймати її як наш субстанційний життєвий простір і надійний порядок життя. І вже зовсім ми не бачимо в ній – як у ”об’єктивному дусі” – втілення істини нашого буття” [4, с. 151].

Х. Ортега-і-Гасет, розглядаючи причини та суть кризових явищ у європейській цивілізації ХХ ст., визначив їх як феномен “життєвої дезорієнтації”, коли людина по суті “загублена” у цьому суспільстві і не знає, “за яким годинником іде життя”. За його ж влучним виразом, сучасну ситуацію можна охарактеризувати поняттям “вертикальної навали варварів” [3, с. 43]. Варваризація, як деконструктивний за своєю природою процес відбувається не за зовнішніми причинами, під впливом сторонніх чинників, але піднімається з надр сучасної цивілізації, яка не здатна впоратися з нагальними проблемами. Передусім варто відзначити таку фундаментальну рису сучасності як глобалізація сучасного суспільства. Ці зміни пов’язані насамперед із появою нової техніки та технології, з високими темпами їхнього розвитку та масовим інтенсивним характером їхнього поширення і проникнення практично в усі сфери життєдіяльності людини. Виникають нові етапи масової комунікації, передачі та збереження інформації, які суттєво трансформують характер просторово-часових обмежень комунікативних процесів.

На наших очах історія людства стає глобальною історією. Раніше вона, як підкреслює В. Стьопін, була історією окремих, багато в чому ізольованих, автономних сфер культури, науки, релігії. Тепер історія перетворюється на універсальну, єдину історію усього людства як інтегрованого цілого – історія людства глобалізується. Все, що відбувається в культурі окремих спільнот чи країн, переростає їх локальний статус і набуває самостійної значущості в широкому соціальному масштабі, резонує, відбивається на соціально-культурницькому розвитку інших країн, нерідко усього світу.

Тенденція глобалізації обумовлена формуванням у межах європейського соціально-культурного простору техногенної цивілізації. Це методологічне зауваження носить принциповий характер стосовно аналізу новітніх цивілізаційних процесів, а головне – щодо розуміння механізмів та причин глобалізаційних тенденцій.

В ієрархії цінностей техногенного суспільства інноваційна діяльність є визначальною, системоутворюючою в усій сукупності інших. Для техногенної цивілізації екстенсивний розвиток історії замінюється інтенсивним, просторове існування – часовим. Резерви росту поповнюються вже не за рахунок розширення культурних зон, втягуванням у перетворюючу діяльність все нових і нових матеріальних ресурсів, а за рахунок перебудови основ попередніх способів життєдіяльності [12, с. 184-185].

Творення нового штучного світу, власне людська здатність до творення як така і є свого роду “пружиною розкручування” динаміки тотального перетворення в епоху Нового часу. Вона стала можливою завдяки “підготовчій” роботі, проведеній у попередні епохи і, перш за все, завдяки інституалізації науки як специфічного способу освоєння світу.

Констатуючи визначальну роль науки в творенні цінностей сучасного світу, необхідно відзначити два фундаментальних звершення, що передували і значною мірою обумовлювали “входження” європейської цивілізації в епоху техногенного суспільства:

1) людство подвоює свої можливості пізнання завдяки долученню до чуттєво-образного освоєння понятійно-абстрактної системи. Людина почала відображати світ природи за допомогою понять, що стало свого роду подвоєнням можливостей осягнення світу – реальний світ поза мною і витворений у мисленні світ ідеальних образів.

2) трансформація науки в інструмент не тільки пізнання та освоєння природи, але й її тотального перетворення. Ця подія в історії європейської цивілізації обумовлена дуже важливою віхою – поширенням християнства. Християнська філософія та культура характеризуються тим, що людина сприймається як богоподібна. Отже зміцнюється і поширюється культ людини-Бога та культ любові до Христа як мірила найвищих істинних цінностей. Поширюється культ людського розуму, здатного зрозуміти та осягнути тайну Божественного творіння. Пізніше, в епоху Ренесансу, на базі відродження античної традиції, відбувається представлення людини передусім як творчої одиниці, межі діяння якої неосяжні.

Саме з цього моменту заклалася культурна матриця техногенної цивілізації. Так виник тип розвитку, який основується на прискореній зміні природного середовища, конструюванні нового предметного світу буття людини, зокрема і соціального.

Вплив техніки на розвиток людини і суспільства масштабніший та глибинніший, ніж це видається на перший погляд. Йдеться не тільки про технізацію практично усіх сторін життєдіяльності людини та суспільного буття. Технічні інновації є визначальними чинниками найзначніших соціальних революцій, які приводять до зміни типу культури.

У нинішньому світі технологія стала визначальним чинником не тільки новітніх форм соціальної організації суспільства, але й чинником кристалізації та вибору цілей соціального розвитку. Так, нові технології відкривають раніше небачені можливості соціального поступу. І боротися з технологічним прогресом чи заперечувати його просто безглуздо. Проблема полягає в іншому – технологічні інновації мають стати не самоціллю, а спричинитися до створення відповідних умов духовного вдосконалення людини та інституалізації людством ефективних соціальних форм своєї організації для досягнення людиновимірних цілей. “Існує непохитна закономірність у тому, – зазначає А. Уайхтед, – що цивілізація, в якої немає будь-якої високої цілі, вибудує розкіш або ж зануриться в монотонну одноманітність, в якій гасне всяке живе почуття” [13, с. 428].

Для сучасного європейського суспільства технізація практично усіх сфер життєдіяльності людини та технократизм як свого роду парадигма, організуючий принцип способу діяльності набули не тільки всеохопно-екстенціонального характеру, але й обумовлюють значною мірою тенденції розвитку сучасної цивілізації. Під їх тиском окремі явища чи процеси переростають локальні чи регіональні виміри і набувають загально-соціального масштабу, або, навіть, планетарного чи загальносвітового.

Серед проблем, які суттєво змінили життєвий контекст людського існування одна із найвагоміших – екологічна. Саме завдяки кризі раціоналізму як способу осягнення і перетворення природної та конструювання соціальної дійсності, що особливо гостро відчувся після Другої світової війни, завдяки загрозі екологічної катастрофи, людство поступово відмовляється від утопії безсмертя життя на Землі. На зміну домінуючій природоохоронній проблематиці приходить адекватне розуміння суті екологічної проблеми – передусім як порушення процесів самовідновлення та саморегулювання в природних екосистемах.

Все більшого поширення набуває погляд щодо необхідності переходу від стратегії ”підкорення природи” до концепції “виживання” за умов тотального олюднення довкілля, від техногенного етапу розвитку цивілізації до антропогенного. Зокрема, український філософ М. Кісельов наводить необхідні передумови та чинники переходу для досягнення усталеного розвитку, які виокремлені у Доповіді міжнародної комісії по навколишньому середовищу [див. 5, с. 40]. Серед наведених чинників пріоритетне місце посідають заходи політичного, фінансово-економічного та технологічного характеру. Цілком аргументованим є і висновок, що діяльнісний принцип розуміння людини є недостатнім. Його з необхідністю слід доповнити “буттєво-онтологічним підходом, який не виходить із суб’єктивно-об’єктивного розуміння ставлення людини до світу, а апелює до більш глибоких рівнів людського буття” [2, с. 146].

Реальні ознаки межовості існування людини спонукають до формування нової філософської парадигми, згідно з якої людина мислиться в органічній єдності з природною дійсністю, виражає взаємозалежність (коеволюційність) розвитку природи і людини. Антропологізація екологічної проблематики виявляється в тому, що науковий розум інтерпретується як духовно-інтелектуальний внутрішній чинник саморозвитку системи “природа – людина”, своєрідний конструюючий проектант майбутнього з позиції ноосферної ідеології коеволюції. Йдеться про пізнання як результат нашого експериментального діалогу з природою, коли “присутність” спостерігача-суб’єкта є об’єктивною необхідною умовою встановлення істини. “На рівні синергетичного розкриття концепція “експериментального діалогу” набуває вигляду нової стратегії пізнання, стратегії співучасті. І людина, і природа підкоряються загальним синергетичним закономірностям і можуть розглядатись як структурні компоненти єдиного процесу, що самоорганізовується. З тією тільки різницею, що людина виступає як система, котра здатна розрізнювати минуле та майбутнє вказаного процесу. Так людина перестає бути чинником, від якого наукове пізнання повинне обов’язково відволікатись, а сам образ науки набуває людських вимірів” [6, с. 173].

Особливість наукових стратегій сучасності полягає в тому, що наука моделює не один варіант можливого перебігу подій, “наставання” майбутнього у певних визначених реаліях. Науковий пошук не завжди і не обов’язково завершується успіхом – встановленням істини. Плюралістичність некласичного образу сучасної науки якраз оперує з різними та рівнозначними підходами вирішення проблемних ситуацій, які узгоджуються за принципами доповнюваності та компліментарності.

Зміна екологічної парадигми має трансформувати не просто перетворювально-споживацьке ставлення людини до природи, а передусім надати цьому відношенню людино-вимірного, духовно-морального масштабу. Одночасно людина повинна стати елементом саморозвитку природи як системи.

Людину не слід мислити в опозиції до природи, а розглядати в широкому соціоприродному контексті. На нашу думку, ідеологія стабільного розвитку, у відповідності до якої бажаний стан соціуму – це не стільки зростання, а динамічна рівновага, є продуктивною в розробленні екологічної проблематики. Однак система, що не оновлюється, приречена на деструкцію та стагнацію. Тобто вказана категорія передбачає діалектичну єдність змінності та усталеності, відзначає незворотність та закономірність змін, що відбуваються у світі при забезпеченні оптимальності взаємодії елементів системи як основи, умови неперервності таких змін.

На фоні екологічних кризових явищ тотально-загрозливих масштабів набуває проблема “екології культури”. Проблема у зіткненні в одній площині етнонаціональної та техногенної культур сучасності, в іншій – культур різних спільнот. Технологічний розвиток стимулює не просто “зіткнення” різних культур, а інтенсифікує асимілятивні процеси. Внаслідок цього особливо у другій половині ХХ століття, з етнологічної карти світу зникло тисячі етносів.

Людський прогрес мислиться передусім як приріст перетворювальних можливостей людини, в основі яких – здатність людського розуму раціоналізувати діяльність засобами конструювання техніки (технології) відповідно до встановлених закономірностей зовнішньої світобудови з метою перетворення (і творення) дійсності. Самий же розвиток людини інтерпретується виключно як приріст його розуму. Для цього можливе використання гранично широкого ресурсу технологічних засобів. Але не тільки раціональних.

Нове світоглядне розуміння цивілізаційного процесу, джерелом розвитку якого є не тільки раціональні, але й духовно-ірраціональні чинники, відкриває перспективу побудови нових моделей і перспектив розвитку технологічного процесу – повороту від технократизму як принципу самоорганізації європейського суспільства до ідеології реального гуманізму з перспективою виживання людства. Цілком очевидно, що три найбільші небезпеки ХХІ сторіччя – знищення природного середовища, руйнація людської особистості, дегуманізація людської культури з елімінацією етнонаціональної її складової – не можуть бути подолані без напруги усіх інтелектуальних та духовних потенцій людини та людства.

Низка цінностей, народжених наукою, стали невід’ємною частиною соціокультурних цінностей європейської цивілізації. Передусім йдеться про поняття істинності як цінності та характеристику наукового знання, релевантності, простоти, об’єктивності, аргументованості, критичності, наукової толерантності, що далеко вийшла за межі власного наукового поля. Окрім цього, нині на противагу прагненням протиставляти науку і цінності відбувається парадигмальний зсув до соціокультурного образу науки, співвіднесеності логіко-методологічних і гносеологічних проблем з цінностями культури та традиціями наукового співтовариства, розмивання жорстких меж між науковими і позанауковими формами знання.

Нинішню ситуацію передбачив свого часу Анрі Пуанкаре, зазначивши, що “мораль і наука мірою свого розвитку будуть чудово узгоджуватись одна з одною” [10, с. 517]. Можливо, тепер і є той етап розвитку науки, коли за аналогією про теоретичне навантаження факту ми маємо досягнути морального навантаження раціоналізму.

Як слушно зазначає Б. Кримський, потрібно мати мужність іти за розумом. Адже він може вести до розладу з дійсністю та породити і химери. Тут доречно навести слова Піко делла Мірондоли із знаменитої “Промови про достоїнства людини”, де автор вказує шлях до самовдосконалення як шлях до щастя у діалогічному поєднанні моральних і раціональних чинників: “…придушуючи наукою про мораль порив пристрастей і розсіюючи суперечками темноту розуму, очищаючи душу, змиваючи бруд невігластва і недоліків, щоби пристрасті не вирували необдумано і не безумствував іноді нахабний розум” [9, с. 251].

Неупереджений аналіз причин і механізмів зародження науки, формування науки як соціального інституту виявляє, з одного боку, атрибутивний характер їх появи стосовно природи західноєвропейської культури (наука приречена була “народитись” саме в Європі), з іншого – детермінуючий вплив наукового поступу не лише на зовнішні характеристики європейської дійсності, а й на внутрішньо-парадигмальні виміри європейськості. Власне наука досі “ліпить” сутнісний образ не тільки сучасної Європи, але і її майбутнє.

_____________________________________

Башляр Г. Новый рационализм. / Башляр Г. – М.: Прогресс, 1987. – 308 с.
Булатов М.О. Філософія ноосфери. / Булатов М.О., Макєєв К.С., Загороднюк В.А., Солонько Л.А.– К., 1995.
Вернадский В.И. Избранные труды по истории науки. / Вернадский В.И – М.: Наука, 1981. – 359 с.
Гвардини Р. Конец нового времени // Вопросы философии. – 1990. – №4. – с. 127-163.
Кисельов М.М. Феномен діяльності в реаліях сьогодення / Кисельов М.М. // Філософія. Антропологія. Екологія. – Альманах. Вип. І., – К. 2000.
Кримський С.Б. Виклики філософських смислів. / Кримський С.Б. – К.: Парапан – 2003.
Кримський С.Б. Запити філософських смислів. / Кримський С.Б. – К.: Парапан – 2003.
Ортега-і-Гассет Х. Бунт мас. // Ортега-і-Гассет Х. Вибрані твори. – К., 1994. – 420 с.
Пико делла Мирондола. Речь о достоинстве человека / Пико делла Мирандолла // Эстетика Ренессанса: Антология. В 2-х т. Т. 1. – М.: Искусство. – С. 248-305.
Пуанкаре А. О науке. / Пуанкаре А. – М., 1983. – 561 с.
Рассел Б. Історія західної філософії. / Рассел Б. – К.: Основи, 1995. – 759 с.
Степин В.С. Перспективы цивилизации: от культа силы к диалогу и согласию / Степин В.С. // Этическая мысль. Науч.-публицист. чтения. – М.: Республика, 1992. – С. 182–199.
Уайтхед А. Избранные работы по философии. / Уайтхед А. – М.: Прогресс, 1990. – 718 с.
Франк Ф. Философия науки. Связь между философией и наукой. / Франк Ф. – М.: Изд-во ЛКИ, 2007. – 544 с.

Blog

Содержание

УДК 167:165.63

НАУКОВО-РАЦІОНАЛІСТИЧНІ ВИМІРИ ЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО ПОСТУПУ