Міністерство освіти І науки України Львівський національний університет імені Івана Франка духовність. Культура. Нація. Збірник наукових статей Випуск 4 Львів 2008 Духовність. Культура. Нація
| Вид материала | Документы |
СодержаниеЭтнический ренессанс” в культуре Ethnic renaissance” in culture Удк 177+1+37 культура і природа: еволюція від „традиції управління” до „традиції співпраці” |
- Міністерство освіти І науки україни львівський національний університет імені івана, 926.17kb.
- Міністерство науки І освіти україни львівський національний університет імені івана, 8214.57kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни львівський національний університет, 69.32kb.
- Кость історія української журналістики, 4185.92kb.
- Львівський національний університет імені Івана Франка ватаманюк остап Зіновійович, 565.2kb.
- Консульське право, 4328.16kb.
- Міністерство освіти І науки України Львівський національний університет імені Івана, 603.97kb.
- Міністерство освіти І науки України Львівський національний університет імені Івана, 142.27kb.
- Міністерство науки І освіти україни львівський національний університет імені івана, 106.69kb.
- Міністерство освіти І науки України Львівський національний університет імені Івана, 596.31kb.
Ігнатов В. Феномен етнічного ренесансу // Етнос і соціум. АН України; Ін-т філософії. Автори: Б.В. Попов, В.А. Піддубний, Л.Є. Шкляр, С.І. Здіорук та ін. Київ: Наукова думка, 1993. 172 с.
„ ЭТНИЧЕСКИЙ РЕНЕССАНС” В КУЛЬТУРЕ:
СОВРЕМЕННОЕ ИЗМЕРЕНИЕ
Питякова Татьяна
Проанализированы процессы, которые вызывают возрождение этнических факторов, что приводит к появлению феномена „этнического ренессанса”. Показано, что ренессанс культурной самобытности является закономерной реакцией на глобализацию и унификацию современного мира.
Ключевые слова: этнический ренессанс, традиция, глобализация, унификация в культуре, уникальность.
“ ETHNIC RENAISSANCE” IN CULTURE:
PRESENT MEASURING
Pityakova Tetyana
The article gives analysis to the processes, which cause the revival of ethnic factors that give rise to appearance phenomenon of “ethnic renaissance”. The author shows, that a renaissance of cultural originality is a natural reaction onto globalisation and unification of the present world.
Key-words: ethnic renaissance, tradition, globalisation, unification in culture, originality.
Стаття надійшла до редколегії 20.05.2008.
Прийнята до друку 10.09.2008.
УДК 177+1+37
КУЛЬТУРА І ПРИРОДА: ЕВОЛЮЦІЯ ВІД „ТРАДИЦІЇ УПРАВЛІННЯ” ДО „ТРАДИЦІЇ СПІВПРАЦІ”
Сінькевич Ольга
Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул Університетська, 1,
м. Львів, 79000, Україна.
kafedra_kultury@mail.ru
Розглянуто історичну динаміку ціннісного ставлення людини і суспільства до природи, розкрито сутність сучасного розуміння проблеми їхніх взаємозв’язків, висвітлено головні аспекти формування нової екологічної свідомості та екологічної культури.
Ключові слова: культура, природа, цінність, екологічна культура, екологічна етика.
Наша доба – час небувалого злету і тріумфу людини. Ніколи ще людство не досягало таких висот у своєму технічному та інтелектуальному розвиткові. Саме в сучасну епоху виникли нові галузі наукового знання – квантова механіка, ядерна фізика, кібернетика, інформатика, відбулась справжня революція у засобах зв’язку і спілкування, з’явились радіо, телебачення, комп’ютерна техніка. Вчені змогли проникнути у таємницю атома, здійснили перші польоти у космос, відкрили механізм спадковості, сконструювали пристрої, що своєю будовою і функціями нагадують живі організми.
Значною мірою завдяки цим великим здобуткам у сфері науки, техніки, промисловості у суспільній свідомості утвердилося переконання, що і вся людська культура також розвиваються по висхідній. Однак ще у ХІХ ст. філософи стали висловлювати песимістичні оцінки щодо характеру тих змін, які відбуваються у технологізованому суспільстві: науково-технічний і промисловий поступ, на їх думку, обертається для людини духовним і моральним занепадом , розриває зв’язки з природою. Прозвучали гірки слова про „присмерк” культури та її загибель.
Сучасна доба, яку нерідко визначають як добу кризи культури, поставила перед людиною цілий ряд проблем, які потребують негайного розв’язання, і чи не найгостріша серед них – проблема ставлення до природи. В ситуації, коли небезпека екологічних катастроф з прогнозів та пересторог перетворюється на невблаганну реальність, людина повинна відмовитись від традиційних антропоцентристських уявлень про світ, від „традиції управління”, що ґрунтується на ідеї панування над природою, та прийняти моральні засади „традиції співпраці”, згідно з якими вона покликана у взаємодії з природою розкривати її нереалізовані можливості, що не можуть виявитись і розкритись самі по собі, без творчих зусиль людини.
Культуру нерідко визначають як „другу природу”. Саме так трактував культуру давньогрецький філософ Демокріт. Це визначення має глибокий сенс: воно, з одного боку, говорить про зв’язок культури з природою, з іншого – підкреслює відмінність, яка існує між ними.
Перш за все культура не може існувати поза природою, адже і сама людина – творець культури – є її частиною.
Людина створює свій культурний світ, використовуючи ресурси природи. В основі кожного витвору культури лежить певне природне явище, „окультурене” людиною. Навіть вогонь, який можна вважати одним із перших знаків народження культури, виникає з природної речовини.
Людина створює культуру з огляду на об’єктивні властивості, зв’язки та закони світу, тобто у відповідності до тих можливостей, які відкриваються їй в самій природі. Так, створення досконалої іригаційної системи у Стародавньому Єгипті базувалося на пізнанні людиною закономірностей природного життя.
Поняття „друга” акцентує відмінність від „першої” – початкової, висхідної природи, визначає культуру як інобуття природи.
З найдавніших часів людина намагалась підкреслити цю відмінність, позначити межу, яка відділяє „культурне” від „природного”.
Якщо б людина не вийшла за межі природи, вона не створила б культуру. Культура є перш за все актом подолання природи.
У витворах культури людина виходить за межі природної даності, долає її. Середньовічні готичні храми мистецтвознавці називали „кам’яним мереживом”. Високі стрільчасті вікна „знищують” стіну, її замінює вітраж, пронизаний сонячними променями. Камінь, який у природі є твердим і важким, а у витворі архітектури видається невагомим, стає наочним виявом перемоги духовного начала над матеріальним, культурного над природним.
Людина надає іншої форми природній речовині, обробляючи її, і одночасно цією обробкою вона здійснює власну свідомо поставлену мету. Кусок мармуру, наприклад, ще не будучи обробленим, навіть до того, як був видобутий, вже включається у „надприродні” зв’язки, набуває культурних рис: він розглядається людиною як можливий будівельний матеріал або матеріал для скульптури. Ці можливості його використання, які, безумовно, пов’язані з природними властивостями каменю, не випливають з них, оскільки існують лише для людини, яка може навіть не знати його структури, хімічного складу тощо.
Навіть ті природні об’єкти, на які людина не може впливати, в міру їх освоєності людиною набувають культурного сенсу та значення. Зокрема, таким значенням та сенсом, якого в природі не існує, наділяються зірки і туманності, які вона спостерігає на небі і за якими вона, наприклад, орієнтується під час морських подорожей або складання гороскопу.
Перетворюючи природу, взаємодіючи з нею, людина творить і саму себе: вона реалізує власні творчі потенції і формує нові власні можливості. Яскравим прикладом такого „самотворення” є індійська йога, яка спирається на природні можливості людини та мобілізує ресурси її духу. Ця здатність виявляє себе й у художній творчості, яка перетворює рухи людського тіла на гармонійну мову хореографії, непевні звуки відчуттів – на мелодійні пісні.
Таким чином, творення людиною культурного світу не є довільним нав’язуванням природі якихось невластивих для неї рис. Самі природні якості, включені у поле людської діяльності, набувають специфічних людських, культурних характеристик, характеристик ступеня освоєності світу людиною, Ступінь її свободи визначається тим, наскільки вона пізнала світ, розширила межі відомого. Чим повнішим є знання про природу, чим більше воно включає граней, тим ширшими є можливості людини у виборі способів дії для виходу за ці межі і для забезпечення власного розвитку, власної свободи.
Ставлення до природи, спосіб взаємодії з нею є однією з найважливіших характеристик культури.
Сучасна людина шукає можливості „діалогу з природою”. Поняття „діалог”, як правило, застосовують до характеристики міжлюдських чи міжкультурних відносин. Діалог передбачає наявність суб’єкт–суб’єктних, рівноправних, партнерських взаємин. Природу протягом тривалого часу трактували як об’єкт, з яким людина-суб’єкт може поводитись, керуючись власними потребами і бажаннями та нехтуючи „інтересами” природи. Людина вважала, що вона може вирішувати, які види тварин або рослин є „корисними”, а які – „шкідливими”, вона на свій розсуд намагалась змінювати природне середовище. Сучасна екологічна етика проголошує, що людина повинна ставитись до природи як до суб’єкта, усвідомлюючи, що насправді таким суб’єктом природа бути не може, проте вона є тим об’єктом, який ми повинні свідомо й добровільно трактувати як суб’єкт в ім’я нашого власного виживання та буття світу.
Нині багато мислителів висловлюють переконання в тому, що культура не є „позаприродним” феноменом, продуктом чистого соціуму. Екологія – це не тільки охорона природи, а й охорона людини. Культура ж – це не лише сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людським генієм, а й збереження природного середовища. Отже, охорона культури і охорона природи – це єдина проблема.
Це, зокрема, визнала Генеральна конференція ЮНЕСКО 1972 р., яка прийняла загальну конвенцію про охорону природи та культурної спадщини. Серед природних та культурних пам’яток, що мають всесвітнє значення, названі Галапагоські острови і старий Дамаск, заповідник Текаль у Гватемалі та старовинний Персеполь в Ірані, Великий Каньйон у США та скельні церкви в Ефіопії.
Рішення Генеральної конференції ЮНЕСКО – одне із свідчень того, що природа починає посідати гідне місце у системі моральних вартостей сучасної людини.
„Природа є основою людського існування” – ця стара істина стає аксіомою сучасної культури. Для того, щоб більш глибоко її осягнути, постараємось висвітлити окремі аспекти цього твердження.
Природа є основою і джерелом людського життя, вона здатна задовольнити найрізноманітніші потреби та інтереси людини – від чисто утилітарних до високодуховних. Усе багатство інтелектуальної та чуттєвої природи людини є виявом і відображенням багатства різноманітних властивостей світу. Ще в часи античності було висловлено думку про те, що природа дає поштовх і підказку її технічній і художній творчості. Демокрит, наприклад, уважав, що Людина у своїй діяльності наслідує тварин: архітектор – ластівку, ткаля – павука.
Спілкування з природою – доконча потреба психічного здоров’я людини, яке підтримується певним психоемоційним тонусом. У сучасному урбанізованому середовищі руйнуються біоритми людської поведінки, вироблені десятками тисяч років еволюції, зростає потік негативних емоцій, порушується баланс між „природним” і „соціальним”. Цей комплекс причин призводить до неадекватної поведінки, депресій, нервової перенапруги, які прийнято об’єднувати назвою „хвороби цивілізації”. Універсальними ліками у цій ситуації є спілкування з природою, яка знімає стреси, дає заряд бадьорості.
На відміну від „цивілізації”, яка породжує „скорботну безчуттєвість”, природа дарує людині емоційну наповненість, багатство почуттів, і одним з них є любов до природи.
Любов до природи – це насамперед почуття глибокої відповідальності за все, що робить людина на землі. Один із речників екологічної етики, автор праці „Людські якості”, яка викликала широкий резонанс серед наукової громадськості, А. Печчеї писав: „У міру зростання могутності сучасної людини все тяжчою і відчутнішою виявляється втрата нею почуття відповідальності, співзвучного її новому статусу в світі. У неї … вистачило вправності викрасти вогонь у богів, але не було їхньої майстерності й мудрості, щоб ним скористатись. І в цьому вона уподібнилась учню чародія, який намагається удавати з себе великого чаклуна. Могутність без мудрості зробила її сучасним варваром, який володіє величезною силою, проте не має найменшої уяви, як її застосовувати” [1, с. 44]. Печчеї вважав, що нині людина стоїть перед дилемою: або вона повинна змінитись як окрема особистість та як частинка людської спільноти, або ж вона приречена зникнути з обличчя Землі. „Традиція співпраці”, яка є основою екологічної етики, проголошує, що нині необхідно поставити питання не лише про те, що є добро і зло для людини і людства, а й про те, що є добро і зло для тріади людина-суспільство-природа, подивитись на принцип гуманізму як на основу не лише міжлюдських взаємин, а й як на основу ставлення до природи. Докорінна зміна морально-етичної оцінки природи, яка відповідала б коеволюції суспільства і природи, полягає в тому, щоб навчитись бачити в природі цінність культури.
Аналізуючи і зіставляючи численні програми порятунку людства, проекти утвердження нового екологічного мислення, запровадження міжнародної екологічної етики. Умовно можна виділити дві принципові позиції, які відображають сучасний рівень розуміння проблеми взаємодії людини і суспільства з природою: неантропоцентричну та антропологічну.
Зміст неантропоцентричного підходу до вирішення глобальних проблем сучасності найчастіше зводиться до вимог принести інтереси людини в жертву порятунку навколишнього середовища, прийняти засади свого роду „екологічного аскетизму”, відмовитись від розвитку матеріального виробництва, обмежити потреби, скоротити народжуваність тощо.
Прихильники антропологічного підходу намагаються узгодити інтереси людини і природи.
Ще на початку ХХ ст. наш співвітчизник, учений з світовим ім’ям, один із творців теорії ноосфери академік В. Вернадський поставив питання про етичний аспект взаємодії людини з природою.
Філософ-природодослідник виступив з критикою ідеї антропоцентризму, яка, на його думку, розділила світ на „людський” та „нелюдський”. За його словами, антропоцентризм у своїй основі занадто індивідуалістичний, у ньому „забагато егоїзму”. Відірвавши себе від природи, людина дивиться на неї з позицій відстороненого дослідника, вбачає у ній лише об’єкт пізнання й утилітарного „перетворення”.
Людина – частинка природи. Ноосфера, яка сформувалась на Землі з появою людини, не є порушенням законів природи, про що свідчить сам факт її існування. Отже, її поява та існування об’єктивно зумовлені. Нині вчені-природодослідники і філософи висловлюють припущення, що людська культура – не лише важливий чинник існування біосфери Землі, а й особлива форма боротьби матерії Всесвіту за негентропію (антиентропію): згідно з другим законом термодинаміки, кожна замкнена система, у тому числі і Всесвіт, характеризується процесами, які розвиваються від упорядкованості до хаосу – процесами ентропії. Людина як істота розумна може стати на перешкоді цій ентропії. „Якщо Всесвіт закономірно породив людину як чинник, що протистоїть ентропії, то логічно припустити, що людина повинна мати здатність, хоча б потенційну, перетворювати Всесвіт… Культура – специфічний негентропійний, або антиентропійний, механізм, який дає можливість соціальним системам протистояти хаосу і в той же час підвищувати рівень свого власного розвитку”, – так оцінюють антропологічний чинник існування Всесвіту прихильники філософії комізму [2, с. 50-53].
Отже, людство не повинно прагнути позбутися своєї людськості, намагаючись повернутись в минуле, а навпаки – повинно розвинути в собі ті якості, які становлять його природну сутність. Як можна цього досягти? Близький до відповіді на це запитання, як нам видається, американський філософ Е. Стивенс. Він висунув проект етики ХХ століття, основними принципами якої повинні стати новий холізм, новий натуралізм та новий іманентизм.
Холістичний (від грецьк. „цілісність”) характер нової етики повинен відображати екологічну єдність світу, в якому заводи, повітря, вода, земля, тварини, суспільство, планетарні системи космічні тіла не роз’єднані, а становлять органічну цілісність.
Новий натуралізм визначається підходом до людини як до частини природної цілісності, в якій вона посідає особливе місце: наділена духовним началом, розумом, виступає „душею природи”. Тому руйнування природи є нічим іншим, як саморуйнуванням людини.
Новий іманентизм (від лат. „притаманний”, „внутрішньо властивий”) – принцип, сутність якого можна викласти слідом за А. Печчеї таким чином: „Нині людству… не лишається нічого іншого, як най скоріше наблизитись до наступної фази свого розвитку – тієї, де воно, поєднуючи свою могутність з гідною його мудрістю, навчиться підтримувати в гармонії і рівновазі усі справи людські. Однак це відбудеться лише за рахунок небаченого ще сплетіння подій, яке називається „людською революцією” [1, с. 6].
Отже, виживання людства вирішальною мірою залежить від того, які якості домінуватимуть у його свідомості і поведінці, а в ширшому розумінні – в його культурі. А це означає, що могутність сучасної людини необхідно поєднати з мудрістю, що всі форми її діяльності треба конче поставити під контроль розуму і совісті, узгодити з вимогами моралі. Людина повинна усвідомити необхідність „моральних обмежень”, які визначатимуть її стосунки з природою.
Одне з цих моральних обмежень стосується пізнання.
Ще давні мудреці попереджали, що спроби людини проникнути у „свята святих” природи можуть подарувати не лише радість відкриття, а й призвести до трагічних наслідків. Отже, не дивно, що упродовж всієї історії людського суспільства звучали не лише похвальні голоси людському розуму, а й слова перестороги, навіть вимоги припинити, заборонити розвиток науки. Проти цих закликів „спроститися”, повернутися до „ненаукового” стану виступали прихильники прогресу, зокрема академік В. Вернадський. Він говорив, що людина повинна не відмовлятись від науки і прогресу, а поставити їх під контроль етики, змусити служити благородній меті. „Етика науки” – це одна з важливих сторін сучасної моральної свідомості.
Не менш важливим є й моральне обмеження людської практики. У 1926 році була опублікована праця В. Вернадського „Біосфера”, поява якої стала знаменною віхою у вивченні глобальних екологічних процесів. Дані сучасної науки, зокрема дослідження фізіолога П. Анохіна, підтверджують слушність його думок щодо етичного аспекту взаємодії людини з природою. Анохін стверджує, що усьому живому притаманне „випереджуюче відображення дійсності”: певні ділянки біосфери і біосфера в цілому постійно „прослуховують”, „проглядають” земні глибини і Космос, чутливо реагуючи на найменші зміни внутрішнього та зовнішнього середовища і створюючи своєрідний біосферно-екологічний код. Бездумно й безвідповідально втручаючись у життя біосфери, знищуючи нібито непотрібне або шкідливе для людини бактеріальне, рослинне і тваринне „населення” Землі, людина порушує своєрідну сенсорно-мозкову діяльність живої речовини.
Необхідність морального обмеження людської практики пов’язана і з тим, що Гегель називав „зворотними силами”.
Своєю діяльністю людина неодмінно викликає до життя могутні сили, які значно перевершують її власні можливості. Це природні стихії, зумовлені наслідками індустріального розвитку. А також і неконтрольовані ефекти деяких соціальних процесів. Стихійні природні й соціальні сили не піддаються управлінню, вони мають власну, незбагненну для людини логіку дії, вони байдужі до цілей суб’єкта, який викл икав їх до життя, вони перевищують собою його уяву про добро і зло. Не випадково в історії культури існує уявлення про „демонічні сили”.
Моральне обмеження повинно торкатись і сфери споживання. Ми часто чуємо вислів „суспільство споживання”, яким окреслюється специфіка деяких сучасних розвинених країн. Однак цей тип суспільного бутя і суспільної свідомості притаманні не лише „цивілізованим” народам. Він відображає не стільки рівень забезпечення людських потреб, скільки пріоритет матеріального споживання, пов’язаний із знеціненням духовного начала, творчих здібностей, обмеження „малим світом” споживацьких потреб. Людина уподібнюється Гаргантюа – герою роману Ф. Рабле „Гаргантюа і Пантагрюель”, розвиваючи в собі невгамовний аппетит споживання, втягуючи у створене нею коло непомірного і нерозумного зростання потреб, кінця якому немає. „Мати чи бути”” за американським соціологом і психологом Е. Фроммом саме така альтернатива стоїть перед сучасною людиною. На його думку, вибір повинен бути однозначним: бути. Адже саме про цю – вищу – сутність людини, пов’язану з її духовним началом, говорив Ісус Христос: „Душа більша за їжу, і тіло – від одежі” (Лк. 12:23).
Взаємозв’язок людини з природою впливає не лише на моральне життя людини, а й на її духовне життя в цілому.
На ранніх етапах свого існування екологія вважалась галуззю біологічного знання. Такий підхід до цієї науки трактував людину лише як споживача природних ресурсів, „виробника сміття”. Сьогодні екологія дедалі більше „соціологізується”. З’явились навіть такі поняття, як екологія культури, екологія духовності, хоча, очевидно, більш відповідною назвою цієї сфери наукового знання було б словосполучення „екологія людини”.
В. Вернадський, аналізуючи проблему взаємодії людини і природи, висловив думку, що гасла про їхню єдність є некоректними. Єдність – лише один бік цієї взаємодії, проте є ще й інший. Людина і природа являють собою протилежність різних сутностей – інстинкту всього живого і розумності. Моральне завдання людини полягає в тому, щоб удосконалити свою „розумність”, постійно підносити її на нові щаблі, збагачувати свою духовність, розвиваючи тим самим духовний потенціал людства.
Духовне життя людини не вичерпується свідомістю і волею.у ньому завжди є „надлишок”, який не вкладається в рамки раціонального розуміння людини і найкраще передається словом „душа”. Для того, щоб реалізувати цей „надлишок”, треба подолати бар’єр між внутрішнім і зовнішнім в людині, а це можна здійснити, лише усвідомивши космічну, трансцендентну природу людини, яка пов’язана не тільки з Землею і Часом, а й з Всесвітом та Вічністю.
Розвивати в собі духовне начало – це означає любити світ, усе існуюче в ньому. Е. Фромм у своїй праці „Мистецтво любити” попереджає про небезпеку поширення в сучасному суспільстві „некрофілійних” тенденцій (грецьк. „некрос” – смерть): Людина стає байдужою до всього живого, органічного і захоплюється неживим, „залізним”, як царівна у казці Андерсена, якій механічний соловей здавався гарнішим за живу пташку. Ця любов до „залізного” збіднює емоційний світ людини, породжує почуття самотності, відчуженості, а інколи й провокує агресивність. Тільки біофілія, екофілія, любов до живого здатні оживити людську душу, повернути їй радість існування, поєднати з іншими людьми.
Розвивати в собі духовне начало – це означає любити людей і намагатися на розумних і високоморальних засадах перебудувати людське життя. Вернадський, говорячи про перспективи розвитку ноосфери, мріяв про ті часи, коли будуть встановлені „мирні зв’язки людства на ґрунті економічного життя”, коли відійдуть в минуле кровопролитні війни, коли у світі запанують ідеали демократії [3, с. 500].
Розвивати у собі духовне начало – це означає любити свій народ. Формування народу, нації як кровної й духовної єдності – одна з великих таємниць природи. Адже відомо, що процесі етногенезу особливу роль відіграла взаємодія двох складних систем біосфери – етносу і ландшафту. В етногенезі українців, зокрема, велику роль відіграло сусідство двох ландшафтних середовищ – лісу і степу. Д. Донцов справедливо зазначав, що для українців степ став тим, чим було море для вікінгів – „викликом”, на який вони знайшли адекватну „відповідь”. Отже, зберігаючи природу, народ зберігає свою душу, своє існування.
Душа народу найяскравіше відображена у національній культурі, звичаях і традиціях. Руйнування національної культури – загибель народу. Цю думку яскраво виразив у своєму романі „Собор” Олесь Гончар. Руйнування старовинного собору – це й руйнування храму людської душі, це її здичавіння й загибель.
„Не можна відкладати турбот про вічне і велике на той час, коли для всіх буде досягнута можливість задоволення своїх матеріальних потреб. Тоді вже буде пізно. Ми даємо матеріальні блага в руки людей, ідеалом яких буде – „хліба і видовищ”… Це життя… ситих звірів. Є ідеал більш високий. І його треба шукати, ” – писав В. Вернадський у своєму щоденнику 16 березня 1918 року [4, с. 62]. Ці слова великого вченого і великого гуманіста повинні стати однією з підвалин сучасної свідомості.
_____________________________________
- Печчеи А. Человеческие качества / А. Печчеи [пер. с англ.]. – М.: Прогресс, 1980. – 302 с.
- Комаров В.Н. Человек в мироздании. / Комаров В.Н. – М.: Наука, 2005.
- Вернадский В. Философские мысли натуралиста. / Вернадский В. – М.: Наука, 1988. – 520 с.
- Вернадский В.И. Ноосфера, творчество, нравственность. / Вернадский В.И. – М.: Знание, 1990.