Geum.ru

Міністерство освіти І науки України Львівський національний університет імені Івана Франка духовність. Культура. Нація. Збірник наукових статей Випуск 4 Львів 2008 Духовність. Культура. Нація

Вид материалаДокументы

Содержание


Удк 1.009.14:81 морально-етичний аспект мовної гри в добу глобалізації
Подобный материал:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   28

УДК 1.009.14:81




МОРАЛЬНО-ЕТИЧНИЙ АСПЕКТ МОВНОЇ ГРИ В ДОБУ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ



Біленко Тетяна


Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка

кафедра філософії,

вул.  Івана Франка, 24,

м. Дрогобич, 82100, Україна.


Мовна гра – це одна з найхарактерніших рис комунікативних процесів сьогодення, а ставлення до вимовленого і почутого значною мірою залежить від моральності. Моральність пересічної людини виявляється не в теоретичних трактатах, а в поведінці, в дії, яка потребує значних зусиль. Важливою проблемою в контексті глобалізму є збереження своєї унікальності і непересічності в мові кожного народу.

Ключові слова: мовна гра, моральність, слово, вербальне спілкування, глобалізація, Вітґенштайн, Апель.


Розмаїті аспекти комунікаційного процесу у сучасному світі перебувають у центрі уваги науковців, адже від компетентності та ерудиції партнерів соціально-політичного дискурсу значною мірою залежить життя суспільства, що зазнає неоднозначних впливів глобалізації. Для кожної мови специфічною є сукупність семантичних і граматичних ознак слова, яке в процесі живого спілкування набуває додаткового емоційного забарвлення від суб’єкта мовлення. Суб’єктивна реальність людини виявляється когнітивно та цілісно у творчо-діяльному процесі. Комунікативні ситуації маніфестуються у розмаїтих мовленнєвих актах, різновидом яких можна вважати мовну гру. Значну увагу їхньому дослідженню приділяли Е. Берн, Г. Ґ. Ґадамер, Дж. Серль, Г. Вєжбіцька, Л. Вітґенштайн, Д. Девідсон, Ж.-Ф. Ліотар, Й. Гейзінга, Д. Франк, К. О. Апель та інші, а з вітчизняних науковців передовсім треба назвати М. Поповича та А. Ішмуратова.

Мета нашої праці – з’ясувати питання діалектики морального вибору слова у мовній грі. Передовсім треба з’ясувати, що таке гра взагалі. Якщо ставитись до неї як до безугавної забави, майже тваринного буяння емоцій та інстинктів, матимемо один варіант, якщо придивитись до послідовності дій, узгоджених попередньою домовленістю, – зовсім інший. Навряд чи зможемо відокремити діонісійне начало від аполлонівського, бо вони нероздільні з людською сутністю, хіба що виявляють її по-різному. Йоган Гейзінга зауважив, що гра старша за культуру, бо визначення культури стосується людського суспільства, а „тварини зовсім не чекали на появу людини, щоби вона навчила їх грати… людська цивілізація не додала ніякої істотної ознаки загальному поняттю гри” [5, с. 9–10]. Тварини грають так само як люди. Усі головні риси гри вже наявні у грі тварин. Достатньо постежити хоча б за грою цуценят, щоби в їхній веселій метушні побачити усі ці риси. Вони запрошують одне одного гратися подібно до церемонійних поз і жестів, дотримуються правил, що, скажімо, не можна партнеру прокусити у грі вухо, вони прикидаються дуже злими і – найважливіше – „цілком очевидно відчувають при цьому велике задоволення і радість” [5, с. 10]. Але гра, наголошував Гейзінга, переступає межі суто біологічної чи, у всякому разі, суто фізичної діяльності. Гра – змістова функція з багатьма гранями смислу… у всякому разі цим „смислом” гри виявляє себе якийсь імматеріальний елемент у самій сутності гри” [5, с. 10].

„Найважливіші види первинної діяльності людського суспільства все тісніше переплітаються із грою. Візьмемо мову, найперший і найвищий інструмент, створений людиною для того, щоби повідомляти, вчити, веліти. Мова, за допомогою якої вона розрізняє, визначає, констатує, коротше кажучи, називає, тобто підносить речі до сфери духу. Дух, що формує мову, щоразу перескакує, граючись, із рівня матеріального на рівень думки. За кожним виразом абстрактного поняття схований образ, метафора, а в кожній метафорі схована гра слів” [5, с. 14].

Всяка гра, переконує Гейзінга, є передовсім свободною діяльністю: гра за наказом – не гра. Але він же називає вищими формами гри ігри соціального плану.

Аналіз мовної гри, гадаю, треба починати ab ovo – з Вітґенштайна. Про суть людської мови він писав: „слова певної мови дають назви предметам; речення є сполученнями таких назв. – У цьому образі мови ми знаходимо джерело такої думки: кожне слово має значення. Це значення підпорядковане слову. Воно є предметом, за який відповідає слово” [4, с. 92].

Вітґенштайн пояснював, що „загальне поняття значення слів затуманює функціонування мови, – крізь той туман неможливо чітко розгледіти, як вона функціонує насправді. – Туман розвіюється, коли ми вивчаємо мовні явища на примітивних прикладах їхнього застосування, в яких чітко видно призначення і функціонування слів.


Такі примітивні форми мови застосовує дитина, коли вчиться говорити. Тут маємо справу не з навчанням мови, а з привчанням до неї” [4, с. 94].

Це дуже важлива заувага: розрізнення навчання мови і привчання до мови, внаслідок чого людина (у прикладі Вітґенштайна – дитина) починає вживати мову. У практиці вживання мови „одна сторона вигукує слова, а друга відповідно до них діє; натомість у вивченні мови ми спостерігаємо інше явище: учень називає предмети. Тобто вимовляє слово, коли вчитель показує на будівельний блок… учень повторює слова за вчителем – обидва ці явища мовоподібні” [4, с. 95]. Це нагадувало Вітґенштайнові одну з тих ігор, за допомогою яких діти вивчають рідну мову, тож він вирішив: „Я називатиму такі ігри „мовними іграми” й часом уживатиму цю назву для котроїсь із примітивних мов… Я називатиму також „мовною грою” сукупність мови і діяльності” [4, с. 95].

Оскільки життя людини постійно триває у незліченних стереотипних комунікативно-діяльнісних варіантах, які невблаганно повторюються з каузальною детермінацією, важливо наголосити, що водночас проявляється екзистенційно-інтенційний суб’єктний чинник. Обсяг і форму його маніфестації неможливо передбачити, так само як неможливо зауважити чи прогнозувати перебіг явленості глибинних первнів, які проб’ються крізь товщу речовинних завалів грубої матеріальності і здобудуть статусне утвердження духовної особистісної екзистенції. Саме ця унікальність, одинична неповторність сформованого морально-етичного вибору заблищить більш чи менш помітною рисочкою серед бездушного емпіричного огрому, і слово немовби виломиться з усталеної вербальної схеми, тягнучи за собою живе єство духу, провіщаючи його. У мовному спілкуванні слово виявляє невичерпну варіативність [див.: 3], у чому значною мірою утверджується не так семантична валентність, як моральна зорієнтованість суб’єкта.

Ерік Берн вважав, що гра – це серія послідовних додаткових одноманітних трансакцій із чітко визначеним та передбачуваним результатом. Ці трансакції зовні виглядають правдоподібно, але мають приховану мотивацію: це серія ходів, які маскують пастку. На його думку, ігри відрізняються від процедур, ритуалів, проведення часу двома головними характеристиками: 1) прихованими мотивами; 2) наявністю виграшу. Процедури бувають успішними, ритуали – ефективними, проводження часу – вигідним. Але всі вони за своєю суттю щиросердні, тобто не мають потаємного наміру; вони можуть містити елемент змагальності, але не конфлікту, їхній результат може бути неочікуваним, але ніколи – драматичним. Ігри, навпаки, можуть бути нечесними і часто характеризуються драматичним, а не просто захопливим кінцем [2, с. 37].

До мовної гри залучені слова, які можуть виявляти різні свої грані (валентні властивості), отже, кожне слово є неоднозначним, його смисл і наповненість залежить від взаємопов’язаності з іншими словами, тобто від контексту.

У масштабах Землі існують національні мови у взаємному переливанні (у поглинанні і відторгненні), коли вербалізована номінація обтяжується незліченними конотаціями, породженими чи то тлом, на якому вони постали (зіткнулися), чи випадковістю модусної явленості, чи абсолютною (повною) непередбачуваністю усього процесу та його складників. Оскільки життя людства – це життя його мови (і слова як вагомого органічного компонента), важливо простежити хоч би у першому наближенні ті вербальні варіації, які маніфестуються в сучасному світі.

Мабуть, визначальну роль треба віддати тим об’єктивним процесам, які відбуваються у матеріальному та духовному житті суспільства землян, процесам, котрі попри волю людей різних країн формують їхню глобальну цілісність. Тут широке поле для герменевтичного осмислення вербальної взаємодії, адже найпростіший обмін інформацією між народами потребує перекладу слова, поняття, категорії, через які власна ментальність може стати відомою представникам іншого народу, як і його ментальність – його партнерові. Поділ світу на Схід і Захід (або на багату Північ та бідний Південь), хоч і далекий від коректності засад, має історичне підґрунтя, адже технічно розвинуті й економічно потужні країни мають значно більший вплив на країни відсталі. Товари, технології, форми культурної взаємодії постійно обслуговуються і забезпечуються вербально, причому переважає мова тієї країни, яка більш розвинута, адже саме вона „веде перед” (про загарбання Римом Греції та про підкорення переможця її культурою треба вести мову як про виняток). У новому полі вербальної взаємодії утверджується така лексика, до якої частково входять мовні надбання бідного партнера і переважають – багатого. І коли до них долучаються інші бідні країни, вони застають уже готову систему мовного (вербального) забезпечення, придатну і для них (зазвичай, із незначними варіантами).

В історії людства такі взаємини завжди були далекими від ідилічної картини взаємодії „рівних”: найчастіше вони були зумовлені суперництвом у прагненні володіти територією – чи то суміжною, на яку в обох були однакові права (тобто не було ніяких ні в кого), чи то землею, яку „чужі” прийшли колонізувати, тобто загарбати давні питомі володіння іншого етносу.

У процесі розвою культурних взаємин виникають потреби зміцнення духовних зв’язків, які ґрунтуються на суб’єктивних уподобаннях і прагненнях. Тут починає вирізнятися одна мова серед кількох можливих, і через її посередництво зміцнюється вплив країни з її соціальними та моральними особливостями. Запозичені поняття не залишаються відокремленими від життя, в новій країні вони утверджують нові реалії, а це часто буває пов’язане зі спотворенням поняття, яке в новій країні звучить так само, як і „вдома”, але наповнюється іншим змістом. При цьому навіть не зауважується принципова різниця тих значень. Скажімо, слово „марксизм” в останній третині ХІХ ст. звучало однаково в Німеччині та Росії, але зміст воно мало вельми різний. Подібне маємо тепер з поняттям „соціал-демократія” (досить нагадати, що навіть у сучасній Україні п’ять партій заявили про свою причетність до соціалістичних ідеалів, але щось їм завадило визначитися, де вони „свої”, а де – ні). Або ще одне актуальне слово – „суверенітет”. Кожна країна, виборюючи незалежність, прагне здобути реальний суверенітет, тобто здатність реалізувати і захищати свою політичну, економічну, соціальну, культурну і т.д. самодостатність і спроможність співпрацювати з рівними як рівна. Прагне! Але чи може?

Отже, в процесі глобалізації відбувається уніфікація понять, національна (чи етнічна, як кому до вподоби) специфіка повинна відступити перед тими тенденціями, які виявляються у всеохопній взаємодії згаданих на початку статті переливів-відштовхувань. Тут йдеться не лише про герменевтичну сутність розуміння-тлумачення конкретного поняття, а передусім про відповідну наповненість його реальним змістом, про віднайдення його правдивого сенсу.

Гадаю, що важливою проблемою в контексті глобалізму є збереження своєї унікальності і непересічності в мові кожного народу, адже це той неповторний і з нічим незрівнянний скарб, який дає народові змогу заховати власну самототожність у віках і передати її у спадок наступним поколінням. Наявність міжнародної (інтернаціональної) термінології в точних і суспільно-гуманітарних науках свідчить про незворотні тенденції глобалізму, але такими ж природними і закономірними є відцентрові тенденції національних мов, налаштованих на збереження свого генетичного підґрунтя.

Не менш важливою проблемою вважаю також усвідомлення загрози засмічення мови розмаїтими жаргонами, сленгом, „витворами” компанії Вєрки Сердючки тощо. Це особливо небезпечно для молодих наших сучасників. Доба комп’ютеризації і високих технологій накладає відбиток не лише на стиль мислення, а й на манеру поведінки, зміщує пріоритетні орієнтації в спілкуванні молодіжного середовища. Ті, хто не залучений (про причини цього тут не будемо говорити) до напруженої роботи в цій системі, хочуть хоча б зовні виявляти свою „причетність”, хочуть „соответствовать” ідеалу сучасника. Чим можна здивувати ровесників, коли дуже хочеться? (Варто зауважити, що таке трапляється з тими, у кого немає нічого духовно цінного, духовно престижного, бо хизуватися матеріальними благами стало нормою для тих, хто сам ці блага не заробив, а одержав від „предків”, і походження тих благ часто вельми сумнівне). Чим? Засвоєною із численних зарубіжних бойовиків манерою поведінки і – що найлегше – метким слівцем, слівцем „з викрутасом”, на межі дозволеного культурною нормою (а то й поза межею). Це стає звичним, сприймається як ознака „блискотливого” і „розкутого” хлопця.

Карл-Отто Апель наголошував, що філософські роздуми про мову, яка апріорно засобами власної незмінної структури гарантує інтерсуб’єктивно однозначне формулювання про стан речей, не є ні необхідними, ні можливими. „Оскільки кожен учасник комунікації уже повинен приватно припускати структуру мови, щоб висловитися про стан речей, то в цьому разі структура мови, як послідовно встановлює Вітґенштайн, не може бути висловлена і не потребує публічної дискусії: вона „показує себе” [1, с. 84].

Саме на противагу функції так званої мови тварин, або „сигнального коду”, комунікативне вживання мови людей не може бути достатньою мірою зрозуміле ні як звична (проста) передача інформації про факти, що не зачіпає розуміння смислу світу партнерами по комунікації, ні як приватна актуалізація мовної системи, що не торкається її семантичної структури. Обидва ці твердження зачіпають вочевидь два аспекти одного й того самого стану речей: адже можливість і необхідність щоразу наново поновлюваної згоди про те, який сенс люди вкладають до так званих предметів світу досвіду, а також можливість і необхідність згоди з питань щодо смислу, – а звідси і „значення” – мовних знаків уже на рівні слів, є, очевидно тої самої рефлексивності людського розуму, яка не вкорінена, подібно до інстинктів тварин, у довкіллі, світі сигналів, а повинна працювати за допомогою мови над витлумаченням світу і за допомогою такого витлумачення – над побудовою семантичної системи мови.

Зрозуміло, успішне комунікативне вживання мови – особливо представлення і повідомлення про новий стан речей за допомогою обмеженого словникового запасу – залишалося б незбагненним також у тому разі, якби не можна було припустити ніякої (відносної) стабільності осмисленого витлумачення світу і семантичної структури мовної системи; цілком зрозуміло, що систему природної мови, передбачувану за будь-якого взаєморозуміння, включно із саморозумінням, не можна зрозуміти [збагнути] як продукт (винахід!) людської домовленості. „Ясно одне: тою ж мірою, якою методично соліпсистська модель, що походить із довільного позначення внутріментальних уявлень, не може пояснити систему мови, яку це співтовариство передає і водночас є фундоване нею в інтерсуб’єктивну значущість правил вживання мови, вона так само не в змозі запропонувати модель системи, яка цілком незалежно від комунікативного вживання мови і від психічних функцій користувача мови могла би розглядатися як апріорі інтерсуб’єктивно значуща” [1, с. 84].

Аналогічна ситуація, створюючи стереотип буттєвості, вербалізується звичним лексичним набором буденної взаємодії, в якій знеособлюється суб’єктивна неповторність. Так буває тоді, коли взаємодія не зачіпає глибин свідомості, не потребує зосередженого контролю, бо включено механізм автоматизму, як під час виконання усталених правил гри. Усталені правила – тобто загальновизнані, порушення яких унеможливлює саму гру, оскільки гра – це реалізовані правила. Передбачені варіанти порушень жорстких правил – це незначні відхилення в межах парадигми, яка встановлюється (формується; зумовлюється; детермінується) стратегією запланованої діяльності. Мовна гра припускає такі лексичні варіанти, які виявляють відмінності (специфіку) інтелектуального та культурного рівня суб’єкта, а також рівень соціальної (громадянської) відповідальності. У цьому полягає принципова відмінність мовної гри від гри загалом.

Які слова залучаються до мовної гри? Лише ті, що належать до одного або кількох споріднених лексичних полів.

Мовну гру також можна кваліфікувати за ознаками хронотопу, адже залежно від місця чи часу події актуалізуються, спрацьовують кальки-стереотипи.

Будь-які суб’єктивні прагнення неспроможні уберегти людину від впливів глобалізації, але можна навчитись протистояти тому небажаному, що глобалізація має в собі. Для цього необхідно передовсім збагнути, в чому її суть. Колишня відокремленість країн (одна від одної захищалися рукотворними мурами та конвенційними заборонами, які вдосконалювалися від покоління до покоління і в мирний час чемно – або й не дуже – діяли в узгоджених межах) у сучасних умовах набула принципово іншого вияву. Тепер на захист інтересів однієї можуть виступити інші, які з’єднані спільними угодами про взаємні дії за певних обставин. Людство має багатий (і неоднозначний) досвід Ліги Націй; ООН; НАТО та ін.

В умовах цивілізаційних процесів на земній кулі ізоляція однієї країни чи декількох може бути лише наслідком умислу, коли одна хоче уникнути небажаного тиску чи впливу або група країн хоче її покарати, тому вдається до блокади. Саме так було з Кубою після перемоги Фіделя Кастро: США не могли змиритися з тим, що втратили перлину Карибського моря, правителі якої – аж до Фульхенсіо Батісти (його режим повалила революція 26 липня) – ревно служили своїй потужній сусідці. Щоправда, блокада не дала бажаних наслідків: Білий Дім відчув правдивий шок, дізнавшись про радянські ракети на Острові Свободи; вони зводили нанівець блокадні плани.

У мовній грі велика роль належить сталим словосполученням (фразеологізмам), які входять до звичного сценарію як стереотипні варіанти. Для нормального перебігу мовної гри необхідна суголосність (саме суголосність, не збіг) ерудиції та мовної (і мовленнєвої) культури партнерів, як і комунікативних здатностей взагалі.

Заважає (не лише мовній грі осібно, а й цілому комунікаційному процесу) бездумне вживання стереотипів і мовних покручів. Йдеться не про мовний пуризм, який можна розцінити як надмірний, йдеться про вдумливе і коректне користування словом.

Мовна гра реалізується через усталені стереотипні вербальні формули, проте вони ніколи не функціонують як абстракції, а завжди наповнюються живим духом морального вибору. В іншому разі – то не гра, а заяложений шаблон.

_____________________________________
  1. Апель К.-О. Трансцендентально-герменевтическое понятие языка / Апель К.-О. // Вопросы философии. – 1977. – № 1. – С. 76 – 92.
  2. Берн Эрик. Игры, в которые играют люди. Психология человеческих взаимоотношений. Люди, которые играют в игры. Психология человеческой судьбы. / Берн Эрик [пер. с англ.]. – СПб.: Лениздат, 1992. – 400 с.
  3. Біленко Тетяна. Варіативність слова у мовній грі / Біленко Т. // Проблеми гуманітарних наук. Наукові записки ДДПУ. Випуск п’ятнадцятий. – Дрогобич: Вимір, 2005. – С. 74 – 83. – Бібліогр.: 83 с.
  4. Вітґенштайн Людвіг. Tractatus logico-philosophicus. Філософські дослідження. / Вітґенштайн Людвіг. – К.: Основи, 1995. – 311 с.
  5. Хейзинга Йохан. Homo ludens. В тени завтрашнего дня. / Хейзинга Йохан. [пер. с нидерл]. – М.: Издательская группа „Прогресс”, „Прогресс-Академия”, 1992. – 464 с.