Чернігівський державний педагогічний університет імені т. Г. Шевченка украінсько-російський інститут філія московського державного відкритого університету в м
| Вид материала | Документы |
- Чернігівський державний педагогічний університет імені т. Г. Шевченка, 449.05kb.
- 24-25. 04. 2012, Uman, Ukraine Міністерство освіти І науки України Мовно-інформаційний, 58.6kb.
- Міністерство освіти І науки україни мелітопольський державний педагогічний університет, 2525.18kb.
- Національна академія педагогічних наук україни державний вищий навчальний заклад «університет, 1315.11kb.
- Чернігівський державний педагогічний університет імені Т. Г. Шевченка Інформаційно-бібліографічний, 71.97kb.
- Чернігівський державний педагогічний університет імені Т. Г. Шевченка Інформаційно-бібліографічний, 172.48kb.
- Чернігівський національний педагогічний університет імені т. Г. Шевченка, 53.01kb.
- Чернігівський державний педагогічний університет імені, 456.62kb.
- Кримський юридичний інститут Одеського державного університету внутрішніх справ, 813.35kb.
- Чернігівська обласна універсальна наукова бібліотека ім. В. Короленка Чернігівський, 566.88kb.
Коломієць А.Д.
ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ
Коріння української культури сягає глибини тисячоліть. Видатний вітчизняний історик М.Грушевський вважав, що безпосередніми предками українців є анти – союз давньослов’янських племен, які мешкали на території Середнього Придніпров’я у ІV -VII сторіччях. Євген Малюк, говорячи слідом за візантійцем Маврикієм, сучасником антів, про характерні риси цього народу, відзначає, що ми, українці можемо легко впізнати в них самих себе. „Громадоправство, емоційність, брак авторитарної влади, головний і єдиний Бог, хліборобська осіла культура. Люди рослі тілом, ні чорняві, ні біляві, волелюбні, гостинність майже культова, жінки чесні ”понад міру”(смерть чоловіка вважають за власну), полонених згодом відпускають. Але: нетривкі, віроломні в договорах, „коли порізняться між собою, вже не погодяться ніколи”. Не приймають спільного рішення, бо „кожен має свою думку”. Багато князів„ [ 6 ].
Метою цієї публікації є визначення понять „культура” і „цивілізація” дослідження їх взаємозв’язку, висвітлення місця культури в розвитку цивілізації та пошук шляхів культурного розвитку українського суспільства,
Доцільно зазначити що, історія людства є, передусім, історією розвитку культури. В усі часи її проблеми мали першочергове, по суті, провідне значення.
Культура — це єдина можлива для людини форма існування. Значущість культури для людства влучно виразив видатний культуролог Ю. Лотман. Одне з основних завдань людства, відзначав він,— прагнення вижити. Людство розвивається в постійному відставанні виробництва від потреб. Але протягом усієї своєї історії воно виділяло кращі сили для такої діяльності, що безпосередньо не пов'язана з виробництвом. Це означає: якщо для біологічного існування людства необхідно лише відповідне виробництво, то для існування людського суспільства потрібна культура [ 3 ].
Відповісти на запитання, що ж таке культура, непросто. Складність поняття культури, можливо, легше усвідомити, якщо виходити з того, що культура — одне з найбільш загальних філолофсько-соціологічних понять.
Термін "культура" латинського походження й етимологічно зв'язаний зі словом "культ" (від латин. сultus — вшанування богів, предків), тобто те, що кличе до вершини, підносить людину.
За оцінкою ряду дослідників, існує близько тисячі визначень культури. Всесвітня конференція з культурної політики, проведена під егідою ЮНЕСКО у 1982 році, прийняла декларацію, в якій культура тлумачиться як комплекс характерних матеріальних, духовних, інтелектуальних і емоційних рис суспільства, що включає в себе не лише різні мистецтва, а й спосіб життя, основні правила людського буття, системи цінностей, традицій та вірувань. Культура представляє собою якісну оцінку суспільства, кожної людини та її діянь [ 4 ].
Культура не існує поза людиною.
Як відомо, „культура, коли вона розвивається стихійно, а не спрямовується свідомо ... залишає після себе пустелю” [ 7 ].
З поняттям ""культура" зблизився термін "цивілізація" (від латинського кореня "сivitias" — громадянство, міське населення, громадяни, община). З середини XVIII ст. поняття "цивілізація" вживається для характеристики якісного стану суспільства, маючи на увазі його зрілість. Воно означає загальний рівень культурного розвитку, має значення всього найкращого, що створене людиною. На відміну від культури, поняття "цивілізація" вказує на рівень матеріального, науково-технічного розвитку суспільства, який може сприяти духовній творчості, в результаті чого досягнення цивілізації трансформуються в культуру, але може і суттєво деформувати духовний розвиток людини.
У повсякденному житті поняття культури досить часто ототожнюється із поняттям цивілізації: ми кажемо "культурне життя", а також "цивілізоване життя", "культурне суспільство" та "цивілізоване суспільство" і т. ін.
Проте, стає також ясним, що поняття цивілізації не співпадає із поняттям культури: цивілізація ніби концентрує переважно ті сторони суспільного життя, які забезпечують функціонування технологічної складової культури, а не її смислових засад.
Культура, згідно з О.Шпенглером, - це символічно виражена смислова цілісність (система), в якій природними і багатоманітними способами реалізує себе особлива душа. Душа кожної культури унікальна і здійснюється через множину індивідуальних зв’язків, особистісних життів. Тому так непросто збагнути цю „душу”, проникнути в духовний світ людей іншої культури. [ 10 ].
Природа культури має якісний, а не кількісний характер, тому не може бути "більше" чи "менше" культури: вона або є, або її немає. У цьому "або" — корінь протистояння культури й цивілізації. Цивілізація рухається тільки вперед і останнє слово є для неї авторитетом.
З цієї причини німецький філософ та історик Освальд Шпенглер (1880-1936 рр.) оголосив цивілізацію долею будь-якої культури. Культура як осередок світових досконалостей не поспішає покінчити з минулим. У лабіринтах змін культура може загубитися. Культура — це завжди спадщина, яка залишається на майбутнє. Культура попередніх поколінь — це фундамент, на якому будується сьогоднішня культура і на якому виростає культура майбутня. Звідси і турбота про збереження та розвиток культурної спадщини [10].
О.Шпенглера, розглядав цивілізацію як стадію занепаду певної культури, оскільки для цивілізації гонитва за нескінченним нарощуванням матеріальних ресурсів суспільного життя стає провідним чинником її дії [10].
Після книги О.Шпенглера "Занепад Європи" проблема взаємозв'язку культури та цивілізації стає визнаною і надзвичайно актуальною.
Доцільно визнати, що культура та цивілізація постають двома різними сторонами людського суспільно-історичного буття; їх протистояння, але і взаємне стимулювання постає нормальним явищем.
Проте, це не значить, що воно не потребує усвідомлення та свідомого втручання, але задля того, щоби таке втручання було виправданим та розумним, слід мати уявлення і про сутність культури, і про сутність цивілізації, і про складність їх взаємовпливів.
Сьогодні поняття "цивілізація" найчастіше застосовують для означення досягнутого ступеня суспільного розвитку, а також: набутого рівня функціонування культури в усіх її складових. Іншими словами: цивілізація — це такий рівень і стан суспільства, якому притаманні високий злет культури та її ефективне функціонування в усіх галузях буття суспільства.
Основу цивілізації складає не тільки економічний базис, але в більшій мірі – сукупність культурних зразків, ціннісних орієнтирів, цілей, мотивів, ідеалів.
Жодна національна культура не розвивалася в ізоляції. Чим вищий розвиток цивілізації, тим інтенсивніший культурний обмін. Але в одній своїй функції культура виступає як національна, в іншій як міжнаціональна або інтернаціональна, космополітична, вселюдська. Це вселюдське яскравіше виступає там, де культура творить своє, національно специфічне. Відмінність для культури важливіша, ніж подібність.
Інтелект нації є підвалиною, на якій тримаються і економіка, і господарство, і культура, і суспільство загалом. На значущість інтелекту вказував ще на початку XX ст. В.І. Вернадський. "Той народ, — писав він, — який зуміє якомога повно, якомога швидко, якомога досконало оволодіти знанням, що відкривається в людському житті, досконало розвинути й застосувати його до свого життя, здобуде ту могутність, досягнення якої й спрямування якої на загальне благо є основним завданням усякої розумної державної політики"[ 2 ].
В.І. Вернадський вбачав порятунок людства в розумі. На увазі мався, насамперед, розум науковий — той згусток людського інтелекту, що здатний виконувати дві найважливіші соціальні функції: творити науково-технічний прогрес — основу для становлення технологічно розвинутої держави, і формувати духовний прогрес — головну умову для становлення цивілізованої країни [ 2 ].
Нинішнє відродження України як цивілізованого суспільства, як держави неможливе без духовного оновлення її народу. Потрібне формування нових духовно-ціннісних орієнтирів, культурне відтворення нації, перехід до культури злагоди. Місія культури в нових історичних умовах відповідальна. Культура формує стиль життя, спосіб поведінки, творить демократичні, гуманістичні ідеали незалежної держави. Без культурної людини держава не може бути ні незалежною, ні демократичною, ні цивілізованою. Духовно бідні люди ніколи не зроблять Україну багатою та щасливою. Економіка, політика та культура — це три основні галузі, без одночасного просування яких суспільство не має змоги успішно розвиватися.
Але одна традиційна культура не зробить Україну лідером у сфері духовності та цивілізації. Сьогодні необхідне якісне оновлення на рівні кращих світових зразків усіх сфер духовного життя українців.
Один із шляхів до культури — це формування національної свідомості.
За результатами цієї публікації можна зробити наступні висновки.
Кризова ситуація, в якій опинилася на сучасному етапі Україна, вимагає пошуку шляхів подолання негативних тенденцій соціально-економічного та духовного розвитку. Нині культурний розвиток України визначається такими головними чинниками:
1) інфраструктура культури в Україні є досить розвиненою, як на східноєвропейські стандарти, але, водночас, — досить технічно та морально застарілою;
2) поглибився інтерес до джерел історії та культури України, до проблеми самовизначення людини в культурі, розвивається потяг до традиційної народної культури, до найкращих зразків фольклору;
3) відроджено або створено громадські організації та установи, покликані вести просвітницьку роботу, пропагувати, вивчати історію і сьогодення української культури: Товариство української мови ім. Т. Шевченка, «Просвіта», культурологічне товариство «Спадщина», Наукове товариство ім. Т. Шевченка, Міжнародна асоціація україністів тощо;
4) розвиваються краєзнавчі та народознавчі дослідження, які допомагають конкретніше усвідомити регіональні та етнографічні особливості національної культури українців та культур інших народів, що мешкають на території України. Актуальними стають проблеми підвищення культури міжнаціональних стосунків та міжнаціонального спілкування, розвивається прагнення інших народів до національно-культурної автономії, до утворення власних культурницьких організацій;
5) поглиблюються зв'язки української культури з культурою діаспори, розпочинається процес плідного обміну збереженими цінностями та власними унікально-неповторними досягненнями, зникає політизована упередженість щодо наукових українознавчих студій за кордоном, вони починають входити в культурне життя народу України;
6) зростає роль церкви в процесах соціального та духовного розвитку.
Все це свідчить про необхідність реформ у культурній сфері, стрижнем якої має стати реформування культурної політики. Водночас, зрозуміло, що за будь-яких реформ повинні зберегтися державне фінансування як головне джерело підтримки культури (незалежно від форм власності та господарювання), а також переважна частина матеріально-технічної інфраструктури культури.
Процес реформування культурної сфери мав би включати такі головні моменти:
— формування нової законодавчої бази для культури, яка б відповідала сучасним світовим вимогам та українським особливостям і узгоджувалась із законодавством про «неприбуткові» організації як серцевиною такого законодавства;
— реорганізація державних та регіональних інституцій, які донині «керували культурою», аби спрямувати їхню діяльність на підтримку культури як такої, незалежно від підпорядкування та форми власності;
— реорганізацію майнових та фінансово-господарських взаємин у культурній сфері в напрямі трансформування культурної інфраструктури в складову «третього сектора суспільного виробництва»;
— заохочення недержавних, незалежних культурно-мистецьких організацій (спілок, фундацій, професійних гільдій, творчих колективів),які забезпечуватимуть здоровий розвиток культури через різноманітність творчих, господарських, адміністративно-правових форм її існування;
— гуманізація культурного життя і, передусім, у сфері освіти та науки.
Таким чином, ми стоїмо наразі на порозі великих зрушень у розвитку української культури. Незважаючи на серйозні проблеми і згадані негаразди, культура України була й залишається яскравим явищем світової культури, становить ще невикористаний резерв у загальнолюдській цивілізації.
Література
Антонович И.И. Цивилизация и культура: проблема определения и идейная борьба // Вопросы философии. – 1981. - №11.
- Вернадский В.И. Несколько слов о неосфере // Русский космизм: антология философской мысли. М., 1993.
- Гаврюшенко О.А., Шейко В.М., Тишевська Л.Г. Історія культури: Навч. посібник / Наук. ред. В.М.Шейко. – К.: Кондор. 2004.
- Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура: Курс лекцій. Київ: ЦУЛ, 2002.
- Лавриненко Н.М. Педагогіка соціалізації: європейські абриси. – Київ: Віра ІНСАЙТ, 2000.
- Малюк Є. Нариси з історії нашої культури. – Київ: Обереги, 1992.
- Маркс К. Лист Ф. Енгельсу в Манчестер. 25 березня 1868 р. Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Т. 32.
- Новикова Л.И. Цивилизация и культура в историческом процессе // Вопросы философии. – 1982. - №10.
- Огієнко І. Українська культура. – К., 1991.
- Шпенглер О. Закат Европы. Т.1. Образ и действительность. – Минск: Попурри, 1998.
- Шпенглер О. Закат Европы. Т.2. Всемирно-исторические перспективы. Минск: Попурри, 1998.
Филипович В.Н.
Человек становится тем, кем он есть, благодаря тому делу,
которое он делает своим собственным
К. Ясперс
САМОРЕАЛИЗАЦИЯ ЛИЧНОСТИ: ИНТЕРПЕРСОНАЛЬНІЕ И ИНТРАПЕРСОНАЛЬНІЕ УСЛОВИЯ
Современный этап общественного развития, характеризующийся глубинными социальными изменениями, связанными прежде всего с обновлением системы ценностей, создаёт специфическую ситуацию, требующую от каждого человека самостоятельного решения относительно цели, смысла жизни, понимания сущности своего бытия. Любые внешние изменения могут сопровождаться негативными психологическими последствиями, если они не подкрепляются адекватными изменениями в системе ценностей самого индивида, не находят опору в его личностно-смысловых образованиях.
Наиболее полное раскрытие способностей человека возможно лишь в общественно значимой деятельности. Причём важно, чтобы осуществление этой деятельности детерминировалось не только извне (обществом), но и внутренней потребностью самой личности.
З.Фрейд был одним из первых, кто пытался увидеть в доминантных инстинктах человека потребность в самореализации. Этой инстинктивной потребности в самореализации противостоят навязанные обществом императивные требования культуры (нормы, традиции, правила и т.д.), основная функция которых состоит в цензуре за бессознательным, в подавлении инстинктоподобных потребностей.
Потребность в самореализации есть экзистенциальная потребность – психическое состояние, вечное и неизменное в своей основе. Социальные условия способны изменить лишь способы её удовлетворения: она может найти выход в творчестве и в разрушении, в любви и в преступлении и т.д.
Удовлетворяя базовую потребность в самореализации в различных видах деятельности, личность преследует свои жизненные цели, находит своё место в системе общественных связей и отношений. Было бы грубой утопией конструировать единую модель самореализации «вообще». Самореализации «вообще» не существует. Конкретные формы, способы, виды самореализации у разных людей различны. В поливалентности потребности в самореализации выявляется и получается развитая богатая человеческая индивидуальность. Вот почему, говоря о всесторонней и гармонически развитой личности, нужно подчёркивать не только богатство и всесторонность её способностей, но и (что не менее важно) богатство и многообразие потребностей, в удовлетворении которых осуществляется всесторонняя самореализация человека.
Однако, говоря о возможностях самореализации, нельзя не учитывать тот факт, что человек, имеющий меньше потребностей и способностей – наиболее реализуем. Суженность жизненных взглядов и интересов буквально до одной задачи (области), где и хобби, и профессия, и цели, встречаются, кстати, довольно часто (на сегодня еду себе добыли – и счастливы, и чувствуют себя вполне реализованными).
Важнейшими характеристиками зрелой личности являются: автономность, динамичность, целостность, конструктивность, индивидуальность. Однако эти атрибуты личности не даны, а скорее заданы, и степень их актуализации зависит от определённых условий – прежде всего как раз от того, какие у личности сложатся взаимоотношения с внешним и внутренним миром. Причём, актуализирующее, созидательное начало признаётся в первую очередь за организмом, внутренним миром, в котором изначально заложен мощный потенциал, «главная движущая сила жизни» и развития человека – стремление к росту, к раскрытию способностей и усилению возможностей, к большей эффективности, зрелости и конструктивности.
Главный психологический смысл личностного роста – свобождение, обретение себя и своего жизненного пути, самоактуализация и развитие всех личностных атрибутов. А взаимодействие с собственным внутренним миром в целом не менее (а во многих отношениях – более) значимо, нежели с миром внешним. Принципиально важным для человека является также признание и уважение его внутреннего мира другими людьми. То есть полноценный личностный рост возможен только в том случае, если интраперсональность не будет подавляться интерперсональностью.
Интраперсональные критерии:
Принятие себя. Это означает признание себя и безусловную любовь к себе такому, каков я есть, отношение к себе как "личности, достойной уважения, способной к самостоятельному выбору", веру в себя и свои возможности, доверие собственной природе, организму. Последнее следует подчеркнуть особо, так как в данном случае доверие к себе не означает лишь веру в возможности сознательного "Я" (тем более — лишь в силу своего интеллекта), но также понимание того, что "цельный организм может быть — и часто является— мудрее, чем его сознание"[1].
Открытость внутреннему опыту переживаний. "Опыт переживаний" — одно из центральных понятий в гуманистической психологии, | используемое для обозначения сложного непрерывного процесса ("потока") субъективного переживания событий внутреннего мира (включающих и отражение событий мира внешнего). Чем более сильная и зрелая личность — тем более она свободна от искажающего влияния защит и способна прислушаться к этой внутренней реальности, отнестись к ней как к достойной доверия и "жить настоящим".
Понимание себя. Как можно более точное, полное и глубокое представление о себе и своем актуальном состоянии (включая реальные свои переживания, желания, мысли и т. д.); способность увидеть и услышать себя подлинного, сквозь наслоения масок, ролей и защит; адекватная и гибкая "Я"-концепция, чувствительная к актуальным изменениям и ассимилирующая новый опыт, сближение "Я"-реального и "Я"-идеального — вот основные тенденции личностного роста по этому критерию.
Ответственная свобода. Во взаимоотношениях с самим собой это означает прежде всего ответственность за осуществление своей жизни именно как своей, осознание и принятие своей свободы и субъектное (своего, как говорил М. М. Бахтин, "не-алиби-в-бытии"). Это также означает "внутренний локус оценивания":
— ответственность за выбор ценностей и вынесение оценок, независимость от давления внешних оценок. И, наконец, это ответственность за актуализацию своей индивидуальности и самобытности, за то, чтобы остаться верным себе.
Целостность. Важнейшее направление личностного роста — усиление и расширение интегрированности и взаимосвязанности всех аспектов жизни человека, а особенно:
— целостности внутреннего мира и самой личности. Точнее было бы говорить о сохранении и защите целостности, которой человек обладает изначально. Как подчеркивал К. Роджерс, с самого начала "младенец... является интегрированным и целостным организмом, постепенно индивидуализирующимся"[2]. Проблема в том, чтобы эти нарастающие индивидуализированность и дифференцированность не вели к утрате внутреннего единства человека, к потере конгруэнтности, к разрывам или диспропорциям, например, между интеллектом и чувствами, "Я"-реальным и "Я"-идеальным и вообще между личностью и организмом Целостность и конгруэнтность являются непременным условием эффективной peгуляции жизни человека.
Динамичность. Внутриличностное единство и согласованность не означают косности и завершенности. Наоборот личность существует в постоянном, непрерывном процессе изменений. В том смысле зрелая личность — это непременно становящаяся личность, т. е. рост личности есть способ ее существования. Поэтому важнейший критерий личностного роста — динамичность, гибкость, открытость изменениям и способность, сохраняя свою идентичность, развиваться через разрешение актуальных противоречий и проблем и постоянно "быть в процессе" — "скорее быть процессом зарождающихся возможностей, чем превратиться в какую-то застывшую цель".
Интерперсональные критерии:
Принятие других. В интерперсональном направлении личностный рост проявляется прежде всего в динамике отношения к другим людям Личность тем более зрелая, чем в большей мере она способна к принятию других людей такими, какие они есть, к уважению их своеобразия и права быть собой, к признанию их безусловной ценностью и доверию им. А это, в свою очередь, связано с "основополагающим доверием к человеческой природе" и чувством глубинной сущностной общности между людьми.
Понимание других. Зрелая личность отличается свободой от предрассудков и стереотипов, способностью к адекватному, полному и дифференцированному восприятию окружающей действительности вообще и в особенности — других людей. Важнейший критерий личностного роста — готовность вступать в межличностный контакт на основе глубокого и тонкого понимания и сопереживания, эмпатии.
Социализированность. Личностный рост ведет ко все более эффективному проявлению фундаментального стремления человека — к конструктивным социальным взаимоотношениям. Человек в контактах с другими становится все более открытым и естественным, но при этом — более реалистичным, гибким, способным компетентно разрешать межличностные противоречия и "жить с другими в максимально возможной гармонии".
Творческая адаптивность. Важнейшее качество зрелой личности — готовность смело и открыто встречать жизненные проблемы и справляться с ними, не упрощая, а проявляя "творческую адаптацию к новизне конкретного момента" (Ibid.) и "умение выразить и использовать все потенциальные внутренние возможности"[1].
Естественно, изменения в каждом из этих направлений ЛР происходят (если происходят) в соответствии со своими специфическими закономерностями. В то же время это процесс целостный, взаимосвязанный и рост в одном "личностном измерении" способствует продвижению в других. Поэтому важнее всего сам факт движения в этих на правлениях, включение в процесс открытия и обретения себя, что дает возможность человеку становиться все более свободным и ответственным, аутентичным и неповторимым, дружелюбным и открытым, сильным и творческим и, в конечном итоге, — более зрелым и способным воспринимать мир. Самореализация, подобно счастью, является следствием личностного роста и результатом осуществления смысла.
Література
1. Роджерс К. Взгляд на психотерапию. Становление человека. М, 1994.
2. Тиллих, К. Роджерс: диалог // Моск. психотерапевтич. журн. 1994.